Насильницька риторика в українському сегменті Telegram: фінальний звіт

Після завершення повномасштабної війни Україна поступово повертатиметься до повноцінного політичного процесу з конкуренцією, виборами та бурхливими публічними обговореннями. Однак підпис під документом про припинення бойових дій навряд чи зможе за помахом чарівної палички розв'язати всі проблеми та конфлікти, які накопичилися за роки війни в українському суспільстві. Вони, скоріш за все, не лише не зникнуть, а й стануть більш помітними, тож їх частіше використовуватимуть у політичних дискусіях. Понад те, різні досвіди війни й дискусії про справедливість розподілу її тягаря можуть створювати додаткову напругу та підсилювати суперечливі інтерпретації подій.

У таких умовах важливо враховувати ризик радикалізації суспільства. Це поступовий процес, який може відбуватися шляхом зростання поляризації, зниження довіри до влади і нормалізації агресії у публічному дискурсі. Коли приниження, делегітимація та знецінення різних груп регулярно повторюються, ці явища поступово перестають сприймати як щось виняткове. У результаті формується середовище, де знижується чутливість до насильства і зростає готовність його виправдовувати — особливо щодо тих, кого вже позначили як “менш вартісних”.

Одним із перших сигналів таких процесів є зміни в мові публічного спілкування. Агресивна, принизлива або дискримінаційна риторика не виникає ізольовано: зазвичай вона з’являється разом із посиленням напруги та поляризації і посилює її, додатково зміщуючи межі допустимого. Саме тому важливо аналізувати не лише окремі випадки такої риторики, а й те, наскільки системно вона з’являється і як змінюється з часом. Це дозволяє фіксувати ранні сигнали радикалізації та краще розуміти потенційні ризики.

Сьогодні українці здебільшого використовують для суспільних обговорень Telegram — соціальну мережу, власники якої прямо відмовляються будь-яким чином модерувати контент, що створює додаткові ризики для радикалізації як в онлайн-середовищі, так і в офлайні. Саме тому з липня 2025 року Громадянська мережа ОПОРА проводить системний моніторинг насильницької риторики в українському сегменті Telegram. У цьому звіті представлено фінальний аналіз результатів 8 місяців спостереження — з липня 2025 до лютого 2026 року включно.

Методологія

Це дослідження базується на систематичному спостереженні за публічною комунікацією в українських Telegram-каналах з метою виявлення контенту з ознаками насильницької риторики. У межах цього дослідження насильницька риторика розуміється як публічний контент, що прямо або опосередковано сприяє легітимації, нормалізації чи підбурюванню до насильства проти окремих осіб, груп або інституцій із політичних мотивів чи для досягнення політичної мети. Йдеться не лише про прямі заклики до застосування фізичної сили, а й про ширший спектр дискурсивних практик, які створюють сприятливе середовище для насильницьких дій щодо держави та інших людей. З-поміж іншого, ми шукали й прояви іншування різних суспільних груп, тобто виокремлення груп людей, які найчастіше піддаються приниженню чи висміюванню в інформаційному просторі, що знижує поріг для застосування насильства щодо таких груп.

Спостереження за проявами насильницької риторики у Telegram-каналах тривало з липня 2025 до лютого 2026 року й охопило 67 Telegram-каналів трьох типів: 15 загальнонаціональних анонімних новинних каналів із найбільшою аудиторією, 6 каналів популярних блогерів та 46 регіональних анонімних новинних каналів — по два з кожної області, за винятком тимчасово окупованих територій (Луганської області та АР Крим).

Збір даних відбувався автоматизовано. Перед аналізом масив очищали від службових сповіщень, зокрема повідомлень про повітряні тривоги. Для первинної класифікації використовувалася велика мовна модель Ollama Gemma 3: кожна публікація отримувала оцінку від 0.0 до 1.0, де 1.0 відповідає вираженому насильницькому чи ворожому змісту. До подальшого розгляду потрапляли дописи з оцінкою 0.2 і вище — такий поріг дозволяв охопити не лише відвертий хейтспіч, а й м'якші форми токсичної та дискредитаційної риторики. Якщо обсяг відібраних публікацій не перевищував 9 000, весь масив верифікували вручну. Якщо ж обсяг був більшим, дослідниці формували стратифіковану вибірку з пропорційним представленням різних каналів і часових проміжків, яку також пізніше перевіряли вручну.

У межах цього дослідження Громадянська мережа ОПОРА зосередилася на насильницькій риториці, спрямованій проти окремих громадян, соціальних груп, державної влади, інституцій. Аналіз сфокусований на публікаціях, які містять повідомлення про насильство, толерують або виправдовують агресію, а також формують образ “іншого” або підривають довіру до держави й інституцій. Ми відстежили весь контент, що сприяє маргіналізації різних груп населення, нормалізації порушення їхніх прав, приниження їхньої гідності, а також заклики до законодавчого обмеження їхніх прав та свобод і загалом виключення їх із політичного процесу. Також ми відстежили контент, що дискредитує й делегітимізує представників влади та державні інституції, як такий, що може бути використаний для ескалації протестів, державного перевороту, політичних замахів чи вбивств тощо. Нас цікавило, як насильницька риторика еволюціонує: від побутової дискримінації та проявів неповаги на підставі пережитого досвіду війни, релігійної чи етнічної належності, мови, політичних поглядів тощо до закликів бити чи вбивати для досягнення політичної мети.

Більш детальний опис аналітичних категорій цього дослідження наведений в методології. Натомість результати моніторингу та приклади виявленого контенту можна переглянути у щомісячних звітах за липень, серпень, вересень, жовтень, листопад, грудень, січень та лютий. Проміжний звіт з описом ключових тенденцій за перші 3 місяці спостереження можна переглянути на сайті Громадянської мережі ОПОРА. Кількісні характеристики та динаміку поширення насильницького контенту за всі 8 місяців спостереження також можна побачити в окремому звіті.

У цьому ж звіті ми опишемо, як тенденції, зафіксовані за перші три місяці дослідження, змінилися протягом усього періоду спостереження, а також зʼясуємо, чи зʼявилися нові тренди в насильницькій риториці, яку використовують українські Telegram-канали.

Ключові тенденції поширення насильницької риторики

Протягом усіх 8 місяців спостереження кількість дописів з ознаками насильницької риторики залишалася здебільшого незначною. Загалом за період дослідження було опрацьовано понад 420 тис. дописів із 67 Telegram-каналів, і лише 13774 дописи були позначені дослідницями як такі, що містять ознаки насильницької. Найбільше таких повідомлень було зафіксовано у серпні 2025 року (2729), найменше — у жовтні того ж року (1264). З жовтня спостерігалося поступове зростання використання насильницької риторики Telegram-каналами: до лютого 2026 року кількість дописів збільшилася на 28% — з 1264 до 1616. Якщо ж говорити про відносні показники, то найвищу частку дописів із насильницькою риторикою зафіксовано у серпні 2025 року — 5,53% від загального масиву публікацій. У наступні місяці ця частка різко знизилася — до 2,88% у вересні та 2,37% у жовтні, після чого поступово зростала до 3,18% у лютому 2026 року. Середня частка дописів з ознаками насильницької риторики за весь період спостереження становить 3,3%.

Як бачимо, хоча насильницька риторика в досліджуваних Telegram-каналах залишалася порівняно нечисленною, такі дописи стабільно з’являлися протягом усього періоду спостереження. Пікові ж значення ми фіксували переважно під час активізації політичного процесу (зокрема протестів проти послаблення незалежності НАБУ та САП).

Протягом усього періоду спостереження ми зафіксували 7 ключових тенденцій:

Делегітимація владних інституцій
Ескалація конструювання образу держави як ворога громадян
Нормалізація актів насильства в публічному просторі
Стигматизація різних груп суспільства
Популізм: протиставлення “зажерливих еліт” і “простого народу”
Дегуманізація та демонізація
Координовані інформаційні кампанії проти публічних осіб

Тенденція 1. Делегітимація владних інституцій

Делегітимація владних інституцій була найбільш стійкою і системною тенденцією протягом усього періоду спостереження — її прояви ми помітили у 5166 дописах. Цей наратив стабільно зʼявлявся у контенті, підлаштовуючись під зміни інформаційного фону: атаки проти інституцій або публічних осіб та нові звинувачення залежно від нещодавніх подій.

Важливо зауважити, що у межах цього дослідження ми не розглядали публічну критику влади, тобто негативні оцінки діяльності органів державної й місцевої влади та інших державних інституцій, незгоду з ними або зауваження до них у межах аргументованої критики. Ми розглядаємо критику влади як один з найважливіших способів забезпечення її підзвітності й важливу запоруку демократії. Натомість ми зосередились на дискредитації влади, що має на меті системну ерозію довіри і формування образу державних інституцій як структур, що або принципово нездатні, або свідомо відмовляються діяти в інтересах громадян.

В довгостроковій перспективі делегітимація владних інституцій є найбільш ризикованою тенденцією з усіх виявлених. Вона не просто знижує суспільну довіру до конкретних посадовців, а призводить до зневіри в тому, що захист суспільних інтересів можливий у межах чинних інституцій. Коли люди переконані, що парламент або президент діють винятково у власних інтересах чи обстоюють інтереси інших акторів, а рішення суду керується не законом, а кількістю готівки у конверті, позаінституційні форми дії (як-от корупція, саботаж або відверта агресія проти посадовців та інституцій) стають більш раціональними, ніж дії у межах системи інституцій, які не працюють. Тож цей механізм поступового розмивання інституційної довіри робить делегітимаційну риторику системним ризиком для суспільної стабільності, особливо в контексті перспектив відновлення політичного процесу у майбутньому.

Ключові тактики делегітимації влади, які ми виявили в українському сегменті Telegram протягом усього періоду спостереження:

Приниження та висміювання. Представників влади зображають як недолугих, некомпетентних або дурних посадовців, які не спроможні виконувати свою роботу через брак навичок, освіти, інтелекту тощо.
Звинувачення в корупції. Представників влади зображують як людей, що прагнуть лише на збагачення й розкішного життя та ігнорують інтереси суспільства.
Звинувачення у свідомому саботажі або роботі на ворога. Представники влади постають як вороги власних громадян, а їхні рішення — як свідомі дії, спрямовані на знищення країни.
Використання дегуманізаційної та демонізаційної лексики. Представників влади описують не як людей, а як “чортів” або “паразитів”.
Поширення делегітимаційних ярликів на людей, які підтримують владу. Делегітимація не обмежується посадовцями або інституціями: людей, які публічно підтримують владу або її рішення, автоматично зараховують до “стада”, “кріпаків” або куплених агентів.

Найчастіше делегітимаційний контент стосувався президента України. Протягом усього часу спостереження Володимира Зеленського звинувачували у корупції та незаконному збагаченні й свідомому затягуванні війни заради збереження влади, а також створювали його образ як авторитарного лідера, що переслідує опонентів і знищує незалежні інституції. Зокрема, у січні-лютому 2026 року президента почали системно звинувачувати у зриві мирних перемовин задля відтермінування виборчого процесу, посилення влади і подальшого контролю над корупційними схемами. Показово, що описані наративи відтворювалися щомісяця, майже не змінюючись, однак автори контенту адаптували ці наративи під нові інфоприводи.

Щодо президента також часто використовували дегуманізаційну та демонізаційну лексику, а Україну під його правлінням називали “ГУЛАГом” і “концтабором”. Принизливі коментарі щодо президента поширювали й на його прихильників: людей, які публічно підтримували діяльність Володимира Зеленського чи певні його слова або рішення, систематично зображали як морально неповноцінних, наївних або куплених. Це звужує простір для вільного виявлення думок та перетворює підтримку держави на соціально неприйнятну дію.

Уряд і парламент делегітимізували переважно через звинувачення в корупції та демонстрацію розриву між публічною риторикою і реальними діями. Telegram-канали висвітлювали корупційні скандали, не акцентуючи на конкретному правопорушенні окремої людини, а створюючи образ деградації системи, яка “тільки й робить, що краде”. Розрив між словами й діями особливо часто проявлявся під час кризових моментів: зокрема, відключення електроенергії взимку 2025–2026 років подавали не як наслідок російських ударів, а як доказ некомпетентності або навмисної бездіяльності уряду. Парламент також дискредитували через відсутність ефективної роботи: Telegram-канали писали про “порожню Верховну Раду” та парламент, який “імітує роботу”. Депутатів натомість зображували як людей, що відпочивають на курортах, поки країна воює і мерзне.

Делегітимаційні дописи стосувалися й антикорупційних органів — НАБУ, САП і ВАКС. Досліджувані канали системно звинувачували їх у безсилості та імітації боротьби з корупцією, а також у роботі на Офіс Президента чи навіть на Російську Федерацію. Часто дискредитували окремих працівників цих органів, наголошуючи, що вони самі є корумпованими. Таким чином, Telegram-канали системно знищували образ антикорупційних інституцій, інтерпретуючи будь-які їхні дії або як слабкість, або як зловживання повноваженнями. Ця риторика була особливо помітною у липні-серпні 2025 року, під час та після протестів щодо збереження незалежності НАБУ та САП і поновилася після резонансу навколо операції “Мідас” у листопаді 2025 року, відтоді залишаючись одним із центральних елементів дискредитаційного контенту.

Судову систему Telegram-канали стабільно зображували як корумповану і таку, що діє не за принципами верховенства права, а покладаючись на лояльність до певних політичних гравців. Рішення судів висвітлювали для того, аби підкреслити несправедливість: мовляв, до “звичайних людей” застосовують жорстокі покарання, а проти наближених до влади правосуддя не діє.

Важливо також підкреслити, що контент із делегітимаційною риторикою протягом усього періоду спостереження був значною мірою сконцентрований у каналах блогерів Анатолія Шарія та Мирослава Олешка. На ці два канали припадає 49% усього контенту з делегітимацією влади за весь період спостереження.

Тенденція 2. Ескалація конструювання образу держави як ворога громадян

На відміну від наративу делегітимації влади, в межах якого формується образ інституцій та публічних осіб як ненадійних або некомпетентних, цей наратив зображує державу не просто як структуру, що погано виконує свої функції, а як загрозу для власних громадян. В межах цього наративу органи державної влади та їхні працівники поставали як такі, що налаштовані вороже до суспільства та прагнуть навмисно завдати шкоди й страждань людям навколо.

Конструювання образу держави-ворога і тенденція до ескалації цього наративу протягом 8 місяців моніторингу є особливо небезпечними. Якщо держава, на думку громадян, є ворожою, то будь-яка взаємодія з нею є підозрілою, а опір — виправданим, раціональним і морально прийнятним. З огляду на потенційну активізацію політичного процесу в майбутньому, відсутність сприйняття держави як структури, що має монополію на насильство, може призвести до радикалізації суспільства й активного громадського спротиву рішенням державного апарату.

Серед ключових тактик конструювання образу держави як ворога громадян можна виділити такі:

Висвітлення бездіяльності або перевищення повноважень як умисної шкоди. Будь-який випадок перевищення повноважень, помилки або некомпетентності чиновників подають не як зловживання конкретної особи, а як результат свідомого злочинного вибору та доказ навмисної ворожості держави загалом.
Використання демонізаційної риторики. Державу і її представників системно порівнюють із нацистськими структурами, радянськими репресивними органами та окупаційним російським режимом.
Висвітлення нерівності як ознаки ворожості держави. Факти нерівного розподілу тягарів війни (бронювання, можливості виїзду за кордон) висвітлюють як доказ того, що держава цілеспрямовано обирає, кого вона захищає, а ким готова пожертвувати.
Героїзація спротиву. Людей, які чинять опір представникам державних структур (особливо в контексті мобілізації), зображають не як правопорушників, а як захисників своїх прав від ворогів.

Найбільш послідовним проявом цього наративу стало висвітлення діяльності ТЦК. Показово, що ця риторика зазнала більшої ескалації, ніж будь-який інший наратив, зафіксований у нашому дослідженні. На початку моніторингу, в серпні-вересні 2025 року, ми переважно фіксували публікації про інциденти із застосуванням сили під час мобілізаційних заходів, що супроводжувалися обуренням авторів дописів. Поступово, з жовтня-листопада 2025 року, в таких дописах з'явилися порівняння ТЦК з окупаційними й тоталітарними режимами (“гестапо”, “людолови”, “окупанти”), а саму політику мобілізації все частіше називали “сафарі” та “геноцидом”. Наприкінці 2025 — на початку 2026 року наратив зазнав помітної ескалації. У відповідь на резонансний кейс смертельного поранення працівника Львівського ТЦК у грудні 2025 року зʼявилися перші дописи з аргументами щодо “законності самооборони”. У січні та лютому ця думка поширювалася дедалі активніше: окремі канали не просто описували насильство з боку ТЦК, а прямо апелювали до “конституційного права на збройний опір окупантам” і героїзували тих, хто чинив спротив працівникам центрів комплектування.

Важливо розуміти, що дискредитація політики мобілізації та діяльності ТЦК не обмежувалася дискредитацією інституцій, повʼязаних з оборонним сектором. Будь-який випадок перевищення повноважень з боку ТЦК подавали як доказ ворожості держави до суспільства. Випадки застосування сили під час мобілізації, смерть мобілізованих після затримання, спроби мобілізації колишніх військовослужбовців, які побували в полоні, — всі ці історії використовували як ілюстрації до тези про те, що “режим Зеленського вбиває власний народ”.

Інший наратив, який виник у межах конструювання образу держави як ворога громадян, описував несправедливе ставлення українського державного апарату до різних верств суспільства. Як стверджували Telegram-канали, держава схильна “захищати “своїх” і переслідувати всіх інших”. Наявність бронювання, дозвіл виїжджати за кордон, випадки розкішного життя чиновників — усе це висвітлювали не як критику окремих людей, а як опис системи, в якій закон і безпека є привілеєм, а не правом. Цей наратив часто поєднувався із темою мобілізації: Telegram-канали стверджували, що “прості люди” гинуть на фронті, поки “влада” купує бронювання та вивозить дітей за кордон. Нерівність у розподілі тягаря війни тут набула особливого значення: на думку авторів контенту, держава не просто несправедлива — вона цілеспрямовано обирає, кого захищати, а кого використовувати для задоволення власних потреб.

Тісно повʼязаним із попереднім є наратив про те, що представники української держави свідомо нехтують громадянами заради збереження влади. Президента звинувачували у свідомому зриві мирних перемовин задля продовження перебування при владі, а парламентарів — в енергетичній кризі, наполягаючи, що вона є результатом корупційних схем, а не російських обстрілів. У кожному з цих випадків держава або її представники поставали як актори зі злочинним умислом. Показово, що позитивні події (підвищення виплат, відкриття реєстрів, дипломатичні успіхи) або ігнорували, або інтерпретували як маніпуляцію електоратом “напередодні виборів”.

Тенденція 3. Нормалізація насильства

Протягом усього періоду дослідження висвітлення насильства залишалося однією з тем, які зʼявлялися у Telegram-каналах ледь не щодня. За 8 місяців спостереження ми зафіксували 2493 дописи про конфлікти в публічних місцях, бійки, зґвалтування, вбивства, побутове й інші форми насильства у публічних та приватних просторах. І хоча ця категорія контенту не була найбільш масовою в досліджуваному періоді, вона заслуговує на окрему увагу.

Регулярне та детальне висвітлення насильства зазвичай не призводить до радикалізації через накопичення критичної маси повідомлень, але його постійна присутність в інформаційному полі схильна поступово розмивати межі прийнятного: насильницькі дії й агресія стають звичними елементами життя й менш схильні викликати шок і негативну реакцію в суспільстві.

Ключовими тактиками нормалізації насильства в досліджуваному контенті були такі:

Позиціювання насильницького контенту як розважального. Графічні описи побиттів, вбивств і сексуального насильства подаються як привабливий контент — з клікбейтними заголовками, нерозмитими фото та відео.
Використання насильства як рекламного інструменту. Графічний контент стабільно використовується для просування Telegram-каналів: зокрема, читачів запрошують підписатися на інші ресурси, де можна переглянути матеріали “без цензури”.
Виправдання самосуду. Насильство щодо людей із “неправильною” поведінкою подається як адекватна і справедлива реакція.
Поступова нормалізація агресії щодо силових структур. В контексті обговорень мобілізаційних заходів інциденти спротиву ТЦК подаються як приклади героїчного спротиву. Крім того, спостерігалася поступова ескалація та схвалення щоразу більш радикальних дій відносно представників силових структур.

Висвітлення “повсякденного” насильства у розважальній формі стало найбільш стабільним проявом нормалізації насильства протягом досліджуваного періоду. Локальні анонімні канали системно публікували детальні описи бійок, убивств і сексуального насильства, супроводжуючи їх фото та відеозаписами, графічними описами травм, які отримали жертви, а також клікбейтними заголовками. Ці дописи здебільшого супроводжувалися висміюванням і жартами над ситуацією, іноді — приниженням учасників описуваних інцидентів. Позиціювання такого контенту як розважального суттєво знижує рівень уваги громадськості до порушень прав людини та потреби притягнення кривдників до відповідальності. Крім того, контент із висвітленням насильства часто ставав способом залучити аудиторію або спонукати її підписатися на певний канал, аби побачити матеріали “без цензури”. Такий підхід відверто монетизує випадки насильства, а також поступово знижує чутливість до нього.

Крім того, в Telegram-каналах спостерігалися випадки виправдання насильства. Висвітлюючи неприйнятну чи девіантну поведінку людей, автори контенту висвітлювали агресію як “справедливу” або виправдану реакцію. Йшлося як про людей, які публічно вживають наркотики чи алкоголь, перебувають у стані сп’яніння, скоюють крадіжки чи насильство щодо інших людей або тварин, так і про тих, хто говорить російською в публічних місцях, ігнорує хвилину мовчання чи демонструє неповагу до військових. Стабільно фіксувалися випадки, коли автори Telegram-каналів заохочували до самосуду над тими, кого підозрювали у жорстокому ставленні до дітей і тварин. У деяких випадках звернення до правоохоронних органів навіть висміювали як наївний підхід. Такі наративи особливо небезпечні, оскільки висвітлюють насильство як прийнятний інструмент соціального позаінституційного контролю.

Протягом періоду дослідження також відбувалися поступова ескалація і нормалізація насильства щодо представників держави та силових структур. Так, якщо у липні 2025 року інциденти під час мобілізаційних заходів переважно описувалися нейтрально, то вже восени того ж року з'явилися публікації зі схваленням фізичного опору ТЦК. На той момент ще не фіксувалося прямих закликів до протистоянь, однак траплялися дописи з симпатією до тих, хто “відбив” мобілізованих або “розігнав лопатою” представників ТЦК. Наприкінці 2025 — на початку 2026 року відбулися помітні зміни: випадки фізичного протистояння з ТЦК почали героїзуватися, а окремі блогери перейшли до прямих закликів цивільних здійснювати збройний спротив мобілізації. Це принципова зміна, якої не було на початку спостереження.

Окремо варто відзначити контекст, у якому поширюється контент із детальним висвітленням насильства. За даними опитування молоді в межах програми “Мріємо та діємо”, Telegram в Україні використовують понад 80% підлітків віком 13–15 років і понад 65% дітей 10–12 років. Оскільки інфраструктура Telegram не передбачає жодних вікових обмежень для доступу до певних каналів, це означає, що яскраві описи насильства, схвалення агресії та заклики до самосуду цілком доступні дитячій та підлітковій аудиторії. Це може сприяти швидшій нормалізації агресії в середовищі підлітків та молоді, а також робити їх вразливими до участі в насильницьких діях, як-от терористичних актах.

Тенденція 4. Стигматизація різних груп суспільства

Іншування різних суспільних груп є найпоширенішою категорією насильницької риторики за весь час спостереження — 6125 дописів за 8 місяців, що перевищує навіть показники дискредитації влади. Ця цифра сама по собі красномовна: найбільше насильницької риторики в українському сегменті Telegram спрямовано не на конкретних політиків чи інституції, а на власних співгромадян — тих, кого зображають як “чужих”, небажаних або менш вартісних.

Досліджуючи випадки стигматизації різних суспільних груп, ми не фокусувалися на обговоренні конфліктних суспільних тем (суперечок навколо мови, мобілізації, майнового стану тощо). Натомість у центрі нашої уваги були випадки цілеспрямованого конструювання образу “іншого”, при якому певна група людей наділяється узагальненими негативними характеристиками лише на підставі своєї належності до неї. Йдеться про контент, який відокремлює певних людей від решти суспільства: або через приниження і визнання їх менш вартісними, або ж, навпаки, шляхом піднесення їх порівняно з іншими, що формує образ їхнього становища у суспільстві як виняткового і привілейованого.

Ключові тактики стигматизації різних груп суспільства, які ми виявили в досліджуваних каналах:

Характеристика групи через дії окремих людей. Поведінка або висловлювання конкретної людини ставало підставою для негативних тверджень про всю групу.
Характеристики окремих людей через належність до групи. Оцінка людей не за їхніми словами або діями, а за груповою належністю: “чиновники” — корупціонери, “ухилянти” — зрадники, мешканці східних регіонів України — “ждуни”.
Іншування обох сторін конфлікту. Конфліктні теми використовували для стигматизації обох сторін конфлікту (“русофіли” та “мовнюки”, “ухилянти” і “заброньовані” тощо). Це сприяє подальшій поляризації суспільства.
Використання стигм в інших конфліктах. Стигматизація певної групи як спосіб принизити членів інших груп (наприклад, гомофобна лексика для дискредитації політичних діячів).

Протягом дослідження “класичні” упередження, такі як гомофобія, сексизм або дискримінація за політичними поглядами, фіксувалися нечасто і зазвичай обмежувалися кількома десятками дописів щомісяця. Значно більш масовими були прояви іншування через ідеологічні переконання, а також через різний досвід проживання повномасштабної війни.

Протягом усіх 8 місяців спостереження найбільш системною і стабільною виявилася стигматизація за мовною ознакою. Підживлювали мовний конфлікт публікації про суперечки через використання російської мови у публічному просторі, цитати лідерів думок та висміювання чи приниження людей, які використовують ту чи іншу мову в повсякденному спілкуванні. Показово, що стигматизацію застосовували до обох сторін конфлікту: частина досліджуваних Telegram-каналів зображувала російськомовних українців як “недостатньо патріотичних” “носіїв ворожої культури”, а інші канали конструювали образ агресивних, ірраціональних і небезпечних “мовнюків”, які підтримують “мовні патрулі”. Образи цих груп системно зʼявлялися у досліджуваних каналах і підживлювалися цитатами політиків, військових та представників сфери культури.

Ще однією темою, навколо якої спостерігалося взаємне іншування двох груп, стала мобілізація. Перш за все відзначаємо системне приниження чоловіків, які ухиляються від військової служби. Їх Telegram-канали згадували або як егоїстів і боягузів, або, навпаки, як жертв несправедливої державної машини. Обидва способи фреймінгу обʼєднує те, що “ухилянтів” позиціювали як окрему соціальну групу з особливим, відмінним від норми статусом.

Паралельно з цією тенденцією восени 2025 року в досліджуваному контенті сформувалася нова, дедалі помітніша лінія іншування — стигматизація “заброньованих”. Тема бронювання у контенті тісно повʼязана з загальним відчуттям несправедливості й нерівного розподілу тягарів війни, яке підживлюють окремі канали (зокрема блогери Мирослав Олешко й Анатолій Шарій). Сам факт наявності бронювання від мобілізації деякі Telegram-канали висвітлювали як маркер лицемірства й привілейованості: чоловіки з бронюванням “відправляють інших на смерть, самі залишаючись у безпеці”. Особливо часто цю риторику використовували щодо публічних осіб, закликаючи їх мобілізуватися.

Іншою групою, стигматизація якої активізувалася в окремі місяці спостереження, є волонтери та представники громадянського суспільства. Їх переважно зображали як корисливих людей, які заробляють на війні й уникають мобілізації через механізм бронювання. Центральним механізмом тут є наратив “грантоїдства”, тобто уявлення про те, що громадські організації діють не заради підтримки держави та інституцій, а задля освоєння іноземних коштів і просування чужого порядку денного. Цей наратив активно поширювали насамперед у контексті дискредитації антикорупційних громадських організацій, зокрема Центру протидії корупції та особисто Віталія Шабуніна. Втім, із часом він поступово розширився на відомих волонтерів, правозахисників, журналістів-розслідувачів.

Ще одним стабільним проявом стигматизації виявилася мізогінна риторика. У досліджуваному контенті жінок нерідко обʼєктивізували й висміювали за зовнішність, а їхню участь у публічному та політичному житті знецінювали через їхню стать. Найбільш цілеспрямована мізогінія, яка використовувалася для дискредитації конкретних жінок у публічній сфері, концентрувалася у каналах Анатолія Шарія та Мирослава Олешка.

Гомофобний контент був присутній у досліджуваному контенті постійно, але не надто системно (від 9 до 27 дописів на місяць). Показово, що гомофобну лексику в переважній більшості випадків використовували не для обговорення прав ЛГБТ+ спільноти як такої, а як інструмент дискредитації конкретних політиків та публічних осіб. Переважно жертвами такої дискредитації ставали Володимир Зеленський, Андрій Єрмак, інші представники державних інституцій. Так гомофобна риторика виконувала подвійну функцію: і стигматизації самої спільноти, і делегітимізації влади. Аналогічна ситуація спостерігалася й щодо іншування людей з інвалідністю: самих представників цієї групи в контенті майже не стигматизували, натомість лексику на позначення психічних діагнозів систематично використовували як лайку щодо будь-яких “небажаних” людей, зокрема й представників української влади.

Стигматизація українців за кордоном поступово набирала силу протягом усього часу спостереження й особливо загострилася у січні-лютому 2026 року. Показово, що у загальнонаціональних і локальних каналах вона фактично майже не спостерігалася, натомість зростання використання подібної риторики фіксується у каналах блогерів. Людей, що виїхали, зображали як “патріотів на відстані” та лицемірів, що “розмахують прапорами, але не повертаються”, або як утриманців, що сидять “на шиї” у приймаючих країн.

Крім того, у контенті зрідка спостерігалися ознаки іншування за етнічною або расовою ознакою (переважно це стосувалося спільноти ромів — переважно через асоціацію з кримінальною поведінкою), походженням із певного регіону України (мешканців східних регіонів стигматизували як “ждунів”, західних регіонів — як “токсичних” або “надмірно радикальних”), через досвід внутрішнього переміщення (ВПО інколи зображували як людей, що псують чуже майно, поводяться некультурно, або є тягарем для приймаючих громад) або наявність залежностей від алкоголю чи наркотичних речовин (їх зображували як маргіналів та висміювали). Втім, усі ці групи зʼявляються у контенті спорадично і несистемно, тож їхнє іншування не має такого ефекту, як щодо перерахованих вище груп.

Врешті, варто підкреслити, що різні лінії іншування рідко існують ізольовано. Наратив про “ухилянтів” легко поєднується з наративами про “зрадників”, мовна стигматизація підживлює підозри в колабораціонізмі, а стигматизація “заброньованих” співіснує з популістським протиставленням “еліт” і “простого народу”. Ця взаємопов'язаність різних ліній іншування робить їхній сукупний ефект значно небезпечнішим, оскільки разом вони формують образ суспільства, розколотого на “правильних” і “неправильних” українців.

Тенденція 5. Популізм: протиставлення “зажерливих еліт” і “простого народу”

Протягом періоду моніторингу в досліджуваному контенті час від часу спостерігалися елементи популістичної риторики. На відміну від делегітимації влади (атак проти інституцій та їхньої легітимності), цей наратив будується на протиставленні між “владою”, яка зловживає своїм становищем, і “простим народом”, який несе несправедливо важкий тягар, особливо під час війни. Здебільшого цей наратив проявлявся через тези про несправедливий розподіл ресурсів, привілейоване становище окремих груп і провалля у взаєморозумінні між представниками різних соціально-економічних класів.

Ключова проблема популістичної риторики полягає в тому, що вона позбавлена будь-яких конструктивних пропозицій щодо розв'язання проблеми несправедливості в інституційний спосіб. Ця риторика викликає обурення та підживлює почуття несправедливості в суспільстві, але не передбачає можливості будь-яких змін. Зрештою, вона знижує готовність людей вірити в будь-яку можливість справедливого суспільного устрою у майбутньому, що своєю чергою становить ризик для суспільної стабільності загалом.

Ключові виявлені тактики популістської риторики:

Висвітлення нерівності як “вибору еліт”. Соціальна несправедливість подається не як проблема, яку можна виправити, а як свідомий вибір “еліт”: вони не просто живуть краще, а цілеспрямовано забирають у “простих людей” їхні ресурси, час і навіть життя.
Детальні описи атрибутів розкоші. Публікація детальних повідомлень про нерухомість, транспорт, аксесуари та гроші, які перебувають у власності певних політиків і публічних осіб.
Контраст та порівняння. Рівень грошового забезпечення, наявність предметів розкоші або навчання членів родини публічних осіб за кордоном часто поєднуються з висвітленням бідності суспільства, життя людей поблизу лінії фронту й побуту військовослужбовців.

Ключовим інструментом популістської риторики є демонстрація розкоші політиків і публічних осіб. Telegram-канали описують годинники за десятки тисяч євро, автомобілі преміумкласу, будинки на Балі, відпочинок на Мальдівах, навчання дітей у Лондоні тощо. Ці повідомлення часто виконують подвійну функцію: з одного боку, намагаються підкреслити “корупційну природу” чиновників, а з іншого — створюють відчуття того, що люди при владі мають можливість жити в розкоші й достатку, поки “простий народ” виживає. Часто сам факт наявності предметів розкоші подається як самодостатній доказ зради. Найбільш красномовним прикладом було послідовне звинувачення Мирославом Олешко військовослужбовиці та волонтерки Аліни Михайлової у придбанні автомобіля. Цей наратив однаково легко застосовували до Президента і його оточення, народних депутатів, місцевих чиновників, відомих волонтерів, антикорупційних активістів і навіть публічних військових. Будь-яка людина, що має публічний статус і певний рівень достатку, має шанс стати потенційним обʼєктом звинувачень у належності до “еліти”, яка протистоїть “простому народу”.

Особливого розмаху цей наратив набув у контексті теми мобілізації та несення тягаря війни. Telegram-канали підкреслювали, що “прості люди” гинуть на фронті або живуть у постійному страху перед ТЦК, тоді як “еліти” мають бронювання, вивозять дітей за кордон і заробляють на оборонних контрактах. Таким чином, “вони” не просто живуть краще, а свідомо перекладають плату за власне виживання на “простих людей”. Тут популістична риторика тісно переплітається з конструюванням образу держави як ворога, а також підживлює стигматизацію і делегітимацію влади. Популізм стає не просто самостійною тенденцією, а своєрідним “клеєм”, який поєднує різні наративи в єдину структуру, в якій держава та інші громадяни постають як ворожі актори, що прагнуть лише до наживи.

Тенденція 6. Дегуманізація та демонізація

Дегуманізаційна і принизлива риторика посідає третє місце за кількістю публікацій серед усіх категорій насильницької риторики за весь час спостереження: за 8 місяців було опубліковано 3276 дописів. Ми зафіксували три споріднені, але принципово різні явища, які мають на меті знецінити людину та показати її як менш вартісну. Перше — це приниження, тобто знецінення людини через образливі характеристики, висміювання або зневагу. Друге явище — демонізація, коли людину або інституцію зображають як абсолютне зло, екзистенційну загрозу, з якою неможливо ані співіснувати, ані вести діалог. Дегуманізація є третьою і найрадикальнішою формою: вона позбавляє людину або групу людських рис, порівнюючи їх із тваринами, паразитами, неживими об'єктами або хворобами. Показово, що принизливої риторики в досліджуваному контенті було помітно більше, ніж демонізації та дегуманізації, однак дві останні також фіксувалися в Telegram-каналах щомісяця. Крім того, варто зауважити, що дегуманізаційна і принизлива риторика найчастіше траплялася в каналах блогерів Мирослава Олешка та Анатолія Шарія, які разом опублікували 54% такого контенту за весь час спостереження.

Принизлива лексика, демонізація та дегуманізація часто поєднувалися з іншими тенденціями. Демонізація влади часто підсилювала її делегітимацію, дегуманізація ТЦК підсилювала наратив про державу як ворога, приниження “ухилянтів” підживлювало їхню стигматизацію. Втім, у всіх цих випадках дегуманізаційна риторика відіграє однакову роль: вона знижує психологічний і моральний бар'єр, що стримує агресію.

Ключовими тактиками дегуманізаційної та демонізаційної риторики були такі:

Порівняння з тваринами. Людей порівнюють зі шкідниками та хижими тваринами або описують як паразитів, що живуть за рахунок “нормальних” людей.
Апеляція до образів абсолютного зла. Порівняння з нацистськими структурами, радянськими репресивними органами, терористичними організаціями, окупаційними режимами.
Легітимізація насильства. Зрідка дегуманізаційна та демонізаційна лексика з'являється у поєднанні зі схваленням насильницьких дій щодо описуваної особи чи групи.
Апеляція до фізичних характеристик. Зовнішність, вік, тілобудова, особливості мовлення стають підставою для знецінення людини як публічного актора.
Приниження через оточення. Замість атаки безпосередньо на людину її знецінюють через родину, партнера, дітей або соратників.
Системне й повторюване застосування. Дегуманізаційні й принизливі ярлики щодо конкретних осіб відтворювалися місяцями, перетворюючись на сталі характеристики.

Протягом досліджуваного періоду найбільш систематично дегуманізаційна риторика застосовувалася до представників влади, насамперед президента і його оточення. Зокрема, президента послідовно описували через поєднання двох образів: слабкого та нераціонального (“наркоман”, “психічно хворий”, “втратив зв'язок із реальністю”) і людини, яка свідомо скоює злочини (“вбивця”, “терорист”, “чорт”, “демон”). Аналогічні вислови стосувалися й багатьох інших політичних та державних діячів, зокрема депутатів Верховної Ради, політиків місцевого рівня, військовослужбовців і представників правоохоронних органів (їх часто називали “псами режиму”). Також дегуманізація поширювалася на людей, які підтримували владу або її дії чи рішення: їх називали “стадом” та “бездумними тваринами”, які “сліпо слідують за лідером”.

За час дослідження ми щомісяця спостерігали дедалі послідовніше використання дегуманізаційної й демонізаційної лексики щодо працівників ТЦК. Якщо на початку спостереження їх переважно згадували в контексті конкретних звинувачень у перевищенні повноважень, то з кінця 2025 року дегуманізація та демонізація цієї групи стали системними: їх називали “нелюдами”, “свинособаками”, “окупантами”, “людоловами” тощо. Деякі з цих висловів траплялися не лише в Telegram-каналах блогерів, а й у загальнонаціональних і локальних анонімних каналах, що свідчить про поступову нормалізацію цього наративу в ширшому інформаційному полі.

Демонізаційна риторика використовувалася переважно щодо політичних або публічних діячів. Наприклад, українську владу називали “режимом” та “хунтою”, Україну — “Північною Кореєю”, ТЦК — “гестапо” і “окупантами”, а антикорупційні органи — “філією ФСБ”. Такі образи конструюють картину, в якій компроміс із цими акторами є неможливим і аморальним.

Приниження як окрема форма насильницької риторики є кількісно найбільш представленою складовою цієї тенденції. На відміну від дегуманізації і демонізації, приниження знецінює людину через висміювання, образи, сексуалізацію або апеляцію до її фізичних характеристик, не обов'язково виводячи її за межі людського. Саме ця “м'якість” робить приниження стійким явищем: воно легше нормалізується, рідше сприймається як небезпечне і тому відтворюється значно ширшим колом каналів, ніж дегуманізація та демонізація. Найпоширенішою формою приниження є нецензурна й образлива лексика щодо представників влади. Окремою і дуже поширеною формою є сексуалізація як інструмент дискредитації: інсинуації щодо інтимних стосунків між публічними особами, використання гомофобії для приниження чоловіків, об'єктивація жінок у публічній сфері через апеляцію до їхньої зовнішності або сексуальності замість оцінки їхньої діяльності. Також поширеним було приниження через зовнішність, інтелект або соціальне походження.

Тенденція 7. Координовані інформаційні кампанії проти публічних осіб

За період дослідження ми виявили низку скоординованих кампаній із дискредитації конкретних людей та інституцій. Такі кампанії відрізняються від звичайного поширення дискредитаційного контенту кількома характерними ознаками. По-перше, ідентичний або майже ідентичний текст з'являється одночасно в десятках каналів різного типу та різних регіонів. По-друге, публікації нерідко зʼявляються без очевидного зовнішнього тригера або використовують реальну новину як привід для набагато ширшої атаки, що виходить за межі звичайної реакції на якусь подію. По-третє, контент у таких випадках нерідко містить деталі особистого характеру.

Ключовими ознаками координованих інформаційних кампаній стали такі:

Синхронність та ідентичність тексту. Той самий матеріал з'являється одночасно або протягом кількох годин у десятках каналів різного типу і регіонального охоплення без згадок спільного першоджерела, на яке вони посилаються.
Деталі про особисте життя. Кампанії нерідко містять інформацію про родичів, майно або особисте життя людини.
Тривалість і стійкість до спростування. Скоординовані кампанії не зникають, а відновлюються із кожним новим інформприводом, відтворюючи однаковий набір звинувачень.

Найбільш тривалою і структурно складною стала кампанія проти Центру протидії корупції та його голови правління Віталія Шабуніна. Вона розпочалася в липні 2025 року, на тлі протестів за збереження незалежності НАБУ та САП і вручення Віталію Шабуніну підозри, і тривала з різною інтенсивністю до кінця досліджуваного періоду. Кампанія охоплювала звинувачення у розкраданні грантових коштів, незаконному збагаченні, відмиванні грошей, захисті “державних зрадників”, які працюють у НАБУ тощо. Різні події (засідання суду, публічні заяви ЦПК, справи НАБУ) ставали приводами для нових хвиль публікацій, що відтворювали той самий набір звинувачень. Ця кампанія також повʼязана з ширшим наративом дискредитації антикорупційних органів. Дискредитація Шабуніна і ЦПК доповнювала атаки проти НАБУ і САП — роботу антикорупційної системи називали імітацією або захистом чужих інтересів.

Аналогічну структуру мали й інші кампанії дискредитації. Наприклад, у січні 2026 року ознаки скоординованої кампанії мало поширення матеріалів про військовослужбовця ДПСУ і Зінаїду Кубар — ідентичний текст з'явився одночасно в понад 20 локальних каналах із різних регіонів України.

Показовим є й вибір об'єктів скоординованих кампаній: переважно це люди або організації, що здійснюють громадський контроль над владою — антикорупційні активісти, незалежні журналісти, волонтери. У поєднанні з делегітимацією державних інституцій такі кампанії формують середовище, де громадський контроль сприймається не як захисний механізм, а як інструмент чиїхось інтересів.

Висновки

Результати моніторингу свідчать, що насильницька риторика в українському сегменті Telegram є системним явищем, а не ситуативною реакцією на окремі події. Дописи з ознаками такої риторики стабільно з'являлися щомісяця в каналах усіх типів — блогерських, загальнонаціональних і локальних, — охоплюючи в середньому 3,3% від загального масиву публікацій. Пікові значення, як правило, були пов'язані з резонансними подіями, однак щоразу рівень насильницької риторики не опускався до нуля, а повертався до стабільного фонового рівня. Це означає, що йдеться не про радикалізацію, спровоковану конкретними подіями, а про сталу характеристику інформаційного середовища.

Серед 7 виявлених тенденцій найбільш системною і потенційно небезпечною в довгостроковій перспективі є делегітимація владних інституцій. Вона не просто знижує довіру до конкретних посадовців, а формує переконання, що захист суспільних інтересів у межах чинних інституцій є неможливим. В умовах майбутнього відновлення повноцінного політичного процесу це становить серйозний ризик для суспільної стабільності. Не менш тривожною є ескалація наративу про державу як ворога власних громадян — особливо в контексті мобілізації: протягом досліджуваного періоду риторика еволюціонувала від фіксації перевищення повноважень до прямих закликів до збройного спротиву представникам державних структур.

Найпоширенішою категорією насильницької риторики виявилося іншування різних суспільних груп — 6 125 дописів за 8 місяців. Це свідчить, що основне поле насильницької риторики в досліджуваних каналах — це не атаки на владу, а конструювання образів "своїх" і "чужих" серед самих громадян: за мовною ознакою, досвідом мобілізації, майновим станом, місцем проживання та іншими маркерами. Різні лінії іншування рідко існують ізольовано — вони взаємно підсилюють одна одну, формуючи образ суспільства, розколотого на "правильних" і "неправильних" українців.

Окремої уваги заслуговує висока концентрація насильницького контенту в каналах окремих акторів. Два блогери — Мирослав Олешко та Анатолій Шарій — разом відповідають за половину всієї дегуманізаційної риторики та майже половину всього контенту з дискредитацією влади. Тож значна частина виявлених тенденцій є не стихійним відображенням суспільних настроїв, а цілеспрямованим і послідовним просуванням певних наративів конкретними акторами, які мають значну авдиторію.

Для зниження ризиків радикалізації та протидії виявленим тенденціям необхідно реалізувати такі зміни: поетапно перенести офіційні державні комунікації з Telegram на модеровані платформи; законодавчо врегулювати статус великих анонімних каналів та каналів блогерів як суб'єктів медійного законодавства; вдосконалити правову рамку в сфері мови ворожнечі з урахуванням кумулятивного ефекту системного поширення насильницьких наративів; запровадити санкції за поширення дегуманізаційної риторики у виборчих кампаніях; законодавчо врегулювати діяльність платформ спільного доступу в українському законодавстві.

Втім, жоден із цих заходів не є достатнім сам по собі. Ефективна відповідь на наративи, що нормалізують насильство і підривають довіру до інституцій, можлива лише за умови паралельних зусиль держави, медіа, громадянського суспільства та самих платформ — і лише за умови, що ці зусилля розпочнуться до того, як накопичена напруга знайде вихід у реальних фізичних конфліктах.

Цей матеріал профінансовано в рамках програми міжнародного розвитку уряду Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, але висловлені в ньому погляди не обов'язково відображають офіційну політику уряду Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії.