Насильницька риторика в українських Telegram-каналах: звіт

Методологія

Це дослідження базується на системному моніторингу публічної комунікації в українських Telegram-каналах, спрямованому на виявлення ознак насильницької, дискримінаційної та дегуманізаційної риторики.

Моніторинг відбувався протягом липня-вересня 2025 року й охоплював 67 каналів у трьох категоріях: 15 загальнонаціональних анонімних новинних каналів із найбільшою авдиторією, 6 каналів популярних блогерів та 46 регіональних анонімних новинних каналів (по 2 з кожної області, за винятком тимчасово окупованих).

Перед класифікацією дані були очищені від службових сповіщень (наприклад про повітряні тривоги), щоб уникнути шуму в аналізі. Для автоматичного виявлення ознак насильницької й токсичної риторики у текстах використовувалися великі мовні моделі, налаштовані на класифікацію повідомлень за релевантними ознаками.

У межах дослідження насильницька риторика розуміється як публічний контент, що прямо або опосередковано сприяє легітимації, нормалізації чи підбурюванню до насильства проти окремих осіб, груп або інституцій із політичних мотивів чи для досягнення політичної мети. Йдеться не лише про прямі заклики до застосування фізичної сили, а й про ширший спектр дискурсивних практик, які створюють сприятливе середовище для насильницьких дій.

Аналіз зосереджувався на повідомленнях, що, зокрема, містять:

мову ворожнечі та дегуманізацію окремих осіб або груп;
заклики до насильства або толерування агресії як засобу впливу;
образ “іншого”, що сприяє соціальному виключенню;
підрив довіри до держави чи інституцій, що потенційно легітимізує опір чи агресію.

Ця методологія дозволяє не лише кількісно зафіксувати випадки ризикової риторики, а й системно описати, яких саме наративів і тем вони торкаються та як можуть впливати на суспільний дискурс у воєнний час.

Докладний опис різних проявів досліджуваного контенту, використаних слів та мовних конструкцій викладений у щомісячних звітах за липень, серпень і вересень.

Ключові тенденції

У процесі моніторингу ми фіксували контент, який сприяє радикалізації своїх споживачів, нормалізує чи легітимує прояви дискримінації та/або насильства задля досягнення політичної мети, обмеження прав різних груп населення чи їхніх представників, а також прояви мови ворожнечі, дегуманізації, адвокації дискримінації тощо.

Протягом першого кварталу спостереження ми зафіксували 6 ключових тенденцій:

Делегітимація владних інституцій
Конструювання образу держави як ворога громадян
Нормалізація актів насильства в публічному просторі
Стигматизація різних груп суспільства
Тренд на популізм: протиставлення “зажерливих еліт” і “простого народу”
Дегуманізація політиків та їхніх прихильників

Загалом контент з ознаками насильницької риторики був нечисленним — у середньому він становив близько 4.3% від усіх повідомлень, опублікованих досліджуваними каналами. Найбільше дописів з ознаками насильницької риторики зафіксовано в липні — 5.6% від загального масиву. Такий приріст зумовлений тим, як саме частина досліджуваних каналів коментували протести за збереження незалежності НАБУ та САП, що відбувалися того місяця, а також вручення підозри громадському активісту й голові правління Центру протидії корупції Віталію Шабуніну.

Водночас присутність контенту з насильницькою риторикою була системною, адже за частотою ці дописи рівномірно розподілені протягом усіх трьох місяців спостереження (за винятком сплесків, повʼязаних із яскравими інфоприводами на кшталт протестів щодо НАБУ і САП).

Тенденція 1. Делегітимація владних інституцій

Однією з небагатьох аксіом політичного життя є те, що до політиків застосовують значно вищі стандарти поведінки, етики, професійних та інших навичок, аніж щодо інших людей. Представники влади й виборні особи перебувають під постійним “збільшувальним склом” інформаційного середовища — і рідко в позитивному світлі. Як пояснює Майкл Волцер, ми жорсткіше лаємо політиків, ніж інших людей, адже, по-перше, вони діють від нашого імені, тож ми певною мірою проєктуємо їхні дії та вчинки на себе: мовляв, вони паплюжать не лише свою, а й нашу репутацію. По-друге, особа політика уособлює обмеження та примус, які накладає на нас державна система — громадянські обовʼязки, податки, суди, правоохоронну систему тощо.

У роботі над цим дослідженням ми свідомі цього явища та визнаємо критику влади як норму й навіть необхідність демократії. Втім, частина з виявлених нами наративів репрезентують сутнісно інакше явище, ніж описана Волцером нелюбов до політиків, і деструктивно впливають на відносини громадян із державною системою.

За період нашого спостереження ключовим трендом стала делегітимація владних інституцій, що несе суттєві ризики для країни у стані війни. Під делегітимацією маємо на увазі системні дискурсивні практики, спрямовані як на підрив реальної легітимності органів влади та державних представників через дискредитацію їх перед авдиторією, так і на формування наративу про відсутність підтримки і прийняття громадянами своєї влади, зокрема для міжнародних партнерів і зовнішніх спостерігачів. На відміну від критики дій, слів чи рішень представників влади, делегітимація передбачає формування образу представників влади як таких, що не мають законного чи морального права діяти від імені народу, адже їхні дії, слова чи рішення не репрезентують волі громадян, які їх, власне, й уповноважили.

Такі наративи посилюють недовіру до влади і знижують відчуття власної політичної субʼєктності громадян. Це може проявлятися у поширенні правового нігілізму й саботажу громадянських обовʼязків (принципова несплата податків, незаконне ухилення від військової служби, корупція, інші порушення законодавства), а також у радикалізації певних індивідів чи навіть суспільних груп. Якщо досягнення своїх інтересів чи захист власних прав здається неможливим у межах наявних суспільних інститутів чи інституцій, більш привабливими й субʼєктивно вигідними стають прояви позаінституційної політики незгоди: обструкції, протести, спроби державного перевороту, терористичні акти, політизовані вбивства, самоспалення тощо.

Отож ключовими тактиками делегітимації влади, які ми виявили в українському сегменті Telegram, стали такі:

приниження й висміювання представників влади різних рівнів,
звинувачення у саботажі виконання посадових обовʼязків або ж неспроможності виконувати свою роботу через брак навичок, освіти, інтелекту тощо.

Приниження та висміювання. У дописах досліджуваних Telegram-каналах представники влади місцевого і загальнонаціонального рівнів системно поставали недолугими, комічними, не спроможними адекватно оцінювати реальність і діяти раціонально.

Найчастіше така риторика стосувалася Президента і його Офісу. Анонімні канали та блогери вправлялися в уїдливості, посилаючись на минуле Володимира Зеленського в шоубізнесі й називаючи ОП “клоунадою”, “цирком” тощо. Водночас Президента зображували як слабкого — наляканого Путіним, Трампом, а особливо ризиком втратити владу (як саме — автори дописів уточнювали нечасто). Дії, рішення та висловлювання Президента і його команди поставали як реакційні й зумовлені страхом не осоромитися перед президентом США чи європейськими політиками. Відповідно, наративи про скочування влади в авторитаризм, рясно приправлені фразами на кшталт “концтабір” чи “Північна Корея Зеленського”, супроводжувалися звинуваченнями в малодухості. Також Зеленського спорадично звинувачували у вживанні наркотичних речовин, вказуючи на буцімто неадекватність і непередбачуваність його рішень.

Прикметно, що цей наратив стосувався не лише фігури Президента та його оточення, а й будь-яких публічних осіб чи пересічних коментаторів, які висловлювали підтримку чинної виконавчої влади і політик, що асоціюються з Офісом Президента. За схвальні відгуки чи заклики до солідарності з владою людей таврували як “півнів”, “трубадурів Офісу”, “стадо” чи “кріпаків”. Це свідчить не лише про їх публічне переслідування, а й про складніші процеси. По-перше, так політичні погляди чи преференції щодо конкретних політичних сил або й цілого вектора політики фреймуються як окрема колективна ідентичність — те, що визначає людину як особистість. По-друге, спостерігається стигматизація таких поглядів: приниження і стигми, спрямовані на посадовців, автоматично поширюються й на їхніх прихильників, що стає одним із джерел політичної поляризації суспільства.

Окремі блогери використовували для дискредитації Президента і його команди гомофобну лексику. Розраховуючи на упереджене ставлення своєї авдиторії до ЛГБТК+, автори вживали слюр, щоб показати представників виконавчої влади слабкими й аморальними.

Звинувачення у саботажі посадових обовʼязків або неспроможності виконувати свою роботу. Другий зафіксований нами наратив, який стосується органів влади, зображає її представників як ненадійних і недоброчесних. Переважно посадовців звинувачували у корупції та прагненні особистої наживи, а отже, — відсутності інтересу в довготерміновому розвитку української держави. Це, зокрема, тези про те, що уряд та Офіс Президента лише імітують переговорний процес для досягнення миру чи навіть спроби перемогти Росію на фронті — лише заради того, щоб якомога довше зберігати владу в своїх руках. На відміну від попередньої тактики, тут жагу до влади пояснюють не психоемоційними особливостями, а прагматичним інтересом якомога довше розкрадати державу, контролювати правоохоронні органи та суди, щоб не допустити притягнення до відповідальності себе самих чи своє оточення. Уряд звинувачували у створенні та “кришуванні” різноманітних схем із порушенням тендерних процедур, завезенні та збуті контрабанди, незаконному збагаченні, злочинній змові з великим бізнесом та інших способах “наживи на війні”.

Найприскіпливіше автори досліджуваних Telegram-каналів ставилися до Міністерства охорони здоровʼя, Міністерства освіти і науки та Міністерства оборони. Найчастіше їх чиновників звинувачували у прагненні забезпечити собі комфортне, а подекуди й розкішне життя в Україні чи за кордоном на фоні байдужості до підпорядкованих установ і реалізації профільної політики.

Враховуючи інформаційний фон досліджуваного періоду, значну увагу привертали до себе антикорупційні органи: НАБУ, САП та БЕБ. Чимало загальнонаціональних каналів брали участь у дискредитаційній кампанії проти утримуваного тоді під вартою детектива НАБУ Руслана Магамедрасулова. Той, за даними українських медіа, брав активну участь у розслідуванні корупції в енергетиці — операції під кодовою назвою “Мідас”. Разом з тим, звинувачення у заробітку на корупції замість боротьби з нею були спрямовані не лише на Магамедрасулова, а й на його колег із НАБУ та інших відомств.

Українських парламентарів натомість зображали як недостатньо підготовлених чи інтелектуально розвинутих, позбавлених субʼєктності “фріків” чи “клоунів”, не спроможних приймати рішення. Про парламент загалом згадували значно рідше, ніж про Президента, уряд в цілому чи окремі міністерства. Втім, іноді траплялися персоналізовані закиди в бік окремих нардепів.

Тенденція 2. Конструювання образу держави як ворога громадян

Друга виявлена нами тенденція — системне конструювання образу держави як ворожої та хижацької щодо власних громадян. Якщо в контексті першої тенденції органи державної влади та їхніх представників зображали як не вартих довіри, недолугих чи пасивних, тут вони поставали як небезпечні й вороже налаштовані до простих людей. У наративах такого типу держава зображалася як така, що навмисне завдає страждань своїм громадянам.

В одних випадках мотивацією (або радше причиною) такої ворожості окремих посадовців називали різноманітні психічні порушення: садизм, психопатію, жорстокість, нарцисизм. Найчастіше в таких категоріях описували військовослужбовців ТЦК. Їх називали “людожерами”, “людоловами” і “бандитами”, які знущаються з військовозобовʼязаних чоловіків на вулицях і в приміщеннях ТЦК та СП суто тому, що можуть це робити без страху бути покараними. Схожим чином говорили і про Зеленського та його команду: буцімто він навмисно саботує мирні перемовини, адже хоче і може “розпоряджатися життями простих українців”, а за роки президентства став одурманеним владою “узурпатором”.

Для посилення цього образу автори зверталися до знайомих більшості користувачів образів найбільшого зла і жорстокості — нацистського режиму в Німеччині середини ХХ століття, комуністичного режиму в СРСР, чинної влади Російської Федерації та окупаційного режиму на ТОТ. Наприклад, ТЦК називали “гестапо” і “бурятами”, виконавчу владу — “окупантами”, які будують в Україні “концтабір”, “ГУЛАГ”, “Північну Корею”, а корупційні органи звинувачували у роботі на ФСБ. Загалом звинувачення у звʼязках з Росією чи прихильності до російської ідеології стало поширеною практикою для того, щоб дискредитувати органи влади, політиків, лідерів громадської думки чи навіть волонтерів.

Апелюючи до відомих образів зла, автори контенту намагаються закріпити в своєї авдиторії емоційну асоціацію між висвітлюваним обʼєктом та емоцією, яку викликають ці вже знайомі образи. Такі порівняння імпліцитно, а інколи й прямо виправдовують саботаж дотримання законодавства та співучасть у реалізації державних політик, а як максимум — опір або навіть “превентивні удари” в бік представників держави в різних їх проявах.

Найкрасномовніше ця тенденція проявляється на прикладі ТЦК. Місцеві канали, описуючи напади цивільних на представників центрів комплектування, трактували такі дії як спроби “відбити” чи “врятувати” військовозобов’язаних. Ба більше, один із досліджуваних блогерів прямо запитав, “чи можна чинити опір” та “чи можна стріляти”, коли тебе “викрадають” “бандити з гестапо ТЦК”.

Наративи, спрямовані на заохочення опору державі та її представникам, а також зображення держави як ворога не були масовими протягом періоду спостереження, але все ж системно фігурували у досліджуваних каналах. Системність зберігалася як на рівні досліджуваного періоду — тобто в кожному з трьох місяців, так і на рівні досліджуваних місяців окремо — тобто повідомлень було небагато, але їх публікували регулярно.

Тенденція 3. Нормалізація актів насильства в публічному просторі

Значно частіше, ніж контент про політиків і політику, ми фіксували висвітлення різноманітних форм неполітизованого насильства: індивідуальні конфлікти в публічних місцях, побої, зґвалтування, вбивства та домашнє насильство, що не мають політичного підґрунтя. На перший погляд, такі кейси мали б випадати за межі цього дослідження, однак їх масовість та спосіб висвітлення змушують нас все ж підсвітити ці аспекти.

Висвітлення “повсякденного” насильства стало однією з наймасовіших груп контенту протягом усіх місяців дослідження. Така масовість у поєднанні з популярністю так званого “треш-контенту” фактично нормалізує агресію в очах авдиторії, що є особливо критичною проблемою для суспільства в гарячій фазі війни. Насильницькі акти у таких дописах постають не як предмет інформування чи громадського контролю за правоохоронною системою, а радше як повсякденна розвага. Бійки, агресивні словесні перепалки, сексуальне насильство чи побиття зображаються відірвано від контексту і супроводжуються короткими описами, в яких редактори Telegram-каналів не нехтують використанням різноманітних емодзі, наприклад сміху (🤣), “вогників” (🔥), попкорну (🍿) чи шоку (😱).

Позиціювання такого контенту як розважального суттєво знижує рівень уваги громадськості до порушень прав своїх співгромадян та потреби притягнення кривдників до відповідальності. В умовах зниженого рівня громадського контролю й нестабільної роботи правозахисних інституцій постраждалим значно складніше захищати свої права в правовому полі.

Понад те, “треш-контент” стає товаром. По-перше, він привертає увагу користувачів, збільшуючи їх активність, а відповідно — охоплення каналу і вартість реклами на ньому. Інколи адміністратори каналів (частіше місцевих) прямо вказували, що охоче куплять у підписників фото і відео насильства. По-друге, “треш-контент” використовують для реклами третіх Telegram-каналів: читачів закликають підписатися, щоб побачити зображення насильства без цензури. Варто нагадати, що, хоча формально Telegram у своїх політиках вказує, що користуватися месенджером можна з 16 років, в Україні Telegram використовують 82% дітей віком 13–15 років та 63% дітей 10–12 років. Хоча ми не можемо мати детальних даних про демографію авдиторії досліджуваних каналів, усе ж, оскільки до вибірки потрапили найпопулярніші загальнонаціональні місцеві канали, вірогідність системного впливу такого треш-контенту на дітей доволі висока.

Ще одним важливим аспектом є фреймування насильства як виправданого або “заслуженого” постраждалими. Автори контенту досліджуваних каналів виправдовували психологічне чи фізичне насильства щодо людей, які поводяться небажано чи неприйнятно в публічних місцях: вживають наркотики чи алкоголь, перебувають у стані сп’яніння, скоюють крадіжки чи насильство щодо інших людей або тварин або ж відмовляються перестати спілкуватися російською чи слухати російську музику. Також ми фіксували непоодинокі випадки, коли автори Telegram-каналів активно заохочували до самосуду над тими, кого підозрюють у жорстокому ставленні до дітей і тварин або ж інших злочинах, які автори вважали особливо обурливими. Траплялося й публічне однозначне схвалення насильства проти людей, які говорять російською мовою та не переходять на українську в приватному житті (наприклад заклики “чистити їм пики”). Також спорадично ми виявляли схвалення “виховання силою” людей, які публічно чи в приватній взаємодії проявляють неповагу до військовослужбовців.

Хоча подібні кейси переважно не мають під собою політичної мети, таке фреймування насильницьких актів докладається до зниження загальної правової культури та девальвує цінність прав людини. Таке позиціювання контенту з боку медіа (у нашому випадку — Telegram-каналів, які де-факто працюють як медіа) знижує рівень неприйнятності й небажаності насильницьких дій, особливо якщо, на субʼєктивну думку кривдника, жертва заслуговує на покарання, а сам кривдник робить добру справу для спільноти.

Тенденція 4. Наші “інші”: стигматизація різних груп суспільства

Ми зафіксували системні прояви іншування різних суспільних груп серед усіх досліджуваних Telegram-каналів протягом усього періоду спостереження. Під іншуванням маємо на увазі контент, який відокремлює певних людей від решти суспільства лише на підставі їхньої належності до певної соціальної групи. Таке виокремлення могло проявлятися як у стигматизації цих груп, так і в особливому піднесенні їх порівняно з іншими, що формує образ їхнього становища у суспільстві як виняткового і привілейованого. Важливо зазначити, що в цю категорію не потрапляли публікації з критикою або відзначенням особистих здобутків, дій та рішень окремих людей чи колективів або описом особливих потреб різних груп людей.

Протягом періоду спостереження ми рідше фіксували повідомлення з проявами “класичних” поширених в Україні упереджень — сексизму, дискримінації людей з інвалідністю, гомофобії тощо. Такий контент не перевищував кілька десятків дописів за кожним напрямком щомісяця, тож не був системним (нагадаємо, наша вибірка складалася з 67 Telegram-каналів). Набагато більш масовими були прояви іншування різного досвіду проживання повномасштабної війни.

Російськомовні vs українськомовні

Найбільш послідовними досліджувані канали були в іншуванні російськомовних. Передусім ідеться про висвітлення конфліктів у публічних місцях — у парках, потягах, супермаркетах, на дитячих майданчиках тощо — через відмову перейти на українську. До таких повідомлень ми не зараховували дописи про порушення законодавства, зокрема вимоги використовувати українську як мову обслуговування в закладах громадського харчування чи викладання у ВНЗ. Натомість у цю категорію входили іронічні чи клікбейтно-емоційні пости про випадкові конфлікти між перехожими чи людьми, які за збігом обставин опинилися поруч.

Фреймування таких інцидентів дещо відрізнялося від каналу до каналу. В одному кластері повідомлень автори лишалися умовно нейтральними: не висловлювали прямих симпатій до жодної зі сторін, а натомість просто описували конфлікт. Інші ж канали обережно схвалювали вербальну чи навіть фізичну агресію проти людей, які відмовлялися перейти на українську чи вимкнути російську музику.

Окремо варто відзначити редакційну роль анонімних Telegram-каналів як агентів формування інформаційного порядку денного. Серед величезної кількості подій у країні, що воює, вони обирають ті, які вважають вартими того, щоб підсвітити їх своїй авдиторії. У досліджуваному контенті російськомовних часто зображали як “неповноцінних” членів спільноти, носіїв загрози або як людей, що свідомо ігнорують війну та суспільний контекст. Таке фреймування проявлялося як у прямій стигматизації, так і непрямо — через поширення цитат публічних осіб про необхідність ігнорування російськомовних, виправдання соціального тиску на них або, як уже згадувалося вище, актів насильства щодо них.

Деякі канали займали протилежну сторону конфлікту і, навпаки, зображали українськомовних учасників подій як агресивних, непередбачуваних чи емоційно нестабільних, тих, хто свідомо провокує своє оточення, шукає конфлікту або прагне публічно принизити російськомовних. Поведінку таких людей описували як імпульсивну, агресивну або ірраціональну, а самі конфлікти — як результат “істерії”, “радикалізму” чи “навʼязування власних поглядів”. Українськомовність редукувалася до індивідуальної поведінкової характеристики, яка нібито свідчить про психологічну нестабільність, нетерпимість або схильність до насильства. Як бачимо, українськомовних фреймували не як сторону мовного конфлікту, а як самостійну “проблему” — людей, що порушують соціальний спокій і створюють загрозу для інших.

Військові vs цивільні

Ще однією стійкою лінією іншування, що відтворювалася протягом усього періоду спостереження, стало протиставлення військових і цивільних. У досліджуваному контенті ця лінія не формувала єдиного домінантного наративу, однак проявлялася через повторювані сюжети, в яких одна з груп послідовно зображалася як морально або соціально проблемна, а інша — як жертва або носій “справжньої” легітимності.

Частина Telegram-каналів фреймували військовослужбовців, зокрема тих, які перебувають у тилу, як привілейовану групу, що має особливий статус і зловживає ним у повсякденному житті. У таких публікаціях військових зображали як агресивних, неконтрольованих або схильних до девіантної поведінки — зловживання алкоголем, конфліктів або застосування сили. Поодинокі інциденти подавали як симптом ширшої проблеми, формуючи узагальнений образ військового як потенційної загрози для громадського порядку.

Інша частина контенту пропонувала протилежну логіку: цивільних зображали як морально слабких, інфантильних або байдужих до війни. Мовляв, цивільні “живуть звичайним життям”, розважаються, скаржаться або уникають відповідальності, поки військові несуть основний тягар війни. Це протиставлення часто підсилювалося риторикою про несправедливий розподіл тягарів війни: одні ризикують життям, інші — зберігають комфорт.

Важливо, що в обох випадках війна перестає бути спільним досвідом і натомість використовується як інструмент моральної ієрархізації. Військових і цивільних фреймують не як взаємозалежні групи, а як конкурентів за право визначати “правильну” поведінку та допустимі емоції. Така подача витісняє складні реальності ротацій, поранень, тилової служби чи цивільних втрат і редукує обидві групи до спрощених ролей.

Хоча в досліджуваному контенті ми не фіксували системних закликів до дискримінації або насильства між військовими й цивільними, регулярне відтворення цієї лінії протиставлення нормалізує уявлення про такий конфлікт як “природний” стан суспільства під час війни. У довгостроковій перспективі такі наративи підривають горизонтальну солідарність, знижують взаємну довіру між групами і створюють підґрунтя для радикальніших форм іншування, особливо у поєднанні з наративами про мобілізацію, “ухилянтів” і “заброньованих”.

“Ухилянти” vs держава

Окремою, але тісно пов’язаною з протиставленням військових і цивільних лінією іншування стало фреймування військовозобов’язаних чоловіків, які уникають мобілізації, — так званих “ухилянтів”. У досліджуваному контенті “ухилянтів” послідовно зображали соціально небажану групу, що свідомо вивищує себе над державою і військовими, боягузливих, егоїстичних або паразитичних. Їх протиставляли військовослужбовцям, які несуть основний тягар війни. Різні спроби уникнути військової служби — сумнозвісні “перепливання Тиси”, сидіння вдома чи відмову від користування громадським транспортом — висміювали, інколи прямо закликаючи до приниження чи принаймні засудження чоловіків, які приймають такі рішення.

Межі того, що Telegram-канали вважали цілеспрямованим егоїстичним уникненням військової служби, виявилися досить широкими. Протягом звітного періоду різним відомим чоловікам “прилітали” звинувачення у тому, що вони досі не у війську, а жінкам чи старшим або непридатним до військової служби чоловікам — за їхніх родичів чи близьких. Такі звинувачення лунали, наприклад, у бік громадського активіста Віталія Шабуніна (попри його службу в ЗСУ), блогерів Ігоря Лаченкова і Сергія Стерненка, брата Юлії Свириденко, сина Петра Порошенка.

У таких випадках рідко фігурують конкретні звинувачення чи ймовірні докази ухилення від військової служби. Самого факту публічності досить для спекулювання щодо особливих підстав, на основі яких ці люди не є військовослужбовцями. Такий спосіб дискредитації певною мірою підсилює описану вище тенденцію 2 — формування образу держави як ворога та виправдання опору мобілізації, адже акцентує на несправедливості виконання військового обовʼязку “простими людьми”, поки його буцімто не дотримуються публічні, більш привілейовані люди.

Паралельно в досліджуваному контенті траплялися протилежні наративи, де “ухилянтів” подавали як жертв репресивної несправедливої держави, що діє насильницькими і принизливими методами, зокрема через ТЦК. “Ухилянти” поставали не як аморальні індивіди, а як люди, що намагаються захиститися від державного свавілля.

Важливо, що ці протилежні наративи — засудження “ухилянтів” військовими і частиною цивільних та їх віктимізація в контексті критики держави — співіснують в інформаційному просторі. Обидва вони, однак, сприяють іншуванню “ухилянтів” як групи: у першому випадку — через стигматизацію, у другому — через закріплення образу жертви, позбавленої суб’єктності.

Тенденція 5. Тренд на популізм: “зажерливі еліти” проти “простого народу”

Упродовж усього періоду спостереження в досліджуваному Telegram-контенті простежується стійка присутність популістського фреймування соціально-економічних і політичних процесів через бінарне протиставлення “простого народу” й “еліт”. Ця логіка не завжди проявлялася прямо, однак системно відтворювалася через наративи про несправедливий розподіл ресурсів, привілеї для окремих груп і провалля у взаєморозумінні між представниками різних соціально-економічних класів.

Протиставлення бідних і багатих звучало в контексті абсолютно різних тем: від романтичних стосунків між чоловіками й жінками до випадків топкорупції. Намагаючись дискредитувати представників української влади, громадського сектору, військових і волонтерів, автори досліджуваних каналів звертали увагу на їхній одяг, аксесуари чи інше майно. Сам факт приватного використання дорогих автівок, годинників чи навіть кросівок характеризували як непристойну та нечутливу поведінку під час повномасштабної війни.

Цей поділ підсилювався через регулярні згадки про розкішний спосіб життя представників влади та їхнього оточення — дорогі автомобілі, нерухомість, подорожі, навчання дітей за кордоном. Такі приклади використовували не для аналізу конкретних корупційних кейсів чи інституційних провалів, а як емоційні маркери відриву “еліт” від “реального життя”. У результаті навіть поодинокі або неперевірені історії вбудовувалися в ширший наратив про системну несправедливість і моральну деградацію політичної верхівки.

У таких повідомленнях часто бачимо протиставлення: мовляв, поки “прості люди” стають біднішими через падіння економіки внаслідок війни, “донатять останнє” і “борються за виживання”, так звані “еліти” багатшають. В окремих випадках це протиставлення використовували для підживлення наративу про навмисне “затягування” війни й саботаж будь-яких мирних перемовин — начебто щоб еліти могли й далі збагачуватися на війні. Зовнішні атрибути заможності публічних людей фреймували як індикатор того, що вони недостатньо розділяють тягар війни з іншими.

Популістська риторика тісно перепліталася з темами мобілізації та війни. У цьому контексті протиставлення “еліти — народ” набувало особливої гостроти: владу і заможних громадян зображали як тих, хто уникає служби, зберігає привілеї або має змогу “вирішити питання”, а “простих людей” — як основний ресурс війни. Особливо часто такий фрейм супроводжував кейси незаконного збагачення: розкрадання державних коштів, проведення недоброчесних тендерів, хабарництва тощо. Для підвищення емоційного градуса такі інфоприводи яскраво ілюстрували описами виснажливого побуту військових на фронті. Така подача не лише посилює соціальну напругу, а й закріплює уявлення про війну як нерівний обмін, у якому жертви та відповідальність розподіляються асиметрично.

Тенденція 6. Дегуманізація політиків та їхніх прихильників

Дегуманізаційна риторика — один із найбільш радикальних способів дискредитації в публічній комунікації. На відміну від критики рішень, компетентності чи доброчесності політиків, дегуманізація передбачає позбавлення людини або групи людей людських рис. У таких висловлюваннях політиків і їхнє оточення зображають не як суб’єктів політичного процесу, а як “нелюдів”, “тварин”, “скот”, “істот”, “паразитів”, “сміття” чи “лайно”. У спорідненій логіці працює й демонізація — зображення людей або інституцій як абсолютного зла, екзистенційної загрози чи “ворога”, з яким неможливо ані співіснувати, ані вести діалог. Протягом трьох місяців моніторингу дегуманізація й демонізація були присутні в досліджуваному контенті регулярно, однак нерівномірно: їхня інтенсивність і цільові об’єкти суттєво залежали від типу каналу й авторства. Всього за час спостереження було зафіксовано 192 кейси публічної дегуманізації.

У досліджуваному контенті дегуманізаційна риторика найсистемніше проявлялася щодо виконавчої влади й окремих політичних діячів. Приниження використовували як спосіб пояснити мотиви державних рішень тотальною аморальністю, жорстокістю або “нелюдською” природою посадовців. Представники влади поставали не як люди, що помиляються, зловживають своїми повноваженнями, саботують їх чи діють недоброчесно, — тобто такі, до яких застосовні інструменти контролю та відповідальності, — а як якісно інший тип акторів, проти яких “звичайні” правила політичної взаємодії не працюють. Єдиний спосіб покращити ситуацію, який пропонують автори таких дописів, — “очиститися” від цих персоналій.

Важливо, що дегуманізація не обмежувалася цілеспрямованими атаками на конкретних політиків. У низці повідомлень вона поширювалася на ширші групи — публічних осіб, активістів, журналістів, волонтерів або ж пересічних коментаторів, які відкрито висловлювали підтримку представникам влади або ж навіть рішень і політик, які є зараз пріоритетними для неї. Політична позиція ставала маркером особистої меншовартості, “тупості”, продажності або аморальності, а приниження честі та гідності окремих політиків поширювалися й на їхніх симпатиків. Через нечасту, але системну присутність таких паралелей досліджувані канали встановлювали стійкі паралелі між ідентичністю людини та її політичним вибором. Понад те, публічну підтримку політиків чи розроблених або підтриманих ними політик клеймили як ознаку “стада” чи “тварин”, які “бездумно” слідують за обраним лідером. При цьому стигма конформності діставалася прихильникам і чинної влади, і опозиції.

Окремим проявом дегуманізації стало її використання щодо службовців державних органів, які виконують функції примусу та контролю, насамперед у контексті мобілізації. Їх описували як “нелюдів”, “псів режиму” тощо, поєднуючи дегуманізацію з описаним вище конструюванням образу держави як ворожої до власних громадян. У цій логіці державні інституції не просто критикують за зловживання або неефективність — приниження й агресію щодо них виправдовують як заслужену чи виправдану, а отже, — “дозволену” соціальну дію.

Поруч із політичною дегуманізацією в досліджуваному масиві ситуативно траплялася дегуманізаційна лексика поза політичним контекстом, насамперед щодо підозрюваних у тяжких злочинах, насильстві або жорстокому поводженні з тваринами. Хоча такі випадки відрізняються за змістом, вони формують ширший фон зниженої чутливості до мови приниження, коли дегуманізаційні ярлики стають “нормальним” інструментом опису небажаних явищ.

Попри те, що ми не фіксували системних прямих закликів до фізичного насильства проти політиків або їхніх прихильників, дегуманізація й демонізація виконують іншу небезпечну функцію: вони знижують поріг емпатії, нормалізують приниження і переводять політичну конкуренцію в площину морального виключення. У поєднанні з іншими тенденціями — делегітимацією інституцій, образом держави як ворога, популістською дихотомією “еліти — народ” та іншуванням соціальних груп — це підсилює логіку внутрішнього ворога та звужує простір для суспільного діалогу в умовах війни.