Не потрібно бути занадто оптимістичними в питаннях підготовки до зими, адже переобладнати глобальну систему теплопостачання та електроенергії на локальні рішення за кілька місяців неможливо. Про це розповів Михайло Гончар, експерт з міжнародних енергетичних та безпекових відносин, президент Центру глобалістики «Стратегія XXI», який досліджує глобальні проблеми світової енергетики, енергетичної політики та міжнародної безпеки.
«Коли ми говоримо про наступну зиму і про крупні міста, особливо ті, які знаходяться ближче до лінії фронту чи до кордону з Росією, то очевидно, що мешканцям потрібно подумати про хатину на селі з дровами про всяк випадок. Хай воно не знадобиться, але краще щоб такий запасний аеродром був. У випадку, якщо в крупному місті не працює ТЕЦ, то без централізованого опалення міський масив з багатоквартирними будинками це просто холодна пастка. Я не переконаний, що вдасться переобладнати систему теплопостачання під якісь локальні маленькі котельні. Але, разом із тим, для менших міст і містечок є можливості максимально модернізувати те, що є, запастися якимись резервними джерелами живлення, щоб максимально убезпечити себе», - вважає він.
Проте, на його думку, маючи певний досвід, гарт і локальні рішення, знаючи сценарій, як це було у 2022-2023 роках, та завдяки самоорганізації ми зможемо це подолати. Такими думками Михайло Гончар поділився в інтерв’ю Ольза Айвазовській в межах спецпроєкту Громадянської мережі ОПОРА «Сила вибору».
- Чи був у нас шанс із проголошенням незалежності бути енергетично незалежними?
Був. Але потрібно було усвідомлювати це і усвідомлено до цього йти. Я нагадаю історію з появою нафтотерміналу в порту Південній та нафтопроводом Одеса-Броди. Це якраз і були ті перші проєкти, які були спрямовані на енергетичне унезалежнення України. Тоді це стосувалось нафтового сектору. Якщо коротко, то на початку 1990-х років якраз відбулося обвальне падіння нафтовидобутку в Росії, як результат другої половини 1980-х, коли Саудівська Аравія обвалила ціна на нафту і в Радянському Союзі виникли проблеми з нафтовидобутком. Тоді навіть говорили про те, що Росія з експортера нафти, яким був Радянський Союз, може стати імпортером. В Україні на той час відбувалась нафтопереробка 52 мільйонів тонн на шести заводах. Де брати нафту? Треба шукати якесь резервне джерело. Таке джерело було – Близький Схід, Ірак, Іран, але потрібно було збудувати інфраструктуру для того, щоб прийняти цю нафту з моря, бо вся нафта в Україну в радянські часи надходила трубопроводами. І ось так з'явився такий шанс, але про це мало хто пам'ятає. Проте, скільки ґвалту тоді здійнялось, що не можна там будувати термінал, бо нібито є тріщина в земній корі, і як тільки його збудують, то Одеса та Південний підуть в ту тріщину. Це були абсолютно абсурдні речі, і зрозуміло, звідки вони поширювались, щоправда, корисних ідіотів вистачало серед місцевих і в той час. Але проєкт рухався, хоч і повільно. Гору взяв підхід не на унезалежнення, а щодо врахування ринкової економіки – треба все обрахувати, не витрачати гроші дарма, домовлятись з Росією з огляду на наші штучно створені нею борги. І всі подальші проєкти, які потім виникли і по газовому сектору, і по атомній енергетиці також гальмувались російським і проросійським лобі, які говорили, що не треба зайві клопоти та витрачатись, бо все можна взяти по-братськи поруч, хоча, по суті, це був механізм збереження радянського статус-кво і торпедування всіх проєктів з диверсифікації постачань енергоресурсів. Тим не менше, отак зигзагоподібно ми все ж таки прийшли до того стану, коли за якимись напрямками виявились навіть попереду Європейського Союзу. Наприклад, у постачанні ядерного палива в країнах ЄС ще немає того рівня диверсифікації, який є у нас.
- Де ми зараз беремо ядерне паливо?
Постачання йде зі шведського заводу компанії «Вестінгауз». І якщо є певні системні, хай і не зовсім послідовні, зусилля, то це зрештою призводить до успіху. Практично 20 років тому розпочались перші потуги, але вже перші комерційні постачання були в 2012 році. А коли в 2014 році Росія розпочала агресію проти України, то все це прискорилось, і на зараз від постачань з єдиного джерела російського твела ми практично не залежимо.
- Наскільки Європа зможе диверсифікувати свої енергоресурси, якщо вони ще більше залежні від Російської Федерації?
Є приклади діаметрально протилежні. Перший приклад – це Польща і Литва, які позбулися газової залежності від Росії цілком свідомо, це був наслідок свідомого політичного курсу урядів і президентів цих країн. Уряди і президенти мінялись, але цей курс залишався незмінним. Тому Литва і Польща – рафіновані приклади того, як потрібно робити, і як досягати успіху. У них це розтягнулося на два десятиліття, але в цій критичній ситуації вони унезалежненні.
А інші приклади є абсолютно протилежні. Класичний – це Угорщина. Звичайно, все це прикривається контекстом національних інтересів, що, мовляв, це вигідно, що стабільний постачальник на відміну від інших, що немає проблем домовлятися з Росією. Але це наслідок довготривалого сидіння на нафтовій, газовій і ядерній голці – вони вже по-іншому не можуть. Якщо вони щось почнуть робити щось інше, то їх чекає політичний крах, тому що в Москві є відповідні досьє, які можуть бути оприлюднені, ці послідовники Кремля будуть шантажовані s зійдуть з політичної арени. Тому вони змушені продовжувати все це і дедалі більше намагаються вичавити по максимуму за свою лояльність та підтримку, за цю роль троянського коня. Мовляв, що росіяни і надалі даватимуть їм дешеву нафту, газ за спеціальною ціною, будівництво двох енергоблоків АЕС «Пакш» в Угорщині, щоб отримати більш дешеву електроенергію і на чергових виборах підгодувати свій електорат знижками в тарифах і цінах на енергоресурси. І ця технологія працює. Це приклад, як не потрібно робити.
І є ще інший варіант, коли країна коливається між тут і там. Наприклад, в сусідній Словаччині попередній уряд Едуарда Геґера був спрямований на диверсифікацію постачання ядерного палива за українським і чеським зразком, але теперішній уряд Роберта Фіцо проголосив, що потрібно зберегти напрацьовані протягом багатьох десятирічь відносини. Так само Австрія намагається зберегти відносини з Росією. Вони пишаються тим, що перший газовий контракт на постачання радянського газу в Західну Європу, яка була за «залізним занавісом», у 1968 році був саме за австрійською національною кампанією «ОМV». Дарма, що насправді той газ, який формально був радянським, насправді був українським з наших західноукраїнських родовищ. Бо сибірські родовища в СРСР тоді тільки починали розроблятися, і той газ з Росії, з Сибіру, став надходити тільки в другій половині сімдесятих.
- Чи могла Україна якось по-іншому пройти цей етап примушування до взаємодії? Чи могли наші уряди якось по-іншому вдіяти в той момент і забезпечити повноцінну енергетичну незалежність до початку війни з Російською Федерацією у 2014 році?
Звичайно, могли. Відповідь на це питання доволі однозначна, якщо дивитися через призму національних державних інтересів. Але чи могли реально це зробити, якщо взяти до уваги те, як формувався уряд, кого туди призначали, чиї інтереси вони відстоювали? Це прикривалось тим, що потрібно отримати дешевий газ від Росії. Але насправді він не був дешевим. Він був дешевим тільки для окремо взятої олігархічної групи, і це робилось зумисно. Тому що саме ця група потім відігравала роль такого собі штовхача та лобіста інтересів, при чому не тільки галузевих, а й політичних.
Якщо згадати, як відбулися переговори після першої газової кризи на перетині 2005-2006 років, то коли делегація з України прибула до Москви, ми вже три дні були без газу і так само було різке падіння обсягів транзиту через Україну до Європи відповідно. Тоді якраз була холодна зима, а потреба в газі зросла. І, як розповідав один з учасників цих переговорів, що українських учасників певний час маринували в кімнаті – спеціальне витискування чекайте-чекайте-чекайте – і коли через деякий час в кімнату зайшов голова «Газпрому» Олексій Міллер, він сів напроти, уважно подивився і сказав: « Думайте-думайте, надо ли вам НАТО». А це якраз був період після Помаранчевої революції, коли Україна, по суті, відновила своє прагнення до членства в Альянсі. Тому що перед тим воно було сформульовано ще в травні 2002 року, коли було фундаментальне рішення Ради національної безпеки і оборони України й президент Леонід Кучма підписав відповідну воєнну доктрину, кінцева мета якої передбачала членство України в НАТО, але потім були події, пов'язані з відомою схемою започаткування «РосУкрЕрго». Так, в 2004 році відбувається ялтинська зустріч Кучми і Путіна, після якої раптово з воєнної доктрини зникає положення про членство України в НАТО, але з'являється схема «РосУкрЕрго», потім відбуваються події Помаранчевої революції, які перекреслили плани Кремля по насадженню в Україні прокремлівського режиму на чолі з президентом Януковичем, який був прем'єром, але за сценарієм та задумом Кремля мав стати президентом ще у 2004 році, та цього не відбулось, і далі пішла та сама помста Кремля.
Схема «РосУкрЕнерго» була приготовлена ще 2004 року, а далі її треба було імплементувати – створили «УкрГазЕнерго», як дочірню структуру «РосУкрЕнерго» під виглядом такого спільного підприємства. Хоч потім з Москви весь час тицяли пальцем, що, мовляв, там же Україна бере участь, але там брали участь приватні особи, це не була держава. По суті, це був спрут корупції, який ефективно спрацював на гальмування євроатлантичного руху України і всіх проєктів, пов'язаних з енергетичним унезалежненням, передовсім це стосувалося газових постачань. Тому що до цього більшу частину газу ми імпортували з Туркменістану. Так, це було так само через Росію через свопову схему, але все ж таки то був туркменський, а не російський газ. Схема «РосУкрЕнерго» це, по суті, заблокувала. Ця нібито швейцарська компанія за місцем реєстрації, практично була повністю керована «Газпромом», і на той час вони не сильно це все і приховували.
- Політична боротьба парламентських виборів 2006 року в агітаціних матеріалах також відображала це болюче питання ЖКГ та енергетики. Наприклад, у «Нашій Україні» це було «Світлу – так. Газу – так», а партії, які були ближчі з Росією, переважно обіцяли дружбу з Росією та низькі ціни, але ми бачимо, що було за цими обіцянками і до чого це призвело. Сподіваюсь, наші західні партнери не будуть повторювати цю історію, бо ЄС замкнені в певній інфраструктурі та інтересах.
Вони повторюють нашу історію, особливо Німеччина. Вони дуже серйозно підсіли на російське газове постачання. Але феномен полягає в тому, що в екстремальній ситуації вони швидко зіскочили з цієї газової голки.
- Повномасштабна війна Росії в Україні почалась одразу після підписання угод про «Північний потік-2». Європейський Союз завжди вважав, що економіка – це превенція небезпеки війни, але воно спрацювало навпаки. А наскільки наша наявна газотранспортна інфраструктура, яка ще поки доставляє російський газ транзитом через Україну до ЄС, буде залишатися актуальною після завершення відповідного контракту незабаром?
Слід відзначити, що російська енергетична стратегія і воєнна стратегія не є окремішними – вони тісно переплітаються. Хоча для пересічного європейського аналітика це завжди було неочевидним, тому що європейський підхід, зокрема і німецький, це все розкласти по поличках – те, що лежить на цій поличці не повинно змішуватись із тим, що лежить на іншій поличці. Мовляв, треба окремо розглядати газову стратегію, бо це бізнес, а раз це приносить гроші, то воно недоторкане. Вони дають нам газ – ми їм даємо гроші. І все. Не треба сюди вплутувати якісь військові речі – це абсолютно з іншої сфери. Натомість для Росії це – інструмент. Так, це те, що приносить гроші, але це не просто товар, це товар+, який в певний час має виконати невластиву товару функцію, а саме функцію зброї. І саме тому звідси йшла реалізація проєктів, які були спрямовані на те, щоб узалежнити Європейський Союз в цілому на 70%. Та вони дещо поспішили. Вони були вже дуже близькі до успіху, наприклад, Німеччина залежала на 55%, а Європейський Союз на 46%. І це ще не ті показники, які однозначно і безповоротно розвернули б Європейський Союз в бік від Сполучених Штатів: тільки дивимось на Росію, отримуємо дешевий газ, робимо газохімію, продаємо рентабельно, конкуруємо з американцями, конкуруємо з китайцями і так далі. Цього не трапилось. Напевно, в Кремлі відчували, що важливо надійно посадити на газову голку Німеччину, а Німеччина – це лідер Європи, Європейського Союзу, і решта нічого не зможуть робити. Це була переоцінка і ролі Німеччини, і ступені її залежності, і власних можливостей.
Тому, коли ми тепер дивимося на все це ретроспективно, то потрібно дивитися з точки зору того, що перші ознаки веапонізації Росією газу як інструменту тиску на інші уряди, починались ще в 1990-х роках. Зокрема, у відносинах з Україною, коли навіть тоді ми отримували газ по більш високій ціні. Це пояснювалось дуже просто – мовляв ринкові умови. Тоді Німеччина отримувала газ по 83 долари за 1000 кубічних метрів, а ми по 86 доларів. Коли ми говорили, що ми ж ближче, а Німеччина далі, то нам відповідали – це ринок, мовляв, беріть газу більше – зробимо знижку. А брати більше – означає ще більше узалежнюватись. Потім вони по цих схемам «РосУкрЕнерго» та «УкрГазЕнерго» ввели ескалаційну формулу, яка давала кожен рік додаткові плюси в ціні. А в 2009 році вони змінили алгоритм – коли вже був тиск на те, що це формула дає ціну газу вищу, ніж Європі. На що росіяни теж говорили, що вона вища, ніж в Європі тому, що Німеччина багато газу купує, а ви намагаєтесь зменшити обсяги закупівлі. Тоді відбулася відома угода 2009 року, де все на перший погляд виглядало ніби зовсім по-іншому, ніж було до цього. Була спеціальна ціна газу, але тільки на один рік, щоб потім, коли в 2010 році відбудуться президентські вибори і буде зрозуміло, хто президент, виставити вже зовсім інший підхід – формула, яка знову дає цінову ескалацію. Не хочете цінової ескалації? Хочете знижку? Будь ласка. Тільки потрібна пролонгація перебування Чорноморського флоту до 2042 року. І це те, що відбулось – харківські угоди.
Що стосується «Північних потоків», то вони були спрямовані на те, щоб безповоротно енергетично-газово узалежнити Німеччину. Для того, щоб цього досягти, почали відбуватись події 10-річної давнини, хоча багато хто недооцінює цей момент і у нас, і в Європі. Почалось вторгнення на Схід України. Всі ці події, пов'язані. Були спроби створення так званих «народних республік» в Донецьку Луганську, Харкові, Дніпрі, Херсоні, Миколаєві, Одесі. Зрештою вийшло тільки на шматках Донеччини та Луганщини. Але потрібно взяти до уваги, що тоді в період квітня, травня, червня і до середини липня, йшла дуже динамічна та інтенсивна газпромівська пропаганда: листи з Кремля за підписом Путіна до очільників Європейської комісії та листи від «Газпрому» до європейських компаній про те, що в Україні громадянська війна, газ іде в Європу транзитом через Україну, потрібно приймати рішення, щоб убезпечитись від цих ризиків. Що малося на увазі? Тоді «Північний потік-1» вже працював, і вони запропонували проєкт «расширения существующего «Северного потока». Це не відразу потрапило в ЗМІ. Але Через рік вони назвали його «Північний потік-2», хоча де-факто він і є розширенням першого. І було ще два серйозні інциденти, які виглядали як аварії в наших газопроводах – великі вибухи у травні на Франківщині й у червні на Полтавщині. Причому вони відбулися саме в тих місцях, де трубопроводи дійсно мали дефекти, пов'язані з багаторічною експлуатацією. Але потім, коли взяли аналіз ґрунтів, там знайшли залишки вибухівки. Тобто, знали, куди підкладати. Все це працювало на ту версію, що українська ГТС зношена, в Україні громадянська війна, тому треба швиденько прокласти ще дві труби вздовж існуючого «Північного потоку». І це достатньо потужно спрацювало. Потім, коли російським «Буком» був знищений рейс МН17 малайзійської компанії, ця пропаганда дещо стишилась, але підкилимна робота продовжилась. І, як наслідок, у 2015 році відбулося підписання групою компаній угоди про будівництво «Північного потоку-2». Це все насправді спрацювало. І тут треба віддати належне адміністрації тодішнього президента США Трампа щодо санкцій проти «Північного потоку-2». Безвідносно до мотивів, якими керувалася адміністрація Трампа, вона діяла фундаментально правильно. Тому що у Вашингтоні розуміли, яка загроза йде від цих російських проєктів, які, по суті, відтворювали стару ще радянську довгострокову стратегію кінця 1960-х – початку 1970-х років, що була спрямована на узалежнення Європи від постачань радянських енергоресурсів.
Є людина-легенда, ветеран нафтогазової галузі, Іван Васильович Діяк, якому зараз десь років 94. Він написав кілька серйозних досліджень, які видані як книги. Вони пов'язані з його спогадами, на той час молодої людини, яка в числі молодих професіоналів-газовиків з України, освоювала Західно-Сибірські газові родовища. З-поміж іншого він згадує один цікавий випадок, коли в середині 1980-х років із Москви прибула делегація очолювана очільником Держплану СРСР Миколою Байбаковим. Тоді після засідання Політбюро ЦК КПРС відправляли таких гінців, щоб завдання партії та уряду доводити до виконавців. І на одному з засідань він повідомив, що треба докласти зусиль, аби якомога швидше збудувати ці газотранспортні системи в Європу та досягти цілей збільшення газової залежності Західної Європи від радянських постачань, зробити Європу більш залежною і більш уважною до політики Радянського Союзу. Те, що ми зараз називаємо розірвати трансатлантичну єдність між Північною Америкою і Європою. Тобто, у 2003 році на урядовому рівні була схвалена перша системна енергетична стратегія Росії до 2020 року. По суті, Путін реанімував старі радянські плани, які були реалізовані достатньо успішно. Але, тим не менш, не так сталося, як в Кремлі гадалося.
- З нового року газотранспортна історія для України буде закрита, чи труба буде діяти в якийсь інший спосіб? Чи можуть партнери, які хочуть і надалі отримувати газ через неї, стояти на певних позиціях заради пролонгації цієї угоди, зробити це частиною так званого мирного треку?
Ці партнери відомі – це Угорщина, Словаччина і Австрія. Вони хочуть пролонгації саме в тому вигляді, в якому все є – пролонгована чинна угода або підписана нова. Для нас це абсолютно неможливо. Вони вважають, що, мовляв, бізнес і війна – все окремо. Але потреби в такій угоді не було вже тоді, коли вона підписувалась. Вона мала бути іншою, а саме – відповідати європейській практиці. Просто тоді Європейська комісія, яка була, в принципі, на нашому боці, але все рівно, як завжди, не зовсім була в нас впевнена, тому зробила мікс старих угод «Газпром» – «Нафтогаз» та європейських підходів. Чому мікс? Тому що, з одного боку, там зафіксовані ті норми, які характерні для європейських газових контрактів та відносини між європейськими операторами, а з іншого боку, залишилась ось ця форма контракту між «Нафтогазом» і «Газпромом» – передача газу від «Газпрому» до «Нафтогазу», а не безпосередній продаж кінцевому споживачеві у вигляді європейської компанії, яка мала б його забрати на нашому східному кордоні. Оператор транспортної системи України мав би мати відповідний контракт з цим європейським покупцем російського газу і просто доставляв би цей газ уже власності європейського покупця від східного кордону України на західний, де передав би вже, наприклад, словацькому чи угорському оператору. От і все. Так мало би бути вже в 2019 році. Але якраз Європейська комісія, яка відіграла тут безпосередню роль, зліпила цей мікс. Тепер Європейська комісія достатньо чітко устами профільної єврокомісарки Кадрі Сімсон заявила про те, що Європейський Союз не потребує в подальшому збереження цих постачань газу через територію України з урахуванням всіх тих реалій, які є на сьогодні. І тому, в принципі, нам немає ніякого резону йти на зустріч цим трьом шанувальникам Кремля в Європі, з якого погляду ми би на це не подивились.
Звісно, дехто говорить, що збереження транзиту може бути певною гарантією, що Росія не буде завдавати ударів по нашій газовій інфраструктурі. Проте цьогорічні удари в кінці березня та на початку квітня якраз свідчать про інше. Я завжди говорив, що це слабка страховка. Тому що немає того газового потоку з Росії в Європу в сотні мільярдів кубів на рік, який був раніше, і це було важливо для «Газпрому» і Кремля. Зараз газ – це більше зброя, причому слабіюча зброя, тому що обсяги постачання вже зовсім інші. Зараз Європейський Союз імпортує на порядок менше газу, ніж було років п'ять назад. По суті, «Газпром» відкинутий по поставках газу в Європу на рівень другої половини 1980-х років радянського періоду. Це самогубна політика для «Газпрому», але зрозуміло, що генеральний менеджер «Газпрому» сидить в Кремлі, а не десь в офісі «Газпрому». Тому в цьому контексті, з якого б боку ми не поглянули, немає ніякого резону продовжувати цей чи підписувати якийсь новий контракт чи угоду. Це неможливо. Ні з політичних, ні з економічних, ні з безпекових міркувань. Це не є підстраховкою, тому що вони вже почали бити по нашій газоінфраструктурі. Тим самим вони показують і нам, і Європі, що їм це вже неважливо. Тому нам потрібно підходити до всього цього вже зовсім по-іншому.
Це і додаткові засоби протиповітряної оборони для того, щоб прикрити ту зону, де розміщені наші інфраструктури. Зокрема, Львівську та Франківську області, де зосереджені наші основні потужності підземних сховищ газу. Якраз з 2020 року був особливо успішний сезон, коли практично майже на третину наші підземні сховища були заповнені саме газом європейських трейдерів – компаній, які використовували це дуже ефективно у своїх бізнес-схемах. Минулого року теж було доволі непогано – десь 2,3 мільярда кубічних метрів газу було закачано європейськими трейдерами. Звичайно, це вже був не той рівень зі зрозумілих причин, не 10 мільярдів, як у 2020 році. На цей рік планувалось десь порядка 4 мільярдів. Та ситуація зараз стрімко змінилася, і стверджувати, що там буде й скільки – складно. Але це зайвий раз говорить про те, що нам потрібна не тільки допомога в вигляді додаткових засобів протиповітряної оборони, але й закриття нашого неба, принаймні по лінії Рівненська-Хмельницька-Південноукраїнська АЕС за допомогою авіації партнерів, скажімо, умовної «Коаліції рішучих в Альянсі переляканих». І це має мати вигляд гуманітарної місії. Ідеальної системи ППО просто не існує, скільки б «Patriot» чи чогось іншого не поставили. Тому в цьому контексті якраз варто вести мову про більш загальний підхід, тим більше «Коаліція рішучих» все ж таки ніби має намір діяти більш рішуче. Тут і є поле для діяльності, при чому в обопільних інтересах, а не тільки в інтересах України.
- А як Росія досягла такої ефективної точності обстрілів енергетичної інфраструктури цього року в порівнянні з обстрілами періоду кінця 2022 року – початку 2023 року? І як би Ви могли охарактеризувати сталість нашої енергетичної системи в цих умовах?
Це результат зміни тактики. Вони не відразу до цього прийшли. Те, що вони намагаються досягти зараз, це те, що вони хотіли досягти з 10 жовтня 2022 року по 9 березня 2023 року. Просто вони переоцінили свої можливості і недооцінили можливості нашої протиповітряної оборони на той час. Але тоді шкоди було завдано немало. Були зроблені відповідні висновки.
Запитують, а чому ж вони взимку цього не робили? Тому що взимку були інші пріоритети. Вони концентрувались на нанесенні ударів по оборонно-промисловим підприємствам. Запас ракет і дронів не безмежний, тому є якась пріоритезація. Далі, очевидно, був підхід, що після того, як достатньо добре завдали ударів по підприємствам ОПК, треба збити роботу цих підприємств. Коли немає електроенергії, то крупне підприємство не зможе функціонувати. Мале підприємство зможе – генератор поставили, кілька десятків кіловат йому вистачить. А для крупного оборонного підприємства, особливо там, де є конвеєр, так не вийде. І тому відбулась переорієнтація та зміна тактики. Якщо раніше в основному летіли дрони і крилаті дозвукові ракети, то це те, що збивається з тим чи іншим коефіцієнтом успішності. Наприклад, якщо в жовтні коефіцієнт знищення дронів та ракет під час перших цих атак був 53% – грубо кажучи, майже половина долітала до цілей. А потім, коли у нас з'являлись додаткові засоби ППО, цей коефіцієнт зріс і став десь 73%, а іноді й під 90%. Зараз вони застосувують тактику, яка, в принципі, була прогнозована, але все одно неочікувана – спочатку великий обсяг дронів, які виснажували систему ППО, потім крилаті ракети, які теж значною мірою збивалися, а потім балістика, з синхронізацією на останньому етапі. І якщо заряд дрона це 50 кг, то потужність боєголовки балістичної ракети вже значно потужніший – півтонни чи тонна – руйнівний ефект значно більший. Навіть там, де були зроблені інженерні засоби для захисту тих чи інших об'єктів, наприклад, підстанцій, то такого прямого удару балістики вони не витримають. Удар дрону – може витримати, але якщо прилетить півтонна боєголовка, то це все не захистить. Тому зараз ми і спостерігаємо цю картину ефективного ураження.
Але, зверніть увагу, об'єднана енергосистема продовжує працювати саме як енергосистема. Так, я не хочу применшувати проблем – ми вже зараз змушені імпортувати певні обсяги електроенергії та брати аварійну допомогу, щоб тримати енергосистему в функціональному режимі. Тому в цьому контексті ситуація виглядає найбільш загрозливою з урахуванням того, що до наступного зимового сезону виправити становище можна буде лише частково. Потрібно кардинально міняти підходи до подальшого розвитку енергетики, але домогтися якогось швидкого ефекту протягом місяців неможливо.
– А що можливо? Бо зима буде по календарю.
Так, зима буде по календарю. Будемо сподіватися, що вона теж буде теплою, або принаймні не такою холодною. Три останні зими були теплими. І це один з чинників, чому в Росії ображаються на «генерала Мороза», який три роки підряд не був їхнім союзником. В цьому плані дійсно особлива загроза для крупних міст, таких як Харків, де знищена саме система подачі тепла. Тому що одна справа, коли взимку немає електроенергії, але інша справа, коли немає і тепла. Якраз ТЕЦ продукують тепло, і те, що робить Росія з ними, вона робить це цілком свідомо. Я би сказав, що вони повторюють американську стратегію 1991 року часів першої операції «Буря у пустелі», коли американці нищили енергетичну інфраструктуру Іраку, включаючи паливну, нафтопереробну, електроенергетичну – все зачищалося повністю. І це відповідає класичній стратегії ведення сучасної війни. І от зараз, в таких містах як Харків та Одеса вони б'ють по енергетичній інфраструктурі, щоб домогтися там не тільки темряви, але й холоду на наступну зиму. Тобто, в принципі, це ті задачі, які вони ставили ще 2022-2023 роках, сподіваючись, що коли вдасться знищити українську енергосистему, то буде і темрява, і холод – сценарій «холодомору», як вони його називали. Зараз вони все це повторюють. Тоді, мовляв, не вийшло, ну так зробимо зараз. І тепер це вже робиться із застосуванням все більш варварських методів, коли здійснюються невибіркові обстріли. Тим більше з урахуванням близького розташування Харкова до кордону з Росією, запускаються ракети, перероблені під наземні цілі, з зенітно-ракетних комплексів С-300. І перехопити їх практично немає можливості. Створюється не просто вже примара енергетичного холоду і темряви, але й ракетного терору. В чомусь це нагадує те, що росіяни робили в 2016 році у сирійському Алеппо. По суті, робиться ставка на те, щоб зламати моральний дух українського суспільства через міста-мільйонники, які завжди займали чільне місце в Україні з точки зору їхнього функціоналу: Харків – промисловий центр України, Одеса – портове місто і так далі. Вони вважають, що можна через такі міста домогтися деморалізації українського суспільства в цілому. І також вони спостерігають за реакцією наших західних партнерів, беручи до уваги те, що за Алеппо з ними нічого не трапилось.
- Зважаючи на те, що Харків знаходиться близько знаходиться біля кордону з Росією, чи є якісь конкретні засоби протидії обстрілам? Що ми можемо рекомендувати, просити, вимагати від наших партнерів для цього?
Те, що стосується нешвидкісних цілей, то там працюють мобільні групи, які можуть перехоплювати, наприклад, ті ж самі безпілотники. Але це не те, що відбувається там зараз, хоча , по суті, ці обстріли розпочались ще в 2022 році. Ніхто не буде ризикувати і розміщувати там якісь серйозні західні протиповітряні комплекси, щоб перехопити ракету, політ якої займає хвилину. Бо ці комплекси можуть бути знищені, й особливого ефекту це не дасть. Я думаю, що в цьому контексті навряд вдасться добитися якогось успіху в такій прямій постановці завдання.
Інша справа, що ми маємо отримати авіацію та домогтися зняття абсурдної заборони на використання західних засобів озброєння за межами України. І тоді ми зможемо прибрати всі ці комплекси ЗРК, з яких роблять пуски по Харкову. Вони мають бути знищені. Так само, як ми це робимо в Криму – минулого літа в районі Євпаторії та Чорноморського ракетними ударами там були знищені комплекси С-300 та С-400 – була прорвана оця система протиповітряного захисту, якою росіяни користувались там саме як системою протиповітряного захисту. А поблизу Харкова, з Белгородщини, вони користуються нею як засобом для нанесення ударів по наземних цілях, але це зробиться з тих же самих комплексів. Тому вони мають бути знищені або росіяни мають відвести їх на таку відстань, коли удари по Харкову стануть неможливими. Іншого варіанту просто не існує. Тож, вихід є, але потрібна, щоб «коаліція рішучих» стала такою не тільки на словах, а й на ділі. Треба, щоб були зняті ті обмеження, які з воєнної точки зору виглядають абсолютно неадекватними і знаходяться в полоні хибного антиескалаційного підходу.
- Що може допомогти диверсифікувати ризики найближчим часом з огляду на наближення зими та постраждалу енергетику? Чи можна знайти баланс між великими проєктами, які потребують значних інвестицій і багато часу, типу побудови додаткових блоків на діючій АЕС, а також між кластерними маленькими рішеннями типу генераторів?
Баланс можна знайти, але якщо ми візьмемо часовий горизонт до настання зими, то реалізувати все це в масштабах України неможливо – на це підуть роки. Багато хто говорить, що всю цю об'єднану систему потрібно розподілити, щоб все було як в мобільному зв'язку – по сотах. Проте, навпаки – якби не ця об'єднана система України, то ми б вже сиділи в суцільній темряві. Це – наша велика перевага. В рамках одного з проєктів ми вивчали енергосистеми наших партнерів з країн НАТО – жодна західноєвропейська енергосистема не витримала би тих ударів, які були по нашій енергосистемі навіть в кінці 2022 року – на початку 2023 року. Вони б лягли після кількох таких ударів по ній по одній простій причині – в них апріорі немає запасів резервних потужностей. Є якісь суто невеликі, бо бізнесу невигідно робити це все, адже обладнання фінансово не повертається так, як воно мало б. Тому це наша велика перевага.
Звісно, потрібно робити розосереджену генерацію, та це неможливо зробити в режимі онлайн протягом кількох місяців. Для цього потрібні відповідний підхід зі сприянням на рівні держави та ініціативи на місцях, які мають поєднуватись з відповідною донорською підтримкою. Мені складно навести зараз такі приклади, тим більше це все ще тільки має реалізовуватись. Наприклад, минулого року мали ввести мобільну станцію потужністю 28 МВт американської поставки але щось так і не сподобились, тому що є маса різних перешкод. На жаль, найбільш проблемно перелаштовується мислення, особливо у високих кабінетах.
Не потрібно бути занадто оптимістичним в даному випадку. Коли ми говоримо про наступну зиму і про крупні міста, особливо ті, які знаходяться ближче до лінії фронту чи до кордону з Росією, то очевидно, що мешканцям потрібно подумати про хатину на селі з дровами про всяк випадок. Хай воно не знадобиться, але краще щоб такий запасний аеродром був. Якщо, скажімо, у Києві чи в Житомирі взимку мінус 10-15 градусів, це вже занадто, то на Сході це може бути і мінус 20-30. У випадку, якщо в крупному місті ТЕЦ не працює, то без централізованого опалення міський масив з багатоквартирними будинками це просто холодна пастка. Я не переконаний, що вдасться переобладнати систему теплопостачання під якісь локальні маленькі котельні. Тому що ця система спроектована по-іншому, вона стара, та в неї ще залишився серйозний запас міцності. Треба виходити з цього. Але, разом із тим, для менших міст і містечок є можливості максимально модернізувати те, що є, запастися якимись резервними джерелами живлення, щоб максимально убезпечити себе на той випадок, якщо будуть ще завдані ураження по об'єктах і генерацій, і енергосистеми.
Базова традиційна генерація в електроенергетиці у нас завжди була атомна. Але в умовах браку маневрової генерації, на атомній генерації працювати все складніше. Це буде великою проблемою. І я думаю, ворог до цього готується. Я думаю, що безпосередньо по АЕС бити не будуть, але наступні удари можуть бути спрямовані якраз на те, щоб від'єднати атомні енергоблоки від енергосистеми. Це те, що вони намагалися зробити і раніше. Тоді, звісно, виникне дисбаланс в енергосистемі. Коли навіть тої допомоги, яка може надходити з європейської енергосистеми, з якою ми інтегровані, буде недостатньо для того, щоб її збалансувати. І тоді вихід тільки один – ті самі віялові відключення із усіма витікаючими наслідками.
Та згадайте, у 2022-2023 роки теж не було легко – не працювали ліфти, зупинялися підприємства тощо. Але, тим не менше, формула виживння була віднайдена, попри все те, що нам пророкували і прогнозували. Ми можемо кепкувати з генераторів чи екофлоу, але це допомогло нам. У нас вже є певний гарт, певний досвід, ми розуміємо, який сценарій може бути. А коли ми все це усвідомлюємо, то це вже зовсім інша ситуація, ніж коли ми раптово зіштовхуємося з чимось, чого раніше не було. Не треба уповати, що хтось прийде і якось нам допоможе. Так що, я думаю, що завдяки ось такій самоорганізації ми і це подолаємо.
Першодрук: ЦЕНЗОР.НЕТ