Український досвід боротьби за безпеку й демократію може мати величезне значення для Європейського Союзу, який багато років позичав компонент безпеки у США, а зараз, можливо, муситиме вчитися забезпечувати його самостійно. «У мене є враження, що основним предметом експорту України світові буде культура, яка уможливлює поєднання свободи, добробуту і безпеки. Це достатньо серйозна та цінна валюта», — зазначає візіонер і директор Інституту фронтиру Євген Глібовицький.

Крім того, на його думку, уже зараз починає вибудовуватися коаліція країн, які не відчувають себе в безпеці через загрозу Росії, тому потрохи спрямовують партнерів у цьому напрямі, можливо, навіть конкуруючи з Україною в цьому. Про це Євген Глібовицький розповів голові правління Громадянської мережі ОПОРА Ользі Айвазовській в проєкті відеоінтерв’ю «Сила вибору».

«Україна — це 10-річний вундеркінд»

Як охарактеризував би еволюцію держави й суспільства за період незалежності?

Я сказав би, що Україна — це вундеркінд, який фантастично швидко розвивається. Країні 10 років, а вона вже розв'язує задачі університетського рівня. Я вважаю точкою народження української сучасної історії політичної суб'єктності Революцію гідності. Період з 1991-го по 2014 рік був своєрідною вагітністю. Це час, коли формувалися передумови для того, щоб ця суб’єктність могла виникнути та заіснувати. Революція гідності стала точкою проголошення реальної незалежності. І в той самий момент ми отримали війну за незалежність. Тобто ця війна, яка триває, — це війна за незалежність України.

Суспільство усвідомило свою роль і відповідальність, але зараз збільшується рівень втоми й поляризації. Як може розвиватися цей сценарій?

Те, що суспільство втомилося, — природний фактор, він очікуваний. Було б дуже дивно, якби суспільство, яке три роки перебуває у виснажливій війні, а перед тим сім років у менш інтенсивній, але теж війні, не мало накопиченої втоми. Але важливе питання, що суспільство збирається робити з цим? Коли ми бачимо, що 87 % українців вважають умови Путіна неприйнятними, то це означає, що так, ми втомилися, але ця втома не виправдовує зміни пріоритетів. Тому що є дуже чітке розуміння, що станеться, якщо Україна припинить чинити опір і програє. Будь-який сьогоднішній дискомфорт буде неймовірним комфортом порівняно з тим, що відбудеться, коли Росія захопить Україну.

87% не приймають вимог, але немає 87% суспільства, яке готове воювати за це фізично. Чи це означає, що кожен має воювати на своєму місці в той спосіб, який допоможе Українській державі вистояти?

Це дуже делікатна тема з великою кількістю підводних каменів, які треба розбирати дуже спокійно, не хайпуючи. Ми отримали у спадок ту інституційну структуру, якій українці не довіряли. Велика війна дуже різко змінила ситуацію, бо стала екзистенційною — або ми покладаємося на цю недосконалу державу, або в нас немає інших інструментів виживання. І тоді українське суспільство масово делегувало інституційну довіру до недосконалої системи влади. Такого зростання довіри в Україні історично ще ніколи не було. І мені здається, тут була допущена, напевно, найбільша політична помилка під час великої війни. Бо виглядає на те, що адміністрація потрактувала це зростання довіри не як аванс продовжувати зміни, а як оцінку своєї попередньої діяльності і, відповідно, дала ще більше того, що було раніше. У результаті ми отримали телемарафон, багато хайпових заяв, Арестовича в ефірах із заявами про «два-три тижні», безліч напівформальних способів управління без відповідальності та докорінних змін. У той самий час деякі критично важливі інституції опинилися в приглушеному стані, наприклад, парламент. Парламент — це основний форум, де відбуваються домовленості, він легітимний і має мандати різних українців, його структура складна, а рішення ухвалюють у багато етапів. Парламент був практично виключений.

Основне навантаження мусили на себе взяти Сили оборони, які були дуже різними в питаннях реформованості, сучасності, готовності. У результаті почали з’являтися ситуації, коли цивільні, які прийшли до війська як добровольці або були призвані на початку великої війни, почали просочуватися в суспільство десятками тисяч історій про радянські практики всередині Сил оборони, породжуючи хвилі недовіри, до яких суспільство було схильне від самого початку. А далі перегріті очікування у 2022 році призвели до того, що в момент провалу контрнаступу 2023 року суспільство відсахнулося і почало чекати на нові політичні ідеї. Цих нових політичних ідей не було, не відбулося зміни в іншу парадигму.

Наприклад, пропозиції йти з кількісної логіки боротьби в якісну або будувати більш горизонтальну систему й давати більшу автономію тим, хто готовий брати на себе лідерство й відповідальність. Цього не сталося. Не почалася реформа, яка додала б більше гідності тим, хто служить у Силах оборони, яка дала б тим людям, які готові взяти на себе найбільший ризик втратити життя, умови, в яких вони не вимушені принижуватись і робити те, що не має сенсу, до прикладу, надмірна бюрократизованість тощо — не відбулося руху навіть у бік цієї зміни культури. Головнокомандувачем Залужний говорив про необхідну зміну культури, але її не відбулося. Відповідно, значна частина тих, хто впродовж 2023–2024 років опинився поза Силами оборони, подивилися на цю ситуацію і прийняли рішення про те, що якщо є можливість у якийсь інший спосіб бути залученими, то краще бути залученими в інший спосіб. Це криза довіри.

Адміністрація, яка бачила цю ситуацію, не зробила достатньо для того, щоб почати відновлювати довіру. Я сказав би, що загалом кожна українська адміністрація, від Кравчука до Зеленського, провалилася на одній і тій самій темі — бачити суспільство суб'єктним, а не об'єктним, щоб будувати відносини довіри, а не підлеглості.

«Відчуття гостроти моменту втрачено»

Яка система державного управління необхідна у воюючій державі для того, щоб вижити? Чим вона відрізняється від тієї, яку ми мали до 2022 року?

Внутрішньо система залишилася загрозливою. І ми бачимо, що тільки-но система управління опиняється в ситуації невизначеності, вона відмотується до попереднього стану — тоталітарного чи посттоталітарного. Тобто вона починає змінюватися на об'єктність громадян, їхню безправність, всесильність чиновника, який дуже часто не є всесильним не через те, що бажає зла, а є загроженим, бо боїться бути підставленим кимось, хто є над ним.

Мене дуже дивує, що, наприклад, частина антикорупційної спільноти не бачить, що коли вони критикують Олега Татарова, якого є за що критикувати, проблема не в Татарові. Просто системна проблема сьогодні має таке ім'я та прізвище. Проблема в тому, що ніхто в системі державного управління в Україні не почуває себе в безпеці. Це наслідок радянської управлінської системи: не відчувають себе в безпеці президент, депутати, чиновники, керівники місцевого самоврядування — по правді, ніхто. Частині якимсь чином починали компенсувати ризики, як, наприклад, суддям високими зарплатами, але загалом система залишилася та сама. У результаті маємо частково реформовану систему державного управління, в якій всі бояться всіх. Усі напружені, а недовіра є основною передумовою для будь-якої гри. Тому процвітає не win-win як виграшний для всіх сторін результат, а гра з нульовою сумою або навіть lose-lose як програшний для всіх сторін. Тобто виходить гра взагалі без будь-якої нової цінності, яка могла б створитися.

Якщо 2022 року всі розуміли загрозу повномасштабного вторгнення, приймали оперативні рішення, досягали ефективних результатів, то зараз ми втратили відчуття загроженості від війни та ворога й повертаємося до бюрократії, бо у чиновників виникає страх персональної загроженості зробити щось не за процедурою?

По-перше, ми втратили відчуття гостроти моменту тоді, коли фактично війна почала з короткої перетворюватися в середню, а далі в довгу — у війни з'явилися своя рутина. У той момент уже важко було порушувати процедуру постійно і треба задіювати нову процедуру. Бо кожне наступне вирішення якоїсь проблеми в ручному режимі може бути ризикованим для того державного службовця, який цю проблему намагається вирішити.

По-друге, не була демонтована система, яка відповідає за репресії — її видозмінили, пом'якшили, але не демонтували. Наприклад, цензура в медіа за останні 10–15 років стала гібридною, адже той факт, що раніше цензуру здійснював сторонній чоловік у сірому піджаку, а тепер це робить хіпстерськи одягнений редактор, який є представником власника медіа, не міняє ситуації по суті. Також не була змінена, наприклад, податкова — це ті самі каральні практики. Не була змінена й поліція — патрульні поліцейські змінилися, але спосіб взаємодії поліції із суспільством не змінився — це політично керована інституція. Те саме із СБУ та всіма тими новоствореними установами з назвами з абревіатур, у яких експерти не розуміють, хто за що відповідає, і де саме між ними поділені повноваження.

Система не була демонтована, що відчувається з попередньої традиції. Це дуже чітко демонструє те, хто саме ризикує опинитися в жорнах цієї системи і що вона може з ними зробити. Тобто в першу чергу система перетворить на пекло життя тих, хто не є частиною системи, не є корумпованим, не має додаткового захисту, хто є чужим і прийшов ззовні з намаганням змінити систему — ці потрапляють у жорна системи першими, бо лідерство і суб'єктність переслідувались історично. І з цієї тяглості треба буде виходити. Але це також означає, що воювати, скоріше за все, доведеться на два фронти — всередині країни й із західними партнерами.

Західні партнери приносять сюди припущення, якого в Україні немає: про те, що безпека є, її достатньо, система витримає. Але безпеки немає, система може не витримати і обвалитися. Наприклад, європейська бюрократична система орієнтована на процес так само, як і на результат, тому що в межах їхнього історичного дискурсу процедура є цінною та важливою сама по собі, бо так забезпечується справедливість у суспільстві. Але ми не можемо брати їхні припущення і натягувати на себе, не забезпечивши реалістичності цих припущень.

Теорія ігор дуже чітко каже, що там, де немає безпеки, немає виграшної ситуації для всіх сторін. Що нам треба зробити? Нам треба вийти з колоніальної війни, а це завдання на наступні одне-два покоління, це не щось, що ми вирішимо цього чи наступного року, це набагато довший процес. Це так само означає, що під час інтеграції України в європейські чи євроатлантичні структури ці структури мають також брати на себе певну відповідальність, якої вони зараз не беруть. Вони від нас вимагають правил гри, які недосяжні в умовах дефіциту безпеки.

Я очолюю Інститут фронтиру, що в перекладі простою мовою — інститут дефіциту безпеки. Фронтирність буде визначати те, що безпеки нам бракуватиме. Йдеться не тільки про національну безпеку з погляду зовнішнього нападу, а й про внутрішній брак безпеки, який виникає через тяглість радянських правил, систем, інститутів. Тому я сказав би, що ми практично говоримо про дуже глибокий розрив у засновках, базових припущеннях. І я не впевнений, що технократичний переговорний процес під час вступу України в ЄС буде здатний навести ці мости. Я не впевнений, що навіть той рівень інтенсивності двосторонніх діалогів, які ми маємо з Німеччиною, Польщею, Францією та іншими країнами, буде достатнім для цього.

Це має вигляд нерозв’язуваної проблеми. Європейський Союз не створить для нас інші правила чи підходи до переговорного процесу про членство. У той самий час кооперація з ЄС, МВФ, зі Світовим банком і виконання вимог до реформ є фундаментальними для нас, бо Росія нікуди не дінеться ані географічно, ані геополітично. Зокрема, членство в ЄС — це часткове розв'язання питання безпеки за відсутності перспективи членства в НАТО наразі. Як нам це зробити?

Коротка відповідь — через зміну культури.

«Нам потрібна трансформація Заходу»

Зміна культури відбувається довше за зміну правил?

Не обов'язково. Зміна культури довша за звичайних обставин, за інших рівних обставин це тривалий еволюційний процес. Ми розуміємо, що час прискорюється і зміни стають набагато швидшими й динамічнішими внаслідок потрясінь. А ці потрясіння в нас якраз є. Зміна культури означає зміну ставлення до викликів і реакції на них.

Українці дуже швидко адаптувалися до викликів. До прикладу, для дітей сучасна Україна — це адаптивний українець, але ще в 90-х роках ми такими не були. Це дуже добре показує те, як ми навчилися трансформуватися, зчитувати сигнали, модифікувати свою поведінку. Зараз виклики загострились, але ці виклики дають можливість нам прискорювати так само цю трансформацію.

Але цього недостатньо. Нам потрібно, щоб так само трансформувався і Захід. Виклик України полягає в тому, що Україна намагатиметься вступити в ЄС і НАТО на власних умовах суто від безвиході, а через якісь імперські амбіції чи наміри. Ці умови передбачатимуть потенційну можливість зміни чи адаптації внутрішніх правил ЄС чи НАТО. Україна буде ставити складні питання цим клубам, бо інакше ці клуби не зможуть адаптуватися до українських умов. Наприклад, ЄС діє за припущенням, що безпека є даністю. Натомість безпека перестала бути даністю для будь-якої країни ЄС, тому що навіть географічна відстань перестала захищати, коли є кіберзагрози й кампанії дезінформації. І вже немає значення, хто саме: Росія, Китай чи хтось інший — навчився проникати всередину суспільств, знаходити точки вразливості і працювати з цими точками. Практично, я сказав би, заходячи всередину цього товариства, Україна стає достатньо дискомфортним, але, проте, чинником їхньої трансформації та їхнього прогресу. Тож якою б поганою не була ситуація, пам'ятаймо, що вона динамічна.

Ми дійшли до точки, яка точно є поганою, але ще ніколи українське суспільство не було таким спроможним, зарадним, компетентним, адаптивним і соціально мобільним, як зараз. Тобто ми маємо в запасі багато речей, які визначають спроможність українського суспільства, з одного боку, чинити опір, а з іншого боку — розвиватися. Чи можемо ми піти в цю боротьбу тільки як у боротьбу? Ні, тому що всі втомляться і рано чи пізно вийдуть з неї. Це означає, що нам потрібна міжнародна допомога для того, щоб вона створювала умови для передишки. Наприклад, інфраструктурні руйнування на півдні та сході настільки великі, що якщо Україна мусила б це все відновлювати своїми силами через певний час, то це може забрати якість життя двох-чотирьох поколінь. Натомість присутність України в ЄС дає надію на те, що такого провалу в якості життя не буде.

Але нам треба робити домашню роботу. Наприклад, до початку великої війни ми мали невелику кількість точок генерації електроенергії. Росіяни розбомбили більшість своїми ракетами. Українці зрозуміли, що треба робити децентралізовану генерацію. Але це рішення було ще 20 років тому, проте ми до нього не дійшли, доки грім не грянув. Проте з огляду на теперішню ситуацію з відставкою голови правління Укренерго Володимира Кудрицького є ризик, що ми це будемо робити з якоюсь рентою, яка здорожчить послугу суспільству.

Базове припущення про те, що треба змінюватися, прошито в кожному українцеві, хоча, звичайно, зміни призводять до дискомфорту. Але це базове припущення не прошито в мешканцях більшості європейських країн. Якщо порівняти пересічного українця й пересічного француза чи німця, то побачимо, що вони будуть орієнтуватися на збереження статус-кво. Практично це означає, що між нами є невідворотний конфлікт. Чи цей конфлікт нерозв'язний? Ні, його можна розв'язувати, але це буде складно.

І найважливіша зміна — це та зміна, якої ми досягнемо не з європейськими верхівками, а з європейськими суспільствами. Тому важливі культурна дипломатія та інформаційний вплив України на їхні інформаційні простори. Зараз нам треба взаємодіяти не тільки з їхніми елітами, на чому ми були сконцентровані останні 30 років.

Варто зауважити, що для нас є проблемою брак людського капіталу, щоб глибоко працювати із суспільствами інших країн. Крім того, в деяких політичних системах це може розцінюватись як іноземне втручання й породжувати ворожість сприйняття. А загалом, чи можлива реформа Європейського Союзу? Адже зараз, коли громадяни країн ЄС бачать, що Україна платить дуже дорогу ціну для того, щоб бути членом Європейського Союзу, чи не може це викликати зворотний ефект? На жаль, ми бачимо, що в ЄС зараз не завжди перемагають єврооптимісти й шириться хвиля консервативної парадигми про те, що кожен уряд має ставити на першу лінію інтересів виключно суспільство власної країни й забути про інших.

Три покоління європейців виросли в припущенні, що безпека вже є і нічого робити не треба. Таке припущення з'являється тоді, коли ти споживаєш благо, за яке навіть не платиш, і починаєш до нього ставитися як до даності, відповідно, тобі здається, що воно є. Українці донедавна так ставилися до електрики, тепла й інших речей, які нам здавалися даністю, а європейці так ставляться до безпеки. Зараз до них потроху починає доходити, що деякі речі не є даністю. Це завжди розуміли балтійці та фіни через свою історію, але це раптом усвідомили і скандинави — дійшло до Швеції, Данії, Норвегії. Це повільні зміни, але вони відбуваються.

Так, як було, вже не буде. Однозначно, що ЄС і НАТО в кризі, а позитивний результат українських зусиль не гарантований. Розкол ЄС можливий з огляду на різних популістів у владі та зміни в різних країнах. Наприклад, орбанівці в Угорщині, невпевненість, що Мелоні в Італії таки поведе свою партію в бік підтримки України, зміна ситуації у Франції тощо. Кожна країна має свій запас міцності. І нам зараз доведеться розбудовувати свою спроможність, розуміти й аналізувати їх, покращувати свою взаємодію з ними. І це дуже важко зробити в короткотерміновій перспективі — лише довгостроково. До прикладу, ми маємо мільйон українців, які почали вчити німецьку мову в Німеччині. Через 10–20 років частина з них буде відігравати якусь роль у німецькій системі й зможе виконувати цю функцію порозуміння.

Зараз ми в точці біфуркації і не розуміємо, в яку сторону повернуться Сполучені Штати Америки, а їхня роль шалено важлива. Ми можемо раптом опинитися або в набагато небезпечнішому світі, або у світі, який і далі перебуватиме в стагнації, як за поточної американської адміністрації. Усе це має свою динаміку. Світ не ідеальний. Ніхто не обіцяв, що буде просто. Тому нам треба постійно докладати зусиль і вчитися робити це ефективніше. Найефективніший спосіб навчитися це робити — зробити ефективнішою власну адміністрацію, чого ми поки що не зробили. Наприклад, ми навіть на експертному рівні не розуміємо, які фантастичні й дивовижні в поганому сенсі ініціативи виносить Україна. Наприклад, уже під час великої війни ми говоримо про необхідність 400 мільярдів доларів для того, щоб побудувати в Україні 300 гігаватів генерації електроенергії — виглядає так, що люди або хочуть вкрасти, або не знають, про що говорять. Реакцією на це буде те, що наступного разу нас будуть слухати менш уважно й не так серйозно поставляться.

Крім того, є структурні проблеми. До прикладу, Брюссель і громадянське суспільство України ціннісно більш синхронізовані між собою, ніж будь-які інші гравці. Але для того, щоб зрозуміти, що можна формувати цю коаліцію, у Брюсселі має з'явитися розуміння, що громадянське суспільство може бути партнером. Та вони не мислять про громадянське суспільство в цих категоріях, бо мають квадратно-гніздовий спосіб формування їхньої політичної системи та розділу відповідальності. Бо вони виростали на іншій історичній спадщині — Священної Римської імперії та Ватикану — з процесів, які були на перетині цих моделей. Натомість ми мали свою історію — з Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Російською імперією, де була зовсім інша філософія відносин, відповідно, суспільні інститути сформовані інакше. Це тривалий процес, і нам треба буде зрозуміти, як з найменшими втратами для себе і з найбільшою шкодою для агресора вийти з гострого безпекового протистояння, яке потенційно може нас знищити, у той тип протистояння, з яким ми зможемо існувати тривалий період часу. Зараз уже зрозуміло, що українська ідентичність не зникне внаслідок цієї війни, а українська державність також існуватиме в той чи інший спосіб.

«Розмір деколи має значення»

Тобто втрата державності не в зоні ризику, зокрема і на найближчі роки?

Якщо подивитись на історичні приклади, то існує багато різних українських державностей, які формують сьогоднішню українську державність. Навіть за гіршого сценарію якісь із цих державностей точно виживуть і залишаться. Тобто якщо ми дивимося на українськість як на якісний, а не кількісний процес, то ми збережемося. Питання полягає в тому, чи збережемося ми кількісно, бо в нашому випадку кількість має значення, хоча якісність, напевно, важливіша і пріоритетніша. Наприклад, Сталін не зміг зробити з українцями те, що він зробив з кримськими татарами, чеченцями, інгушами саме тому, що українців було багато. У перші дні великої війни рішення про відступ командування українських сил приймало в умовах, коли було куди відступати — було ще 120 кілометрів території, а тільки далі — територія іншої держави. І ця ситуація дуже непокоїть, наприклад, балтійські держави, бо розмір деколи має значення. Відповідно, я сказав би, що ми досягли цих двох компонентів.

Чи зможемо ми досягнути стану, коли внаслідок цієї війни імперія буде знищена? З кожним днем ймовірність цього зменшується. Але чи зможемо ми стратегічно ослабити імперію настільки, що вона не зможе бути продуктивною, через що пізніше на неї можна буде впливати політичними методами? Ймовірно, так. При цьому чи зможемо ми побудувати в себе ефективнішу систему, яка дозволить краще розпоряджатися ресурсами? Я сподіваюсь, що так. Тому що неможливо продовжувати так, як ми існуємо зараз, — у нас занизька продуктивність, жахлива демографічна ситуація, неефективна адміністрація. Ми недостатньо конкурентні, щоб дати собі раду в сучасному світі. Нам треба набути цієї конкурентності. Але й нашим європейським партнерам не варто сильно нарікати на великі обсяги грошових вливань у допомогу нам з їхнього боку. Гроші — це найдешевший ресурс, який вони можуть нам дати. Поки що ми не просимо про їхні війська на нашій території та серйознішу включеність безпосередньо у війну. Але рано чи пізно нам треба буде зіскакувати з цієї голки — учитися бути ефективними, переглядати підходи до оподаткування в Україні тощо.

У момент перемоги чи припинення вогню ми повернемось до політичних циклів. З одного боку, зрозуміло, що певні критичні кути тут були згладжені тільки через загроженість від зовнішнього ворога, а як тільки зникне самоцензура, то буде дуже багато питань до адміністрації. З іншого боку, багато вмотивованих патріотів загинули, населення стало біднішим, тому зростає перспектива отримати дуже популістичний наступний уряд. Як діяти превентивно, щоб розірвати це коло?

Суспільство стало набагато солідарнішим. До прикладу, у нас є питання з приводу того, як і на яких умовах ми рухаємося, але не існує альтернативи західному вектору. Крім того, йдучи на Захід, ми цей Захід критикуємо, і це толерується Заходом. Адже це дуже західна річ — такого немає в Китаї чи Ірані. Бо західна політична система дає собі раду з різноголоссям, інакодумством, опозицією.

Мені здається, що треба приймати як даність те, що адміністрація в Україні є змінною. Це шостий президент і дев'ятий парламент. Ми лише раз не змінили президента, але і тоді весь другий термін Кучми був турбулентним — акції «Україна без Кучми», протести, пов'язані зі зникненням Георгія Гонгадзе, протести, пов'язані з різними політичними обставинами, і, зрештою, Помаранчева революція. Після чого ця змінність влади знову відновилася. Тобто я сказав би, що мають бути якісь абсолютно фантастичні та неймовірні обставини, щоб адміністрації зберігалися. Але при цьому політична система має вигляд достатньо стабільної.

На мою думку, ми маємо сформовану чотирипартійну систему, але просто не вміємо переобирати керівника партії. Тому кожного разу, коли змінюється лідерство, то скидається і оболонка. Перша — це національно-демократична партія («Рух», «Наша Україна», БПП, ЄС), переважно дещо консервативна і має дуже зрозумілу платформу. Друга — це реакційно-консервативна патерналістська партія (КПУ, Партія регіонів, ОПЗЖ, «Опоблок»). Третя — це ліберальна партія («Реформи і порядок», «Самопоміч», «Голос»), кількісно є найменшою і не завжди присутня. Четверта — це популістський рух, який може бути представлений одночасно не одним проєктом (БЮТ, Радикальна партія, «Слуга народу»). І це означає, що ці чотири сили є в певному балансі всередині країни. Вони можуть у деяких випадках бути двома колонами, у деяких — одною. Але це чотири політичні сили, які стабільно присутні в усіх дев'ятьох українських парламентах.

А отже, ми вже зараз можемо подумати про те, який вигляд це матиме після виборів. До прикладу, після майданів завжди казали, що буде якась «Партія Майдану», але її не ставалося, бо Майдан розповзався по всіх партіях. Навіть майданівець Юрій Павленко опинився в ОПЗЖ. Те саме буде і з військовими — не буде «Партії військових», просто військові опиняться по всьому політичному спектру. Це означає, що система стала адаптивною: вона буде змінюватися під запити суспільства, але основні ідеологічні орієнтири залишаються сталими. Ми вже починаємо бачити достатньо прогнозовані контури того, який вигляд має Українська держава, на що вона спроможна, куди може рухатися.

Зараз важливо не втратити парламентаризм, про що говорить значна частина депутатів з різних політичних сил. Адже висмоктування функції формування і впровадження політики з підзвітних парламенту міністерств у непідзвітний парламенту Офіс Президента було рішенням надзвичайної централізації в умовах початку великої війни, бо не було іншого виходу. Проте в умовах тривалої війни це спосіб, який буде більше створювати конфлікти, ніж вирішувати їх. Це підриватиме стабільність всієї системи. Бо, на відміну від Росії із суб'єктністю, що рухається згори донизу, суб'єктність в Україні розсипана горизонтально і проростає знизу догори. І це не вийде ігнорувати.

«Ключі від української демократії — у руках Заходу»

В останню неділю жовтня 2025 року, відповідно до Конституції, мали б бути місцеві вибори. І вже відчувається певний запит на відмову від військових адміністрацій на територіях з прогнозованішим рівнем небезпеки. Таке часткове клаптикове обрання місцевого самоврядування зможе балансувати демократією на горизонтальному рівні цю систему стримувань центральною владою, коли ротація президентів може не настати в перспективі найближчих років. Чи вбачаєш якісь виклики в цьому?

Мені здається, реформа децентралізації — це найважливіша реформа, що була за весь час в Україні. Вона гармонізувала суб'єктність, яка є продуктом політичної культури, де повноваження на себе все більше перебирають органи місцевого самоврядування (ОМС). Саме через ОМС державний сектор поповнюється новими талантами, виростають фахівці, покращується розуміння системи по всій країні. Реформа децентралізації була важливою, бо оздоровила всю суспільну трансформацію в країні. Але був один брудний прийом, який застосовували всі політичні еліти в Україні, щоб зберігати керованість ситуації. Крім Кравчука, усі президенти, і від правлячих, і опозиційних сил, пробували створити систему, за якої є певна послідовність виборів: спочатку президентські вибори, які потім уже форматують парламентські вибори. А місцеві вже відбуваються або з невеликим відставанням, або в один день з парламентськими. Місцеві вибори не впливали на ситуацію сильно на тактичному рівні, а скоріше відігравали стратегічне значення. Тобто сигнальними виборами завжди були президентські.

У теперішніх умовах у 2025 році сигнальними виборами стануть місцеві, якщо вони будуть. А їх складно не проводити, адже близько п’ятої частини всіх громад обезголовлені й потребують оновлення керівників, понад 200 громад зараз у стані, де вибори потрібні швидко. Особливо чітко це відчувається в містах, де дуже сильно змінилася суспільно-політична картина, наприклад, Харків, Одеса. Це ті міста, де, з одного боку, немає повної безпеки, але, з іншого боку, дуже сильно змінилися політичні орієнтири мешканців, відповідно, запит на вибори реально є. Я допускаю, що буде певний міжнародний тиск, щоб ці вибори відбулися, але так само розумію острахи адміністрації, щоб їх не проводити. Якщо вибори покажуть, що сильними є інші політичні сили, то це битиме по легітимності політичного лідерства. Відповідно, це означає, що за місцевими виборами через якийсь час мусять бути національні вибори, а отже, має бути певна синхронність між місцевими виборами, припиненням бойових дій. Вихід з воєнного стану, проведення виборів і перехід у наступний політичний цикл.

Так само ми бачимо, наскільки падає суб'єктність парламенту. Адже популістські рішення сформували абсолютно невиправдані очікування. Частина депутатів розчаровані своїми депутатськими статусами: живуть лише на зарплату, яка виявилася не такою, на яку вони розраховували, мають багато обмежень, не можуть займатися тим, чим хотіли б, намагаються позбутися статусу народних депутатів тощо. На голосуваннях за зміни в уряді ми бачимо дуже своєрідну коаліцію в парламенті — популісти з учорашнім «русскім міром». Теперішня здорова коаліція мусила б мати інакший вигляд, але є особисті конфлікти, які дуже зменшують ймовірність такої широкої коаліції чи формування уряду національної єдності. Тому парламенту потрібне перезавантаження, але воно буде можливим тільки тоді, коли це дозволить війна. І тут, я сказав би, що ключі від української демократії значною мірою зараз у руках Заходу, бо це залежить від кількості зброї, ресурсів, їхніх військових на території України тощо. Без цього дуже важко буде досягти комфортного для всього континенту ефекту, коли зусилля вкладає тільки Україна.

Це великий виклик для суб'єктності Європи, яка тривалий період була другорядною порівняно зі США. Зараз момент, коли Європейський Союз має вирішити, чи він самодостатній, чи завжди залежатиме від результатів американських виборів. Але що може допомогти нашим міжнародним партнерам при цьому всьому йти у фарватері перемоги — успішні результати наших реформ, наступу чи оборони?

Західний світ навчився поєднувати два компоненти — свободу і добробут. Але з часів Другої світової війни безпека в західному світі була позиченою послугою в Сполучених Штатів. Цей ефект для європейських країн виникав за рахунок того, що всі вони були в межах цього блоку. Щонайменше один раз це дозволило запобігти війні між Туреччиною та Грецією, також це важливий чинник примирення тих, хто має старі образи один на одного. Але в момент, коли відпадає той, хто дає кредит на безпеку, виникає питання, чи може ЄС забезпечувати собі цей третій компонент самостійно.

Суто технічно й нормативно ЄС може стати і безпековим союзом також, але реально він не готовий до цього. І тут величезне значення має Україна зі своїм досвідом. У мене є враження, що основним предметом експорту України світові буде культура, яка уможливлює поєднання свободи, добробуту й безпеки. Це достатньо серйозна й цінна валюта. І вже зараз можна побачити, як починає вибудовуватися коаліція тих, хто або має подібну пропозицію і може її посилювати, або конкурувати з Україною. У першу чергу це балтійські країни, Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія, Польща і за певних обставин Румунія, можливо, навіть Туреччина — це ті, хто не відчуває себе в безпеці через загрозу Росії. Чи буде ця логіка проникати далі до країн Старої Європи? Наразі це питання залишається без відповіді, але ми маємо хороші стартові умови для того, щоб почати працювати з цими обставинами.

Я сказав би, що українські екзистенційні виклики зараз не порівнювані з тими, які були під час Другої світової війни, під час Голодомору, під час проголошення незалежності 100 років тому тощо. Ми зараз у незрівнянно кращій ситуації. Так, ризики великі, біль втрат шалений, стан виснажений, але Україна ще ніколи не була такою сильною, як зараз.

Першодрук: LB.ua