Матеріал створено в рамках проєкту "Просування демократичної доброчесності та врядування в Україні", що реалізується Громадянською мережею ОПОРА за підтримки ЄС. Його зміст є виключною відповідальністю Громадянської мережі ОПОРА і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
У новому випуску відеопроєкту «Сила вибору» Ольга Айвазовська, голова правління Громадянської мережі ОПОРА, спілкувалася з Романом Лозинським, народним депутатом із фракції «Голос», керівником підгрупи з питань забезпечення виборчих прав військовослужбовців парламентської робочої групи, яка розробляє законодавство для повоєнних виборів.
Чому в роботі над законопроєктом про перші повоєнні вибори після місяців «турборежиму» запанувало затишшя? Як забезпечити виборчі права всіх військовослужбовців, зокрема тих, хто під час голосування перебуватиме на позиціях? Чому справжнє волевиявлення неможливе під час дії воєнного стану? Чи мобілізується парламент для прийняття законів, важливих для повоєнного майбутнього України?
Чому робота над законопроєктом про перші повоєнні вибори, яка інтенсивно відбувалася в межах парламентської робочої групи і підгруп три місяці поспіль, у квітні зупинилися?
Зараз, я думаю, коректно було б запитати про це лідерів цього процесу або тих, хто не завершив свою роботу. Тому що в нас точно є величезна кількість питань, які варто обговорити на загальній робочій групі. У підгрупі з питань прав військовослужбовців ми дійшли консенсусу щодо 13–15 поправок. Мені немає сенсу проводити групу, щоб писати, що вона збирається щотижня, — ми зробили свою роботу.
Однак лишаються питання: чи ляжуть наші поправки в текст законопроєкту, коли прийде час його реєструвати? Чи відбудеться загальна робоча група, де буде вже більше політичної дискусії, де будуть представники фракцій, груп, які не долучалися до роботи підгруп, — і вони захочуть заробляти політичні бали, будуть збивати якісь ідеї, будуть змінювати, редагувати, можливо, покращувати, бо не встигли цього раніше?
Були сподівання щодо проведення повоєнних виборів у дуже короткі терміни внаслідок переговорного треку, але сталися різні геополітичні події, зокрема на Близькому Сході, які фактично заморозили наш переговорний трек, зробили його значно менш динамічним. Як наслідок, навіть потенційне проведення повоєнних виборів відтерміновується.
На мою думку, помилково не проводити роботу над повоєнним законодавством, адже ми, по суті, там само, де й були. У нас у законодавстві є чергові й позачергові вибори, але немає жодного слова про те, які вибори теоретично будуть після перемоги.
У нас немає консенсусу: після перемоги, до перемоги, під час здобуття перемоги — коли будуть ці вибори? Досі суспільство не отримало цього сигналу.
Я мовчу про конкретику: про внутрішньо переміщених осіб, українців за кордоном, військовослужбовців та ветеранів, про безліч людей, які будуть хотіти реалізувати своє виборче право.
Ми зараз просто не маємо зареєстрованого законопроєкту. Не йдеться ні про перше, ні про друге читання, ні про поправки, ні про дискусію перед фінальним прийняттям законодавства. Я вважаю, що це величезна помилка, коли б вибори не відбулися — у 2026-му, 2027-му, 2028-му. Хотілося б, звісно, якомога швидше, але, як казав класик, маємо те, що маємо.
Нам треба абстрагуватися від усіх цих питань у контексті нашої внутрішньої роботи. Ми ж не зупиняємо зовнішню політику, міжнародну діяльність. Це конкретний невеликий клаптик роботи, навколо якого відбувається контекст, але хто вирішив, що її можна знову відкласти?
Як забезпечити виборчі права військовослужбовців, їхню можливість взяти повноцінну участь у політичному житті своєї держави?
Під час роботи нашої робочої групи і після того, як завершився її активний етап, я постійно на зв'язку з побратимами, друзями, які є чинними військовослужбовцями, з ветеранами. Скажу чесно: відчуття, що в них є запит, що це про справедливість, громадянські права, «нам це потрібно, давайте робіть», немає.
Я починаю їх запитувати: мине час, рік, півтора, два чи пів року. Як заповнити рапорт, на чиє ім'я, щоб реалізувати своє право бути обраним? Всі ж мають досвід із відпустками, відрядженнями, переведеннями, різноманітними бюрократичними процедурами, де щось десь ламається в ланцюжку. А якщо не існує процедури, то ти не реалізуєш свого права.
Або якщо ти захочеш продовжити службу під час чи після демобілізації і будеш виконувати завдання на лінії зіткнення чи на кордоні — як проголосувати, якщо там не буде звичайних виборчих дільниць? Чи тобі буде добре, якщо прийде командир і скаже: «У вас бойове чергування, ви не зможете проголосувати, бо у найближчій околиці немає фізично доступу до виборчої дільниці»? Виходить, просто позбутися свого права?
Багато хто каже: «Ні. Ми б хотіли проголосувати». Це переважно свідомі люди, яким болить.
Для кого готується профільний закон: для себе чи напоказ для міжнародних партнерів заради підтримки перемовного треку?
Якщо хочеш, щоб у тебе був красивий сад біля хатинки десь у селі, його свого часу потрібно посадити. Потрібен час, щоб він виріс, — це роки. Якщо ми говоримо про законодавство і норми, тут, на щастя, менший горизонт планування. Щоб допомогти людям реалізувати їхні права, не потрібно чекати п'ять чи десять років.
Але спочатку потрібно зрозуміти, де проблеми, які вони, якими можуть бути рішення. Запропонувати конкретику, а потім покритикувати, протестувати її через якісний фільтр, залучивши величезну кількість різних зацікавлених сторін із громадянського і політичного середовища, щоб це все склалося в цілісну картинку.
Політичний процес наступає потім, коли законопроєкт реєструють. Коли хтось починає розповідати, що він недосконалий, подавати поправки, ти намагаєшся знайти голоси, консенсус, тривають діалоги — і це потребує часу.
Тому [говорити, що це] «показуха» для американців…. Це ж наше внутрішнє питання. Я розумію, що десь ситуативно хтось міг собі це так задумати. Однак 13–15 поправок моєї підгрупи не згоряють, якщо їх не зареєстрували до кінця квітня. Це конкретні проблеми, які ми визначили з колом людей, конкретні проєкти рішень, які ми намагалися знайти і відшліфувати, зокрема з допомогою ОПОРИ, ЦВК, інших громадських організацій. Процес відбувся, є проміжний результат. Чи цього достатньо? Звісно, ні.
Чи стануть напрацьовані зміни щодо перших повоєнних виборів законом?
Якщо ці норми не стануть основою законопроєкту, то ми просто гарно попрацювали, поспілкувалися, провели час із гарними людьми, але це не допоможе відновлювати справедливість. Це не допоможе військовослужбовцям на лінії зіткнення реалізувати право проголосувати. Це не допоможе сотням або тисячам військовослужбовців реалізувати право бути обраними.Дуже важко достукатися, що вибори — це не з 8:00 до 20:00 одного дня і ще [час] на підрахунок. Вибори — це виборчий процес, 90 чи 60 днів — не знаю, скільки буде.
90 днів — це межі адекватного виборчого процесу. До нього ще треба дожити, підготуватися, перехідним періодом дійти й розпочати.
90 днів військовослужбовець повинен мати право агітувати за себе. А як нести службу? Як виконувати завдання? Що з соціальним забезпеченням? Як відбуватиметься спостереження на повоєнних виборах?
Коли ми йдемо в сотні дрібних технічних питань, ми постійно працюємо з дилемою між забезпеченням демократії й прозорості та безпеки. Адже ми говоримо про військовослужбовців, лінію зіткнення чи кордон, зону, яка все одно буде під потенційним ударом ворога. Там будуть зовсім інші безпекові умови. Ніхто не розмінує території за місяць, і демобілізацію ніхто не зробить за місяць.
Для того, аби були вибори, потрібна прозорість, довіра до виборчого процесу і до його результату. А між безпекою і прозорістю є постійно дилема.
Можна робити максимально багато прозорості, все за ідеальними канонами — але це повоєнні вибори. Безпека ставить питання і про спецслужби ворога, і про внутрішню агентурну роботу. Невже ворог не буде збирати інформацію про підрозділи, їхній особовий склад, його перебування на повоєнних виборах? Хіба реєстрація військовослужбовців на звичайних чи спеціальних виборчих дільницях — не та інформація, яка потрібна ворогу для того, щоб збирати розвіддані для потенційних наступних дій чи контрдій? Звісно, безпекою не можна нехтувати в контексті повоєнних виборів.
Однак не можна прикриватися питаннями безпеки, намагаючись зробити все максимально непрозоро, і, використовуючи адміністративний чи інший ресурс, впливати, по-перше, на хід голосування і результати, а по-друге, на те, дають чи не дають тобі право бути кандидатом чи навіть проголосувати.
Цю роботу ми зобов'язані зробити. Незважаючи на те, чи хтось із міжнародних партнерів висловлюється про те, коли в нас мають бути проведені вибори, чи не висловлюється. Незважаючи на те, чи зараз ситуація сприятлива для розуміння горизонту планування виборів, чи несприятлива. Незважаючи на те, що відбувається на Близькому Сході, що в наших партнерів у внутрішній політиці, що когось чекають національні вибори, що в когось вони пройшли. Це не має значення конкретно для цього нашого треку.
Якщо ми не зробимо своєї роботи, до нас прийде хтось ззовні й скаже, як воно має бути. І це точно не буде в наших інтересах.
Якщо певна політична група не розглядає громадян, які виконували свій військовий обов'язок, як електоральну групу або не розуміє користі в захисті виборчих прав, чи є ризик, що напрацьовані зміни стануть жертвами політичних інтересів?
У нас публічна дискусія часто, на жаль, нечесна, зокрема через формулу «попит — пропозиція».
У публічній діяльності — одна історія. Інша — як ти працюєш у робочих групах, де немає камер, тіктоків, онлайн-трансляції, а якщо і є, то вона спрямована на експертне середовище і на державницьку позицію.
А потім з'являється контент. Наприклад, коли ти кажеш: «Всі покидьки, вони зараз прописують так, щоб ця [колір] влада була…», «всі покидьки» — ключове повідомлення. Такий контент набирає мільйони переглядів, сотні тисяч лайків, тисячі коментарів, репостів.
Це соціальний капітал політичного діяча у міжвиборчий період. Охопленням у медіа формується твоя впізнаваність, це твої потенційні бали на виборах колись, якщо доживемо. Головне у цій формулі — якщо доживемо. Якщо країна доживе, буде незалежною і суверенною. А від якості й сенсу твого контенту, зокрема, залежить, чи ми розхитаємо країну всередині і допоможемо ворогу, чи будемо об'єднувати її зсередини.
Навіть коли є купа критики, яку треба висловити, потрібно знайти час, місце і форму, щоб сказати, що певні люди зробили неправильні речі.
Якщо ж ти виходиш і кажеш: «Ми знайшли розв'язання виявленої проблеми. Сотні тисяч людей отримають від цього переваги, реалізують свої права, тому що ми 800 годин працювали, провели 300 засідань, узгодили десяток поправок і все зараз втілимо в життя, зареєструвавши законопроєкт», — охоплення нульове.
Бо люди скролять: що там далі? Негатив завжди випереджає — це психологія. Це не тому, що люди погані чи добрі, не тому, що вони свідомі чи несвідомі. Так працює, напевно, психіка, алгоритми соцмереж так працюють.
На превеликий жаль, є політики абсолютно безвідповідальні, яким все одно, чи буде [голосувати] військовослужбовець — а я думаю, десятки тисяч на повоєнних виборах перебуватимуть на спостережних пунктах, десь в опорних пунктах. Все одно знайдуться відверті хайпожери, які зніматимуть контент, яким будуть набирати охоплення і ставити під сумнів реально якісні, неполітичні, державницькі рішення, розроблені для того, щоб десятки тисяч військовослужбовців змогли проголосувати в день повоєнних виборів, коли вони настануть.
Таких резонансних тем у контексті повоєнних виборів є багато, чи не так?
Питання спецдільниць, наприклад, стовідсотково буде найчутливішим у контексті блоку прав військовослужбовців.
На моє переконання, якщо кажуть: «Є ризик, давайте не робити», — тоді є ризик і з тим, як будуть зривати чи впливати на голосування за кордоном. Що не робити? Заберімо право проголосувати в українців за кордоном? Мовляв, захочуть — приїдуть в Україну. Такі голоси теж є. Внутрішньо переміщені особи: хтось реєструється, хтось не реєструється, ховається, є купа ризиків. Мільйон ризиків, якщо ти не пропрацюєш заздалегідь, зокрема, законодавчу базу.
А ризик, що Росія, Білорусь, Іран, Північна Корея, Китай, запустять балістику по Україні в день виборів є? Є. Що, тоді не проводити вибори?
Ризик, що хтось одягне форму «піксель», не маючи жодного стосунку до війська і намагатиметься створити ІПСОшну історію: замінує виборчу дільницю, прийде туди з гранатою, зробить відверту провокацію, щоб зірвати результати, винесе скриньку, є? Є. Давайте не організовувати вибори, давайте запровадимо династійну монархію, будемо передавати владу з покоління в покоління?!.
Дуже важлива реакція українців. У своїх середовищах родичам, близьким можна завжди сказати: «Це — хайпожери, вони намагаються заробляти політичні бали, але це не має нічого спільного з реальністю». Говоріть про це зі своїми близькими, з родичами, знайомими, друзями, співробітниками, тому що ви теж впливаєте на думку людей.
Якщо потім вийде хтось і скаже: «Спецдільниць не потрібно робити, це ризик», — а люди прийдуть в коментарі і скажуть: «Ви хочете забрати право десятків тисяч військових голосувати? На смітник!». Тоді немає попиту, і пропозиція тоді змінюється, і люди переусвідомлюють свій контент.
Це дуже складний конструкт. Він звучить моментами утопічно. На сьомому році своїх повноважень народного депутата я все ще не втрачаю якихось ноток романтизму. І цей романтизм не такий поганий, бо, наприклад, мій законопроєкт, зареєстрований у 2020 році, про обов'язкову присутність міністрів, звітування, передачу наступникам 5 років не ставили в порядок денний, а в 2025 році проголосували. Мені казали, що я не сповна розуму, коли я постійно капав 5 років. Треба капати, адже під лежачий камінь вода не тече, треба рухатися.
Я переконаний, що в суспільстві є активна меншість, яка задає напрям. Якщо цей напрям будуть задавати політикам — мовляв, ви несете маячню — і «шакалячий експрес» буде їх виносити просто на звалище, мені здається, це допоможе мінімізувати кількість хайпу і нездорової риторики, яка зараз є навколо дуже чутливої теми повоєнних виборів.
Чи будуть спеціальні дільниці для голосування військових? У чому головний виклик їх створення і якого проміжного конструктивного рішення дійшли щодо їх формування під час обговорень?
Хоч би скільки було військовослужбовців — візьмімо цифру 100, не тисяч, не мільйонів, а 100 військовослужбовців, — основна їхня кількість на повоєнних виборах буде голосувати на звичайних виборчих дільницях — там само, де будуть голосувати і їхні сусіди. Дуже часто військові частини, пункти постійної дислокації розташовані в селах, містах, містечках. Поруч з ними — школи, садочки, житлові будинки, і там організовані звичайні виборчі дільниці.
Я б сказав, що зі 100, ймовірно, близько 90+ військовослужбовців будуть голосувати на звичайних виборчих дільницях. Однак ми можемо пройтися по всьому кордону і згадати всі області — від Чернігівської до Одеської, Миколаївської і Херсонської, Криму — території, які дуже сильно постраждали від бойових дій. Там виборчий процес потрібно буде організовувати в дуже складних умовах.
Кожна третя виборча дільниця на території нашої країни пошкоджена або окупована, і переважна більшість пошкоджених або знищених приміщень виборчих дільниць розташовані там, де або державний кордон України, або на цей момент лінія зіткнення.
Ймовірно, не всюди буде відновлено державний кордон і буде лінія розмежування. Саме там і буде відбуватися виконання завдань тих військових, які не будуть перебувати в пунктах постійної дислокації. Вони будуть жити в тимчасово облаштованих спорудах, виконувати свої завдання зі спостереження, моніторингу, якщо потрібно зупинки диверсійно-розвідувальних груп.
Як зробити так, аби гарантувати, що після завершення війни Росія не буде провокувати, атакувати, а потім, можливо, і взагалі розпочинати черговий етап війни? Жодних гарантій, крім присутності міцного українського війська, не буде. Але міцне українське військо буде в день виборів на кордоні, на лінії зіткнення, на лінії розмежування.
Як їм проголосувати, якщо там, умовно кажучи, цивільних немає, будівель, де можна провести виборчий процес — немає, довезти туди бюлетені за всіма нормами безпеки і щоб їх по дорозі десь не попідписували, галочки не поставили, — величезне питання.
Є величезна кількість адміністративно-організаційних питань, які нас наштовхують на думку, що в певних населених пунктах, де б у мирному житті були звичайні виборчі дільниці, їх не буде.
Що робити військовим, які не в Сумах, не в Дніпрі, не в Краматорську, а в маленьких селах на лінії зіткнення? Саме для таких виняткових випадків ми готові передбачити утворення спеціальних виборчих дільниць, де будуть голосувати лише військові, які там перебувають.
Дуже важливо зрозуміти, що є величезні ризики. Скажімо, перебуває 15 військових, а в списки виборців включать 115. І хтось із командирів середньої ланки прийде, скаже, за кого поставити галочку, і вони вкинуть 115 бюлетенів. Теоретично можливо? Можливо.
Хтось захоче створити спеціальну виборчу дільницю на полігоні на Рівненщині, Вінниччині, Львівщині чи в Києві, аби зменшити вплив спостереження, чи прозорість виборчого процесу. Є теоретично такий ризик, якщо в законодавстві не підставити запобіжник? Теоретично є.
Саме тому винятковий формат утворення спеціальних дільниць потребує запобіжників. Наша підгрупа після широкого обговорення запропонувала законодавцям текст поправки, щоб прописати такий перелік запобіжників, аби там голосували лише ті військовослужбовці, які виконують бойові завдання, лише ті, які не мають можливості проголосувати на виборчих дільницях.
Подання про утворення спецдільниць мають бути аргументованими. Вони не створюються автоматично, за поданням командира частини, а проходять певні етапи верифікації. Чи справді там немає звичайних виборчих дільниць і доступу до них, можливості дати звільнення на декілька годин військовослужбовцям, щоб вони дісталися до найближчої дільниці і проголосували? Це прописано як запобіжники.
Якщо суперполітики кажуть, що є ризики й тому не варто створювати спецдільниці, то, по-перше, спецдільниці вже були в нас у 2019 році на парламентських і президентських виборах, це не ноу-хау, а по-друге, пропонуйте запобіжники.
Які аргументи існують проти утворення спецдільниць?
Найбільш дико від окремих політиків чути про те, що є ризик і не варто робити спецдільниці.Що означає не організувати виборчий процес на лінії зіткнення, на лінії розмежування чи на кордоні? Це означає відсікти тисячі, можливо, декілька десятків тисяч тих, хто ризикує своїм життям, хто реалізовує і виконує свій громадянський обов'язок захисту держави.
Це означає: «Дякуємо за довіру, до побачення. У вас немає права голосу. Хочете голосувати — беріть відпустку завчасно, їдьте на тилові території і голосуйте на звичайних виборчих дільницях». Коли люди так говорять, вони самі розуміють це? Я думаю, що розуміють, і на жаль, не думають про цих людей. Вони думають про охоплення свого контенту — як би показати, що влада злочинна.
Найцікавіше, що у засіданнях робочої групи беруть участь дуже різні люди. Там багато є дуже критичних до чинної влади людей, які публічно висловлюють свою незгоду з конкретними рішеннями, конкретними особистостями у владній команді, але тут є питання, хоч би як пафосно це звучить, державницьких рішень.
Коли 24 лютого 2022 року о 7:30 ранку, коли все всюди летіло, кордони проривалися, українці евакуйовувалися, покидали свої домівки, рухались ближче до заходу нашої країни, понад 300 депутатів прийшли в зал Верховної Ради, куди вже потенційно могли добратися ДРГ ворога, куди могли прилетіти будь-якого типу ракети, все могло відбутися. Конституційною більшістю прийняли рішення про запровадження воєнного стану.
Це був один із небагатьох моментів, коли ти, перебуваючи в цій спільноті, розумієш: хоча є безліч інтересів — вижити, врятуватися, вивезти себе, когось, майно — люди прийшли і проголосували. Тоді ніхто не казав, що вас спитають, де ви були 24 лютого. Ніхто не думав, що треба це зробити, щоб опублікувати допис. Будучи потенційно пріоритетною ціллю для ворога, ти йдеш у місце голосування з розумінням, що є агентура ворога, що є будь-що, крім ракет, що може тебе вбити в цей день. Тоді це був момент такого державницького рішення.
Коли ми говоримо про повоєнні вибори, як на мене, це можливо, не такий кульмінаційний момент, як 24 лютого, але це точно не той законопроєкт, де можна дозволити собі риторику заради риторики.
Я вважаю: якщо є десяток рішень, які ми повинні приймати з погляду країни, жертвуючи своїми політичними балами, рейтингами, вподобаннями, — це, зокрема, рішення щодо виборчого процесу на повоєнних виборах.
Тому що це не чергові чи позачергові вибори. Це не ті питання, як колись. Це зовсім інше. Коли говоримо про повоєнні вибори, це, зокрема, про існування країни.
Величезне питання, як перемогти у війні на полі бою, але ще одне величезне питання, як зберегти країну після завершення воєнного стану. Тому що в нас буде безліч соціальних груп, які будуть контрастувати. Ти був в країні чи не був в країні? Ти воював чи не воював? Отримав поранення чи не отримав? За п'ять років — то як ти воював, просто служив десь у тилу? Буде дуже складна дискусія.
Якщо політики будуть підігрівати цю дискусію, зокрема й про потенційні повоєнні вибори, своїми абсурдними хайпожерськими риториками, то є велика загроза, що всі ці жертви і боротьба можуть бути даремними. Це найбільший ризик, якого не можна допустити.
Як Ви оцінюєте спроможність парламенту, фракцій і груп виходити з державницької позиції — що повоєнна Україна потребуватиме обрання легітимної влади і процесу, в який будуть включені всі суспільні групи, які так чи інакше постраждали від війни, і демонструвати лідерство у формуванні законодавчих передумов для організації їх волевиявлення і в Україні, і за кордоном?
На мою думку, дуже важливий контекст прийняття рішень, а не тільки те, яке рішення буде прийнято. Коли ми говоримо про парламент ІХ скликання, наш набір конкретних прізвищ, зараз є антирекорд кількості. У парламенті вже 391 народний депутат — після вироку одному з проросійських депутатів від «ОПЗЖ», який був мажоритарником.
Я не застав парламент березня-травня 2022 року. Я мобілізувався в Збройні Сили, на початку березня поїхав у свій підрозділ, і повернувся до парламентської роботи тільки наприкінці 2023 року. Мені казали колеги, що дух парламентаризму, який панував у Верховній Раді навесні 2022 року, був максимально утопічний у контексті політичної боротьби. Це був парламент, в якому ніхто нікого не завалював правками, ніхто не ділив депутатів на опозицію і владу, ніхто не брав слово, щоб когось покусати, із процедури, щоб когось поганяти.
Система стримувань і противаг не була актуальна, бо всі були заряджені в одному напрямку. На війні все набагато простіше: у тебе є лінія, є ворог, є свої. В парламенті є стільки вододілів, але в 2022 році були вороги і ми — свої. Кольори, партії, групи, фракції — десяте питання.
Я прекрасно розумію, що такий історичний момент — неповторюваний. Не можна натиснути кнопку і перейти в режим березня-травня 2022 року.
Я переконаний, що зараз, якщо говорити про внутрішню політику, ми маємо затишшя перед бурею, коли ключові виклики — на полі бою. Тільки поле бою визначає наше майбутнє, Сили Оборони є гарантом існування нашої держави. Парламент — тилова організація, яка має забезпечити всім можливим фронт, яка має приймати рішення лише в інтересах того, щоб військовим шляхом зберегти нашу країну, її суверенітет і незалежність.
Якщо ж говоримо про побудову чогось нового — з цим складнувато, бо дуже багато апатії, інертності, конфліктів. Але я дуже вірю, що конкретний контекст і конкретні обставини в країні можуть змінити динаміку, напрям і градус дискусії в парламенті.
Чинний парламент буде змушений прийняти закон про перші повоєнні вибори?
Я переконаний, що коли ми будемо наближатися до завершення бойових дій, війни, дуже сподіваюся, слова «перемога» в цій війні, я вірю, що наш парламент не матиме іншого варіанту, ніж, зціпивши зуби, впродовж останніх місяців каденції прийняти рішення, які мають зацементувати нашу державність, зокрема й у форматі повоєнних виборів. І я дуже вірю, що дискусія буде не про те, якою має бути виборча система, щоб певні політичні сили мали кращі умови, чи про те, як ми будемо ділити округи.
Зараз всі працюють лише в такому режимі. Зараз закони не підписують. Мій закон, прийнятий конституційною більшістю, про підтримку Сил безпеки й оборони за кошти органів місцевого самоврядування понад 600 днів Президент не підписує, тому що центральна влада досі дивиться на місцеве самоврядування як на опонента на майбутніх виборах. Не дивиться як на того, хто зараз може десятки мільярдів гривень скерувати на НРК, дрони, все необхідне на фронт, щоб наша країна існувала, а як на потенційного конкурента на наступних виборах.
Але якщо ми говоримо про нашу державу й останні місяці роботи нашого скликання, про підготовку необхідних рішень для повоєнного старту життя країни, зокрема повоєнних виборів, — у нас не буде іншого варіанта.
Я переконаний, що 226 голосів можна буде знайти лише під спільним знаменником, під таким рішенням, яке не буде грати за синіх, зелених, помаранчевих, червоних, фіолетових чи якісь інші кольористики. Переконаний, що це буде повноцінний закон.
Триває дискусія щодо політичної люстрації: кому не дозволять брати участь у виборах?
Згадаймо парламентські вибори 2019 року. Я часто викладаю для молоді, проактивних українців та українок, які небайдужі до політичного життя і в майбутньому бачать себе у виконавчій владі, у владі на місцевому рівні. Коли я запитую, хто зайняв друге місце після «Слуги народу» на виборах 2019 року, не пам'ятаю, щоб хтось сказав «ОПЗЖ». Різні варіанти, але «ОПЗЖ» випускають. Напевно, так теж працює наша свідомість: ми намагаємося приховувати біль, але вже як згадаєш, то стає дуже боляче, тому що 2019 рік — це п'ять років після окупації Криму, часткової окупації Донеччини та Луганщини.
Це Іловайськ, Дебальцеве, п'ятий рік антитерористичної операції, де-факто війни, і українці на парламентських виборах обирають Медведчука, Киву, Шуфрича, Бойка, Королевську, Волошина і всю цю братву.
Виглядає, напевно, дивно, коли українці голосують за тих, хто їх вбиває, хто сюди приводить війну — але не так вже і дивно, якщо дивитися на результати.
Чи ми можемо уявити такий сценарій після повномасштабного вторгнення, яке триває з 2022 року, після цього нового етапу війни, яка триває вже більш як 12 років? Я б не виключав такого ризику.
Питання, яке називається «люстрація», для людей досить впізнаване, тому що в Україні була спроба проводити люстрацію. Невдала спроба — на жаль, встановлено її антиконституційність. У країнах Вишеградської четвірки, Угорщині, Словаччині робили люстрацію в 1990-х, на початку своєї незалежності. А ми чекали понад 20 років.
Зараз минуло вже понад 30 років, і люстрацію проводити значно складніше. В нас є міжнародні зобов'язання, і в них є логіка. Ти не можеш сказати: цей, цей, і цей були на цьому фото, тож до виборів їх не допускаємо. Логіка загалом така, що має бути процедура. Це не має бути самосуд — забирати право бути обраним.
Однак, на превеликий жаль, дуже багато зрадників на момент проведення виборів будуть без вироків. Якщо говорити про те, що лише вирок є підставою для неможливості кандидувати і брати на себе державну владу й владу на місцях, тоді, я переконаний, ми постанемо перед величезним ризиком побачити на другому, третьому чи четвертому місці вже набагато прихованішу і латентнішу, але все ж проросійську силу. Як би це не звучало дивно, перед ризиком, що українці вибиратимуть тих, хто їх катував і вбивав.
Зараз дискусія про це дуже слабка. Я моментами бачу, що це буде нелегко. Зокрема, через співпрацю «Слуги народу» з «ОПЗЖ» в парламенті — треба називати все своїми іменами. Рубати гілку, на якій сидиш, досить складно і може мати певні наслідки. А оскільки монобільшості де-факто не існує, оскільки «ОПЗЖ» вже щонайменше три роки є системним донором голосів для «Слуги народу» і, ймовірно, для законопроєкту про повоєнні вибори, вони матимуть вплив на максимальне зм'якшення норми потенційної люстрації.
План-мінімум, який я вважаю адекватним, який потрібно шліфувати й обстоювати, — це інформування виборців про потенційні факти, назвімо дуже спрощено, проросійської діяльності.
Наше завдання — розшифрувати, що означає проросійська діяльність. Наприклад, якщо ти обирався в різні рівні влади від партій, які свого часу суд заборонив через проросійську діяльність, або був у керівних органах цих партій. На превеликий жаль, і з міжнародного погляду, і з конституційного, забрати в них право бути обраним, скоріш за все, ми не зможемо. Але зробити хоча б якісне і неприховане інформування, що ці люди мають стосунок до проросійських груп чи на окупованих територіях здійснювали певні типи діяльності, ми зобов'язані.
Я прихильник того, що це має бути відображено в бюлетені. Не текстом на пів сторінки в історію конкретного кандидата. Поставмо якийсь символ: хрестик, зірочку, квадратик — і будемо комунікувати місяць чи два місяці всім українцям: якщо ви в бюлетені навпроти прізвища кандидата побачите конкретний знак — він означає, що ця людина пов'язана. Ти можеш не знати, тебе може хтось попросити за когось проголосувати, але ти побачиш якусь «сатанинську пентаграму», три шістки. Це для тебе сигнал, що це чорти.
Інформування в бюлетені найбільш дієве. Якщо це буде лише в інформаційних матеріалах про кандидата, на сайті ЦВК, десь на ватмані на стіні, це означає, що кількість людей, які будуть поінформовані, зменшується в дуже багато разів.
Ця дискусія триває. Я переконаний, що вона одна з ключових.
Ми дуже гучно говоримо, що права ВПО — це важливо, права українців за кордоном — важливо, права військовослужбовців — це священно, але якщо ми просто через слабкість, через небажання гострого діалогу, небажання забруднювати руки, просто [не зробимо цього], то побачимо серед обраних людей відвертих зрадників, які привели сюди Росію в 2014 і 2022 роках році і довго-довго до цього готувалися. Це потенційно велика катастрофа, якої ми допустити не можемо.
Чи можуть відбутися вибори під час воєнного стану?
Я вважаю, що вибори під час війни — це потенційно довгострокова поразка нашої країни.
Вибори під час війни — це зло, і палітра цього зла — від недотримання прав людей обирати й бути обраним до того, що вибори — як конкурентний змагальний процес. Це бокс, це ринг, де будуть битися не на життя, а на смерть звичайні опоненти в виборчому процесі.
І якщо двоє військовослужбовців будуть кандидатами в президенти, то буде литися бруд і на одного, і на другого, а це підриватиме довіру до Сил безпеки й оборони. Я не говорю про будь-які базові безпекові ризики, тривогу, про те, що буде з бюлетенями, про дільничні виборчі комісії, про десятки тисяч людей, потрібних для організації виборчого процесу. Палітра — від прав і свобод до того, хто буде довозити бюлетені за умови, якщо почнуться обстріли, прильоти, цілі в повітрі.
Погодитись на вибори під час війни — сигнал, що Україна програє. І вибори під час війни можуть не змінити цей вектор, не переламати ситуацію, а добити нашу країну.
Тому такий важливий був сигнал від парламентської робочої групи про повоєнні вибори, який так і не відбувся, на жаль: ніхто чітко консенсусом, підняттям рук чи офіційною позицією не затвердив це.
Однак робоча група не відбулася в вакуумі. Перед тим відбувалося дуже багато переговорів, експертних процесів про повоєнні вибори, вибори загалом. І було озвучено про щонайменше шість місяців (до проведення повоєнних виборів після завершення воєнного стану — ред.) під час Діалогів Жана Моне.
Участь у Діалогах Моне брали представники фракцій та груп, які мали мандат від своїх парламентських політичних сил представляти позиції. Якщо такий консенсус був, це означає, що десь присутній здоровий глузд, який каже, що і з безпекових, і з конкурентно-змагальних передумов вибори під час війни — це поразка країни.
Я вважаю, що не політична сила переможе чи програє, а країна. Тому в усіх групах, де я маю можливість формувати порядок денний, не було ні найменшого натяку на альтернативні сценарії, крім повоєнних виборів.
Я вважаю, що альтернативи для того, щоб країна збереглася, немає. Ми можемо говорити тільки про вибори, які готуються, а потім організовуються законодавчо лише після завершення бойових дій, встановлення миру, початку процесу демобілізації і завершення воєнного стану, а не про заморозку на день, три, на місяць, бо хтось буде гарантувати.
Ми ж розуміємо, що, як і з Ормузькою протокою, на жаль, набагато гірше може статися з нашою країною. Україна — не корабель в протоці, позиція щодо якої постійно змінюється. Це люди, долі, це боротьба заради незалежності, суверенітету, яка є не порожнім звуком для величезної частини нашого суспільства. Я переконаний, це злочин — свідомо готувати вибори під час війни. І всі мають розуміти, що це злочин проти нашої країни.