Узагальнений звіт за результатами фасилітованих діалогів з українськими спільнотами у Великій Британії, Литві, Польщі, Німеччині, Італії, Ірландії та Іспанії (2024–2026)

Матеріал створено в рамках проєкту "Просування демократичної доброчесності та врядування в Україні", що реалізується Громадянською мережею ОПОРА за підтримки ЄС. Його зміст є виключною відповідальністю Громадянської мережі ОПОРА і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

 

 

1. Вступ

1.1. Контекст і мета дослідження

1.2. Ключові знахідки

1.3. Методологія

2.2. Опис українських спільнот

2.3. Демографія діалогів

3. Як Україні підтримувати звʼязок з українцями за кордоном?

3.1. Українська ідентичність і зв’язок з Україною

3.2. Соціальні зв’язки й мережі

3.3. Суспільно-політична участь

4. Фактори залучення до суспільно-політичного життя України

4.1. Мотивації до участі

4.2. Бар’єри до участі

5. Інструменти участі в суспільно-політичному житті України

5.1. Доступні інструменти участі

5.2. Недоступні інструменти участі

6. Що стримує від повернення в Україну?

7. Рекомендації

7.1. Рекомендації для України

7.2. Рекомендації для приймаючих країн

7.3. Рекомендації для українських громад за кордоном

 

Вступ

1.1. Контекст і мета дослідження

Після початку повномасштабної війни мільйони громадян України опинилися за кордоном, що суттєво трансформувало структуру українських спільнот і характер їхньої взаємодії з державою. Зростання українських громад також спонукало до переоцінки розуміння діаспори і її зв'язків з Україною. За цих умов підтримання сталого зв’язку між Україною та її громадянами за кордоном набуває стратегічного значення — як у контексті демократичної участі, так і в контексті повоєнного відновлення, повернення та реінтеграції.

Водночас на рівні державної політики зберігається дефіцит систематизованого розуміння потреб, мотивацій та бар’єрів участі українців за кордоном у суспільно-політичному житті України. Наявні інструменти взаємодії часто фрагментовані, ситуативні або зосереджені переважно на “сервісних” функціях, без достатнього залучення громадян до процесів формування рішень.

Дослідження має на меті зібрати якісні дані та інформацію щодо ключових спостережень, повторюваних тем та характерних позицій серед українських спільнот за кордоном щодо їхнього зв'язку з Батьківщиною та просування пропорційних форм політичної та громадянської участі в житті України. 

Ефективна державна політика щодо громадян України за кордоном не може будуватися суто на адміністративних даних, загальних уявленнях про діаспору або ситуативній комунікації з окремими представниками і представницями українських спільнот. За умов тривалої війни, високої мобільності населення та фрагментації українських спільнот за кордоном держава потребує системного, порівняльного та якісного розуміння та аналізу того, як українці за межами країни сприймають свою роль, можливості участі та взаємодію з українськими інституціями. 

У цьому контексті Громадянська мережа ОПОРА ініціювала серію фасилітованих діалогів з українськими спільнотами за кордоном як інструмент збору якісних даних про:

• способи збереження зв’язку з Україною в умовах вимушеної міграції;
• мотивації та бар’єри до суспільно-політичної участі;
• запити до української держави та інституцій;
• виклики перебування за кордоном;
• фактори, які стримують від повернення додому.

ОПОРА розглядає фасилітовані діалоги як метод збору політично релевантних даних, що дозволяє виявити повторювані тенденції (патерни), інституційні розриви і точки напруги, які в перспективі мають безпосереднє значення для формування державної політики. Метою цього аналітичного звіту є узагальнення результатів проведених діалогів і формування аналітичної бази для прийняття виконавчих, законодавчих і політичних рішень щодо залучення громадян України за кордоном до суспільно-політичного життя держави. Звіт підготовлено як підсумковий продукт за результатами завершеної програми фасилітованих діалогів у семи країнах: Литві, Великій Британії, Німеччині, Польщі, Італії, Ірландії та Іспанії. 

1.2. Ключові знахідки

1. Стійкий емоційний і ціннісний зв’язок з Україною не переходить у формалізовану суспільно-політичну участь. В усіх країнах учасники й учасниці діалогів демонструють високий рівень ідентифікації з Україною та готовність її підтримувати. Водночас відсутність зрозумілих і доступних механізмів участі призводить до того, що цей зв’язок переважно реалізується через неформальні практики (волонтерство, адвокація, гуманітарна допомога), а не через інституційні канали впливу. Учасники(-ці) діалогів відзначали, що прагнуть долучатися до суспільно-політичного життя України через інституційні канали. Зокрема, згадували про участь у дорадчих органах при державних інституціях, долучення до публічних консультацій і розробки політик, можливості системної взаємодії з українськими політичними партіями та парламентом, а також інструменти електронної демократії (електронні петиції, громадські консультації).
    
2. Електоральна участь сприймається як ключовий формальний канал зв’язку з державою, однак її доступність залишається обмеженою. Респонденти сприймають вибори як символ збереження громадянської належності та один із небагатьох формалізованих способів участі у політичному житті України. Також часто лунала думка про те, що збереження права і реальної можливості голосувати за кордоном є маркером того, чи розглядає держава українців за межами країни як повноцінних учасників суспільно-політичного процесу. Водночас обмежена кількість виборчих дільниць, складність або відсутність інформації щодо процедур і непередбачуваність організації голосування за кордоном значно знижують відчуття реального впливу на процес та рішення, пов’язані з його організацією. Зокрема, фактична неможливість проголосувати може сприйматися як обмеження політичних прав українців за кордоном та ризик для інклюзивності й легітимності виборчого процесу. Організація виборів за кордоном потребує ранньої координації з приймаючими державами щодо приміщень, безпеки й адміністративних процедур.
    
3. Українські спільноти за кордоном характеризуються високим рівнем самоорганізації, але низьким рівнем інституційної інтеграції з українською державою. У більшості країн, де відбулися фасилітовані діалоги, діють активні мережі громадських організацій та ініціатив, однак їхня взаємодія з державними інституціями України є фрагментованою. Серед українських громад за кордоном існує запит на розширення співпраці з державою: йдеться як про консультативні формати взаємодії або формалізовані канали збору та врахування зворотного зв’язку, так і про фізичну підтримку ініціатив закордонних громад. Це стосується і сфери виборів: українці за кордоном готові брати активну участь у підготовці та реалізації виборчого процесу, однак потребують освітньої й інформаційної підтримки з боку України. Водночас високий рівень самоорганізації не означає наявності консолідованого представництва: громади українців за кордоном можуть бути розпорошеними по країнах перебування, децентралізованими або перебувати під лідерством, людей із різним досвідом і пріоритетами. Це забезпечує різноманіття позицій, але водночас ускладнює координацію, розподіл функцій і формування спільного голосу.
    
4. Запити до української держави мають спільну основу — потребу в передбачуваності, прозорості та довірі. Незалежно від країни перебування, учасники й учасниці наголошують на потребі в чітких правилах, зрозумілих процедурах і стабільній комунікації. Це стосується як повсякденної взаємодії з консульськими установами, так і довгострокових рішень щодо участі громадян за кордоном.
5. Бар’єри до участі українців за кордоном значною мірою визначаються політиками приймаючих країн, а умови їхнього перебування там залишаються нерівномірними та непередбачуваними. Умови перебування українців за кордоном у різних країнах також впливають на можливості громадської активності: відносини з приймаючими країнами переважно характеризуються невизначеністю та невпевненістю у майбутньому. У країнах Європейського Союзу базові права українських біженців забезпечуються через механізм тимчасового захисту, який надає їм доступ до проживання, ринку праці, освіти та соціальних послуг. Водночас конкретні можливості інтеграції суттєво відрізняються. Передбачуваність правового статусу у приймаючих країнах, доступ до освіти і працевлаштування, а також наявність зрозумілої політики України щодо участі громадян за кордоном і перспектив повернення формують ключовий контекст для довгострокових життєвих стратегій українців за кордоном. У цьому сенсі політики приймаючих країн і політика України взаємодіють між собою, визначаючи рамку, в якій українці ухвалюють рішення щодо свого майбутнього. Приймаючі держави можуть паралельно забезпечувати тимчасовий захист і запроваджувати стимули до повернення, через що межа між політикою інтеграції та політикою повернення стає дедалі менш чіткою і розумілою. 
6. Готовність до повернення в Україну тісно пов’язана з відчуттям відчуття зв’язку з Україною. Безпекові фактори залишаються визначальними. Українці за кордоном пов’язують перспективу повернення з прогнозованістю державної політики, економічними можливостями та рівнем соціальної згуртованості. Особливо гостро це звучить у розмовах з людьми з тимчасово окупованих територій, тому що для частини з них питання повернення сьогодні є майже теоретичним — їм просто немає куди повертатися. 
7. Суспільно-політична участь українців за кордоном не обмежується виборами, волонтерством та адвокацією, а охоплює культурну, освітню, експертну й економічну взаємодію з Україною. Учасники й учасниці діалогів сприймають збереження і просування української культури, навчання в українських закладах освіти за кордоном, підтримку українського бізнесу та передачу професійних знань як практичні способи залишатися залученими до життя країни. Йшлося також про культурну діяльність і представлення України перед місцевою авдиторією, обмін досвідом та інтеграцію здобутої за кордоном експертизи в розвиток України. Українцям за кордоном необхідне ширше розуміння способів участі в державній політиці і системного залучення людського, професійного та культурного потенціалу громадян за кордоном.

1.3. Методологія 

Цей звіт побудовано на основі фасилітованих діалогів, які Громадянська мережа ОПОРА провела в 7 країнах: Литві, Великій Британії, Польщі, Німеччині, Італії, Ірландії і Іспанії. Важливо зазначити, що ми не прагнули досягнути репрезентативності поглядів українців у кожній із зазначених країн. Натомість нашою метою було вивчення і систематизація досвідів, позицій та потреб українців за кордоном, а також відстеження ключових тенденцій у їхніх оцінках інституційних механізмів взаємодії з Україною, зокрема щодо залучення до суспільно-політичних процесів.

Етап I. На першому етапі було визначено ключові питання діалогу на основі попередніх напрацювань Громадянської мережі ОПОРА з питань міграції, соціальної згуртованості та виборчих реформ. Ключові питання стосувалися способів збереження зв’язку з Україною, мотивації до участі в суспільному житті, бар’єрів до участі, доступних інструментів, причин, що стримують повернення, й очікувань до держави. Було розроблено уніфіковану структуру діалогу, що дозволяє проводити обговорення у різних країнах з мінімальною адаптацією до місцевого контексту.

Для кожної країни були сформовані списки потенційних учасників та учасниць діалогових зустрічей. Пошук респондентів відбувався у партнерстві з місцевими українськими спільнотами та громадськими організаціями, а також через відкриті анонси про проведення таких подій. Підхід передбачав залучення до обговорення місцевих активістів та активісток, а також громадян(-ок) із меншим або відсутнім досвідом громадської діяльності, щоб отримати ширший спектр поглядів. Також ми приділили особливу увагу залученню до діалогів людей, що виїхали за кордон після початку повномасштабного вторгнення і походили з різних регіонів України.

Етап II. Другий етап передбачав безпосереднє проведення фасилітованих діалогів у визначених країнах. Діалоги складалися з відкритих обговорень за ключовими блоками питань, де фасилітаторки заохочували учасників та учасниць формулювати власні переживання, оцінки і пропозиції. Формат передбачав створення безпечного та відкритого простору, де кожен і кожна могли висловити власну думку без засудження. 

Етап III. На третьому етапі всі зібрані матеріали були оброблені згідно із заздалегідь окресленою описовою й аналітичною рамкою. Дані були порівняні між країнами, щоб виділити повторювані тенденції та можливі розбіжності, які мають значення для формування політик. На основі цього аналізу було сформовано звіти по кожній з країн (Литва, Велика Британія, Німеччина, Польща, Італія, Ірландія, Іспанія), а також фінальний звіт та пакет рекомендацій.

Оскільки фасилітовані діалоги не формують статистично репрезентативної вибірки, результати слід інтерпретувати як якісні аналітичні спостереження. Висновки відображають досвід, погляди та запити учасників і учасниць діалогів, а не всіх українців за кордоном. Водночас системний аналіз повторюваних тем у різних країнах дозволяє виявити спільні виклики, потреби й тенденції, які можна використовувати для формування державних політик.

2. Огляд країн та демографія діалогових груп

2.1. Огляд політик приймаючих країн

Умови перебування українців на території Європейського Союзу значною мірою визначаються політиками приймаючих країн та загальноєвропейською рамкою реагування на вимушене переміщення після початку повномасштабної війни у 2022 році. Ключовим елементом цієї рамки стало застосування Директиви Ради ЄС про тимчасовий захист (Council Directive 2001/55/EC), яка була активована для громадян України рішенням Ради Європейського Союзу — Council Implementing Decision (EU) 2022/382 від 4 березня 2022 року. Цей механізм надав громадянам України право на проживання, доступ до ринку праці, освіти, соціальної підтримки та медичних послуг у країнах-членах ЄС. Подальшим рішенням Ради Європейського Союзу (Council Implementing Decision (EU) 2023/2409) режим тимчасового захисту було продовжено до 4 березня 2026 року, згодом — до 4 березня 2027 року (Council Implementing Decision (EU) 2025/1460 від 15 липня 2025 року). 

В липні 2026 року держави-члени ЄС досягли політичної домовленості щодо подальшого продовження режиму тимчасового захисту до 4 березня 2028 року, що має забезпечити більшу правову визначеність для українців, які перебувають під тимчасовим захистом. Після завершення цього періоду держави-члени ЄС мають підготувати перехід до інших правових механізмів регулювання перебування громадян України, включно з національними режимами проживання або програмами добровільного повернення.

Інституції Європейського Союзу наголошують на необхідності переходу від короткострокових механізмів захисту до більш стабільних рішень. Зокрема, Recommendation (EU) 2023/16 Європейської комісії заохочує держави-члени ЄС завчасно підготувати перехід від режиму тимчасового захисту до інших форм легального проживання, щоб забезпечити безперервність прав осіб, переміщених з України, та уникнути так званого “protection gap” — прогалин у захисті, тобто ситуації, коли завершення режиму тимчасового захисту призводить до втрати правового статусу або доступу до соціальних прав. У рекомендаціях підкреслено необхідність розробки політик, які дозволять українцям переходити до інших форм легального проживання, включно зі спеціальними дозволами на проживання, довгостроковими міграційними статусами або іншими правовими механізмами.

Паралельно європейські інституції наголошують на важливості підготовки до добровільного повернення. У рекомендаціях Європейської комісії вказано, що держави-члени ЄС повинні забезпечувати умови для гідного, добровільного й безпечного повернення, зокрема доступ до інформації, підтримку реінтеграції та можливість збереження мобільності між країнами ЄС і Україною. 

Польща стала однією з країн, що прийняли найбільше українців після 24 лютого 2022 року. Спеціальний закон від 12 березня 2022 року (Ustawy z dnia 12 marca 2022 r. o pomocy obywatelom Ukrainy) забезпечив громадянам України легальне перебування, доступ до ринку праці, освіти, медичної допомоги та соціальних програм. 

Утім, із березня 2026 року польська модель почала переходити від надзвичайного режиму до більш загальної системи міграційного регулювання. Закон від 23 січня 2026 року “Про припинення дії рішень, що випливають із Закону про допомогу громадянам України у зв’язку зі збройним конфліктом на території цієї держави, та про внесення змін до деяких інших законів” набув чинності 5 березня 2026 року. Він поступово скасовує частину спеціальних механізмів, одночасно зберігаючи до 4 березня 2027 року окремі гарантії легального перебування та переводячи регулювання тимчасового захисту до загальної рамки законодавства про захист іноземців.

Вищезгадана Рекомендація Ради ЄС від 16 вересня 2025 року щодо скоординованого підходу до виходу з режиму тимчасового захисту для переміщених осіб з України (C/2025/5129) передбачає поступовий перехід осіб, які відповідають установленим вимогам, до національних дозволів на проживання на підставі працевлаштування, навчання, освіти або сімейних обставин, а також розвиток добровільного, безпечного і скоординованого повернення, коли умови в Україні це дозволятимуть. Польські зміни частково відповідають цій логіці, однак сам факт згортання спеціального режиму ще не гарантує відсутності прогалин у захисті: результат залежатиме від доступності нових процедур, зрозумілості інформації, адміністративної спроможності органів влади та фактичного збереження доступу до реалізації базових прав.

Правові зміни відбуваються на тлі ускладнення польсько-українських відносин. Поряд із подальшою безпековою та політичною співпрацею посилилися суперечки щодо історичної пам’яті, умов підтримки України, доступу українців до соціальних виплат і розподілу публічних ресурсів. Дані CBOS свідчать про помітне зниження суспільної підтримки прийому українських біженців: у січні 2026 року її підтримували 48% опитаних, тоді як 46% виступали проти; у липні 2026 року частка противників уперше перевищила частку прихильників — 52% проти 42%. Водночас більшість респондентів і респонденток схильна пов’язувати доступ українців до соціальних і медичних гарантій із працевлаштуванням та сплатою податків у Польщі. 

Для українців у Польщі це означає, що правова інтеграція відбувається паралельно зі зростанням соціальної й політичної невизначеності. Перехід до загальних міграційних правил може створити більш стабільні статуси для працевлаштованих та інтегрованих громадян, але водночас підвищує ризики для людей із нестабільною зайнятістю, вразливих родин та осіб, які залежать від спеціальних соціальних гарантій. Погіршення політичного клімату й жорсткіша публічна дискусія можуть також посилювати відчуття невизначеності, суспільної дистанції й небезпеки стигматизації серед українців, навіть якщо їхній формальний правовий статус залишається захищеним. Тому польський випадок варто оцінювати радше не як потенційну модель переходу від тимчасового захисту, а як перевірку того, чи можливо поєднати нормалізацію міграційного режиму з безперервністю прав, соціальною згуртованістю та недискримінаційним ставленням до українців.

У Німеччині українці отримали доступ до системи соціального захисту через механізм тимчасового захисту, що передбачає доступ до соціальних виплат, інтеграційних програм та ринку праці. Важливим елементом політики є інтеграційні курси (Integrationskurse), які поєднують вивчення мови та ознайомлення з правовою і соціальною системою країни. Водночас система є децентралізованою, і практичні умови інтеграції можуть істотно відрізнятися між федеральними землями. Дедалі більший акцент робиться на інтеграції українців до ринку праці, зокрема через розширення мовної підготовки, професійного навчання та підтримки працевлаштування.

В Італії підтримка українців реалізується через систему тимчасового захисту, а також гуманітарні й інтеграційні програми, що передбачають доступ до житла, соціальної допомоги, освіти та медичних послуг. Значну роль у наданні допомоги відіграють регіональні органи влади, місцеві громади та мережі громадянського суспільства. У політичному контексті країни підтримка українців часто інтегрується у ширший порядок денний міграційної політики. Водночас останніми роками державна політика дедалі більше орієнтується на перехід від екстреної гуманітарної допомоги до довгострокової інтеграції українців у сферах зайнятості, освіти та доступу до місцевих послуг.

У Великій Британії підтримка українців реалізується через окремі програми, зокрема Homes for Ukraine Scheme та Ukraine Family Scheme, які дозволяють громадянам України отримати тимчасовий захист, доступ до праці, освіти та соціальних послуг. Особливістю британської моделі є значна роль місцевих громад у забезпеченні житла та підтримки інтеграції. З 2025 року у Великій Британії також діє Ukraine Permission Extension Scheme, яка дозволяє українцям, що вже перебувають у країні за українськими візовими програмами, продовжити право на проживання, роботу та доступ до державних послуг. Це свідчить про поступовий перехід британської політики від екстреного реагування до довгострокової підтримки українців, які залишаються у країні.

Литва запровадила низку програм підтримки українців, включно з доступом до ринку праці, освіти, медичних послуг та інтеграційних програм у межах європейського механізму тимчасового захисту. Завдяки активній позиції державних інституцій та відносно невеликому масштабу системи українці отримали швидкий доступ до адміністративних процедур і соціальних сервісів, хоча політика поступово переходить від екстреної підтримки до довгострокових інтеграційних механізмів.

Ірландія поєднала тимчасовий захист із масштабною державною програмою забезпечення житлом, забезпечивши українцям доступ до ринку праці, освіти, медичних і соціальних послуг. Водночас із кінця 2025 року країна почала поступово згортати екстрені механізми підтримки. У травні 2026 року уряд схвалив пакет переходу до Temporary Protection Transition Scheme, який передбачає припинення державних контрактів на комерційне житло до березня 2027 року та запровадження нового статусу Stamp 4 для українців, які відповідають визначеним вимогам щодо тривалості проживання, працевлаштування та фінансової самостійності. Такий підхід створює довгострокову правову перспективу для інтегрованих українців, але може ускладнити перехід для людей, які не мають стабільної зайнятості або залежать від державної підтримки. У результаті житлова політика і перехід до більш постійного статусу стають важливими чинниками інтеграції, участі в житті громади і прийняття рішень про подальше перебування в Ірландії або повернення до України.

Іспанія реалізує політику щодо українців через механізм тимчасового захисту відповідно до Директиви 2001/55/EC, Королівського декрету 1325/2003 та рішення Ради міністрів Іспанії від 8 березня 2022 року. Також захист поширюється на окремі категорії громадян України, які перебували в країні ще до початку повномасштабного вторгнення. Практична реалізація цих політик відбувається через мережу центрів CREADE, які забезпечують оформлення тимчасового захисту, доступ до працевлаштування, соціальних і медичних послуг та інтеграційної підтримки. Станом на лютий 2026 року Іспанія надала понад 264 тис. рішень про тимчасовий захист, а кількість українців, зареєстрованих у системі соціального страхування, за рік зросла на 26,4%, що свідчить про поступову економічну інтеграцію української громади. Паралельно Іспанія підтримує програми добровільного повернення для громадян третіх країн, однак вони не є спеціально орієнтованими на українців і застосовуються лише за визначеними критеріями. Таким чином, іспанська модель поєднує широку систему інтеграції з поступовою підготовкою інструментів добровільного повернення, тоді як значна українська громада, сформована ще до 2022 року, створює більш стійку інституційну основу для інтеграції, ніж у багатьох інших країнах ЄС.

Крім спільної європейської рамки тимчасового захисту, політики приймаючих країн мають кілька спільних тенденцій:

• поступовий перехід від екстрених програм підтримки до більш фрагментованих правил, включаючи інтеграційні політика приймаючих країн;
• значна роль місцевих органів влади та громадянського суспільства у реалізації програм підтримки;
• нерівномірність умов перебування українців залежно від регіону/країни й адміністративних практик;
• зростання дискусій про довгостроковий статус українців та можливі зміни режимів підтримки;
• значне збільшення фокусу на українських спільнотах у межах антиміграційних дискусій та політичного дискурсу європейських політичних сил; 
• зростання мови ненависті та злочинів на підґрунті ненависті, вепонізація міграції, зокрема спрямована проти українських спільнот.

Ці політичні й інституційні умови формують середовище, в якому українські спільноти будують свої стратегії інтеграції або репатріації, підтримки зв’язку з Україною та участі у суспільному житті як приймаючих країн, так і України.

2.2. Опис українських спільнот

Українські спільноти за кордоном різняться за розміром, структурою та історією формування. Вони є внутрішньо неоднорідними і формуються під впливом як довоєнної (до 2014 року) міграції, так і масштабного вимушеного переміщення після 2022 року. За даними Євростату, на кінець 2025 року понад 4,3 млн громадян України мали статус тимчасового захисту в країнах ЄС. Жінки становили близько 43,6 %, а діти — майже третину цього населення, що відображає гендерно-вікову структуру вимушеної міграції. У всіх країнах, де проводилися діалоги, українські спільноти складаються з двох умовних груп:

• довготривалої діаспори, сформованої до 2022 року (економічна міграція, навчання, сімейні обставини);
• нової хвилі вимушених мігрантів, що виїхали після початку повномасштабної війни.

У цьому звіті поняття “діаспора” використовується як динамічна аналітична категорія, що охоплює українців за кордоном із різним досвідом міграції, рівнем інтеграції та формами зв’язку з державою походження. Такий підхід відповідає сучасним аналітичним рамкам, зокрема застосованим у звіті БДІПЛ ОБСЄ, де діаспора розглядається як спільнота, що формується через практики залучення та самоідентифікації, а не лише через факт проживання за межами країни. Тобто аналітично доцільно розрізняти українців, які перебували за кордоном до 2022 року, та тих, хто виїхав після початку повномасштабної війни Росії проти України. Перша група, як правило, має більш усталені форми самоорганізації та досвід взаємодії з інституціями приймаючих країн. Натомість вимушені переселенці частіше зосереджені на питаннях безпеки, адаптації та підтриманні зв’язку з Україною в умовах невизначеності й не завжди ототожнюють себе з діаспорою на ранніх етапах перебування за кордоном. Співвідношення між цими групами, рівень їхньої взаємодії та інтеграції суттєво відрізняються між країнами і визначають як внутрішню динаміку спільнот, так і їхню взаємодію з Україною. Взаємодія між “старою діаспорою” і “новоприбулими” характеризується як співпрацею, так і напругою, що пов’язана з різними очікуваннями, горизонтами планування та моделями участі. Водночас результати діалогів свідчать, що у середньостроковій перспективі ці відмінності мають тенденцію до зближення: частина новоприбулих поступово інтегруються у вже наявні спільнотні структури або створюють нові, незалежно від індивідуальних планів щодо повернення. Тому формування політик щодо діаспори має враховувати внутрішню різнорідність спільнот і змінність форм залучення з часом. 

ТАБЛИЦЯ 1: ОПИС СПІЛЬНОТ ЗА КРАЇНОЮ ДІАЛОГУ 

Порівняльний аналіз українських спільнот у цих країнах показує:

• Рівень інтеграції безпосередньо пов’язаний із горизонтом планування, тривалістю перебування у приймаючій країні і вибором форм участі у житті України. 
• Спеціалізація громадських ініціатив відрізняється між країнами. Основними напрямами є волонтерство, культурна дипломатія, інформаційна адвокація, професійний обмін, підтримка української освіти і розвиток місцевих українських інституцій;
• Внутрішня згуртованість спільнот значною мірою залежить від здатності координувати діяльність різних організацій, долати конкуренцію, запобігати вигоранню активного ядра та підтримувати взаємодію між різними хвилями української міграції.

2.3. Демографія діалогів

Учасниками(-цями) фасилітованих діалогів стали громадяни(-ки) України, які на момент проведення заходів перебували за кордоном і були залучені до діяльності українських спільнот у приймаючих країнах. Добір відбувався з урахуванням принципу різноманітності досвідів, однак не мав на меті формування репрезентативної вибірки. Загалом у діалогах переважно брали участь представники(-ці) активної частини українських спільнот, зокрема громадські активіст(-к)и та волонтер(-к)и; представники(-ці) формальних і неформальних ініціатив, мереж взаємодопомоги, малого і середнього бізнесу; особи з попереднім досвідом взаємодії з українськими або місцевими інституціями. У діалогах також брали участь громадян(-к)и України, які зазвичай не залучені до формальної громадської діяльності, але долучилися до обговорень у відповідь на відкриті оголошення задля того, щоб їхній голос був почутий.

З демографічного погляду учасники(-ці) діалогів представляли різні вікові групи і професійні сфери. Водночас переважали особи працездатного віку, що відповідає загальній структурі вимушеної міграції з України після 2022 року. Значну частку становили жінки, що також корелює з гендерною структурою українських спільнот за кордоном унаслідок обмежень на виїзд чоловіків.

Більшість учасників(-ниць) належали до нової хвилі міграції й виїхали з України після початку повномасштабної війни. Водночас діалоги в Італії та Іспанії відвідали переважно представники(-ці) довоєнної української діаспори.

Учасники(-ці) діалогів, як правило, мають вищий рівень соціальної активності й поінформованості порівняно з менш активними частинами українських спільнот за кордоном. Це означає, що результати діалогів відображають насамперед артикульовані позиції й запити українців, які намагаються втримати зв’язок з Україною або потенційно готові до участі у суспільно-політичному житті. Водночас у ході обговорень системно порушували питання, пов’язані з досвідом менш залучених або соціально вразливих груп — зокрема осіб, які проживають у тимчасових центрах розміщення, мають обмежений доступ до інформації або перебувають у складних економічних обставинах. Це дозволяє розглядати результати діалогів не лише як відображення позицій активістів і активісток, а й як індикатор ширших структурних проблем, що впливають на участь українців за кордоном.

Аналіз відповідей учасників(-ць) свідчить, що демографічні характеристики — насамперед тривалість перебування за кордоном, попередній досвід міграції та рівень інтеграції — мали відчутний вплив на зміст обговорень і характер сформульованих позицій. Респондент(-к)и, які виїхали з України після початку повномасштабної війни, частіше акцентували на питаннях безпеки, базової стабільності, доступу до інформації та збереження формального зв’язку з державою. Для значної частини цієї групи формування позицій відбувається в умовах пережитого досвіду війни, вимушеного переміщення та психологічного навантаження, що впливає на пріоритети й горизонти участі. 

Участь у суспільно-політичному житті України переважно розглядається крізь призму громадянського обов’язку, символічної належності та очікування чітких і зрозумілих правил з боку держави. Натомість учасники(-ці), які перебувають за кордоном триваліший час, частіше формулювали запити, пов’язані з інституційною взаємодією, довгостроковими механізмами участі, представництвом і реальним впливом на рішення. Водночас простежується спільне ядро запитів: потреба у передбачуваності державної політики, зрозумілих механізмах участі та відчутті реальної включеності до політичної спільноти України.

З політичного погляду результати діалогів вказують на необхідність диференційованого підходу до залучення громадян України за кордоном з урахуванням тривалості перебування та рівня інтеграції. Наприклад, для новоприбулих пріоритетними є прості, доступні та формалізовані механізми зв’язку з державою, тоді як для тих, хто виїхав за кордон раніше, — інституційні форми участі, консультаційні механізми та представництво. Універсальні рішення без урахування цих відмінностей знижують ефективність державної політики.

3. Як Україні підтримувати звʼязок з українцями за кордоном? 

Порівняльний аналіз результатів фасилітованих діалогів у досліджуваних країнах свідчить, що зв’язок українців за кордоном з Україною формується через поєднання емоційних, соціальних та інституційних чинників. У більшості випадків цей зв’язок підтримується завдяки ініціативі самих громадян і спільнот, тоді як роль держави залишається недостатньою, фрагментованою або сприймається як реактивна. У поєднанні з тривалістю воєнної агресії це створює ризик поступового ослаблення зв’язку за умов тривалого перебування за кордоном. На основі діалогів, проведених у 7 країнах, можемо зробити наступні висновки:

• Зв’язок українців за кордоном з Україною переважно підтримується неформальними механізмами, а не інституційною політикою держави. Емоційна привʼязаність, ідентичність і громадянська мотивація залишаються сильними, однак вони тримаються здебільшого на ініціативі самих громадян, що створює ризик виснаження цього ресурсу без державної підтримки, визнання або створення структурованих політик щодо українців за кордоном.
• Українські спільноти за кордоном забезпечують підтримку звʼязку з Україною, компенсуючи недостатню участь держави. Горизонтальні мережі беруть на себе роль інформаційних, адаптаційних і захисних механізмів, проте їхня спроможність є нерівномірною, що часто не дозволяє їм охопити найбільш вразливі групи.
• Існує розрив між готовністю українців за кордоном до суспільно-політичної участі та доступними інструментами такої участі. Закордонні спільноти активно займаються волонтерством та адвокацією, але інституціоналізовані формати участі або відсутні, або сприймаються як формальні.
• Вибори залишаються ключовим формальним каналом зв’язку з державою, але без законодавчих змін сприймаються як обмежений інструмент участі. Відсутність відчутного впливу громад за кордоном на суспільно-політичне життя України можуть знизити роль електоральної участі як механізму довгострокової підтримки звʼязку українців за кордоном з Україною.
• Роль українців за кордоном у промоції України є значною, але використовується несистемно та без достатньої координації. Публічна дипломатія значною мірою покладається на ініціативи окремих громадян і організацій, однак не передбачає  інституційної підтримки та узгодження чи планування такої діяльності.
• Економічні та професійні зв’язки з Україною залишаються стабільними, але підтримка економіки України ще не трансформувалась у повноцінний інструмент залучення.

3.1. Українська ідентичність і зв’язок з Україною

Відчуття власної української ідентичності є одним із ключових елементів зв’язку українців за кордоном з Україною. Воно проявляється як у декларативному самовизначенні, так і у повсякденних практиках, тобто використанні мови, залученості до культурного простору, емоційному переживанні подій в Україні та відчутті належності до спільноти. Ідентичність дедалі частіше переростає з емоційної характеристики в основу громадянської активності.

Мова і культура є базовими каналами збереження зв’язку з батьківщиною. В усіх країнах учасники(-ці) наголошували, що саме українська мова, доступ до українського контенту, традицій і символів дозволяють “утримувати Україну в щоденному житті”. Водночас можливості практикувати українськість поза межами близького кола є нерівномірними. Для багатьох дорослих українська мова й культура обмежуються родиною або неформальними спільнотами, а для дітей і підлітків нестача інституційних форматів (освітніх, культурних, позашкільних) створює ризик поступового відриву від українського культурного середовища. Особливості прояву української ідентичності водночас відрізнялися між країнами. Наприклад, якщо в Ірландії учасники та учасниці найчастіше визначали саме українську ідентичність як головний чинник, що підтримує їхній зв'язок з Україною, наголошуючи на важливості мови, культури, релігії та традицій, то в Іспанії акцент зміщувався з особистого переживання ідентичності на її публічне відтворення через культурну дипломатію. Для учасників та учасниць діалогів в Іспанії збереження й популяризація української культури, мови й історії серед іспанського суспільства стали одним із головних способів підтримувати власний зв'язок з Україною та водночас протидіяти російським наративам.

Емоційний зв’язок з Україною залишається найсильнішим проявом в усіх діалогових контекстах. Цей зв’язок значної частини учасників(-ць) з Україною формується в контексті пережитого досвіду війни та вимушеного переміщення. Набутий досвід посилює почуття солідарності, відповідальності та співпереживання і безпосередньо сприяє швидкій мобілізації до дій, зокрема волонтерства, взаємодопомоги та публічної підтримки України за кордоном. Водночас такий тип залучення значною мірою ґрунтується на емоційному ресурсі, що робить його інтенсивним, але виснажливим. За відсутності стабільних, передбачуваних та інституційно підтримуваних форматів взаємодії емоційний зв’язок має тенденцію поступово згасати, що обмежує довгострокову сталість участі. Водночас діалоги в Ірландії та Іспанії в 2026 році показали, що емоційний зв'язок дедалі частіше поєднується з прагненням перетворити його на довгострокову суспільну діяльність. В Ірландії учасники(-ці) описували перебування за кордоном як можливість здобути знання, професійний досвід і міжнародні практики, необхідні для майбутньої відбудови України. В Іспанії натомість емоційна прив'язаність значною мірою реалізовувалася через культурну й інформаційну адвокацію, підтримку українських організацій та волонтерство. 

У діалогах простежується поступове формування елементів “глобальної української ідентичності”. Вона поєднує чітку національну належність із досвідом життя в різних країнах, багатомовністю та залученістю до міжнародних середовищ. Для багатьох учасників(-ниць) ця ідентичність не є альтернативою українській, а радше її розширенням, дозволяючи їм залишатися українцями поза територіальними межами держави. Водночас відсутність визнання й підтримки цієї форми належності з боку держави, громадянського суспільства та приймаючої країни створює відчуття покинутості та невизначеності. Діалоги також засвідчили, що для українців, які тривалий час проживають за кордоном, ідентичність не слабшає з часом. Навпаки, чимало учасників(-ць), які проживають за кордоном понад 20 років, зазначали, що саме життя поза Україною сприяло глибшому усвідомленню ними власної української тожсамості. Водночас таке усвідомлення дедалі частіше поєднується з відчуттям відповідальності за представлення України у приймаючому суспільстві та розвиток української громади на місцевому рівні.

Окремо в діалогах простежується відчуття належності, що має транснаціональний характер. Для багатьох українців за кордоном належність до України не зникає внаслідок інтеграції у приймаючі суспільства. Натомість формується багаторівнева модель ідентичності, у якій українська національна ідентичність співіснує з професійними, соціальними та громадянськими зв’язками у країні перебування. Учасники(-ці) діалогів описують її як можливість “бути українцями тут і зараз”, зберігати активний зв’язок з Україною незалежно від фізичної присутності.

Подібний звʼязок має потенціал посилити участь українських громадян у суспільно-політичному житті України, але водночас ставить нові вимоги до державної політики. За відсутності інституційного визнання такої багаторівневої ідентичності виникає напруга між інтеграцією у приймаючі країни та збереженням зв’язку з Україною. Як формальне, так і неформальне визнання транснаціонального характеру ідентичності українців за кордоном як норми, а не як винятку, є передумовою для розробки інструментів залучення, які дозволяють поєднувати інтеграцію, участь і довгострокову належність до української політичної спільноти та суспільно-політичного життя.

Спільним викликом для українців у всіх країнах є обмежена кількість стабільних форматів участі, які дозволяють їм регулярно практикувати українську мову та культуру в публічному просторі. Так, наприклад, учасники(-ці) діалогів у Великій Британії говорили про фрагментованість культурних та освітніх форматів: українськомовні події й ініціативи існують, але вони зосереджені у великих містах, що обмежує доступ до них для ширшої спільноти, зокрема дітей. У Польщі наголошували на перевантаженості й тимчасовості багатьох культурних і освітніх ініціатив, які виникли після 2022 року як реакція на кризу, але наразі не мають довгострокової підтримки. У Німеччині проблему описували через децентралізований характер країни: доступ до українськомовних культурних форматів істотно різниться залежно від регіону. Учасники(-ці) в Італії вказували, що школи, культурні події та простори тримаються на тривалій особистій залученості окремих людей. А в Литві, з огляду на менший масштаб спільноти, підкреслювали обмежену кількість доступних форматів і ресурсів для їх розвитку, що робить культурну активність вразливою до втрати окремих активних членів. В Ірландії ключовими викликами називали не стільки відсутність культурної активності, скільки потребу в її кращій координації, підтримці українських шкіл, розвитку громадських організацій і створенні єдиного інформаційного простору для громади. В Іспанії, навпаки, українська громада вже має розвинену мережу культурних і громадських ініціатив, однак учасники(-ці) наголошували на браку інституційної підтримки цих ініціатив, відсутності українського культурного центру чи представництва Українського інституту, а також на необхідності системної державної підтримки культурної дипломатії. 

Роль України у підтримці цих зв’язків полягає як у формуванні ідентичності як такої, так і в створенні умов для її практикування. Це включає підтримку україномовних освітніх і культурних форматів за кордоном, особливо для дітей та молоді; визнання і залучення громад як партнерів; а також розвиток символічних і практичних рамок, у яких глобальна українська ідентичність розглядається як ресурс, а не як ознака віддалення від держави.

3.2. Соціальні зв’язки й мережі

Соціальні зв’язки є одним із ключових практичних інструментів підтримки зв’язку українців за кордоном з Україною. Саме через спільноти, неформальні мережі та щоденне спілкування відбувається обмін інформацією, збереження ідентичності, взаємодопомога та первинне залучення до суспільної активності. В усіх діалогах спільноти описуються як перша і часто єдина точка опори для українців за кордоном.

Інфраструктура спільнот у різних країнах є нерівномірною і переважно нестабільною. У звітах за результатами діалогів у Великій Британії та Німеччині підкреслено фрагментованість спільнот і залежність більшості ініціатив від окремих активних осіб або невеликих груп. У Польщі та Італії, де кількість українців є значною або присутність є тривалою, інфраструктура є розвиненішою, однак учасники(-ці) діалогів наголошували на перевантаженості активістів і відсутності довгострокової підтримки після різкого зростання потреб з 2022 року. В Ірландії ключовими викликами називали недостатню координацію між громадськими організаціями та потребу в створенні єдиного інформаційного простору, що ускладнює ефективне використання наявного людського потенціалу. Натомість в Іспанії, де поряд із новою хвилею вимушеної міграції існує численна група тих, хто виїхав задовго до початку російсько-української війни, сформувалася розвинена мережа громадських і культурних організацій. Водночас учасники(-ці) діалогу звертали увагу на розрив між різними хвилями міграції, вигорання активного ядра громади, брак інституційної підтримки культурних ініціатив і відсутність сталих українських культурних інституцій, здатних забезпечити сталість громадської діяльності. У Литві, з огляду на менший масштаб спільноти, мережі є більш щільними, але вразливими до втрати кількох ключових особистостей.

У діалогах чітко простежується різниця між горизонтальними і вертикальними зв’язками. Горизонтальні зв’язки — між українцями в одній країні або місті — є значно сильнішими та інтенсивнішими. Саме вони забезпечують відчуття належності, підтримку та швидке реагування на потреби. Вертикальні зв’язки з Україною (через державні інституції, офіційні канали або формалізовану комунікацію) сприймаються як слабші, менш доступні та менш регулярні. 

Характер мережування відрізняється залежно від країни. У країнах із великою кількістю українців мережі більш розгалужені, але фрагментовані; у країнах із меншими спільнотами — більш щільні, але залежать від вузького кола активних осіб. У всіх випадках міжспільнотні зв’язки (між українськими громадами в різних країнах або між громадами за кордоном і в Україні) розвинені слабше, ніж внутрішні локальні мережі. Це обмежує обмін досвідом, координацію та масштабування ініціатив.

Важливим аналітичним спостереженням є те, що соціальні зв’язки можуть бути ресурсом і водночас джерелом напруги. Сильний емоційний зв’язок усередині спільнот посилює солідарність, але й загострює конфлікти навколо чутливих питань. Присутні на діалогах, зокрема, порушували теми напруги у взаємодії з приймаючим суспільством (наприклад випадки булінгу українських дітей у школах у Польщі), які сприймаються не лише як зовнішня проблема, а й як тест на спроможність спільнот до колективного захисту та взаємної підтримки.

Роль України у підтримці соціальних зв’язків і мереж полягає не в підміні або централізації спільнот, а в створенні умов для їхнього сталого розвитку: підтримці базової інфраструктури спільнот, посиленні комунікації через дипломатичні установи, а також формуванні зрозумілих алгоритмів реагування у випадках колективних викликів (зокрема дискримінації чи порушення прав). Визнання спільнот як партнерів, а не лише як аудиторії для комунікації, є ключовою передумовою перетворення міжперсональних мереж на стійкий інструмент зв’язку з Україною.

3.3. Суспільно-політична участь

Суспільно-політична участь для багатьох учасників(-ць) є способом залишатися залученими до подій в Україні, впливати на перебіг процесів або принаймні відчувати свою належність до політичної спільноти, попри фізичну відсутність у країні. Найпоширенішими формами участі, зафіксованими в усіх діалогах, залишаються волонтерство, гуманітарна допомога, публічна адвокація, комунікація з приймаючим суспільством та експертна підтримка. Ці форми участі часто виникали як реакція на кризу і травму після 2022 року й стали базовим способом мобілізації українців за кордоном. 

Окреме місце у сприйнятті суспільно-політичної участі займає електоральна участь. Учасники(-ці) діалогів у Великій Британії та Німеччині описували вибори як символ збереження громадянської належності та “один із небагатьох моментів, коли держава згадує про нас як про виборців”. Водночас групи у Польщі та Італії наголошували, що обмежена кількість виборчих дільниць і складність процедур фактично перетворюють право голосу на формальний, важкодоступний інструмент участі. У Литві та Німеччині окремо підкреслювали, що відсутність чіткої та завчасної інформації про організацію голосування за кордоном знижує готовність брати в них участь і посилює відчуття невизначеності. У результаті, як зазначали учасники(-ці), наразі електоральна участь за кордоном не компенсує потреби в регулярних і доступних форматах залучення між виборчими циклами. Водночас діалоги продемонстрували різний рівень уваги до майбутніх виборів. В Ірландії, наприклад, учасники(-ці) наголошували на необхідності забезпечення доступності голосування і порушували питання системної підготовки до повоєнних виборів, включно з формуванням виборчих списків, розширенням консульських спроможностей та завчасною взаємодією української держави з ірландською владою щодо відкриття додаткових виборчих дільниць. Натомість в Іспанії вибори майже не були окремою темою обговорення. 

Окремо в діалогах фіксувався потенціал до співпраці з українськими інституціями, який залишається значною мірою нереалізованим. Учасники(-ці) неодноразово висловлювали готовність долучатися до консультацій, обговорення політик, надання експертного зворотного зв’язку, особливо у сферах, де вони мають професійний досвід або розуміння контексту країн перебування. Водночас відсутність чітких каналів такої співпраці та незрозумілість того, як і чи враховуються їхні пропозиції, знижують мотивацію до системної участі. Українці за кордоном дедалі частіше розглядають свою участь як внесок у довгостроковий розвиток України, а не лише як реакцію на війну. 

У всіх діалогах простежується явище, яке діалогові групи описували як “втому від участі”. Тривала мобілізація до дій, поєднана з емоційним навантаженням війни, призводить до того, що участь без інституційної підтримки стає все менш доступною. У цьому контексті участь часто переходить від регулярної до епізодичної або звужується до найбільш термінових форм, що безпосередньо впливає на сталість зв’язку з Україною. З часом виснаження може також більше пов'язуватися з багаторічною волонтерською діяльністю, браком інституційної підтримки та навантаженням на лідерів громад. Також грають роль невизначеність міграційного статусу, необхідність одночасної інтеграції у приймаюче суспільство та розвитку власної громади тощо.

Таким чином, суспільно-політична участь українців за кордоном має високий мобілізаційний потенціал, але залишається вразливою без інституційних структур, передбачуваних форматів і зрозумілих механізмів зворотного зв’язку. Важливою є роль України, яка полягає у формуванні передбачуваних, доступних і зрозумілих умов залучення українців за кордоном, зокрема через реалізацію активного і пасивного виборчого права. Вибори залишаються одним із небагатьох формалізованих каналів участі, через які держава визнає громадян за кордоном як політичних суб’єктів, однак наразі обмежена доступність голосування та відсутність можливостей для ширшої участі в політичних процесах звужують цей потенціал до символічного рівня. Посилення інституційної спроможності для реалізації активного виборчого права за кордоном, а також створення умов для ширшого розуміння й обговорення пасивного виборчого права як елементу політичної належності, могло б зміцнити відчуття включеності та довіри. У поєднанні зі сталими форматами консультацій і прозорими механізмами зворотного зв’язку це дозволило б інтегрувати електоральну участь у ширшу екосистему взаємодії між державою та громадянами за кордоном, а не залишати її ізольованим і епізодичним інструментом.

4. Фактори залучення до суспільно-політичного життя України

4.1. Мотивації до участі

Мотивації до громадської участі українців за кордоном є переважно ціннісно-емоційними і формуються головно в контексті війни, досвіду вимушеного переміщення та збереження зв’язку з Україною. У більшості випадків участь сприймається як спосіб залишатися частиною українського суспільного та політичного життя, попри перебування за кордоном.

Серед спільних для всіх країн мотивацій учасники(-ці) найчастіше називали почуття солідарності з Україною, відповідальність за підтримку держави під час війни, а також бажання зберігати громадянську ідентичність. Важливим мотиватором також стало прагнення пояснювати ситуацію в Україні приймаючим суспільствам і протидіяти викривленим або неповним уявленням про війну. Для багатьох учасників(-ць) участь у громадських або публічних ініціативах стала способом перетворити власний досвід війни чи вимушеного переміщення на практичну дію — волонтерство, адвокацію, публічну діяльність тощо..

Водночас діалоги показують і відмінності між країнами. У країнах, де українців більше, участь часто мотивується необхідністю або бажанням взаємної підтримки всередині спільноти, браком спілкування або бажанням долучитися до координації допомоги Україні. У країнах із меншими українськими громадами участь частіше набуває характеру персональної ініціативи. У деяких контекстах мотивація до участі пов’язана з необхідністю реагувати на виклики інтеграції, зокрема взаємодію з місцевими інституціями або подолання негативних стереотипів та упереджень щодо українців.

Окремим мотиваційним фактором стала перспектива повернення до України, хоча варто визнати, що вона не є універсальною. Для частини діалогових груп активність за кордоном розглядається як спосіб зберігати професійні, соціальні та громадські зв’язки з Україною до моменту можливого повернення. Водночас для інших участь пов’язана радше з бажанням залишатися залученими до українського життя незалежно від майбутнього місця проживання. У цьому сенсі мотивації до участі дедалі частіше є транснаціональними й не обмежуються тільки перспективою повернення, адже спостерігається тенденція до зменшення кількості охочих повернутися до України через тривалість війни та інтенсивні інтеграційні процеси у приймаючих країнах. 

Додатковим фактором, який впливає на мотивації до участі українців за кордоном, є зусилля української держави щодо налагодження системнішої взаємодії з діаспорою. Після початку повномасштабної війни роль українців за кордоном у підтримці держави стала більш помітною у публічному та політичному дискурсі. Українські посадовці регулярно звертаються до спільнот за кордоном під час міжнародних візитів і публічних виступів, підкреслюючи їхній внесок у підтримку України, зокрема через гуманітарну допомогу, публічну адвокацію та мобілізацію підтримки у приймаючих суспільствах. Як зазначено в дослідженні БДІПЛ ОБСЄ, таке публічне визнання ролі діаспори може виступати важливим чинником мобілізації та зміцнювати відчуття належності українців за кордоном до української політичної спільноти. 

У цьому контексті в Україні поступово з’являються нові ініціативи, спрямовані на більш системне залучення українців за кордоном до процесів відновлення держави. Зокрема, у 2026 році Міністерство соціальної політики ініціювало створення Альянсу української діаспори для відбудови України, який розглядається як платформа для координації внеску українців за кордоном у процеси відновлення і розвитку країни. Такі ініціативи можуть бути важливим сигналом інституційного визнання ролі діаспори та створювати додаткові стимули для участі. Можна зробити висновок, що ефективність залучення діаспори значною мірою залежить від наявності сприятливого інституційного середовища. Публічне визнання ролі українців за кордоном, довіра до державних інституцій, прозорість використання ресурсів і врахування різноманітності українських спільнот є ключовими факторами, які впливають на готовність діаспори до довгострокової участі. У цьому сенсі мотивація пов’язана не лише з емоційними або ціннісними чинниками, а й із тим, наскільки держава створює зрозумілі та інституційно підтримувані канали взаємодії.

Таким чином, мотивації до участі формуються на перетині громадянської солідарності, досвіду війни та сигналів з боку держави про готовність до системної взаємодії з українцями за кордоном. Коли держава визнає внесок українських спільнот і створює платформи для їхнього залучення, це може посилювати готовність українців за кордоном брати участь у процесах підтримки та відновлення України.

4.2. Бар’єри до участі

Аналіз результатів фасилітованих діалогів свідчить, що бар’єри до суспільно-політичної участі українців за кордоном формуються на перетині декількох факторів: 

• інституційних обмежень;
• соціально-економічних умов життя у приймаючих країнах; 
• емоційного навантаження, пов’язаного з досвідом війни та вимушеного переміщення. 

Водночас ці бар’єри не пов’язані з браком мотивації до участі. У більшості випадків українці за кордоном демонструють готовність до активної участі, однак на практиці стикаються з обмеженнями, які ускладнюють її реалізацію. Наприклад, одним із найбільш поширених (універсальних) бар’єрів, зафіксованих у діалогах, є обмежені інституційні можливості участі у політичному житті України. Учасники(-ці) зазначали, що формальне збереження політичних прав не завжди означає їхню реальну доступність. Зокрема, респондент(-к)и згадували про інституційні обмеження виборчих процедур, включно з цензом осілості, який ускладнює реалізацію пасивного виборчого права громадянами, які тривалий час мешкають за кордоном.

Другим важливим бар’єром є відсутність системних каналів комунікації та зворотного зв’язку між українськими державними інституціями й українцями за кордоном. Представники(-ці) спільнот зазначали, що взаємодія між державними інституціями України та українцями за кордоном нерідко є фрагментованою і не завжди сприймається як системна політика. Це може створювати відчуття дистанції між державою та українськими громадами.

У діалогах також часто згадували про брак ресурсів для громадської діяльності. Багато ініціатив реалізуються власними зусиллями невеликої групи активістів, що обмежує масштаб діяльності та створює ризик поступового виснаження активної частини спільноти. Крім того, учасники(-ці) діалогів у кількох країнах звертали увагу на емоційне виснаження. Постійна залученість до підтримки України, поєднана з необхідністю інтеграції в новому середовищі та переживанням війни, створює додаткове психологічне навантаження на активістів.

Також існують бар’єри, пов’язані з умовами життя та процесом інтеграції в приймаючих країнах. Зокрема, учасники(-ці) діалогів у Німеччині й Італії часто згадували про мовний бар’єр, труднощі з працевлаштування і невизнання українських професійних кваліфікацій, що обмежує можливості професійної самореалізації та зменшує ресурси для громадської активності. В Італії підкреслювали складні бюрократичні процедури, відчуття соціальної нерівності й обмежені можливості професійного розвитку. У Польщі одним із бар’єрів є інтенсивність економічної інтеграції українців: багато респондентів(-ок) зазначали, що значна частина часу і ресурсів спрямовується на роботу та підтримку родини, що обмежує можливості для системної громадської діяльності. А у Великій Британії діалогові групи звертали увагу на складність адаптації до нових умов, включно з питаннями житла, правового статусу та інтеграції в місцеве суспільство. Ці фактори теж потребують значних особистих ресурсів і можуть зменшувати можливості для активної громадської участі. 

Окремим фактором є внутрішня структура українських спільнот. У кількох країнах учасники(-ці) діалогів зазначали, що громадська активність часто концентрується навколо невеликої групи людей, які фактично забезпечують більшість ініціатив. Це створює нерівномірний розподіл навантаження й ускладнює довгострокову сталість громадської діяльності. Під час діалогу в Італії присутні порушували тему фрагментації української спільноти, яку деякі учасники(-ці) описували як сукупність окремих груп або “бульбашок”, що мають різні життєві траєкторії та рівень залученості до українського контексту. Така структура може ускладнювати координацію спільних дій і формування спільних ініціатив.

Аналіз діалогів дозволяє сформулювати кілька загальних висновків, наведених у Таблиці 2.

ТАБЛИЦЯ 2: МАТРИЦЯ АНАЛІЗУ УЧАСТІ УКРАЇНЦІВ(-ОК): МОТИВАТОРИ. БАР’ЄРИ. ЗАПИТИ ДО ДЕРЖАВИ. 

5. Інструменти участі в суспільно-політичному житті України

5.1. Доступні інструменти участі

Українське законодавство передбачає низку інституціоналізованих механізмів громадської участі, які створюють правову основу для залучення громадян та організацій громадянського суспільства до формування і реалізації державної політики. До таких інструментів належать публічні консультації з громадськістю, передбачені постановою Кабінету Міністрів №996 “Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики”, а також діяльність громадських рад при органах виконавчої влади, які забезпечують регулярний діалог між державними інституціями та громадянським суспільством. Закон України “Про звернення громадян” та механізм електронних петицій надають громадянам можливість безпосередньо ініціювати розгляд суспільно важливих питань органами влади. На місцевому рівні інструменти участі включають громадські слухання, місцеві ініціативи та практику партисипаторного бюджетування (остання дозволяє громадянам впливати на розподіл частини бюджетних ресурсів громад). Додатково розвиток політики відкритого врядування сприяв впровадженню цифрових інструментів участі, зокрема відкритих даних та онлайн-платформ для консультацій і громадського моніторингу.

Результати діалогових зустрічей з українськими громадами, громадськими лідерами і лідерками й експертним середовищем свідчать, що Україна має сформований набір інструментів громадської участі, які можуть бути використані як модель для більш активного залучення українців у процеси прийняття рішень. Ці інструменти сформувалися впродовж останніх двох десятиліть у контексті демократичних реформ і розвитку сильного громадянського суспільства.

Учасники(-ці) діалогів наголошували, що ключовою особливістю українського досвіду є високий рівень експертної участі громадянського суспільства. Громадські організації в Україні часто виконують роль аналітичних центрів, що формують політичні пропозиції, здійснюють незалежний моніторинг державних рішень та забезпечують діалог між владою і суспільством. Натомість участь українських громад за кордоном часто обмежується переважно гуманітарною діяльністю, благодійністю або волонтерською підтримкою новоприбулих. Хоча ці форми є важливими, вони не повністю використовують експертний потенціал українських громад, який може бути корисним для формування політик, що безпосередньо стосуються українських біженців та інтеграційних процесів. За результатами обговорень найбільш ефективними форматами участі визнано експертні консультації з органами влади, спільну розробку політик за участі громадянського суспільства, коаліційні адвокаційні ініціативи і незалежний моніторинг реалізації державних рішень. Саме такі інструменти дозволяють поєднати експертні знання громадських організацій із формальними механізмами прийняття рішень.

Водночас учасники(-ці) діалогів відзначили низку викликів. Серед них – фрагментація громадських ініціатив, обмежені можливості впливу на політичні процеси в країнах перебування, недостатній доступ до формалізованих механізмів консультацій та нестача ресурсів для аналітичної роботи. Багато представників і представниць українських громад також наголошували на постійному пошуку можливостей для змістовної участі та діалогу з органами влади та інституціями. Водночас вони визнають, що не всі українці за кордоном зацікавлені в такій участі: частина людей зосереджені на питаннях інтеграції, працевлаштування та особистої стабільності, інші демонструють втому від громадської активності або скептично ставляться до інституційних форматів взаємодії. У результаті формується ситуація, коли активну участь у громадських та адвокаційних процесах бере відносно невелика, але висококомпетентна група громадянського суспільства та експертного середовища. Ця “активна меншість” відіграє ключову роль у формуванні ініціатив, розвитку мереж співпраці та представленні інтересів українських громад у діалозі з інституціями. Водночас ширші українські спільноти залишаються менш залученими до формалізованих механізмів участі, що створює виклик для забезпечення репрезентативності й сталості таких процесів. 

Ці спостереження підкреслюють необхідність створення більш структурованих та інклюзивних механізмів залучення українських громад за кордоном. Такі механізми мають поєднувати експертний потенціал активних організацій із ширшими каналами участі для різних груп українців, забезпечуючи більш системний і сталий діалог між громадами, громадянським суспільством та органами влади.

5.2. Недоступні інструменти участі

Результати фасилітованих діалогів вказують на низку механізмів, доступ до яких залишається обмеженим або які наразі фактично відсутні. Під час діалогів було неодноразово наголошено, що, попри високий рівень громадської активності та готовність долучатися до підтримки України, чинна інституційна рамка взаємодії не створює достатніх можливостей для системної участі українців за кордоном у формуванні державної політики або стратегічних процесах розвитку країни. Аналіз законодавчих механізмів участі та результатів діалогів з українськими громадами за кордоном дозволяє виокремити кілька інструментів громадської та політичної участі, доступ до яких для громадян України, що проживають за межами країни, залишається обмеженим або де-факто відсутнім.

• Участь у діяльності громадських рад при органах виконавчої влади: Хоча громадські ради є одним із ключових інструментів консультацій між державою та громадянським суспільством, їхня діяльність переважно орієнтована на організації, що працюють безпосередньо в Україні. Для громадських організацій, які представляють українців за кордоном, участь у таких форматах залишається обмеженою через територіальну прив’язку та організаційні вимоги.
• Механізми участі у місцевому самоврядуванні: Громадські слухання, місцеві ініціативи та партисипаторне бюджетування передбачають участь мешканців територіальних громад в Україні. Для громадян, які проживають за кордоном, ці інструменти фактично недоступні, навіть якщо вони зберігають зв’язок зі своїми громадами в Україні.
• Консультаційні механізми під час формування державної політики: Хоча публічні консультації формально відкриті для всіх громадян, на практиці вони рідко передбачають спеціальні формати залучення громадян, які проживають за межами України. Це обмежує можливість українців за кордоном брати системну участь у процесах розробки державних політик.
• Пасивне виборче право: Учасники(-ці) діалогів звертали увагу на складність реалізації пасивного виборчого права для громадян, які тривалий час проживають за кордоном. Законодавчі вимоги, зокрема пов’язані з проживанням на території України (ценз осілості), обмежують можливість балотування на виборах.
• Інституційні механізми представлення інтересів українців за кордоном: Наразі в Україні відсутні стабільні інституційні механізми, які дозволяли б системно представляти інтереси українських громад за кордоном у процесах формування державної політики або у взаємодії з органами влади.

Важливо зауважити, що останнім часом з’являються окремі інституційні ініціативи, спрямовані на розвиток взаємодії з українцями за кордоном. Зокрема, в Офісі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини створюють експертні групи та розвивають мережу представників (-ць) Омбудсмена за кордоном для кращого реагування на питання захисту прав громадян України. Паралельно Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності ініціює нові формати взаємодії з українцями за кордоном, зокрема у контексті політики підтримки українських громад і їхнього потенційного залучення до процесів відновлення України. Ці ініціативи можна розглядати як крок у напрямку більш системної політики взаємодії з українцями за кордоном. Водночас наразі залишається відкритим питання, наскільки такі механізми можуть стати стабільними та ефективними інструментами формування державної політики і захисту прав українців за кордоном. 

6. Що стримує від повернення в Україну?

Аналіз фасилітованих діалогів у Великій Британії, Литві, Польщі, Німеччині, Італії, Ірландії та Іспанії свідчить, що рішення про повернення до України формується під впливом комплексу факторів, серед яких ключову роль відіграють безпекова ситуація, економічна стабільність та рівень інтеграції. Учасники(-ці) наголошували, що питання повернення розглядається не як одномоментне рішення, а радше як процес, що залежить від розвитку ситуації як в Україні, так і у країнах проживання.

Найбільш універсальним фактором, який стримує повернення, діалогові групи в усіх країнах називали безпекову ситуацію та тривалість війни. Певна кількість респондентів(-ок) зазначали, що готові розглядати можливість повернення лише після стабілізації безпекової ситуації та появи довгострокових гарантій безпеки. Вони підкреслювали, що навіть за наявності сильного емоційного зв’язку з Україною ризики для життя і здоров’я родин залишаються чинником у прийнятті рішення.

Водночас у різних країнах діалоги виявили певні відмінності у мотиваціях та бар’єрах щодо повернення.

У Польщі значна частина учасників і учасниць діалогів наголошувала на тому, що рішення про повернення часто відкладається через поступову інтеграцію у приймаючому суспільстві. Зокрема, вони відзначали доступ до ринку праці, освіти та соціальних послуг, які дозволяють стабілізувати життя у країні перебування. Питання невизначеності після закінчення тимчасового захисту і скорочення безкоштовного доступу до соціальних послуг викликали більше занепокоєння. Водночас багато респондентів і респонденток підкреслювали, що інтеграція не означає втрату зв’язку з Україною, а радше створює ситуацію «відкладеного повернення», коли рішення залежить від майбутніх умов в Україні.

У Німеччині учасники і учасниці діалогів частіше звертали увагу на структурні фактори інтеграції, такі як доступ до системи соціальної підтримки, можливості професійного розвитку та освітні перспективи для дітей. Для частини респондентів саме ці фактори створюють додаткову невизначеність щодо повернення, особливо у випадках, коли родини вже почали інтеграцію у місцеві освітні та професійні системи.

В Італії учасники і учасниці діалогів підкреслювали, що рішення про повернення значною мірою пов’язане з економічними перспективами. Група зазначала, що навіть у випадку завершення активної фази війни питання відновлення економіки, доступу до роботи та житла залишатиметься факторами у прийнятті рішення.

У Великій Британії серед учасників і учасниць діалогів звучала тема невизначеності щодо довгострокового правового статусу та перспектив перебування після завершення спеціальних програм підтримки українців. Для частини респондентів і респонденток це створює ситуацію, коли рішення про повернення розглядається не лише через призму ситуації в Україні, але й через перспективи правового статусу у країні перебування.

В Ірландії учасники та учасниці діалогів наголошували, що питання повернення дедалі більше переходить із площини емоційного бажання до сфери довгострокового життєвого планування. Поряд із безпековою ситуацією, визначальними чинниками називали можливість професійної реалізації, доступ до житла, якісної освіти для дітей та зрозумілі перспективи економічного відновлення України. Водночас готовність повернутися значною мірою залежатиме від наявності чіткої державної стратегії повернення, яка містила б практичну інформацію про можливості працевлаштування, підтримку підприємництва, житлові програми та механізми реінтеграції. За відсутності передбачуваної політики рішення про повернення часто відкладається, навіть за умови збереження сильного емоційного зв'язку з Україною. 

В Іспанії безпекові ризики називалися головним чинником, що стримує повернення. Водночас окремі учасники і учасниці згадували й інші бар'єри, зокрема побоювання осуду з боку тих, хто залишився в Україні, корупцію та невпевненість у можливості знайти роботу за фахом після повернення. Попри це, для значної частини респондентів і респонденток повернення до України після завершення війни залишалося чітким наміром, що свідчить про збереження сильного зв'язку з Україною та сприйняття перебування в Іспанії як вимушеного й тимчасового.

Загалом результати діалогів показують, що фактори, які стримують повернення, пов’язані як із ситуацією в Україні, так і з процесами інтеграції у приймаючих країнах. З одного боку, ключовими залишаються безпекові ризики, економічна невизначеність та питання відбудови країни. З іншого боку, поступова інтеграція у країнах перебування, особливо у сферах освіти, працевлаштування та соціальної стабільності, формує нові соціальні та економічні зв’язки, які також впливають на рішення про повернення. Водночас учасники і учасниці діалогів наголошували, що для багатьох українців за кордоном питання повернення залишається відкритим і значною мірою залежить від сигналів, які надходитимуть від української держави щодо майбутнього відновлення країни. Також діалогові групи зазначали, що важливим фактором у прийнятті рішення про повернення є наявність зрозумілої державної політики щодо повернення громадян. Зокрема, респонденти і респондентки говорили про потребу у чіткій інформації щодо програм відбудови, можливостей працевлаштування, житлових програм та підтримки для тих, хто вирішить повернутися. Діалоги в Ірландії та Іспанії також показали, що для дедалі більшої частини українців повернення перестає бути питанням лише завершення війни. Натомість воно розглядається як комплексне рішення, яке потребує поєднання безпекових гарантій, економічних перспектив, можливостей професійної реалізації, підтримки сімей та зрозумілої державної політики реінтеграції. Це свідчить про поступовий перехід від очікування "моменту повернення" до потреби у формуванні довгострокової державної політики підтримки повернення.

Ці висновки узгоджуються з результатами ширших досліджень вимушеної міграції українців, зокрема дослідження становища вимушених мігрантів з України, які проживають за кордоном, та їх планів щодо повернення в Україну. Дослідження підтверджує, що рішення про повернення дедалі більше визначається не лише безпековими факторами, але й економічними умовами та можливостями професійної реалізації. Зокрема, доступ до стабільної зайнятості, рівень доходів і перспективи розвитку в країнах перебування суттєво впливають на готовність до повернення. Водночас значна частина українців працюють не за своєю кваліфікацією, що створює потенціал для повернення за умови появи конкурентних можливостей в Україні. Дослідження також вказує, що зі збільшенням тривалості перебування за кордоном посилюється інтеграція у місцеві ринки праці та соціальні системи, що знижує ймовірність швидкого повернення. У цьому контексті повернення дедалі більше залежить не лише від завершення війни, але й від здатності України запропонувати привабливі умови зайнятості, економічної стабільності та довгострокові перспективи розвитку. В цьому контексті учасники й учасниці підкреслювали важливість створення «дорожньої карти повернення», яка містила б інформацію про доступні державні програми, можливості для працевлаштування, підтримку підприємництва та соціальні гарантії для родин, які повертаються. Також важливим елементом є підтримка зв’язку з українцями за кордоном у період перебування їх за межами країни. 

7. Рекомендації

Фасилітовані діалоги з українськими громадами у Литві, Великій Британії, Польщі, Німеччині, Італії, Ірландії та Іспанії показують, що українці за кордоном зберігають сильний зв’язок з Україною та готовність брати участь у її суспільно-політичному житті. Діалоги додатково продемонстрували, що потреби громад залежать не лише від їхньої чисельності, а й від тривалості існування діаспори, географічної розпорошеності, рівня інституційного розвитку та характеру російської присутності у приймаючій країні. 

Відповідно, державна політика має поєднувати універсальні інструменти підтримки українців за кордоном із країно-специфічними рішеннями. Водночас більшість інструментів участі, взаємодії з державою та доступу до державних сервісів залишаються недостатньо адаптованими до умов перебування громадян за межами держави. Для посилення зв’язку українців за кордоном з Україною, забезпечення їхньої участі у демократичних процесах та формування передбачуваної політики повернення пропонуємо низку рекомендацій.

7.1. Рекомендації для України

Комунікація та інформаційна підтримка: 

• Створити єдиний державний онлайн-портал для українців за кордоном, який міститиме інформацію про державні послуги, можливості працевлаштування, освіти, соціальної підтримки та діяльність українських громад. 
• Опублікувати на єдиному державному порталі перевірений реєстр українських громадських, культурних, освітніх і професійних організацій у кожній країні, календар заходів та механізми координації спільних ініціатив.
• Розвивати консультаційні центри для українців за кордоном на базі Unity Hub, які надаватимуть персоналізовану інформаційну підтримку.
• За різними оцінками, понад 100–120 тисяч українських студентів навчаються у закладах вищої освіти в країнах Європейського Союзу та Великої Британії. Це стратегічний ресурс, потреби і запити якого необхідно вивчати для формулювання якісної комунікації з цією демографічною групою українців за кордоном.
• Регулярно комунікувати мандати та сфери відповідальності українських державних органів, дипломатичних установ і правозахисних інституцій, щоб громадяни за кордоном розуміли, до якої установи звертатися з конкретним питанням і як відстежувати розгляд звернення. 
• Запровадити регулярні тематичні консультації з громадами за кордоном, зокрема окремі формати для молоді, студентів, освітян, підприємців і професійних спільнот. 

Державні послуги:

• Розширити доступ українців за кордоном до цифрових державних сервісів, зокрема розширити перелік адміністративних і нотаріальних послуг, доступних дистанційно або через консульські установи, які наразі потребують фізичної присутності в Україні.
• Посилити спроможність консульських установ, особливо в країнах із великою українською громадою. 
• Розвивати формалізоване партнерство між державними установами і громадськими організаціями для виконання окремих сервісних та освітніх функцій за кордоном із чітким розподілом відповідальності та ресурсним забезпеченням. 

Освіта, культура та зв’язок з Україною:

• Підтримувати мережу українських шкіл вихідного дня та освітньо-культурних центрів за кордоном.
• Розширювати програми академічного співробітництва між українськими й іноземними університетами.
• Підтримувати культурні й інформаційні ініціативи українських громад за кордоном і передбачити фінансову та інституційну підтримку вже наявних культурних і освітніх ініціатив, 
• Підтримувати українські студентські спілки і професійні об’єднання при іноземних університетах як інструменти збереження зв’язку з Україною, поширення знань про українську історію та протидії дезінформації в академічному середовищі. 
• Розробити механізм сталого фінансування українських шкіл вихідного дня, освітніх центрів та дитячих і молодіжних програм за кордоном, який поєднуватиме державне фінансування, підтримку приймаючих країн і конкурсні гранти. 

Громадянська та політична участь:

• Створити постійні консультаційні механізми між урядом України й українськими громадами за кордоном.
• Забезпечити участь українців за кордоном у формуванні державних політик через консультації, експертні платформи та робочі групи.
• Залучати спільноти українців за кордоном до дорадчих процесів і робочих груп, щодо забезпечення реалістичної можливості реалізації активного і пасивного виборчого права громадян, які проживають за кордоном. 
• Забезпечити реалізацію виборчих прав громадян України за кордоном, зокрема шляхом: відкриття додаткових виборчих дільниць; спрощення процедур реєстрації виборців; проведення інформаційних кампаній про процедури голосування; проведення інформаційних кампаній щодо реєстрації тощо. 
• Розпочинати організаційну підготовку голосування за кордоном завчасно, до офіційного початку виборчого процесу, включно з оцінкою потенційної кількості виборців, формуванням списків, визначенням потреби у виборчих дільницях та погодженням приміщень і безпекових процедур із приймаючими державами. 
• Залучати спільноти українців за кордоном до дорадчих процесів і робочих груп, щодо забезпечення реалістичної можливості реалізації активного і пасивного виборчого права громадян, які проживають за кордоном.
• Розширювати обізнаність громадян про неелекторальні інструменти участі — електронні петиції, консультації, адвокацію, експертні платформи і робочі групи. 
• Створити механізми системного залучення професійної експертизи українців за кордоном до розроблення реформ і політик в Україні, включно з реєстром експертів, короткостроковими консультаційними місіями та програмами передачі знань. 

Політика повернення:

• Розробити комплексну державну стратегію повернення українців, яка враховуватиме безпекові, економічні та соціальні аспекти реінтеграції.
• Створити сталий міжвідомчий механізм координації політики повернення за участі ключових міністерств.
• Забезпечити інформаційну підтримку для українців, які розглядають можливість повернення, зокрема через спеціальний розділ на державному онлайн-порталі.
• Передбачити програми професійної реінтеграції, визнання досвіду, здобутого за кордоном, і допомоги у працевлаштуванні за кваліфікацією.
• Розробити механізми залучення знань і професійного досвіду навіть тих громадян, які не повернуться одразу або постійно, зокрема через дистанційну роботу, професійні мережі, менторство та тимчасові експертні місії. 

7.2. Рекомендації для приймаючих країн

• Забезпечити передбачуваний правовий статус українців, зокрема шляхом переходу від режиму тимчасового захисту до інших форм легального проживання.
• Уникати “protection gap” після завершення режиму тимчасового захисту, забезпечуючи можливості довгострокового проживання для українців, інтегрованих у ринок праці або систему освіти.
• Сприяти визнанню українських дипломів і професійних кваліфікацій, що дозволить українцям реалізувати свій професійний потенціал.
• Підтримувати діяльність українських громадських організацій, освітніх та культурних центрів, які сприяють інтеграції українців та збереженню зв’язку з Україною.
• Розвивати діалог між українськими громадами та місцевими органами влади щодо політик інтеграції та соціальної підтримки.
• Сприяти організації українських виборів за кордоном, включаючи відкриття виборчих дільниць у співпраці з дипломатичними установами України.
• Посилити співпрацю з українськими організаціями у протидії російській дезінформації та культурному впливу, зокрема через прозорість фінансування культурних заходів, консультації з громадою та підтримку українських альтернатив. 

 

7.3. Рекомендації для українських громад за кордоном

• Розвивати мережі співпраці між українськими організаціями, щоб формувати більш консолідований голос у взаємодії з інституціями.
• Посилювати експертну й аналітичну діяльність громадських ініціатив, зокрема щодо політик інтеграції та взаємодії з Україною. 
• Активніше використовувати доступні інструменти громадської участі, зокрема консультації, адвокаційні кампанії та взаємодію з дипломатичними установами.
• Підтримувати інформування українських громад про виборчі права та процедури голосування за кордоном.
• Сприяти залученню ширших українських спільнот до громадської діяльності, щоб підвищити репрезентативність громадських ініціатив.

• Створювати координаційні платформи або регулярні форуми українських організацій, які не підмінятимуть автономії окремих ініціатив, але забезпечуватимуть обмін інформацією, розподіл функцій та підготовку спільних позицій. 
• Розробляти внутрішні правила прозорого врядування, розподілу навантаження, щоб зменшувати ризик вигорання.
• Забезпечувати представництво різних хвиль міграції, регіонів походження, вікових і професійних груп, зокрема молоді та новоприбулих. 

 

Результати діалогів демонструють, що українці за кордоном залишаються важливою частиною політичної, соціальної й економічної екосистеми України. За оцінками Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, наприкінці 2025 року майже 5,3 млн біженців з України залишалися вимушено переміщеними у 106 країнах світу, що робить цю міграційну кризу однією з найбільших у сучасній Європі. Українці за кордоном уже сьогодні роблять суттєвий внесок у підтримку країни: за даними Національного банку України, у 2025 році обсяг приватних грошових переказів до України становив близько 8 млрд доларів США (близько 3,7% ВВП). Водночас обсяг переказів зменшився порівняно з 9,4 млрд доларів США у 2024 році.

Розвиток системної взаємодії з українцями за кордоном може перетворити наявну громадську залученість із кризової реакції на сталу інфраструктуру участі, здатну підтримувати міжнародну адвокацію України, культурну дипломатію, залучення експертизи й участь громадян у формуванні державних політик. Водночас економічний, професійний та соціальний потенціал українців за кордоном є стратегічним ресурсом для післявоєнного відновлення України, зокрема інвестицій, передання знань, розвитку міжнародних партнерств і підтримки демократичних інституцій. Ефективне використання цього потенціалу потребує переходу від переважно реактивної підтримки громад за кордоном до системної державної політики взаємодії з українцями у світі. Забезпечення доступу до інструментів політичної участі, включно з реалізацією виборчих прав, розвиток сталого діалогу між державою та громадами, а також формування передбачуваних механізмів повернення можуть стати ключовими елементами такої політики. У цьому контексті українців за кордоном варто розглядати не лише як об’єкт державної підтримки, а й як партнерів у формуванні політик, що визначатимуть майбутнє України та її післявоєнне відновлення.