Попри безпрецедентну єдність українців у перші місяці повномасштабного вторгнення Росії, тривала й виснажлива війна принесла нові виклики для здатності українців довіряти одне одному та кооперуватися задля розв'язання спільних проблем. Громадянська мережа ОПОРА дослідила соціальну згуртованість і залучення до суспільного життя п’яти потенційно вразливих груп: українці за кордоном, внутрішньо переміщені особи, ветерани та їхні родини, люди з інвалідністю й російськомовні громадяни України. В межах дослідження було проведено 15 фокус-групових дискусій та 19 глибинних інтерв’ю з експертами.
Отримані дані засвідчили, що головними джерелами підтримки для вразливих груп населення є родина, друзі, волонтери і небайдужі співгромадяни. Респонденти підкреслюють, що після вимушених переміщень чи інших потрясінь найбільшу підтримку їм надали близьке оточення, громадський сектор і міжнародні донори — жоден з опитаних не назвав державні органи ключовим джерелом допомоги. Як бачимо, міцні горизонтальні зв’язки стали фундаментом соціальної стійкості, а вертикальні — довіра до державних інституцій — ослабли.
Українці за кордоном: між ізоляцією та новою солідарністю
Повномасштабна війна спричинила безпрецедентний відтік українців за кордон, через що багато соціальних звʼязків було втрачено, а нові будувалися вже за межами України. Експерти загалом погоджуються, що вимушені мігранти виключені з суспільно-політичного життя України. Після виїзду багато з них відчувають ізоляцію від українського суспільства: вони або спілкуються лише з найближчим колом друзів в Україні та підтримують контакти з земляками за кордоном, або ж поступово інтегруються в локальну спільноту країни перебування. Експерти виокремлюють три моделі адаптації:
- “Заморожений” стан ізоляції (≈20–25%) — люди обмежуються спілкуванням у колі родини й майже не беруть участі в житті діаспори. Експерти описують їх як тих, хто ніби “застиг” та не відвідує жодних заходів української громади. Найчастіше це літні люди, маломобільні групи населення або ті, хто опинився у віддалених населених пунктах та не може часто відвідувати більші міста.
- Вузьке коло спілкування (≈60%) — підтримують контакт із давніми знайомими чи новими друзями (зокрема місцевими), але живуть буденними клопотами і “не цікавляться тим, що відбувається навколо”. За словами експертів, такі люди зосереджені на забезпеченні життя “тут і тепер”.
- Активна участь (≈15–20%) — відкриті до спілкування люди, які долучаються до суспільно-політичного життя української громади за кордоном та підтримують зв’язки з Батьківщиною. Ця найактивніша частка діаспори волонтерить, організовує мітинги, культурні події, збирає допомогу для України.
Попри географічну відстань, багато українців за кордоном намагаються зберегти зв’язок із домом, передусім через спілкування з тими, хто лишився в Україні. Випадків, коли близькі в Україні відмовлялися від контакту з тими, хто виїхав, експерти не фіксують. За словами фахівців, мотивація підтримувати мости з Батьківщиною здебільшого залежить від самих мігрантів. Водночас експерти відзначають цікаву тенденцію: чимало українців, що стали виключеними з життя України, почали гуртуватися між собою за кордоном.
На думку експертної спільноти, головна причина відчуження між діаспорою і тими, хто залишився в Україні, — це різний досвід та фізична відстань. З часом українці за кордоном дедалі більше зосереджені на щоденних питаннях — роботі, дітях, адаптації — і менше стежать за подіями на Батьківщині. Водночас українці в Україні не завжди розуміють труднощі життя біженців за кордоном, через що формуються взаємні упередження і стереотипи. Таке непорозуміння двостороннє: діаспорянам важко уявити побут земляків під обстрілами — і навпаки.
Загалом розрив у світосприйнятті між тими, хто виїхав, і тими, хто лишився, з часом зростає. Експерти відзначають розбіжності в поглядах на мобілізацію, міжнародну допомогу й інші суспільно важливі теми.
Також дослідження продемонструвало критичне ставлення експертної спільноти й самих діаспорян до роботи української держави з українцями за кордоном: наявні підходи надто директивні, формальні й не враховують реального життя мігрантів. Зокрема, українську владу критикували за те, що вона здебільшого закликає українців повертатися з-за кордону, але не намагається зрозуміти потреби громадян за кордоном та створити необхідні умови для їх повернення. Така політика, за словами експертів, демотивує повертатися в Україну.
Водночас патріотичні настрої в діаспорі залишаються високими. Більшість опитаних за кордоном наголошують, що їхній виїзд — явище тимчасове. Попри ризики і невизначеність, багато опитаних планують повернутися після перемоги, аби долучитися до відбудови країни. Це рішення базується і на патріотичних почуттях, і на особистих планах (відновити звичне життя, повернутися на роботу). Втім, частина респондентів відверто визнають: безпекові загрози й відсутність чіткого бачення майбутнього України змушують їх лишатися за кордоном довше, ніж їм хотілося б.
Внутрішньо переміщені особи: втрата дому і прагнення віднайти себе
Експерти погоджуються, що, як і українці за кордоном, ВПО також виключені з суспільно-політичного життя України. За словами опитаних, на це впливає, зокрема, те, що місцеве населення приймаючих громад може бачити у ВПО загрозу їхньому усталеному способу життя. З іншого боку, самі ВПО часто прагнуть самоізолюватися через відчуття відмінності у досвіді. І переміщення, і проживання на окупованих територіях чи в зоні активних бойових дій створюють соціальний бар’єр між ВПО й населенням приймаючих громад. Як наслідок, внутрішні переселенці переважно спілкуються з іншими ВПО, які мають схожий досвід та можуть зрозуміти і розділити їхній біль та сум за домівкою.
Експерти відзначають: люди, які втратили домівки, часто ще дужче почуваються частиною громади, з якої вони виїхали. Саме тому ставлення фахівців до інтеграції ВПО в нових місцях проживання відрізняється. Одні закликають допомагати переселенцям влитися в життя приймаючих громад, інші ж застерігають, що надмірна інтеграція — особливо дітей — може стерти локальну ідентичність громад, які нині окуповані. Експерти з персональним досвідом переміщення найбільше бояться асиміляції дітей, вважаючи, що якщо малеча повністю “пустить коріння” на новому місці, то зникне спільнота їхнього рідного міста, яка чекає на повернення додому.
Стигма і ворожі стереотипи досі інколи переслідують ВПО, особливо в західних областях. Експерти підтверджують: на заході України переселенці найчастіше стикалися з упередженнями та звинуваченнями у проросійській позиції. Деяким людям навіть прямо говорили, що “через вас почалася війна”. Такі звинувачення повторюють кремлівські наративи, спрямовані на розпалювання внутрішньоукраїнського конфлікту, й перекладають вину з агресора на жертву. Джерелом негативних ярликів часто стають і представники влади й медіа, що тиражують образ переселенця як проблемного і невдячного.
Ветерани та їхні родини: ціна війни та пошук гідного місця в суспільстві
Українські військові, ветерани і члени їхніх сімей – група, вклад якої у стійкість держави важко переоцінити. Дослідження ОПОРИ виявило, що багато з них почуваються відмежованими від цивільного суспільства та поки не готові до діалогу й пояснення власних потреб. Експерти називають це явище багатовимірним і нелінійним: воно пов’язане зі зміною ідентичності, травматичним досвідом та складною психологічною реабілітацією. Одна з головних причин почуття виключеності, на думку експертів, — відмінність досвіду та, як наслідок, трансформація світогляду ветеранів.
Експерти підкреслюють, що наслідком цього часто також є ізоляція ветеранів та їхніх родин винятково в межах своєї групи — тобто комунікація лише з тими, хто має схожий досвід. Утім, фахівці не вважають це явище цілком негативним — навпаки, гуртування ветеранів між собою розглядають як необхідний етап ресоціалізації після фронту. Однак важливо, щоб ветерани були відкритими до ширшого суспільства, аби з часом мати змогу успішно реінтегруватися до нього.
Щоб подолати відчуження, за словами експертів, потрібен баланс: суспільство має ставитися до захисників із повагою й на рівних, а не героїзувати їх чи, навпаки, боятися. “Ветерани не потребують героїзації, але прагнуть людяного, рівноправного ставлення без зверхності” – цю думку висловили учасники експертних інтерв’ю.
Самі ж ветерани розповідали, що найбільше відчуття безпеки і розуміння вони знаходять у вузькому колі родини та побратимів. Члени родин військових теж шукають підтримки одне в одного: дружини, батьки, діти об’єднуються з тими, хто має подібний досвід. Натомість спілкування зі старими знайомими, які не пройшли війну, часто викликає роздратування і відчуття “життя в різних світах”. Дехто з ветеранів зізнався, що буденні проблеми цивільних їх дратують — “вони скаржаться на дрібниці, коли у мене головна проблема — вижити і зберегти своїх”.
Люди з інвалідністю: лакмусовий папірець суспільства під час війни
Значна частина людей з інвалідністю залишається ізольованою від суспільного життя України. За оцінками експертів, лише близько 40% людей з інвалідністю виходять за межі звичного кола спілкування, натомість більшість (≈60%) взаємодіють переважно всередині своєї групи, де шукають підтримки і розуміння. Ключова перешкода до більш активного їх включення в суспільне життя — це недоступність простору, інфраструктури і послуг. Відсутність пандусів, ліфтів, адаптованого транспорту буквально замикає людей з інвалідністю в межах власного двору чи квартири, змушуючи їх залишатися вдома, аби не наражатися на небезпеку на вулиці.
Висновки експертів однозначні: необхідний системний державний підхід до питань інвалідності. Однією з ключових причин соціальної виключеності людей з інвалідністю є орієнтація державної політики на медичну модель інвалідності. За такого підходу людину з інвалідністю розглядають переважно як об’єкт опіки та медичної допомоги, що потребує постійної підтримки, а не як повноцінного учасника суспільного життя. Натомість, на думку експертів, держава має перейти до соціальної моделі інвалідності, яка фокусується не лише на потребах самої людини, а й на бар’єрах у середовищі, що перешкоджають її повноцінній участі. Такий підхід передбачає створення доступного фізичного і соціального простору, рівного доступу до освіти, праці, послуг і громадської активності. Іншими словами, безбар’єрність має стати новою нормою.
Водночас слід працювати з суспільними установками: проводити інформаційні кампанії про права людей з інвалідністю, залучати медіа не епізодично, а постійно й різносторонньо (успіхи, проблеми, історії, аналітика) висвітлювати цю тему.
Російськомовні українці: мова як маркер ідентичності в умовах війни
Дослідження ОПОРИ показало, що українське суспільство в цілому досить толерантне до російської мови навіть на тлі війни. Експерти зазначають: після 2014 року, а особливо — після 2022-го чутливість до російської зросла, адже вона асоціюється з агресором. Утім, масових конфліктів через мову всередині країни немає. Випадки фізичного насильства чи прямої дискримінації за мовною ознакою практично відсутні. Це дає підстави стверджувати, що російську де-факто толерують — люди в побуті знаходять порозуміння і часто готові перемикнутися на мову, зручну співрозмовнику.
Експерти констатують: російськомовні українці не мають істотних бар’єрів в економічному чи освітньому житті. Вимоги до знання української мови існують лише на робочих місцях, в освіті та спілкуванні з органами державної влади, але в приватний простір громадян держава не втручається. Соціальна інтеграція російськомовних відбувається безболісно, коли немає політизування. Іноді російська може стати приводом для непорозуміння, але такі випадки не є системними.
Повний текст якісного звіту доступний за посиланням: