Вступ

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну спричинило одну з найбільших хвиль вимушеного переміщення в сучасній європейській історії. За оцінками ОПОРИ, станом на травень 2026 року за межами України перебувало близько 8,9 млн громадян — від 15 до 20% населення країни до повномасштабного вторгнення Російської Федерації. Ця цифра демонструє не лише низку демографічних викликів, які постануть перед Україною в найближчі кілька років (ризики для соціальної згуртованості, ринку праці та політики реінтеграції), а й формує фундаментальне питання для української держави: як підтримувати зв'язок із мільйонами своїх громадян, розпорошених по всьому світу, і як залучати їх до суспільно-політичного життя країни.

Такий масштаб зовнішньої міграції потребує узгоджених політик як на національному рівні, так і у співпраці з приймаючими країнами. Необхідною умовою для вироблення ефективної державної політики щодо українців за кордоном є розуміння потреб, очікувань та можливих форм залучення цієї громади. Саме тому Громадянська мережа ОПОРА, в рамках серії фасилітованих діалогів, які вже відбулися у Литві (Вільнюс), Великій Британії (Престон, Манчестер, Ліверпуль), Німеччині (Берлін), Польщі (Варшава) та Італії (Рим), у березні 2026 року провела діалог з українською спільнотою в Ірландії (Дублін). Наступний етап передбачає проведення аналогічного обговорення в Іспанії.

Після 24 лютого 2022 року близько 127 тис. українських громадян отримали в Ірландії тимчасовий захист. За даними газети The Times, між липнем 2022 та березнем 2026 року близько 28 тис. ірландських домогосподарств прихистили приблизно 64 тис. українських біженців. Порівняно з іншими країнами, абсолютна кількість українців в Ірландії помітно менша. Втім, частка українців до загального населення країни в Ірландії доволі висока і становить близько 2,4%. Також Ірландія стала однією з перших країн, які заявили про розробку політик, що сприятимуть поверненню українських громадян до України. Зокрема, ірландський уряд готується протягом 2026 року розірвати контракти на житло з приблизно 16 тис. українців і запропонувати їм “щедру допомогу” для повернення додому.

Громадянська мережа ОПОРА провела зустріч з українською спільнотою в Дубліні, аби краще зрозуміти виклики, з якими стикаються українці в Ірландії, їхні потреби у взаємодії з українською державою та суспільством, а також окреслити можливі ініціативи для зміцнення громади та підтримки українських громадян у контексті повернення до України. ОПОРА висловлює щиру подяку Ukrainian Action in Ireland за сприяння в організації заходу.

Резюме

Громадянська мережа ОПОРА провела фасилітований діалог у столиці Ірландії — Дубліні, аби систематизувати досвід українських громад за кордоном, напрацювати стратегії їхньої взаємодії з демократичними інститутами України та громадянським суспільством і врешті виробити спільне розуміння проблем, потреб і способів залучення українських громадян за кордоном до формування політик (policies) всередині України.  У діалозі взяло участь 30 осіб. 

ОПОРА зʼясувала, що повʼязує українців за кордоном з Україною, їхні мотивації долучатися до суспільно-політичного життя, а також інструменти, які вони знають і, можливо, використовують для цього. Крім того, ми дослідили виклики, з якими стикаються українці за кордоном, та причини, які стримують їх від повернення до України. 

  • Головним чинником, який підтримує зв'язок учасників(-ць) з Україною, є українська ідентичність, яку вони свідомо підтримують, попри перебування за кордоном. Опитані зазначали, що виїзд з України не лише не послабив, а й інколи навіть посилив їхнє відчуття належності до України. Ключовими елементами збереження ідентичності є мова, культура, традиції та релігія. Водночас мовне питання залишається джерелом напруги всередині громади: частина українців в Ірландії продовжує використовувати російську — цей факт учасники(-ці) пов'язують зі свідомим вибором і культурним середовищем, в якому виросла значна частина українців.
  • Учасники(-ці) діалогу відчувають емоційний зв'язок з Україною через любов до країни, надію на перемогу та бажання повернутися. Окремо йшлося про відчуття спільного болю і злості через війну.
  • Особисті та соціальні зв'язки — один із найважливіших способів підтримання контакту з Україною. Ключову роль відіграють родина, друзі та колеги в Україні, а також звʼязки з українською громадою в Ірландії. Водночас опитані відзначали, що українська громада в Ірландії є розпорошеною і децентралізованою, що, з одного боку, сприяє плюралізму думок, а з іншого — ускладнює координацію.
  • Учасники(-ці) вбачають у волонтерській та суспільно-політичній діяльності важливий спосіб підтримувати зв'язок із Батьківщиною та робити свій внесок у її перемогу. Серед найбільш поширених форм участі — підтримка ЗСУ, волонтерство, інформаційна та просвітницька діяльність серед ірландців і всередині громади.
  • Громадянство й наявність українського паспорта залишаються для учасників(-ць) ключовими символами належності до держави. Для молодших респондентів(-ок) важливим каналом зв'язку є освіта — частина з них паралельно навчається в українських університетах, свідомо зберігаючи зв'язок із країною для майбутнього повернення. Окремо підкреслювали роль українського медіапростору. 
  • Підтримка українського бізнесу — в Україні й за кордоном — теж є важливим елементом збереження зв'язку: опитані купують українські товари, підтримують українських підприємців, а дехто продовжує працювати в українських компаніях з-за кордону.
  • Серед ключових мотивацій залучатися до суспільно-політичного життя в Україні респондент(-к)и називали емоційні чинники (любов до України, страх втрати державності), потребу бути активними громадянами і бачення залученості як інвестиції в майбутнє (бажання перемоги, створення безпечної України та можливості повернутися).
  • Серед способів залучення до суспільно-політичного життя України учасники(-ці) виокремили кілька ключових напрямів. У сфері політичної участі найчастіше згадували інструменти е-демократії — електронні петиції та громадські бюджети — як зручні та доступні механізми впливу з-за кордону; водночас участь у виборах залишається обмеженою через інституційні бар'єри. 
  • Важливим напрямом залучення до суспільно-політичного життя України є обмін досвідом та експертизою: учасники(-ці) наголошували на готовності ділитися знаннями, здобутими в Ірландії, та адаптувати їх до українських реалій. Як орієнтири для України називали досвід ірландської та ізраїльської діаспор, які мають розвинені інструменти залучення громадян за кордоном до життя країни. 
  • Окремим напрямом залучення до суспільно-політичного життя України є економічна участь: донати на підтримку ЗСУ та волонтерських ініціатив, підтримка українського виробництва і популяризація українських товарів за кордоном.
  • Ще одним способом залучення до суспільно-політичного життя України є підтримка та розвиток місцевої спільноти — робота з дітьми та підлітками, структурування діяльності організацій українців за кордоном та обмін досвідом між діаспорами різних країн.
  • Серед перешкод до участі учасники(-ці) вбачають насамперед брак єдності всередині громади: дублювання діяльності організацій, переважання особистих амбіцій над спільною справою та невміння дослухатися одне до одного. Також деякі учасники(-ці) вказували на відчуття, що держава не реагує на їхні звернення, — хоча інші присутні заперечували цю тезу, закликаючи до наполегливішої комунікації з інституціями.
  • Серед ключових запитів до держави респондент(-к)и називали встановлення стабільної комунікації між громадою й органами влади (МЗС, Офіс Президента, Верховна Рада, Офіс омбудсмена) з підвищенням обізнаності громади щодо їхніх мандатів; розширення консульських можливостей в Ірландії відповідно до зростання громади; проведення перепису українців та системну підготовку до потенційних виборів, включно з формуванням виборчих списків і постійними консультаціями з ірландською стороною щодо необхідних дозволів для створення додаткових виборчих дільниць; створення єдиного інформаційного простору для громади; фінансову підтримку українських шкіл і громадських організацій; сприяння розвитку українського бізнесу в Ірландії.
  • Серед найважливіших викликів, із якими стикаються українці в Ірландії, — мовний бар'єр, повільна інтеграція, невизначеність міграційного статусу після завершення тимчасового захисту, фінансова нестабільність, обмежений доступ до консульських послуг, відсутність підтримки для тих, хто здобуває освіту в Ірландії, а також відчуття соціальної ізоляції від близьких в Україні.
  • Серед причин, які стримують від повернення, переважають безпекові ризики та продовження війни, зокрема зруйноване житло або окупація рідного населеного пункту. Додатковими чинниками є економічна нестабільність в Україні, інтегрованість в ірландське суспільство, недовіра до української влади та корупція. Водночас частина учасників(-ць) розглядає перебування за кордоном як усвідомлену місію — здобуття знань і досвіду для майбутньої відбудови України.

Скачати повний звіт у pdf

Опис результатів обговорення

Питання 1. Що поєднує вас з Україною, коли ви перебуваєте далеко від дому? 

Перше питання, винесене на обговорення під час фасилітованого діалогу, мало на меті виявити, які речі, емоції, звʼязки, досвіди та відчуття учасників(-ниць) викликають у них найбільшу єдність з Україною та українським суспільством, попри перебування за кордоном. 

 

Респондент(-к)и згадували різні аспекти свого зв’язку з Україною, які можна умовно поділити на такі основні категорії: 

  1. усвідомлення та свідома підтримка власної української ідентичності; 
  2. підтримка емоційних і соціальних зв’язків з українською спільнотою за кордоном і в Україні; 
  3. збереження зв’язків із державою та бізнесом.

Усі три категорії звʼязків є рівноцінними. Не можна стверджувати, що якась із них більш або менш важлива для учасників(-ць) обговорення.

Усвідомлення та підтримка української ідентичності

За словами учасників(-ць) діалогу, найважливішим елементом звʼязку з Україною для них є українська ідентичність. Навіть респондент(-к)и, які перебувають в Ірландії вже тривалий час, підкреслювали, що вважають себе перш за все українцями(-ками), а виїзд за кордон не лише не послабив, але й сприяв усвідомленню ними їхньої української ідентичності. Також опитані згадували, що перебування у цілком відмінному культурному, мовному й символічному середовищі Ірландії сприяло тому, що вони переосмислили себе і свої цінності. Для багатьох респондентів(-ок) збереження ідентичності є одним із ключових завдань і для, і для своїх дітей та рідних. Згадували й про те, що українське суспільство має особливі характеристики та риси, які учасники(-ці) діалогу також відзначають у собі.

Збереження ідентичності.

Переосмислення себе. І ми тут себе переосмислили, і українці в Україні.

Працьовитість. Перші дні, місяці, коли ми приїхали, — де жити, що робити, як допомогти сім’ї, я не знаю мови. Але ми всі проривалися у плані мови, у плані знань. Це стосується ідентичності та ментальності: ми повинні працювати, прориватися.

Волелюбність. Мені здається, це підсумує усі діалоги.

Учасники(-ці) діалогу найчастіше підтримують свою українську ідентичність через відтворення різних її елементів. Зокрема, респондент(-к)и згадували, що зберігають звʼязок з Україною шляхом збереження традицій і культури навіть за межами країни. Для багатьох опитаних важливими елементами української ідентичності є також національна кухня, релігія і віра.  

Нас тягне до культури. Хтось приніс культурні звички з України. Наприклад, ми раз на два тижні збираємося родиною поїсти борщ, поговорити, посміятися.

Борщ — це уособлення всього, що в нас є. Родинного тепла, того, як ми на стіл накриваємо на свята.

Релігія та віра. Деякі церкви намагаються робити служби українською, але це не те саме. Нам бракує українських церков.

Говорячи про культурний звʼязок з Україною, респондент(-к)и приділили найбільше уваги українській мові. За словами опитаних, мова відіграє важливу роль у контексті самовизначення: вона є ознакою перебування “серед своїх”.

Я би процитував Вʼячеслава Чорновола, який у 1990-х сказав, що де б я не був, мене завжди зрозуміють. Українська мова завжди нас обʼєднує.

Я думаю, що найважливіше, що нас об'єднує, — це мова. Навіть [раніше] мені казали, що в нас є ворог. Тоді був магазин, «Козак» він називався. Він був не наш. Я знала, що це вже не наш магазин, і хто його тримає. І ми вже тоді об'єднувалися з українцями і казали, що ні-ні-ні, туди не можна.

Водночас питання використання української та російської мови українцями за кордоном викликало серед присутніх бурхливі дискусії. За словами учасників(-ць) діалогу, помітна частина українців в Ірландії досі використовують російську в повсякденному спілкуванні. Така позиція викликає роздратування у частини опитаних, оскільки, обираючи російську, люди привчають до неї й своїх дітей, що лише закріплює мовну проблему в наступному поколінні.

Я з родини репресованих. Коли мої предки поверталися в Україну, коли розвалювався Радянський Союз, батьки вже переходили на українську мову, і нас змушували говорити українською мовою. Коли я приїхала, я тягнулася до українців і старалася знайти українську. І був такий випадок, що до мене підійшла дівчина і сказала: "А чому ти розмовляєш українською мовою?" Я кажу: "Вибачте, а якою я маю розмовляти? Китайською чи українською?" І вона каже: "А какая разница?" Чесно, мене так опустило. Розумієте, люди досі говорять: "А какая разница?" Байдужість. І ти не можеш людині довести тим, що ти зараз пропагуєш російську далі своїм дітям. Не знаю, мені хочеться просто придушити. Я не можу зрозуміти, чому деякі не усвідомлюють, що ти далі тягнеш те, що не потрібно.

Схожим чином висловлювали й розчарування з приводу того, що частина українців за кордоном відвідують Російську православну церкву: респондент(-к)и обурювалися, що гроші, принесені в цю церкву, йдуть до патріарха Кирила, який благословляє російське вторгнення в Україну.

Мені болить, що велика кількість українців, які “какая разница”, йде в Російську Православну Церкву, платить гроші за свічки, дає донати і цими грошима вбиває наших воїнів і наших мирних жителів. Як цьому протистояти? Стояти біля церкви і виловлювати, казати: "Люди, що ви робите? Кому ви платите гроші? Кирилу? Коли є Українська православна церква, наша українська, коли стільки років працює Українська греко-католицька церква? Я просто туди ходжу вже багато років. І там ми збираємо донати на фронт. Там ми збираємо для дітей-сиріт. Там ми співаємо: на колінах вся церква стоїть за перемогу після кожної служби. Вся церква й отець стоять на колінах, і всі молимося за перемогу. Там співаємо гімн. Це українське. Ні, йдуть до Кирила. І, будь ласка, скільки там Ірландія перераховує грошей на зброю? Як із цим боротися? Як? Я не знаю. Я хочу, я розумію, я в приватній бесіді розповідаю. У вас є варіант вибрати наше, українське. То мені відповідають: "Какая разница? А мне там некомфортно".

Водночас інші респондент(-к)и наголошували, що часто використання російської є результатом культурного простору, в якому виросли певні групи українського суспільства, а не їхнім свідомим вибором. Ці опитані наголошували: важливо не звинувачувати людей у використанні російської мови, а сприяти поступовій українізації, що ще більше повʼязуватиме людей з Україною.

Я багато спілкувалася з нашим ком'юніті. Ми маємо так багато людей з Харкова, з Донеччини, з Луганщини, з Одеси. І це такі самі українці. Вони трошки на це ображаються. Вони, може, російськомовні, бо у них не було іншого шансу. Я знаю, бо ми з Інною працюємо з дітьми, що це питання і до нашої влади, бо після 2014 року, коли в нас почалася війна, діти навчалися в школі російською. І це діти, які виїхали в 22-му році, і вони реально не знають української, бо не було книжок. То це може бути питання не до цих людей і дітей, а й до нашої влади, що це мала бути реально лагідна українізація. Потрошку в школі десь, щоб людям було це звично.

Моя покійна бабуся була вчителькою української мови і літератури. Вона мене з дитинства привчила до українського, до української літератури. Завжди я щось читав на ніч з нею. І я пам'ятаю один момент: у нас на телеканалі якась Революція Гідності була. Я пам'ятаю, мене відправили в село, до бабусі, це якраз зимою було, на зимові канікули. Я запитав: "А чому це сталося, в принципі? І чому в нас така проблема, що хтось спілкується російською, хтось — українською?" Бабуся так подивилася на мене, сказала, що проблема в тому, що люди, які виросли на сході, вони в іншій культурі. В мене дідусь народився на Хмельниччині, але так склалося, що він із батьками переїхав на Дніпропетровщину з братом. І раз на два роки я приїжджав на Дніпропетровщину, і я розмовляв українською. На мене дивилися як на інопланетянина. Казали: "Ой, мальчик, какой у тебя дивний акцент". А коли вмикав телевізор, там були в основному російські телеканали. Проблема в тому, що, як сказав пан президент, люди не винні в тому, що вони перебували в російськомовному суспільстві. І проблема в тому, що ми завжди, українці, будемо. Ці проблеми з українською мовою зникнуть, якщо ми перестанемо ділити людей, сусідів на тих, хто розмовляє російською, і тих, хто розмовляє українською.

Деякі респондент(-к)и згадували, що для того, аби підтримувати звʼязок з Україною, вони обирають український контент, зокрема українську музику, а також використовують українську символіку й аксесуари. Також учасники(-ці) діалогу згадували про важливість вивчення історії: і історії України як держави, і історії свого роду, памʼяті про попередні покоління. 

Це українська музика, навіть англомовна, але яка була дуже популярна в нашій країні. Коли чуєш музику, яку ти слухав, — це спогади, любов до України.

Ми купили якийсь значок, якийсь прапорець український, і десь його причепили, показали.

Історія — найважливіша частина нашого життя. Я в школі ненавиділа історію і не вчила її, нічого не знала про Україну. Але коли почалася війна, історія стала обов’язковою. Я знайшла класну репетиторку до ЗНО, і вона закохала мене в історію. Нам важливо знати нашу історію.

[Підтримує звʼязок з Україною] памʼять про пращурів. Навіть про могили.

Емоційний звʼязок

Не менш важливою частиною звʼязку з Україною для учасників(-ць) діалогу є емоційна прив’язаність до Батьківщини. Опитані згадували, що вони відчувають любов до України, а також говорили про надію на перемогу та віру в майбутнє України. Деякі опитані повʼязували надію на успіх України із власним бажанням повернутися до країни.

Любов до України. Багато хто з нас переїхав недавно, але, скільки б хто не жив, нас усе ще об’єднує любов, нас тягне до нашої культури і до звичок.

Віра в перемогу. Згадайте 24 лютого 2022 року. Мені було 15 років. Мама в сльозах. Але ніколи не було того відчуття, що ми програємо. У нас ніколи не падав дух, що ми не переможемо, навіть у знайомих військових.

Бажання успіху України: відновлення, успіх України надалі.

Надія на повернення. Є таке бажання.

Деякі опитані також згадували про звʼязок з Україною через негативні емоції, зокрема, через біль і злість з огляду на війну та руйнування, які вона принесла.

Негатив, який нас оточує: страх, біль. Все те, що принесла війна.

Суспільні звʼязки

Крім особистих та емоційних звʼязків з Україною, учасники(-ці) діалогу відзначали роль суспільних звʼязків, які посилюють відчуття єдності. Насамперед згадували про соціальні зв’язки з іншими українцями, а також про участь у суспільно-політичному житті України.

Особисті звʼязки

Особисті звʼязки є одним із найважливіших елементів підтримки звʼязку між українськими громадянами в Ірландії та Україною. Респонденти зазначали, що родина, друзі, відносини з колегами допомагають їм залишатися в контексті України. Згадували також важливість спільних спогадів про минуле: за словами опитаних, якщо всі інші способи звʼязку з країною можуть зникнути, спогади лишаться з ними назавжди. 

Родинні звʼязки. Наша родина — це те, що завжди нас об’єднує. У багатьох є родичі в Україні, не лише мама і тато, а й ближні, хоча багато хто виїхав. Сімʼя і близькі люди — це те, що завжди обʼєднує.

На емоційному рівні, на практичному рівні є речі, які нас об'єднують. Я думаю, якщо створити свій пантеон, то серед цих речей опиниться сім'я.

Спогади. Все, що в нас могло залишитися з дому. Не в усіх лишилися родичі або дім, але спогади нас тримають. Може зламатися телефон і видалитися фотографії, але те, що в голові, те нас тримає з Україною, традиціями, родиною.

Важливою частиною звʼязку з Україною для респондентів(-ок) лишаються особисті відносини з рідними та близькими, які перебувають у війську. Опитані говорили про відчуття вдячності та поваги до військовослужбовців.

Вдячність ЗСУ та всім, хто захищає Україну.

Крім звʼязків із людьми, які перебувають в Україні, учасники(-ці) діалогу наголошували на важливості звʼязків з українською громадою в Ірландії. За словами опитаних, гуртування з земляками за кордоном допомагає їм відчувати єдність і підтримувати активну діяльність на підтримку України. Втім, за словами опитаних, в Ірландії українська громада здебільшого розпорошена й розосереджена, що водночас дозволяє їй бути більш плюралістичною.

Ми маємо бути об’єднані. Цього дуже не вистачає зараз. З 2008 року була одна асоціація. Було багато великих культурних заходів. Ми були дуже обʼєднані. Нас було мало, але ми були більше об'єднані, ніж зараз. Зараз більше українців тут, але кожен із них щось робить своє. З другої сторони, це дуже добре, бо у нас багато плюралізму думок, є різні напрямки, і це дуже важливо. 

Ми також маємо відносини між собою, всередині країни, з діаспорою. Можливо, вони не завжди ідеальні, інколи хочеться більше толерантності або більше національної гідності від людей.

Суспільно-політична діяльність

Не менш значущим способом підтримки звʼязку з Україною для учасників(-ць) діалогу є суспільно-політична діяльність. Опитані підкреслювали, що повномасштабна війна змусила українців обʼєднатися (хоча відзначали, що це працює не щодо всіх українських громадян), а також накладає на них почуття обовʼязку і потреби допомагати країні, поки вони живуть у безпечному середовищі. Респондент(-к)и вказували, що беруть участь у волонтерській діяльності, зокрема допомагають іншим українцям в Ірландії, а також волонтерять та перераховують кошти на підтримку Збройних Сил України. 

Нашу Україну кожні 50–100 років повʼязує війна, на відміну від європейських країн. Нас війна об’єднала, хоча я не дуже згоден, що війна нас об’єднала, бо частина моїх родичів з Білорусі або Дніпропетровщини не об’єднана.

Завжди є відчуття провини, коли згадуєш воїнів, які на передовій. Відчуття обовʼязку буде нас переслідувати.

Волонтерство. Це не лише про платну чи безоплатну працю. Коли ми переїжджаємо в іншу країну, перше, що ми робимо, — шукаємо, що робити, де вивчити мову. Нам на допомогу приходять люди. Посольство. Допомогти з інформацією, перевезти речі. Якщо ти можеш допомогти, це тримає нас разом.

Звʼязок із державою та бізнесом

Українці в Ірландії також активно підтримують звʼязок з Україною через взаємодію з державою та українським бізнесом. Говорячи про звʼязок із державою, учасники(-ці) діалогів насамперед відзначали доступ до державних послуг і правовий звʼязок з Україною. Натомість українські бізнеси респондент(-к)и переважно згадували у контексті роботи і створення знайомого середовища за межами України.

Держава

Серед звʼязків із державою українці(-ки) в Ірландії найчастіше згадували про юридичну належність до України — громадянство й український паспорт. Для деяких респондентів наявність українського громадянства та формальний звʼязок із державою є важливим елементом їхньої ідентичності. Крім того, респонденти згадували про відповідальність, яку накладає на них наявність українського громадянства, і висловлювали готовність робити щось для України.

У кожного з нас у паспорті написано “українка/українець”. Це те, що завжди буде обʼєднувати із країною та державою. 

Я вважаю, що нас об'єднує все ж таки громадянство України. Це як і права, так і відповідальність. І мене цікавить більше питання в цьому напрямку, що ми, саме як громадяни України за кордоном, можемо зробити для України. Використовуючи це право і цю відповідальність.

Водночас для молодших опитаних найміцніший звʼязок з українською державою зберігається через українську освіту. Деякі молоді респондент(-к)и відзначали, що прагнуть отримати не лише європейську, а й українську освіту, плануючи згодом повернутися до України та застосувати набуті знання для підтримки і відновлення країни. Також згадували про роль медіапростору: за словами учасників(-ць) діалогу, вони постійно перебувають у медійному просторі України, що також дозволяє їм зберігати міцний звʼязок із нею.

Я навчаюся в Дубліні, в DCU, і в університеті в Україні на міжнародному праві та міжнародних відносинах. Для мене освіта — це те, як я можу допомогти Україні в майбутньому. Це стосується молоді, бо для нас це дуже важливо. Я можу кинути український університет і навчатися лише тут, але я не хочу — я хочу мати той розвиток, який дає український університет. Навчання молоді зараз є основним. Зараз багато молоді виїжджає, багато дітей, яких вивезли в Росію. Тому нам треба вирощувати цвіт нації, і він повинен бути розумним.

У всіх є телефони. Неважливо, скільки років ви живете тут, вас буде об’єднувати медіапростір. Ви завжди на початку дня читаєте українські новини. Не важливо, що ми перебуваємо тут. Ми завжди слідкуємо, хоча перебуваємо в Ірландії. Ми дивимося і їхні новини, але українські — найважливіші. Найголовніший медіапростір – український

Бізнес

Українські бізнеси теж відіграють важливу роль у підтримці зв’язку українців за кордоном з Україною. За словами учасників(-ць) діалогу, вони намагаються допомагати тим, хто відкриває свої бізнеси в Україні попри війну, замовляючи їхні товари. Деякі опитані й досі працюють в українських компаніях з-за кордону, а інші шукають можливостей реалізуватися в Ірландії так само, як вони могли б це зробити в Україні.

Підтримка українського бізнесу як в Україні, так і за кордоном. Ми підтримуємо людей, які відкривають бізнеси в Україні попри війну. Люди живуть, відкривають свою справу. Якщо крутий бренд вийшов з ринку, наші люди кажуть: ні, я буду так само вдягатися — ми робимо своє. Наші люди роблять крутіше за модні бренди. Це наша місія — підтримувати українське.

Робота.

Залишені здобутки. Це не лише про матеріальне, а про все, що ми нарощували, як ми зростали.

Питання 2. Що вас мотивує залучатися до суспільно-політичного життя в Україні, коли ви перебуваєте за кордоном? Як це робити?

Друге питання, винесене на обговорення під час фасилітованого діалогу, мало на меті два ключові завдання:

  1. Виявити, які інструменти суспільно-політичної участі знають учасники(-ці) діалогу та які з них вони вже використовували за час свого перебування за кордоном.
  2. Виявити, які мотивації мають учасники(-ці) діалогу, аби залучатися до суспільно-політичного життя України, перебуваючи за кордоном. 

Способи залучення до суспільно-політичного життя в Україні

Більшість учасників(-ць) діалогу вже беруть активну участь у житті української громади в Ірландії. Вони займаються волонтерством, правозахисною діяльністю, співпрацюють з українською владою і працюють з українськими дітьми за кордоном. Однак опитані також наголошують на тому, що існує багато інших інструментів для залучення до суспільно-політичного життя України: частину з них вони використовують активно, а частина залишається для них недоступною через логістичні, інституційні й інші перешкоди.

Політична участь

Обговорюючи різні способи участі в політичному житті України, більшість учасників(-ць) діалогу в Ірландії згадували про інструменти електронної демократії, зокрема про можливість створювати й голосувати за петиції та громадські бюджети. Також згадували й про участь у виборах різних рівнів, однак вказували на низку обмежень і барʼєрів, які перешкоджають реалізації цього права (будуть розкриті детальніше у підрозділі “Запити до держави”).

Перш за все голосування.

Створювати петиції в Україні.

Громадські бюджети в Україні.

Експертна залученість та обмін досвідом

Одним із найважливіших способів залученості до суспільно-політичного життя України, який розглядають для себе учасники(-ці) діалогу, є обмін досвідом та експертизою. За словами опитаних, в Ірландії вони отримали багато цінних знань і навичок, а також дізналися про різні способи розв’язання побутових і суспільних проблем. Респондент(-к)и підкреслювали, що готові ділитися цим досвідом зі спільнотою в Україні. Зокрема, згадували про досвіди залучення діаспор до суспільно-політичного життя в Ірландії та Ізраїлі, закликали Україну вивчати і впроваджувати інструменти, які використовують ці держави. Деякі респонденти ділилися власними історіями успішного впровадження іноземних практик в українських реаліях, зокрема в сфері інклюзивної інфраструктури.

Я думаю, що ще дуже важливі всі досвіди, які ми отримуємо в інших країнах, ті розвитки країн, які ми бачимо. Важливі механіки, які ми можемо застосовувати в нашій країні. Я думаю, що нам важливо їх в себе вбирати і потім їх вносити в нашу країну. Якщо ми говоримо про те, що ми живемо в Європі, нам важливо цей досвід вбирати. Ми вже його можемо адаптувати в Україні.

В мене нема чітких інструкцій, як це зробити. Але якщо ми подивимося на Ізраїль, до якого ми йдемо, в них є багато людей, які є за кордоном, які вже мають готові інструменти, які ми теж можемо подивитися. Так само Ірландія: більшість ірландських людей проживає за межами Ірландії, тобто населення Ірландії набагато менше, ніж за кордоном. І все ж ті інвестиції, які вони зараз залучили сюди, в Ірландію, за допомогою людей, які живуть за межами Ірландії. Тобто інструменти є, які треба вивчити і впровадити нам.

Інструментів багато, вони створені давно. Існує Світовий конгрес українців. Існують діаспори. Ми у контакті з колегами.

І щодо того, як ми можемо досвід, який ми тут отримуємо, потім привезти в Україну. Якраз це зі мною сталося. Коли я вперше тут жила, я вела один із проєктів з різноманіття та інклюзії. І я приїхала в Україну і зрозуміла, що майже не бачу на вулицях людей з інвалідністю. І ми почали копати цю історію, думали, чому. Звісно, інфраструктура, і далі від цього ще дуже багато всього. І ми зробили проєкт — це була інтерактивна карта для людей з обмеженою мобільністю. Ми були одні з перших в Україні, які почали говорити про інфраструктуру, про безбарʼєрність, про інклюзію, і ми виграли нагороду від Європейського Союзу. На жаль, коли відбулося вторгнення, нас попросили закрити доступ. Але це такий приклад.

Економічна участь

Представники української спільноти в Ірландії багато згадували про те, що долучаються до суспільно-політичного життя України через використання різних економічних інструментів. Говорили як про перерахування коштів на підтримку війська або волонтерських ініціатив, так і про підтримку українського виробництва. За словами опитаних, вони прагнуть популяризувати українські товари за межами України, однак часто стикаються із законодавчими або логістичними обмеженнями.

Економічна підтримка. Працювати на допомогу Україні. Волонтерський рух в Україні тримається на донатах. Бюджет України тримається на грантах і допомозі від ЄС. Нам потрібно продовжувати підтримувати Україну, у нас є більше можливостей.

Підтримка всього українського (бізнес, товари, література).

У нас є багато класного виробництва. У нас класні якісні товари. Хочеться це популяризувати, розвивати, розповсюджувати. Чому Китай може, а Україна ні? І знову ж таки, вертаємося до того самого експорту. У більшості випадків ти отримуєш палки в колеса, а не той позитив, який тобі сприятиме в цьому розвитку. І ти хочеш повернути свої інвестиції потім в Україну.

Інформаційна та просвітницька діяльність 

Учасники(-ці) діалогу відзначали, що ще одним способом брати участь у суспільно-політичному житті України для них є просвітницька діяльність. За словами опитаних, вони відчувають необхідність розповідати про події в Україні іноземцям, які часто не усвідомлюють, що війна досі триває. Також є потреба у просвітницькій роботі серед інших українців за кордоном, зокрема в поширенні інформації про російські сервіси, аби українці не використовували їх у своїй роботі. Для частини респондентів(-ок) важливою є протидія дезінформації. Опитані підкреслювали, що для ефективного протистояння ворожим наративам вони мають постійно стежити за новинами та лишатися на звʼязку з Україною.

Займатися просвітницькою діяльністю і серед ірландців, і серед українців.

Протидія дезінформації. Коли ви зустрічаєте іноземця, і вам досі кажуть: “Is the war still ongoing?” Ми у 2022 році запустили подкаст про війну українською й англійською. Спершу на нас налетіли боти. Але наша мета — протидіяти дезінформації. Бо коли ми мовчимо, починає говорити інший. Не усім обов’язково робити подкаст, але важливо бути рупором.

Я представник б'юті-сфери. У мене два салони краси. Я побачила, що мої колеги використовують сервіс “Тільда”, і українці ним користуються — це прямі податки нашому агресору. Збори на “Тільді”, а це сервіс агресора, який сплачує податки там. Я також як активна людина з громадянською позицією думала, що мені робити. Я записала серію інформаційних відео. Я намагаюся стукати до салонів, які там роблять, пояснювати, в дуже поважній формі. Бо, як виявилося, можна всю базу дуже класно перевести на іншу платформу. Я думаю, що кожен на своєму місці може щось робити. Головне — з повагою. Головне, щоб ми не пішли в цей конфлікт, і коли це з повагою, то це працює.

Що ми можемо зробити? Ми можемо просто на своєму місці поширювати інформацію. Ми всі тут чимось займаємося на своїх місцях, і просто навіть поширюючи свою думку, розмовляючи своєю мовою та й підтримуючи наше, таким чином ми вже сіємо. Іншого шляху нема.

Підтримка місцевої спільноти

Для багатьох учасників(-ць) діалогу ключовим способом залучення до суспільно-політичного життя України є підтримка спільноти українців в Ірландії. Під час обговорення респондент(-к)и говорили про три ключові напрямки розвитку спільноти. Перший із них стосувався особистого розвитку українських громадян за кордоном. Деякі опитані говорили, що тривале залучення до волонтерської роботи у поєднанні з необхідністю забезпечувати своє життя за кордоном призводить до вигорання та знесилення. Також говорили про необхідність розвиватися професійно, здобувати освіту та нові навички за кордоном, аби згодом використати їх в Україні. Окремі респондент(-к)и згадували про необхідність психологічної підтримки для українців, які опинилися за кордоном через повномасштабне вторгнення Росії.

Треба почати дбати про себе. Ми з 2022 року багато працюємо, багато інвестуємо і вигораємо. Один з принципів волонтерства: щоб жити, треба вода, треба наповнити свій келих, аби поділитися з іншими. Нам треба почати з того, щоб ми самі були в порядку. Дбати про себе, про своє здоров’я. Щоб мати ресурс допомагати іншим.

Персональний та професійний розвиток. Маємо навчатися, ставати кращими. Такі чудові кадри, як ці, що тут присутні, мають навчатися, щоб у майбутньому стати інтелектуальною елітою України. Стаючи кращими, ми зможемо зробити Україну кращою.

Психологічна підтримка. Треба себе підтримувати і підтримувати українців в Україні. І своє ментальне здоров’я, і допомагати Україні. Українці за кордоном користуються послугами саме українських психологів.

Ще один напрямок розвитку громади українців в Ірландії учасники(-ці) діалогу вбачають у розвитку самої спільноти. Зокрема, опитані згадували про те, що деякі організації діаспори (зокрема Світовий конгрес українців) активно працюють над тим, аби згуртувати українську громаду в Ірландії, структурувати її роботу та запобігти дублюванню функцій. Також респондент(-к)и відзначали важливу роль зібрань різних представників спільноти, обговорень нагальних проблем і пошуку спільних рішень. Зокрема, говорили про потребу в спільних обговореннях того, що насправді обʼєднує українців за кордоном. Крім того, деякі опитані також згадували про необхідність обміну досвіду між представниками діаспори у різних країнах: це, на думку респондентів(-ок), зробить їхню роботу більш ефективною.

Цей рік оголошений роком єднання, роком гуртування. Зараз плануємо зробити форум, де закликати українські громади, об'єднати всі наші українські громади до патріотизму, волонтерства, усього, що ми тут сказали. Щоб ми були об'єднані в одне єдине, щоб ми могли допомагати Україні як громада.

Така робота з виписування того, що нас обʼєднує, — дуже важлива. Коли ми хочемо обʼєднуватись, маємо розуміти, що нас обʼєднує. І тому круто, що хтось її робить. Коли ми говоримо: "Давайте об'єднуватися", — ми маємо як люди розуміти, що ми різні.

Обмін досвідом: спілкуватися з іншими ком'юніті українців, що вони роблять і що ми можемо покращити.

Ще одним способом розвитку української спільноти за кордоном є інвестиція в освіту та розвиток дітей, які вимушено опинилися за межами України. За словами учасників(-ць) діалогу, багато дітей, які виїхали до Ірландії, зараз не розуміють української мови й не знають нічого про Україну, українську історію та культуру. Наразі, як підкреслюють опитані, робота з дітьми відбувається лише на волонтерських засадах, а держава майже не інвестує у їхній розвиток, що в майбутньому може стати значним викликом для української держави.

Я думаю, що ми маємо робити лагідну українізацію і починати саме з дітей. Так сталося, що в цьому році я почала займатися з дітьми від шести років. Вони між собою говорять англійською мовою, їм так легше. Вони сидять, граються, і ми потрошку хтось російською, хтось українською, хтось англійською. Ми перекладаємо, ми намагаємося потрошечки, бо, на жаль, людям, які старші, ми вже не змінимо голову. Ми маємо вкласти все в дітей.

Ми працюємо волонтерами в Youth Club на основі ірландської організації молоді. І раз на тиждень ми зустрічаємося з дітьми протягом двох годин. Але насправді дуже критична ситуація, тому що війна у нас триває чотири роки, і діти виїхали ще достатньо маленькими. Ти деколи говориш, а тобі каже: "Я не понимаю, що ви мені кажете". Ми стараємося порушувати те, що стосується української символіки, що стосується українських міст, якісь цікаві факти про Україну. Ми робимо, ми стараємося, але ми не вчителі. Ми це робимо на волонтерських засадах, і ми маємо зустрічі тільки раз на тиждень. Я знаю, що за півтори години від Дубліна є недільна школа, яка працює. І знову ж таки, це дві години. Якщо ми говоримо про досвід інших країн, в тій самій Польщі існують українські школи, які фінансуються державою. Багато хто ж все-таки мріє повертатися. До мене ходили діти п'яти років, але вони приїхали і говорять тільки російською, а інші діти — тільки українською. І вони перекладають на англійську, щоб зрозуміти один одного. Тому насправді питання мови достатньо таки критичне, і це буде важко.

Потрібно робити великий акцент на наших дітей і на підлітків. Я маю двох дітей і знаю, як важко було інтегруватися, і сама як арттерапевтка працювала в школі тут. Я бачу, як і що вони проживають. І те, що здається, що це легко для них — наче як закинув у суспільство, дав книжечку, дав іграшку, якісь заходи забезпечив — ні. Не працює.

Мотивація залучатися до суспільно-політичних процесів в Україні

Серед ключових мотивацій учасників(-ць) діалогу в Ірландії залучатися до суспільно-політичних процесів в Україні опитані найчастіше згадували різноманітні емоційні фактори, потребу бути активними громадянами України, а також розглядали свою залученість як інвестицію в майбутнє — своє і країни.   

Емоційні фактори

Респондент(-к)и відзначали, що для них залучення до суспільно-політичного життя України є наслідком емоційної привʼязаності, яку вони відчувають до України та українського суспільства. За їхніми словами, вони долучаються до активного життя, бо вважають це проявом любові та бажання допомогти Україні, бути для неї корисними.

Любов до України.

Бажання бути корисними для України. Це ірраціональні речі.

Бажання допомогти Україні.

Також учасники(-ці) діалогу говорили про те, що їх часто мотивує страх: вони бояться, що Україна може втратити державність, і вони не зможуть повернутися додому. Додає мотивації і страх невизначеності: багато опитаних навіть за чотири роки після виїзду за кордон не почуваються влаштованими, тож прагнуть отримати більш стабільне життя, повернувшись до України після завершення війни. Також деякі респондент(-к)и ділилися, що бояться бути виключеними з українського контексту, якщо будуть індиферентними до подій, які відбуваються вдома.

Страх. Це не емоція, а дуже фізична річ. Навіть якщо ви в суді залишите позов, то ваш страх буде вимірюватися як фізична характеристика. Страх втратити державність. Ми хочемо зберегти нашу ідентичність. Ми не хочемо колись прокинутися і зрозуміти, що в нас немає країни. Дізнатися, що нам немає куди привезти дітей на Батьківщину.

Страх невизначеності. Ті, хто лише приїхав, — не знають, що їх чекає в майбутньому. Ми не знаємо, що взагалі нас чекає, що буде з Україною, з нами і з нашими дітьми.

Страх бути виключеними з українського контексту.

Потреба бути активними громадянами

Серед учасників(-ць) діалогу доволі часто лунало визнання того, що їхнє залучення у суспільно-політичне життя в Україні є способом їхнього виявлення активної громадянської позиції. Більшість респондентів активно долучається до волонтерської діяльності, збирає кошти на підтримку Збройних Сил України, бере участь у культурних, просвітницьких та інших заходах на підтримку України, активно комунікує з українською державою та представниками української влади. За словами опитаних, вони не здатні залишатися осторонь українського контексту, бо вони загалом не лишаються байдужими щодо чутливих питань — як в Україні, так і за її межами.  Крім того, вони відзначають, що відчувають потребу у тому, аби бути почутими та підтримувати свій звʼязок з Україною.

Відчуття себе частиною українського суспільства. Не всі люди активні. Важливо, щоб воно підживлювалося зв’язком з Україною. Важливо, аби Україна давала це відчуття. Багатьом людям це дуже потрібно. У нас нема іншого виходу, крім як бути повноцінною частиною суспільства.

Надія бути почутими.

Ділитися досвідом. Цей досвід життя в Ірландії може стати нам у нагоді.

Патріотизм. Пишаємось бути українцями.

Водночас респондент(-к)и наголошували, що їхня потреба бути активними громадянами часто є їхнім свідомим вибором. За словами опитаних, громадська активність є частиною українського менталітету, і вони прагнуть реалізовувати своє бажання долучатися до активного суспільно-політичного життя, впливаючи на зміни в країні.

Громадянські права. Це випливає з нашого менталітету. Одна з найстаріших конституцій — наша. Ми без цього не українці. Це вже знають всі, це вже досліджено і навіть у світі це визнають як нашу основну цінність. Тому громадянські права для нас є надзвичайно важливими.

Свідомість. Ми свідомо вибираємо прийти сюди, а не поспати, свідомо вибираємо слухати інших. Можна дуже легко вимкнутися, але ми цього не робимо.

Ми щодня робимо вибір: бути залученими чи ні. 

Можливість впливу. Зараз ми маємо впливати. Ми прийшли до моменту, що не можемо плисти по течії й чекати, поки хтось впливає.

Можливість впливати на зміни. Я не реформую ООН, але кожна невеличка дія перетворюється на зміни.

Крім того, учасники(-ці) діалогу відзначали, що їх мотивує прагнення зберегти українську спадщину та реформувати проблемні сфери в Україні. Опитані підкреслювали, що за час життя за кордоном отримали значний досвід у різних сферах життя, який вони готові допомагати імплементувати в Україні. Для окремих респондентів додатковою мотивацією є те, що в Україні навіть під час активної фази війни відбуваються реформи — це підштовхує їх частіше долучатися до українського суспільно-політичного життя.

Бажання зберегти спадщину. Зібрати, архівувати і передати нащадкам.

Бажання кардинальних змін. Це не лише про початок повномасштабного вторгнення, а й раніше. Питання до влади, чому з 2014 року були книжки російською для шкіл. Можна багато говорити, але у 2022 це назріло як ніколи.

Ділитися досвідом. Цей досвід життя в Ірландії може стати нам у пригоді.

Я думаю, що ми не згадали реформи — це підтримка реформ в Україні, бажання допомагати. Я з цим стикаюся у своєму повсякденному житті. За цим столом були дебати про те, як побороти корупцію в Україні, якою вона буває. Антикорупційна реформа — це теж одна з реформ. Я думаю, бажання бути долученими до них і факт, що ці реформи відбуваються в Україні, попри війну, — це те, що дійсно мотивує працювати далі.

Інвестиція в майбутнє 

Додатковою мотивацією для учасників(-ць) діалогу є переконання в тому, що їхня робота на підтримку України зрештою призведе до того, що держава буде сильнішою та більш готовою вистояти під час війни. Респондент(-к)и говорили, що вони вірять у перемогу України у війні й прагнуть долучитися до створення більш безпечного життя в країні.

Віра в світле майбутнє і перемогу.

Віра та бажання перемоги.

Безпека. Ми всі хочемо, щоб Україна була безпечною країною. І багато з цих речей є нашою контрибуцією в те, щоб Україна стала безпечнішою. У нас тут, сидячи в Дубліні, є привілей не сидіти під бомбами. І це нам надає набагато більшу перевагу, ніж тим людям, які роблять героїчні вчинки, продовжуючи працювати в Україні. Тому маємо допомагати Україні створити в Україні безпеку.

Також опитані говорили, що їх мотивують долучатися до суспільно-політичного життя в Україні діти. За словами респондентів(-ок), українські діти за кордоном почуваються самотніми і покинутими, що впливає на їхнє психічне та емоційне здоровʼя. Натомість в Україні, за словами учасників(-ць) діалогу, дорослі часто ставляться до дітей неправильно. Зокрема, опитані згадували про неетичне ставлення до дітей у школах, через що підлітки менш готові вчитися та не хочуть повертатися до України.

Я все ж таки трошки хочу про дітей поговорити, бо так сталося, що я з перших днів волонтерила і спочатку з тінейджерами. А чого так сталося? Бо мої діти приїхали і забилися в куточок. Вони нічого не хотіли ні бачити, ні чути. В них не було друзів, вони лишилися в Україні: хтось поїхав, хтось не поїхав. І мені запропонували відкрити клуб для українських тінейджерів як волонтер. Я одразу взяла цю роботу. Діти прийшли до мене зі своїми історіями. Дівчата, які ніколи не бачили маму, хлопці, які ніколи не бачили тата або, навпаки, когось втратили. Діти, які просто хотіли, щоб їх обійняли. Дівчинка, яка, перепрошую, не знала, як обрати собі ліфчик, бо їй ніколи мама цього не розказувала, бо мама не займається нею. І найстрашнішою для мене тенденцією була та, що діти не хочуть повертатися в Україну. Їм тут комфортно, їм тут комфортно в школі, бо в школі їх що? Їх тут балують. І до них добре ставляться, ніхто на них не гавкає. До мене приходить моя донька і каже: "Мама, ну як так? У нас в Україні я дурна, я тупа, мені сім поставили з англійської, сказали, що в мене погана вимова, а тут в ірландській країні, де англійською спілкуються, мені сказали: "Чудова вимова", мені дали нагороду. Чого мені пертися в ту школу, де мене ніхто не поважає?" І таких випадків дуже багато. І мене це дуже страшило. Як так? Наші вчителі відбивають у дітей охоту вчитися в наших школах.

Перешкоди до участі

Говорячи про перешкоди до участі в суспільно-політичному житті України, учасники(-ці) діалогу переважно згадували про відсутність єдності та згуртованості в межах громади за кордоном. За словами опитаних, багато організацій українців за кордоном дублюють свою діяльність, бо роблять те, що вважають за потрібне. Але, на думку респондентів(-ок), насправді такий підхід є програшним, і ключова причина, яка заважає різним організаціям домовитися та розподілити діяльність між собою, — відсутність вміння дослухатися одне до одного. Опитані закликали навчатися єдності, зокрема в представників ірландського громадського сектору.

Мені здається, що риса, яка нам потрібна, — це навчитися чути і слухати одне одного. Тому що в українське громадянське суспільство в Україні і ми, українці, — це дуже горизонтальна нація. Ми звикли так функціонувати десятиліттями. Не вийде сказати, щоб всі щось зробили одне, тому що організації будуть робити те, що їм подобається. Але іноді нам потрібно навчитися це робити. Є приклади ірландського суспільства: вони теж горизонтальна нація, але в них є дуже унікальна риса. Вони вміють чути і слухати одне одного. Вони знають, що всі між собою пов'язані. Ніхто іншого не замінить, але вміння навчитися допомагає розв'язувати проблеми, і в результаті утворюються найсильніші діаспори.

Ще одним викликом, який бачать перед собою респондент(-к)и, є переважання персональних амбіцій над загальною справою. Як говорили опитані, багато представників українського громадського сектору в Ірландії — активні й успішні українці, які мали в Україні багато ресурсів та можливостей. Однак цей успішний досвід інколи заважає їм поступитися власними амбіціями та комунікувати з іншими людьми на рівних. Це своєю чергою значно сповільнює розвиток української спільноти в Ірландії. 

Також респондент(-к)и згадували про брак прийняття одне одного: часто через певні недоліки характеру або незгоду з певними позиціями чи поглядами люди відмовляються спілкуватися та співпрацювати. Варто також зауважити, що після завершення діалогу до ОПОРИ звернулись молодші представники(-ці) української діаспори в Ірландії із проханням провести окремий діалог для молоді. За їхніми словами, вони не згодні з думками старшого покоління, але не почуваються достатньо комфортно, аби висловлювати свої думки під час спільного обговорення. Це також є ознакою відсутності поваги до різних думок та досвідів і заважає ефективній співпраці. Опитані закликали бути більш відкритими і толерантними до людей, які мають різні досвіди та погляди. 

Що нам заважає і в Україні, і тут? Особливо тим, які недовго тут живуть. Амбіції. Ми, українці, які щось досягнули в себе в країні, ми несемо ці амбіції, цю корону. І це дуже важко, особливо для людей із сильними характерами. Тобто тим, які реально щось досягнули в Україні. Я думаю, що дуже багато розумних людей вибрали Ірландію. Якісь все-таки є люди, які приїхали сюди випадково, але дуже багато людей, які десь щось читали, десь щось думали — вони не просто так вибирали Ірландію. І от оці амбіції, на жаль, нам заважають зараз всередині комунікувати. Якщо дорослі люди не можуть нормально спілкуватися — це проблема. Ми маємо зрозуміти, що проблема в нас. Не в Ірландії, не в війні. Ми цю проблему принесли з України. Це наше генетичне дерево, яке нам дає силу витримати і боротися з рашкою, але водночас воно нам стопорить нормальну інтеграцію і комунікацію в іншій країні. Амбіції — це чудово, але в іншому контексті. Інколи ми не розуміємо, що нам треба знизити свої амбіції в чисто професійному плані, щоб нам могли допомогти люди. Тобто ми думаємо, що це не люди нашого рівня, а якраз ці люди можуть в будь-якій громаді зробити феєрверк. Інколи ми не дослуховуємося до тих людей, до яких потрібно дослухатися. Ви ж знаєте, як інколи один продавець може зіпсувати роботу великої компанії. Це так працює всюди.

Я вважаю, що нам заважає неприйняття одне одного з усіма недоліками, баченнями або набором цінностей. Це нам заважає єднатися тут, на території Ірландії. Хтось із волонтерів обирає служіння Україні через церкви, хтось через школи. Хтось через підтримку армії, хтось може це робити водночас все разом. І, наприклад, той, хто допомагає армії багато, його може не бути сьогодні. І нам важливо єднатися в одну структуру і приймати кожного: як і скільки він робить, багато чи мало, великого рівня волонтер чи малого, — і таким чином буде це знання. І коли корона є в людини і вона вважає, що в мене все добре, все чудово, чому я повинен? Через прийняття кожного, який він є. Якщо хтось ще не говорить, наприклад, українською мовою повністю, як ті, хто з західної України. Ми з Одеси. Ми трішки відчуваємо цю проблему. Так, у мене школа є теж, і є проблема, коли приходять батьки і розмовляють в школі російською мовою. Ось і ми вирішили для себе бути відкритими — не казати: “Так не можна”. На території школи ми розмовляємо українською. Якщо ви виходите у двір, ви можете там розмовляти, як хочете, але ми відкриті для того, щоб люди доєднувалися до нас.

Говорячи про те, як можна розв'язати цю проблему, учасники(-ці) діалогу наголошували, що передусім потрібно працювати з власним сприйняттям та реакцією на певних людей чи події. Опитані наголошували, що важливо самим брати відповідальність та робити перші кроки як щодо побудови якісних взаємин у межах громади, так і щодо впровадження необхідних реформ як в Україні, так і за її межами.

В першу чергу потрібно дивитися на себе. Це стосується і країни, і мови, і чого завгодно. Розуміти свої недоліки і те, що ти можеш зробити. Можна казати, що хтось не вміє, не може, а дивитися і приймати те, що ти не можеш зробити або робиш неправильно. Це набагато складніше. Я наведу дуже простий приклад. Я в Дублін переїхала у 19 років, але два роки до цього я прожила і вчилася в школі в дуже маленькому містечку. І там було дуже багато українців. І щоразу, коли я йду зі своїми друзями, я бачу, як вони дивляться на інших: хтось або шумить, або щось каже. Ой, Боже, косо подивилася. Ті дивляться так само на нас і так само кажуть. Тобто ми такі самі, але ми дивимося на інших і їх поливаємо брудом. Це меншовартість. Тобто в першу чергу потрібно дивитися на себе, і тільки тоді можна знайти якийсь шлях до єднання, до згуртованості.

Нам потрібно перестати жалітися на всіх інших, що хто щось робить не так. Я юрист і можу вести дискусії про різні правові системи. І я бачив, як працює українська правова система часів Януковича. І я все одно працював у юридичній фірмі. Тобто ми не давали хабарі й зазвичай боролися проти тих, хто дає хабарі. І навіть у цій системі ми досягали правосуддя. Це могло бути в апеляційному суді, це могло бути в Верховному суді, це могло бути на рівні Європейського суду з прав людини. Але це завжди можливо: можливість завжди починається з того, що мені ніхто не допомагає, всі проти мене, але я зроблю хоча б один крок. Можливо, я не переверну світ з ніг на голову, але я хоча б зроблю один невеличкий крок, щоб створити цю зміну. Є теорія маленьких дій: це коли кожна маленька дія створює величезний синергічний ефект, і потім вона працює.

Ще однією з перешкод, про яку говорили респондент(-к)и, є відчуття, що “влада не чує” їхніх звернень. Зокрема, розповідали про випадки, коли звернення до посольства чи інших органів влади залишалися без відповіді. Водночас інші учасники(-ці) діалогу зазначали, що таке відчуття часто є оманливим: необхідно продовжувати звертатися до державних органів із чітким планом дій. Як позитивний приклад наводили співпрацю з українським посольством у Португалії, яке, попри обмежені ресурси, демонструє високу залученість і відкритість до партнерства з громадою. 

Ми більше 10 років розвивали дебатний рух в Україні. І ще тоді була проблема, всі здавалось, що ніхто ніколи не чує. Але це не правда. Якщо ти хочеш, якщо в тебе є чіткий план, чітке бачення, чітке розуміння, які ти хочеш відкрити двері, ти відкриваєш двері, йдеш через двері. Не виходить через двері, йдеш через кришу. Так працює в будь-якій системі координат, у будь-якій країні. Якщо ви хочете якусь зміну, вам це треба просто зробити. Якщо треба співпрацю з посольством, у нас чудові друзі, одне з найкращих посольств є в Португалії. Я вам це точно кажу. Ми як організатори фондів для бізнес-ініціатив зараз спілкуємося з іншими громадами, і вони переймають наш досвід. У них взагалі нема ніяких питань. Майже ніяких. Наше посольство з тими ресурсами, які є, працює не на 100%, а на 1200%. Повірте, в нас дуже класне посольство. Звісно, вони не встигають через обмежені ресурси швидко працювати. Але якщо ви напишете 1-2-3-5 разів, це спрацює. Міністерство молоді і спорту — ми потім стали їхніми партнерами — так само нам відповіли з 10-го разу. Але треба стукатися.

Запити до держави

У ході діалогу учасники(-ці) окреслили низку очікувань і запитів до української держави, які, на їхню думку, могли б сприяти покращенню умов життя українських громадян за кордоном. Частина цих запитів стосувалася діяльності української влади загалом, частина містила рекомендації змін до політик щодо закордонного українства.

Державна комунікація

Одним із ключових запитів учасників(-ць) діалогу в Ірландії є встановлення стабільної та доступної комунікації із українською державою за кордоном. Респондент(-к)и відзначали, що надзвичайно важливою є пряма комунікація між українською діаспорою й органами державної влади (МЗС, Офіс Президента, Верховна Рада тощо). Як приклад ідеальної комунікації наводили візити Президента і народних депутатів до Ірландії: ці зустрічі, за словами опитаних, дають громаді за кордоном розуміти, що Україна памʼятає про своїх громадян за межами країни. Водночас респондент(-к)и наголошували, що часто українці за кордоном не розуміють мандатів різних органів влади. 

Йшлося і про брак довіри до державних органів. Відсутність довіри, на думку опитаних, може впливати на суспільно-політичну активність (зокрема участь у виборах), адже деякі українці за кордоном не хочуть або й бояться взаємодіяти з державою.

Важливо, щоб громада мала можливість комунікувати з представниками держави. Коли був перший офіційний візит Президента, українська громада була запрошена на зустріч з ним, хоча його графік був дуже щільний. Сьогодні пані Олена Кондратюк також бере участь у цій комунікації. Зрозуміло, що час завжди обмежений, це завжди обмежена комунікація, але опитування мають дуже великий символізм. І наприкінці минулого року, напевно, коли Президент приїжджав, не було жодного ірландця, якого ми знаємо, який би не спитав, чи були ви на зустрічі з Президентом. Ви знаєте, що Президент приїхав? Зрозуміло, що нічого не змінюється в один момент, але це й створює ефект залученості до України, до спільноти, до того, що Україна досі пам'ятає про свою громаду, яка там. Завжди є посольство, але воно обмежене в ресурсах.

По-перше, в нас за вибори й за інші справи людей в Ірландії не тільки МЗС України відповідає, а й Офіс Президента, а також Верховна Рада. І це, до речі, часто люди не розрізняють, тобто немає поінформованості та обізнаності. І призначає якраз, коли будуть чи не будуть вибори, теж Верховна Рада. І зараз в Ірландії не тільки є посольство України, а й офіс Омбудсмена. Я там працюю. Я є радником з закордонних справ України. Тобто всі скарги, які у вас є на порушення ваших прав. В нас є багато проблем тут, на місці, коли забирають дітей. Просто від того, що в Україні не діяли закони і не діють, а в Ірландії вони діють. І якщо вже, наприклад, є якесь судове рішення або судова справа, то вже не можна цим людям допомогти. Це особливо з приводу того, що не тільки Росія сьогодні відбирає дітей, а й інші країни теж. Рекомендація — це вірити в державу все ж таки, просити допомоги, відправляти не тільки на посольство, а й на офіс Омбудсмена листи, які одразу ж реєструються, і вами вже займається група людей штату. Сюди приїхали лідери-активісти. Але ще є люди, які просто працюють на роботах — багато людей. І вони бояться сьогодні йти на вибори тут. Вони не хочуть ніде ставити свої підписи, світитися. Нема довіри до влади. Тобто має вибудуватися довіра до влади, а там багато пунктів: показати чіткі антикорупційні дії, наприклад, і що тебе чують. В нас навіть тут, в Ірландії, вже сформульована така думка, що тебе не чують. В нас наші лідери ще трішки нас чують.

Одним із ключових запитів учасників(-ць) діалогу є забезпечення рівних можливостей для реалізації прав українців за кордоном — зокрема щодо оформлення спадщини, заповітів і реєстрації дітей. Респонденти зазначали, що інфраструктура посольства в Ірландії розрахованв на довоєнну громаду у 5000 осіб, а сьогодні її чисельність сягає близько 80 тис. людей. Як наслідком, українці змушені їздити до інших країн, щоб оформити паспорти й інші документи. Як приклад позитивного розв'язання проблеми респондент(-к)и вважають відкриття філії ДП “Документ” у Лондоні та практику виїзного консульського обслуговування, однак наголошують, що ці заходи не є системними. На думку респондентів, необхідно переглянути штат представництва України в Ірландії відповідно до реального масштабу громади.

Необхідно забезпечити можливість реалізовувати свої права українця так само, як ти можеш їх реалізувати в Україні. В цьому плані є дуже багато аспектів, і зараз відбуваються зміни, зокрема новий закон про світове українство. Але є якісь практичні речі: можливість оформлення спадщини, заповітів, реєстрації дітей. Я не хочу бути критиком — ми розуміємо реалії. Українське посольство і консульство були створені з ресурсом на 5000 українців, які проживали тут до 2022 року. Зараз ми маємо справу з громадою у 80 000 осіб. Зрозуміло, що громада незадоволена, але ресурс не збільшився за 2 роки. Є інші способи це зробити. Не сприйміть це як критику — це як бачення того, що в українців викликає питання: ця система реформується. Те, що відкрився ДП “Документ” у Лондоні, набагато спрощує деякі питання, для вирішення яких доводилося їздити в Берлін. Або виїзні консульські обслуговування. Так, це приклади — це не розв'язує проблеми всіх 80 000, але це маленькі нюанси, щоб не треба було їхати в Україну.

Мені здається, що насамперед на державному рівні має помінятися позиція самого посольства України в Ірландії. Воно колись працювало для п'ятитисячної аудиторії. І тут 80 000, а я так розумію, що нічого не змінилося. Склад розширився трошки. Але ви розумієте, велика проблема, якщо порахувати, скільки людей за ці чотири роки їхали в іншу країну для того, щоб отримати український паспорт. Це є велика проблема. Це якраз стосується Ірландії. Тому що, мені здається, такого відсотка українців, які, живучи і працюючи в Ірландії, виготовляли паспорти собі і всій сім'ї в іншій країні. Я вважаю, що це на рівні держави. З цим можна реально щось робити. А вже коли розширюються повноваження самого посольства, там розробляються плани, якісь організації.

Учасники(-ці) діалогу наголошували на важливості активного залучення громадянського суспільства до реалізації державних функцій за кордоном. Як приклад наводили організацію НМТ для українських підлітків в Ірландії — це державна ініціатива, яка фактично була реалізована силами громади. Респонденти підкреслювали, що подібна модель співпраці між державою та громадськими організаціями є ефективним способом компенсувати обмежені ресурси офіційних інституцій.

Дуже швидка порада обом державам — це залучати громадське суспільство. От як Ольга з колегою зробили в Ірландії українське НМТ. Це ресурс громадянського суспільства, так? Державна функція.

Політична участь 

Одним із ключових запитів учасників(-ць) діалогу до держави є забезпечення умов для повноцінного залучення українців за кордоном до політичного життя країни, зокрема, до участі у виборах. Респондент(-к)и наголошували, що реалізація цього запиту неможлива без розуміння державою того, де саме перебувають її громадяни і скільки їх у різних країнах світу. З огляду на це, опитані порушували питання перепису українців, якого не відбувалося вже понад 20 років. Вони зазначали, що наявні дані вкрай неповні: чинна система фіксує лише факт виїзду за кордон, не відображаючи реального місця проживання громадян. На думку учасників, проведення повноцінного обліку потребує прямої взаємодії МЗС з урядами країн перебування і не може бути реалізоване силами посольств. 

Зараз в Україні критично важливо зробити перепис населення, який не проводився вже протягом 20 років. Те, що в нас проводиться перепис населення на базі виборів, коли ми приходимо на виборчу дільницю і реєструємося, — це одне діло. Тому що багато хто не приходить на вибори, просто не голосує. Ми маємо зрозуміти, де і скільки проживає українців. І на базі посольства це зараз зробити неможливо. Взагалі неможливо. Ми будемо контактувати напряму з керівництвом Ірландії, кожної країни, в якій перебувають великі спільноти, як в Ірландії. Цим вже повинне займатися Міністерство закордонних справ і напряму Сибіга цим питанням. Але поки війна йде, не на часі.

Чому ще потрібно провести перепис населення? Щоб люди, які тут проживають, вказали своє місце проживання. Тому що зараз вони в українській системі зазначені як ті, які виїхали за кордон. Де вони рахуються? Ніхто не знає.

Учасники(-ці) діалогу наголошували, що для того, аби виборчий процес за кордоном був легітимним і логістично можливим, необхідно розв’язати низку практичних та організаційних проблем. Респондент(-к)и вказували на суттєві практичні перешкоди: наприклад, для участі у виборах з-за кордону українці мають заздалегідь отримати відкріпне посвідчення в Україні, без якого вони не потраплять до виборчих списків за кордоном. Окремо порушували питання правового статусу громадян, які перебувають за кордоном нелегально. На думку респондентів(-ок), для реальної участі українців за кордоном у виборах критично важливою є інформаційна та координаційна підтримка на місцях. 

В контексті Ірландії йшлося про створення мережі дорадників у кожному графстві, які роз'яснюватимуть українцям, як їм реалізувати своє право голосу. Без такої підтримки, як зазначали учасники, частина людей не зможе проголосувати через брак інформації. Також пропонували залучати до процесу підготовки виборів українців, які тривалий час перебувають в Ірландії та вже мали досвід роботи на виборах.

Навіть якщо ми не готуємося до виборів, то в нас чомусь перед приїздом Президента була зустріч в Дубліні з представниками виборчої комісії. Приїжджала до нас делегація, вели з нами розмову, прощупували ґрунт. Я маю досвід роботи в Раді як секретар. Для того, щоб 62 000 взяли участь у виборах, вони повинні взяти відкріпне в Україні. Якщо вони не візьмуть відкріпне в Україні, вони тут не будуть у списках виборців, і це складніше, ніж скласти списки виборців в Ірландії. Ми складемо ці списки. А чи візьмуть вони свої відкріпні в Україні? Без такого відкріпного в Ірландії їх немає. Тобто це ще більша проблема, тому про це нам говорити ще дуже-дуже рано. Також є люди, які за кордоном нелегально. Близько 50 000 не повернулися в Україну. Вони мають право голосувати? Чи вони вже більше не громадяни?

Я так розумію, йдеться про потенційні перші післявоєнні вибори. Справді, зараз шукають можливість залучення українських громад до участі в цих виборах. Звичайно, ці механізми напрацьовувати будемо не ми — є люди. Але координація з людьми, які були вже залучені до таких виборів, була б дуже сприятливою для розробки механізмів проведення виборів. І ще я хочу сказати, що знадобляться українцям точки опори. Точки опори в Дубліні, де люди можуть дізнатися про свої юридичні права, проконсультуватися. Перед виборами буде дуже важливо роз'яснювати людям їхні громадянські права, інформаційні права. Це буде дуже важливо. Було б дуже добре створити у кожному графстві по дві-три людини, якусь координацію з дорадниками. Тому що люди можуть просто збайдужіти, коли не знають своїх прав чи не знають про якісь можливості реалізації, бо не буде кому роз'яснити. Людина може не шукати довго, а просто відмовитись.

Респондент(-к)и також порушували питання організаційної готовності до проведення виборів за кордоном. Учасники(-ці) зазначали, що формування виборчих списків і забезпечення належної кількості дільниць для голосування потребують тривалої підготовки: за їхніми підрахунками, лише в Ірландії необхідно близько 40 виборчих дільниць. Недостатня кількість дільниць, на думку респондентів(-ок), безпосередньо вплине на легітимність виборів — якщо значна частина громади фізично не матиме змоги проголосувати, результати волевиявлення можуть бути поставлені під сумнів. Загалом опитані погоджувались, що питання виборів за кордоном є надзвичайно складним і потребує завчасної та системної підготовки.

Якщо готуються вибори, треба пам'ятати перш за все про дотримання стандартів виборів. Якщо в Ірландії 83 000 українців, то на 83 000 українців за українськими мірками скільки виборчих дільниць треба? Ми говоримо про близько 40 дільниць. Чи постає питання через таку кількість громадян, які не змогли взяти участь у виборах, щодо легітимності виборів? Тому, можливо, не на часі діаспора. Треба готуватися до таких виборів не за день. Але поки не закінчиться воєнний час, не знаю, чи Україні потрібні вибори і чи можливо їх провести.

У нас мають бути конкретні списки для виборів. Треба, щоб хтось їх складав, щоб хтось підтягнув. Так не можна робити вибори. Ви знаєте, як ідуть вибори: вже є офіційні списки, дільниці, куди приходити, як голосувати. Це організовується не за один день, не за два.

Учасники(-ці) діалогу також наголошували на необхідності завчасної координації України з ірландською стороною щодо організації виборів. Респондент(-к)и зазначали, що Ірландія має власну бюрократичну специфіку: погодження приміщень для голосування, забезпечення безпеки і взаємодія з поліцією потребують тривалого часу. Відтак, підготовку до виборів потрібно розпочинати задовго до їх проведення з урахуванням ірландських процедур. 

Ірландія дуже підтримує українців. Єдине — це нейтральна держава, і вони дуже обережні, але все, що не стосується військової теми, вони готові підтримати. Але ірландці дуже повільні, і тут бюрократія. Дозволи треба довго чекати. Тому, якщо ми хочемо робити вибори, то про це потрібно дуже заздалегідь домовлятися: про приміщення, про безпеку, сек'юріті, хаус-сейф, можливо, швидку та поліцію, тому що в них поліція дуже строга. Нам потрібно також врахувати ці ірландські правила і терміни. 

Підтримка спільнот українців за кордоном 

Одним із центральних запитів учасників діалогу є підтримка українських спільнот за кордоном. Найчастіше респондент(-к)и наголошували на браку єдиного інформаційного простору як для української громади в Ірландії, так і для діаспори загалом. Опитані зазначали, що наявні канали комунікації (чати в Telegram, канали в YouTube, онлайн-радіо тощо) існують розрізнено і не охоплюють громаду системно: навіть організації з багаторічною історією залишаються маловідомими серед українців за кордоном. На думку респондентів(-ок), необхідно створити єдину інформаційну онлайн-платформу, яка б акумулювала державні та громадські ініціативи. 

Окремо наголошувалося на фрагментованості комунікації між різними організаціями: взаємодія між українськими організаціями в Ірландії та діаспорами в інших країнах відбувається переважно через неформальні зв'язки, що унеможливлює скоординовані дії у важливих питаннях. Респондент(-к)и підкреслювали, що скоординована комунікація була б корисною не лише для громади, а й для держави.

Нам потрібен єдиний інформаційний простір. Наприклад, в Ірландії нам потрібно мати єдину бульбашку, про яку кожен би знав. Наша організація існує з 2008 року. Про неї мало хто знає. Це дійсно великий мінус. Є Світовий конгрес українців, який підтримує українську національну політику. Є державна політика, яку виконує наш уряд, держава, президент і все інше. Але в кожній країні ще має бути такий конгрес, як в Америці, — конгрес українців Америки, конгрес українців в Англії. Щоб ти прийшов, сказав: “Ось я тут є, мені треба те і те”. Якесь спільне інформаційне радіо, YouTube-канал, де може кожен викладати. Наразі в нас є онлайн-радіо — його треба тільки заповнити. Тобто єдине інформаційне поле, і до цього вже долучати державні ресурси. 

Бракує інформаційного простору, який би об'єднав діаспори не лише в Ірландії, а й з іншими діаспорами в інших країнах. Багато якихось Telegram-груп, інших каналів. Однак воно все розпорошено. Я знаю, що хтось там, наприклад, в Америці чи в Канаді щось робить, і щось в Європі — йде якийсь обмін. Це було б корисно і для державної влади. Для розуміння кількості людей за кордоном. 

Нам потрібен якийсь хороший канал комунікації між собою. Як ми вже сказали раніше, Україна дуже горизонтальна, і в нас досі хтось когось знає, хтось комусь десь подзвонив. Багато організацій по всій Ірландії: є великі, є маленькі. Дехто свариться — мириться, дружить — не дружить. Там постійно все змінюється, і коли йде якась важлива така інформація, підготовка до виборів, це має бути якийсь професійний канал, щоб залучити всі ці організації. 

Опитані також наголошували на важливості фізичних просторів для об'єднання громади як доповнення до онлайн-комунікації. Респондент(-к)и зазначали, що зустрічі у форматі живого діалогу є важливим інструментом налагодження особистих контактів у межах громади. Підкреслювали й роль українських студентських спілок в університетах як майданчиків для представлення української культури й історії в академічному середовищі: це особливо важливо з огляду на розвинену академічну спільноту в Ірландії. Учасники також звертали увагу на розпорошеність громади як практичну перешкоду для координації: охопити кожного індивідуально неможливо, тому ефективнішою моделлю є централізація комунікації через мережу організацій, які вже працюють безпосередньо з українцями та акумулюють їхні запити і проблеми.

Зустрічі допомагають конектити людей. Якийсь простір, де ми можемо об'єднуватися фізично. Не тільки онлайн, а й персональні контакти треба мати. Запрошувати активних людей, діячів.

Я думаю, що треба підтримувати українські спілки в університетах, бо вони є однією з найбільших презентацій нашої культури. Ми як українці, як люди з однієї нації, ми вже автоматично згруповані в якійсь ідеології, якісь очікування від інших, наприклад, ірландців. І освіта, саме без пропаганди, наша історія, яку українські спілки передають через академічні установи, саме вона видаляє пропаганду і несе нас як українців.

Дуже практичний момент з приводу того, що ми можемо зробити. Просто зі свого досвіду. Українська громада розпорошена. Тобто дістати кожного ви особисто не можете. Я працюю з українцями. Люди, які до нас приходять, діляться з нами якимись своїми проблемами, тим, чим вони стурбовані. Мій начальник зараз шукає українські організації, щоб згрупувати питання, централізувати. Мені здається, так воно краще буде працювати.

Учасники(-ці) діалогу також звертали увагу на потребу додаткової підтримки та координації громадського сектору за кордоном з боку офіційних українських інституцій. Респондент(-к)и зазначали, що попри значний обсяг роботи, яку громада виконує самостійно, існують питання, розв’язання яких потребує ресурсів і повноважень, яких українські організації не мають. 

Наголошували й на нерівномірності підтримки: якщо в Дубліні певна комунікація з українською громадою відбувається, то спільноти в менших містах Ірландії залишаються фактично поза увагою посольства. На думку учасників(-ць), необхідним є розширення партнерства між Україною й Ірландією на інституційному рівні.

Бракує допомоги, підтримки, координації від нашої української влади, посольства, представників України отут в Ірландії, які мають більше ресурсів, більше можливостей у розв'язанні деяких питань. Ми багато робимо на місцях, але є питання, у яких ми впираємося. Навіть звернення до посольства з якогось простого питання не дали результату. Не “ми не можемо”, а просто не відповіли люди. Ось така комунікація. Багато робиться, можливо, в Дубліні, а от в містечках, в інших містах Ірландії потрібна більша комунікація з України. Мені спало на думку міністерство, яке мало бути створене і не запрацювало. І ще хотіла сказати про соціологічні опитування. Наскільки було б добре, аби якась організація з України чи тут в Ірландії при посольстві провела деякі соціологічні опитування, які нам потрібні для розуміння настроїв в ірландському суспільстві. Тому що ми бачимо, як вони змінюються. Нам це дуже потрібно. І ніхто не має права провести ці соціологічні опитування тут. Мають бути ширші партнерства між приймаючою країною і Україною на тому рівні, де ми не можемо вирішити.

Опитані також порушували питання фінансової сталості українських громадських організацій за кордоном, зокрема українських шкіл, які в Ірландії існують лише завдяки волонтерській праці та батьківським внескам. Респондент(-к)и наголошували, що модель, яка тримається на ентузіазмі й безплатній роботі вчителів уже протягом кількох років, не може бути довгостроковою. Водночас учасники(-ці) діалогу наголошували, що ірландське міністерство освіти не зацікавлене в підтримці української мови, бо розглядає її в контексті ширшої політики щодо мов меншин, що ускладнює отримання цільового фінансування. На думку учасників, Україна має взяти на себе часткову відповідальність за фінансування шкіл та певних ініціатив діаспори, оскільки саме вони забезпечують присутність України за її межами та є інвестицією у майбутнє країни. Разом із тим звучала й альтернативна позиція: діаспорні організації мають самостійно шукати фінансування на місцях, не покладаючись на державну підтримку. 

В мене питання до всіх, у кого тут є українські школи. У кого є фінансування? Чи ви всі працюєте на своїх волонтерських заходах? Це питання, яке в нас є до влади. Яким чином нам утримувати все це? Я розумію, що це не може бути коштом батьків. Якимось чином держава повинна допомагати нам, тому що коштом батьків це не завжди доцільно. Я скажу, чому. Не всі батьки розуміють важливість цього, і коли це відбувається, вони можуть привести своїх дітей. Якщо це не за гроші, вони з більшою ймовірністю приведуть дітей. А з іншого боку, наші вчителі працюють вже два, три, чотири роки взагалі без оплати. Скільки ще вони зможуть так працювати? Люди також повинні заробляти собі на життя. На ентузіазмі і любові до Батьківщини це довго не може тривати.

Ми тут вже 24 роки, і видно, як держава впливає на нашу українську спільноту. Підтримки дуже мало. Все, що організовується: наші школи — в нас є дев'ять шкіл українських — то є волонтери, батьківські внески. Коли йшла розмова про звернення до Міністерства освіти Ірландії, нам сказали, що якщо вони підтримають українську мову, то є литовці, латиші, африканці — і кожен з них прийде. Ми якось пробуємо все завернути в ту обгортку, обкладинку, що це є інтеграція, але, знову ж таки, кошти ми використовуємо з місцевого бюджету, а не українського. Але держава — це дійсно дуже великий момент. Ми говорили про те, що Світовий конгрес українців запропонував нам провести форум для об'єднання. Зараз я навіть прочитаю, що ми запланували: познайомити, зблизити українські громади, організації, обговорити ключові виклики для української громади. Це те, що в принципі зараз ви робите. Посилити комунікацію між організаціями, визначити сфери, де можлива координація або спільні проєкти, конкретні кроки співпраці. Форум має на меті зібрати представників українських організацій з усієї Ірландії. Двома словами — простір для діалогу. Але коли ми знову ж таки торкнулися фінансування — викручуйтеся самі. Я дуже часто чую такі думки. Те, що було піднято фінансування, це досить важливо. Коли говориться про те, що давайте фінансуйте самі школи, правильно сказано було: діти — це наше майбутнє і майбутнє нашої України, яке нам потрібно підняти. Всі це розуміють. Україна повинна думати про своє майбутнє вже зараз, фінансуючи школи, українські організації, форуми. Ми знаємо, ми розуміємо, що зараз є війна, ми розуміємо, куди ресурси скеровані, але якщо ми хочемо, щоб Україна була десь, крім України, діаспорні організації в цьому відіграють велику роль.

Я думаю, що діаспорні організації можуть взяти на себе відповідальність і шукати гроші на місці, а не вимагати від України.

Респондент(-к)и також звертали увагу на потребу в створенні україномовного простору для економічної діяльності. Вони зазначали, що, попри існування мовних курсів, значна частина українців не може повноцінно інтегруватися на ірландський ринок праці через труднощі з опануванням англійської мови. Як орієнтир наводили досвід інших країн, які розвивають власне виробництво та бізнес в Ірландії, користуючись сприятливим податковим середовищем. На думку респондентів, сприяння розвитку українського бізнесу в Ірландії могло б стати конкретним інструментом підтримки громади та збереження її зв'язку з Україною.

Тут є дуже багато людей роботоспроможного віку. Але найбільша їхня проблема — це мова. З певних причин, але вони стараються. Тут є спеціальні школи. Є просто волонтерські зустрічі, де люди мають можливість вчити англійську мову. І все ж, ну не дано, ну не можуть вивчити. Хочеться для них створити якийсь простір, де вони можуть працювати з українською, в українському просторі, на благо України. Ми маємо багато інших держав, які привели сюди своє виробництво і бізнеси. Ірландія насправді дуже цьому сприяє, тому що оподаткування досить сприятливе. Хочеться більше допомоги від держави. Це теж можна сформулювати як рекомендацію і уряду українському, і приймаючій країні Ірландії. Ірландія — відкриті двері, і в них дуже багато інструментів, які цьому сприяють.

Аналіз індивідуальних відповідей

Після завершення групового обговорення двох попередніх тем учасникам(-цям) діалогу було запропоновано відповісти на два додаткові запитання:

  1. Один виклик, з яким ви зіштовхуєтеся, перебуваючи за кордоном.
  2. Що стримує вас від повернення до України?

 

Відповіді на ці запитання учасники(-ці) надавали індивідуально в письмовій формі. Такий формат був обраний, щоб забезпечити анонімність і підвищити ймовірність щирих висловлювань, а також надати можливість висловитися кожному. Зібрані відповіді були упорядковані представницями ОПОРИ за тематичними напрямами та проаналізовані. 

Додаткове питання 1. З якими викликами Ви стикнулися, живучи за кордоном? 

Для багатьох учасників(-ць) діалогу ключовим викликом за кордоном виявилися інтеграція в ірландське суспільство та мовний бар'єр. Респондент(-к)и вказували на складність опанування англійської мови не лише для повсякденного життя, а й для працевлаштування у бажаних сферах, зокрема в державному секторі й ІТ. Також говорили про повільну інтеграцію в приймаюче суспільство, тісно повʼязану з питаннями самоідентифікації, відмінностями в менталітеті та наявністю антиукраїнських рухів.

Мовний барʼєр.

Пошук роботи з середнім рівнем англійської мови. Не просто роботи, а в державному секторі чи в ІТ.

Повільна інтеграція.

Самоідентифікація.

Антимігрантські, в тому числі антиукраїнські, рухи.

Значна частина учасників(-ць) назвала ключовими викликами відчуття невизначеності й неможливість будувати довгострокові плани. Респондент(-к)и говорили про незадоволення базових потреб (житла, роботи, підтримки тощо). Окремо згадували невпевненість щодо міграційного статусу після завершення дії тимчасового захисту як чинник, що унеможливлює планування майбутнього. Також вказували на потребу бути почутими.

Ти ніхто, звати тебе ніяк, і в тебе немає нічого (житла, роботи, підтримки).

Неможливість будувати довгострокові плани.

Невпевненість в майбутньому після закінчення тимчасового захисту.

Бути почутими.

Окремим викликом для учасників(-ць) діалогу є недостатня комунікація з боку української держави та обмежений доступ до консульських послуг. Респонденти вказували на відчуття віддаленості від України та державних інституцій, брак чіткої й регулярної комунікації між державою і громадянами за кордоном. Посольство згадували в контексті неможливості вчасно оформити паспорт. Окремо порушували питання відсутності державної підтримки української освіти в Ірландії як виклик, що потребує вирішення на інституційному рівні.

Віддаленість від України та влади.

Відсутність чіткої комунікації між Україною та громадянами України в Ірландії.

Неможливість виготовити паспорт.

Респондент(-к)и також називали викликом відсутність державної підтримки української освіти в Ірландії. Крім того, говорили про брак системної підтримки українських студентів за кордоном і труднощі з легалізацією українських дипломів про вищу освіту. Окремо згадували про проблему хибного представлення української культури в академічному середовищі як виклик, що потребує цілеспрямованої протидії з боку держави.

Підтримка української освіти в Ірландії на державному рівні.

Відсутність шляхів допомоги українським студентам за кордоном.

Відсутність шляхів легалізації спеціальної вищої освіти.

Місрепрезентація української культури в академічних просторах.

Опитані вказували на фінансову нестабільність як один із відчутних повсякденних викликів. Зокрема, говорили про високу вартість оренди, труднощі з пошуком роботи за фахом, а також загальну складність досягнення фінансової незалежності. 

Мати фінансову змогу вибитися.

Висока оренда, нерухомість.

Пошук фінансів та фінансова стабільність.

Можливість знайти роботу за професією.

Серед інших викликів учасники(-ці) діалогу називали труднощі з доступом до медичної допомоги в Ірландії та відчуття прірви з близькими та друзями в Україні.

Медицина.

Прірва з нашими друзями в Україні.

Додаткове питання 2. Що стримує Вас від повернення в Україну? 

Ключовим чинником, який стримує учасників(-ць) діалогу від повернення з-за кордону, є безпекова ситуація в Україні. Переважна більшість опитаних називали бойові дії, загрозу життю та відсутність безпеки (зокрема для дітей) головними факторами, які унеможливлюють повернення додому. Тісно пов'язаним викликом є відсутність місця, куди повертатися: частина респондентів(-ок) зазначала, що їхнє житло зруйноване або розташоване на тимчасово окупованих територіях. 

Відсутність безпеки.

Небезпека для моїх дітей.

Небезпека під час війни.

Відсутність житла, куди повертатись.

Мрію про повернення, але моє місто на ТОТ.

Згадували учасники(-ці) й про економічну нестабільність в Україні. Респондент(-к)и вказували на нижчий рівень життя, відсутність фінансових гарантій і слабкий соціальний захист порівняно з тим, що пропонує Ірландія. Для частини учасників(-ць) саме вищий рівень соціальних гарантій є вагомим чинником, який стримує від повернення. Також вказували на загальну невизначеність щодо майбутнього та брак підтримки для повернення як чинники, що посилюють відчуття безвиході.

Рівень життя.

Економічна нестабільність в Україні.

Кращі гарантії, які дає держава Ірландія (соціальний захист).

Страх невизначеності, коли нема куди повертатися і нема підтримки для цього.

Невпевненість у майбутньому.

Окремою групою чинників, що стримують від повернення, є адаптація й інтеграція. Респондент(-к)и зазначали, що тривале перебування за кордоном, соціалізація дітей в ірландському середовищі та їхнє небажання повертатися фактично визначають вибір батьків залишитися. Окремо згадували доступ до якісної медичної допомоги як чинник, який для деяких опитаних є визначальним при прийнятті рішення про повернення.

Адаптація та соціалізація дітей та мого життя тут.

Ірландський паспорт.

Я там, де мої діти. А діти хочуть бути в безпеці.

Медичне обслуговування — лікування онкології безкоштовне в Ірландії.

Учасники(-ці) також називали недовіру до державних інституцій як чинник, що стримує від повернення. Респондент(-к)и вказували, що корупція та беззаконня створюють середовище, в якому складно будувати життя та реалізовувати себе. Окремо згадували про недотримання прав людини та відчуття засудження з боку співгромадян в Україні.

Корумпованість влади.

Антинародна антиукраїнська корупційна діяльність держави як інституції.

Дотримання прав людини.

Засудження іноземних українців (прірва між тими, хто виїхав, та залишився).

Частина опитаних зазначала, що від повернення їх стримує не небажання повертатися, а усвідомлена місія: здобуття знань, навичок та досвіду за кордоном з метою подальшого внеску у відбудову України. Респонденти вказували на важливість персонального та професійного розвитку, а також на потребу вдосконалення освітньої системи в Україні як на чинники, що визначають їхнє рішення залишатися за кордоном.

Навчання та місія в житті щодо здобуття навичок для розбудови України після війни.

Персональний розвиток.

Розвиток освіти в Україні.

Дехто з респондентів висловився лаконічно, але промовисто: від повернення їх стримує щира прив'язаність до Ірландії та бажання залишитися в цій країні.

Ірландія ❤️

Методологія

Існує широкий спектр методів збору й аналізу громадської думки, які дозволяють досліджувати погляди, потреби й очікування різних соціальних груп, адаптуючи різні підходи до контексту та специфіки аудиторії: глибинні інтервʼю, фокус-групи, анкетування, контент-аналіз, спостереження тощо. З огляду на мету дослідження та доступні ресурси, Громадянська мережа ОПОРА обрала підхід фасилітованих діалогів.

Фасилітовані діалоги спрямовані на покращення залучення громадян та інтегрування їхніх думок у державні політики, що гарантує їх впровадження, моніторинг та оцінку. Серед ключових завдань, які ставила перед собою Громадянська мережа ОПОРА, проводячи діалоги з українськими громадами за кордоном, були: 

  • Систематизація досвіду українських громадян, які внаслідок повномасштабного вторгнення виїхали за кордон;
  • Напрацювання стратегії взаємодії українських громадян за кордоном з демократичними інститутами України та громадянським суспільством;
  • Сприяння спільному розумінню проблем, потреб і залучення українських громадян за кордоном до формування політик (policies) всередині України.

Фасилітований діалог — це окремий методологічний підхід, який має специфічну мету, спосіб реалізації та потребує спеціалізованого способу взаємодії між учасниками(-цями) діалогу, який відрізняється від класичних соціологічних підходів. Фасилітований діалог має багато спільного з фокус-групами, зокрема у створенні безпечного простору для обговорення, залученні різних поглядів та аналізі колективних наративів, однак ці два підходи слугують різним цілям за допомогою різних методологічних рамок. У Таблиці 1 ми наводимо ключові відмінності між фасилітованими діалогами та фокус-групами, які краще підсвічують ключові особливості та специфіку кожного з підходів.

Таблиця 1. Методологічні особливості фокус-груп та фасилітованих діалогів

 

Фокус-групи

Фасилітований діалог

Мета

Використовується як дослідницький інструмент для збору думок, сприйняття та відгуків від учасників(-ниць) щодо конкретних тем, політик або конфліктів. Основна мета — зібрати дані для аналізу.

Сприяння порозумінню, зміцнення довіри та сприяння змістовним розмовам між учасниками(-цями). Мета полягає у створенні взаєморозуміння та спільного навчання.

Фасилітаційний підхід

Проводяться модераторами, які керують обговореннями за допомогою стандартного набору запитань, щоб забезпечити збір відповідних даних. Роль ведучого або ведучої полягає в тому, щоб підтримувати групу в курсі та забезпечити, щоб розмова відповідала меті дослідження.

Ведеться лідером або лідеркою діалогу, які заохочують до відкритого та збалансованого обміну думками, іноді без заздалегідь визначених питань. Роль фасилітаторів полягає у створенні безпечного простору, заохоченні до слухання та сприянні глибшій розмові.

Взаємодія учасників(-ниць)

Взаємодія часто обмежена, учасники(-ці) на запитання та час від часу взаємодіють одне з одним, але в рамках структурованої обстановки. Вимагає структурного підходу до відбору всіх учасників(-ниць).

Учасників(-ниць) заохочують брати участь у глибших, відкритіших дискусіях одне з одним, досліджуючи перспективи та рівноправну участь у розмову. Є якіснішим за умовою інклюзивності.

Орієнтація на результат

Результатом є конкретні висновки або ідеї, які можуть стати основою для прийняття рішень, висновків дослідження тощо.

Веде до налагодження стосунків, покращення розуміння та часто особистих чи колективних думок. У підсумку можна отримати матеріальні дані для аналізу колективних думок, але також нематеріальні вигоди, такі як довіра.

Характер обговорення

Більш орієнтовані на оцінку, зосереджені на думках і відгуках. Учасники(-ці) часто залишаються у межах поставлених питань.

Дослідницький і рефлексивний, що дозволяє учасникам(-цям) вільніше обговорювати особистий досвід, історії та точки зору.

Тривалість і структура

Зазвичай обмежені за часом (наприклад, 1-2 години) зі структурованим порядком денним, складаються у серію.

Може бути гнучкішим за тривалістю та за потреби поширюватися на кілька сеансів для розвитку глибших дискусій та стосунків.

Наразі Громадянська мережа ОПОРА провела вже 8 діалогів: пілотний відбувся 29 квітня 2024 року у Вільнюсі, Литва, три наступні — у містах Сполученого Королівства (Манчестері, Ліверпулі та Престоні) з 9 до 12 грудня 2024 року. 18 жовтня 2025 року відбувся пʼятий фасилітований діалог з українською спільнотою у Німеччині (Берлін), 11 грудня 2025 року — шостий діалог у Польщі (Варшава). 6 березня 2026 року ОПОРА провела сьомий фасилітований діалог з українцями в Ірландії (Дублін), а 28 березня того ж року — в Іспанії (Мадрид).

Фасилітовані діалоги складалися з трьох основних етапів: 

  1. Підготовчий етап, який включав пошук учасників(-ниць), розробку плану діалогу, а також підготовку фасилітаторів до проведення обговорень.
  2. Основний етап передбачав безпосереднє проведення діалогів та збір даних на основі обговорень.
  3. Завершальний етап полягав в обробці, аналізі та описі даних, отриманих під час діалогів.

За результатами обговорень було підготовано звіт.

Підготовчий етап

На підготовчому етапі фасилітованого діалогу Громадянська мережа ОПОРА розробила й адаптувала методологію, за якою мали відбуватися обговорення, до контексту та специфіки Ірландії. Представниці Громадянської мережі ОПОРА визначили, що ключовим методом збору даних має стати саме фасилітований діалог, оскільки він дозволяє створити довірливу атмосферу, що спонукатиме українських громадян за кордоном до відвертих та глибоких обговорень своїх досвідів та потреб. Крім того, було здійснено попереднє дослідження громад, у яких відбуватимуться діалоги, з метою пошуку ключових місцевих лідерів, які здатні допомогти з організацією фасилітованого діалогу на місці.

Ключовою частиною підготовчого етапу фасилітованого діалогу був пошук учасників(-ниць) діалогу. Для цього лідери місцевої громади здійснювали розсилку серед власних контактів та запрошували українців, що проживають в Ірландії (переважно в Дубліні), до участі в діалогах. 

Загалом у фасилітованому діалозі в Ірландії взяло участь 30 українців (25 жінок та 5 чоловіків). Середній вік учасників(-ць) діалогу — 42 роки. Більшість із них працевлаштовані, здебільшого займаються волонтерством і громадським активізмом. Частина учасників діалогу представляли молоде покоління: їхня основна діяльність концентрується навколо навчання в Ірландії.

Більшість респондентів(-ок) переїхали до Ірландії вже після початку повномасштабного вторгнення РФ до України, однак дехто проживав у цій країні ще до 2022 року. Зокрема, деякі  опитані проживають в Ірландії понад 20 років. Водночас деякі учасники(-ці) діалогу виїхали до Ірландії з населених пунктів, які в певний період російсько-української війни перебували під прямою загрозою окупації чи були окуповані. 

Важливо зауважити, що, оскільки участь в фасилітованому діалозі була добровільною та покладалася лише нв мотивацію самого учасника(-ці), це могло вплинути на подальші результати обговорення. Учасники(-ці), що мають стійку українську ідентичність, підтримують тісніші зв’язки з українською громадою і проявляють громадсько-політичну активність (участь у мітингах, зборах тощо) були більш мотивовані долучитися до заходу. 

Основний етап

Основний етап дослідження Громадянської мережі ОПОРА складався з проведення фасилітованого діалогу у Дубліні 6 березня 2026 року. Його тривалість становила близько 3 годин.

Фасилітований діалог складався із 3 основних блоків:

  1. Вступний блок. Метою цього блоку було створення безпечного середовища, де учасники(-ці) знайомилися одне з одним, готові ділитися власними історіями та слухати одне одного. У цьому блоці фасилітаторки Громадянської мережі ОПОРА:
    1. Представили себе та основні цілі діалогу, забезпечуючи зрозумілість і прозорість процесу.
    2. Організували знайомство з учасниками(-цями) діалогу, розподілили учасників(-ниць) на групи для подальшого обговорення.
  2. Фасилітований діалог. Метою цього блоку було групове обговорення ключових питань, винесених на обговорення Громадянською мережею ОПОРА. В рамках цього блоку фасилітаторки Громадянської мережі ОПОРА:
    1. Пояснили ключові принципи, на яких буде побудовано діалог, та ознайомили учасників(-ниць) діалогу із планом подальшого обговорення.
    2. Модерували групове обговорення питань та презентацію групових напрацювань представниками кожної з груп.
    3. Модерували індивідуальні рефлексії за результатами обговорень.
  3. Завершальний блок. Метою цього блоку було отримати індивідуальні відповіді учасників(-ниць)  діалогу на два додаткові питання та пояснити присутнім цінність таких обговорень, заохотити їх підтримувати контакт. У цьому блоці фасилітаторки Громадянської мережі ОПОРА:
    1. Задали два додаткові питання учасникам(-цям) діалогу, відповіді на які мали бути індивідуальними. Відповіді були отримані у письмовій формі та зібрані фасилітаторками.
    2. Організували фінальне коло обговорення та неформальний нетворкінг після завершення діалогу.

Фасилітований діалог був заснований на декількох ключових принципах (див. Таблицю 2), з якими учасники(-ці) були ознайомлені до початку діалогу. 

Таблиця 2. Принципи фасилітованого діалогу.

Повага

Діалог — це колективний процес слухання та обміну думками. Всі думки важливі. У діалозі ми не намагаємося переконати одне одного своєю експертністю, а навпаки, сприймаємо думки інших як можливість оновити та покращити свою думку, ідею та візію. Повага забезпечує безпечне середовище, яке ми прагнемо створити під час нашої розмови.

Емпатія

Діалог дає можливість почути думки, які можуть відрізнятися від вашої точки зору, цінностей, переконань або віри. Таке різноманіття дає можливість прийняти та вислухати різні думки з емпатією та намаганням поставити себе на місце іншої людини. Такий підхід підсилює довіру.

Балансування очікувань

Не завжди діалог досягає результату або згоди щодо конкретних дій. Група не обовʼязково досягне консенсусу, і можна передбачати, що узгодження фінальних рекомендацій може вимагати компромісу від всіх.

Рівність та інклюзія

Кожен учасник(-ця) має можливість висловитися. Формат діалогу сприяє рівноправній та інклюзивній участі. Всі думки, ідеї та візії однаково вагомі й важливі.

Конфіденційність

У комунікаціях не вказується посилання на імʼя або персоніфіковано  внесок у діалог. 

Ключовими питаннями, довкола яких було організоване центральне обговорення під час фасилітованого діалогу, було:

  • Що поєднує Вас з Україною, коли Ви перебуваєте далеко від дому? 
  • Що мотивує Вас залучатися до суспільно-політичного життя в Україні, перебуваючи за кордоном? Яким чином Ви можете залучатися до суспільно-політичного життя в Україні, перебуваючи за кордоном?

Крім цього, у завершальному блоці фасилітованого діалогу фасилітаторки просили учасників(-ниць) анонімно дати письмову відповідь ще на два питання:

  • Один виклик, з яким Ви стикнулися, перебуваючи за кордоном.
  • Що стримує Вас від повернення додому?

Беручи до уваги чутливий характер обговорюваних тем, а також необхідність створення комфортних умов і довірливої атмосфери для учасників(-ниць) діалогу, під час проведення заходу Громадянська мережа ОПОРА свідомо не здійснювала відео- та аудіозаписів. Натомість під час діалогу представниці Громадянської мережі ОПОРА фіксували ключові моменти обговорення з дотриманням конфіденційності, про що було завчасно повідомлено учасників(-ниць). Також під час заходу відбувалося фотографування, на яке присутні  заздалегідь надали письмову згоду.

Завершальний етап

Під час третього, завершального етапу, отримані під час фасилітованого діалогу попередні напрацювання були структуровані й систематизовані для подальшого аналізу. Отримані результати були деперсоніфіковані, переведені в електронний формат та оброблені аналітикинями Громадянської мережі ОПОРА. Після цього результати обговорення були розподілені за тематичними блоками та описані. Також були підготовлені узагальнені висновки, які згодом були інтегровані в підсумковий описовий звіт дослідження. Крім того, на основі оброблених результатів обговорень було сформовано список ключових потреб українських громадян, які перебувають в Ірландії, що може допомогти ключовим стейкхолдерам під час розробки майбутніх політик, спрямованих на українські громади за кордоном.

Мапування спільнот

Дублін (6 березня 2026 року)

Локація: Ashling Hotel Dublin, 10 - 13 Parkgate St, Stoneybatter, Dublin 8, D08 P38N, Ірландія

Кількість учасників(-ниць): 30

Співорганізатори: Ukrainian Action in Ireland.

Читайте також по цій темі:

Цей матеріал створено в рамках проєкту «Інклюзивні діалоги для демократичної реформи в Україні», який фінансується Міністерством закордонних справ і торгівлі Ірландії, але висловлені в ньому погляди не відображають офіційну політику уряду Ірландії.