«Я переконаний, що знищена, девальвована, знецінена Верховна Рада без довіри українців — це одна з ключових спецоперацій росіян, в якій українські політики їм дуже сильно допомагають свідомо чи ні. Мені здається, що декільком десяткам адекватних депутатів треба зараз виступити ремонтною бригадою, одягнути комбінезони, взяти пилки, лопати, сокири і ремонтувати – повернути справжню дискусію, повернути систематичність роботи, повернути повноцінну підзвітність і прозорість, наскільки це можливо під час повномасштабного вторгнення», – вважає народний депутат від «Голосу» та військовослужбовець Роман Лозинський.
За його словами треба повертати довіру до Верховної Ради як інституції, бо якщо цього не станеться, то на нас чекає щось набагато гірше, ніж просто неефективний парламент. Про це він розповів під час інтерв’ю Ользі Айвазовській в рамках спецпроєкту Громадянської мережі ОПОРА «Сила вибору».
- Як ти сам себе позиціонуєш?
Українець – це якщо базово, а там вже починається внутрішній дуалізм. Тому що з перших днів долучився до Сил безпеки і оборони, а в парламент повернувся тільки влітку 2023 року. Тобто, майже півтори роки я практично не брав участі в роботі парламенту. Тому якось складно сказати хто я – політик, народний депутат, військовослужбовець. Якби це питання прозвучало в перший рік повномасштабного вторгнення, то я би точно сказав старший матрос, тому що тоді завдання виконували на лінії зіткнення. Зараз я тиловий військовослужбовець, тобто я вже не беру участі у бойових діях і повернувся до роботи в парламенті. Мені здається, що зараз парламент потребує внутрішніх реанімаційних заходів. На жаль, зовнішньої реанімації не може бути в час воєнного стану – Конституція, здоровий глузд і все решта про це свідчать, але внутрішньо там дуже багато роботи. Тому, я думаю, зараз в робочому дні більше депутатства.
- На твою думку, яка місія парламенту під час війни? І якщо ця внутрішня реанімація можлива, то за рахунок кого або чого?
Я не можу не рефлексувати на те, що відбувається у парламенті, зокрема інколи жорстко чи емоційно, тому що трошки змінилися контрасти: Роман Лозинський зразка 2019 року та початку 2022 року. Я закінчив політологію та публічне адміністрування, я завжди розглядав політику як професію, як роботу. Наприклад, інженер вчиться, як працює певна система, і далі стає професійним інженером; вчитель готується, має експертизу, передає знання, навчає; IT-шник вміє кодити. Так і я завжди розглядав політику як державну службу, як служіння, зокрема практичні речі, в яких треба розбиратися. Але з 2022 року це вже збереження державності в усіх сенсах.
До 2022 року я розумів, що є опоненти, з ними можна вести дискусію, дискусія забирає час, але плюралізм думок – це добре, це ознака демократії. А коли розпочалось повномасштабне вторгнення, то плюралізм думок, звісно, має місце, я не можу сказати, що у нас має бути диктатура якоїсь думки, але не коли це, умовно, ОПЗЖ, яка бере участь в міжнародних делегаціях і представляє Україну на міжнародній арені, привівши сюди війну і підготувавши все для того, щоб Росія тут мала певні успіхи. Це вже не про плюралізм думок. Або коли йдеться про очевидно необхідні для прийняття рішення – підтримка в законодавчій площині Сил безпеки і оборони, позбавлення зрадників державних нагород, заборона московського патріархату як кліки ФСБ. І виходить, що в парламенті ми голосуємо за бюджет – в залі більше 300 депутатів, а наступне питання заборона московського патріархату в першому читанні, і 50-70 народних депутатів із зали виходять цілими колонами. І коли ти там знаходишся, то як на це емоційно не реагувати?
Але моя перша емоція в часи повномасштабного вторгнення була, коли я ще брав участь в бойових діях. Я дуже добре пам'ятаю цей день – це було літо, або рання осінь 2022 року. Ми були на позиціях під Давидовим Бродом, який незадовго після того звільнили. Мені написали колеги, що Комітет буде розглядати важливий законопроєкт про позбавлення мандатів депутатів місцевих рад від заборонених судом партій. Адже партії типу ОПЗЖ, Партія Шарія, Опозиційний блок та інші суд заборонив, але тисячі депутатів місцевих радах від цих партій досі діють, у тому числі в прифронтових регіонах. Я попросив командира вийти на зв'язок безпосередньо з позиції, якщо дозволяє обстановка, і підключився до засідання Комітету онлайн. І бачив, як мої колеги, народні депутати від монобільшості, виходять з зуму, зриваючи таким чином засідання, щоб не було більшості, не було кворому, і не можна було б цей законопроєкт підтримати. В цей момент повз нашу позицію проїжджає пікап з тілами наших загиблих воїнів, яких везли з сусідньої позиції, де вони щойно загинули. І ця картина – спека, характерний запах, я бачу, як везуть моїх загиблих побратимів, а в руці у мене смартфон підключений до Старлінку, в якому з засідання Комітету як щури з корабля втікають депутати, щоб не приймати важливе рішення.
Неможливо просто зайняти кон’юнктуру і плисти за течією: «Немає більшості? Ну, добре. Що поробиш. Може, колись буде». У нас немає права і немає часу робити імітацію дискусії. Демократія передбачає обговорення, на обговорення потрібен час. Але інколи обговоренням можна прикриватися, щоб не приймати рішень. Це важлива різниця між справжнім обговоренням, дискусією, яка передує рішенню, і імітацією дискусії для того, щоб рішення прийнято не було. Тому, коли я повернувся в парламент влітку 2023 року, після більш як року участі в бойових діях, то чітко зрозумів для себе, що моя місія – щоб жодна смерть моїх друзів і побратимів, жодні героїчні вчинки ніколи не були намарно. В парламенті у нас дуже багато роботи – щоб не було імітації, а щоб приймалися рішення, які нашій країні сьогодні справді потрібні.
- У нас етап виживання, але в парламенті немає людей, які можуть приймати непопулярні рішення або комунікувати їх суспільству. Як тоді формувати довіру до парламенту?
Парламент дуже строкатий і, напевно, якби не хотілося це чути людям, парламент певною мірою відображає суспільство. Тому що це не просто парашутисти, які десантувалися на Грушевського 5, в певний час за певних обставин, з певним кольором парашуту, зайняли собі крісло і вирішили приймати рішення натискаючи на кнопки. Якимось чином хтось їх туди обрав – обманом, підкупом, маніпуляціями, щирими закликами, щирими позиціями, по-різному.
Так, в парламенті досі є зрадники та покидьки, від яких нашій країні необхідно очиститись. Так, у парламенті є недосвідчені і не ціннісні люди, які потрапили туди силою випадку, і дуже легко ведуться на спокуси. Повномасштабне вторгнення, але комусь дуже захотілось на Мальдіви. Так, у парламенті є такі, хто просто не вміє висловлювати свою думку, через що інколи може зареєструвати такий законопроєкт, або висловитись у такий спосіб, що здається треба гамівну сорочку, закритий автомобіль і відвезти до найближчого психіатричного відділення. А потім суспільство відповідно реагує на всіх депутатів, вважає, що всі такі. Є різні люди. Я переконаний, і досвід моєї роботи в парламенті показав, що в цій Верховній Раді практично в усіх фракціях і групах є люди, з якими можна працювати і говорити. Я не завжди поділяв всі попередні їхні позиції, але зараз, мені здається, важливим є внутрішнє об'єднання адекватних депутатів. Зараз є декілька десятків народних депутатів, які розуміють, що парламент поламався.
Ми дуже недооцінюємо те, в якій державі ми живемо. Ми недооцінюємо, що таке демократія. Ми недооцінюємо, що таке інститут виборів. Ми недооцінюємо, що таке циркуляція еліт. Тому що, які б не були дефекти, але оновлення дуже сильно впливає. І зараз вже був би час для цього оновлення, але не можна його провести, і щось десь починає ламатися. Тому, завдання цих декількох десятків адекватних депутатів не закласти вибухівку, і не висадити в повітря все, що залишилось. Це нікому не допоможе, хоча цього дуже б хотіли росіяни. Я переконаний, що знищена, девальвована, знецінена Верховна Рада без довіри українців — це одна з ключових спецоперацій росіян, в якій українські політики їм дуже сильно допомагають свідомо чи ні. Мені здається, що цим декільком десяткам адекватних депутатів треба зараз виступити ремонтною бригадою, одягнути комбінезони, взяти пилки, лопати, сокири і ремонтувати – повернути справжню дискусію, повернути систематичність роботи, повернути повноцінну підзвітність і прозорість, наскільки це можливо під час повномасштабного вторгнення. Журналісти у Верховній Раді не повинні перебувати десь на третьому поверсі, на задвірках – це вже крок, але його не достатньо. І ця ремонтна бригада має повертати довіру до парламенту як інституції. Байдуже на прізвища народних депутатів – не має значення, чи хтось із них переобереться – зараз взагалі не час про це говорити. Від зрадників, потрібно очищуватись - їх потрібно позбутись з парламенту в максимально правовий спосіб. Прийде час і замість недосвідчених чи не ціннісних оберуть інших. А тих, хто залишились і роблять свою роботу совісно та частково ефективно, треба підтримати в тому, щоб повернути парламенту його суб'єктність – щоб у нашій країні парламент завжди був цією системою стримування і противаг. Тому що, якщо цього не станеться, на нас чекає щось набагато гірше, ніж просто неефективний парламент.
- Який ти бачиш інструмент очищення парламенту в межах Конституції і міжнародних стандартів?
Мені здається, що наші спецслужби мають довести до кінця свою роботу, яка була розпочата. Тому що не може той, хто закликав провести псевдореферендуми на Донеччині, бути серед народних депутатів, бути членом міжнародних делегацій, бути представником парламенту на високих зустрічах. Прізвище – Гнатенко. Не може ця людина зараз бути у Верховній Раді. Чи можемо народ України чи ми як Верховна Рада зсередини його відкликати? Ні, на жаль, не можемо, і про це треба чесно казати. Дуже легко мені було б вийти за трибуну і апелювати до спікера та президента, що це їхня робота і вони мають відкликати, забрати, викинути таких депутатів. Але за 5 років своїх повноважень я ніколи не намагався гратися в популізм, я розумію, що немає таких інструментів. Але, наприклад, є зареєстрований урядовий законопроєкт щодо відкликання депутатів місцевих рад, який прийшов Комітет. Я прекрасно розумію, що у нас дуже складні дискусії з міжнародними партнерами, наскільки це відповідає чи не відповідає міжнародним нормам, але ця люстрація принаймні щодо виборних посад мусить відбутись. І якщо сьогодні тисячі таких маленьких гнатенків досі сидять в місцевих радах в Запорізькій, Херсонській, Одеській, Кіровоградській, Київській, Волинській областях від партій, які були заборонені через те, що брали участь у підготовці до повалення державної влади та підривали конституційний устрій. Але вони досі там, від цих партій, за їхні гроші, з їхніми ідеями, ідеалами, кольорами. Якщо ми не можемо зараз очистити народних депутатів, то давайте для початку очистимо депутатів місцевих рад. Крига скресне, а тоді ми повернемся до парламенту, і може тоді й Служба безпеки України проаналізує всі ті відповідні відео. Адже, чи має людина, яка закликала до псевдореферендумів та аплодувала, коли над Дружківською міською радою піднімався триколор, ходити на зустрічі керівників фракцій і груп з представниками ЄС, їхати на міжнародні конференції, мати доступ до державної таємниці і ходити на секретні зустрічі?
- Чи бачиш ти перспективу сценарію, коли фізично у Верховній Раді буде менше 300 депутатів чи не буде навіть 226 тривалий період, а вибори під час воєнного стану так само неможливі?
Немає жодних об'єктивних статистичних перспектив, які можуть виникнути. Є окремі депутати, які десь пошепки розказують, що хтось втомився – це абсурд і абсолютно безчесно. Є лідери окремих фракцій, які побудували систему абсолютної лояльності, коли задаєш питання та маєш іншу думку - йдеш на вихід з фракції. Це проблема, але це не статистичні чи об'єктивні проблеми. Я не розглядаю сценарій, що в парламенті немає 226 депутатів, тому що такий сценарій передбачає перемогу Росії. Крапка.
Ми чомусь дуже спрощуємо розуміння війни. Звісно, ми говоримо про потенційні перемоги на полі бою, тому що це першочергова можливість для нас вижити як країні. Адже якщо не буде фронту, хлопців і дівчат, які сьогодні героїчно захищають нашу країну і кожного з нас, то не буде нічого – не буде дискусій в парламенті, не буде реформ, не буде законів. Коли 6 березня 2022 року я приєднався до Сил безпеки та оборони, їхав у військову частину, а через два тижні їхав у зону бойових дій, я приймав для себе це рішення не емоційне, а зважене – я буду проводити круглі столи про свої законопроєкти чи реєструвати поправки, коли Київ в оточенні? Зараз це в політиці можна робити як вправу. Колись можна було ставити собі питання життя і смерті, а зараз можна вже з точки зору ретроспективу це робити як вправу «уявіть, що Київ знову в оточенні». Ми будемо тоді говорити про об'єктивні чи статистичні можливості, що парламент не буде працювати? Ми будемо тоді говорити, що хтось втомився, коли треба буде голосувати за якесь рішення співмірне із запровадженням воєнного стану? Тому що 24 лютого я був у парламенті о 7:00 ранку. Коли ми голосували за воєнний стан, парламент був вщент заповнений депутатами, зокрема тими, кого я не чекав побачити. У тому числі там були і зрадники нашої країни. Я не знаю, з якою мотивацією вони прийшли під ракетні обстріли, вибухи, евакуацію з міста, але вони прийшли. Прийшли дуже різні політики, і було більше ніж 300 на табло.
Парламент і його функціонування – це необхідна умова перемоги. Тому що фінансову допомогу від міжнародних партнерів, з якої в тому числі виплачуються кошти для зарплат і компенсацій нашим воїнам за бойові розпорядження, закуповується зброя тощо ми отримуємо внаслідок співпраці між державою Україна і державами-партнерами. Держава Україна уособлюється парламентом, бо це парламентсько-президентська республіка, і президентом, який в час воєнного стану має ширші повноваження і не тільки представницькі функції. Живий діяльний президент і ефективний робочий парламент – це фактор, без якого у нас не буде ні зброї, ні грошей. Звісно, першочергово – це героїзм і сила волі наших воїнів, але без зброї битися не вдасться. Тому будь-які розмови про парламент треба вести тільки з однією перспективи – якщо він поламався, то його треба ремонтувати. Як ми його ремонтуємо – це дискусія. Але не позиція, що парламент поламався, його треба зруйнувати і піти кудись, де є хтось, хто знає, як рулити державою. Це так не працює.
Тому дуже небезпечна історія вестися на емоційні історії – поїхав на Мальдіви, зловили на корупції, щось ляпнув. Не можна ставити знак дорівнює між парламентом і цими візуалізованими для нас персонами. Тому що тоді наш рівень агресії і бажання закрити парламент й повісити на ньому замок будуть настільки високими, що ми можемо мимоволі стати союзниками росіян і знищити єдиний законодавчий орган країни. Я прекрасно розумію, коли ми повертаємося з похоронів друзів та побратимів, неможливо стримати емоції, але давайте намагатися. Коли ми приймаємо рішення, в нас має бути холодний розум. Парламент має працювати з тим персональним складом, який був обраний у 2019 році. Аж поки ми не переможемо Росію й аж поки не зможемо організувати повноцінні вибори після завершення воєнного стану, в яких зможуть кандидувати ті, хто зараз в окопах, і ті, хто змушені були виїхати, наприклад, мами з дітьми. Коли, до прикладу, не буде ризику оголошення повітряної тривоги, щоб хтось взяв бюлетені в підвал, там намалював голоси, а потім повернув їх в скриньку після тривоги. Це треба розуміти.
- Щодо заборони московського патріархату, то чи є насправді у нього вплив на українську законодавчу гілку влади, чи це, скоріше, пересторога та острах депутатів, аби не розпочати переслідування релігійних організацій? Яке може бути серединне рішення?
Немає жодних сумнівів, що російська церква в Україні не має нічого спільного з релігією і віросповіданням, а є відлаштованою мережею агентури, фінансування, постачання зброї, інформування, пропаганди Російської Федерації з часів здобуття незалежності України. Десятки відео, справ, затримань, обшуків, прізвищ – це докази, це констатація факту. Якщо ми виходимо з позиції, що московська церква – це мережа, то що ми робимо? Ми діємо, аби цю мережу ліквідувати. Це – війна. На нас напали в 2014 році, хоча тоді не всі це зрозуміли. Коли у 2022 році на нас пішли повномасштабним вторгненням, то це вже зрозуміло значно більше людей, хоча насправді, на жаль не всі. І в цей момент повномасштабної війни ми повинні битись. Боротьба – це не лише окоп, піхота, позиції, артилерія, протиповітряна оборона і ракетні атаки. Це також ліквідація ворога на ворожій території, де він скупчує сили, але це, в тому числі, й ліквідація ворога на нашій території. Тому що розвідувально-диверсійні групи діють по-різному. Вони не лише заходять лісами Сумщини, здійснюють атаку, підрив, мінування і повертаються на території Російської Федерації. Вони також десятками років роблять це у вишиванках, будучи громадянами України, вербуючи українців, засилаючи сюди росіян, які в той чи інший спосіб отримали документи.
Треба нарешті зрозуміти, що Росія інвестувала сотні мільярдів доларів в те, щоб в європейських країнах були їхні ЗМІ та їхня церква як важіль їхнього впливу і пропаганди. Те саме вони робили і в Україні. І це відбувалося не тільки в культурі та історії, а й в тому, що для людей є дуже чутливим і щемким – у релігії. Вони намагалися здійснювати свою підривну діяльність прикриваючись релігією, тому єдиним правильним рішенням є ліквідація ворога. Коли ти на полі бою в окопі, і на тебе суне ворог на БТР, стріляє по тобі, то ти ж не кажеш йому, а давайте розберемся, може ви не такі погані. Ти не маєш такого діалогу, натомість витягаєш якийсь протитанковий засіб і стріляєш у цей БТР. Тому що ти розумієш, що це питання життя і смерті, це питання ворога і твоєї країни, це питання збереження нашої незалежності. Чомусь в окопі це очевидно — де чорне, а де біле. А тут ми починаємо розводити імітації дискусій. Не дискусії заради рішення, а імітації дискусій.
В момент голосування в першому читанні за заборону цієї ФСБ-шної агентури під назвою московський патріархат, близько 50 депутатів вийшли з зали. Це люди, які точно працюють на ворога. Чи вони це усвідомлюють? Чи свого часу їм промили мізки і вони стали жертвою пропаганди? Чи це люди, які за російські кошти десятки років займали тут проросійську активну позицію? Це питання до наших спецслужб. На Одещині декілька народних депутатів нещодавно зустрічались із московськими попами, що чітко демонструє, що вплив дуже сильний. І те, що досі не відбулось голосування у другому читанні теж приклад потужного впливу, на превеликий жаль.
Наразі ми зібрали більше двох сотень підписів за те, аби внести нарешті це питання в порядок денний. Серед підписантів представники практично всіх фракцій і груп, окрім п'ятої колони з групи «Відновлення», яких я загалом називаю «Партія регіонів 7.0». Юлія Клименко з «Голосу» та Олександр Аліксійчук зі «Слуги народу» – це драйвери цього процесу в парламенті і мобілізації депутатів. Честь їм і хвала. Я переконаний, що це питання першочергове. Більше 200 підписів є, на днях буде і 226. Це не регламентна процедура, яка зобов'язує ставити законопроєкт у порядок денний, але це публічна позиція більшості від конституційного складу парламенту. Я переконаний, що ще декілька десятків депутатів, які сьогодні бояться поставити свій підпис, вони таки проголосують під суспільним тиском. І ми приймемо це історичне рішення в парламенті раз і назавжди.
*Незадовго після запису інтерв’ю, 20 серпня 2024 року Верховна Рада ухвалила у другому читанні законопроєкт про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності в Україні релігійних організацій №8371. За проголосували 265 народних депутатів. А за 4 дні, у День незалежності, цей закон було підписано Президентом.
- Як голова підкомітету з деколонізації, який комплекс тем та політик для парламенту ти бачиш в межах процесу деколонізації?
Я думаю, тут можна відзначити декілька ключових ініціатив. Найперше – деколонізація відбувається на полі бою. Звільнення територій від окупації і те, що ми зупиняємо ворога та не даємо окупувати наших людей і нашу територію – це і є найперша деколонізація. І для цього нам потрібна мобілізація не лише людей, а й ресурсів. Тому, зараз нам як парламенту необхідно знаходити всі можливі ресурси і рішення для того, щоб фронт був посилений. Щоб ми забули про те, що держава не може забезпечити армію FPV-дронами та пікапами – це досі на плечах волонтерів, так тривати не може. Серед місцевого самоврядування є безліч міських рад, які підтримували конкретні військові частини та підрозділи – закуповували щось і передавали, або навіть напряму передавали кошти. Не летальну зброю, а дрони, пікапи, інші речі. І це досі незаконно. І всі ці люди з чіткою і єдино правильною позицією «спершу дрони, потім стадіони» зараз мають проблеми. До цих громад приходять представники різних служб в погонах і починають кошмарити. Тож, для того, щоб у нас відбулася деколонізація, нам потрібно мобілізувати ресурс, нам потрібно посилити фронт, нам потрібно нарешті прийняти законопроєкт №9559-Д, який легалізує донати місцевих громад на Сили безпеки і оборони.
Коли ми звільняємо наші території, ми бачимо назви населених пунктів: Новомосковськ, Южне, Южноукраїнськ, Червоноград, Ватутіне та інші. Символ всієї цієї деколонізації можна знайти на карті України, на Сумщині, на кордоні з країною агресором, прямо на фронті – місто Дружба. Про яку дружбу на кордоні з країною агресором може йти мова? Я думаю, що це питання риторичне. І такої «дружби» багато в іменах загарбників нашої країни та катів нашого народу відображено в топонімах. У нас досі тисячі населених пунктів, які підлягають деколонізації. У 2023 році був прийнятий закон, який дає рамку, в межах якої і працює парламент – вже зареєстрували відповідну постанову про перейменування 336 населених пунктів. Чому Южноукраїнськ, якщо у нас є історична назва «Козацька фортеця Гарт»? Чому Новомосковськ, якщо у нас є історична назва «Козацьке поселення Матвіїв»? І цей список можна продовжувати.
Коли росіяни окуповують Маріуполь, що вони роблять першим кроком? Вони на табличці з назвою міста перемальовують букву «І» на «И». В перші дні окупації руїн Бахмуту вони повертають радянські назви зруйнованих вулиць, яких вже там немає. І все це робилося роками для того, щоб ми забули, хто ми. Щоб танк під триколором заїжджаючи сюди почував себе дуже впевнено, тому що він повертає з вулиця Ватутіна на вулицю Артьома. І важливо розуміти, що це також має вимір в тому, що наші діти ніколи не мають знати цих імен і жити в цьому історичному та культурному просторі, який Російська Федерація формувала в нашій країні. Тому що це все було як артпідготовка. Перед тим, як піхота заступає на позиції, ведеться обстріл артилерією та авіацією для того, щоб ці позиції, наш спротив і оборону придавити. Мені здається, що до цього етапу війни, яку Російська Федерація розпочала у 2014 році і продовжила в 2022 році повномасштабним вторгненням, вона робила декілька артобстрілів – культурний, інформаційний, історичний, економічний. І вже тоді заїжджала танками. І це треба усвідомити, коли ми говоримо про пріоритетність таких рішень як деколонізація.
І останнє – позбавлення державних нагород і звань зрадників. Не може бути Герой України Юрій Бойко, творець Партії регіонів першого і останнього зразка, та Герой України Давінчі. Не можуть у нас бути в одному пантеоні героїв і сучасники-воїни, які боряться за нашу державність і незалежність, і зрадники держави, які перейшли на бік ворога, зокрема в Криму.
- Чи можна сказати, що на початку повномасштабного вторгнення в деяких громадах ефективно для оборони спрацювала також і децентралізація? Як сьогодні можна описати відносини центральної влади і місцевого самоврядування?
Децентралізація не знає мирного часу. Вона розпочиналася після Революції Гідності, коли Росія вже напала на Україну. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, і центральна влада була дуже розбалансована, Київ в оточені, не зрозуміло, що робити, то децентралізація проявилася сміливими, вчасними, ефективними рішеннями громад. Дуже багато було громад, які забезпечували, співпрацювали і максимально сприяли Силам безпеки і оборони. Наприклад, мобілізовували людей в ТРО, хоча це не є їхнім повноваженням, сповіщали населення, організовували волонтерські штаби, постачали дефіцитні товари через інструмент міст-партнерств, безліч громад встановили прямі міжнародні стосунки з нашими країнами-партнерами. І це дуже допомагає – починаючи від комунальної техніки, закінчуючи підтримкою системних рішень і експертизою. Мені здається, повномасштабне вторгнення породило прецедент, коли наші громади стають суб'єктами перемовин.
У час воєнного стану між центральною і місцевою владою конфлікт, очевидно, посилюється. Тому що повноважень на місцевому рівні стає менше, а обмежень стає більше, наприклад, щодо розпорядження коштів, прийняття тих чи інших рішень. Центральна влада, очевидно, посилюється. І ми бачили, що впровадження військових адміністрацій в деяких випадках є вимушеним кроком, а в деяких випадках може бути кроком для, так би мовити, умиротворення та вирішення політичних конфліктів на свою користь. Це – дуже небезпечно. І про це говорять наші міжнародні партнери – вони це бачать та аналізують. І мені здається, що жоден подібний негідний крок держави не залишиться непоміченим. Як на мене, часто конфлікт між центральною і місцевими владами проявляється в бажанні, щоб там не було конкурента. Хоча я не знаю, про яку конкуренцію можна говорити в часи повномасштабної війни, бо це – абсурд.
Один із наших центральних фокусів був, є і, я переконаний, буде – це місцеве самоврядування і заходи, події, поїздки, пряме спілкування з громадами, мешканцями, головами, старостами, депутатами, місцевими бізнесами, місцевими неурядовими організаціями, асоціаціями громад. Це дуже сильно впливає на прийняття рішень. Відчувається тиск, адже залишаються прямі контакти, і вже не вдається в парламенті приймати рішення з паралельної реальності, які повністю відірвані від місцевого самоврядування. Хоч, на превеликий жаль, і такі приклади є.
- Чи є перспектива на окремих територіях, наприклад, на заході країни, провести місцеві вибори у разі прогнозованої та передбачуваної безпекової ситуації? Чи має це сенс для посилення мандатів місцевої влади?
Мені здається, може бути декілька мотивів для проведення виборів до місцевих рад. Моя базова позиція така, що як громадянин я не уявляю проведення виборів будь-якого рівня під час повномасштабної війни. Це може звучати, ніби я захисник статусу-кво, бо народному депутату не дивно говорити, що він проти виборів, бо він може прагнути зберегтися у парламенті і не проведення виборів до Верховної Ради – це єдиний шанс. Але це абсурд і це точно не має бути частиною жодних мотивацій.
Але якщо повертатися до місцевих виборів, то, по-перше, безліч старост та депутатів місцевих рад зараз на фронті. Як вони можуть реалізувати своє право бути обраними в умовах воєнного стану? По-друге, безпекові питання – повітряні тривоги, ракетні обстріли, прильоти. По-третє, як можуть кандидувати і голосувати ті, хто фізично зараз не тут, але хочуть бути тут, до прикладу, жінки, які законно виїхали за кордон з дітьми? Тобто, є цілий спектр аргументів, який мені, як українцю каже, що жодних виборів під час воєнного стану бути не може. Юридично Конституція захищає виключно вибори до Верховної Ради, але не заперечує вибори до місцевих рад чи вибори президента. Це вже регулює закон про функціонування в умовах воєнного стану. Але якщо ми говоримо не юридично, а про життєву реальність, то жодних шансів я не бачу.
А чи є потреба? На превеликий жаль, потреба вже більш ніж є. Наприклад, не випускати за кордон жінок-депутаток місцевих рад – абсолютно абсурдне рішення уряду, яке не має нічого спільного з управлінськими рішеннями і мотивацією. Єдиним результатом цього стало те, що десятки тисяч депутаток місцевих рад просто написали заяви на складання мандату. І в деяких місцевих радах питання вже не просто в тому проводити вибори чи ні, а в можливості приймати рішення, дієздатності, кворумі. І таких абсурдних рішень було багато щодо місцевого самоврядування, тому потреба у виборах насправді є.
- Наскільки різноманітні мирні ініціативи зараз розфокусовують увагу партнерів від реальних гарантій безпеки для України, фінансової та військової підтримки?
Якщо можна, давай на останок ще поговоримо трошки про мир, або так званий саміт миру, або потенційні перемовини, або умови, в яких Україна… Ну, чесно кажучи, з моєї точки зору, я не бачу зараз жодних мотивів, перспектив і потреб Російської Федерації йти на будь-які перемовини. Для них це не виграшна історія, але цей діалог навколо саміту Миру він з різних вуст по-різному виглядає. Особливо мене турбує те, що Російську федеральцію планують запрошувати на наступний, коли він буде, ніхто не знає, чи вона захоче прийти, ніхто не розуміє, що буде в порядку денному – невідомо, але, імовірно, це вже не формула президента Зеленського, тому що Росія ніколи не приймає можливість обговорювати Базовий документ на основі цієї формули в цих умовах. Тож питання наступне. Наскільки такі ініціативи на твою думку, вони розфокусовують чи сфокусовують увагу партнерів над треком по реальних гарантіях безпеки для України, фінансової підтримки, військової підтримки? І чи українська держава комунікує з українським парламентом? Держава має на увазі окремі гілки влади, як то виконавча і президентська, в цьому питанні.
Якщо повертатися до слова «мир», то, по-перше, ми маємо розуміти одну дуже непопулярну річ, яка нікому не подобається. Коли відбувається оголошена чи неоголошена війна між двома чи декількома країнами, то вона може завершитись виключно підписанням документу між цими країнами за посередництва міжнародних організацій чи без. Але треба бути свідомим, що колись прийде момент, коли потрібно буде підписувати документ. І там будуть стояти підпис агресора і наш підпис як країни, яка оборонялись. Це факт.
По-друге, чи можемо ми підходити до цього моменту зараз? Однозначно – ні. Ми зараз не в тих обставинах, коли можемо диктувати умови. Зараз все диктує поле бою. Наївно і абсурдно займатися самонавіюванням, що в нас на фронті все добре. Я думаю, зараз все менше людей це роблять, хоча ще в 2023 році багато хто цим спекулював і неправдиво оцінював ситуацію.
По-третє, єдина формула миру, яка може бути у 2024 році – це реальна і дієва підтримка від наших партнерів. Це – достатня кількість засобів протиповітряної оборони і ракет до неї. Це – використання заморожених активів РФ. Це – зброя, яка зможе дати нам конкурентну перевагу на полі бою.
Рано чи пізно кошти завершуються, і в наших партнерів вони теж не безлімітні. Одна ракета до «Patriot» коштує від 3 мільйонів доларів. Один масштабний нічний обстріл з боку Російської Федерації – це 150 ракет та дронів по нашій країні. Так, їх не збивають виключно «Patriot», їх збивають різні сили протиповітряної оборони, ракети різної вартості. Але в середньому вилка вартості відбиття однієї ворожої атаки може бути до півмільярда доларів за ніч. І треба розуміти, що ці кошти потрібно звідкись брати. Українська економіка зруйнована, вона в дуже поганому стані. Наші партнери також не мають безлімітних золотих карток, якими можуть безперервно нас підтримувати. Тому кошти заморожених активів країни-агресора, яка здійснює ці масштабні ракетні обстріли, мають бути використані. А що зможе дати нам можливість мати конкурентну перевагу на полі бою? Чи достатньо F-16 для зміни обстановки на фронті у 2024 році? Ні, не достатньо. В 2022 році було б достатньо, але момент пройшов. Ця допомога зараз важлива, потрібна, але недостатня. Зараз нам потрібні ракети дальнього ураження – нам потрібно ламати і нищити логістику, нафтобази, скупчення техніки, інші аспекти підготовки бойових дій, які відбуваються на території Російської Федерації.
Тому, мені здається, ППО, російські активи і ракети дальної дії – це три фактори, які зараз мають обговорюватися на будь-яких самітах, де звучить слово «мир». Не потенційний драфт майбутньої угоди і не думки про те, де має пролягати лінію фронту – це все дуже відносно. Наприклад, лінія фронту в липні 2022 року і в листопаді 2022 року була дуже різна, зокрема на напрямку, де я з підрозділом воював, в тому числі за допомогою техніки від наших партнерів, на кшталт «Хаймарсів», М-777. Наша хоробрість і їхня техніка змогли деокупувати значну частину наших територій. Тому, якби не хотілося, про жоден мир сьогодні мова йти не може. Нам потрібно говорити про справжню дієву підтримку України. Тому що ми воюємо не проти Росії, адже Росія сформувала коаліцію з Іраном, Китаєм, Північною Кореєю. І це – факти, матеріали, докази. Тому ситуація у нас може змінитися не на нашу користь. І про це теж потрібно говорити, коли ми говоримо про будь-які події зі словом «мир».
Першодрук: ЦЕНЗОР.НЕТ