Соціальна згуртованість в Україні: виклики та бар'єри для вразливих груп

Методологія

У цьому звіті представлено результати якісного дослідження, присвяченого посиленню соціальної згуртованості та залученню до суспільного життя п’яти потенційно вразливих груп українського суспільства: українці за кордоном, внутрішньо переміщені особи, ветерани та їхні родини, люди з інвалідністю й російськомовні громадяни України. Дослідження складалося з двох етапів: експертні інтервʼю та фокус-групи з носіями досліджуваного досвіду.

Першою частиною якісного дослідження стали інтервʼю з представниками(-цями) експертної спільноти. З 23 березня до 11 квітня 2025 року команда Громадянської мережі ОПОРА провела 19 глибинних інтерв’ю з фахівцями, які працюють із зазначеними групами. Інтерв’ю допомогли сформулювати тематичні акценти для фокус-групових обговорень, а також виявити системні бар’єри до участі в суспільному житті та запропонувати підходи до їх подолання.

Друга частина якісного дослідження — це 15 фокус-групових дискусій, які відбулися з 11 до 17 квітня 2025 року. Участь носіїв досвіду дозволила поглибити розуміння бар’єрів та механізмів соціальної участі, а також конкретизувати результати кількісного дослідження через персоналізовані оцінки та уявлення.. 

Усі етапи дослідження — розробка методології, інструкцій для проведення інтерв’ю й фокус-груп, кодування результатів, написання звіту та формулювання рекомендацій за підсумками аналізу, — були реалізовані аналітикинями Громадянської мережі ОПОРА.

УКРАЇНЦІ ЗА КОРДОНОМ 

Соціальна виключеність групи

Оцінка соціальної виключеності групи

Дослідники, які вивчають проблеми та виклики, з якими стикаються українці за кордоном, загалом погоджуються, що ця категорія людей виключена з суспільно-політичного життя України. Більшість експертів сходяться на думці, що після виїзду українці нерідко опиняються в ізоляції від українського суспільства. Зазвичай вони або підтримують зв’язки лише зі своїми співвітчизниками за кордоном, або ж поступово інтегруються в локальну спільноту, налагоджуючи комунікацію з жителями країни перебування.

Експерти описують кілька основних сценаріїв стану українців після переїзду.

Перший — майже повна ізоляція, коли люди обмежують спілкування суто родинним колом. Їх експерти описують як таких, хто перебуває у своєрідному “замороженому стані”, з якого складно вийти. Вони зазвичай не відвідують заходів і зустрічей, організованих українськими громадами за кордоном. За оцінками експертів, частка таких українців становить близько 20–25%. Окремі дослідники наголошують, що в стані соціальної ізоляції найчастіше опиняються представники старшого покоління. Це пов’язано як із віковими обмеженнями, так і з низькою мобільністю або проживанням у віддалених населених пунктах. 

Другий сценарій також передбачає певну ізоляцію, але в дещо ширшому соціальному колі — знайомих із часів до переїзду або тих, із ким людина познайомилася вже за кордоном, зокрема й місцевих мешканців. За словами експертів, ці люди "живуть, працюють, спілкуються маленьким колом своїх українців, мають якісь контакти, але живуть тим, щоб забезпечити собі життя тут і зараз, не цікавляться тим, що відбувається навколо". Частка таких осіб, за оцінками експертів, становить приблизно 60%.

Третій сценарій передбачає активну участь у суспільно-політичному житті, відкритість до спілкування з українською та місцевою громадами у країні проживання, а також зі спільнотою в Україні. Частка активних українців за кордоном, на думку експертів, перебуває в межах 15-20%.

Багато українців за кордоном намагаються зберігати звʼязок з батьківщиною — переважно через спілкування з рідними та близькими, які залишилися вдома. Експерти зазначають: випадків відмови від підтримки цього зв'язку з боку оточення в Україні вони не фіксували, що підкреслює важливість особистої мотивації у збереженні цих контактів.

Окремі експерти відзначають, що разом із виключеністю українців за кордоном із соціально-політичного життя в Україні вони спостерігають зростання згуртованості й інтересу до роботи українських організацій всередині приймаючих країн. Зокрема, підкреслюють, що багато українців беруть участь у заходах, організованих українськими організаціями за кордоном, і налагоджують звʼязки з тими, хто вже довгий час перебуває в цих країнах.

Ключовою причиною виключеності, на думку експертів, є відстань та відмінність у досвіді між тими, хто залишився в Україні, і тими, хто виїхав. Українці за кордоном частіше спілкуються з тими, хто переживали схожі виклики та проблеми. Наслідком такої відмінності в досвіді стає також відсторонення від українського інформаційного й суспільного порядку денного. За словами експертів, українці за кордоном все більше зосереджуються на побутових питаннях — роботі, дітях, адаптації — і менше стежать за подіями в Україні. Це судження підтверджують і учасники фокус-груп. За їхніми словами, українці, які залишаються в Україні, часто не розуміють, з якими труднощами мають справу їхні співгромадяни за кордоном, що сприяє формуванню упереджень і стереотипів.

Нерідко таке непорозуміння є двостороннім: учасники фокус-груп зазначають, що часто їм самим важко зрозуміти стан, переживання та побут своїх земляків, які живуть і працюють в Україні в умовах регулярних російських обстрілів. Окремі експерти також підкреслювали, що під час розмов із близькими та знайомими, які залишилися в Україні, українці за кордоном часто уникають “потенційно поляризуючих тем (перемир'я, вибори, Байден, Трамп і так далі)”, а натомість обирають для спілкування “більш безпечні теми: побутові, здоров'я, життя”. Пояснюючи, як формується відчуття виключеності з життя в Україні, респонденти фокус-груп переважно посилалися на особистий досвід грубого чи зневажливого ставлення до них з боку співвітчизників чи навіть у контактах з органами державної чи місцевої влади. 

На думку експертної спільноти, у взаємодії між українцями за кордоном і тими, хто залишився в Україні, дедалі більше відчувається різниця в поглядах та сприйнятті суспільно важливих тем. Зокрема, експерти відзначали відмінності у ставленні до мобілізації, закордонної допомоги тощо. Вони підкреслюють, що повернення в Україну має бути поступовим процесом, який передбачає не лише фізичне повернення, а й уважне входження в контекст і переживання суспільства — з розумінням його потреб, напруг і очікувань. 

Тісно повʼязана з проблемою включеності проблема ментального здоровʼя. Багато учасників фокус-груп розповідали, що після початку повномасштабного вторгнення зіткнулися з депресивними розладами, підвищеною тривожністю й емоційним виснаженням. Для деяких саме погіршення психологічного стану стало однією з головних причин виїзду за кордон. Респонденти також ділилися, що особливо важко переживати втрату близьких в Україні, не маючи змоги попрощатися з ними особисто чи побути поруч у важкі моменти, — це лише посилює відчуття болю, провини та віддаленості від дому.

Також експерти зазначали, що, ймовірно, станом на зараз досягнуто певного “піку” активності українців за кордоном: ті, хто бачать своє майбутнє в Україні та прагнуть долучатися до суспільно-політичного життя, вже це зробили. Крім цього, значна частка переселенців мали низький рівень громадянських навичок до переїзду, тому й після нього не усвідомлюють впливу суспільно-політичних процесів на власне життя.

Значну роль у сприянні чи, навпаки, перешкоджанні соціальній включеності відіграє також політика приймаючої країни. Так, наприклад, Литва створює сприятливе середовище для залучення українців до суспільного життя завдяки наявності відповідної законодавчої бази та орієнтації на створення можливостей для самореалізації. Натомість у північних країнах Європи, зокрема Норвегії, переважає модель соціальної підтримки, яка, на думку експертів, менше стимулює українців до активної участі в суспільно-політичному житті.

На відміну від експертів, учасники фокус-груп, оцінюючи власний досвід соціальної виключеності, значно частіше акцентували не на розриві з українським суспільством, а на відсутності повноцінного включення у життя приймаючої країни. Частина респондентів зазначали, що постійно перебувають в інформаційному полі України, через що їм складно “перемикатися” на життя в країні перебування. Вони почуваються виключеними з життя приймаючого суспільства і водночас достатньо віддалені від України, щоб відчувати повноцінне включення у її суспільно-політичне життя.

Говорячи про наслідки соціальної виключеності, експерти підкреслюють, що в короткостроковій перспективі відмежування від суспільно-політичного життя України призведе до того, що українці за кордоном будуть усе менше сподіватися на допомогу українських державних інституцій і громадських організацій, а натомість звертатимуться по допомогу до міжнародних організацій або організацій інших країн. Зокрема, експерти наводять приклади ситуацій, коли в Німеччині українці звертаються по гуманітарну допомогу до російських організацій.

Коли ж ідеться про довгострокові наслідки, то експерти наголошують на депривації та демотивації людей повертатися до України. На думку експертів, за відсутності активних дій з боку української держави, з часом українці за кордоном все більше втрачатимуть звʼязок з Україною і зрештою асимілюватимуться у суспільства приймаючих країн. 

На думку експертів, протидія соціальному виключенню українців за кордоном має відбуватися як на індивідуальному рівні, так і на рівні держави й українських організацій, що працюють із закордонними громадами. У контексті особистої протидії виключеності експерти зазначають, що українці, які прагнуть зберегти зв’язок з Україною та брати участь у суспільно-політичному житті, самостійно шукають можливостей для залучення — стежать за діяльністю громадських ініціатив, долучаються до них. Такі люди, за оцінками експертів, залишаються в українському порядку денному. Врешті, експерти наголошують, що заходи з протидії соціальному виключенню українців за кордоном мають відбуватися за участі активних місцевих громад — українських організацій та об’єднань, які вже працюють із діаспорою. 

Упередження до групи

Описуючи упередження щодо українців за кордоном, експерти найчастіше згадували тези про те, що переселенці буцімто зрадили свою країну, бо виїхали за кордон в найважчі для неї часи — попри всі обставини, які змусили їх шукати прихистку за кордоном (скажімо, окупація рідного міста чи села чи значне погіршення здоровʼя внаслідок стресу). 

Ще одним поширеним упередженням щодо українців за кордоном, на яке звертають увагу експерти, є недооцінка їхнього внеску у спільну справу, зокрема стереотип, нібито українці за кордоном ведуть легке життя і не долучаються до підтримки України. 

Такі висловлювання у публічному просторі та особистому спілкуванні знецінюють фінансову й адвокаційну підтримку з-за кордону, волонтерство, організацію заходів на підтримку України й багато інших способів підтримки батьківщини на відстані. Подібні твердження також посилюють відчуття депривації та соціальної виключеності та змушують українців за кордоном почуватися непотрібними. Це підтверджують і респонденти фокус-груп. Експерти ж наголошують на необхідності ширшого висвітлення допомоги від діаспори в українських медіа. 

Учасниці фокус-груп, які мають партнера в Україні, стикалися зі звинуваченнями в тому, що своїм рішенням виїхати вони розділили родину. До переселенців-чоловіків ставлення часто ще більш скептичне через сумніви у легальності перетину кордону. Також деякі респонденти вказували на більш упереджене ставлення до тих, хто виїхав з умовно “безпечніших” місць – фактично з будь-яких міст чи сіл в Україні поза прифронтовими чи окупованими територіями.

Упереджене ставлення спостерігається і всередині самої спільноти українців за кордоном. Деякі респонденти розповідали, що відчувають осуд або знецінення з боку українців, що живуть в інших країнах — зокрема через уявлення про те, що деінде легше облаштуватися, створені кращі умови чи більші соціальні виплати. Крім того, опитані говорять про випадки упередженого ставлення з боку українців, які виїхали за кордон до початку повномасштабного вторгнення. Згадують і про упереджене ставлення місцевого населення, зокрема роботодавців (вірогідно, через попередній досвід взаємодії з мігрантами зі Східної Європи).

Учасники фокус-груп припускали, що причиною упередженого ставлення може бути відсутність власного досвіду переїзду і, як наслідок, нерозуміння труднощів, із ним пов’язаних. Деякі говорили про можливі заздрощі через кращі умови життя за кордоном, а також той факт, що через фізичну дистанцію від бойових дій ті, хто виїхали, можуть обʼєктивніше оцінювати соціально-політичну ситуацію в країні, що теж провокує непорозуміння й погіршує ставлення. Окремі учасники припускали, що джерелом упередженого ставлення може бути зовнішнє інформаційне втручання — зокрема вплив російської пропаганди.

Експерти наголошують, що наслідком таких упереджень і стигматизації є страхи українців за кордоном щодо того, чи зможуть вони влитися в українське суспільне життя після повернення в Україну. Деякі експерти очікують, що українці за кордоном стикатимуться з упередженням та перепонами до отримання послуг навіть у державних установах. 

Деякі експерти, навпаки, зазначали, що не стикалися з упередженням або стигматизацією з боку українців, які залишилися в Україні, до їхніх співгромадян, які перебувають за кордоном.

Говорячи про шляхи подолання упереджень, учасники фокус-груп озвучували запит на стимулювання діалогу між різними групами суспільства. Респонденти вказували, що відверте спілкування й обмін досвідом допоможуть сформувати більш реалістичне уявлення про виклики й можливості життя по обидва боки українського кордону, що своєю чергою дозволить людям ухвалювати більш зважені рішення про повернення до України або еміграцію.

Ще один шлях, який пропонують респонденти, — це проведення інформаційних кампаній: як масштабних, ініційованих державою і громадськими організаціями, так і на індивідуальному рівні. Зокрема, українці за кордоном пропонували державі змінити інформаційну політику щодо своїх громадян за межами країни — з акцентом на висвітлення причин виїзду, їхньої активної позиції та підтримки України. Частина учасників пропонували менші за масштабом ініціативи — наприклад, створення книжок, що зображують життя українців за кордоном. Окремі респонденти додатково підкреслювали важливість інформаційної гігієни як інструменту протидії упередженням.

Взаємодія українців за кордоном з іншими людьми

І експерти, і учасники фокус-груп відзначали, що саме під час повсякденної взаємодії українців за кордоном з іншими людьми — представниками приймаючих спільнот, державних структур чи навіть іншими українцями — найбільш помітно проявляються упередження та стереотипи. Такі контакти, на перший погляд рутинні, часто стають джерелом напруги, нерозуміння або стигматизації, що посилює відчуття соціальної виключеності серед українців за кордоном.

Барʼєри до економічної участі

На думку експертної спільноти, ключовим економічним бар’єром для українців за кордоном є працевлаштування. Експерти відзначають, що більшість українців, які виїхали за кордон, не можуть знайти роботу, яка відповідала б їхній кваліфікації та забезпечувала б гідну оплату. Говорять і про втрату професійної ідентичності та певну кризу самоідентифікації, оскільки дуже небагато людей, які мали бізнес або висококваліфіковану та добре оплачувану роботу в Україні, можуть знайти роботу подібного рівня за кордоном.

Серед основних причин, які ускладнюють працевлаштування українців за кордоном, називають мовний бар’єр, відсутність рекомендаційних листів, складнощі з нострифікацією українських дипломів та інші бюрократичні перешкоди. Респонденти фокус-груп зазначали, що, незалежно від їхньої кваліфікації та досвіду в Україні, вони мусили погоджуватися на малооплачувану роботу на кшталт прибирання — головно через мовний барʼєр. В окремих країнах працевлаштування може призводити до втрати соціальних виплат, що у поєднанні з низьким рівнем заробітної плати за більшістю доступних вакансій робить працевлаштування економічно невигідним. 

Респонденти фокус-груп додають, що навіть за умови наявності роботи для них роботодавці часто згодні найняти мігрантів лише на 0,5 чи 0,75 ставки, чого недостатньо, щоб забезпечити гідний рівень життя. Як через вимоги місцевого законодавства, так і через власні переконання роботодавці нерідко надають перевагу місцевому населенню, особливо в маленьких містах чи селах, де робочих місць загалом бракує. Особливих труднощів зазнають самотні матері й батьки: через суворі вимоги законодавства про догляд за дітьми вони не можуть повноцінно вийти на роботу.

На думку експертів, наслідком такої ситуації є те, що більшість українців за кордоном мають низький рівень життя, живуть на заощадження, та загалом демотивовані, оскільки розуміють, що скоріш за все не зможуть “створити такий же соціальний капітал, [соціальний] ліфт та заробляти гроші”. Учасники фокус-груп відзначали, що через неможливість реалізувати власний професійний потенціал чи знайти хоча б якусь роботу вони почуваються економічно вразливими та невпевненими у завтрашньому дні.

Деякі експерти відзначають: ті, хто все ж знайшли роботу, зрештою відчули себе тим “середнім класом”, де, на відміну від України, зарплата покриває базові потреби й дає можливість подорожувати і розвиватися.

Частина респондентів намагаються шукати альтернативні шляхи працевлаштування, зокрема через відкриття власної справи. Втім, більшість із них стикаються з перешкодами: запуск бізнесу потребує початкових інвестицій, яких українці за кордоном зазвичай не мають. Крім того, в низці європейських країн відкриття власної справи ускладнене бюрократичними вимогами й обмеженнями, пов’язаними з правовим статусом тимчасового захисту. Деякі респонденти розглядали можливість дистанційної роботи в українських компаніях, однак зауважували, що “не всі керівники підприємств чи організацій в Україні підтримують те, що люди працюють онлайн”.

Також експерти відзначають потенційні складнощі з працевлаштуванням українців, які повертаються з-за кордону. Експерти підкреслюють, що багато бізнесів, які існували до початку повномасштабного вторгнення, вимушено припинили роботу через окупацію або руйнування інфраструктури, що обмежує можливості працевлаштування в Україні. З огляду на відсутність заощаджень у більшість українців, які жили за кордоном, а також страх починати власну справу, експерти прогнозують низький рівень життя цих людей і після повернення до України.

Ще одним економічним барʼєром деякі експерти називають залежність від соціальних виплат. За їхніми словами, для багатьох українців за кордоном соціальні виплати і забезпечення житлом досі є необхідним фінансовим підґрунтям, яке дозволяє їм принаймні частково закривати власні базові потреби. Часто це люди, які виїхали з окупованих територій та не мають власного майна, куди зможуть повернутися в України. Інші експерти наголошують, що така критична ситуація складається лише в деяких країнах Європи (зокрема Норвегії, Данії та Німеччині), натомість у більшості інших країн українці переважно фінансово самодостатні.

Серед інших економічних барʼєрів експертна спільнота згадувала проблеми з житлом. За словами опитаних експертів, у деяких країнах українцям важко знайти житло в оренду, оскільки її вартість може сягати 60% їхнього доходу. Втім, експерти також відзначають інший виклик — відсутність житла для тих, хто повертається з-за кордону в Україну. 

Учасники фокус-груп теж повідомляли про подібні труднощі. Респонденти зазначали, що житло, яке безкоштовно надають місцеві громади, часто незадовільне або передбачає проживання з незнайомими людьми з різних країн. Частина опитаних говорили про відсутність відчуття безпеки і стабільності у житловому питанні. Наприклад, у низці випадків у Німеччині українці можуть проживати у будинках для біженців лише до моменту працевлаштування, а після цього вони зобов’язані самостійно орендувати житло, витрачаючи на це більшу частину заробітку. Також деякі респонденти мали досвід раптового виселення через припинення фінансування з боку місцевих органів влади.

Економічна діяльність також є важливим способом збереження звʼязку з Україною. За словами експертів, багато українців за кордоном продовжують дистанційно працювати в Україні саме з цією метою. Однак найбільшою перепоною до повноцінної участі в економічному житті України є обмеження, які призводять до подвійного оподаткування. За словами експертів, така ситуація демотивує українців за кордоном проводити економічну діяльність в Україні або змушує їх шукати альтернативні способи розв'язання ситуації з податками. 

Експерти згадують і про те, що багато українців, які виїхали за кордон через повномасштабне вторгнення, не були працевлаштованими в Україні (діти, пенсіонери тощо). Станом на зараз для них немає жодних способів залишатися в економічному житті України, крім благодійних переказів на потреби вразливих груп або Збройних Сил.

Барʼєри до політичної участі

Тему барʼєрів до участі українців за кордоном у політичному житті України порушували переважно експерти, тоді як учасники фокус-груп фактично не згадувати про цей аспект. Це може свідчити про те, що політична участь сприймається як менш доступна або менш актуальна для щоденного життя українських громадян за кордоном. Фактична відсутність механізмів впливу на політичні процеси України з-за кордону і недостатня обізнаність про можливі інструменти участі теж можуть знижувати мотивацію до політичної активності.

Експертні інтервʼю

Одним із найбільш згадуваних експертами бар’єрів до політичної участі є практична неможливість для більшості українців за кордоном взяти участь в українських виборах. Перш за все, йдеться про неможливість балотування через ценз осілості. Експерти наголошують, що частина вимушених переселенців за кордоном здобули досвід системної волонтерської діяльності й міжнародної адвокації, тож можуть мати політичні амбіції в Україні, але не зможуть реалізувати їх через обмеження цензу. Саме тому експерти розглядають чинні обмеження пасивного виборчого права для українців за кордоном як дискримінаційні.

Експерти звертають увагу і на обмеження пасивної політичної участі українців за кордоном — тобто можливості голосувати на виборах. За їхніми словами, чинна виборча інфраструктура за межами України не готова до участі мільйонів громадян у виборчому процесі. Деякі опитані підкреслюють, що навіть до повномасштабного вторгнення деякі дільниці у дипустановах не могли впоратися з великою кількістю виборців. Натомість альтернативні способи голосування, зокрема онлайн, експерти переважно оцінюють критично через низький рівень довіри до технічного забезпечення та можливі ризики для прозорості та безпеки виборчого процесу. Також експерти підкреслюють, що виборчий процес передбачає й низку підготовчих заходів, зокрема актуалізацію виборчих списків, забезпечення можливості зміни виборчої адреси, проведення інформаційної кампанії про процес голосування за межами України. 

Крім обмеженого доступу до виборчого процесу, експерти відзначають наявність бар’єрів для участі українців за кордоном у громадянській активності в Україні. Зокрема, наразі такі українці фактично позбавлені можливості брати участь у політичному житті своїх рідних громад. Способи залучення українців за кордоном до громадянської активності залишаються вкрай обмеженими: волонтерство, фінансова підтримка Збройних Сил України та участь у мітингах в країнах перебування. 

Деякі експерти висловлюють занепокоєння щодо потенціалу громадської активності українців, які повертаються з-за кордону: на їхню думку, громадянська участь в Україні залишається обмеженою через закритість влади до взаємодії з суспільством і недостатню увагу до вимог громадськості. Експерти підкреслюють, що українці, які повернуться з-за кордону, можуть не мати актуальних навичок громадянської участі, оскільки, перебуваючи за кордоном, вони не мали потреби та можливостей долучатись до суспільно-політичного життя.

Водночас експерти визнають, що українці за кордоном часто мають фрагментарне або викривлене уявлення про реальний стан справ в Україні. Додатковим чинником є відсутність активного політичного життя в публічному просторі України, що створює враження політичної одноманітності й відсутності опозиції. На думку експертів, така відірваність від українського контексту є ще одним бар’єром для участі в українському політичному житті.

Барʼєри до участі в соціальному житті

Як і тему політичної участі, питання бар’єрів у залученні українців за кордоном до соціального життя — як в Україні, так і в приймаючих країнах — переважно порушували експерти. Учасники фокус-груп рідко фокусувалися на цьому аспекті, що аналогічно може свідчити про малодоступність або другорядність цієї теми в умовах адаптації до нового середовища.

Говорячи про бар’єри для повноцінного залучення українців за кордоном до соціального життя України, експерти наголошували, що, на відміну від політичної участі, соціальна активність значно ускладнюється через фізичну відстань. Люди не можуть брати участі в подіях, заходах або ініціативах, які відбуваються в Україні, і часто обмежуються лише фінансовою підтримкою. Також експерти звертають увагу, що всередині спільноти українців за кордоном існує певне нерозуміння з приводу того, що саме вважати соціальною участю. Зокрема, не завжди зрозуміло, чи йдеться про пасивне споживання контенту — наприклад слухання українських інтелектуалів — чи про участь в онлайн-проєктах, чи про волонтерство на користь України в країні перебування, чи про інші форми взаємодії. Через відсутність чіткого уявлення про можливі форми залучення багато українців за кордоном можуть почуватися невпевненими у своїй включеності в соціальне життя України.

Ще одним бар’єром, на який часто звертали увагу експерти, є втрата соціального капіталу. За їхніми словами, багато з тих, хто виїхав, мали налагоджені мережі контактів в українському суспільстві, визнання і відчуття належності. Після переїзду за кордон ці соціальні ресурси часто обнуляються: люди опиняються в новому середовищі без зв’язків і знання мови та з обмеженим розумінням власних прав. У результаті, за спостереженнями експертів, українці за кордоном можуть втрачати відчуття ідентичності й агентності, що пригнічує та знижує їхню мотивацію до участі в будь-яких соціальних процесах — як у країні перебування, так і в Україні.

У контексті взаємодії з українським суспільством бар’єром до участі в соціальному житті є страх конфліктів: за словами експертів, українці за кордоном, подібно до тих, хто залишився в Україні, прагнуть бути прийнятими іншими, тому часто уникають потенційно конфліктогенних тем у публічному просторі — навіть якщо ці теми важливі для суспільного обговорення. У контексті ж участі в соціальному житті приймаючої країни експерти вказували на бар’єри, пов’язані з культурними відмінностями.

Експерти вказували й на мовний барʼєр — не лише в країні перебування, а й в Україні (переважно для дітей). Діти, які тривалий час перебувають за кордоном, поступово втрачають навички спілкування українською мовою через брак середовища. Похідною проблемою, що виникає, зокрема, через брак мовної практики, є розмивання ідентичності, особливо серед молоді, яка більш схильна асимілюватися в країні перебування. 

Також, за словами експертів, великим викликом для української спільноти за кордоном є проблеми в стосунках, зокрема в сімʼї. Експерти підкреслюють, що тривале життя на відстані призводить до великої кількості розлучень.

Експерти звертали увагу й на формати участі в соціальному житті України, які вже зараз доступні для українців за кордоном. Ішлося про діяльність численних громадських організацій у країнах Європи — як об’єднань так званої “старої діаспори”, так і ініціатив, що зʼявилися після початку повномасштабного вторгнення. За словами експертів, ці організації не лише працюють із поточними запитами, а й намагаються запобігати майбутнім викликам. Також експерти згадували про волонтерство та участь у мітингах на підтримку України, що підвищують видимість української спільноти за кордоном. Утім, багато експертів відзначали, що за останні півтора року кількість українців, які долучаються до цих акцій, відчутно скоротилася.

Медійне висвітлення українців за кордоном

Говорячи про висвітлення українців за кордоном в українському інформаційному просторі, експерти здебільшого сходилися на думці, що наразі ця тема залишається практично поза увагою медійників. І традиційні медіа, і впливові блогери майже не звертаються до теми життя українців за межами країни та проблем, із якими ті мають справу. Серед поодиноких згадок українців за кордоном у медіа переважають два типи сюжетів: або історії про надзвичайні досягнення, або, навпаки, трагічні випадки (як-от насильство). Такий підхід є однобоким і не відображає повноти досвіду української еміграції.

Деякі експерти відзначають позитивні зрушення в цій сфері. Наприклад, повідомляють про випадки налагодження системної співпраці між українськими журналістами й українськими громадськими організаціями за кордоном. Така взаємодія, зокрема, стосується висвітлення масштабних заходів, акцій та ініціатив, спрямованих на підтримку України. 

Серед українців за кордоном існує запит на ширше й системніше висвітлення їхнього життя в українських медіа. Особливо важливо показувати діяльність закордонних українських організацій, які проводять збори та події на підтримку ЗСУ. Крім того, експерти наголошували на необхідності розповідати історії українців, яким вдалося досягти успіху і не втратити зв’язку з Україною — це, на думку фахівців, підтримуватиме і мотивуватиме українців за кордоном.

Також експерти відзначають значні труднощі з доступом до об’єктивної та якісної інформації серед українців і в Україні, і за кордоном. Зокрема, критика лунала на адресу Національного телемарафону “Єдині новини”, який через недовіру за кордоном дивляться досить рідко. Для більшості представників діаспори основними джерелами новин є незалежні медіа або Telegram-канали. Через значно менше, ніж в Україні, різноманіття джерел інформації, зростає ризик впливу дезінформації, емоційних маніпуляцій і теорій змови.

Уявлення про згуртоване суспільство

Описуючи досвід, який переживають українці за кордоном, експерти розповідали про об’єднання навколо спільних проблем, українських громад і волонтерства. Однак таке прагнення до гуртування й активності виникає не у всіх. Лише частина українців, які опинилися за кордоном, знайшли шляхи участі в громадському житті. У деяких випадках різка зміна життєвих обставин і переїзд стали тригерами особистих змін: люди відчули потребу надолужити досвід, який не змогли реалізувати в Україні, і включилися у волонтерську або організаційну діяльність.

Експерти також розповідали про досвід власних проєктів, спрямованих, зокрема, на посилення соціальної згуртованості між українцями за кордоном та українцями в Україні — наприклад, про ретрити для вразливих груп, зокрема жінок із прифронтових територій чи вдів військових.

Описуючи, як виглядає справді згуртоване суспільство, респонденти фокус-груп переважно посилалися на перші місяці повномасштабного вторгнення. Тоді українці виявили безпрецедентний рівень єдності: незнайомі люди допомагали одне одному, спільно організовували логістику, гуманітарну підтримку, інформаційні кампанії. Поступово відчуття згуртованості знижувалося через адаптацію до нових умов, зростання побутових викликів тощо. 

Учасники фокус-груп підкреслюють, що українські спільноти за кордоном демонструють високий рівень солідарності та єдності. Зокрема, описують численні приклади волонтерства, регулярних мітингів, культурних ініціатив, благодійних зборів і побутової взаємодопомоги, які стали частиною повсякденного життя багатьох громад. Учасники наголошують, що згуртованість зберігається, хоча й визнають, що у деяких громадах активність ослабла. Натомість в інших спільнотах активність навіть посилюється через нові ініціативи.

Певну роль відіграють і вікові відмінності. За спостереженнями експертів, найбільш активно гуртуються навколо волонтерських, гуманітарних, психологічних та культурних ініціатив люди середнього віку — переважно 35–50 років. Молодші українці рідше залучаються до таких спільнот — вони швидше інтегруються в місцеве середовище через роботу або навчання і менше шукають підтримки в спільнотах діаспори.

Бачення майбутнього

У відповідь на запитання про бачення майбутнього лунали перш за все перестороги, зокрема про високий ризик втрати української молоді, яка виїхала за кордон. Україні й країнам ЄС доведеться змагатися за молоду, мобільну частину населення, яка може інтегруватися у нові суспільства.

Більшість учасників фокус-груп наголошували, що перебування за кордоном є для них тимчасовим — навіть попри потенційні труднощі адаптації після повернення в Україну та невизначеність майбутнього. Така позиція базується не лише на відчутті патріотизму, а й на особистих планах: участь у відбудові, повернення до роботи, відновлення звичного способу життя. Втім, частина учасників визнає, що реалії війни, безпекові ризики та відсутність чіткого бачення майбутнього України впливають на їхнє рішення залишатися за кордоном довше. 

Попри плани повернення з-за кордону, учасники ділилися тривогами щодо майбутнього — і в Україні, і в країнах перебування. Невизначеність термінів завершення війни, відсутність чітких гарантій безпеки в Україні, а також поширення дезінформації про можливе виселення українців з країн ЄС викликають у людей відчуття нестабільності та вразливості.

Оцінка державної політики та співпраці з державою

Експерти здебільшого негативно оцінюють наявні спроби української держави працювати з проблемами українців за кордоном. Зокрема, наявні підходи описують як директивні, формальні й такі, що не враховують реального контексту життя людей за межами України. Опитані критикували комунікацію з боку новоствореного Міністерства національної єдності України як таку, що орієнтована радше на контроль, тиск і примус до повернення, ніж на підтримку, діалог та інклюзивність у прийнятті рішень. За словами експертів, така політика з боку держави, навпаки, мотивує уникати повернення в Україну. 

Учасники фокус-груп масово висловлювали скептицизм і недовіру до заяв уряду, а також побоювання, що під виглядом підтримки держава тиснутиме на діаспору в контексті повернення в Україну. Як аргумент наводили відсутність, на погляд респондентів, реальних дій для створення гідних умов життя після повернення в Україну — допомоги з житлом, працевлаштуванням перекваліфікацією тощо. Розбудову Хабів єдності часто називали марнотратством під час війни. Тимчасовий захист у Європі не дозволяє людям повноцінно облаштувати життя, але водночас, за відчуттями респондентів, Україна не надає тим, хто хоче повернутися, ані чітких перспектив, ані гарантій, зокрема щодо житла і безпеки.

Критикували також відсутність прозорих механізмів залучення українців за кордоном до процесів ухвалення рішень чи формування державної політики щодо них. На думку експертів, держава повинна створити чіткі й доступні механізми залучення закордонного українства до розробки державних політик — зокрема через дистанційні вакансії. 

Різку критику викликала ініціатива держави обмежити доступ до консульських послуг для чоловіків призовного віку за кордоном. Така політика, на думку експертів, сприяє негативному ставленню до України, породжує атмосферу страху, правової невизначеності та недовіри.

Негативну оцінку від експертів отримала і культурна політика держави. Опитані зазначали, що Український інститут (УІ), який є ключовою інституцією української культурної дипломатії, фактично функціонує завдяки ентузіазму і партнерській підтримці, а не через стабільне державне фінансування. Попри несистемну роботу, УІ, а також Український культурний фонд напрацювали добрі практики комунікації про Україну за кордоном: лекції іноземними мовами, освітні відео й інші формати, які допомагають пояснити історію та сучасний контекст України іноземній авдиторії. Експерти наголошували, що культура має залишатися пріоритетом навіть в умовах війни, оскільки вона є ключовим інструментом протидії російській пропаганді.

За словами представників експертної спільноти, за останні кілька років можна відзначити поступове налагодження комунікації з українцями за кордоном. Позитивно оцінюють призначення у 2022 році Мар’яни Беци на посаду Спеціального посла з питань діаспори при Міністерстві закордонних справ. Представники організацій українців за кордоном мали можливість безпосередньо контактувати з нею та долучалися до обговорення проєкту стратегії для глобального українства, яку розробляло МЗС.

Також експерти неодноразово наголошували на необхідності докорінних змін у державній політиці щодо українців за кордоном. Зокрема, йшлося про створення сталого й стабільного зв’язку між українцями, які залишилися в Україні, і тими, хто перебуває за кордоном. На думку експертів, цей “місток” між спільнотами має стати не додатковим напрямом роботи, а візією, основою державної політики щодо закордонного українства.

Втім, на думку експертів, залучення закордонних громад неможливе без однозначного формулювання державної позиції: хто такі українці за кордоном, яке їхнє місце у національній спільноті, чого держава очікує від них і що готова їм запропонувати. Звучав запит на формування нового наративу, який визнає всіх українців — незалежно від країни проживання — невіддільною частиною українського суспільства. Опитані підкреслювали, що державна комунікація має бути чутливою до контексту: визнавати внесок українців за кордоном, але не нівелювати виклики тих, хто залишився в Україні.

Експерти висловлювали сподівання й на активнішу роль Міністерства національної єдності України у створенні ініціатив, які об’єднували б українців в Україні й за її межами. Ідеться не лише про комунікацію чи символічні жести, а й про конкретні проєкти: спільні культурні заходи, публічні обговорення, міжнародні флешмоби, обміни, освітні й туристичні програми, стартапи, ініціативи з нагадуванням світу про війну в Україні. Такий формат співпраці міг би підтримати відчуття належності українців за кордоном до української спільноти й активізувати їхню участь у процесах відбудови та просування наративів про Україну. Експерти зазначали, що багато хто з українців за кордоном має досвід, знання і готовність долучатися — а ключем може стати запит і відкритість з боку держави.

Водночас експерти й учасники фокус-груп зазначали, що мало обізнані про подальші плани держави щодо українців за кордоном. Навіть після створення Міністерства національної єдності України експерти, здебільшого активно залучені до громадської діяльності за кордоном, розповідали, що саме вони, а не держава, ініціюють зустрічі з представниками державних структур, аби почути плани на співпрацю.

Фокус-групи з українцями закордоном

Серед учасників фокус-груп була поширена думка, що держава Україна не повинна допомагати своїм громадянам за кордоном у питаннях адаптації чи побутового облаштування. Респонденти здебільшого не очікують такої допомоги, але натомість вони бачать своїм обов’язком допомогу Україні. Ця позиція мотивована кількома ключовими аргументами:

• Респонденти виїхали в країни, які вже забезпечують необхідний захист і базові умови для проживання, навчання чи працевлаштування.
• Україна перебуває у стані війни, і всі ресурси мають бути спрямовані на перемогу, відновлення і допомогу тим, хто залишився в країні.
• Часто опитані почуваються здатними допомагати Україні, а не навпаки — переказуючи кошти, речі, працюючи з волонтерами чи меценатами, підтримуючи військових і переселенців, навіть якщо живуть лише на соціальні виплати.

Рекомендації

Першою й ключовою рекомендацією експертної спільноти є налагодження системної співпраці між українською державою, урядами інших країн, Європейським Союзом та громадськими організаціями українців за кордоном. Серед іншого, експерти пропонують:

• Провести мапування українських організацій за кордоном і визначити засади співпраці. Необхідне комплексне дослідження українських організацій та ініціатив, оцінка їхньої структури, діяльності та потенціалу, щоб уникнути дублювання діяльності. Слід чітко сформулювати засади співпраці між різними організаціями та державою, а також визначити, хто саме може бути залучений до співпраці. 
• Сприяти розвитку горизонтальних партнерств між громадами в Україні та країнах перебування українців. Люди з досвідом життя за кордоном можуть стати “провідниками євроінтеграції” для своїх громад, сприяти обміну досвідом і найкращими практиками, налагодження гуманітарного співробітництва, освітніх ініціатив, спільних проєктів, а також бути амбасадорами співпраці європейських та українських міст та селищ. 
• Запровадити системну двосторонню комунікацію між Міністерством національної єдності України й українськими організаціями за кордоном. Варто створити онлайн-формати регулярної взаємодії – постійні й тематичні — а також фасилітувати мережування українських активістів за кордоном, які мають досвід міжнародної адвокації, з профільними офіційними структурами в Україні. Також доречно передбачити створення постійного каналу зв’язку для громадян — де кожен охочий міг би подати звернення, пропозицію або повідомлення про проблеми, які постають перед українцями за кордоном. 
• Адвокатувати збільшення донорської підтримки діаспорних організацій з боку Європейського Союзу на рівні держави та громадського сектору. Йдеться про фінансування поточної діяльності та інституційний розвиток — створення сталих структур, які зможуть довгостроково працювати на підтримку українців за кордоном.
• Сприяти створенню сталих інституційних структур українських діаспорних організацій. Рекомендовано підтримувати інституційний розвиток українських організацій за кордоном через: фінансові й організаційні механізми для їх професіоналізації, створення інфраструктури для залучення менш активних учасників через освітні, соціальні й культурні простори, підсилення спроможності цих структур як осередків згуртованості, що зберігають українську ідентичність і протидіють асиміляції.
• Сприяти горизонтальній взаємодії між громадянським суспільством в Україні та закордонними українськими ініціативами. Йдеться про створення платформ для міжсекторального обміну — у сфері освіти, культури, інклюзії, ветеранської політики, соціального підприємництва тощо. Міністерство національної єдності України має відігравати в цьому процесі роль координатора. 
• Узгодити державну політику щодо інтеграції українців за кордоном. Рекомендовано, щоб українська держава чітко комунікувала свою позицію щодо інтеграції тимчасово переміщених громадян у країнах перебування. Така позиція має визнавати потребу підтримки адаптації українців за кордоном навіть за умов очікування їхнього повернення після завершення війни. Важливо, щоб міжурядові домовленості (наприклад щодо візового статусу чи соціальних виплат) не перешкоджали інтеграції українців у місцеве суспільство, а натомість сприяли збереженню гідного рівня життя, підтримки зв’язку з Україною та довіри до держави.
• Створити інструменти, які полегшуватимуть фінансове залучення українців за кордоном у розвиток та відновлення України. Зокрема, йдеться про створення прозорих і доступних інструментів для інвестування в нерухомість, підприємництво, освітні та соціальні проєкти в Україні, а також запровадження спеціальних програм або фондів, орієнтованих на діаспору і тривале залучення українців за кордоном до економічного розвитку України.

Наступною рекомендацією експертної спільноти є зміни в інформаційній політиці України. Експерти пропонують:

• Формувати загальнонаціональний інклюзивний наратив. На рівні державних комунікацій варто послідовно підтримувати інклюзивний наратив про те, що всі українці — незалежно від місця перебування — є частиною українського суспільства. Уникнення риторики протиставлення (“ті, хто залишився” vs “ті, хто виїхав”) має стати базовим принципом у заявах політичних лідерів і медійному висвітленні.
• Запобігати розколам між тими, хто залишився в Україні, і тими, хто виїхав. Рекомендовано розробити програми суспільного діалогу й інформаційні кампанії, спрямовані на подолання упереджень і відновлення взаємної довіри між різними частинами українського суспільства. Важливо комунікувати, що внесок у перемогу може мати різні форми — від участі в боях до волонтерства, адвокації чи інших форм підтримки з-за кордону, а також символічно відзначати внесок українців за кордоном. 
• Підкреслювати цінність досвіду українців за кордоном для повоєнного розвитку. Держава має сприяти реалізації потенціалу українців, які здобули нові знання, бачення і практики за кордоном, які є важливим ресурсом для відновлення країни. Це сприятиме зміцненню мотивації до повернення та залученості в трансформації в Україні.
• Створити безпечну комунікаційну платформу для українців за кордоном і в Україні. Рекомендовано ініціювати створення відкритої, але модерованої цифрової платформи для комунікації між українцями в різних країнах із можливістю розподілу за кластерами (тематиками, регіонами, сферами діяльності). Така платформа має бути побудована на спільних цінностях і прозорих принципах участі та враховувати аспекти безпеки. Це дозволить підтримувати сталі горизонтальні зв’язки, обмінюватися досвідом, обʼєднуватися для реалізації ініціатив. Створення онлайн-платформи має супроводжуватись офлайн-заходами: зокрема, пропонують проводити щорічні форуми українських організацій, що орієнтовані на роботу з українцями за кордоном.
• Дослідити джерела формування громадської думки в Україні щодо українців за кордоном. Варто провести дослідження щодо того, як медіа, соціальні мережі чи публічні заяви впливають на образ українців за кордоном серед українського суспільства. Це дозволить зрозуміти, як саме поширюються упередження та стереотипи, і як саме необхідно конструювати інклюзивні комунікації на рівні державної політики, медіа та громадянського суспільства.
• Створювати системні діалогові практик між українцями за кордоном та в Україні. Рекомендовано розширити формати спілкування між українцями в Україні й за кордоном, зокрема через організацію публічних подій. Наразі відчувається брак платформ, де українці з різних контекстів могли б зустрічатися, обмінюватися досвідом, налагоджувати особисті зв’язки й формувати взаємну довіру. 

• Розвивати просвітницькі ініціативи для зміни суспільного сприйняття та стимулювання громадянської участі серед українців за кордоном. Рекомендовано реалізовувати довгострокові інформаційні кампанії з акцентом на те, що участь у житті країни (в тому числі політична, як-от голосування на виборах) — це спільна відповідальність усіх громадян незалежно від місця проживання. Такими ініціативами можуть бути публічні дискусії й тематичні заходи для різних авдиторій — від молоді до старшого покоління. Зокрема, рекомендують використовувати популярні серед українців за кордоном формати (дитячі свята, культурні заходи, локальні зустрічі) як майданчики для м’якої просвіти.

Одним із ключових викликів, на який звертала увагу експертна спільнота, є збереження національної ідентичності українців, особливо молодшого покоління, що зростає за кордоном. У зв’язку з цим експерти пропонують:

• Розробити державну політику збереження української ідентичності за кордоном. Рекомендовано на рівні держави визнати довгостроковість перебування українців за кордоном і сформувати окрему політику збереження української ідентичності, мови та культури. Така політика має охоплювати молодь і дітей, які найшвидше інтегруються у нові середовища, але потребують особливої уваги для збереження зв’язку з Україною.
• Підтримувати освітні й культурні ініціативи, спрямовані на дітей і молодь. Держава має фінансово, методично й інформаційно підтримувати розвиток шкіл української мови, гуртків, освітніх програм українською мовою, зокрема онлайн-форматів. Крім того, необхідно розробити стратегію реінтеграції дітей в освітню систему України. Додатково рекомендують створити доступні інструменти для батьків — наприклад, онлайн-курси для дошкільнят, а також якісний українськомовний мультимедійний контент, включно з казками, мультфільмами тощо. 
• Посилити роль Українського інституту та культурної дипломатії. Необхідно суттєво розширити підтримку культурних інституцій, зокрема Українського інституту, які є важливими для розширення впливу м’якої сили України за кордоном. Йдеться як про збільшення фінансування, так і про стратегічне переосмислення їхньої ролі у формуванні культурної присутності України в міжнародному середовищі.

Експерти наголошували, що для відновлення й підтримки сталого звʼязку з українцями за кордоном необхідно розробити інструменти залучення їх до суспільно-політичного життя України. Йдеться як про участь у політичних процесах, так і про включення до суспільних ініціатив, взаємодію з державними інституціями та представництво інтересів України на міжнародному рівні. Серед запропонованих експертами рішень:

• Оновити виборче законодавство з урахуванням прав українців, які перебувають за кордоном або повертаються звідти. Рекомендується внести зміни до виборчого законодавства, що забезпечать рівні можливості для участі в політичному процесі, зокрема право балотування для громадян, які тривалий час перебували за кордоном. Це сприятиме залученню нових лідерів із досвідом життя за кордоном, підвищенню репрезентативності влади та відновленню довіри до державних інституцій. Крім того, необхідно забезпечити інфраструктуру для голосування тим громадянам, які не повернуться до України після завершення бойових дій.
• Розвивати сталі механізми залучення українців за кордоном до формування політики через регулярні консультації, опитування та інституційні канали зворотного звʼязку. Для того, щоб політика щодо закордонного українства була релевантною й ефективною, держава має регулярно залучати українців за кордоном до формування цих рішень. Йдеться про створення дієвих механізмів збору думок громади — як через періодичні онлайн-опитування, так і через консультативні ради, фокус-групи або представницькі платформи. Це дасть змогу враховувати реальні потреби різних груп, зменшувати відчуття відчуження й сприятиме більшій залученості до українського суспільного життя.

З огляду на значну кількість українців, які після повномасштабного вторгнення інтегрувалися у життя інших країн і, ймовірно, залишаться там на тривалий час, експерти наголошують на важливості перегляду підходів до громадянства. Експерти рекомендують:

• Розробити правові й міждержавні механізми для запровадження інституту подвійного громадянства як інструменту збереження зв’язку українців за кордоном з Україною. Впровадження механізмів подвійного громадянства дозволило б українцям за кордоном зберігати юридичний, економічний і символічний зв’язок з Україною, не втрачаючи прав та можливостей у країнах проживання. Це особливо актуально для тих, хто має нерухомість або бізнес в Україні, хоче підтримувати економічну участь чи періодично повертатися. 

Зрештою, експертна спільнота погоджується, що українська держава має не лише підтримувати зв’язок з українцями за кордоном, а й активно стимулювати повернення їх до України після завершення війни. Серед іншого, пропонують:

• Запровадити відкриті конкурси для залучення українців за кордоном до державного управління. Рекомендується залучати українців за кордоном на позиції в Міністерстві національної єдності чи інші установи, що працюють із діаспорою. Це створить горизонтальні зв’язки довіри та покаже готовність держави до рівноправного діалогу.
• Забезпечити соціальні гарантії та прозорі умови для повернення українців з-за кордону, уникаючи нерівності між тими, хто залишався, і тими, хто виїхав. Політика повернення має ґрунтуватися на соціальній справедливості та довірі. Стимули для повернення мають бути прозорими й адресними — наприклад, пільгові умови для придбання житла чи створення бізнесу — і не створювати конфліктів між різними групами українців.
• Розробити державну житлову програму для українців за кордоном, які втратили житло через війну і прагнуть повернутися в Україну. Слід створити чіткий і прозорий механізм забезпечення житлом громадян, які не мають куди повертатися через руйнування або втрату майна. Йдеться як про мешканців повністю знищених міст і селищ, так і про людей, які інвестували в нерухомість до війни, але будівництво не було завершене.
• Сформувати стратегію підтримки економічної реінтеграції українців, які планують повернутися. Державні програми стимулювання зайнятості, зокрема розвитку онлайн-зайнятості для українців за кордоном, підтримка підприємництва, пільгове іпотечне кредитування чи компенсації оренди житла можуть стати мотиваційними факторами.
• Розробляти політики повернення та підтримки українців за кордоном з урахуванням потреб конкретних цільових аудиторій. Замість спроб створити універсальний підхід держава має визначити ключові групи українців за кордоном (наприклад, молодих матерів із дітьми, студентів, літніх людей, родини військовослужбовців тощо) та формувати для кожної з них окремий набір інструментів підтримки. Рішення про повернення часто приймають не індивідуально, а цілою родиною, тому варто враховувати думку різних осіб у цих групах і пропонувати їм конкретні й досяжні умови полегшеного повернення — включно з безпекою, житлом, доступом до соціальної інфраструктури та можливостями для дітей.

• Розробити програми працевлаштування для молоді, яка здобула освіту за кордоном. Після завершення війни державна політика має передбачати механізми залучення молодого покоління українців, які здобули освіту за кордоном, до процесу відновлення країни. Йдеться про створення умов, які дозволять молоді реалізувати здобуті знання та досвід на українському ринку праці, зокрема в українських офісах міжнародних компаній та організацій, програми пріоритетного чи цільового працевлаштування, розвиток інноваційних проєктів за участю молодих фахівців і підтримку підприємництва тощо.
• Інвестувати в дитячу інфраструктуру й адаптацію молодого покоління, яке зростає за кордоном. Слід інвестувати в створення сучасної, доступної та якісної інфраструктури для розвитку дітей — гуртків, спортивних секцій, басейнів, культурних і освітніх центрів. Важливо усвідомлювати, що діти, які виростуть за кордоном, повертатимуться з іншими соціальними й культурними установками. Політика реінтеграції має враховувати ці відмінності та сприяти м’якому входженню дітей у нове для них середовище.

ЛЮДИ З ІНВАЛІДНІСТЮ

Соціальна виключеність групи

Оцінка соціальної виключеності групи

Експертні інтервʼю

За оцінками експертів, значна частина людей з інвалідністю в Україні залишається ізольованою від суспільного життя. На думку експертів, лише приблизно 40% людей з інвалідністю виходять за межі звичного кола спілкування, натомість більшість продовжують взаємодіяти переважно всередині своєї групи, шукаючи підтримки та розуміння серед тих, хто має подібний досвід. Деякі експерти, хоч і підтверджують наявність такого "замкненого кола", не вважають його критичною проблемою. 

Наскрізною проблемою в контексті включення людей з інвалідністю в суспільно-політичне життя є недоступність простору. Відсутність безбарʼєрних просторів, послуг, інфраструктури й транспорту обмежує пересування та створює умови для ізоляції людей з інвалідністю у межах власного подвірʼя, змушуючи їх залишатися вдома та залежати від постійного супроводу навіть при мінімальних фізичних порушеннях. Відзначають, що навіть за умови доброзичливого ставлення людей довкола недоступне середовище змушує людей з інвалідністю робити вибір: або лишатися вдома, або ж пристосовуватися до незручних і часто небезпечних умов. Усе це значно ускладнює можливості соціалізації, обмежує право на участь у житті громади та сприяє маргіналізації людей з інвалідністю.

Водночас експерти відзначають, що в останні роки все більше людей з інвалідністю виходять за межі своєї “бульбашки”. 

Однією з ключових причин соціальної виключеності людей з інвалідністю називають орієнтацію державної політики на медичну модель інвалідності. Такий підхід розглядає людину з інвалідністю переважно як об’єкт опіки та медичної допомоги, а не як повноцінного учасника суспільного життя. Натомість на думку експертів, держава має перейти до реалізації соціальної моделі інвалідності. Такий підхід передбачає створення інклюзивного фізичного та соціального простору, рівного доступу до освіти, праці, послуг і громадської активності. Експерти відзначають, що попри те, що на рівні законодавства в Україні задекларовано відхід від медичної моделі, на практиці її принципи досі визначають більшість управлінських рішень.

На думку експертів, медична модель інвалідності формує хибну логіку соціальної підтримки. Вона сприяє розвитку інституційного підходу, що ізолює людей з інвалідністю в закладах закритого типу, інтернатах і спеціалізованих установах замість того, щоб інвестувати в доступну інфраструктуру для комфортного й самодостатнього життя поза межами лікувальних інституцій. Учасники фокус-груп переважно висловлювали розчарування державною політикою та зазначали, що держава ігнорує їхні потреби. 

Таке сприйняття інвалідності знижує очікування від людини. Замість того, щоб заохочувати її до самостійного прийняття рішень, навчання, роботи й участі у суспільному житті, система формує патерн залежності. Як наслідок, людина з інвалідністю позбавлена можливостей розвиватися й інтегруватися в соціум, що в довгостроковій перспективі призводить до втрати її як активного учасника суспільства. Цю оцінку підтверджують і учасники фокус-груп, більшість із яких підтвердили постійне відчуття непотрібності та невидимості як для держави, так і в суспільстві. 

На думку експертів, важливою причиною соціальної виключеності людей з інвалідністю є недоступність сфери соціальних та адміністративних послуг. Часто в державних і комунальних установах є окремі фахівці, які надають послуги людям з інвалідністю. Такий підхід називають сегрегаційним, адже інклюзивність передбачає, що кожен працівник повинен мати базову підготовку, щоб надавати послуги всім громадянам, зокрема людям з інвалідністю. Натомість спеціалізація і залучення окремих фахівців є доречними й потрібними на рівні формування політик, де потрібна глибока експертиза і фокус на конкретних потребах певної цільової групи.

Експерти наголошують, що однією з головних причин соціальної ізоляції людей з інвалідністю є стереотипи та упередження. Через поширене сприйняття інвалідності як хвороби, а не як питання прав і рівних можливостей, людей з інвалідністю часто вважають недієздатними, неспроможними чи проблемними. Якщо люди не мають особистого досвіду спілкування з ними, це ще більше зміцнює стереотипи і призводить до небажання включати людей з інвалідністю в спільні дії, що тільки посилює ізоляцію та невидимість останніх у суспільстві. 

Ще однією причиною соціальної виключеності людей з інвалідністю експерти вважають обʼєктивні обмеження, повʼязані з фізичним станом. У деяких випадках люди з інвалідністю потребують більше часу для виконання завдань або набуття нових навичок, що ускладнює створення змішаних груп, до яких одночасно залучені люди з інвалідністю та без. 

На думку експертів, родина є ключовим чинником, який визначає здатність людини з інвалідністю адаптуватися до самостійного життя та бути повноцінно включеною у суспільство. Члени родини потребують спеціальних знань і навичок задля побудови правильної комунікації та взаємодії з людиною з інвалідністю. Якщо з дитинства її не залучали до спільних активностей, не розвивали навички та не вчили дбати про себе, це часто призводить до непристосованості до самостійного життя, відсутності власних інтересів і звуження кола спілкування до родини. 

Знецінення близькими можливостей та потенціалу до розвитку людини з інвалідністю, що часто трапляється через страх і незнання, може викликати в людини з інвалідністю невпевненість у собі, комплекс меншовартості та навчену безпомічність, що має системний вплив на всі сфери життя. Прикметно, що учасники фокус-груп часто використовували стигматизаційну лексику на кшталт “інвалід/каліка/тягар” до самих себе, що свідчить про внутрішнє закріплення образу “непотрібності”. За словами експертів, вони досі чують подібні висловлювання у свій бік, а в суспільній уяві все ще діє розподіл “ми — вони”, який віддзеркалюється у мові: про людину з інвалідністю можуть говорити в третій особі навіть у її присутності, що ще більше підкреслює соціальну дистанцію та виключення.

У контексті медійного висвітлення людей з інвалідністю частина респондентів зазначали, що у збільшенні їх представленості в медіа немає сенсу, адже “нікому [серед людей без інвалідності] це не буде цікаво”.

У випадках, коли інвалідність є набутою, експерти звертають увагу на важливість адаптації життєвого простору, щоб максимально відновити самодостатність людини. Недоступність побуту в поєднанні з низьким рівнем доступності громадської інфраструктури, суттєво обмежує можливості для встановлення нових соціальних контактів та включення у суспільне життя.

Експерти підкреслюють, що у випадках, коли людина з інвалідністю зростає не в родині, а в інституційних закладах, система формує соціальну ізоляцію й обмежує соціальні зв’язки людей з інвалідністю лише до кола інших мешканців закладу. У результаті після виходу з інституції люди з інвалідністю часто мають низькі навички комунікації, що ускладнює їхню інтеграцію в суспільство. Аналогічний вплив, за словами експертів, має й домашнє навчання: коли освітній процес організовано вдома, людина не здобуває навичок взаємодії в колективі. 

Експерти звертають увагу, що рівень соціальної активності людей з інвалідністю значною мірою залежить від місцевості, де вони проживають. Зокрема, мешканці сіл, як правило, мають менше можливостей для участі в суспільному житті порівняно з тими, хто живе в обласних центрах. Водночас респонденти різних демографічних профілів переважно описували свій досвід взаємодії з оточенням як негативний і неприємний. Зокрема, респонденти ділилися випадками насмішок або жартів у їхній бік, які, на думку самих авторів жартів, є безневинними дружніми дотепами. Водночас для людей з інвалідністю такі ситуації часто болісні та сприймаються як приниження або висміювання, що лише посилює відчуття виключеності й нерівноправного ставлення з боку суспільства.

Окрему увагу експерти приділяють ролі церкви у формуванні ставлення до інвалідності. У низці випадків священнослужителі транслюють інтерпретації, згідно з якими інвалідність сприймається як “покарання згори”. Подібні релігійні наративи, за словами експертів, сприяють поширенню упереджень і можуть додатково посилювати соціальну ізоляцію людей з інвалідністю в громадах.

Також експерти зазначають, що важливу роль відіграє вік набуття інвалідності. Якщо це відбулося у старшому віці, люди зазвичай більш відкриті до спілкування та більш активні у соціальному житті, ніж ті, хто народилися з інвалідністю чи набули її в дитинстві.

Експерти підкреслюють, що особливо помітною сегрегація є щодо ветеранів, які отримали психічні порушення внаслідок бойових дій, адже їх часто сприймають як небезпеку. 

На думку експертів, одним зі шляхів подолання соціальної виключеності є активна життєва позиція самих людей з інвалідністю. Учасники експертних інтерв’ю наводили численні приклади, коли люди з інвалідністю свідомо прагнули самостійно організовувати своє життя, включатися в суспільні процеси та реалізовуватися. Експерти наголошують, що в таких випадках інтеграція в суспільне життя відбувається не внаслідок системних змін чи створення інклюзивного середовища, а завдяки наполегливості й прагненню самих людей з інвалідністю долати барʼєри. Під час фокус-груп респонденти різного демографічного профілю ділилися, що переважно відчувають байдужість у публічних місцях, коли їм доводиться долати перешкоди недоступного середовища, що підсилює відчуття непотрібності в цьому суспільстві (наприклад, про це зазначали респонденти, які користуються кріслом колісним чи мають протези). 

Експерти наголошують на необхідності переглянути державну інформаційну політику та сформувати інклюзивний дискурс, що визнає людей з інвалідністю як повноцінних учасників суспільства, та посилювати просвітницькі ініціативи для ширшої аудиторії — зокрема з розвитку етичної комунікації з людьми, які мають інший досвід чи потреби.

Загалом, на думку експертів, важливою умовою соціальної інклюзії є поєднання особистої автономії людей з інвалідністю та відповідальності суспільства за усунення зовнішніх бар’єрів. Саме тому держава має відповідати за створення безпечного, доступного середовища, в якому люди з інвалідністю можуть повноцінно реалізовувати власний потенціал і таланти. 

Упередження щодо групи

Учасники фокус-груп вказували, що їм часто не довіряють інші, якщо причин чи проявів їхньої інвалідності не видно візуально. За їхніми словами, суспільство часто асоціює інвалідність винятково з кріслом колісним чи палицею. Якщо ж стан здоров’я не має зовнішніх ознак, багато людей просто не вірять, що у людини є інвалідність. Це породжує ситуації, коли респонденти змушені доводити право на пільги чи підтримку, знову й знову пояснювати свій стан або чути сумніви в його реальності. Додатково ускладнюють їхнє становище і корупційні зловживання з фабрикуванням інвалідності для ухиляння від служби в Збройних Силах, що спричиняє недовіру до всієї групи загалом. Водночас експерти акцентували на складнощах, з якими стикаються люди з нейрочутливістю, психічними та інтелектуальними порушеннями, яких часто можуть сприймати як небезпеку.

Говорячи про поширені упередження і стереотипи щодо людей з інвалідністю, експерти виокремлюють два домінантні образи: героїзація і драматизація. У першому випадку людей з інвалідністю захоплено ідеалізують як тих, хто "долає нездоланне". У другому їх зображають як безпомічних, нещасних і залежних, що автоматично викликає жалість і потребу в опіці. 

Експерти вказують, що обидва ці підходи шкідливі. У разі героїзації суспільство часто розчаровується, коли виявляє, що люди з інвалідністю — звичайні, неідеальні, живі люди. Драматизація ж призводить до того, що таких людей починають сприймати винятково як об’єкт. Найгірше, на думку експертів, те, що за цими крайнощами суспільство не бачить потреби в реальній рівноправній взаємодії та сприйнятті людей з інвалідністю як повноцінних громадян. Учасники фокус-груп також відзначали, що люди часто сприймають інвалідність як щось екстраординарне, що ніколи не може трапитися з ними чи з їхніми близькими, і тому менш чутливі до цієї проблематики.

Деякі експерти також зазначають, що повномасштабна війна частково змінила суспільне ставлення до людей з інвалідністю — передусім через появу великої кількості ветеранів із бойовими травмами. На їхню думку, в публічному сприйнятті інвалідність, пов’язана з військовим досвідом, викликає більше поваги та співчуття, ніж інші форми інвалідності. 

Найчастіше, за словами учасників фокус-груп, вони стикаються з упередженням і стигматизацією в медичних закладах. Респонденти наголошували, що у багатьох випадках лікарі не демонструють ані поваги, ані зацікавленості у допомозі пацієнту, зокрема людям з інвалідністю чи хронічними захворюваннями. Медичні працівники часто схильні перебільшувати вплив причини інвалідності на стан пацієнта та менш уважно шукати справжні причини симптомів пацієнтів. Респонденти наголошували, що неодноразово стикалися з булінгом та використанням стигматизаційної лексики в медзакладах. За їхніми словами, такі випадки залишають особливо болісний слід: після відвідування лікаря багато учасників фокус-груп почувалися приниженими й ображеними.

Говорячи про джерела поширених стереотипів, експерти переважно вказують на закріплених в українському суспільстві вищезгаданих медичній та благодійній моделях інвалідності. За їхніми словами, саме ці підходи досі домінують у риториці державних органів, медіа і навіть комунікаціях багатьох грантових та благодійних програм. Водночас учасники фокус-груп частіше називали джерелом стереотипів виховання, а саме брак різноманіття довкола дітей та ігнорування цієї теми в родині.

Експерти підкреслюють, що упередження до людей з інвалідністю поширені й у сфері освіти. Там досі домінують стереотипи про обмежений потенціал студентів з інвалідністю, що призводить до недооцінки їхніх можливостей. За словами респондентів, інколи це проявляється у практиці “автоматичних” оцінок чи занижених вимог до студентів у школах чи університетах, попри їхні реальні здібності й таланти у навчанні. Крім цього, учасники фокус-груп згадували про виклики булінгу з боку інших учнів чи студентів, а інколи навіть викладачів. Брак інклюзії для дітей з інвалідністю стає ще одним фактором їх неприйняття в суспільстві вже тоді, коли вони подорослішають, адже діти без інвалідності мають менше можливості взаємодіяти та формувати дружбу з дітьми, які чимось від них відрізняються. 

Ще однією важливою сферою, де проявляються численні стереотипи й упередження, є працевлаштування. Експерти розповідають про різні форми дискримінації — від зайвої “опіки”, коли роботодавець створює зайві умови, не питаючи про реальні потреби людини, до відмов у працевлаштуванні через упередження щодо фізичних можливостей чи компетенцій людини.

Багато учасників фокус-груп повідомляли, що у повсякденному житті не відчували упереджень чи дискримінації щодо себе. Навпаки, деякі респонденти підкреслювали, що оточення часто ставиться до них із повагою, розумінням і готовністю до взаємодії. Втім, такі респонденти були в меншості у вибірці.

Попри поширеність дискримінаційного досвіду, респонденти фокус-груп наголошують на необхідності створювати можливості для взаємодії людей з інвалідністю та без між собою. Цього неможливо забезпечити без активної ролі держави, адже відсутність інклюзії в публічному просторі та загальнонаціонального пріоритету на створення безбарʼєрного середовища значно ускладнює соціальні контакти людей з інвалідністю, особливо тих, хто користується кріслом колісним. 

Також, на думку респондентів, важливою ланкою в подоланні стереотипів є зміна освітньої й просвітницької політики. Опитані наголошують, що держава має активніше інвестувати у розвиток шкільної програми, яка б виховувала у дітей повагу до різноманітності й вчила бачити інших як повноцінних учасників суспільства. Крім того, респонденти вважають важливим залучати культуру: у фільмах та інших медіа має з’являтися більше людей з інвалідністю.

Барʼєри до економічної участі

Першим і головним барʼєром на шляху до повноцінної участі людей з інвалідністю в економічному житті є освіта. Як зазначають експерти, люди з інвалідністю фактично позбавлені можливості здобути повноцінну якісну середню чи вищу освіту. Серед ключових причин називають відсутність профорієнтації, яка б допомагала виявити індивідуальний потенціал, здібності та потреби людини. На етапі шкільного навчання бар’єрами стають уже згаданий булінг і несприйняття з боку однолітків та вчителів, що підриває віру у власні сили та знижує мотивацію до подальшого професійного розвитку. Крім того, респонденти наголошували на обмеженій фізичній доступності українських університетів, що суттєво ускладнює можливість соціалізації та здобуття освіти в офлайн-форматі.

Водночас учасники фокус-груп наголошували, що саме втрата освітніх можливостей, тобто відсутність інклюзивного підходу в навчальних закладах, найбільше вплинула на їхні можливості для працевлаштування.  За певних станів здоровʼя деякі навички часто буває дещо складніше чи довше здобувати (або сам процес навчання має відбуватися інакше), однак вчителі чи викладачі рідко мають відповідну підготовку чи принаймні бажання підбирати індивідуальний підхід до учнів з інвалідністю залежно від їхнього стану.

Логічним наслідком обмеженого доступу до якісної освіти є проблеми з працевлаштуванням. Навіть у випадках, коли люди з інвалідністю здобувають вищу освіту і професію, їм часто не вдається працевлаштуватися за спеціальністю. У деяких випадках це спричинено перебільшеною опікою в родині, згаданою вище, – виходячи в соціум, люди з таких родин часто очікують аналогічного “особливого” ставлення до них через факт інвалідності, як і вдома, та складно адаптуються до відсутності уваги. Учасники фокус-груп також акцентували на значних складнощах із пошуком роботи: навіть якщо їм вдавалося знайти роботу, яку вони хочуть та вміють виконувати, часто доводилося стикатися з упередженістю роботодавця.

В контексті барʼєрів у працевлаштуванні експерти часто згадували непристосованість робочих місць. На думку фахівців, облаштоване комфортне робоче місце передбачає не лише зручний стіл в офісі, а й можливість дістатися до місця роботи, дотримання стандартів безбарʼєрності робочих приміщень тощо. Учасники фокус-груп зазначали, що часто не можуть реалізувати своє право на безплатний проїзд, тому що водії й контролери відмовляються приймати пенсійне посвідчення. Втім, експерти підкреслюють, що часто роботодавець не може забезпечити цю доступність, оскільки приміщення підприємства й інфраструктура поруч із ним не є територією, яку він може облаштувати під потреби свого робітника. Також експерти згадували про державну програму, яка надає роботодавцям компенсацію за працевлаштування людини з інвалідністю, але, на їхню думку, не є дуже ефективною через низьку компенсацію.

Окрему проблему становить підготовка колективу до взаємодії з людьми з інвалідністю та брак інклюзивності рекрутингу. Експерти зазначають, що формальне навчання етики спілкування зазвичай не забезпечує реальної готовності колег до повноцінної співпраці. Такий підхід часто обмежується поверхневими інструкціями й не змінює ставлення чи поведінкові установки працівників. Це створює напруження в колективі та додаткові психологічні бар’єри для людини з інвалідністю. Водночас і самі роботодавці рідко готові проявляти гнучкість та адаптувати свої вимоги до людей з інвалідністю (наприклад, якщо працівник з інвалідністю фізично не спроможний працювати повний робочий день — найняти двох на половину ставки).

Учасники фокус-груп звертали увагу на нерівномірність підходів до працевлаштування осіб з інвалідністю з боку різних роботодавців: за їхніми словами, малі підприємства частіше готові формально оформити таких працівників, тоді як державні підприємства, навпаки, намагаються уникати працевлаштування людей з інвалідністю. Деякі респонденти також повідомляли, що їх просили підписати письмову згоду на відмову від адаптованого робочого місця — І лише після цього погоджувалися працевлаштувати. Втім, деякі учасники фокус-груп позитивно відгукувалися про квоти, а деякі зазначали, що лише завдяки квотам змогли знайти роботу.

У контексті повноцінного включення людей з інвалідністю до економічного життя не можна оминути питання соціального забезпечення. Експерти наголошують, що переважна більшість людей з інвалідністю в Україні живуть у стані глибокої бідності: понад 70% із них не можуть забезпечити базових щоденних потреб. Основними причинами цієї ситуації називають брак державної підтримки, обмеженість соціальних виплат, а також відсутність можливостей для професійної самореалізації. Учасники фокус-груп наголошували, що соціальні виплати вкрай малі й не дозволяють забезпечити базові потреби. Дехто називав ці виплати “насмішкою”, особливо з огляду на високі ціни на ліки та медичні послуги, які часто є життєво необхідними.

Крім того, експерти відзначають, що навіть державні установи, які займаються соціальним забезпеченням, часто є фізично не доступними, тому люди з інвалідністю не можуть навіть самостійно звернутися до державних органів для оформлення документів або виплат. 

Учасники фокус-груп також зазначали, що чинна система нарахування пенсії часто змушує їх ухвалювати економічно невигідні рішення за умов високих медичних витрат. Зокрема, у випадку працевлаштування, держава перестає надавати соцвиплати, тож влаштуватися на підробіток, щоб покращити своє становище, для багатьох стає неможливим. Так само несправедливим опитані вважають і те, що після виходу на пенсію за віком людина має обирати, чи вона хоче отримувати пенсію за інвалідністю, чи пенсію за стажем. У випадку вибору пенсії за стажем людина втрачає пільги, зокрема знижки на ліки.

Серед непрямих факторів, що впливають на можливість людей з інвалідністю реалізувати свій потенціал в економічному житті, слід виділити недоліки функціонування медичної системи. По-перше, учасники фокус-груп зазначали, що якість медичних послуг нерідко є низькою, тому їм буває складно підтримувати стан свого здоровʼя настільки, щоб зберігати продуктивність. Їм часто доводиться звертатися до приватних клінік, навіть попри зависоку вартість їхніх послуг для особистого бюджету. Також респондентам буває важко розібратися, які саме послуги вони можуть отримати безоплатно, але, навіть подолавши ці складнощі, вони стикаються з вимогою сплатити “благодійні внески”, щоб отримати потрібну безкоштовну послугу. 

Окрему стурбованість учасників фокус-груп викликала ситуація з доступом до реабілітаційних послуг, критично важливих для підтримання або покращення стану здоров’я. Респонденти зазначали, що навіть у випадках, коли реабілітація офіційно передбачена, її складно отримати на практиці, зокрема через корупцію в цій сфері.

Деякі учасники фокус-груп повідомляли про критичні ситуації, пов’язані з неможливістю сплачувати за комунальні послуги. Через обмежені фінансові ресурси люди з інвалідністю нерідко накопичують борги, у результаті чого постачальники відключають їх від електроенергії, водопостачання чи опалення.

Барʼєри до політичної участі

Експертні інтервʼю

Перша і найбільш критична проблема, яку виокремлювали експерти під час обговорення участі людей з інвалідністю у політичному житті, — це фактична відсутність фізичного доступу до виборчого процесу. Щоб людина з інвалідністю змогла проголосувати, вона повинна мати змогу вийти з дому й дістатися до виборчої дільниці, але не завжди будівлі та інфраструктура облаштовані відповідно до потреб людей з інвалідністю. Самі дільниці також не пристосовані для них — нерідко там немає пандусів, тактильних елементів і навченого персоналу, необхідних для забезпечення повноцінної участі людей з різними видами інвалідності. 

До практики голосування вдома експерти здебільшого ставляться вкрай негативно: зазвичай на дільницю припадає дуже мало людей, які голосують із дому, тож сам процес не гарантує дотримання принципу таємності голосування. Інші респонденти ставляться до ідеї голосування вдома більш позитивно, однак обурюються, що їх внесли до списку голосування вдома без їхньої згоди, просто за фактом наявності інвалідності. 

Крім викликів, повʼязаних із фізичною недоступністю виборчих дільниць, експерти також звертали увагу на серйозні інформаційні барʼєри, що ускладнюють участь людей з інвалідністю у виборчому процесі. За їхніми словами, передвиборчі кампанії різних кандидатів та партій майже не враховують потреб цієї групи: офіційні сайти політичних партій здебільшого не адаптовані для людей із порушеннями зору або сприйняття інформації, агітаційні відео рідко супроводжуються перекладом жестовою мовою, а субтитри часто містять складну термінологію, яку неможливо перекласти на жестову мову. 

Експерти також звертали увагу на проблеми з доступністю інформації, яка поширюється як безпосередньо на виборчих дільницях, так і в межах передвиборчої кампанії. Зокрема, зазначалося, що бюлетені часто друкують дрібним шрифтом, а їхня форма змінюється від виборів до виборів, що створює додаткові труднощі для людей із порушеннями зору. Це може призвести до неправильного тлумачення змісту та, відповідно, до помилок під час голосування. Крім того, інформаційні матеріали, що супроводжують виборчий процес, за словами експертів, часто надміру складні: вони містять спеціалізовану термінологію та довгі речення, які ускладнюють розуміння. Як наслідок, деякі люди з інвалідністю схильні уникати участі у виборах, відчуваючи, що ці процеси не розраховані на них.

Експерти також вказували на бар’єри у реалізації пасивного виборчих прав. Хоча законодавство не передбачає жодних обмежень щодо балотування осіб з інвалідністю, на практиці політичні партії рідко включають таких людей до списків. Деякі експерти ділилися власним досвідом участі у місцевих виборах, зазначаючи, що навіть проведення зустрічей із виборцями виявляється недоступним через відсутність безбар’єрної інфраструктури. Крім того, участь у роботі дільничних виборчих комісій та здійснення спостереження за виборами також може бути ускладненим або неможливим через непристосованість приміщень виборчих дільниць до потреб людей з інвалідністю.

Крім того, експерти зазначали, що навіть у випадку успішного обрання людей з інвалідністю до органів місцевого самоврядування або до Верховної Ради України більшість адміністративних приміщень залишаються фізично недоступними для них, що фактично унеможливлює їхню повноцінну участь у політичному процесі.

Серед проблем, повʼязаних із доступом до громадянської активності, експерти виокремлювали й необхідність готовності самого громадського сектору і громадських організацій адаптувати свої підходи до роботи з людьми з інвалідністю, аби забезпечити їхню повноцінну участь.

Ще одним бар’єром, про який згадували експерти, є звужене сприйняття громадської активності людей з інвалідністю. Часто їхню участь у публічному житті автоматично пов’язують винятково з питаннями інвалідності — незалежно від теми, яку вони реально порушують. Це призводить до знецінення ініціатив, що стосуються ширших інтересів громади. 

Також експерти зазначили, що в Україні громадські організації традиційно виконують важливу роль у впровадженні соціальних змін, зокрема у сфері доступності, реабілітації та захисту прав людей з інвалідністю. Водночас громадські організації часто змушені заміщувати собою функції держави у соціальному та правовому захисті людей з інвалідністю. Такий підхід зумовлює брак системної політики, коли основні обов’язки залишаються поза фокусом державних інституцій. 

Врешті, бар’єром до участі людей з інвалідністю у соціальному житті є фінансова нестабільність громадських організацій, їхня залежність від грантової підтримки. Це призводить до того, що громадські організації змушені орієнтуватися на пріоритети та вимоги грантодавців, а не безпосередньо на реальні потреби людей з інвалідністю. Такі обмеження негативно впливають на спроможність громадського сектору захищати права людей з інвалідністю поза рамками визначених програм, зокрема у випадках, коли необхідні швидкі або спонтанні дії, які виходять за межі затверджених проєктів.

Медійне висвітлення людей з інвалідністю

Експертні інтервʼю

Експерти зауважують, що увага медіа до теми інвалідності часто зосереджується навколо Міжнародного дня людей з інвалідністю (3 грудня) та є короткочасною. Протягом решти року такі теми фактично ігнорують. 

Під час інтерв’ю експерти звернули увагу на недостатнє висвітлення тем, пов’язаних із життям та правами людей з інвалідністю, у більшості українських медіа. За їхніми словами, така ситуація може свідчити або про нерозуміння важливості висвітлення цих тем, або про прагнення уникати їх, створюючи ілюзію відсутності проблем. Це одностайно підтвердили й учасники фокус-груп.

Експерти також згадували про обмежене представлення самих людей з інвалідністю у медійному просторі, особливо в місцевих громадах. Вони відзначили, що часто в публічному дискурсі з’являються лише ті, хто проживає у великих містах та вже має певну впізнаваність. Водночас потреби, проблеми та досягнення мешканців малих міст і сіл залишаються поза увагою. За словами експертів, це створює розрив між уявленням про інвалідність у медійному просторі та реальними умовами життя багатьох людей з інвалідністю в Україні. Люди з віддалених громад часто не почуваються частиною цього наративу, не бачать власних історій чи проблем у ЗМІ. Все це звужує уявлення суспільства про різноманітність досвідів та обмежує розуміння бар’єрів на місцевому рівні.

Експерти також відзначають, що здебільшого висвітлення людей з інвалідністю у ЗМІ залишається поверхневим і стереотипним. Більшість новинних сюжетів будуються або на героїзації людей з інвалідністю, або на надмірному співчутті до їхнього становища. Експерти говорять, що такі сюжети часто стають приводом для експлуатації теми інвалідності задля підвищення глядацької уваги. При цьому системні проблеми та бар’єри залишаються у тіні. Учасники фокус-груп підкреслювали, що медіа також підживлюють стереотип про те, що інвалідність має супроводжуватися кріслом колісним чи милицями. Люди з іншими нозологіями, крім як порушення роботи опорно-рухового апарату, переважно невидимі в медіа. 

В цілому експерти висловлювали думку, що діяльність медіа безпосередньо пов’язана з формуванням і поширенням упереджених установок та стереотипів щодо людей з інвалідністю. Зокрема, на це впливають випадки використання в медіа стигматизаційної лексики щодо людей з інвалідністю.

Водночас експерти відзначили позитивні риси у роботі українських медіа. Зокрема, вищезгадане використання некоректної термінології щодо людей з інвалідністю, за словами експертів, трапляється здебільшого лише на рівні місцевих медіа. Також позитивно оцінюють наявність інструкцій щодо коректної комунікації на державному рівні. Крім того, експерти схвалюють і появу масштабних медійних проєктів, до яких залучають людей з інвалідністю.

Оцінка державної політики та співпраці з державою

Фокус-групи з людьми з інвалідністю

Учасники фокус-груп, ділячись своїм досвідом, згадували про людей, які їм допомагали. Респонденти підкреслювали, що прояви солідарності — активне залучення медичних працівників у питання супроводу пацієнтів під час оформлення статусу інвалідності чи людяна поведінка працівників громадського транспорту — відіграють важливу роль у формуванні більш інклюзивного середовища. Попри існування структурних проблем, такі приклади підтримки свідчать про потенціал до поступового розвитку згуртованості та взаєморозуміння.

Під час фокус-груп респонденти наголошували, що людям з інвалідністю необхідно більше говорити про свої проблеми, захищати свої права й нарощувати свої можливості. Учасники підкреслювали, що без ініціативи самих людей з інвалідністю та їх об’єднання навколо спільних проблем змін буде досягти важко. 

Водночас респонденти зазначали, що питання згуртованості та прийняття людей з інвалідністю — це не лише особиста справа кожного, а й завдання держави. В умовах зростання викликів, пов’язаних із наслідками війни, респонденти особливо підкреслювали потребу державної участі та відповідальності за системну підтримку всіх громадян з інвалідністю.

Під час інтервʼю експерти неоднозначно відгукувалися про роботу держави щодо забезпечення прав та гідного рівня життя для людей з інвалідністю: лунали як негативні, так і позитивні оцінки дій влади. 

Оцінюючи дії держави негативно, експерти зазначали, що, попри проголошення її орієнтації на соціальний добробут, підтримка осіб з інвалідністю залишається недостатньою на всіх етапах життя. Хоча певний прогрес у напрямку безбар’єрності є, він переважно декларативний. Зокрема, деякі експерти підкреслювали, що наразі дії держави у сфері безбарʼєрності здебільшого орієнтовані на збір та аналіз даних — реальних змін та чітких індикаторів результативності бракує. Учасники фокус-груп переважно схилялися до негативних оцінок.

Експерти також відзначали суперечності в державній політиці щодо деінституціалізації. Зокрема, звертали увагу на ухвалення законів, які суперечать принципам розвитку інклюзивного середовища і передбачають функціонування інституційних закладів, де одночасно можуть перебувати діти та дорослі. Експерти підкреслювали, що така практика суперечить міжнародним стандартам і потребує перегляду. 

Водночас експерти звернули увагу, що на національному рівні вже розроблено й ухвалено чимало нормативно-правових актів, які охоплюють ключові сфери, пов’язані з забезпеченням прав і потреб людей з інвалідністю — зокрема їх працевлаштування. Прийняття рамкового законопроєкту №5344Д і закріплення в ньому деяких понять (як-от “розумне пристосування”) створюють основу для подальшого розвитку та імплементації відповідної політики. 

Позитивно відзначено ініціативи, спрямовані на посилення відповідальності роботодавців за дискримінацію і надання можливості людині з інвалідністю отримати пояснення у разі відмови в працевлаштуванні. Також відзначали оновлення Національної стратегії безбар’єрності, яку доповнили новими індикаторами виконання. Експерти звернули увагу, що запровадження індикаторів у планах реалізації стратегії сприяє підвищенню підзвітності органів влади. 

Також позитивно оцінювали реформування державних будівельних норм, зокрема профільного ДБН щодо інклюзивності (В.2.2.40). Це, на думку експертів, дозволить у перспективі покращити доступність нових громадських просторів та об’єктів.

Втім, експерти наголошують, що позитивні зрушення здебільшого помітні на національному рівні, а місцевий значно відстає у цьому питанні. На місцях досі зберігається пасивність посадовців, які роками або навіть десятиліттями обіймають свої посади й керуються застарілими підходами до розв'язання проблем.

Під час інтервʼю більшість експертів відзначали, що вони мали досвід співпраці з державою щодо ухвалення або впровадження в дію певних політик, спрямованих на покращення добробуту людей з інвалідністю. Втім, серед експертної спільноти панує доволі негативне сприйняття цієї співпраці. 

Зокрема, експерти відзначали, що їхній досвід співпраці з державою час від часу міг перетворюватись на експлуатацію ресурсів громадського сектору державними органами. Респонденти наголошували, що громадський сектор не може безоплатно виконувати функції, які належать до обов’язків держави, зокрема у сфері забезпечення безбар’єрності й підтримки органів місцевого самоврядування. На їхню думку, необхідно розвивати партнерські відносини між державою і громадськими організаціями, передбачаючи відповідну фінансову й інституційну підтримку з боку державних структур.

Також досвід експертів свідчить про наявність бар’єрів у взаємодії з державними органами. Одним із них є неефективна міжвідомча співпраця, коли кожен структурний підрозділ державної установи діє винятково в межах своєї компетенції. Ще одним бар’єром експерти вважають брак політичної волі та відсутність системності у реалізації рішень. Навіть за наявності загальної підтримки на рівні керівництва співпраця нерідко відбувається в “ручному режимі”, коли потрібні постійні прямі вказівки від вищих посадовців. Такий підхід не створює умов для системного впровадження безбар’єрних рішень, оскільки базується на одноразових ініціативах, а не на налагодженій системі комунікації.

На національному рівні, зокрема у роботі Верховної Ради та її профільних комітетів, експерти відзначали обмеженість доступу до інформації про засідання, зокрема під час воєнного стану. Це призводить до того, що важливі ініціативи можуть ухвалювати без залучення представників людей з інвалідністю або громадських організацій. Також учасники наголосили на практиці внесення правок до законопроєктів, що стосуються людей з інвалідністю, без попереднього обговорення, що може суттєво змінити зміст закону і суперечити інтересам людей з інвалідністю. Крім того, респонденти зазначили про проблеми в комунікації з Міністерством охорони здоров’я, яке, за їхніми словами, залишається закритим для запитів.

Також експерти відзначали негативний досвід співпраці з місцевими органами влади. Експерти підкреслили, що хоча органи місцевого самоврядування визначаються як платформа для місцевих ініціатив, вони не завжди забезпечують умови для залучення громадськості, зокрема людей з інвалідністю. Законодавчі механізми такої участі недостатньо чітко прописані, а це обмежує можливості впливати на розробку та впровадження рішень, що стосуються їхніх потреб. Водночас деякі учасники фокус-груп наводили позитивні приклади того, як на місцевому рівні влада може суттєво впливати на дотримання прав людей з інвалідністю. Зокрема, респонденти розповідали, що після відповідного розпорядження міської влади Харкова ситуація з доступністю громадського транспорту значно покращилася: перевізники перестали відмовляти людям з інвалідністю у перевезеннях, а проїзд для них став безплатним.

Водночас траплялися і позитивні відгуки про співпрацю громадськості з державою. Експерти зазначають, що успішність співпраці громадського сектору та державних органів значною мірою залежить від рівноправних партнерських відносин. Зокрема, наводять приклад конструктивної взаємодії з Міністерством розвитку громад та територій, під час якої вдалося спільно підготувати і впровадити низку ключових документів, зокрема оновлений Державний будівельний норматив ДБН В.2.2-40. Також респонденти позитивно відгукуються про роботу з Міністерством соціальної політики, відзначаючи регулярні узгоджувальні наради та врахування думок представників громадських організацій під час розробки підзаконних актів.

Поінформованість про державні програми серед учасників фокус-груп часто фрагментарна. Зокрема, респонденти згадували, що існують закони, які передбачають право на безоплатний проїзд у міському транспорті, державні програми забезпечення ліками, квоти щодо працевлаштування людей з інвалідністю тощо. Однак учасники зауважували, що інформація про такі програми часто неповна чи незрозуміла для багатьох.

Рекомендації

Під час інтервʼю і фокус-груп представники експертної спільноти і носії досвіду запропонували низку рекомендацій, покликаних допомогти подолати бар’єри та забезпечити рівноправну участь людей з інвалідністю у суспільному, економічному й культурному житті. Рекомендації структуровані за чотирма основними блоками: (1) побудова інклюзивного простору та залучення до суспільного життя; (2) розв'язання конкретних викликів та проблем; (3) державна політика та реформи; (4) інформаційна політика та просвіта. Кожен блок містить чіткі та конкретні пропозиції, що можуть бути основою для розробки програм та ініціатив на національному й місцевому рівнях.

Побудова інклюзивного простору та залучення до суспільного життя:

• Сприяти деінституціоналізації та розвитку інклюзивного простору в громадах. Забезпечити можливість для людей з інвалідністю жити серед інших членів суспільства. Впровадження стратегії деінституціоналізації має стати пріоритетом державної політики, орієнтованої на повагу до прав людини та створення доступного середовища, яке відповідає індивідуальним потребам.
• Забезпечити повноцінну реалізацію Національної стратегії зі створення безбар’єрного простору в Україні на період до 2030 року, зокрема:
  • ухвалити регіональні плани, що передбачають модернізацію соціальної інфраструктури відповідно до принципів універсального дизайну;
  • оновити транспортну систему, включно з міжміським сполученням;
  • налагодити системний моніторинг та контроль за дотриманням стандартів доступності із залученням громадських організацій;
  • надати стимули для бізнесу, зокрема податкові пільги та гранти на створення доступних просторів;
  • уніфікувати впровадження елементів доступності відповідно до міжнародних стандартів.
• Забезпечити безбар’єрність у наданні державних послуг. Підготувати фахівців до роботи з людьми з інвалідністю з урахуванням принципів інклюзивної комунікації та специфічних потреб. Це дозволить усунути приховану сегрегацію, підвищить чутливість і забезпечить рівний доступ до послуг.
• Розвивати механізми супроводу у громадах. Залучати соціальних працівників або представників влади для допомоги людям з інвалідністю у доступі до послуг, у тому числі дистанційно. Це сприятиме участі в житті громади та покращенню якості послуг.

Розв’язання конкретних викликів та проблем

Освіта:

• Запровадити індивідуалізовані підходи до організації освітнього процесу та складання іспитів для осіб з інвалідністю. Слід переглянути чинні правила незалежного оцінювання, щоб вони враховували не лише формальні параметри (час, аудиторію), а й інші потреби: зменшення сенсорного навантаження, альтернативні форми тестування, можливість супроводу тощо. Необхідно розробити механізм оцінки індивідуальних потреб та впровадити систему гнучкого пристосування умов навчання та іспитів.
• Інтегрувати системну просвітницьку та виховну складову в шкільні й дошкільні програми. Освітній процес має передбачати регулярні заняття, спрямовані на формування поваги до людської гідності, різноманітності, прав людини та інклюзії, а також запровадити комплексну політику запобігання булінгу та формування культури поваги до людей з інвалідністю, зокрема через залучення педагогів і батьків. Таку роботу слід розпочинати вже на рівні дошкілля, з урахуванням вікових особливостей дітей, щоб закладати основи толерантного й справедливого суспільства.

Працевлаштування:

• Підтримувати роботодавців у впровадженні принципів інклюзивної культури на робочому місці. Держава може відігравати роль партнера, надаючи методичну допомогу й інформаційні ресурси та стимулюючи обмін кращими практиками. Це дозволить зменшити упередження щодо людей з інвалідністю та сприятиме їхній рівноправній участі в професійному житті.
• Сприяти адаптації робочих місць до індивідуальних потреб працівників з інвалідністю. Держава має створити нормативні умови та механізми підтримки для роботодавців, які впроваджують необхідні зміни у робочому середовищі, — адаптують графік, забезпечують технічні засоби або облаштовують робоче місце відповідно до можливостей працівника. Важливо також забезпечити доступ до консультацій, прикладів успішних практик та джерел фінансування — зокрема коштом грантів або місцевих програм.
• Сприяти запровадженню індивідуалізованого супроводу на робочому місці. Необхідно розвивати систему супроводу людей з інвалідністю в їхній професійній діяльності, професійного консультування та підтримки. Такий супровід має враховувати індивідуальні потреби й особливості кожної людини, а також бути тісно пов’язаним із колективом та робочими процесами. Індивідуальний підхід дає можливість адаптувати умови праці та підвищувати рівень залученості людини з інвалідністю у робоче середовище.
• Розробити систему стимулювання роботодавців. Поряд із квотним підходом, слід активніше застосовувати фінансові стимули: пільги, компенсації витрат на адаптацію робочих місць, гранти на інклюзивні практики. Такий підхід створить умови для добровільного і сталого залучення людей з інвалідністю.
• Посилити механізми захисту працівників з інвалідністю у випадках недотримання умов доступності та безпеки праці. Необхідно вдосконалити процедури реагування на скарги, забезпечити дієвий нагляд за дотриманням трудових прав і підвищити обізнаність працівників про можливості захисту. Особливу увагу слід приділити створенню механізмів незалежного моніторингу умов праці.

Соціальні послуги:

• Удосконалити систему соціальних послуг відповідно до реальних потреб людей з інвалідністю. Ці потреби слід визначити у співпраці з місцевими громадами. Також необхідно забезпечити стандартизацію та фінансування системи соціальних послуг, зокрема послуг супроводу під час працевлаштування та в повсякденному житті.
• Запровадити послуги супроводу в медичних закладах. Організувати допомогу в навігації, координації прийомів лікарів, а також інформаційну підтримку для людей, які приїжджають з інших населених пунктів.
• Удосконалити систему прийому й опрацювання скарг у медичних закладах. Необхідно запровадити інклюзивні формати подання скарг — усні, відеозвернення, через довірених осіб — з урахуванням потреб людей з інвалідністю. Водночас слід забезпечити чіткі процедури реагування та відповідальності за розгляд таких звернень. Варто створити функціональні осередки підтримки — наприклад інституцію уповноваженого з прав пацієнтів при закладі — для фіксації скарг і супроводу пацієнтів у ситуаціях порушення прав.
• Сприяти зменшенню фінансових бар’єрів у доступі до регулярних медичних послуг і лікарських засобів для осіб з інвалідністю, зокрема шляхом запровадження пільгового чи компенсаційного механізму.

Державна політика та реформи:

• Забезпечити перехід від політики інтеграції до політики інклюзії шляхом перегляду стандартів, індикаторів ефективності та механізмів оцінки державних програм. Йдеться про адаптацію середовища, послуг та процедур до потреб людей з інвалідністю, а не навпаки. Це має стати міжсекторальним принципом під час планування, фінансування та реалізації державної політики.
• Реформувати систему визначення інвалідності та забезпечення послуг. Необхідно завершити впровадження Міжнародної класифікації функціонування, обмежень життєдіяльності та здоров’я (МКФ) і впровадити комплексний біопсихосоціальний підхід, що враховує не лише фізичні обмеження, а й контекст життя людини 
• Забезпечити належне впровадження державних програм і рішень на місцях через навчання, менторство й підвищення кваліфікації працівників, відповідальних за реалізацію політик у громадах.
• Посилити механізми відповідальності за порушення прав людей з інвалідністю та порушення стандартів доступності та недискримінації. Слід удосконалити механізми реагування на скарги, підвищити ефективність контролю та забезпечити юридичну підтримку постраждалих.
• Забезпечити цифрову доступність державних сервісів, зокрема адаптувати сайти і мобільні додатки до потреб людей з порушеннями зору, слуху чи моторики.

Інформаційна політика та просвіта:

• Забезпечити інформаційну доступність у публічних та соціально важливих сферах. Впровадити стандарти доступної інформації в державних послугах, освіті, працевлаштуванні та громадській участі. Формати мають охоплювати текст, аудіо, відео з субтитрами та бути адаптованими до потреб людей з інвалідністю.
• Удосконалення освітніх програм для медійників. Інтегрувати теми репрезентації інвалідності й різноманіття, щоб формувати етичні стандарти комунікації та інклюзивну медіакультуру.
• Підтримувати просвітницькі кампанії про життя людей з інвалідністю. Формувати інклюзивне інформаційне середовище через сучасні формати (сторітелінг, соцмережі), акцентуючи на повсякденному досвіді, а не лише на досягненнях або складнощах.
• Сприяти формуванню інклюзивних медійних стандартів через партнерство з журналістськими об’єднаннями й освітніми установами. Держава може підтримувати розвиток етичних підходів до висвітлення тем інвалідності, зокрема через оновлення професійних стандартів, створення тематичних інструкцій і підвищення обізнаності медіафахівців щодо репрезентації різноманіття. Особливу увагу варто приділяти підтримці редакцій, які формують інклюзивний порядок денний, системно висвітлюючи досвід вразливих груп у публічному просторі.

ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНІ ОСОБИ

Соціальна виключеність групи

Колективна ідентичність

На думку опитаних експертів, ідентичність ВПО кристалізувалася на фоні спільного травматичного досвіду міграції, спричиненої війною, що скоріше спровокувало посилення локальної ідентичності рідної громади/регіону, ніж формування нової ідентичності як внутрішньо переміщеної особи. Учасники фокус-груп підтвердили це спостереження експертів.

Погляди експертного середовища у питанні інтеграції ВПО до приймаючих громад різнилися. Частина експертів підтримують впровадження заходів, спрямованих на інтеграцію ВПО у приймаючих громадах, але інші вбачають у цьому загрозу для локальної ідентичності переселенців, прив’язаної до їхніх рідних громад. За обмеження заходів з інтеграції у приймаючі громади висловлювалися експерти, які самі мають досвід переміщення. Найбільше остраху провокувала інтеграція дітей, оскільки вона сприймалася як передумова повного зникнення локальної ідентичності громади виїзду, яка наразі перебуває в окупації. 

Оцінка соціальної виключеності групи

Соціальна виключеність респондентів може формуватися як через ставлення оточення в новій громаді, так і через внутрішнє бажання самих переселенців самоізолюватися. Опитані експерти відзначали, що інколи серед населення приймаючих громад формується відчуття загрози місцевим традиціям і нормам, коли частка ВПО зростає. Водночас, за оцінкою опитаних експертів, ставлення до переселенців, які виїжджали у 2022 році й пізніше покращилося, порівняно з 2014 роком. 

На індивідуальному рівні ключовою передумовою самоізоляції переселенців є відчуття відмінності у досвіді. Досвід переміщення, життя на прифронтових чи окупованих територіях може формувати недовіру до тих, хто не мав подібного досвіду, через страх нерозуміння, брак емпатії тощо. Цю думку підтвердили деякі учасники фокус-груп. Одна з експерток також зауважила, що окремі програми з інтеграції ВПО можуть мати протилежний від очікуваного вплив, сприяючи замкненості ВПО у межах своєї групи, оскільки вони спрямовані лише на переселенців, а не змішану аудиторію, та стимулюють тісніші соціальні зв’язки між ними.

Учасники фокус-груп переважно негативно оцінювали політику держави, наголошували на відчутті “покинутості напризволяще” зі своїми проблемами. За їхніми словами, це відчуття посилювали неоднозначна ситуація з політичним представництвом і брак представленості у медіа. Переформатування Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій на Міністерство національної єдності окремі респонденти й один з опитаних експертів сприйняли як сигнал від держави про зміну пріоритетів із підтримки ВПО на підтримку українців за кордоном. Відчули опитані ВПО і зниження інтересу до них з боку медіа. 

У відповідь на запитання про упереджене ставлення до ВПО учасники фокус-груп спершу заперечували його наявність. Однак упродовж спілкування вони повідомляли про випадки дискримінації, з якими стикалися безпосередньо вони чи їхні знайомі. Інколи респонденти продовжували наполягати на відсутності упередженого ставлення навіть після того, як ділилися випадками дискримінації під час працевлаштування чи пошуку житла. 

Попри покращення становища групи, переселенці все ще зіштовхуються з упередженим ставленням та стигматизацією, найчастіше, за словами опитаних експертів, — на заході України. Тут переселенці могли стикатися з проявами стигматизації мешканців східних регіонів як таких, що мають проросійські погляди. Внаслідок цих упереджень, які також є одним із системних елементів російських інформаційних впливів серед українського населення для радикалізації конфліктів та зміщення відповідальності за злочин агресії, деякі учасники фокус-груп навіть стикалися зі звинуваченням, що, мовляв, через них почалася війна. 

Експерти підкреслюють, що часто джерелом упередженого ставлення до переселенців є представники державної чи місцевої влади та медіа, які створюють негативний образ ВПО. Такий дискурс створює в уявленні місцевого населення хибні очікування, що може провокувати конфлікти. З іншого боку, підвищена турбота про переселенців з боку місцевої влади чи міжнародних організацій може стати точкою напругою в бідніших громадах, адже може формувати нерівність у доступі до соціальних послуг між місцевими та переселенцями. 

Найчастіше учасники фокус-груп згадували про дискримінацію під час пошуку житла та роботи. Хоча про такий досвід говорили не надто охоче й детально, основний фокус цих згадок розгортався довкола почуття образи на співгромадян. Респонденти ставили байдужість, на їхню думку, з боку держави та спроби співгромадян “нажитися на їхньому горі” в один логічний ряд. Останнє мало на них сильніший психологічний вплив, оскільки саме від співгромадян вони очікували отримати підтримку. 

Водночас опитані експерти застерігають, що не всі випадки відмови в отриманні товарів чи послуг, із якими стикаються ВПО, зумовлені упередженим ставленням до них. Часто такі випадки, як безпідставні відмови у здачі житла в оренду чи прийомі на роботу, пов’язані з ширшими проблемами у цих сферах, з якими стикаються й інші категорії населення. 

Згуртованість українського суспільства

Найбільшу підтримку учасники фокус-груп після переміщення отримували і продовжують отримувати від сім’ї та друзів, інших внутрішньо переміщених осіб, громадського сектору та міжнародних донорів, мешканців приймаючих громад. Жоден із респондентів не називав державні установи чи окремі органи влади як суб’єкти підтримки. 

Під час фокус-груп модератори не озвучували прямих запитань, які б зондували наявність кліважів між різними соціальними групами у суспільстві. Попри це, протягом обговорення респонденти регулярно зверталися до двох типів протиставлень: держави і народу, а також Сходу і Заходу країни.

Дещо рідше респонденти протиставляли бідних та багатих, зокрема через протиставлення власників бізнесу та найманих працівників. Всі ці протиставлення ґрунтувалися на недовірі, почутті несправедливості у розподілі обовʼязків та благ під час повномасштабної війни. В уявленні окремих респондентів, попри відмінності між різними частинами країни, населення має єднатися заради протистояння державній владі, що порушує права громадян. Однак на пряме запитання модераторів, яким має бути згуртоване суспільство, респонденти не мали чітко сформульованого фрейму, яким би були готові поділитися з групою, окрім як відсилання до єдності суспільства та держави на початку повномасштабного вторгнення та їх жертовності.

Барʼєри для економічної участі

Основними перепонами для економічного життя ВПО у приймаючих громадах, на думку експертів, є проблеми з доступом до житла, ринку праці та освіти. Усі ці чинники зумовлюють гірше фінансове становище переселенців, що посилює їхню маргіналізацію на новому місці проживання і може навіть підштовхувати до повернення додому, на окуповані території.

В Україні існує низка державних програм, спрямованих на покращення доступу переселенців до житла, однак експерти відзначають їх низьку ефективність через брак і несистемність фінансування. Наприклад, у межах програми “Прихисток” компенсації власникам житла, які надають його в оренду переселенцям, часто приходить із затримками, тому власники можуть вимагати додаткову плату з орендарів.

Програма субсидій на оренду житла значно обмежена. За даними однієї з експерток, цією програмою скористалися менше ніж 100 осіб — через небажання орендодавців виходити з тіні й оформлювати офіційні договори оренди, а також через складнощі з оподаткуванням. Додатково отримання такої субсидії виключає право на іншу державну допомогу, що знижує її привабливість для ВПО. За словами однієї з опитаних експерток, програми пільгового кредитування, такі як “Доступне житло” або іпотечні кредити під 3%, мають потенціал розв'язати проблему, але обсяг їх фінансування значно обмежений. 

Натомість учасники фокус-груп переважно згадували про оренду, а не купівлю житла. До цієї теми респонденти самостійно поверталися протягом усього обговорення навіть під час спілкування на віддалені від цього питання. Опитані та їхні знайомі стикалися з викликами на всіх етапах: від пошуку житла до сплати оренди, причому на останню респонденти нарікали найбільше. Попри те, що певна частина переселенців обізнані про можливість часткової компенсації від держави вартості оренди житла, жоден не зміг скористатися цією послугою через відмову орендодавців укласти офіційну угоду. 

Респонденти, які за рахунок наявних соціальних зв’язків змогли знайти безплатне житло, відзначали зростання емоційної напруги та частоти конфліктів зі співмешканцями — у випадках, коли змушені були ділити житло з рідними чи друзями. Ті ж, хто зміг оселитися у домівках близьких людей, що виїхали за кордон, повідомляли про відчуття тривоги через постійну невпевненість у власному житловому становищі. Однією зі специфічних проблем для переселенців також є подвійний тягар сплати комунальних послуг у зв’язку з необхідністю оплачувати (бодай частково) комунальні послуги у громадах виїзду.

ВПО, які не можуть самостійно орендувати чи придбати житло та змушені користуватися місцями тимчасового компактного проживання, як-от шелтери чи гуртожитки, нерідко мешкають у поганих умовах. Також опитані експерти у своїй практиці не раз мали справу з випадками, коли приміщення, виділені місцевою громадою для проживання ВПО, з часом — рішенням тієї ж громади — змінювали своє призначення. Ситуацію погіршує те, що, за словами експертів, таке житло не рідко стає місцем тривалого (а не тимчасового) проживання.

Серед перешкод для активного працевлаштування ВПО виокремлюють специфіку регіонів і громад, звідки виїжджали переселенці: мешканці монопрофільних регіонів чи міст постають перед труднощами у пошуку роботи, яка б відповідала їхньому досвіду й навичкам. Багато з них пропрацювали більшу частину життя на одному підприємстві, що ускладнює адаптацію до умов різноманітного ринку праці. Державні центри зайнятості мають програми перепідготовки та допомоги у пошуку роботи, однак рівень довіри до них невисокий. Учасники фокус-груп також підтверджували проблеми в адаптації до ринку праці приймаючої громади.

Специфічними проблемами для переселенців у процесі пошуку роботи є упередження з боку роботодавців і неготовність ризикувати й відкривати власний бізнес — унаслідок попереднього негативного досвіду його втрати під час війни. На думку окремих експертів, забезпечення стабільного доступу до житла може позитивно вплинути саме на специфічні обмеження у доступі до ринку праці, з якими стикаються ВПО.

Наявні законодавчі обмеження не дозволяють внутрішньо переміщеним особам, які є ФОП, сплачувати податки до громад, звідки вони виїхали. Натомість опитані експерти кажуть, що багато переміщених підприємців прагнуть сплачувати податки саме у свої рідні громади, підтримуючи їх фінансово та зберігаючи регіональну ідентичність навіть після переїзду. Обговорення під час фокус-груп підтвердило, що респонденти, які бажають повернутися до своїх громад виїзду, хотіли б уже зараз спрямовувати туди свої податки. І навпаки, респонденти, які планують залишитися у приймаючих громадах, хочуть сплачувати податки там, де проживають.

Як фактор, що погіршує доступ ВПО до ринку праці, опитані експерти згадували доступ внутрішньо переміщених дітей до очного навчання. Через психологічну неготовність, черги до закладів освіти, острах булінгу у вже сформованому колективі переміщені діти інколи продовжують дистанційне навчання у закладах освіти, в яких навчалися до переїзду. Як наслідок, діти втрачають можливості для соціалізації, а батьки, що змушені доглядати дітей, втрачають конкурентні спроможності в пошуку роботи і погіршують своє фінансове становище.

Ще однією перепоною до активного економічного життя, на думку частини експертної спільноти, є завищені очікування щодо рівня й тривалості допомоги від держави з боку деяких переселенців і їхня залежність від соціальної допомоги, що знижує готовність виходити на ринок праці та породжує почуття образи, коли рівень соціальної допомоги знижується. Інші ж експерти заявили про значне погіршення матеріального становища ВПО на фоні зменшення категорій переселенців, що мають право на отримання грошової допомоги. На думку цих експертів, державі варто розглянути розширення категорій переселенців, які можуть претендувати на грошову допомогу, та збільшити суми цих виплат. 

На зменшення виплат нарікали й учасники фокус-груп. Вони наголошували, що висока потреба в соціальній допомозі існує через труднощі на ринку праці – роботи немає або вона низькооплачувана, тому, щоб забезпечити базові потреби, людям необхідно акумулювати різні джерела фінансових надходжень. Як і опитані експерти, респонденти вказали, що знайомі з фактами повернення людей на окуповані території саме через брак житла та неможливість себе фінансово забезпечити.

Водночас спілкування у фокус-групах дозволило виявити проблему з проінформованістю ВПО про їхні права й соціальні послуги, на які вони можуть розраховувати. В середньому на одну фокус-групу припадало лише по одному добре поінформованому учаснику. 

Бюрократичні перепони

Чинне законодавство, за оцінками експертів, не враховує особливостей становища внутрішньо переміщених осіб та створює суттєві адміністративні бар’єри, як-от вимоги до складання актів про зруйноване житло. Це ускладнює звернення по допомогу навіть у випадках очевидного руйнування та породжує серед ВПО відчуття несправедливості й байдужості з боку держави, оскільки населення з підконтрольних Україні територій, де не триває активних бойових дій, не стикаються з подібними обмеженнями.

Учасники фокус-груп теж згадували про необхідність виїзду на окуповані чи прифронтові території для оформлення низки соціальних послуг, зокрема отримання компенсації за зруйноване житло.

Барʼєри для політичної участі

За оцінками опитаних експертів, наразі внутрішньо переміщені особи не мають бар’єрів для політичної участі ні на загальнонаціональному, ні на місцевому рівнях. Порівняно зі становищем внутрішньо переміщених осіб із “першої хвилі”, для людей, що отримали статус ВПО після 24 лютого 2022 року зникли законодавчі бар’єри для голосування на місцевих виборах у приймаючих громадах. Ставлення місцевого населення до політичної активності ВПО теж покращилося. Деякі експерти відзначали, що досвід переміщення може, навпаки, стати стимулом для громадської активності, адже для деяких людей він є першим насиченим досвідом прямого й частого контакту з державою.

Барʼєри для участі в соціальному житті

Основні побоювання експертів та внутрішньо переміщених осіб щодо бар’єрів у соціальній взаємодії переселенців стосується молодших поколінь. Поширені серед частини ВПО, особливо тих, що перемістилися подалі від своєї громади виїзду, уявлення про ворожість місцевого населення, перешкоджають виходу дітей на очне навчання. За оцінками експертного середовища, дистанційне навчання обмежує соціалізацію переміщених дітей і через зменшення просторів взаємодії створює бар'єри для їх інтеграції в приймаючі громади.

Медійне висвітлення переселенців

Опитані експерти відзначають зниження уваги медіа до внутрішньо переміщених осіб та їхніх проблем. За оцінками експертної спільноти, медіа фокусуються переважно або на “історіях успіху”, таких як релокація бізнесу чи відкриття власної справи після переміщення, або зображенні горя переселенців. Це не залишає простору для людей, які лише планують переміщення, оскільки вони не бачать себе в цих історіях. Експерти звертають увагу, що медіа мають зосереджувати більше уваги на ВПО як політичній і соціально активній спільноті, активніше інформувати про можливості, доступні одразу після переміщення, й уникати надмірної героїзації чи віктимізації. Таку саму тенденцію відзначили й учасники фокус груп.

Учасники також критикували те, як медіа висвітлюють евакуацію та людей на прифронтових територіях, які не готові покидати власні громади.

Запит респондентів на висвітлення переселенців у медіа можна розділити на той, що спрямований на самих переселенців та мешканців окупованих чи прифронтових територій, а також на ширшу громадськість. Для власного споживання ВПО хотіли б бачити у медіа більше інформації про можливості для ВПО та їхній шлях після переселення, зокрема доступні вакансії та соціальні програми, бачити приклади звичайних людей, яким вдалося налагодити життя без надмірних “історій успіху”. Така інформація критично важлива для тих, хто вагається між страхом не адаптуватися на новому місці та ризиком зазнати поранень чи загинути в зоні бойових дій. Для зміни громадської думки населення щодо переселенців та боротьби з упередженнями серед респондентів існує запит на створення матеріалів, де переселенці самі б розповідали про власний досвід та проблеми. Учасники фокус-груп переконані, що це допоможе розвинути емпатію щодо них, а також проінформувати органи влади про проблеми в житті ВПО, які потребують вирішення.

Оцінка державної політики та співпраці з державою

Експерти переважно негативно оцінювали поточну державну політику підтримки ВПО, вказуючи на недоліки окремих програм та рішень Уряду. Загальним недоліком більшості згаданих експертами державних програм було недостатнє й несистемне фінансування та погана комунікація з ВПО щодо участі в цих програмах. Наприклад, позитивно оцінена експертами програма муніципальної няні покриває лише 2000 домогосподарств на всю країну, що є вкрай низьким показником.

Також негативно оцінюють координацію евакуації людей із прифронтових територій та перекладання відповідальності за це на громадські організації. Комунікаційна кампанія під час евакуації не містила належного інформування переміщених осіб про їхні подальші дії та стигматизувала тих, хто відмовляється від евакуації. 

Низка державних програм та ініціатив викликала в опитаних експертів відчуття експлуатації з боку держави. Окрім згаданої програми з евакуації, відчуття недостатньої залученості з боку держави викликала і програма “Центри життєстійкості”. 

Опитані експерти неоднозначно оцінили створення рад ВПО. Попри позитивні відгуки щодо початкової ідеї таких рад, експерти були розчаровані в їх практичній реалізації. Вони відзначили примусовість їх створення в окремих громадах, безініціативність їхніх членів і нездатність рад реально впливати на рішення органів місцевого самоврядування.

Експерти характеризували співпрацю громадського сектору з органами місцевого самоврядування й органами центральної влади як ситуативну і залежну від зовнішніх чинників, зокрема особистих зв’язків і готовності конкретних осіб до співпраці. Як наслідок, інституційна пам’ять та системна робота втрачалися зі зміною очільника установи. 

На рівні органів центральної влади експерти звертали увагу на неготовність Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради з питань захисту прав ВПО розглядати окремі питання, спрямовані на покращення доступу переселенців до житла, наприклад розширення можливостей ВПО користуватися програмою “єВідновлення”. Позитивні враження залишилися в експертів від поточної співпраці з Міністерством розвитку громад та територій, а про взаємодію з Міністерством соціальної політики відгукувалися більш негативно. На рівні органів місцевого самоврядування експерти наголошували на неодноразових спробах привласнення здобутків громадського сектору та завищення показників ефективності. Втім, існують громади, відкриті до системної й тісної співпраці з громадським сектором на рівних умовах.

Учасники фокус-груп теж переважно негативно висловлювалися про якість державної підтримки ВПО. Однак ця критика не містила конкретики й виражалася в розчаруванні державою та недовірі до неї. Нечисленна позитивна оцінка державної підтримки стосувалася місцевого рівня й також була загальною, що може свідчити як про низьку поінформованість респондентів, так і невелику присутність у їхньому житті соціальної державної підтримки. Незначна частина респондентів фокус-груп були готові виправдати відсутність активної допомоги для себе й інших учасників з боку держави фактором війни та погіршенням економічної ситуації.

Рекомендації

• Розробити із залученням ВПО комплексну державну політику, яка б визначала спільне бачення залучення ВПО у суспільне життя і містила чіткі та вимірювані критерії інтеграції внутрішньо переміщених осіб у приймаючі громади.
• Посилити контроль та санкцій за стигматизаційні дії й висловлювання представників органів влади у бік переселенців.
• Створити із залученням об’єднань консультативно-дорадчий орган при Президентові України з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій.

• Забезпечити доступ ВПО у приймаючих громадах до культурної спадщини та надбань з їхніх громад виїзду з метою збереження локальної ідентичності громади виїзду, зокрема через створення відповідних посібників та інтерактивних програм.
• Впровадити програми, спрямовані на стимулювання обміну досвідом та взаємопідтримки між ВПО і населенням приймаючих громад через створення просторів взаємодії.

• Розширити доступ ВПО до соціальних програм, які наразі орієнтовані на соціально вразливі категорії місцевого населення приймаючих громад (наприклад безплатний проїзд у громадському транспорті, безплатне харчування у навчальних закладах тощо).
• Модернізувати програми перепідготовки та навчання при центрах зайнятості із залученням основних стейкхолдерів та з урахуванням потреб ринку праці.
• Звільнити ВПО від сплати послуг газо-, тепло-, водопостачання, що надаються розподільчими мережами в громадах виїзду

• Стимулювати приватний бізнес до працевлаштування внутрішньо переміщених осіб шляхом введення квот та пільг за їх виконання.

• Спростити отримання місць у дитячих садках та школах за місцем проживання у приймаючих громадах для дітей ВПО після переміщення, оскільки вони отримують нерівні шанси порівняно з місцевими дітьми, що завчасно стоять у черзі.

• Надати можливість ФОП переспрямувати податки у свої громади виїзду. 

• Покращити систему інформування ВПО про їхні права й можливості, зокрема через створення спеціалізованих центрів підтримки, які б супроводжували ВПО від переміщення до моменту повернення у громади виїзду.
• Проводити заходи, спрямовані на актуалізацію даних про кількість ВПО у розрізі різних соціально-демографічних характеристик, громад проживання та їхніх індивідуальних потреб.
• Надавати фінансову підтримку всім категоріям ВПО, але в різній пропорції відповідно до їхніх потреб і здатності самостійно себе забезпечувати.

РОСІЙСЬКОМОВНІ УКРАЇНЦІ 

Соціальна виключеність групи

Оцінка соціальної виключеності групи

Оцінюючи загальну виключеність російськомовних українців, експерти відзначали, що українське суспільство досить толерантне до використання російської мови. Хоча експерти й вказували на певну чутливість до російської через тривалу війну з Російською Федерацією, переважно тема використання мови не провокує сильних конфліктів всередині суспільства.

Експерти, які працюють у сфері мовної політики та прав людини, також зазначали, що в анкетних дослідженнях, які вони проводили у 2022–2023 роках, деякі респонденти анонімно вказували на випадки дискримінації або упередженості через мовні питання. Однак, коли дослідники намагалися сконтактувати з респондентами з приводу проведення глибинних інтерв’ю, більшість опитаних відмовлялися детально розповідати про ці випадки, тож практичних підтверджень дискримінації зібрати не вдалося.

Водночас серед учасників фокус-груп траплялися свідчення про випадки виключеності. Наприклад, респонденти ділилися, що відчувають дискомфорт через необхідність постійно спілкуватися українською на роботі. При цьому російську мову в багатьох випадках вони розглядають як повсякденну, побутову мову спілкування, тож їм було б зручніше вести свою професійну діяльність саме нею. Також респонденти ділилися, що їх відштовхує суспільний тиск щодо російської мови. За їхніми словами, поточна ситуація, пов’язана з мовною політикою, не стимулює, а навпаки, посилює відчуженість і знижує зацікавленість до вивчення чи використання української мови. 

Упередження щодо російськомовних українців

Говорячи про упередження щодо російськомовних українців, більшість експертів та учасників фокус-груп погоджувалися щодо відсутності дискримінації чи упереджень в повсякденному житті: за їхніми словами, у їхньому особистому досвіді ніколи не виникало конфліктів через використання російської мови, навіть у сферах державного управління або соціальних послуг, де офіційною мовою є українська. Вони зауважують, що у повсякденному спілкуванні з іншими людьми переважає взаєморозуміння й навіть готовність перейти з української на російську, якщо це необхідно для співрозмовника. Респонденти наголошують: така ситуація властива більшості регіонів України.

Також експерти наголошують, що про нетолерантну атмосферу щодо російської мови можна було б говорити, якби в Україні масово траплялися випадки фізичного насильства чи інших способів дискримінації російськомовних. Однак повідомлень про такі випадки фактично немає, через що можна зробити висновок, що “російську мову де-факто толерують”. Також, на думку експертів, серед тих мовних конфліктів, які все ж виринали у публічній площині, більша частина була спричинена агресивною реакцією російськомовних громадян на прохання перейти на українську мову у публічному просторі. 

Водночас деякі респонденти все ж вказують, що інколи помічали прояви упереджень через використання ними російської мови. Найчастіше це були поодинокі зауваження або навіть спроби "спровокувати" конфлікт. Втім, респонденти підкреслюють, що навіть якщо такі ситуації з ними й траплялися, це зазвичай були побутові випадки (в магазині, у транспорті), а не системні проблеми. 

Найпоширеніше упередження, про яке згадують учасники фокус-груп, стосується того, що використання російської мови автоматично пов’язують із проросійською позицією або симпатією до Росії. Респонденти зазначають, що це не відповідає дійсності: використання російської мови не заважає їм активно підтримувати Збройні Сили України. 

Водночас за словами респондентів, у них зазвичай не виникає труднощів в отриманні товарів та послуг навіть після звернення російською мовою — всі послуги їм надають у повному обсязі. Лише один респондент поділився випадком, коли йому відмовили в обслуговуванні через використання російської. Окремо респонденти підкреслили, що під час звернення до державних органів вони не мали досвіду упередженого ставлення або дискримінації. 

Учасники фокус-груп також вказують, що найбільше упереджень і стигматизації в бік російськомовних українців фіксується в соціальних мережах. Експерти підкреслюють, що у соціальних мережах час від часу трапляються конфлікти на різні теми, і мова — “тільки один, далеко не головний фактор, з приводу чого це відбувається”. Однак такі випадки часто супроводжуються цькуванням та обсценною лексикою щодо російськомовних, навіть якщо їхня думка є конструктивною. Респонденти зазначають: якщо у побуті випадків упередження менше, то в соцмережах це справді системна проблема.

Респонденти також розповідали про те, як вони реагують на випадки стигматизації. Частина людей описували, що в подібних ситуаціях вони намагаються уникати конфліктів або переходять на українську мову, щоб не провокувати подальші сварки чи агресію. Також, аби уникнути конфліктів, російськомовні українці змушені обирати, коли й де варто говорити російською, а коли краще все ж перейти на українську чи змовчати. Респонденти визнають, що у таких випадках головне — контролювати власну поведінку й емоції, уникати загострення суперечок і шукати порозуміння. Однак загальний висновок звучить досить песимістично: люди визнають, що суспільна атмосфера стала більш напруженою. 

На думку багатьох респондентів, виникнення упереджень і конфліктів через російську мову значною мірою зумовлене історичними причинами. Зокрема, респонденти згадували, що в часи СРСР російська мала особливий статус як “мова титульної нації”, а українська часто маргіналізувалася, що залишило слід у багатьох регіонах. Учасники ділилися спогадами, що в східних регіонах України за часів СРСР вивчення української мови було необовʼязковим та навіть не схвалювалося місцевим партійним керівництвом. Також респонденти розповідали й про західні регіони України: російська окупація цих територій часто супроводжувалася жорстоким ставленням до місцевого населення, що, на думку опитаних, сформувало категоричне неприйняття російської в цих регіонах. 

Опитані припускали, що ще однією причиною упередженого ставлення до російської мови є реакція українського суспільства на травму війни. Через повномасштабну війну все російське (мова, культура) автоматично асоціюється із загрозою. Також деякі респонденти повʼязували появу таких упереджень із тим, що багато людей втратили своїх друзів або рідних на війні або ж пережили окупацію. Це, на думку опитаних, сприяє посиленню напруги й наростанню агресії у суспільстві. Крім того, на думку опитаних, додатковий вплив мають інформаційні маніпуляції, зокрема з боку Російської Федерації, зацікавленої в тому, аби послабити Україну.

Незначна частина респондентів також вважає, що причиною виникнення упереджень є спроби української влади свідомо посилювати конфлікти за мовною ознакою, аби відвертати увагу суспільства від інших проблем в країні.

Серед учасників фокус-груп побутувала думка, що всередині самої російськомовної спільноти також існує внутрішня напруга й упередження. Частина з них засуджує тих, хто свідомо або публічно наполягає на використанні російської мови чи демонструє прив’язаність до російської культури, зокрема через прослуховування російської музики. Такі випадки розглядаються як провокаційні або недоречні, особливо в публічному просторі. При цьому окремі респонденти визнають, що хоч і споживають контент російською, все ж вважають це неприйнятним з огляду на війну.

Також респонденти відзначали, що російськомовні громадяни мають упереджене ставлення до інших груп українського суспільства. Зокрема, згадували про сприйняття українськомовних громадян як націоналістів і “бандерівців”. Траплялися й упередження щодо тих, хто говорить “суржиком” (сумішшю української та російської мов): за словами респондентів, це є явище є ганебним перекручуванням і неповагою до обох мов. Серед експертів також були згадки про те, що до 2022 року вони неодноразово фіксували випадки упередженого ставлення й образ з боку російськомовних громадян до українськомовних. Після початку повномасштабного вторгнення, на думку експертів, це стало менш помітним, однак деякі респонденти ділилися, що бачили такі ситуації у своєму оточенні.

Деякі респонденти наголошували на тому, що ставлення до російськомовних у різних регіонах України суттєво відрізняється. Вони зазначали, що у містах, де російська мова історично більш поширена (Київ, Харків, Одеса), вони не мали досвіду значного тиску на російськомовних. Однак на Заході Україні, де традиційно побутує українська мова, використання російської більше асоціюється з агресією Росії. Це призводить до упередженого ставлення та неприязні до російськомовних співгромадян.

Взаємодія російськомовних українців з іншими людьми

Говорячи про взаємодію російськомовних громадян з іншими членами українського суспільства, експерти відзначають, що російськомовні часто підлаштовуються до тієї мови, якою з ними спілкуються. Самі російськомовні українці погоджувалися з експертами і зазначали, що роблять це для уникнення конфліктів і негативної реакції українськомовних співгромадян. Зокрема, у невеликих містах і селах, де переважає українськомовне середовище, розмови російською можуть сприйматися як недоречні або провокаційні, особливо в умовах війни та значних втрат. Водночас і носії досвіду, і експерти відзначали, що російськомовні громадяни зазвичай залишаються вірними своїй мові у спілкуванні з близькими, посилаючись на звичку і багаторічну мовну практику. Такий підхід до спілкування вони розглядають як спосіб уникнення напруги в соціумі та водночас як прояв особистої гнучкості.

Також деякі респонденти ділилися, що використання ними російської у повсякденному житті не викликало жодної негативної реакції з боку інших громадян або державних органів. Вони наголошували, що навіть у державних установах співробітники були доброзичливими, іноді навіть переходили на російську або демонстрували розуміння й підтримку. Респонденти відзначали, що загалом інші ставилися до них толерантно, хоча й траплялися випадки незначних іронічних зауважень. Утім, такі ситуації рідкісні, не переростають у відкритий конфлікт і зазвичай залишаються на рівні побутових жартів чи легкого піддражнювання.

Однак, попри загалом толерантне середовище, більшість опитаних російськомовних час від часу відзначали випадки негативного ставлення до себе з боку інших громадян. Деякі респонденти повідомляли про відчуття образи й несправедливого тиску, посилаючись на психологічний дискомфорт переходу на українську та низькі навички розмовної мови.Опитані зазначали, що в них виникають думки на кшталт “нас позбавили дому війська Російської Федерації, а тепер нас позбавляють мовного дому наші співвітчизники”. Для деяких респондентів образа є приводом для того, аби принципово відмовитися від переходу на українську мову, “після того, як ці мовні хунвейбіни почали наїжджати”.

Опитані експерти й російськомовні українці зазначали, що час від часу трапляються випадки агресії з боку окремих активістів. Зокрема, згадували про так звані неформальні “мовні патрулі”, які контролюють використання української в обслуговуванні й вимагають дотримання законодавчих норм. Деякі респонденти відзначали, що подібні ініціативи нерідко супроводжуються провокаційними діями та зніманням на відео, що, на їхню думку, підсилює напругу й сприяє конструктивному діалогу. Водночас більшість опитаних наголошували, що агресія в таких випадках частіше зумовлена поведінкою окремих осіб, а не є ознакою системного тиску.

Деякі респонденти зазначали, що хоча суспільство загалом намагається уникати мовних суперечок, у повсякденному житті вони стикалися з проявами засудження через використання російської. Такі випадки траплялися у громадських місцях (магазини, перукарні, транспорт), а також під час особистих розмов. Респонденти повідомляли про зауваження від незнайомих людей, інколи про різкі або зневажливі коментарі. Також вони ділилися, що відчували претензії від інших ще до того, як ті висловлювалися з приводу використання російської. 

Деякі учасники обговорень наголошували, що у повсякденному спілкуванні вони відчувають зверхність від інших громадян, яка виявляється через негативні реакції (косі погляди, зауваження тощо) на використання російської мови. Респонденти зауважували, що це створює дискомфорт і змушує їх постійно підлаштовуватися під інших, навіть коли це не завжди зручно чи природно. Таку реакцію респонденти інтерпретували як прояв травми війни. 

Експерти й учасники фокус-груп зазначали, що часто між російськомовними громадянами й іншими групами суспільства є відмінності у поглядах. Зокрема, вони підкреслювали, що джерелом різних позицій і суперечок часто стають культурні вподобання. Наприклад, за словами опитаних, тема прослуховування російської музики — це не лише питання особистих вподобань, а й частина ширшої дискусії про підтримку або засудження російської культури у воєнний час. 

Барʼєри до економічної участі

І експерти, й учасники фокус-груп здебільшого погоджуються, що російськомовні громадяни переважно не стикаються з перепонами до повноцінної участі в економічному житті. Зокрема, деякі експерти згадували приклади українських олігархів, що є переважно російськомовними, яким це не завадило їм отримати економічну перевагу над іншими. 

Згадуючи тему працевлаштування, експерти зазначали, що перші перешкоди для російськомовних громадян зʼявились у 2019 році, з ухваленням нового законодавства, яке передбачало закріплення української як мови обслуговування в Україні. Здебільшого українські роботодавці дотримувалися цих вимог, тож російськомовні громадяни були змушені вивчати українську мову для робочого спілкування. Також респонденти відзначили, що мовні вимоги дедалі більше поширюються на престижні професії. Однак при цьому зазначалося, що приватна сфера залишається менш регламентованою за державний сектор, що дає можливість багатьом російськомовним повноцінно реалізуватися у бізнесі без необхідності знати українську мову на високому рівні. Водночас деякі експерти вважають, що та частина населення, яка принципово не хоче вивчати українську, з часом може опинитися серед економічно маргіналізованих груп, однак відзначали, що наразі цих процесів ще немає.

У сфері освіти, на думку респондентів, російськомовні громадяни здебільшого не мають барʼєрів. Експерти вказують, що переважна більшість сучасних російськомовних громадян знають українську мову принаймні на мінімальному рівні, оскільки здебільшого навчалися нею в школі. Щодо глибшого рівня володіння мовою, необхідного для вищої освіти, на думку експертів, сучасні технології, зокрема, розвиток штучного інтелекту, нівелюють ці складнощі для російськомовних. Водночас деякі учасники фокус-груп повідомляли про випадки, коли в школах на перервах дітей карають за використання російської мови, але для них це не був особистий досвід. Інші респонденти також не підтвердили подібних випадків.

Барʼєри до політичної участі

Більшість експертів погоджуються, що наразі не існує жодних барʼєрів, які перешкоджають повноцінній участі російськомовних громадян у політичному житті. 

За словами експертів, будь-які політичні дії, такі як голосування на виборах, написання петицій, інші форми політичної участі не містять жодних специфічних барʼєрів щодо російськомовних громадян. Експерти підкреслюють, що написання петицій, реєстрація політичної партії та поширення політичної агітації мають відбуватися українською, однак ця вимога розповсюджується на всі мовні меншини в Україні. Також деякі опитані зазначали, що частина українських політиків і зараз ведуть свою комунікацію російською, тож вони не вбачають у цьому обмеження для російськомовних громадян України.

Утім, деякі експерти відзначили, що існує ризик часткового самоусування російськомовних громадян із політичного процесу через мовні й культурні наративи, які домінують у передвиборчій риториці. Зокрема, досвід виборів 2014 року свідчить, що значна частина мешканців Півдня та Сходу України тоді не брали участі в голосуванні, не бачачи в кандидатах потенційних представників своєї групи. Однак експерти не очікують повного вилучення цієї групи з політичної конкуренції, оскільки провідні політичні сили, за їхніми словами, будуть прагнути уникати відкритої конфронтації та зменшуватимуть акцент на мовно-культурних відмінностях. Також експерти визнають, що наявність кандидатів, які просувають ідеї мовного плюралізму, багатокультурності чи меншого фокусування на національних символах, може стати фактором мобілізації таких виборців. Це, втім, не очікується як визначальна тенденція, оскільки більшість російськомовних швидше інтегруватимуться до підтримки мейнстримних політиків та партій, де теми мови й культури поступатимуться іншим пріоритетам.

Барʼєри до участі в соціальному житті

Експерти відзначали, що деякі російськомовні громадяни час від часу можуть натрапляти на перешкоди до участі у соціальному житті. Зокрема, деякі експерти говорили, що російська помітно часто стає бар’єром у соціальній інтеграції переселенців, які приїздять у середовище, де побутує українська мова. Люди, які звикли спілкуватися російською, можуть почуватися чужими в українськомовних спільнотах, а також потрапляти у конфліктні ситуації. Водночас, за словами експертів, такі випадки не є поширеними: багато українськомовних громад приязно ставляться до переселенців, толеруючи їхню російськомовність з огляду на важкий досвід.

Однак експерти вказували й на зворотні процеси: у певних елітарних колах українського суспільства російськомовність, навпаки, може асоціюватися з успішністю, через що доступ до таких середовищ для українськомовних залишається доволі обмеженим. Утім, на думку експертів, це явище характеризує дуже обмежену верству українського суспільства і навряд чи має потенціал до розширення. Разом з тим, респонденти підкреслювали важливість локальної специфіки — наприклад, у невеликих українських селах часто немає упереджень до переселенців або російськомовних, тоді як у великих містах конкуренція за соціальний статус може поглиблювати бар’єри.

Серед учасників фокус-груп найчастіше лунала теза про несприйняття більшістю українськомовних саме російської культури, а не мови. Зокрема, респонденти згадували про негативне ставлення до російських письменників, музикантів та Української православної церкви, що має тісні звʼязки з Російською православною церквою. Частина російськомовних респондентів зазначали, що ці культурні символи та цінності є для них значущими, і тому їх відторгнення в українському суспільстві внаслідок російської збройної агресії викликає в опитаних дискомфорт. 

Медійне висвітлення російськомовних українців

Щодо медійного висвітлення російськомовних українців думки респондентів дещо розділилися. Частина опитаних в цілому позитивно оцінюють роботу медіа: за їхніми словами, ЗМІ переважно не акцентують на мовних відмінностях і намагаються не створювати додаткової напруги, уникаючи стигматизації російськомовних українців. Також зникла й стигматизація так званого мовного активізму — людей, які наполегливо просувають українську в публічному просторі. Загалом, на думку експертів, медіа визнають легітимність вимог щодо розширення української мови, не відчужуючи при цьому російськомовну аудиторію та уникаючи конфліктів.

Водночас експерти відзначають, що все ж спостерігають у медіа випадки певного тиску і формування упереджень щодо російськомовних українців. Зокрема, трапляються випадки, коли російськомовних громадян зображають як дещо неадекватних. В інших випадках експерти відзначали стереотипне зображення російськомовних українців як маргінальної групи. Втім, експерти відзначають, що це дуже незначна частина суспільного дискурсу.

Експерти також розповідали, що спостерігають певну сегрегацію українськомовних і російськомовних українців в інформаційному просторі. Зокрема, вони зазначають, що TikTok і YouTube переважно пропонують контент російською, навіть якщо це український продукт. При цьому традиційні засоби масової інформації — такі як телебачення і радіо — переважно звучать українською мовою. 

Згуртованість українського суспільства

Учасники фокус-груп наголошували, що до початку повномасштабного вторгнення їхнє сприйняття згуртованості українського суспільства було вищим. Вони згадували власний досвід подорожей до інших регіонів країни, коли спілкування переважно російською не викликало жодної напруги. На їхню думку, саме такий стан суспільства, в якому мовне питання не ставало джерелом конфліктів, був прикладом згуртованості й порозуміння між громадянами. 

Респонденти наголошують, що зараз українському суспільству необхідне обʼєднання проти спільного ворога. Вони підкреслюють, що у Збройних Силах України є багато російськомовних українців. З огляду на це, зазначають опитані, не потрібно розділяти людей, а натомість варто зосередитися на “все для фронту, все для перемоги”. Водночас респонденти бачать ключову роль держави в цьому процесі: за словами опитаних, українській владі необхідно стимулювати обʼєднання людей навколо розвʼязання проблем в країні (зокрема, згадували про інструменти референдумів). З іншого боку, зараз ставлення держави до російськомовних українців оцінюють негативно та підкреслюють, що воно є перешкодою до єдності суспільства. 

Бачення майбутнього

Намагаючись спрогнозувати потенційне становище української й російської в Україні, експерти зазначають, що, ймовірно, українська й надалі набуватиме дедалі більшої ролі в суспільстві. На це вказують результати досліджень, проведених експертами. Вони, зокрема, свідчать, що після початку повномасштабного вторгнення підтримка деяких аспектів націоналістичної ідеології (наприклад, схвалення діяльності УПА) дещо зменшилася. Водночас у мовному питанні таких ознак відступу не спостерігається: навпаки, експерти фіксують зростання використання української мови та готовність суспільства активно підтримувати її поширення. Найбільший розвиток і зміна мовних ідентичностей, за словами експертів, відбувається серед внутрішньо переміщених осіб. Деякі експерти відзначають, що потенційно цей фактор може стати визначальним в подальшій українізації східних та південних регіонів України.

Водночас експерти розглядають гіпотетичний сценарій, за якого з'явиться лідер, що поставить під сумнів нинішню політику держави щодо підтримки української мови й натомість просуватиме ідею двомовності. Втім, наразі немає жодних ознак чи передумов для такої радикальної зміни: більшість суспільства не розглядає можливості голосування за такого кандидата. Втім, на думку експертів, багато залежатиме від того, як і на яких умовах завершиться війна. Якщо це станеться у вкрай несприятливий для України спосіб, це може стати підґрунтям для формування так званого “веймарського синдрому”, що потенційно вплине на мовну політику й підтримку національної ідентичності. 

Учасники фокус-груп також мають багато страхів із приводу того, як може змінитися ставлення до російськомовних у майбутньому. Деякі респонденти висловлювали побоювання, що повернення військових із фронту та посттравматичний досвід лише підсилять напруження у суспільстві. Такі настрої вони пов’язують із ризиком того, що в публічному просторі зростатиме кількість конфліктів і непорозумінь. 

Також лунають прогнози про можливе запровадження жорсткіших механізмів контролю за використанням української мови навіть у приватній сфері, включно зі штрафами. Водночас лунає скепсис щодо ефективності таких радикальних кроків: респонденти зазначають, що навіть якщо влада запровадить подібні санкції, це не змінить сутнісного ставлення до мови, а лише “переломить через коліно” тих, хто не готовий або не в змозі швидко інтегруватися в українськомовний простір. 

Оцінка державної політики та співпраці з державою

Більшість експертів позитивно оцінюють державну політику у сфері мовного регулювання, натомість серед учасників фокус-груп лише меншість ставиться до державної політики зі схваленням та позитивом. За словами експертів, державна мовна політика в Україні, хоч і була запроваджена із запізненням, заклала важливий принцип: українська мова — основна у всіх публічних сферах, включно зі сферою обслуговування клієнтів. Цей підхід базується на переконанні, що формальна рівність російської й української зберегла б домінування російської, яка історично панувала до того. Для подолання постколоніальної динаміки українська мова потребує додаткового законодавчого захисту.

При цьому, на думку експертів, держава демонструє виваженість: обов’язковість використання української в публічних практиках поєднується з відсутністю заборони інших мов у приватній сфері чи за взаємною згодою. Крім того, експерти порівнювали українську мовну політику з європейськими практиками й відзначали, що в країнах Європейського Союзу зазвичай немає широкого використання мов меншин. Учасники звертали увагу, що в країнах ЄС переважає принцип, за яким мова публічних комунікацій — це офіційні або регіональні мови, а інші можуть використовуватися переважно в особистому або онлайн-просторі. 

Таким чином, український підхід до регулювання мов відповідає європейським нормам. Також, за словами експертів, наразі держава не створює надмірного тиску в мовній сфері, хоча у перших варіантах закону були спроби надмірного регулювання (зокрема скарги на незначні помилки у документа). Однак закон було пом’якшено, і на практиці значного тиску немає. Учасники фокус-груп натомість відзначали, що під час війни держава повинна стимулювати перехід на українську, а також позитивно оцінювали те, що наразі існує багато можливостей для її вивчення.

Серед експертів лунали й зауваження та негативні оцінки щодо деяких аспектів державної мовної політики. Зокрема, вони наголошували, що, попри значний міжнародний інтерес до української мови, держава продовжує демонструвати слабкість у створенні необхідної інфраструктури й підтримки викладання української мови як іноземної. Респонденти підкреслюють, що наразі існує неузгодженість між ключовими урядовими структурами та небажання брати на себе відповідальність, що, зрештою, призводить до того, що викладання української іноземцям організовують іноземні компанії без участі української держави. 

Також деякі експерти зазначають, що наразі не існує комплексної державної політики, яка б визначала чіткі вимоги до мовної інтеграції мігрантів, що отримують дозвіл на проживання в Україні. Хоча існує іспит для отримання громадянства, немає вимог до тих, хто отримує дозвіл на тимчасове чи постійне проживання. Це створює ситуацію, коли мігранти можуть обрати легший для них варіант — російську мову, зважаючи на кращі ресурси для її вивчення, замість інтеграції до українського суспільства через українську мову.

Також експерти підкреслювали інший важливий недолік державної політики: брак чіткої й системної комунікації про те, що українська мова — це не лише символ національної ідентичності, а й необхідна частина повноцінної реалізації прав українськомовних громадян. Держава наразі фокусує свою риторику переважно на тому, що мова є зброєю в боротьбі проти агресора й ознакою належності до української нації. Однак це не супроводжується поясненням, що українська мова у публічній сфері — це також невіддільний елемент рівності у доступі до послуг і повага до українськомовної спільноти, яка роками залишалася в меншості. На думку експертів, такий дисбаланс у комунікації формує нерозуміння того, чому обслуговування українською є дотриманням прав покупця, а не порушенням прав російськомовного продавця.

Крім того, експерти критично ставляться до того, що, попри заклики держави до переходу на українську мову, насправді цей перехід не підкріплений конкретними інструментами чи ресурсами, які допомогли б це зробити. У результаті виникає ситуація, коли вимога переходу існує, але серед пересічних громадян немає розуміння, як її виконати.

Рекомендації

Державна політика:

• Забезпечити ефективну реалізацію конституційних прав усіх громадян. Варто підсилити дієвість чинної нормативно-правової бази й забезпечити функціонування судової системи на принципах рівного доступу до правосуддя, гарантії неупередженості суддів, забезпечення належного розгляду звернень громадян тощо. Необхідно впровадити прозорі та дієві механізми реагування на випадки насильства чи утисків. 
• Забезпечити послідовне виконання мовного законодавства у всіх публічних сферах, зокрема в діяльності державних органів, навіть у регіонах, які перебувають у складній безпековій ситуації. Це передбачає систематичний нагляд за дотриманням мовного закону, роз'яснювальну роботу з працівниками державних установ про важливість офіційної мови в публічному обслуговуванні, а у випадках категоричної відмови від виконання вимог — застосування відповідних заходів. 
• Інтегрувати мовну політику в ширший комплекс соціальної, економічної та культурної політики, що враховує потреби російськомовних громадян і переселенців. Держава має створити умови, щоб російськомовні громадяни відчували турботу й повагу з боку держави, але при цьому слід проводити розʼяснення щодо мовного питання та системного пригнічення української мови в Україні як в історичній перспективі, так і за часів незалежності.

• Вивчати й запозичувати досвід інших країн у збереженні історичної пам’яті. Рекомендовано вивчити й адаптувати закордонний досвід збереження і популяризації культурної спадщини.
• Сприяти формуванню якісного проукраїнського культурного продукту. Рекомендовано посилити вимоги до створення та фінансування фільмів, театральних вистав, музики й інших культурних продуктів, аби забезпечити позитивне представлення української культури.
• Використовувати культурну політику як засіб стимулювання поступового переходу на українську. Такі заходи повинні включати проведення концертів, публічних заходів, інформаційно-просвітницьких кампаній. Це сприятиме залученню громадян до використання української мови у побуті та посилить її природне поширення.
• Сприяти створенню культурних продуктів (книжок, публікацій, відеоінтерв'ю), які розповідатимуть про успішні випадки мовного переходу відомих українців. Такий показав би, що перехід на українську мову можливий і здійсненний, навіть якщо спочатку він був складним. Слід популяризувати історії про труднощі й успіхи, досвід мовної трансформації, а також поширювати приклади людей, які пройшли цей шлях. Такий ресурс може стати потужним мотиватором для тих, хто ще вагається або тільки починає процес переходу на українську мову.

• Розробити програми мовної адаптації для українців, які повертаються з-за кордону. Йдеться про створення індивідуальних навчальних планів для дітей у школах, додаткових мовних курсів і психологічної підтримки для м'якої адаптації.
• Адаптувати навчальні програми з урахуванням впливу, який російська культура та мова мали на українське суспільство. У перспективі пропонується впровадити в шкільну програму вивчення ролі російської мови в українській культурі з акцентом на колоніальний вимір, щоб забезпечити усвідомлення історичного контексту. 

• Уникати надмірного акценту на питанні мови в публічному та політичному дискурсі. Рекомендовано не фокусувати надміру на мовних відмінностях і не ескалювати їх.
• Створити комплексну програму підтримки мовного переходу, яка передбачатиме можливість вивчення української мови. 
• Розробити і впровадити комплексну державну програму з викладання української мови як іноземної. Програма має передбачати створення сучасних підручників та навчальних матеріалів, мовних моделей, які дозволяють практикувати комунікацію та виправляти помилки. Важливо також розробити систему сертифікації рівнів володіння українською мовою як іноземною для різних груп (зокрема іноземців). 

ВЕТЕРАНИ ТА СІМ'Ї ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ 

Соціальна виключеність групи

Колективна ідентичність

Відмінності в проживанні травматичного досвіду по-різному вплинули на формування колективної ідентичності респондентів та її силу. Частина учасників фокус-груп під час представлення не згадували досвід військової служби та участі у війні, зосереджуючись на поточній цивільній професії, або ж розповідали про наслідки участі у війні без згадки самої військової служби. Ця категорія учасників уникала позначати себе через належність до групи, натомість використовуючи дієслова минулого часу, такі як “служив” та “відслужив”. Не всі з цих учасників були звільнені зі служби — деякі проходили реабілітацію або були переведені на тилові посади. Частина звільнених зі служби під час фокус-груп представлялися як військові, дехто – як ветерани, що свідчить про силу їхньої ідентичності як військових чи ветеранів. 

Серед родин військових і ветеранів, які взяли участь у фокус-групах, теж спостерігалася градація у силі групової ідентичності залежно від близькості стосунків і залученості в суспільне життя. Так, одна з учасниць, яка доглядає чоловіка, що отримав на війні тяжкі поранення, у розмові поєднувала власну особистість з особистістю чоловіка, говорячи про його досвід як про їхній спільний.

Оцінка соціальної виключеності групи

За оцінкою експертів, соціальна виключеність ветеранів, військових та їхніх родин — явище багатовимірне і нелінійне. Вона формується під впливом зміни ідентичності, досвіду війни, психологічної адаптації до цивільного життя та особливостей взаємодії з середовищем. Однією з головних причин виключеності є трансформація світогляду: ветерани бачать себе, стосунки й суспільство не так, як бачили до служби, що призводить до звуження кола спілкування та самоізоляції. Також, як зазначають експерти, мирне життя часто дезорієнтує, а цивільне суспільство сприймається як чуже. Таким чином, хоча дії оточення впливають на соціальну виключність групи, основним суб’єктом залишається сама група, яка прагне відмежуватися від інших. В цілому експерти не оцінювали прагнення групи відмежуватися як критичну проблему, вказуючи на важливість гуртування між членами групи як необхідного етапу ресоціалізації. 

Для подолання виключеності, як наголошують учасники інтерв’ю, необхідне поєднання поваги та рівноправної інтеграції. Ветерани не потребують героїзації, але прагнуть до людяного ставлення без зверхності. Безпечні простори, де воєнний досвід визнається, але не таврується, мають важливе значення. Такі спільноти можуть бути підтримкою, але повинні залишатися відкритими до ширших груп суспільства.

Серед учасників фокус-груп було поширене відчуття відчуження від суспільства та байдужості цивільного населення до життя і проблем військових. Передумовою цьому слугував попередній негативний досвід відмови у допомозі та підтримці з боку цивільних — як особистий, так і спожитий через медіа. Учасники згадували про випадки відмови в обслуговуванні військовим через зовнішній вигляд, які раніше поширювалися у медіа, та ділилися особистими історіями упередженого ставлення до них. Ці історії переважно стосувалися побутових ситуацій, коли у публічному просторі їм відмовляли в законних пільгах чи ставилися неетично: відмова поступитися місцем у громадському транспорті, пропустити повз чергу в різних установах, особливо лікарнях, та скористатися громадським транспортом безплатно. Обговорення досвіду учасників, коли їм чи їхнім рідним відмовляли в допомозі та підтримці, було однією з найгостріших для респондентів тем, якій приділили багато часу в кожній із фокус-груп з ветеранами та їх сім’ями.

Своєю чергою негативне чи байдуже ставлення з боку частини населення до військових та ветеранів респонденти пояснювали браком розуміння й емпатії через відсутність подібного до військових та їхніх сімей досвіду проживання війни. Найгостріше соціальну виключеність проживали військові та ветерани, які не мали підтримки сім’ї, оскільки старі соціальні зв’язки з цивільного життя часто втрачалися під час служби, а нові, набуті під час служби, недоступні через фізичну відстань.

Почуття безпеки і підтримки військові та ветерани знаходили переважно в колі сім’ї та побратимів. Рідні військових також шукали нове коло спілкування серед інших сімей військових та ветеранів, які мають подібний досвід і можуть зрозуміти їхні проблеми. Подекуди це спричиняло розрив старих соціальних зв’язків. Учасники розповідали, що спілкування зі старими знайомими, які не мали досвіду активного залучення у війну, викликало в них роздратування, оскільки відчувалося, що буденність їхніх проблем применшує проблеми, з якими стикаються респонденти, — страх втрати рідної людини, тривала розлука.

Упередження щодо групи

За словами експертного середовища, упереджене ставлення до ветеранів, військових і їхніх родин є частиною ширшої проблеми — низької культури спілкування в українському суспільстві. Експерти зазначають, що люди без особистого досвіду спілкування з військовими схильні до упередженого сприйняття. Водночас самі військові й ветерани не завжди мають ресурси на те, щоб пояснювати свій досвід, що унеможливлює діалог. Особливо чутливою є ситуація з ветеранками, які зазнають подвійної дискримінації, — як за ознакою статі, так і як військовослужбовиці. Їхній досвід часто ігнорують, а якщо жінка має чи планує дітей, то материнство сприймається як несумісне з військовою службою.

Ще одним викликом експерти називають вплив інформаційно-психологічних операцій (ІПСО), спрямованих на дискредитацію образу військовослужбовця. Через поширення історій про насильство або свавілля з боку військових у суспільстві формується страх і недовіра до людей у формі, що шкодить і комунікації, і ресоціалізації ветеранів після повернення з війни.

Учасники фокус-груп згадували поодинокі випадки допомоги та підтримки з боку сторонніх людей, зокрема сусідів чи незнайомців, однак значно більше уваги вони приділили обговоренню негативного ставлення до військових та ветеранів. Лише дві учасниці з усіх фокус-груп, які належать до родин ветеранів та військовослужбовців, повідомили, що не стикалися з проявами упередженого ставлення через належність до групи. 

З усіх випадків відмови у товарах та послугах, якими ділилися учасники фокус-груп, абсолютна більшість пов’язана з відмовою в пільговому перевезенні. Інші випадки переважно стосувалися відмов поступитися чергою у закладах охорони здоров’я, рідше — відмов поступитися місцем у громадському транспорті. До упередженого ставлення через належність до військової справи учасники зараховували, зокрема, й ті випадки, коли оточення не мало змоги візуально визначити, чи є респондент військовим, що може свідчити про значну чутливість учасників до питання прояву поваги до військових у суспільстві. Прохання підтвердити свій статус документами респонденти сприймали негативно, оскільки воно ставило під сумнів їхню належність до групи. 

Частина досвіду дискримінації й упередженого ставлення, яким ділилися респонденти, була пов’язана з повсякденним спілкуванням поза групою. За оцінкою самих респондентів, не всі з цих висловлювань мали на меті принизити військових, але саме такий ефект вони мали, адже сприймалися респондентами як формування негативного образу військових, підважування їх героїзму й альтруїстичної самопожертви задля держави. До таких висловлювань відносили засудження рішення мобілізуватися чи звинувачення родин військових у тому, що вони “відпустили на війну”, припущення щодо корисливих мотивів мобілізації чи оцінка підстав звільнення зі служби як спроби ухилитися від армії. 

З усіх досліджуваних груп військові, ветерани та члени їхніх родин є найрадикалізованішими у своїй реакції на стигматизацію й упереджене ставлення. Почасти це пов’язано з невідповідністю між очікуваною повагою та реальним ставленням до себе, яке вони спостерігають. Учасники фокус-груп реагували на всі випадки стигматизації своєї групи, з якими вони стикалися. Діапазон реакцій варіювався від зауважень до (нерідко) прямої агресії та бажання вдатися до фізичного насильства.

Серед різко негативних реакцій учасники фокус-груп приділили багато уваги страху й недовірі з боку оточення. Передумовою такого ставлення до звільнених зі служби вони вбачали в поширенні уявлення про ментальну нестабільність та небезпечність людей, що пережили війну. Страх та недовіра до військових у формі ж, на їх думку, викликані негативним ставленням до представників територіальних центрів комплектації (ТЦК). 

Саме на останніх учасники покладали частину відповідальності за упереджене ставлення до всіх військових. Як наслідок, серед самих респондентів були поширені упередження і негативне ставлення до ТЦК — аж до бажання відмежувати їх від решти військових. Переважно учасники зображали представників ТЦК як корупціонерів і носіїв високих звань, які не розуміють та не поділяють проблем “звичайних” солдатів. Респонденти проводили паралелі між представниками ТЦК та іншими носіями влади, такими як депутати, керівники державних установ і президент, протиставляючи їх “простому народу”. 

Іншим джерелом упередженого і недостатньо шанобливого ставлення до військових та їхніх родин учасники вбачають у відсутності в інших людей подібного досвіду війни, який допоміг би їм зрозуміти та співчувати проблемам, з якими стикаються військові, ветерани та їхні родини. Учасники також приписували відповідальність за поширення дискримінаційного ставлення щодо себе представникам органів влади та політикам. На їхню думку, влада своїм прикладом може нормалізувати негативне ставлення до військових. 

Згуртованість українського суспільства

Основну підтримку і допомогу учасники фокус-груп отримували від сім’ї, волонтерів та інших членів групи. Спілкування й тісні зв’язки між військовими, ветеранами, а для членів родин військових — з іншими родинами допомагали учасникам знайти необхідну емоційну та психологічну підтримку, розуміння, допомогу в захисті своїх прав та отриманні державної допомоги. Респондентки, які є родичками військових та ветеранів, відзначали: оскільки в повсякденному спілкуванні вони не завжди можуть знати, чи людина перед ними — військовий, вони стали терплячішими у спілкуванні з незнайомими людьми й частіше вдаються до самоцензурування.

Респонденти багато розмірковували про необхідність об’єднання української нації заради виживання, перемоги у війні й деокупації територій. Учасники бачили процес об’єднання як низову ініціативу населення і часто згадували стан, у якому перебувало суспільство на початку повномасштабного вторгнення, як такий, до якого знову слід прагнути. На локальному рівні учасники прагнули об’єднуватися всередині групи. аби допомагати одне одному і захищати власні права. 

Особливих зусиль щодо подолання егоїстичних намірів респонденти очікували від представників влади — протягом фокус-груп вони постійно протиставляли носіїв влади у вигляді держави чи заможних осіб “простому народу”. Протиставлення держави й народу, багатих та бідних серед учасників фокус-груп ґрунтувалося на відчутті несправедливого розподілу ресурсів і тягарів у суспільстві. Серед учасників панувала недовіра до представників влади й держави, що провокувало побоювання щодо подальшої підтримки групи з боку держави після закінчення війни. 

Барʼєри для економічної участі

Експерти відзначають, що ветерани, військові та їхні родини стикаються з системними бар’єрами на шляху до економічної інтеграції. Найпоширенішим викликом є знецінення професійного досвіду ветеранів. Переважна більшість доступних для них вакансій — це фізична праця, тоді як люди з вищою освітою і спеціалізованими навичками залишаються без відповідних пропозицій. Це призводить до втрати мотивації та нереалізованого потенціалу.

Іншим бар’єром є низький рівень адаптації ринку праці до реальних потреб ветеранів. Як зазначають опитані експерти, система перенавчання, грантів і підвищення кваліфікації формально існує, однак її ефективність обмежена. Ветерани, особливо після отримання високого доходу під час служби, часто не готові погоджуватися на посади з меншою заробітною платою. Крім того, значна частина ветеранів не користується соціальними послугами через складність доступу або недовіру до системи — йдеться навіть про відмову від виплат через бюрократичні труднощі.

Складним залишається і питання соціальної справедливості у контексті грошових компенсацій. У середовищі родин загиблих виникають конфлікти щодо різного розміру виплат у різні періоди, що також свідчить про потребу більш прозорої й уніфікованої політики.

Фінансова неграмотність, за словами експертів, є ще одним бар’єром, актуальним не лише для ветеранів, а й для українців загалом. Невміння планувати витрати, відсутність базового розуміння фінансових інструментів і страх перед зверненням по послуги ускладнюють інтеграцію до економічного життя після служби.

За оцінкою учасників фокус-груп, особливо проблемною є ситуація з грошовим забезпеченням військових, які внаслідок отриманих поранень чи погіршення здоров’я переведені в тилові частини, але не звільнені зі служби. Попри те, що держава забезпечує такого військового всім необхідним, мінімальне фінансове забезпечення ставить їхні сім’ї у вкрай скрутне фінансове становище — вони ризикують опинитися за межею бідності.

Питання працевлаштування було актуальнішим для респондентів-ветеранів, звільнених зі служби. Залежно від виду діяльності до мобілізації, респонденти були занепокоєні або можливістю пошуку роботи на фоні своїх уявлень про упередження серед роботодавців щодо військових та їхньої психічної готовності працювати в колективі, або щодо відновлення бізнесу, який занепав поки, респондент служив у війську. 

Однією з поширених проблем, про яку теж згадували учасники, є значні бюрократичні перешкоди на шляху отримання державної підтримки. Попри те, що учасники в цілому поінформовані про свої права і можливості соціальної підтримки від держави, процедури оформлення допомоги, виплат, пільг і документів надзвичайно складні й виснажливі для респондентів. Учасники характеризували їх як такі, що принижують їхню честь і гідність. Зокрема, отримання виплат у зв'язку із загибеллю військового вимагало доведення обставин смерті, наприклад наявності захисного спорядження, що ретравматизувало родини загиблих. 

Барʼєри у сфері охорони здоров'я та реабілітації

За оцінками експертів, одним із головних бар’єрів є неякісна й нерівномірна реабілітація. Ветерани часто стикаються з байдужістю й непрофесійним ставленням і в цивільних, і у військових шпиталях, що викликає відчуття ізоляції, втрати гідності й недовіри до системи.

Окрему увагу експерти приділяють бар’єрам, пов’язаним із ментальним здоров’ям. Бойовий досвід нерідко супроводжується дистресом і порушенням когнітивних функцій, що ускладнює засвоєння нових знань і адаптацію до цивільного життя. Ці фактори потребують додаткової підтримки та гнучкого підходу з боку освітніх і кадрових інституцій.

Експерти відзначали феномен “набутої безпорадності” серед частини ветеранів, зокрема з інвалідністю. Через тривале перебування в системі, яка не передбачає можливостей для самостійності, формується глибоке переконання в нездатності діяти без сторонньої допомоги. 

Респонденти неодноразово стикалися з негативним ставленням і байдужістю працівників державних установ та лікарень, що ускладнювало отримання якісної медичної допомоги. Заклади охорони здоров’я — це ті установи, до яких військові й ветерани звертаються найчастіше, тож саме їм учасники відвели значну частину уваги під час фокус-груп. Труднощі, перед якими поставали респонденти в закладах охорони здоров’я, можна поділити на виклики під час проходження медико-соціальної експертної комісії (МСЕК) та виклики під час отримання медичних послуг (для обох типів викликів характерна низька якість обслуговування). Під час проходження МСЕК учасники стикалися з заниженням груп інвалідності або надання їх лише на короткий термін, що, на їхню думку, не відповідало їхньому реальному фізичному стану та було викликано бажанням працівників МСЕК отримати хабар. 

Також респонденти вказували на недоступність якісного і вчасного безплатного протезування і реабілітації у державних закладах охорони здоров’я. У випадках, коли респонденти змогли отримати безплатне обстеження, вони все одно були змушені оплачувати ліки власним коштом. Крім того, учасники стикалися з грубим ставленням до себе з боку медичних працівників та адміністрації. Обидва ці чинники підштовхували або до відмови від лікування, або до пошуку приватних лікувальних закладів, на що респонденти не завжди мали фінансові ресурси.

Попри те, що запит на психологічну підтримку учасники озвучували лише в контексті допомоги подолання алкогольної залежності після повернення і психологічної реабілітації дітей військових, психологічний стан учасників під час фокус-груп свідчить про необхідність розширення програм психологічної допомоги й реабілітації, аби вони могли охопити більшу кількість військових, ветеранів та їхніх родин, які страждають від депресії та ПТСР. 

Барʼєри для політичної участі

Основними політичними бар’єрами на шляху військових і ветеранів, за оцінкою опитаних експертів, є недостатня політична обізнаність і відсутність навичок ефективної взаємодії з інституційною системою. Багато ветеранів, які стали активними після 2014 року, не мали попереднього досвіду в політиці. Їхня мотивація ґрунтувалася на рішучості та почутті несправедливості, однак дії часто мали емоційний характер і не приводили до системних змін.

Додатковим викликом є тенденція до використання ветеранської теми політичними партіями як інструмента підвищення власної легітимності. За спостереженням експертів, ветеранів та ветеранок охоче включають до виборчих списків як символ патріотизму, однак при цьому не завжди передбачена реальна участь цих людей у формуванні політики чи процесах ухвалення рішень. Це створює ризик маніпуляцій і знецінення суб’єктності самих ветеранів. Водночас відсутність політичного або адміністративного досвіду в поєднанні з високими очікуваннями щодо швидких результатів може призводити до розчарування та виходу з активної участі.

Барʼєри для участі в соціальному житті

Одним із ключових викликів для соціальної взаємодії військових і ветеранів із людьми поза цією групою експерти називають некритичну героїзацію образу військового, яка часто відбувається у публічному дискурсі. Хоча така риторика може мати мобілізаційний ефект, вона створює небезпечні очікування — як у цивільного населення, так і в самих ветеранів. За словами респондентів, це іноді призводить до поведінкових перекосів: частина ветеранів вважає, що через свій бойовий досвід вони мають моральне право диктувати іншим, як жити або що робити, очікуючи преференцій чи безумовної підтримки. 

Ще одним чутливим, але системним бар’єром є проблема домашнього насильства у ветеранських родинах. Експерти наголошують, що ця тема досі залишається табуйованою навіть усередині групи. Спроби відкрито говорити про неї часто викликають негативну реакцію з боку самих ветеранів, оскільки сприймаються як атака на “героїчний” образ. 

Медійне висвітлення 

Українські медіа відіграють важливу роль у формуванні суспільного уявлення про військових, ветеранів та їхні родини. За словами експертів, у медіа тривалий час домінували негативні наративи про ветеранів, що сформувало образ цієї групи як “проблемної”. Хоча протягом останніх років спостерігається позитивна динаміка в підходах до висвітлення цих тем, залишаються й певні виклики, пов’язані зі стереотипізацією, браком тематичного різноманіття та неузгодженістю у фокусах уваги.

Оцінка державної політики та співпраці з державою

За оцінкою більшості опитаних експертів, державна політика у сфері роботи з військовими, ветеранами та їхніми родинами характеризується фрагментованістю, інституційною слабкістю та відсутністю системного підходу. На рівні державної політики експерти вказують на неузгодженість зусиль різних гілок влади, проблеми з фінансуванням програм підтримки, а також слабку спроможність місцевих громад відповідати на запити ветеранських родин. Обіцяне державне фінансування соціальних послуг часто не надходить або затримується, а фахівці на місцях не мають належної підготовки й інформаційного супроводу. Відсутність координації між державними та приватними ініціативами ще більше ускладнює ситуацію.

З-поміж наявних державних програм позитивні чи стримано позитивні відгуки від експертів отримали ініціативи, спрямовані на підтримку ветеранського бізнесу, працевлаштування і забезпечення реабілітаційних послуг. Експертне середовище позитивно оцінило впровадження кабінетів ветеранів у медичних закладах за принципом “єдиного вікна”. Також експерти назвали електронне голосування за ректора Львівської сухопутної академії як приклад залучення ветеранів і курсантів до прийняття рішень у публічній сфері. 

Значна частина критики експертів була спрямована на Міністерство в справах ветеранів, яке оцінюють як слабку, неефективну і забюрократизовану інституцію. На думку багатьох респондентів, воно не виконує своєї головної функції. Йому бракує відкритості до співпраці з громадянським суспільством, стратегічного бачення і реальної управлінської спроможності. У низці відповідей звучить ностальгія за Ветеранською службою, яка, хоч і була менш масштабною, все ж демонструвала більшу відкритість, швидкість реакції та результативність. За словами експертів, Міністерство не виконує ролі арбітра чи координатора між іншими міністерствами, які відповідають за охорону здоров’я, освіту, зайнятість чи реабілітацію, що веде до фрагментації політики, дублювання функцій і конфліктів повноважень.

Крім інституційної слабкості, експерти вказують на глибоку управлінську неспроможність державних органів у цій сфері. За їхніми словами, уряд загалом і профільні міністерства зокрема демонструють низький рівень стратегічного планування, відсутність навичок процесного управління, не вміють формувати робочі групи та підтримувати сталість реформ у випадку зміни посадовців. Часто домовленості з громадськими організаціями втрачають чинність після чергової ротації кадрів, а нове керівництво розпочинає процес заново, ігноруючи попередні напрацювання.

Суттєвими бар’єрами для реалізації ефективної політики у сфері підтримки ветеранів залишаються недосконалість нормативної бази й відсутність дієвих механізмів реалізації прийнятих рішень. Особливе занепокоєння викликає ситуація з нерівністю в доступі до компенсацій та послуг між ветеранами різних періодів війни — наприклад, учасники бойових дій з 2014 року та з 2022 року отримують різний обсяг пільг, що породжує соціальну напругу та відчуття несправедливості.

Попри загальну критику органів влади на національному рівні, експерти відзначали позитивні приклади на локальному рівні. Деякі великі компанії починають впроваджувати спеціалізовані адаптаційні програми, які передбачають спрощення вимог до посад, переобладнання робочих місць або створення нових посад відповідно до фізичного стану працівників після поранень. Крім того, важливу роль у цьому процесі відіграють цифрові сервіси з працевлаштування, які розробляють окремі функціональні рішення для ветеранів. 

Частина учасників фокус-груп мала досвід отримання державних пільг та участі в програмах підтримки, наприклад оформлення знижки на комунальні послуги, отримання ваучера на навчання і безплатний відпочинок для дітей військових. Про деякі програми, як-от “Ветеранський спорт”, учасники були проінформовані, але не зацікавлені до них долучатися. Програму соціального супроводу ветеранів учасники розглядали як можливість збалансувати нерівномірне залучення ветеранів до реінтеграції на рівні громад, тож вони очікують на її швидке і повне впровадження. Позитивну оцінку респондентів отримала цифровізація отримання частини соціальних послуг від держави, а також можливість отримати частину послуг централізовано у ЦНАПах. 

Хоча учасники й визнають певні зусилля з боку держави, вони вважають їх недостатніми. Існує думка, що ефективність державних структур, на жаль, поступається допомозі волонтерів, через яких часто простіше досягти результату або отримати необхідне. Однак варто зазначити, що учасники ставилися з певним розумінням до недостатності й неефективності державної допомоги у зв’язку з політичними та економічними умовами, в яких опинилася країна.

Попри часткову поінформованість учасників про можливості отримання соціальної підтримки від держави й державні програми підтримки військових, ветеранів та їхніх сімей, учасники в цілому негативно оцінили пророблену державою роботу з інформування про такі програми. Респонденти ділилися, що основним джерелом інформації про державну підтримку для них був або самостійний тривалий пошук в інтернеті, або знайомі, які вже пройшли шлях пошуку інформації та готові були ділитися досвідом. 

Під час обговорення можливих шляхів покращення становища групи учасники неодноразово пропонували заходи, які вже впроваджені та діють на державному рівні. Зокрема, учасники пропонували запровадити безплатну психологічну допомогу військовим і ветеранам, отримання військовими безплатних паїв та виплат родинам у разі загибелі військового, що свідчить як про проблеми з проінформованістю членів групи, так і про низьке охоплення цими соціальними програмами.

Значна частина критики у фокус-групах була спрямована на Міністерство у справах ветеранів. Респонденти характеризували його як неефективну й закриту структуру та наголошували на відсутності інформації про його діяльність. Показником того, що Міністерство не представляє їхні інтереси, для респондентів стало те, що його очолюють люди, які не є ветеранами війни, а отже, на думку респондентів, не можуть розуміти проблеми ветеранів та їх сімей достатньо для розв'язання цих проблем. Декілька респондентів, які мали безпосередній чи через знайомих досвід звернення до Міністерства, не отримали допомоги в розв'язанні своєї проблеми. 

Доступ до соціальної підтримки, а з ним — і оцінка підтримки військових, ветеранів та їхніх сімей з боку держави різнилася залежно від підтримки, яку респонденти отримували на місцевому рівні. Частина респондентів походять із громад, які надають широкий спектр підтримки військовим, ветеранам і членам їхніх родин. Зокрема, саме місцеві програми розв'язували окремі проблеми, про які повідомляли респонденти, як-от безплатний проїзд у громадському транспорті без виникнення конфліктів, інші програми безплатного доступу до товарів і послуг, запровадження програм, спрямованих на формування поваги до ветеранів і військових, надання їм додаткових фінансових виплат. Позитивні відгуки на фокус-групах отримала муніципальна програма з безплатних курсів водіння у Миколаєві. 

Інша частина респондентів, чиї громади менш активні у допомозі військовим, ветеранам та їхнім родинам, були схильні гірше оцінювати підтримку держави як таку і відчували несправедливість через відмінне ставлення до їхньої групи залежно від громади. 

Певні очікування щодо покращення державної підтримки частина респондентів покладають на прихід до влади військових і ветеранів, які краще обізнані про проблеми групи та зможуть ефективніше вести війну з Російською Федерацією. Однак більшості було б достатньо, аби поточне державне керівництво більше дослухалося до групи та брало на себе відповідальність за покращення її становища. 

Рекомендації

Для формування сприятливого соціокультурного середовища:

• Інтегрувати національно-патріотичне виховання в шкільні програми з обов’язковим залученням ветеранів до уроків і позашкільних заходів, щоб закласти в дітей повагу до досвіду військової служби та розвинути культуру емпатії.
• Провести тренінги з ненасильницької комунікації та інклюзивності для працівників медичних, соціальних і адміністративних служб, щоб стандартизувати ввічливе і чуйне обслуговування всіх громадян.
• Стимулювати обмін досвідом між громадами, які запровадили ефективні програми допомоги військовим, ветеранам та їхнім родинам, та громадами, де такі програми підтримки відсутні чи отримують негативні відгуки від основних бенефіціарів.
• Передати питання меморіалізації у підпорядкування Міністерства в справах ветеранів. Сформувати нові традиції публічного вшанування військових. Пам’ятні дати мають передбачати проведення зустрічей, громадських акцій, волонтерських подій. Водночас держава, на думку респондентів, має запровадити заборону на розважальні заходи в такі дні й контролювати виконання цієї заборони.
• Запровадити загальнонаціональну просвітницьку стратегію у форматі діалогу для покращення розуміння важливості військової служби та її впливу на життя тих, хто повертається з фронту. Учасники пропонують, аби ветеранів частіше запрошували до шкіл чи інших закладів розповідати про їхній внесок у захист батьківщини.

Для розвитку мережі соціально-медичних послуг та інфраструктури:

• Масштабувати найкращі моделі реабілітації, залучаючи донорські кошти та конкурентні заробітні плати для професіоналів, аби забезпечити якісне лікування фізичних і черепно-мозкових травм.
• Запровадити єдиний кейс-менеджмент для кожного ветерана: один відповідальний консультант супроводжує його від лікувального закладу до соціальної служби, передаючи дані й координуючи всі етапи підтримки.
• Створити єдиний державний портал для військових, ветеранів і членів їхніх родин, де була б зібрана в доступному форматі вся інформація щодо можливих державних пільг, програм та алгоритмів їх отримання. Інформація про такий портал має поширюватися через доступні військовим та ветеранам канали комунікації.
• Покращити доступність і якість надання медичної допомоги військовим та ветеранам. Серед пріоритетних напрямків респонденти наголошували на протезуванні, фізичній та психологічній реабілітації. 
• Запровадити можливість отримання безплатної парної (сімейної) терапії для військових, ветеранів і їхніх партнерів та партнерок.
• Створити єдину гарячу лінію, куди військові, ветерани та їхні родини могли б скаржитися на неякісне надання державної допомоги, пільг та реалізацію державних програм підтримки. Передбачити санкції за надання неякісної допомоги військовим та ветеранам.
• Створити єдині центри підтримки на рівні громад, які б надавали централізовану допомогу ветеранам, військовим та їхнім сім’ям, консультуючи щодо можливих програм підтримки, процедури отримання державної допомоги.

Для підтримки економічної та професійної реінтеграції:

• Створити державні грантові програми й субсидії на короткотермінові курси перекваліфікації, які дозволять ветеранам швидко здобути актуальні навички і повернутися на ринок праці.
• Впровадити в компаніях будь-якого розміру наставництво і внутрішні кар’єрні програми для ветеранів, закріпивши їх як елемент соціальної відповідальності бізнесу, а не лише як податкову пільгу.

Для посилення міжвідомчої координації та управлінської спроможності:

• Відновити компактну Службу ветеранів при профільному міністерстві, яка виконуватиме винятково координаційну функцію між державними й громадськими акторами.
• Запровадити єдині рамкові стандарти та показники результативності для всіх програм реінтеграції з відповідними механізмами моніторингу й публічної звітності.
• Покращити точність збору статистичних даних про кількість військових та ветеранів у розрізі місця проживання та основних соціально-демографічних показників.
• Використовувати ці дані для проведення досліджень щодо проблем та потреб військових, ветеранів та їхніх родин. 

Читайте також КІЛЬКІСНЕ дослідження соціальної згуртованості в українському суспільстві та тематичне дослідження наративів у Telegram-каналах