Олександр Неберикут /Громадянська мережа Опора/ спеціально для elect.in.ua
Твердження про те, що влада в Україні фактично не представляє інтереси її громадян мало кому здасться сміливим і несподіваним. Безапеляційним є й той факт, що приблизно дві третини мешканців цієї країни1 не довіряють владним структурам, а отже ставлять під сумнів їхню спроможність працювати заради суспільної користі. Насамперед, мова йде про Верховну Раду, яка традиційно є лідером в уявному рейтингу суспільного несприйняття.
Джерело такої негативної популярності криється не стільки в якості роботи головного законодавчого органу країни, скільки в способі його формування. Тому ми можемо скільки завгодно говорити про те, що парламент є дзеркальним відображенням суспільства, яке його обирає, або наївно вірити в те, що ми обираємо ту владу на яку заслуговуємо, і тим самим пояснювати собі та іншим звідки у Верховній Раді беруться «кнопкодави», «диригенти», «тушки», «бійцівські розборки» і так далі.
Але насправді проблема криється в іншому. В Україні, парламент є дзеркальним відображенням виборчої системи до розробки якої, українське суспільство взагалі не причетне. Тому ми обираємо не ту владу, яку хочемо і на яку заслуговуємо, а ту, яку нам дозволяє обрати існуюча виборча система. Виборчу систему в Україні традиційно розробляють «на замовлення» тієї політичної сили, яка має депутатську більшість та зможе прийняти у Верховній Раді потрібний закон. При цьому, турбота про суспільні інтереси поступається місцем міркуванням про політичну доцільність та конкретні вигоди, які отримає «замовник». Як наслідок, хто б не переміг на виборах, за відсутності довіри до правил гри – немає довіри і до переможців.
Ми обираємо не ту владу, яку хочемо і на яку заслуговуємо, а ту, яку нам дозволяє обрати існуюча виборча система.
Соціологічні дослідження свідчать про суттєві розбіжності в українському суспільстві щодо того, яку виборчу систему люди вважають прийнятною для себе: приблизно третина виступає за пропорційну систему з відкритими списками, майже стільки – за змішану систему і трохи більше третини – за мажоритарну виборчу систему2. Щонайменше це свідчить про те, що люди не впевнені в прийнятності жодної з цих систем, бо бояться бути обдуреними. І мають на це серйозні підстави. Станом на сьогодні, жодна з діючих в Україні парламентських виборчих систем не була оптимальною з точки зору інтересів суспільства. Так відбувається не тому, що ми така унікальна країна і для нас ще не вигадали прийнятної виборчої системи, а тому, що влада кожного разу робила свідомий вибір на користь вигідної для себе системи виборів. І кожного разу цей вибір був, м’яко кажучи, далеко не найкращим. Так відбувається і цього разу, коли ми повертаємося до найгіршої з виборчих систем, яка застосовувалася в Україні протягом останніх 20 років – так званої змішаної (паралельної) виборчої системи.
Змішана виборча система передбачає обрання однієї частини парламенту за мажоритарною схемою в округах, а іншої частини – за пропорційною схемою голосування за партійними списками. У світі існує два різновиди змішаних систем – паралельна (Parallel Systems) і власне змішане пропорційне голосування (Mixed Member Proportional, далі MMP). Також їх називають «незв’язаною» і «зв’язаною» змішаними системами. Об’єднує їх саме подвійний формат обрання парламенту – частина депутатів обираються в один спосіб, частина – в інший. Відмінність зводиться до того, що голосування за «зв’язаною» змішаною системою (MMP), призводить до більш пропорційних результатів – тобто відсоток отриманих партією голосів є пропорційним до відсотку здобутих нею мандатів. Це відбувається завдяки тому, що при розподілі мандатів, здобутих партією в загальнонаціональному окрузі, враховуються результати голосування за партію в мажоритарних округах. Таким чином, в цій системі обидва способи голосування буквально «змішуються» і доповнюють один одного, призводячи до пропорційного результату. Таку систему використовують в Німеччині, Угорщині, Новій Зеландії, Мексиці. Натомість при голосуванні за паралельною виборчою системою (Parallel Systems) – мажоритарна і пропорційна складова застосовуються автономно, незалежно одна від одної, що призводить до напівпропорційних результатів.
Станом на сьогодні, жодна з діючих в Україні парламентських виборчих систем не була оптимальною з точки зору інтересів суспільства.
Так от, в Україні у 1998 і 2002 роках використовувалася саме паралельна виборча система, яку хибно звикли називати просто змішаною виборчою системою, не деталізуючи про який її різновид йде мова3. По суті ми одночасно (паралельно) використовуємо дві різні системи виборів, голосування за якими призводить до абсолютно різних наслідків. Більше того, в наших умовах ці дві системи, замість того, щоб доповнювати одна одну, підсилюють недоліки кожної з них.
Паралельні виборчі системи, на відміну від пропорційного змішаного голосування, порівняно недавній винахід і в порядку експерименту почали використовуватися у світі лише близько 20 років тому. З двох десятків країн, що використовують паралельну виборчу система переважна більшість – це держави Азії, Африки та Східної Європи: Південна Корея, Японія, Філіппіни, Тайвань, Королівство Таїланд, Непал, Сенегал, Республіка Сейшелли, Королівство Лесото, Гвінейська Республіка, Вірменія, Грузія, Казахстан, Литва. На кого з них рівняється Україна обираючи паралельну виборчу систему – сказати складно. В 1990-х роках, ймовірно, цей вибір був зроблений з огляду на те, що аналогічна система використовувалася для обрання Державної Думи Російської Федерації з 1993 року. Проте в 2003 році російське керівництво відмовилося від неї. Деяким українським політиками теж вистачило державної мудрості в 2005 році відмовитися від паралельної системи парламентських виборів. Але сподіваючись на необізнаність чи коротку пам’ять українських громадян, сьогоднішнє політичне керівництво країни безцеремонно повертає Україну до виборчої системи, яка в 1998 і 2002 роках, позбавила мільйони українських виборців можливості обрати своїх депутатів. Найбільший збій відбувся саме в мажоритарній складовій паралельної виборчої системи.
В 1998 році у голосуванні взяли участь 26,5 млн. виборців (70,8% від загальної кількості). Всі 225 кандидатів, які перемогли в одномандатних мажоритарних округах в сумі отримали підтримку трохи більше 8 млн. виборців, що складає 30% від тих хто взяв участь в голосуванні. Таким чином, половину Верховної ради України 3-го скликання (1998-2002 рр.) обрали лише третина виборців, які проголосували. Решта, а це більше 15,3 млн. (58%), підтримали кандидатів, які не потрапили до парламенту. Отже, ці 15 млн. виборців фактично були статистами у виборчому процесі і не вплинули на результати виборів. Якщо сюди додати тих, хто проголосував проти всіх (майже 2 млн. ) і чиї бюлетені були визнані недійсними (трохи більше 1 млн.) – отримуємо неймовірну цифру – більше 18 млн. виборців. Ще переконливіша картина виходить, коли в розрахунки включити тих, хто не прийшов на виборчі дільниці – таких в 1998 році було більше 11 млн. Маємо 29 млн. українських виборців (76%), які по суті отримали ту владу, яку не обирали. Чи може бути прийнятною для суспільства виборча система, яка призвела до такого збою у результатах народного волевиявлення?
Ситуація повторилися на парламентських виборах в 2002 році. Участь в голосуванні взяли 25,8 млн виборців (69,2% від загальної кількості). За депутатів-мажоритарників проголосувало 9,4 млн. виборців (36%) з тих хто прийшов на виборчі дільниці. Знову, трохи більше третини виборців обрали половину складу Верховної Ради 4-го скликання (2002-2006 рр.). В якості статистів виступило 13 млн. виборців, що складає 51%. Додаємо сюди майже 2 млн. виборців, які проголосували проти всіх і майже 1,5 млн. бюлетенів визнаних недійсними. Маємо більше 16 млн. виборців, які свідомо прийшли на виборчі дільниці, проголосували, але їхні голоси не вплинули на формування складу парламенту обраного за мажоритарною складовою у 2002 році. Включивши до розрахунку, майже 12 млн. тих хто не взяв участі в голосуванні – отримуємо 28 млн. українських виборців (73%), які вдруге після 1998 року отримали ту владу, яку не обирали. Найгірше те, що сьогодні немає жодних підстав сумніватися, що аналогічна ситуація повториться восени 2012 року.
Таким чином, в 1998 і 2002 роках половину складу Верховної Ради України обрали близько третини виборців (8 і майже 9,5 млн. відповідно), які взяли участь у голосуванні або п’ята частина від усіх зареєстрованих виборців. Для порівняння, за депутатів, обраних за пропорційної складовою, проголосувало 17,5 млн. виборців в 1998 році і 19,5 млн. виборців у 2002 році. Це відповідно складає 66% і 76% виборців, які взяли участь у голосуванні або 47% і 52% від усіх зареєстрованих виборців. Тобто депутати Верховної Ради ІІІ і IV скликань, обрані за списком партій, фактично представляли інтереси в тричі більшої кількості виборців, ніж депутати-мажоритарники.
Якщо відійти від узагальнень, що стосуються усіх депутатів-мажоритарників і розглянути конкретних кандидатів – ситуація виглядає ще менш оптимістичною. Для переважної більшості окремих депутатів-мажоритарників, обраних в 1998 році, вистачило 20-30% голосів виборців (в середньому це 30-40 тис. осіб), щоб тріумфально потрапити до парламенту. Зокрема 133 депутати з 225-ти набрали менше 30% голосів виборців, які взяли участь в голосуванні. А деякі депутати антирекордсмени здобували омріяний мандат заручившись підтримкою 10-15 тис. виборців 170-тисячного округу. В 2002 році наслідки застосування мажоритарної складової були аналогічними – 106 депутатів (з 225-ти) отримали не більше 30% голосів виборців кожен. І знову був десяток депутатів антирекордсменів, які мали підтримку приблизно 15 тис. виборців.
Чи може народний депутат перейматися спільними проблемами мільйонів українських виборців, коли для обрання йому достатньо формальної підтримки 15-ти тисяч громадян? Питання риторичне. Але чомусь ініціатори повернення до змішаної (паралельної) виборчої системи вперто про це мовчать, апелюючи лише до того, що виборці тепер будуть знати свого народного обранця. Однак такий аргумент не забезпечить повноцінного представництва інтересів громадян навіть у межах одного виборчого округу, якщо депутата обиратиме абсолютна меншість. І це дає підстави бути впевненими лише в одному: ми не будемо мати тієї влади на яку заслуговуємо доти, доки не матимемо справедливої виборчої системи. Мова йде саме про справедливість, а не про прозорість чи законність виборчого процесу. Навіть якщо сподіватися, що парламентські вибори 2012 року в Україні можуть бути чесними і прозорими – вони точно не будуть справедливими в очах громадян, за умов застосування змішаної (паралельної) виборчої системи. А зважаючи на те, що жодна виборча система, а особливо мажоритарна схема голосування, сама по собі не убезпечує від фальсифікацій та маніпуляцій – сподіватися на happy end щонайменше не далекоглядно.
Однак вихід є завжди і в цій ситуації також. Він полягає в тому, щоб дати можливість українським виборцям обирати одночасно представницький і відповідальний парламент. Паралельне застосування різних виборчих систем не дасть такого результату. За основу треба брати пропорційну виборчу систему, яка при невисокому виборчому бар’єрі, дозволить обирати парламент, що адекватно відображатиме волю виборців. Натомість персональну (перед виборцями) і політичну (перед партіями) відповідальність народних обранців можна стимулювати шляхом голосування за конкретних кандидатів в регіональному партійному списку. Зокрема достатньо практична модель такої парламентської виборчої системи запропонована в проекті Виборчого кодексу (поданого Ю.Ключковським та іншими), який ще з 2010 року припадає пилом в кабінетах Верховної Ради. Було б цілком логічно в законі, який регулюватиме процедуру проведення парламентських виборів 2012 використати модель голосування закладену у Виборчому кодексі, а не розробляти цілком нову. В такий спосіб вдалося б зберегти тяглість і послідовність у реформуванні українського виборчого законодавства. Адже фактично відбулося б удосконалення і виправлення недоліків існуючої пропорційної системи із закритими списками. Пригадується, що запровадження паралельної виборчої системи в 1998 році розглядалося як тимчасовий крок з метою переходу від мажоритарної до пропорційної виборчої системи. Сьогодні ініціатори повернення цілком аномальної паралельної виборчої системи відверто дестабілізують і без того слабкі політичні інститути України. Очевидно для них ситуація є безвихідною.
1. Дивіться результати національних моніторингових опитувань, які починаючи з 1994 року щорічно проводять Інститут соціології НАН України і Фонд «Демократичні ініціативи» («Українське суспільство: 1992-2010. Соціологічний моніторинг»). Найбільш актуальні на сьогодні відомості про рівень суспільної довіри представлені в соціологічному дослідження «Довіри до влади. Ставлення до виборчої реформи» здійсненому на замовлення Лабораторії законодавчих ініціатив компанією TNS в Україні.
2. Результати соціологічного опитування «Довіри до влади. Ставлення до виборчої реформи».
3. Іноді це призводить до того, що паралельну виборчу систему, яка використовувалася в Україні, абсолютно не коректно порівнюють із системою змішаного пропорційного голосування, яка діє в Німеччині ще з 1950-х років.