Про тенденції, що впливають на формування української ідентичності, потребу заповнювати прогалини між людьми, які пережили різний досвід війни, важливість боротьби за цінності й сенси голова наглядової ради Українського культурного фонду Наталія Кривда розповіла голові правління Громадянської мережі ОПОРА Ользі Айвазовській в межах відеопроєкту «Сила вибору».
«Думаймо, як ми називаємо процеси, які з нами відбуваються»
Чи помічаєте ви появу нової міфотворчості в воєнних умовах, яка буде впливати на образ українця у майбутньому? Якщо так, то що є її основою?
Почну з того, що з погляду творення національного міфу ми у війні давно. Останні 300 років ми намагалися вийти з-під тіні імперського гіганта, який докладав максимальних зусиль, аби знецінити українців, литовців, євреїв, болгар, поляків, татар та інші народи. Це «нормальна» поведінка імперії — вирощувати комплекс меншовартості, другорядності, вивчену безпорадність в окраїнних народів.
Виглядає, що українська політична нація справлялася з цим вдаліше, ніж багато хто. Ми весь час собі вдома на кухні, між рядочками віршів наших великих поетів, у музиці, в чомусь побутовому, в культурі повсякдення весь час собі нагадували: «Не забувайте, ви належите до іншої нації, до іншої культури. У вас є що плекати, є чим пишатися». Це складно, але виходити з тіні гіганта — щоденна робота.
В міфі немає нічого поганого — це такий спосіб організації знань про світ. Від початку свого існування людина мала фіксувати успішний досвід, розповідаючи історії про життя, спілкування, досягнення. Ці оповідання ми й називаємо міфами. У них закапсульований колективний досвід, який передається від покоління до покоління.
Цей міф — про нас, які навчилися не тільки виживати, а й жити, які протягом століть навчалися зберігати гідність, адаптуватися, тримати дулю в кишені, якщо нічого іншого не можна було зробити. Чи був шлях ідеальним, романтизовано прекрасним? Звичайно, ні. Ганебні сторінки, як і в історії кожної нації, напевно, в нас є.
Війна з 2014 року і повномасштабне вторгнення з 2022 року змінили нашу спільну оптику, — а ми говоримо про колективну ідентичність — дозволили розправити плечі та в якийсь момент сказати собі: «Так, ми таки здатні. Ми таки можемо це робити. Ми не здаємося. Ми попри, всупереч, а не завдяки».
Чи бачите ви ризики суспільного розколу в майбутньому між тими, хто готовий жертвувати під час війни, і тими, хто ні? Виклик війни, мобілізації одні сприймають як жертви, а інші — як жертовники (люди, які приносять у жертву себе).
Як на мене, у вашому питанні прозвучала значна частина відповіді. Власне, назва вашої програми відсилає нас до фундаментального, глибинного розуміння самих себе. Чи є в нас вибір? Чи готові ми до цього свідомого вибору?
Ви говорите про жертву і жертовника, того, хто приносить себе в жертву, свідомо приймає цю відповідальність. Варто згадати, що мова — це влада, і частина міфологічної структури світу зафіксована в міфологічних практиках. Як ви називаєте світ, предмети, процеси, явища у ньому, так він для вас і існує.
Наведу простий приклад, який буде зрозумілий усім, навіть не знавцям семіотики. Одні люди говорять: «Я мобілізуюсь, я іду в армію, буду захищати свою країну», а інші: «Мене схопили, заламали, примусили, бусифікували».
У мене немає точних даних, але термін «бусифікація» придуманий не в Україні. Це один із ворожих наративів, внесених у нашу суспільну свідомість. Сконструйований якісно, тому отримав таке широке розповсюдження.
Заклик, який звучить наївно від мене, але: думаймо, як ми називаємо процеси, які з нами відбуваються. Ми не в країні рожевих поні, не в ідеальній ситуації. Є речі, які ми як громадяни можемо і мусимо критикувати: процеси й наративи, які державні інституції продукують або не продукують. І ми відповідальні за те, як називаємо процеси, які проживаємо. Я не хочу бути жертвою, абсолютно точно.
Наукова спільнота зараз хоче переписати гранд-наратив. Ми хочемо перепрочитати свою історію і сьогоднішню її частину також, своє перебування в світі як історію країни, нації, яка бореться, знаходить нетривіальні шляхи перемоги й нетривіальні шляхи існування.
Ми демонструємо зараз абсолютно унікальний досвід проживання надскладної екзистенційної кризи, рефлексуємо з цього приводу. Подивіться на шалену кількість культурних проєктів у різних сферах: від документального кіно і виставок до проєктів меморіалізації, які відображають цей досвід, упаковуючи його в художні практики. Ми створюємо інтелектуальні, художні, наукові, технологічні продукти. В дроні запакований наш супротив — так само, як у художній виставці запаковані сенси.
Ми ще знаходимо в собі сили ділитися цим досвідом за межами нашої країни, розвивати культурну дипломатію. Показуємо людям поза межами України: «Дивіться, так можна, так треба. Якщо ви почуваєтеся громадянами країни, берете на себе відповідальність за свою країну і свою історію, робіть хоч щось». Як на мене, це дуже потужно.
«Українці пишаються своїм громадянством. Не «українськістю», «єврейськістю» або «кримськотатарськістю», а саме — громадянством»
Сприйняття України у світі змінюється. Чи є наративи чимось природним, чи ми маємо над ними працювати, в них інвестувати? Як формувати сприйняття України зовні, враховуючи масовану присутність російських наративів?
Згадаю вислів Бенедикта Андерсона, який цитують усі: «Нації — це нарації». Наратив — це розповідь про себе, сконструйована в спосіб, який представляє націю найбільш вигідним чином. Кожна нація, кожна людина, родина, інституція хоче розповісти про себе назовні гарну історію. Ми не говоримо про брехню і свідоме спотворення фактів, але вміння інтерпретувати, розпаковувати факти дуже важливе.
Гранд-наратив створюється свідомо. Є кілька активних акторів у цьому процесі. Передусім це академічна наука, спеціально покликані люди — історики, філософи, культурологи, соціологи, психологи, які докладаються до створення когнітивної рамки, в межах якої ми як нація живемо.
Другим активним учасником цього процесу є засоби масової інформації, причому і офіційні, і ті, що виникли з ініціативи груп, зокрема громадянського суспільства. Медіа або повторюють вдалі патерни цього наративу і розказують аудиторії про націю-переможницю, європейську націю, про нас із вами зараз, або навпаки — нескінченний наратив про корупцію.
Учасником цього процесу є громадянське суспільство, яке в Україні активне, і це радше виняток, ніж правило для європейської спільноти. Громадянське суспільство часто підставляє плече державі. Ми продукуємо подкасти, тексти, дослідження, які дозволяють красивим фразам про націю мати метрики, спиратися на якісь цифри.
Коли ми говоримо про національну ідентичність як про динамічний конструкт, то спираємося на соціологічні дослідження, які вели досить довгий час. Нам важливі не конкретні цифри, а те, яку динаміку вони демонструють.
Українці пишаються своїм громадянством. Не «українськістю», «єврейськістю» або «кримськотатарськістю», а саме — громадянством. Ця цифра змінюється від близько 60% в 2011 році до понад 80% в 2020 році і до 94% в травні 2022-го. Ми пережили успішну Революцію Гідності, будуємо національну державу, яка спирається на національні інтереси, вистояли в війні з 2014 року.
Ми пишаємося своїм громадянством, тобто ідентифікуємо себе з суспільством, країною, нацією. Наратив можна і потрібно створювати.
Якщо говорити про Росію, це величезні кошти, спеціально навчені люди, створена мережа інституцій. Росіяни працюють давно й успішно.
Є потужна версія про те, що Володимир Ульянов, відомий нам як Ленін, в запечатаному вагоні був переправлений з-за кордону в Російську імперію і почав революцію. Запаковані вагони «російської культури» і «російської освіти» з Росії розсилали і розсилають по всій Європі. Вони створюють когнітивну картину світу, в якій Росія є частиною європейського простору і культури.
Вони говорять: «Дивіться, ми такі самі, як ви. В нас така сама висока музика. Ваші театри грають твори наших композиторів: Чайковського, Прокоф'єва. У нас висока література. Достоєвського і Толстого вивчають в університетах».
Вони створили і фінансують десятки центрів русистики, які замасковані під центри славістики. Це академічна наука, яка формує наративи для своїх країн. Росія там присутня, а Україна не присутня.
Нещодавно вийшло гарне інтерв'ю з Сергієм Плохієм, в якому він розказував, як завдяки волі кількох людей, зокрема Омеляна Пріцака, і фінансовій підтримці (з останніх грошей насправді, бо не було тоді таких статків в української громади за кордоном) в 70-ті роки почали створюватися центри українознавства, зокрема український інститут в Гарварді.
Сергій Плохій говорив, що вони хотіли започаткувати університет середнього рівня, а Омелян Пріцак сказав: «Ні, тільки в Гарварді. Ми заходимо з високих позицій. В Гарварді мають бути українські кафедри, український інститут. Інформація про Україну як про суб'єкта, окрему культуру, інформація про український наратив має бути частиною академічних програм Гарвардського університету. Люди, які потім ідуть працювати в офіси різних президентів, мають це вивчати у своїй університетській програмі». Це хороший шлях.
Нам не вистачає сил, не вистачає грошей, не вистачає активності, бо зараз ми в прямому сенсі слова боремося за виживання.
«Ми з лушпиння пострадянського простору зрештою вибралися як суб'єкт»
Чи помічаєте ви, що серед слухачів курсів україністики стає більше іноземців, які планують пов’язати кар’єру з Україною. Чи можна вважати це тенденцією?
Це тренд, він поки набирає силу.
У 2014 році Україною почали займатися люди, які до цього займалися Росією. Вони начебто знали весь цей простір і трошечки змінили кут зору, ввімкнули українські новини і нібито знали українські проблеми й виклики.
Це було в середовищі медіа. Московський офіс Reuters відповідав за Україну, хоча у нас було своє бюро Reuters. Поступово стало зрозуміло, що це окрема спеціалізація. Люди навчалися, набирали експертизу, формували своє бачення.
Сьогодні різні люди вивчають і формують експертизу з приводу Росії й України в медіа, в державних службах, у військовій сфері, скрізь. І це також про те, що ми з лушпиння пострадянського простору зрештою вибралися як суб'єкт. В англійській мові це називається «агентність», суб'єктність, самість країни, людини, нації.
Наша агентність і суб'єктність абсолютно помітна. Поки мало зрозуміло, що з нею далі робити для західного дослідника, але люди, які знаються на Україні, цінуються надзвичайно. Порада тим, хто, можливо, зараз вибирає спеціалізацію в Карловому університеті, в Сорбонні або Гарварді: подивіться на Україну з інтересом.
Ми продемонстрували абсолютно неочікуваний феномен існування, описаний біблійськими термінами протистояння Давида проти Голіафа, але в XXI столітті. Поки що це унікальний досвід, я не знаю такого більше.
«Не соромно жити за кордоном України. Соромно не працювати на Україну, на український інтерес, на українське життя, навіть якщо ти за кордоном»
Громадянам України, які проживають цей період свого життя на окупованих територіях, непросто формувати й зберігати ідентичність. Що держава може і має робити, щоб відновлення цього зв'язку не було вкрай болісним?
Держава — не єдиний гравець на цьому полі. Віддаймо належне культурним, освітнім проєктам і громадянському суспільству.
Перше, що потрібно, — звичайно, інвестиції. Шалені гроші, яких у нас зараз немає і які є у Росії. Росія на окупованих територіях ментально, когнітивно, інтелектуально, духовно каструє людей. Вона просто вимиває з них усе українське.
Уявіть собі, а ми можемо це уявити, що вам забороняють говорити вашою мовою. Система освіти повністю перебудована. Театри, бібліотеки, кінотеатри демонструють суто російський культурний продукт. Вас примусили змінити паспорт, примусили говорити російською мовою. Ви включені в систему російської державності — гірше, краще, але інтегровані. Отримуєте пенсію, зарплату, обслуговуєтеся в системі охорони здоров'я. Це теж треба продумати і про це говорити.
Наприклад, лікарі в Росії працюють за іншими протоколами лікування, а бухгалтери — за іншою системою фінансової звітності. У нас фінансова звітність вже давно адаптована і суголосна з європейською. Це я знаю завдяки Единбурзькій бізнес-школі, завдяки європейським правилам і нормам. Наші протоколи навчання бойових медиків, знаю з перших уст, теж уже давно інтегровані з європейськими, з натівськими протоколами.
Ми вже давно інтегруємося в різний спосіб — через процеси, проєкти. І раптом від цього всього треба відмовитися. Ти живеш на території, де тебе примушують вишкрябати з душі все, що ти любив, що пам'ятав, твоє минуле і майбутнє, й засіяти цю порожнечу новими зернами. Метафоричність не з'їсть сенсу, який я хочу донести: це дуже складно.
Ми як держава могли би продовжити мовлення на цій території, покриття радіопрограмами. Це все блокується, у нас нема таких можливостей.
Я думаю, що хоча б через ті канали, які існують, ми маємо нагадувати: «Громадяни, з вас зараз знущаються. Якщо ви хочете зберегти свою ідентичність, ми будемо готові потім вам у цьому допомогти». Через систему освіти, систему культури, пропаганди ми потім відновимо свій інтелектуальний, духовний, мистецький, культурний простір, коли звільнимо ці території.
У нас є приклади. Погляньмо на Херсонську область. Вони не так довго були в окупації, але як радісно люди зустрічали наших військових. Вони повернулися до своєї Батьківщини. Вони повернулися, перш за все, до своєї гідності, своєї незалежності.
Хороші ми чи погані, але ми жили в своїй країні за своїми законами. І в нас відібрали право бути собою зі своїми помилками, пошуками, недолугостями. Коли людина повертається до цієї агентності, суб'єктності, гідності, коли їй дають право знову відчути себе частиною спільноти, яка живе на цій території і є народом цієї землі, це дуже потужно.
Ми будемо працювати з деокупованими територіями. Це буде складно. Не всі приймуть цю роботу, не всі захочуть повернутися в український мовленнєвий, культурний, ціннісний, практичний простір. Я думаю, що якась частина людей виїде з територій, які будуть деокуповані.
Ми чекаємо, що певні території будуть звільнені. Але навіть якщо це буде нескоро, навіть якщо контури перемоги будуть не такими, як ми собі уявляємо в наших рожевих мріях, все одно ми будемо працювати з українцями поза межами України, бо окуповані території — одна частина нашого населення, а люди, які за кордоном — інша велика аудиторія.
Як налагоджувати зв’язок з Україною для тих, хто через російське повномасштабне вторгнення виїхав за кордон? Як сформувати дієву політику щодо закордонного українства, гармонізувати їхнє бачення з сучасним контекстом, коли країна стала більш модерною, більш політично свідомою, активною, більш прозахідною, ніж на час їхнього виїзду?
В мене немає відповіді на ваше питання. І я думаю, що ні в кого немає.
На рівні державної політики наші спроби формувати певні інституції, які би займалися цим як своєю ключовою діяльністю, були невдалими.
Отже, цілісної відповіді поки що немає ні на рівні державної політики, ні на рівні якихось інших практик. Ми можемо лише намацувальним шляхом шукати способи спілкування з цією аудиторією. Вона дуже нерівномірна. Хтось за ці три роки інтегрувався, знайшов роботу. Є така ознака, що поки діти не закінчили школу, батьки не будуть готові повернутися в Україну. Не знаю, правда це чи ні, але збереження (українського — ред.) середовища для дітей, для батьків важливе.
Інша категорія — жінки з дітьми, які виїхали, у кого воюють чоловіки. Я думаю, що після закінчення активної фази війни, часткової демобілізації, про яку ми всі мріємо і говоримо як про справедливий, очевидно, акт, частина цих жінок точно повернеться з дітьми, бо це важливо.
Чи готові ми до повернення українців, які через війну виїхали за кордон?
Хтось не повернеться ніколи. Чи будуть ці люди зберігати хоча б cимволічний зв'язок з Україною, залежить в тому числі й від нас. Чи готові ми щось прощати, чи готові розуміти чужий досвід?
Чи будемо готові ми, хто залишається в Україні, живе, працює, воює, ховає близьких, проживає цю ніч під балістикою, прийняти інший досвід інших людей? Чи дамо ми право собі, іншим на спільне існування? В мене немає відповіді.
Я думаю, що велику роль буде відігравати персональна комунікація, персональні вибори людей. Сила вибору — і про персональний вибір.
Чи втримаюсь я від якихось зауважень, некоректних коментарів, які приходять не тому, що я брутальна, а тому, що це зсередини моєї душі? Я часто про це думаю й точно знаю: є багато українців, з частиною з них я активно спілкуюся, які зберігають пуповинний зв'язок з Україною, працюють на Україну.
Не соромно жити за кордоном України. Соромно не працювати на Україну, на український інтерес, на українське життя, навіть якщо ти за кордоном.
Донатити, водити дітей в недільну школу, підтримувати виставки, які відбуваються в Україні, виходити на мітинги, якщо це необхідно, відправляти сюди медичну, гуманітарну допомогу. Можна знайти сотні способів бути корисним своїй країні, навіть якщо ти не живеш у цій країні.
Походження чи цінності: що формує національну ідентичність? Навесні ОПОРА проводила дослідження соціальної згуртованості, зокрема запитувала в респондентів про елементи ідентичності. Формальні ознаки (місце народження, паспорт) набрали кілька відсотків, а натомість лідирують донати Збройним силам, сплата податків. Це говорить про громадянську українськість?
Дякую, ви намацали ключову історію, яку треба проговорювати. Ідентичність через кров, походження, мову, традицію, національний костюм, кухню та ідентичність через цінності. Коли ми говоримо про українську національну ідентичність, це точно перехрещення етнічних і ціннісних речей.
Всі етнічні групи й народи, які живуть на території України, мають дуже серйозний запит на справедливість до їхньої національної культури. Українці, яких знецінювали, зневажали, розстрілювали, винищували. Кримські татари, яких розстрілювали, виселяли. Євреї, над якими знущалися, не давали доступу до освіти. Анекдоти про молдован у радянські часи. Думаю, що ніхто цього не забув.
У всіх є запит про справедливість до своєї національної культури, мови, засобів масової інформації, героїв, які, хотілося б, мають бути присутні в загальноукраїнському пантеоні.
Ці різні етнічності мають, і абсолютно точно це в Україні відбувається, переходити на рівень цінностей. Не твій костюм визначає ідентичність, а цінності, які ти поділяєш.
Українська ідентичність формується на перетині етнічного і ціннісного. Платити податки — це цінність балансу громадянських прав і обов'язків. Я громадянин чи громадянка цієї країни, я плачу податки, ходжу на вибори, сортую сміття. Я йду воювати за свою країну. Це частина мого непромовленого суспільного договору: що робить держава, що роблю я.
Чи може мовне питання й надалі впливати на нашу згуртованість? Як не розсварити українців через мову?
Завжди, якщо хочуть розділити українське суспільство, на арену кидають кістку мови.
Так от, якщо ти громадянин країни, у тебе немає питання. У тебе є державна мова і ти її вчиш, розмовляєш нею в суспільному просторі, в науці, освіті, мистецтві. Ніде не записано про заборону кримськотатарської, їдишу або навіть російської.
Але ця країна визначила, суспільство підтримало, держава створила умови для того, щоб єдиною державною мовою була українська. Ми це робимо і тому, що любимо мову, і тому, що свідомі свого обов'язку щодо цієї країни.
Коли в суспільному просторі ти говориш українською і це громадянський вияв, а в інтимному середовищі, родині, близькому колі, де не боїшся виглядати по-іншому, починаєш говорити російською — це називається інтимізацією мови. Я думаю, що це теж буде подолано. Не так швидко, як нам би хотілося. Це буде трендом нашого найближчого існування.
Знаєте, чому я з надією дивлюся в майбутнє? В мене є прекрасний маркер. Понад 30 я років викладаю в КНУ імені Шевченка. Після 1991 року в університеті оголосили викладання українською мовою. Не всі одразу перейшли, але студенти відповідали на семінарах, розмовляли на лекціях винятково українською мовою. А після дзвінка в коридорі практично завжди звучала російська. Сьогодні ж вони і на перервах розмовляють українською мовою — не стовідсотково, не так, як нам би хотілося, але все одно це стає природним.
У мене самої українська мова вивчена. Я навчалася в Києві в звичайній школі, яка в далеких 1980-х була російськомовною. Навчалася в Університеті Шевченка, який у далеких 1990-х був російськомовним. У мене навіть перша кандидатська дисертація написана російською мовою. І це мова мого побутового спілкування, але я абсолютно свідомо вивчила українську.
Я все ще роблю помилки. Все ще інколи мені соромно в гарному середовищі, я можу щось забути. Для мене приємно і важливо, що українська красива, вона гідна. Я нарешті стала гідною, щоб говорити українською мовою завжди. І в мене залишилося лише одна маленька ніша, де я говорю російською, — зі своєю дуже літньою мамою.
«Ніколи не можна вірити Росії»
В інформаційному полі помітна хвиля спроб нав’язати суспільству наратив про втому від війни. Окремі блогери, співаки, певні колишні лідери суспільної думки в інтерв'ю російським журналістам розповідають, що опір Російській Федерації сьогодні вже не має сенсу, більшість українців хочуть миру за будь-яку ціну, готові до територіальних поступок. Чи може цей наратив розколоти Україну?
Не можу відповісти однозначно. Це потребує серйозних досліджень і я би не сказала, що саме я фахівець у цьому, але абсолютно точно впевнена, що це — спланована акція. Можливо, навіть не всі виконавці розуміють, що вони включені в якийсь загальний план, а просто думають, що роблять свою роботу. Хтось за гроші, хтось з інтересу.
Це абсолютно точно спланована робота, добре продумана, добре прописана, добре оплачена. І це розхитування нашої з вами суспільної свідомості. На м'яких лапах, як кіт у кімнату, ці ідеї мають зайти в свідомість українців.
Чому не можна за жодних умов довіряти Росії?
Ми втомилися. Не кажіть мені, що всі сталеві. Ми в чомусь розчаровані. У нас багато болю в кожного і кожної. Ніби хочеться впустити в шпаринку в своїй душі думку про те, що, можливо, треба домовитися, перестати стріляти, воювати, сісти за стіл переговорів.
Скажу страшну, болісну річ, і на сьогодні я впевнена у своїй правоті. Не можна допускати навіть тіні сумніву в тому, що нас укотре використають, обмануть, обведуть довкола пальця.
Ніколи, як людина, громадянка, науковиця, експертка, співрозмовниця, де завгодно я готова це повторити, не можна вірити імперії. Ніколи не можна вірити Росії. У неї немає іншого способу існування.
Якщо ми погодимося хоч на щось, нас будуть розчленовувати, розривати, проводити внутрішню сегрегацію. Як тільки ми послабимо супротив і дозволимо собі думати, що з ворогом можна домовитися, ми почнемо програвати. Повторю тезу своєї колеги, професорки Рени Марутян: війни спочатку виграють на полі сенсів, а потім на полі бою. Росіяни розхитують наш сенс, розхитують нашу, хай і не таку єдність, якої нам би хотілося, але все одно консенсус всередині є. Всередині нашого суспільства є розуміння, що ми мусимо боротися. Ми вже не здаємося стільки років.
Дозволити «рускому міру», дозволити «хорошим рускім» простягнути щупальця всередину нашого суспільства — це перший крок до поразки. Я свідома своїх слів.
Я розумію, як недоброзичливці або люди, які по-іншому бачать цю проблему, говорять: «Наші хлопці гинуть». Так, наші хлопці гинуть і мої хлопці гинуть, і мої найближчі воюють, і гинуть, і платять велику ціну. Ми всі в певний спосіб платимо якусь ціну, але нас узагалі не залишиться, якщо сюди прийде «рускій мір».
Скажіть собі нарешті це відверто: вас розстріляють. Якщо ви в системі освіти, в медіа, в театрі працюєте, навіть якщо в лікарні працюєте, навіть якщо в їдальні, але їдальня в Міністерстві оборони, — вас розстріляють. Ви робите дрони — вас розстріляють. Знімаєте подкасти про українську ідентичність — вас розстріляють. Ви — генетичне сміття для цих людей, тому що ніхто не змінив ключової причини цієї війни. На Валдаї Путін знову повернувся до ідеї того, що поки не будуть усунуті причини цієї війни, вона не припиниться.
Для Росії причина цієї війни — стирання української культурної ідентичності. Це проговорюють перші особи їхньої держави, це прописано в їхніх документах, це безкінечно лунає. Люди, що має змінитися в ваших головах, щоб нарешті почули: ви вже намічена ціль, вже жертва, у вас, як у фільмах про шпигунів, червоненький вогник горить на лобі, і питання часу, коли буде випущена куля?.. Я не знаю, якими словами про це треба говорити, щоб люди це відчули і почули.
«Якщо не впорядкуємо, не космізуємо цей світ болю, ми не просунемося вперед»
Що необхідно враховувати у процесі вироблення політики меморіалізації, щоб це бачення могло формувати базу для ідентичності майбутньої, повоєнної доби?
З одного боку, батьки загиблих героїв розуміють, що можуть не дочекатися меморіалізації від держави і докладають усіх зусиль, щоб зробити це тут і тепер, поки вони живі. Поки пам'ять про їхніх дітей або чоловіків ще гаряча, її можна зафіксувати.
З іншого боку, непропрацьована державна політика комеморації, спільного пам'ятання, меморіалізації, фіксування цієї пам'яті в артефактах дозволяє з'являтися — дуже обережно хочу про це сказати — не зовсім коректним і якісним формам меморіалізації та комеморації.
Клінч між відсутністю політики і бажанням зробити це швидко приводить до рішень, які в собі містять майбутню переробку. Вони зроблені так, що точно не зможуть існувати далі, їх треба буде переробляти, а це дуже болісно.
Ми зараз перебуваємо на піку вироблення політики комеморації, меморіалізації. Нарешті прийнятий про це закон, Верховна Рада його проголосувала. У нас новий очільник Українського інституту національної пам'яті, Олександр Алфьоров, який прекрасно на цьому розуміється. В наукових інституціях починають працювати лабораторії комеморації, зокрема платформа «Минуле, майбутнє, мистецтво», інші майданчики, на яких відбувається цей процес — і теоретичний, і практичний.
Точно треба брати до уваги зміну художньої мови, яка має відбутися. Так, як радянська влада нав'язала нам пам'ятати наших героїв — у вигляді кліше бронзового солдата або матері, яка плаче, — вже бути не може. Мистецтво, художня практика, культурне освоєння нових виражальних засобів вводять нас у нову стилістику.
Чи готова до цієї нової стилістики українська громада, українська спільнота, батьки, жінки загиблих героїв? Я не впевнена. Дуже часто не готова.
І гарний смак, нові художні практики, візуальні рішення, свіже, яскраве пам’ятання, яке залишиться на покоління, може вступати в конфлікт з уявленням родини про те, як це має виглядати. Це дуже серйозна проблема. Тому що тут замішані людські емоції, кров, біль, відчуття несправедливості, величезна жертва, бажання за будь-яку ціну зберегти пам’ять про своїх.
Я думаю, що ми зараз на піку цього обговорення, і зрештою будуть випрацьовані якісь спільні умови, засади розв'язання цих проблем. Чи всіма вони будуть прийняті? Ні. Чи не всі будуть задоволені? Так, але якщо цього не зробимо, не впорядкуємо, не космізуємо цей світ болю, ми не просунемося вперед.
«Дуже важливою є зараз непомічена багатьма зміна в законі про Український культурний фонд, що передбачає створення довгих проєктів»
Для Українського культурного фонду запропонували дещо більший бюджет на 2026 рік і водночас законопроєкт, який стосується організаційних змін, внутрішніх регуляцій. Чи сприятиме це системного розвитку інституції? Які першочергові виклики бачите?
Мені дуже хочеться думати, що Український культурний фонд не тільки зараз, а й усі роки свого існування намагався зберегти статус державної інституції, заснованої не на площинних бюрократичних цінностях, а навпаки — на цінностях гідності, свободи, демократії, солідарності, поваги до людського «я», поваги до художніх практик, художніх висловлювань, як це було від початку.
Знову два боки медалі. З одного боку, чи готова інституція, можу говорити тільки про Український культурний фонд, пропрацювати таку велику кількість задач і зробити можливою реалізацію проєктів за ту велику суму, яка буде, за той великий бюджет, який буде доданий? Ні, нам потрібні нові робочі місця. Нам потрібні люди, але ніхто цього не збільшить, на утримання фонду гроші не будуть збільшені.
Чи можемо ми працювати ефективніше? Так, ми вже це проговорювали з Наглядовою радою і дирекцією. Вони докладають величезних зусиль, аби працювати більш ефективно в умовах відсутності нових робочих посад і збільшення бюджетів.
Стосовно організаційної оболонки дуже важливою є зараз непомічена багатьма зміна в законі про Український культурний фонд, що передбачає створення довгих проєктів.
Через особливості фінансування культура в Україні живе і вирує з вересня по листопад. Проєкти проходять експертне оцінювання, виграють конкурс, далі бюджет нарешті фінансується, гроші приходять культурним діячам і дієвцям. Вони втілюють проєкти, а потім мають звітувати. Однорічні проєкти — якісні, цікаві — найчастіше є точковими. Якщо ми говоримо про стратегічну гру в довгу, хочемо, щоб соціальний імпакт від культурних і мистецьких проєктів був ще більшим, потужним, глибинним, реальним впливом, проєкти мають бути довгими — два, бажано три роки.
І тоді можливе нормальне внутрішнє розкручування проєкту, його визрівання, реалізація, звітування. Це приведе до того, що в сферу повернуться або прийдуть великі гравці, яким сьогодні нецікаво працювати два-три місяці. Вони будуть впливати на формування культурного ландшафту.
Комітет Верховної Ради дуже активно працює і я свято вірю, що Верховна Рада підтримає ці зміни. Це складно — той, хто працює з державними грошима, знає, що це таке. Це просто сізіфова праця, але ми дякуємо і Державному казначейству, і Міністерству фінансів. Ми працюємо і звітуємо, але продовження строку процесів вплине на їхню якість.
Цей матеріал профінансовано в рамках програми міжнародного розвитку уряду Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії, але висловлені в ньому погляди не обов’язково відображають офіційну політику уряду Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії.
Першодрук: LB.ua