У державному бюджеті на 2025 рік планують вдвічі зменшити видатки на Український культурний фонд, – розповідає голова Наглядової ради цієї інституції, філософиня Наталія Кривда. На її думку, зрізання грошей на культуру – це викачування крові з нації, особливо під час війни.
«Ключова функція культури в суспільстві – це соціальний каркас, націєутворююча функція. Культура, мистецтво, література – це той цемент, той клей, який або склеює суспільство і робить його потужним, ефективним, дієвим, помітним на світовій арені та впливовим всередині країни, або не склеює і не робить», – зазначила вона в інтерв’ю Голові правління Громадянської мережі ОПОРА Ользі Айвазовській.
Наскільки росіяни можуть бути ефективними у використанні культури для зміни ідентичності наших громадян на окупованих територіях з 2014 року? І чи можемо ми якось працювати з перспективою повернення?
Мені здається, що це питання нашого виживання як нації. Якщо ми віримо, що всі наші окуповані території будуть повернені, значить має бути інтегроване населення цих територій. Це боляче говорити і чути, але ми маємо розуміти, яка прірва сформується між людьми, які жили в межах україномовного середовища з промоцію українських цінностей, і середовищем, яке підпало під промивання мізків.
На рівні державної політики Російської Федерації виділено окремим напрямком і забюджетовано шалену кількість грошей на те, щоб працювати з населенням на окупованих територіях, які вони називають “приєднаними”. З їхнього державного бюджету вже виділено 2,4 мільйона євро на підтримку регіональних відділень політичних партій, які займаються пропагандою в окупованих частинах Донецької, Луганської, Херсонської, Запорізької областей. Пораховано навіть, що 63 тисячі супутникових тарілок має бути поставлено на цих територіях.
Це означає, що середовище буде насичене агресивними російськими наративами, які абсолютно спотворюють правду, але які є дуже впливовими. РФ свідомо формує культурну політику таким чином, щоб кожна група населення отримала свій культурний продукт. Для тих, хто все ще романтизує реальність 1990-х – серіал «Слово пацана», для тих, хто цікавиться військовою історією і шпигунськими пристрастями – серіал «ГДР» і так далі. Вони дуже серйозно, системно і, на жаль, успішно працюють з людьми, як на своїх, так і на наших територіях.
Ми, як держава, суспільство, культурна спільнота, після деокупації наших територій будемо мати дуже серйозні задачі з повернення людей до стану критичного мислення, нормального ставлення та оцінки ситуації. Щодо ідентичності, то вона може формуватися за типом крові чи за принципом цінностей. І мені видається, що українська політична нація, підкреслюю слово «політична», формується через ціннісний аспект. При величезній повазі до етнічної культури, мови, традиції, народної культури і так далі, але все ж таки акцент в основному ми маємо робити на цінностях.
Чи мають бути якісь специфічні елементи відновлення політики повернення, спрямовані на території, які мають унікальну регіональну ідентичність? Наприклад, щодо Криму з його кримськотатарською ідентичністю, українським контекстом і наративами про його нібито історичну російськість?
Існує поняття такої ідентичності, яка формується з набору різних ідентичностей, з віяла ідентичностей. В англійській мові воно називається cut-and-mixed – порізане і змішане. Але я наполягаю на тому, що національною ідентичністю в Криму має бути (і, я дуже хочу в це вірити, буде) українська політична ідентичність. Вона передбачає, що люди розділяють цінності української держави, вважають це своїм громадянством, бачать своє майбутнє в Україні, розділяють цінності та політики, в тому числі громадянські, цієї країни. Але їхнє етнічне походження залишається таким, яким воно є: кримські татари, українці, росіяни за походженням, але які розділяють цінності, гагаузи, болгари, євреї.
Сьогоднішній науковий академічний світ дуже серйозно переосмислив цю категорію походження, яке раніше визначало ідентичність людини. Сьогодні ідентичність людини визначає ціннісний набір та її внутрішній вибір: «Я хочу бути громадянином цієї країни, я розділяю цінності цієї країни, я лояльний до держави і державних інституцій цієї країни, я хочу будувати своє майбутнє з цією країною, з цією спільнотою, з цією нацією. А моє етнічне походження залишається в межах мого приватного життя, життя моєї громади. Я говорю кримськотатарською, болгарською, українською, польською, угорською мовою, але я громадянин України». Так є в значній кількості країн, адже на сьогодні моноетнічних країн, принаймні в Європі, точно не існує. І тому, коли ми говоримо про ідею повернення Криму і формування ідентичності, очевидно, ми будемо говорити про українську політичну ідентичність або національну ідентичність громадян України. Тут кожне слово дуже важливе. Ми зобов'язані підкреслити ще раз, що етнічна культура, походження людини, материнська мова – не загрожені. Навпаки, Україна визнала корінними народами, кримських татар, караїмів, кримчаків, і буде як держава підтримувати їхню культуру.
Якщо окупація буде продовжуватись тривалий період, то чи може бути ефективна політика повернення, спрямована на покоління, яке виросло в умовах окупації?
Моя колега професорка Рена Марутян висловлює гіпотезу, яка полягає в тому, що повернути людей можна значно скоріше, і не треба чекати. У нас немає десяти чи навіть п'яти років на це. Якщо буде грамотно побудована культурна політика, освітня політика, символічна політика, і якщо будуть застосовані спеціальні методи дизайну свідомості та міфодизайну ідентичності, то це буде швидко.
Міфодизайн – це наша з вами свідома спроба конструювати ідентичність на основі цінностей, які ми вважаємо життєво важливими. Мова не йде про маніпуляцію чи пропаганду, це про активне, якісне, ефективне і привабливе просування цінностей української держави. Вигідно, красиво, популярно, модно бути громадянином України. Модно, популярно, цікаво, патріотично, приємно говорити українською мовою, читати блискучу українську літературу, слухати українську музику – “Київську камерату” або Харківський симфонічний оркестр. Це – моя культура, я її люблю, я нею пишаюся. Я не принижую інші культури, але це культура моєї країни, моєї держави, і це – модно.
Коли на цих територіях ми зробимо такий редизайн, продемонструємо привабливість, активність, важливість, ціннісну наповненість культури, тоді люди повернуться. Людям попередніх поколінь, до якого я сама належу, набагато важче: свідомість не така пластична, критичне мислення часто зраджує, більш спокійно залишатися на своїх старих позиціях. Я завжди так думала – нащо мені змінювати точку зору. Але молоде покоління, школярі, студенти – це наша основна аудиторія. Блискуча дослідниця, професорка Оксфорду, іспанка та каталонка (і в цьому наборі вже існує внутрішня напруга) Монтсеррат Гібернау говорить про те, що освіта – ключовий гравець на полі формування національної ідентичності. Спільні вороги також дуже серйозний фактор формування ідентичності та єдиного образу нації. Та важлива й символічна політика – пантеон героїв, система свят, герб, гімн, свідома, приваблива і захоплююча пропозиція оцього нового українського світу.
Чи зможуть мирно співвіснувати різні системи цінностей та ідентичностей? Адже ми говоримо про співвіснування громадян України, які тривалий період часу, проживали в окупації, на території підконтрольній уряду, перебували за кордоном тощо.
І до 2014 року у нас була не гомогенна ідентичність. Але час пришвидшується і ці 10 років війни дуже сильно вплинули на формування ідентичності – люди усвідомили себе. Люди, навіть не схильні до рефлексії як професійної роботи з собою, усвідомлюють себе, бачать своє нове місце, свою місію, свою задачу. Це не про пафос, а про реальний сценарій мого життя: «Я де хочу жити? Я з ким хочу жити? Я з якою країною хочу зв'язувати своє майбутнє і асоціюватись?». Ця робота йде. І після перемоги буде дуже непроста ситуація не тільки з відбудовою країни, а в тому числі з ідентичністю.
На своїх лекціях від студентів першого курсу я зараз часто чую, що вони пов'язують своє майбутнє з Україною. Вони відчувають, що це – країна можливостей, що тут можна зробити блискучу кар'єру, що тут більше спроможності впливати на події та те, що відбувається. І навіть на першому курсі вони свідомо це артикулюють. Тому люди повернуться з-за кордону, хтось інтегрується до складу України після звільнення територій. А ми маємо з цим працювати – хтось на полі громадянського суспільства, хтось на полі академічному або культурному. Мені здається, що відповідь на це запитання лежить в сфері усвідомлення, що фундаментальні психологічні, соціологічні, антропологічні, філософські дослідження – життєво необхідні. Випрацювання культурної і гуманітарної політики – життєво необхідне. Створення майданчиків для суспільного складного та нелінійного обговорення – життєво необхідне.
Я не можу чути фразу: «Не на часі». У мене просто фізична відраза від цього. Знову йдуть розмови, що культура не на часі й в бюджеті на 2025 рік вдвічі уріжуть фінансування Українського культурного фонду. Впевнена, що так само й інші українські державні культурницькі інституції зазнають такого ж нищівного удару. До кого треба апелювати? З ким треба говорити? Хто має почути? Які депутати? Я дякую тим депутатам, які все ж таки на стороні здорового глузду. Але як іншим людям пояснити, що не можна скорочувати гроші на культуру? Коли ви скорочуєте гроші на культуру, то ви втрачаєте націю. Ви втрачаєте вже не тільки території, ви втрачаєте людей, які живуть на цих територіях.
Хто має мобілізуватися? Хто має працювати по 12 годин на відновлення країни? Люди, які вірять в цю країну. Люди, які не хочуть виїжджати. Люди, які хочуть повернутися. А це все – інструментарій культури. З людьми треба розмовляти. Люди мають бути залучені в процеси усвідомлення. Культура – це простір народження сенсів. Вона не про декоративність, не про дозвілля, бо ми частосприймаємо культуру як розвагу. Це, звісно, теж має право на існування, адже якась частина культури, в широкому сенсі слова, займається нашою розвагою і нашим дозвіллям. Але ключова функція культури в суспільстві – це соціальний каркас, націєутворююча функція. Культура, мистецтво, література – це той цемент, той клей, який або склеює суспільство і робить його потужним, ефективним, дієвим, помітним на світовій арені та впливовим всередині країни, або не склеює і не робить. Зрізання грошей на культуру – це викачування крові з нації.
Значна кількість дієвців і діячів культури гинуть на війні. Я не можу собі уявити, які втрати відбудуться з нацією, коли культурні діячі беруть зброю до рук, відчуваючи свій патріотичний обов'язок, коли вони не своїм пером, а фактично своїм тілом зашивають оцю величезну діру, яку робить наш ворог. Якраз прочитала у Віталія Чепиноги короткий тематичний вірш:
Культура не просто найпотужніший актор на полі формування нації, а, власне, разом з освітою це єдині націоутворюючі механізми. Правда, політикам завжди це боляче чути, бо вони думають, що вони – каркас націй. Звісно, ми цінуємо, хвилюємося, молимося і віримо в збереження кожного життя, але людський капітал дуже нерівномірний. Людський капітал – це частина майбутнього України, відтворення України. Потрібні люди, які свідомо будуть боротися за наше існування в майбутньому після перемоги.
УКФ має сім пріоритетних напрямків. Ви кажете, що фінансування зменшується вдвічі. Як знайти вихід з цієї ситуації?
Ці пріоритети визначені на 2024 рік і діють зараз. Відповідно до них сьогодні формуються програми і лоти. Частина з них вже навіть пройшла експертне оцінювання. Дуже чекаємо фінансування. Пріоритети на 2025 рік тільки будуть обговорюватися. І це буде, напевно, одна з найпотужніших місій нової Наглядової ради. Я все ж таки була призначена, а от інші члени Наглядової ради – дуже гідні, достойні і креативні люди – були обрані. У нас дуже хороший склад в цій каденції. І одна з місій нової Наглядової ради – це сформувати правильний простір, правильний процес обговорення пріоритетів діяльності Українського культурного фонду на наступний рік.
Я ще раз хотіла би підкреслити, що це – найпотужніший державний фонд, який розподіляє ґранти. Це ключовий оператор ґрантів (був до недавнього часу, коли були бюджети) на державній арені, де держава через прозорі механізми фінансує як державні, так і недержавні інституції. Тому обговорення пріоритетів – це дуже потужна задача, і я закликаю всіх долучатися. Ще не знаю, в якій формі це буде – стратегічна сесія, круглий стіл, опитування професіоналів у сфері культури і просто людей, які мають візію майбутнього. Адже в ситуації обмежених коштів ефективність має бути дуже великою, тому чіткість визначення пріоритетів має бути дуже високою. Можливо, ми зменшимо кількість пріоритетів, можливо, це будуть тільки прифронтові області, можливо, це будуть тільки проєкти, спрямовані на реінтеграцію України, на підтримку інтелектуального потенціалу, можливо, навпаки, це будуть лише візіонерські проєкти, можливо, це будуть проєкти тільки для невеликих міст і нових гравців, і фонд стане фондом молодих культурних стартапів – це все треба обговорити, і це має бути результатом дуже щільного і прискіпливого громадського обговорення. Адже це – державні гроші, тож, давайте громадою вирішимо, куди ці гроші будуть йти. Це справа не тільки культурних діячів і культурного середовища.
Після початку повномасштабного вторгнення в українців є новий досвід волонтерства та збору грошей на те, що не може перекрити держава. Чи може в умовах скорочення фінансів це стати елементом закриття певних великих проєктів чи програми, які вкрай необхідні для виживання?
Абсолютно. Ми почали вже роботу в цьому напрямку, працюємо з іноземними донорами – зустрічалися з окремими великими гравцями на цьому полі. І ми точно будемо звертатися до суспільства. Фандрейзити на культуру в умовах військового часу дуже складно. І це моральна дилема – людина розуміє, що, якщо в її сімейному бюджеті є 300 гривень для донатів, то це треба або відправити на дрон, або на тактичну медицину, або на підтримку бібліотеки у Херсоні, або театру в Миколаєві. Людина буде зважувати, адже зараз всім непросто. І тому також величезна робота – це пояснювати, що культура – це теж зброя, і ми маємо захищатися. Очевидно, що дрони на першому місці, і я ніколи не дозволю собі говорити, що є щось важливіше за реальну зброю і захист. Але давайте знайдемо якісь внутрішні ресурси, давайте будемо більш креативними, давайте більше донатити.
Ми точно будемо займатися фандрейдзингом і ми точно сподіваємося на допомогу іноземних партнерів. Але я прекрасно розумію іноземних партнерів, які говорять, що готові нам допомагати, але ми маємо робити щось і самостійно. Наприклад, держава має виділяти кошти, а іноземні донори додадуть щось вже до цих коштів. І я дуже сподіваюся, що разом із депутатами профільного комітету Верховної Ради, разом зі свідомими активними патріотично налаштованими людьми, разом із громадянським суспільством ми все ж таки зможемо достукатися до тих, хто формує бюджет – до Міністерства фінансів, Казначейства та інших гравців на цьому полі. Ми спробуємо переконати, що не можна знищувати культуру, бо не буде з ким працювати, не буде людського капіталу.
Культура – це про людей, це про сенси, це про смисли. Для того, щоб хтось писав тексти, хтось придумував дрони, хтось винаходив нові ліки, хтось підтримував енергетику і економіку, мають бути мізки. Культура і освіта – це про мізки, це про вирощування цієї найпотужнішої людської здатності: придумувати нове. Національна культура – це основа національної ідентичності. А національна ідентичність – ключ до національної безпеки.
Першодрук: LB Культура