Іванна Коберник — співзасновниця громадських організацій «Смарт освіта» і «Батьківський контроль», створених, щоб просувати якісні зміни системи шкільної освіти в Україні. Вона долучилася до реформування сфери на посаді радниці двох міністерок освіти — Лілії Гриневич та Ганни Новосад.

«Є дуже багато безпрецедентного героїзму, самовідданості, допомоги, підтримки, великих зусиль. І водночас є інша сторона, де в системі освіти можна стикнутися з байдужістю, порушеннями, нехтуванням базових прав і інтересів», — зазначила експертка про сучасний стан української освіти у розмові з головою правління Громадянської мережі ОПОРА Ольгою Айвазовською у відеопроєкті «Сила вибору».

“Я вважаю величезною перемогою, що освіта як система збереглася”

Що таке освіта для вас і перемога з точки зору реформи освіти в період війни?

Нам всім важко говорити про параметри перемоги, бо, звісно, ми хочемо ідеального результату. Але маємо враховувати і певні реалії, і раціональні фактори. Ситуація в освіті зараз дуже схожа на ситуацію в українських Силах оборони. З одного боку, є дуже багато безпрецедентного героїзму, самовідданості, допомоги, підтримки, великих зусиль. І водночас є інша сторона, де в системі освіти можна стикнутися з байдужістю, порушеннями, нехтуванням базових прав і інтересів. Ці речі співіснують поруч. Відповідно, може пощастити потрапити до тих, хто сповідує перші цінності та має розуміння, що освіта дуже важлива. А можна зіткнутися з ситуацією, коли всім все байдуже, і виходить, що дитина або родина залишаються сам на сам із цим, або вчителі б'ються як риба об лід, бо не можуть зробити певних речей.

Я вважаю величезною перемогою, що освіта як система збереглася, і 14 березня 2022 року українські вчителі відновили онлайн-навчання. Нагадаю, що це неймовірно вразило європейських вчителів, які за роки ковіду не освоїли так сильно цифрові технології, щоб відновити навчання з будь-яких пристосованих для підключення до Інтернету девайсів і приміщень, — як у нас з підвалів і з телефонів. Це був безпрецедентний героїзм.

Ба більше, в жовтні-листопаді 2022 року було проведене міжнародне дослідження PISA (міжнародне дослідження якості освіти, яке щотри роки проводить Організація економічного співробітництва і розвитку — прим. ред.). Саме тоді були блекаути, потужні атаки по енергосистемі, — можна уявити, в яких обставинах діти писали це тестування. Україна показала нижчий результат, ніж середні по країнах Організації економічного розвитку та співпраці, — а це розвинені багаті країни. Але водночас Україна показала вищий результат, ніж Грузія і Молдова, в яких немає війни, і співмірний з Румунією та Словаччиною. Про це теж треба говорити, бо нам завжди здається, що перемога — це коли все на 100%, але в тих обставинах, що є, мені здається важливим, що система освіти існує. І одне з її завдань зараз — привчати дітей до труднощів. Тобто не лише рухатися по тих довоєнних лекалах, програмах і стандартах, які були спрямовані на розвиток і які не включали нинішнього контексту. Дуже важливо не закривати очі на те, що у нас йде війна.

Був період, коли здавалося що важливі хард знання, тобто 2+2=4. Світовий же тренд каже, що софт — вміння шукати відповіді і адаптуватися — важливіше. Що зараз ключове: хард чи софт?

Ці пріоритети в західному світі теж змінюються. Насправді всі ці висновки беруться з даних Всесвітнього економічного форуму, і кожного року чи щоп’ять років визначаються нові якості-лідери. В останні роки вже було менше про креативність і емоційний інтелект, а більше про здатність приймати комплексні рішення і здійснювати складний аналіз. В цьому сенсі складова hard skills зростає. 

Треба пам'ятати, що ця система не нова, вона десятиліттями запроваджувалася в західних країнах. Основний підхід полягав у тому що hard skills — не енциклопедія, яку просто запхали тобі в мозок і ти носиш її в голові, а потрібно вміти застосовувати ці знання. З цим у нас досі складність, і це показала PISA. Тобто наші діти дуже добре виконують завдання, коли треба відтворити певні знання, щось репродукувати, — з цим у них немає проблем. А коли їх просять застосувати знання на практиці, вони не можуть цього зробити. На мою думку, головна причина в тому, що вони не бачать таких завдань на уроках і в своїх підручниках. Тобто у них є завдання на теорему Піфагора, і вони в більшості своїй вивчили формулу, але не можуть порахувати площу даху будинку дяді Васі, яку їм треба поремонтувати разом. І ці прикладні знання у нас є проблемою.

НМТ (Національний мультипредметний тест — форма проведення вступного випробування на бакалаврат для здобуття вищої освіти в Україні, введена у 2022 році, — прим. ред.), який вимушено замінив ЗНО (Зовнішнє незалежне оцінювання, результати якого зараховуються як результати вступних іспитів до закладів вищої освіти — прим. ред.) показує, що велика частина дітей погано розв’язує задачі на відсотки і дроби. Але вони потрібні буквально кожен день. Можливо, тому а нас так багато ломбардів і так багато людей, які беруть кредити, не розуміючи відсоток, який їм доведеться платити. Одне з завдань, яке погано вирішується на ЗНО/НМТ, — порахувати, скільки грошей ти отримаєш, якщо здаси квиток Укрзалізниці менш ніж за добу, враховуючи умови такого повернення. Правда, це корисне знання? Подібних завдань могло би бути багато в українських підручниках і, відповідно, тоді б це у дітей не викликало труднощів.

“Якщо ми хочемо, щоб вчителі вчилися і самовдосконалювалися, їх треба бюрократично розвантажити”

Від кого залежить те, щоб саме прикладна частина була в пріоритеті? 

Безумовно, головний відповідальний — це Міністерство освіти і науки, тому що в середній освіті у нього всього два завдання. Це зміст освіти — стандарти, програми, підручники, і субвенція — зарплати вчителів. Інше питання, що досі не розроблено механізмів, коли би організаційна структура працювала добре. Є такий монстр — Інститут модернізації змісту освіти, власне, він був нашим головним ворогом в 2012 році. Тоді мої і моїх подруг діти пішли в перший клас, ми зіткнулися з жахливими підручниками і як журналістки опублікували багато популярних статей на цю тему. Ми щиро вірили, що просто ніхто не знає про реальний стан справ, а от зараз ми напишемо чотири статті і нарешті на цей жах звернуть увагу. Натомість з'ясувалося, що всі про ці проблеми знали. І досі подібні нюанси залишаються в підручниках, які вже, на жаль, видані під грифом Нової української школи.

Цей ІМЗО закривають, скільки я займаюся освітою, — з 2012 року кожен міністр приходить і каже, що його закриє. Один раз його поділили на два інститути, тепер зробили третій. Минулого року теж говорили, що його закриють, але він досі живий. 

Постає питання інституційної спроможності — хто має розробляти програми, затверджувати їх і надалі слідкувати, щоб підручники відповідали цим програмам? Державний стандарт згідно з реформою Нової української школи, яка запроваджується з 2018 року, є достатньо прогресивним і дає велику свободу авторам писати сучасні підручники. На жаль, особливо за міністерства Сергія Шкарлета, з 2019 року акцептувалися програми і підручники, які не відповідають ні духу, ні суті, ні фактам, ні фактично реформі НУШ. 

За цією ж реформою початкова школа, і ми це побачили за Лілії Гриневич і Ганни Новосад, була пріоритетом. Крім нових стандартів і підручників, були субвенції на обладнання, на кабінети, на інший освітній простір, дуже важливий для дітей, адже це їхні настрій, мотивація, бажання там перебувати. На це щороку виділяли кошти, а з приходом Шкарлета фінансування припинилося, взагалі перестали приділяти увагу змісту освіти, навчанню вчителів, яке теж було великою складовою реформи в початковій школі. Вчителям не пояснили, про що ця реформа, чим вона відрізняється, не дали нових лабораторій, не створили жодних умов, не дали нових підручників і навчально-методичних матеріалів. І от до такого вчителя, який звик працювати, коли всі мовчать, а він біля дошки начитує, прийшли незручні діти з четвертого класу, де їх чотири роки до цього вчили ставити запитання. Таким чином, для багатьох винною стала реформа, а не її реалізація. Треба визнати, що ці два роки п'ятий-шостий клас, які проєктувалися і припали, по суті, на Шкарлета — це велика прогалина, яка зараз системно дуже дається взнаки додатково до наслідків пандемії та повномасштабної війни. 

Чи можна відродити реформу Нової української школи, коли ми маємо 40% кадрового дефіциту в самому міністерстві, чи це мрія, про яку треба забути до кінця війни?

Якщо почати з навчання вчителів, безумовно, без нього нічого не буде. І слід нарешті долучити до цієї реформи педагогічні виші, бо через те, що реформа запроваджувалася досить швидко, зусилля зосередились на перекваліфікацію вчителів, які вже працюють. Зокрема, був обов'язковим онлайн-курс для всіх вчителів, які набирали перший клас. Це ще до ковіду, коли онлайн не був мейнстрімом, і всі розказували, що вчителі не будуть цього робити, бо вони цифрово безграмотні. Але 100,000 вчителів пройшли його ще в перші місяці. Цей обов'язковий курс, крім методик, пояснював суть реформи і став частиною підвищення кваліфікації на очних курсах в інститутах післядипломної педагогічної освіти. Нічого подібного в масштабі держави не було зроблено до середньої школи, і зараз мені все ще здається, що це був правильний механізм — єдиний онлайн-курс, який задає базову рамку, і його ще не пізно Міністерству запровадити. 

Такий курс зробила громадська спілка “Освіторія”, але він не є обов'язковим, можна було б доопрацювати його, доповнивши новими реаліями та нюансами, і зобов'язати всіх вчителів пройти. Але знову ж таки, поки займалися підвищенням кваліфікації вчителів, які вже працюють, підросло покоління нових, яких чотири роки не вчили цього в педагогічних вишах. Вони приходять, і їх теж треба перевчати. Наприклад, приходять 21-22-річні вчителі і знімають дітям в початковій школі оцінку за виправлення зеленою ручкою. Дуже важливо, щоб педагогічна освіта, зокрема вища, була долучена до цієї реформи. 

Підвищення кваліфікації вчителів, на жаль, зараз великою мірою звелося до формальності. Процвітає торгівля сертифікатами, тобто є норма про 150 годин підвищення кваліфікації, але вчителі настільки перевантажені іншою бюрократією, що їм простіше заплатити і відзвітувати, ніж реально проходити ці курси. Це масштабна біда — якщо ми хочемо, щоб вчителі вчилися і самовдосконалювалися, їх треба хоча б бюрократично розвантажити. Нещодавно відбулося опитування, згідно з яким 94% вчителів сказали, що найбільша проблема — це бюрократія, навіть більша проблема, ніж їхня мізерна зарплата. Зняти бюрократію не коштує грошей, це знову ж таки могло б зробити Міністерство, департаменти освіти і науки, тому що є дуже багато непотрібних звітів, писанини і примусу відносно вчителів, які не залишають їм ні часу на саморозвиток, ні жодного бажання розбиратися з тим, про що ж ця реформа і як їм краще викладати свої предмети. 

“У виїзді дітей за кордон складова якості освіти — лише частина, а не головна мотивація”

В середньому навчання дитини в українській школі від першого до останнього класу вартує державі 50 000 доларів. Більшість батьків сьогодні думають, чи правильно залишати дитину в Україні, чи скористатися можливістю відкритих кордонів для отримання вищої освіти. Яким чином держава, неурядовий сектор, міжнародні партнери можуть взаємодіяти для того, щоб більше людей залишалося на місцях навіть після закінчення школи і мали достатній рівень безпеки?

Будемо чесними, у виїзді дітей за кордон складова якості освіти — лише частина, а не головна мотивація. Виїжджають переважно хлопці в 11 класі, і не через якість університетів — вони не їдуть вчитися в якісь прекрасні заклади. Вони їдуть, на жаль, через страх мобілізації, який значною мірою генерується батьками і змушує їх відправляти дітей за кордон. 

Велика проблема — те, що, поки триває воєнний стан, триває і дія цього складного рішення закритих кордонів. В останньому я бачу певні несправедливості, але, можливо, ті, хто керують нашими Силами оборони, бачать це інакше. Факт в тому, що це рішення провокує сім'ї інколи силоміць вивозити хлопців за кордон ще в 11 класі. Ми це бачимо зі статистики, з відгуків керівників дистанційних шкіл. Ми це побачимо в наступному році зі зменшення кількості абітурієнтів на НМТ. Якщо вони їдуть за кордон, то не складають тестування. Якщо воно їм не потрібне, то вони йдуть не в надто хороші виші. Бо варто визнати: є різні університети за кордоном, не тільки Ліга плюща. 

Друга частина стосується безпеки всередині країни. У нас зараз часто говорять про моделювання мережі та її оптимізацію, — щоб були більші школи, в які легше залучити гарних вчителів і платити їм гідну зарплату. Але треба сказати чесно: мережа і школи будуть там, де будуть укриття. Це дуже дорого, а ДСНС і Міністерство оборони доклалися до того, щоб ці укриття стали ще дорожчими. З одного боку, вони кажуть: “Ви що, проти безпеки дітей?”, з іншого — роблять це навчання настільки неможливим, що вже перед вереснем цього року довелося приймати тимчасове рішення, коли дозволяти навчатися, якщо укриття не відповідає всім протирадіаційним нормам, а може бути навіть в цоколі чи на першому поверсі з правилом двох стін. 

Зараз дуже важлива роль школи — навчити дітей жити в умовах труднощів і навчити їх самозарадності, але тут є ще одна велика складова, яка чомусь дуже погано дається українській системі освіти, — це виділити ядро знань. Ще в мирний час, навіть до ковіду, до повномасштабної війни, наша програма була дуже перевантажена фактичним матеріалом, який, як велику енциклопедію, просто пхали в голову. Якщо ми хочемо, щоб діти цінували якість освіти, то не треба, щоб вони читали про твір з Вікіпедії, — хто там головні герої і які основні лінії. Нам треба, щоб самих творів було менше, але дитина могла про них поговорити, написати, відрефлексувати, подискутувати. Тоді, можливо, вона буде більш наполегливо просити батьків не вивозити її за кордон, адже частіше це бажання батьків, а не дітей. Мені розповідала донька, що від багатьох однокласників чує: “Ми поїдемо, бо в цій країні немає майбутнього”. А коли вона щось на це заперечує чи наводить аргументи, то діти не можуть нічого відповісти, бо це не результат їхньої рефлексії, а так їх, на жаль, налаштовують батьки. 

До повномасштабного вторгнення була зворотна ситуація, коли поляки займались хедхантингом дітей з українських шкіл до вищих навчальних закладів і коледжів Польщі. Вони настільки яскраво презентували перспективи, що були приклади київських шкіл, де цілі класи виїжджали вступати в польські вищі навчальні заклади. Чи могли б наші виші запропонувати щось більше, щоб діти були мотивовані лишатися і навчатися тут?

Якщо ми говоримо про довоєнний час, то готова закластися, що серед тих закладів не було найкращих польських університетів. Це бізнес, який насправді був підтримуваний державою, тому що по всій Європі — дефіцит людського капіталу і потенційної робочої сили. Тобто це зазвичай були коледжі, тобто покращені ПТУ чи технікуми. І так, це вигідно, це такий заробіток.

Що стосується взагалі освіти за кордоном — і без всякої війни це нормальна практика у всьому світі. Діти з Німеччини їздять вчитися в Америку, зі Сполучених Штатів — у Францію, це нормально мати в юному віці бажання пожити в іншій країні. Це не означає, що ти живеш в “країні-лузері”: в середньому 15-20% дітей їдуть з однієї розвиненої країни в іншу. 

Якщо ми подивимося на кількість дітей, які повертаються, боюсь, це радше виняток, який підтверджує правило. Дуже часто це діти, які мали тут доступ до хорошої освіти — вчилися у фізико-математичних ліцеях, Українському гуманітарному ліцеї чи інших сильних школах, до яких в Європі вони не мають доступу, бо це переважно платні приватні заклади. Також тут батьки можуть забезпечити їм класних репетиторів, круті гуртки, як заняття кінним спортом чи тенісом. Такі речі у нас усе ще значно дешевші, ніж в Європі. 

Але є інший момент, позитивний, — дуже часто повертаються пасіонарії, справді дуже цінні діти, які мають амбіцію і готові думати про відбудову. Вони бачать, що в Україні зможуть швидше зробити кар'єру. В Європі ж часто залишаються ті, кому нормально отримувати хорошу соціальну допомогу, мати перспективу заробляти умовні 2000-3000 євро на місяць і вважати, що життя склалося. Тому я би дуже підтримувала всіх, хто повертається. 

На жаль, не сприяє поверненню феодальний устрій, який все ще панує в багатьох університетах, — з бажанням ректорів залишитися на третій незаконний термін аж до того, щоб змінити назву університету чи позбавити його статусу національного, чи ще якихось речей, які дозволять ректору втретє висуватися. Це все дуже непроста реформа, де я бачу певні спроби Міністерства освіти і науки все ж таки змінити ситуацію, — це й експеримент з наглядовими радами, які намагаються впровадити, щоб принести кращі практики управління в академічне середовище, і процес об'єднання університетів, тому що кількість університетів в Україні надмірна. Можуть бути дуже хороші маленькі університети, тобто УКУ і Київська школа економіки, — маленькі університети, але дуже хороші, щоправда, приватні. А коли ми говоримо про державні, то маленький університет — це ще й “запорука” маленької зарплати викладачів і, безумовно, це позначається на якості освіти.

“Найбільший дефіцит — це вчителі математики, англійської мови і природничих наук”

Є розрахунки, що до 2030 року в нас не вистачатиме 100,000 вчителів. Це правдива цифра чи надумана історія?

Я трохи серджуся на ці заголовки. В цьому дослідженні (опитування  громадської спілка «Освіторія» та дослідницької агенція FAMA  — прим. ред.) є багато цікавих цінних і важливих цифр, але не ця. Треба визнати, що й автори дослідження не акцентували на цьому в базовому повідомленні, вони не називають гіпотезу, за якої це було пораховано. Цей дефіцит, який нам видається космічним і лякаючим, буде за умови, що Україна повернеться до кордонів 1991 року і всі повернуться з-за кордону. Тому обговорювати цю цифру я не маю бажання, я не бачу сенсу в цій гіпотезі. Інше питання, що не громадська організація мала би визначати, в яких кордонах їй порахувати математичну модель потреби вчителів. Інших вхідних даних немає, але користі в цих даних станом на листопад 2024 року я не бачу.

Там є ще одна цифра, яку теж рознесли на цитати, — що 40% вчителів хочуть піти з професії до 2030 року. Я здивувалася, які у нас вчителі стратегічно мислячі! Я, наприклад, не знаю, де буду в 2030 році, а от вони знають. Потім подивилася дослідження: 40% справді планують піти з професії до 2030-го року. От тільки 30% вчителів — це люди пенсійного і передпенсійного віку, половина з яких — люди віком 55-65 років і решта — 65+. Зрозуміло, з яких причин вони планують перестати працювати.

Так чи інакше, брак вчителів — очевидний факт навіть для нинішньої ситуації. В нас багато якісних викладачів не повернулися з-за кордону, частина абсорбована навчальними програмами в приватних школах або навіть державних українських, як у Литві. Чи є реальним стимулом доплата у 1000 чи 2000 гривень на наступний рік для вчителів?

Я розумію, що 1000 — це небагато, але у нас середня зарплата вчителя — 12 000, а в когось — 7000-8000. Тобто при зарплаті у 8000 це вже надбавка у 12%. Мені трохи прикро, коли я чую про цю тисячу винятково негатив, але 12% — це немало. Є загальна проблема, що зарплата вчителів образливо низька. Але, оскільки педагогічних працівників, які отримують зарплату з освітньої субвенції, — 390 000, то назагал це дуже велика цифра. Треба пам'ятати, що всі необоронні видатки України фінансують міжнародні партнери. Так, їм важко пояснити, що треба ще десятки мільярдів на українських вчителів. Я дуже співчуваю тим, хто чесно виконує свою роботу, хто залишився в школах і отримує таку маленьку зарплату. Але треба зрозуміти, що світ, напевно, ще не бачив війни, в якій бюджетники не стали отримувати менше. Зараз я ризикую наткнутися на певний негатив, але закликаю до раціонального погляду — щоб зробити цю доплату в 1000 гривень, знадобилося 12 мільярдів — це великі гроші для бюджету. 

Щодо дефіциту кадрів, то, по-перше, вчителів, які не повернулися з-за кордону, не так багато, всього кілька відсотків, якщо порівнювати з іншими професіями. Але справді близько 40,000 вчителів з різних причин з моменту повномасштабного вторгнення пішли з професії. 

І другий момент — дефіцит дуже нерівномірний. Найбільший дефіцит, і я вважаю це величезною проблемою, — це вчителі математики, англійської мови і природничих наук. От їхній дефіцит непропорційно відчутніший. У нас досить багато вчителів гуманітарного напрямку, насамперед мови і літератури. Що стосується математики, хімії, фізики і біології — там все дуже погано що з кількістю вчителів, що з кількістю абітурієнтів на ці спеціальності. Державне замовлення на вчителів фізики, хімії не виконується навіть на половину, — і це біда. Нам потрібні люди, які розумітимуться на точних науках, бо нам треба відновлювати енергетику, машинобудування, інженерію. У нас безумовна проблема з вибуховими речовинами й іншими сферами оборонного сектору, а в нас нема кому дітей навчити хімії. Це величезна проблема, і, мені здається, її має вирішувати не Міністерство освіти на самоті. У нас є цілий Мінстратегпром, і непогано би було їм скомунікувати. 

Програми з фізики й хімії зараз дуже відірвані від життя, надто затеоретизовані — наприклад вивчення історії хімії. Знаю, що лише деякі приватні школи працюють за британськими підручниками, які вони вважають більш сучасними і практичними.

Щодо програми з фізики є окрема проблема, про яку я дізналася на своєму досвіді. Мій син любив фізику неймовірно, це був його улюблений предмет після математики. У нього був репетитор, бо він хотів знати більше, йому не вистачало того, що він отримував на уроці. Він свідомо планував складати ЗНО з фізики, але з'ясувалося, що об'єм програми з фізики у нас такий, як з алгебри і геометрії разом взятих, тільки алгебри і геометрії — чотири години на тиждень, а фізики — дві. Тобто обсяг матеріалу, передбачений програмою ЗНО такий, що ти маєш з дорогим репетитором займатися щодня. Жодна жива дитина, якщо вона не з 2% геніїв, не може вивчити програму з фізики, просто відвідуючи шкільні уроки двічі на тиждень. 

Програма досі не переглянута, так само і з хімією. Діти у ХХІ столітті щодня мають справу з хімією, і є стільки можливостей показати це на прикладах від побутової хімії до космецевтики, до тих же вибухових речовин, але це не зроблено. Моя мрія — щоб нарешті науковці і викладачі, які мають досвід складання освітніх програм, поговорили, наприклад, з Мінстратегпромом і запитали, що точно повинні знати з хімії і фізики їхні потенційні робітники, які, можливо, не матимуть вищої освіти. 

В мене взагалі є гіпотеза: якби базова фізика краще викладалася в школі, то у нас було би трохи краще з боротьбою з російськими ІПСО і фейками, наприклад про експорт електроенергії під час відключень. Людям, які не розуміють природу електричного струму, а цього вчать в 7-8 класі, дуже важко пояснити різницю між перетоками і експортом. Коли я вчила фізику, у нас були лабораторні: ти робив ланцюг і бачив: якщо тут ввімкнув, струм в ту ж секунду був на іншому кінці цього дроту. Те саме відбувається і в енергосистемі. Є лінія, яка з'єднує Одеську область і Румунію, і якщо тут приліт, то в цей момент на іншому кінці теж на якийсь час вимикається світло, поки його не заживлять за резервними схемами. Тож розуміння фізичної природи струму значно б полегшило розуміння цих процесів. Але це тільки моя гіпотеза.

До того ж на практичних прикладах дітям цікавіше було би вчити наукові поняття. Але для цього педагогам, чи освітянам, чи укладачам програм треба вийти зі своєї “бульбашки” і прийняти те, що не лише вони є носіями сакрального знання, а їхні програми потребують адаптації до сучасних вимог. І щоб це зробити, слід порадитися з тими, хто, власне, з законами Ома чи законами хімії працює прямо зараз.

“Жоден тест нікого не робить патріотами”

В мене був шок, коли в 2009 році під час поїздки в Штати я відвідала там школи і вищі навчальні заклади. Прапор був піднятий всюди, гімн діти співали щоранку. Моє наступне питання стосується патріотичного виховання — якою є роль школи і вищої освіти в формуванні громадянина?

Якщо це формально, якщо це розпорядження всім співати гімн — це не працює. Прапор і гімн є в кожному підручнику на першій сторінці, але це чомусь не збільшило кількість молодих людей, які хочуть йти воювати за Україну. Співання американського гімну в американських школах невідривне від того, що у них є обов'язковий предмет Government, вони точно знають про розподіл гілок влади, розбирають реальні судові кейси, їх також вчать бути присяжними, практикувати дебати, студентське і шкільне самоврядування. Вони знають: якщо з ними щось станеться за кордоном, то США надішлють свій п'ятий тихоокеанський флот чи щось ще виручати їх. Окремо як форма це не живе, але яким змістом це має бути наповнене — гарне питання.

Конкретно з підлітками я не дуже вірю в примус, їм потрібно розуміти “навіщо”. Я вірю в збільшення кількості українськомовного контенту, запрошення спікерів, які можуть з ними говорити на цікаві для них теми. Зокрема, потрібна чесна розповідь про рекрутинг і можливості, які є в армії. Мені розповідали колеги з Третьої штурмової, що на їхню гарячу лінію телефонує дуже багато 16-17-річних, щоб розпитати про службу в бригаді. Тобто цей інтерес є, але замість того, щоб пояснити, чим є реальна армія в кращих її прикладах, у деяких школах на предметі захисту країни діти марширують на плацу. Мені здається, тут бракує певної комплексної політики, а примусом і формальними речами намагаються це замінити. І це не спрацює.

Наприклад, є вимога кількох народних депутатів повернути в НМТ з історії всю програму історії України — зараз вона включає останні 500 років, з XVI століття. Повернути всю мотивують патріотичним вихованням, тим, що ми не можемо віддавати московитам історію Київської Русі. Але діти не стануть більшими патріотами, якщо вони вивчать 50-100 додаткових дат з цього періоду. Жоден тест нікого не робить патріотами.

Те саме чекатиме норму заборонити дітям розмовляти на перервах російською. Так, вчителі на роботі і мають говорити українською в школі, бо це частина освітнього процесу. Але перерва — це приватний час, і, згідно з законом, використання будь-якої мови в приватному житті не заборонене. Мені не подобається це рішення без його змістовного наповнення, тому що воно тільки призведе до підліткового протесту, адже це природній стан підлітків: якщо є заборона — захищати свої права. На противагу цьому, поширення контенту кращих українських блогерів, а вони, до речі, є і дуже класні і в TikTok, і в YouTube, допомога суспільному телебаченню продукувати більше українськомовного контенту — це те, що спрацювало б.

На окупованих територіях, де відбувається геноцидальна війна за рахунок зміни ідентичності населення, в першу чергу — молоді і дітей, одним з основних інструментів є мілітаризація. Як нам морально, і це теж стосується патріотичного виховання, бути готовими боротися за своє існування, але не перетворитися ні на Північну Корею, ні на Росію?

Почнемо з ТОТ, де “перевиховання” українців на росіян відбувається системно. Проводять тренінги для вчителів, як виявляти екстремістськи налаштованих підлітків, по суті, проукраїнських. Запустили таку ж комунікаційну кампанію для батьків, що треба перевіряти сайти, на які заходять підлітки, почати хвилюватися, якщо ті не задоволені устроєм чи ситуацією в місті чи країні. На противагу цим процесам у нас не борються за дітей, а я вважаю, що Україна має боротися за кожну молоду людину, яка хоче звідти виїхати в Україну. Це теж потребує окремої програми, одне лише Міністерство освіти і науки не може з цим впоратися і не повинно.

Мілітаризації освіти я в нас не бачу, у нас не можуть розібратися з цим одним нещасним уроком захисту країни і виділеними 5-6 годинами для нього на місяць. До речі, програма розроблена непогано, але треба розуміти, що передбачені нею речі потрібні не тільки тому, хто свідомо прийме рішення приєднатися до Збройних сил України, а й кожному цивільному, який живе в умовах воєнного стану. Це навички того, як накласти турнікет, як поводитися в ситуації вибуху, як зорієнтуватися, куди бігти. В умовах технологічної війни, дуже прискореної технологізації, кожному цивільному слід уміти підняти дрон. Це може знадобитися і в цивільному житті, наприклад в аграрному секторі. Вміти підняти дрон — це насправді нова норма для цивільного в Україні, як в радянський час ми збирали автомат Калашникова і одягали протигаз.          

Ми спостерігаємо величезний запит на військову освіту. Збільшується кількість закладів: і середніх, і ліцеїв, і університетів — військових, прикордонної служби, Нацгвардії, — туди великий попит на вступ. Але вони повністю віддані Міністерству оборони, і в мене великі питання до їхніх програм, про які ми нічого не знаємо. За тією уривчастою інформацію, яка до мене доходить, вони теж не є дуже сучасними. Якби Міністерство освіти знову ж таки вступило в комунікацію з Міністерством оборони і запропонувало співпрацю у викладенні загальноосвітніх предметів, це було б лише на користь. 

В освіті, як і в армії, є самовіддані прогресивні героїчні люди, але є й ті, хто йдуть накатаними рейками, і ти не знаєш, в який підрозділ, чи в яку школу або  університет ти потрапиш. Тому тут треба обирати дуже свідомо і вдумливо.

Дивіться відео-версію інтерв'ю на каналі «Сила вибору» на YouTube.