Так звана виборча реформа, яка обмежилась підготовкою лише нової редакції закону “Про вибори народних депутатів” має цікаву передісторію та неприхований політичний мотив. 

Одразу після оголошення критичних висновків міжнародних місій та місцевих громадських спостерігачів щодо організації та проведення виборів 31 жовтня 2010 року, Президент Віктор Янукович задекларував рух до удосконалення виборчого законодавства, а 2 листопада створив відповідну робочу групу, яка повинна була працювати над підготовкою профільного Кодексу (сукупність законів у якій-небудь галузі права). Реакція Президента на шквал критики та така оперативність в діях є цілком логічною. Психологічну вразливість до звинувачень у фальсифікаціях було закладено у буремному 2004 році.  В той же час, останні президентські вибори спостерігачі оцінили як такі, що відповідають міжнародним стандартам. Тож  неприємне “дежавю”, яке мав би відчути Гарант потрібно було нейтралізувати. Цапом-відбувайлом за всі негаразди, зловживання та маніпуляції під час виборів депутатів до місцевих рад, сільських, селищних, міських голів зробили закон.  Чим спробували деперсоналізувати винуватців відкату України від демократичних стандартів виборів. Втім, про Кодекс, противником розробки якого є голова робочої групи та чинний міністр юстиції Олександр Лавринович, забули досить швидко. Кулуарні ж рішення щодо виборчої системи до майбутніх місцевих виборів делегітимізували в очах громадськості як процес, так і його результат. А 10 жовтня в стінах ВРУ проект нової редакції закону “Про вибори народних депутатів” було зареєстровано не Президентом, а декількома народними депутатами, не всі з яких мали відношення до розробки документу. Але про все по черзі.

Навіщо ж Україні Кодекс?

По-перше, таким чином забезпечується певна стабільність законодавства, адже українська традиція змінювати нормативну базу під кожні вибори на користь провладних на той момент політичних сил не відповідає вимозі щодо стабільності виборчих правил за рік до початку кампаній. Так всі кандидати та потенційні суб’єкти виборчого процесу мали б опинитися в рівних умовах. Особливо цінною для кандидатів є інформація щодо меж округів. Адже, за мажоритарної чи змішаної виборчої системи це визначає територіальне розташування електорату. По-друге, кодефікація законодавства зводить до єдиних норм процедури, що повторються під час виборив різного рівня: парламентські, президентські, місцеві та навіть референдуму. Наприклад, абсурдним виглядає для цивілізованого світу те, що застосовуються різні принципи формування виборчих комісій під час локальних та національних виборів, а громадським організаціям дозволено спостерігати за парламентськими кампаніями, а от до президентських зась. По-третє, міжнародна спільнота, зокрема європейці, інвестували значні фінансові та інтелектуальні ресурси в розробку вже зареєстрованого у Верховній Раді Виборчого Кодексу. Послідовною позицією стала б праця над удосконаленням робочою групою готового документу, що забезпечило певну тяглість реформи. Втім, такий крок, на думку, напевно, Адміністрації Президента виявився недоцільним. Адже, над тим проектом Кодексу працювали всі політичні сили, окрім Партії регіонів України.  Втім, на думку автора матеріалу, два мотиви,  один з яких є раціональним та політичним, а інший цілком емоційним, вплинули на те, що Кодексу на 100% ми не матимемо до 2012 року. Так з питань політичної доцільності було проігноровано готовий документ, адже, в ньому фігурує пропорційна виборча система з відкритими регіональними списками. За цього принципу розподілу мандатів виборець би голосував за конкретного кандидата в списку конкретної політичної сили. Тому претендент на депутатське місце не мав би можливості купувати прохідну позицію у списку, адже, конкурували б між собою не тільки партії, а й кандидати від однієї політичної сили. Важко собі уявити результат таких виборів. Адже, українські громадяни, які останнім часом декларують готовність голосувати “проти всіх”, могли б піддатися загальній агресії та проголосувати за останнього порядкового кандидата, як це колись робили чехи. Так партії втрачали контроль над деребаном депутатських мандатів. А кому з українських політичних сил це потрібно? Крім того, партія влади, яка на місцевих виборах зуміла взяти більшість у радах через змішану пропорційно-мажоритарну систему не проти повторити результат і у 2012 році. Дуже зручно зібрати весь врожай голосів сталого електорату через пропорційну систему з закритими списками, а решту добрати через адмінресурс в одномандатних мажоритарних виборчих округах. Останнє припущення, чому Кодекс не пішов, психологічного характеру. Голова робочої групи та міністр юстиції за сумісництвом Олександр Лавринович є одним з найбільш знаних фахівців з виборчого права, як і народний депутат Юрій Ключковський.  Обоє колись мали відношення до однієї політичної сили, обоє фізики за освітою та автори багатьох виборчих норм. Втім, сьогодні вони є ідеологічними та фаховими антогоністами. Тож, хіба міг пан міністр взяти за основу Кодекс, який було розроблено Юрієм Богдановичем?

З-за лаштунків

Робоча група створена Президентом на початках була укомплектована з провладних депутатів, поодиноких експертів-науковців та декількох членів ЦВК. Згодом до неї долучилися представники міжнародних організацій, які активно критикували закритість процесу підготовки невідомо чого. Згодом, в знак протесту дві американські організації, Національний демократичний інститут та Міжнародний республіканський інститут вийшли з її складу. Такий демарш переломив ситуацію, в результаті чого двері було відчинено навіть перед українськими громадськими організаціями. А напередодні керівникам групи довелося долучити до її складу декількох опозиційних депутатів, яких, втім, не делеговували їх фракції чи партії. Відповідно, організатори процесу отримали аргумент, який повинен був би припинити критику громадськості, перш за все міжнародної, адже, на перший погляд, влада та опозиція працює разом. Але така імітація не додала легітимності процесу.

Відкритим питанням залишалося те, над чим же працюють спеціалісти. Перші обговорення стосувалися загальних питань, які абсолютно логічно могли б лягти в основу будь-якого закону, що регулюють виборчий процес під час президентських, парламентських чи то місцевих виборів. Наприклад, чи потрібно громадськості дати право на спостереження та з якими правами. Тож, раз на місяць спільнота засідала та “дебатувала” протягом 1,5 години про усяку всячину. Процес роботи експертів, політиків, державних службовців був доволі цікавим, зважаючи на те, що члени групи виголошували окремі рекомендації, за які ніхто не голосував, а Олександр Лавринович ніс їх на розгляд Президентові. Важко собі уявити, як голова держави визначався з питанням, наприклад, принципу формування комісій різного рівня чи організації голосування на закордонних виборчих округах.

Завдання, яке негласно стояло перед організаторами були різні, подекуди взаємовиключними: зробити процес “демократичним”, забезпечити реформі умовну легітимність, прийняти новий закон “Про вибори народних депутатів” за рік до початку кампанії відповідно до міжнародних стандартів та виграти вибори. Останнє – в традиціях української законотворчої діяльності. Тож, документ неочікувано було обговорено постатейно на дводенному засіданні навесні, настільки неочікувано, що лише 1-2 члени групи були готові до такої дискусії. Адже, напередодні експерти отримали запрошення на робочу зустріч, в порядку денному якої було зазначено розгляд питань протягом традиційних декількох годин. Текст законопроекту “на основі концептуальних дискусій” підготовлено Міністерством юстиції, а постатейне обговорення без розданого багатосторінкового документу на руках виглядало знущанням.

Членам групи ще на початках роботи повідомили, що є ряд питань-табу, на дискусії навколо яких  немає благословення Гаранта. Серед інших це питання виборчої системи. Тож, за аналогом з парламентом Російської Федерації, який не є місцем для дискусій, робоча група щодо удосконалення виборчого законодавства не розглянула основне питання – СИСТЕМУ. Як наслідок, навіть Венеціанська комісія, яка зазвичай не критикує питання виборчої системи, відзначила, що повернення до змішаної виборчої системи, що містить недоліки, є недоцільним та повторно рекомендувала пропорційну з відкритими регіональними списками. В коментарях до проміжних висновків Венеціанської комісії, що було роздано на розгляд робочої групи, в таблиці “не можна врахувати” зазначено – питання виборчої системи відповідно до міжнародних стандартів повинно вирішуватися всередині країни. Загалом, тоді в Адміністрації Президента повинні відкрито вказати, на якому поверсі та в якому кабінеті було прийнято це “внутрішнє” рішення. 10 жовтня розкритикований законопроект ще до оприлюднення офіційних висновків Венеціанської комісії було внесено до Верховної Ради. Цікаво, що реєстрували його депутати, які навіть не належали до робочої групи. Тож, повним фарсом виглядає ситуація, коли документ розробляється поза Парламентом спеціально створеним органом, який, втім, не приймає політичних рішень. Згодом, його вносять депутати, які не працювали й над процедурними питаннями та нормами. За попередніми даними необхідну кількість голосів за документ вже зібрано, тому справа за малим – встигнути проголосувати “за себе та того хлопця”.

 

Матеріал підготовлено спеціально для журналу "Український тиждень" №43 (208)