Профінансовано Європейським Союзом. Висловлені погляди та думки належать лише авторам і не обов’язково відображають погляди та думки Європейського Союзу чи Європейської Комісії. Ні Європейський Союз, ні Європейська комісія не несуть за них відповідальності.

 

Радниця віцепремʼєр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Олена Сотник у розмові з головою правління Громадянської мережі ОПОРА Ольгою Айвазовською розповіла про деталі процедури скринінгу законодавства на шляху до інтеграції з Європейським Союзом, імовірність відкриття переговорних кластерів попри спротив Угорщини, роль та відповідальність парламенту в ухваленні євроінтеграційних законопроєктів. Інтерв’ю відбулося в межах відеопроєкту «Сила вибору».

“Хоч би як нам здавалося, що Україна — це Європа, але з технічної точки зору ми абсолютно по-різному ведемо і регулюємо різні сфери життя”.

Підтримка євроінтеграції серед української громадськості перевищує 90%. Водночас немає розуміння, як цей процес має виглядати та як корегувати ці очікування. Опишіть, будь ласка, стисло саму процедуру, щоб громадяни краще розуміли.

Це актуальне питання, тому що нас вводить в оману саме слово «перемовини». Всім здається, що ми сядемо за стіл, десять-п’ятнадцять людей домовляться, і ми вийдемо звідти вже членами Європейського Союзу. Насправді ж це ніякі не перемовини. Це аналіз Європейським Союзом усього обсягу різних секторів нашого законодавства і процесів у державі на відповідність європейським стандартам — те, що зараз називається «скринінгом». Тобто нас проводять через діагностичний процес.

Потім вони зроблять свій висновок (умовно кажучи, порівняють), і після цього буде так званий процес перемовин. Для кожного сектору нам дадуть список умов, за яких Європейський Союз, коли ми їх повністю виконаємо, буде вважати, що конкретний сектор повністю відповідає в регулюванні стандартам ЄС.

Тільки після того, коли у всіх 6 кластерах за 35 розділами, в абсолютно різних сферах життя — екології, транспорті, внутрішніх ринках, аграрній промисловості, інфраструктурі і так далі — ми виконаємо всі ці стандарти, тоді безпосередньо відбуватиметься процес вступу до Європейського Союзу.

До цього Україну ще чекає дуже довгий шлях. Я думаю, це ключове, що не пояснюють людям. Хоч би як нам здавалося, що Україна — це Європа, але з технічної точки зору ми абсолютно по-різному ведемо і регулюємо різні сфери життя. Це не секрет. Якщо ми хочемо жити в спільній родині з однаковим регулюванням, то в нас немає іншого вибору. Тому це не перемовини, а значною мірою процес реформ для того, щоб прийти з українського національного регулювання, яке було створене за 30 років пострадянського періоду і становлення України як незалежної держави, в момент, коли ми будемо повністю за своїми стандартами і правилами відповідати європейському законодавству.

Далеко не очевидна річ, що це не трапиться за один день — на ранок 1 чи 20 січня 2028 чи 2029 року ми не прокинемося різко Європейським Союзом.

Дуже важливо зрозуміти, що хоч і здається, що це відбувається десь у Брюсселі, територіально йдеться суто про Україну. Відповідати за процес перемовин будемо ми всі з вами.

Європейці нам так і говорять: «Нас більше не буде цікавити галочка, що ви прийняли цей закон, який є євроінтеграційним, або оцей закон. Нас буде цікавити, щоб ми приїхали і побачили, що безпека харчових продуктів в Україні регулюється так само, як у Європейському Союзі. Або що ваш залізничний транспорт від купівлі квитка до контролю якості рухомого складу, вагонів повністю відповідає стандартам ЄС».

Найголовніше і найскладніше буде прийняти всім громадянам ці нові правила. Я вже зараз бачу окремі моменти. Наприклад, Сергій Сидоренко напише: «Повертають техогляди», — і всі просто на вухах стоятимуть: «Що ж це таке? Ми ж тільки ніби дерегулювали, а тут знову зарегульованість». Так, але в Європейському Союзі це питання безпеки, і для них це важливий момент. Вони взагалі не розуміють, як може існувати автомобільний транспорт без техоглядів.

Нам, громадянам, доведеться прийняти ще дуже багато нових правил, ввести в практику у житті, і з цим у певному сенсі змиритися. Це буде серйозний злам для кожного з нас. Це не тільки питання про уряд, не тільки про парламент.

 

“Є країни, які через політичну складову публічно не можуть бути скептичними або негативними до євроінтеграції України, але в цілому скептичні й негативні щодо розширення”

Які політичні перешкоди у процесі перемовин щодо євроінтеграції маємо сьогодні? Чи є позиція Угорщини єдиною проблемою для відкриття першого кластера?

Я вважаю, що Угорщина взагалі ніяк не заважає, і поясню чому. Є наратив, що зараз одна країна проти, а треба консенсус, і тому ми не можемо відкрити перемовний кластер. Дуже важливо не тільки мати у фокусі країни, які відкрито негативно ставляться або до України, або до наших євроінтеграційних прагнень, а й пам'ятати, що в кожної країни Європейського Союзу є ще свої інтереси.

Є країни, для яких, наприклад, дуже важливо, щоб процес розширення відбувався більш-менш однаково. Щоб не сталося, що в України і Молдови буде прискорена інтеграція, а Албанія, яка вже 13 років у цьому процесі, буде десь позаду, або щодо Північної Македонії постане питання, або Чорногорії. Кожна країна грає зі своїм підкилимним інтересом — про це теж потрібно пам'ятати.

Є країни, які якраз через політичну складову публічно не можуть бути скептичними або негативними до євроінтеграції України, але в цілому скептичні й негативні щодо розширення. І тут не питання України. Вони вважають, що Європейський Союз навіть у тому вигляді, в якому є сьогодні, — важкий, дуже розрізнений, незбалансований і в якомусь сенсі неефективний.

Є країни, які дивляться на це винятково зі своєї прагматичної точки зору. Наприклад, знають, що у них дуже сильні профспілки і що вони серйозно залежать від структурних фондів Європейського Союзу. Ні для кого не секрет, що Україна — велика країна, і якщо ми входимо як повноцінний член, то претендуємо на великий шматок пирога, а це означає, що треба його відрізати від інших.

Є купа чинників, коли країна офіційно дуже позитивно розглядає перспективу Європейського Союзу для України, але вдається до «не треба поспішати», «давайте подивимось, чим все закінчиться, як війна буде йти, як вони взагалі будуть ставитися до реформ».

Тому це не тільки Угорщина, яка відверто проти. Я вважаю, що є ціла низка країн, які використовують цю можливість і ховаються за спиною Угорщини, бо вони не зацікавлені, щоб у нас був дійсно прискорений процес.

“Першочергове значення має наше особисте рішення рухатися до євроінтеграції та змінювати правила”

Як зруйнувати скепсис окремих країн щодо України?

Є другий аспект — український. Я маю бути об'єктивною і критичною також щодо нас. Будьмо чесними: європейські стандарти й правила нам можуть виглядати бюрократичними. Окрема тема для дискусії, чому це так, але для них процедури — це в тому числі можливості мінімізувати ризики або помилки. І стандартна процедура прийнята, зокрема, для того, щоб ефективність регулювання дійсно була максимально високою. Так, вона уповільнена, і через це дуже часто видається нам занадто забюрократизованою, але вони вважають, що це виправдано.

Якщо ми говоримо про всі ці правила, процедури — це питання до нас. Якщо ми для себе екзистенційно прийняли рішення, що Європейський Союз, узагалі європейська родина — наше майбутнє (у нас інших варіантів насправді немає: нейтральними з такими сусідами бути не можемо, повернення Радянського Союзу або Росії, я сподіваюся, ніхто не розглядає), то прийняття цих стандартів — не питання, що хтось ухвалює рішення про відкриття першого кластера чи не ухвалює, а це питання до нас. Чи готові ми рухатися, бо і так прекрасно розуміємо, що нам треба робити по 98-99% реформ, без відкриття перемовних кластерів?

Перемовний кластер — це політична історія про те, що ми маємо певний прогрес у цій технічній процедурі. Чи має значення відкриття для нашої євроінтеграції? Я вважаю, що першочергове значення має наше особисте рішення рухатися до євроінтеграції та змінювати правила.

Що швидше і рішучіше ми будемо це робити, то менше буде у різних країн, які сумніваються і спостерігають за процесами, аргументів ховатися за спиною єдиної країни, яка проти.

Чи може ЄС відкрити переговорні кластери для України попри цю позицію?

Європейський Союз використовує як основний базовий документ під час нашої євроінтеграції і нашого руху до членства так звану методологію розширення. В цій методології, зокрема, є порядок, як Європейський Союз із бюрократичного погляду приймає рішення про відкриття та закриття кластера.

Ця методологія не є зарегульована як європейський закон. Це право, яке рекомендує, як треба робити. Я розумію, що зі мною можуть почати сперечатися, але моя позиція як правника в тому, що з юридичного погляду зараз у країн-членів немає жодних перешкод для того, щоб прийняти рішення про відкриття кластера, бо методологія — рекомендаційна.

Вона рекомендує, що має бути повна одноголосність, тобто 27 країн мають консенсусом проголосувати. Однак юридичних обмежень немає, тобто це суто їхнє політичне рішення.

В принципі вони можуть прийняти рішення про відкриття всіх кластерів і щодо Молдови, і щодо України, тому що це питання руху в реформах цих країн і вигідно самому Європейському Союзу, — і це може відбуватися кваліфікованою більшістю. Цього буде достатньо.

Під час закриття кластерів, коли приймають рішення, наскільки країна відповідає стандартам Європейського Союзу, я погоджуюся — для них може бути політично важливо, щоб був консенсус. Але щодо відкриття вони зараз можуть, я вважаю, відійти від цього правила з юридичної точки зору і прийняти таке рішення. Тут треба політична воля.

“Не можна дивитися на політику розширення відірвано від ситуації в регіоні та світі”

Що може вплинути на зміну політичної позиції країн-членів, які не готові до консенсусу?

Це перш за все роль «ваговиків», таких як Німеччина, Франція, Нідерланди, Данія, яка зараз головує. Вони не блокують, але й інтенсивно не інвестують свій політичний капітал у те, щоб зібрати цей консенсус.

Ідеться про певний злам філософського підходу. Постане питання, як на це подивляться наші сильні союзники й друзі, балтійські країни. Вони можуть відчути, що у них «відкушують» можливість балансу, коли незалежно від того, маленька країна чи велика, твій голос важить однаково.

Як зруйнувати скепсис окремих країн щодо України?

Це питання теж філософське і полягає в тому, який зараз базовий, найважливіший інтерес Європейського Союзу і що в принципі відбувається. Не можна дивитися на політику розширення відірвано від ситуації в регіоні та світі. Зараз має відбуватися однозначна консолідація всіх видів зусиль і ресурсів.

Ми бачимо, що у військово-оборонній сфері відбувається не просто інтенсифікація інтеграції з Україною — більшість країн уже не уявляють, як їм будувати безпекову архітектуру без України. То чому, якщо в цій сфері є готовність до посиленої інтеграції — а вона екзистенційна, важлива для виживання — там, де вже було прийняте рішення про те, що розширення має відбуватися, що воно буде глибоке і широке, буде покривати країни, які стоять у черзі довгий час і певну прискорену інтеграцію (звичайно, з кваліфікованими результатами) України і Молдови — це філософське рішення або переосмислення не має саме зараз стояти на порядку денному? 

Чому саме зараз? Поки що є політична воля, поки що є політичний ландшафт у Німеччині та Франції, їхні коаліції не змінилися на певні радикальні течії. Зараз, фактично, історичний максимум підтримки громадянами ЄС процесу розширення та вступу України, Молдови й інших країн до Європейського Союзу, але головне — України.

Ні для кого не секрет, що саме ми стали тригером оновлення підходу до розширення, бо всім було комфортно тримати у передпокої ці бідні-нещасні країни й постійно їм говорити: «Тут треба ще додати, тут ще дотиснути, а тут ще трошечки не вистачає», — хоча, напевно, якщо об’єктивно оцінити деякі країни-члени ЄС, у них теж не всюди ідеальна ситуація. Це був процес затягування і неготовності.

На політичному рівні, я вважаю, має відбутися переосмислення й усвідомлення того, що зараз той момент, коли вікно можливостей ще відкрите.

За три-чотири роки, з огляду на процеси у Франції та Німеччині — я називаю, знову ж таки, «ваговиків», тому що вони здатні створювати політичний консенсус — і, можливо, в якихось інших країнах, ми не знаємо, що нам чекати. Поки є консолідація й підтримка виборцями цього процесу, я вважаю, що це те вікно можливостей, коли можна відійти від усталеної філософії і погодитися на іншу.

“Відкриття перемовин за п'ятим кластером, аграрним, буде чутливим не тільки для Польщі”

Як під час перемовин із ЄС знайти консенсус із країнами-сусідами щодо найскладніших тем?

Насправді перепон може бути дуже багато. Я цілком усвідомлюю, що, наприклад, відкриття перемовин за п'ятим кластером, аграрним, буде чутливим не тільки для Польщі. Це буде дуже серйозна дискусія з багатьма країнами. І добре, що відбувся скринінг, бо було дуже багато міфів.

Деякі наші партнери, сусіди в тих сферах, які є важливими для їхніх країн, поширювали відверті міфи, наприклад про український агропромисловий комплекс.

Коли ми приїхали на скринінг, то показали, що це неправда, що в нас більшість агропромислових комплексів консолідовані в руках двох-трьох «латифундистів», що структура виглядає зовсім по-іншому. Пояснили, чому в нас продуктивність і ефективність вища й що навіть якщо непопулярна пестицидна директива, яку нам доведеться імплементувати, вплине, вона не зніме питання того, що сам підхід до землеробства в Україні кращий і просунутіший, ніж у деяких країн-сусідів. Якщо порівнювати з Польщею, то в нас великі земельні ділянки, що дає можливість використовувати велику техніку, і ефективність зростає в рази, а в них порізані — так склалося історично. Нам доведеться заходити в ці дискусії, до цього готуватися.

Саме тому я вважаю зараз важливим вести розмови з нашим бізнесом, щоб чітко зрозуміти, де наші справжні червоні лінії. Не те, чого ми не хочемо або не будемо, а дійсно те, що може вбити цілий сектор промисловості чи поставити під питання регіони. Потрібно з’ясувати, де потрібне фінансування, капіталовкладення в нові технології, перехід на зелену енергетику і так далі. 

Коли ми будемо чітко знати, що наші червоні лінії конкретно оці, а все інше в принципі за певних умов ми можемо виконати, нам буде набагато легше, тому що ми для себе приймемо, що можемо самостійно зробити, а чого не можемо.

Я повертаюся до свого ключового аргументу. Не всі реформи, не всі стандарти Європейського Союзу справді більш ефективні з погляду бізнесу або розвитку певного сектора, але ми або приймаємо рішення, адаптуємося до цих стандартів, бо є вища екзистенційна мета — бути частиною оцього великого союзу, або якщо ми будемо щоразу говорити «Ні, це неправильно» або «Вони неправильно думають, тут краще було б оце або оце», — це не спрацює. Це спрацює тільки в момент, коли ми станемо членами Європейського Союзу. Якщо ми такі розумні, то, умовно, ми прийдемо в Європейський парламент і будемо пропонувати своє бачення покращень цих регулювань.

Це те, з чим, мені здається, багатьом буде дуже важко змиритися. Я впевнена, що на цьому базуватиметься російська пропаганда, вся антиєвропейська історія. Коли будуть говорити: захищайте українські інтереси, це ж перемовини — скажіть їм, що оце ми не приймаємо, оці стандарти погані, це так не працює. Тут я бачу ключову загрозу.

На превеликий жаль, це про прийняття: або ми приймаємо ці стандарти в такому вигляді, в якому вони є зараз, приймаємо для себе дорожні карти про те, як ми максимально адаптуємося з мінімальними втратами і що нам для цього потрібно, йдемо в це, готові до того, що велика кількість країн буде грати на історіях, що ми не хочемо щось приймати, але ми будемо перти напролом і приймати все в дуже прискореному режимі, або ми застрягнемо на перших же розмовах — умовно кажучи, про розмір кліток для кроликів чи про те, як мають виглядати загони для корів.

“У нас катастрофічно не вистачає кадрів, і це буде нашою серйозною проблемою”

З’являються ризики для зародження євроскептицизму, зокрема в підприємницькому середовищі. Чи може розширення просвітницьких програм відрегулювати це? Що мав би зробити уряд для підсилення нашої спроможності?

Перше і ключове — має бути дуже багатоканальна комунікаційна політика. Тут ніяк не обійтися без громадянського суспільства, без науковців, університетів. Це дуже великий потенціал, але ми з ним поки не працюємо.

Для правників це велика можливість на майбутнє. До речі, у нас катастрофічно не вистачає кадрів, і це буде нашою серйозною проблемою. Можу сказати, що правничого ресурсу в нас точно для цього не вистачає. Залучати для імплементації кожного регулювання, регламенту, директив консультантів окремо ні грошей Європейського Союзу, ні в принципі ніяких грошей не вистачить.

Ми розуміємо, що в один момент виховати і навчити когорту спеціалістів не вийде, але ми вже зараз маємо розуміти, що їх треба почати вчити. Треба було почати насправді 7-8 років тому, але ми відштовхуємося від цієї точки.

Це й люди, які в майбутньому будуть працювати в органах місцевого самоврядування, а регіональна політика — велика частина зусиль Європейського Союзу і ресурсів, буде залучено дуже багато структурних фондів. Це можливість для регіонів розвиватися, але без розуміння, як це працює, вони не зможуть мати доступу до цих ресурсів, не зможуть імплементувати ці політики на місцях. Це означає, що у вишах вже зараз мають з'явитися певні факультети або хоча б дисципліни, які з цим працюють.

Історія правників дуже важлива, тому що вони можуть бути і тими, хто займається просвітництвом та освітою, і тими, хто допомагає оперативно імплементувати рішення на місцях. Адже галочка імплементації європейського стандарту буде поставлена не в момент, коли уряд прийме якісь нормативно-правові акти і процедури, а тоді, коли бізнес і громадяни імплементують ці правила і стандарти. Без юристів це дуже важко зробити.

Я почала дивитися, які в нас є просвітницькі ресурси. Колеги з фонду «Східна Європа» зробили базовий онлайн-курс про Європейський Союз. Це серія лекцій, дуже інтерактивна. Я дізналася про речі, яких не знала, хоча працюю вже 15 років. ЄС — дуже складний механізм, в ньому багато різних рівнів. Такі знання важливі.

В школі має з'явитися окремий урок, який пояснює, що таке Європейський Союз, як він функціонує, що таке Європейський парламент, що таке європейські регулювання, чому вони важливі. Нове покоління має рости з розумінням цінності цього, якщо ми туди йдемо.

“Євросоюз нас не запитує, чи подобається ця директива або регламент? Ви або берете і приймаєте, або не берете і не приймаєте”

Якою є роль Верховної Ради в євроінтеграційних процесах?

Без парламенту ми не приймемо жодного закону, євроінтеграційного чи іншого, — для того парламент обирався, щоб бути легалізатором цього процесу. Я не можу сказати, що Верховна Рада виконує просто технічну роль. Без парламенту я не бачу європейської інтеграції.

З парламентом у цьому процесі ми намагаємося працювати дуже міцно і в якомусь сенсі унікально, тому що жодна інша країна, яка євроінтегрувалася, в свої перемовні робочі групи не включала парламентарів. 

У більшості країн парламент виконував просто функцію, сказати б, легалізації перекладів європейських стандартів за пришвидшеною процедурою. Звичайно, були свої політичні процеси, в Албанії й Македонії були відкати назад і вперед, але це були політичні процеси, в тому числі пов'язані з такими самими відкатами назад і вперед у Європейському Союзі. Коли немає конкретної перспективи, то політикам дуже складно у себе в країні рухати непопулярні реформи, особливо коли в тебе є опоненти, які на цьому будують цілі кампанії. 

В Україні не можна виключити парламент повністю. Боюся, що в парламенті ніхто не погодиться, якщо ми їм це запропонуємо, причому не важливо — парламент цього скликання чи прийде нове. Парламент за менталітетом — теж свого роду живий організм і хоче мати свою роль. Він до цього рухається.

Зараз не найкращі часи, але я бачу активну роль депутатів, які беруть участь у перемовних робочих групах, їх залученість, вони намагаються заглиблюватися. Багато з них, думаю, прозріли і зрозуміли історію про те, що ми не сядемо за стіл перемовин і не почнемо казати «це хочу, а це не хочу», «це беру, а це не беру», а що це дійсно дуже складний процес імплементації 30+ тисяч нормативних актів Європейського Союзу. Але вони все одно досі пручаються тому, про що Європейський Союз нас не запитує: «Вам, політикам, подобається ця директива або регламент, чи не подобається?» Ви або берете і приймаєте, або не берете і не приймаєте — і тоді перспективи членства немає.

Зараз ключовий виклик для цього і майбутнього парламенту — зрозуміти, що в більшості випадків його роль буде технічною. Ця роль — імплементація того, що прийняте колегами в ЄС.

Чи бачите ви легку перспективу для збору голосів для євроінтеграційних законів у парламенті? Якщо ні, як цю проблему розв’язати на випередження?

Я бачу серйозний виклик. Ті, хто раніше не могли сказати «ні», бо трендом була загальна підтримка й емоційне підняття, коли нам тільки погодили кандидатський статус, зараз будуть, напевно, аргументувати історію про те, що нам же ж не відкривають перший кластер, тобто нас не хочуть, а чому ми маємо за це голосувати? Я очікую таких реакцій.

І все одно я бачу, що є група народних депутатів, які усвідомлюють, що іншого варіанту в нас немає. Зараз ключова історія, напевно, — це прийняття ними певного філософського рішення про те, що або ми туди йдемо повністю, не вдаємо, що ми приймаємо європейські реформи, а тут почекаємо якихось рішень в ЄС, і вибиваємо у наших опонентів всі аргументи проти України. 

Один з аргументів скептиків — мовляв, подивіться, як тільки в Європейському Союзі призупинився процес, то й усі процеси в Україні призупинилися, тобто справжньої волі там немає. І на цьому будуть грати всі країни, які намагаються якимось чином або пригальмувати, або принаймні не прискорювати процес щодо України.

Я вважаю, що історична роль парламенту, який зараз працює, — зробити все, щоб цього аргументу в наших європейських колег не було. Не чекаючи на відкриття кластерів, чудово розуміючи, про які ключові реформи йдеться. Цей список давно на порядку денному у всіх. Технічне питання підготовки законодавчих актів, принаймні зараз, на першому етапі не є викликом. Викликом є готовність.

“Є просто технічне завдання гармонізації українського законодавства із законодавством ЄС”

Фокус у законотворчій роботі депутатів мав би змінитися?

Ми звикли, що до кожного законопроєкту має бути альтернативний, а бажано — п'ять, щоб кожна політична сила висловила своє бачення. Потім обов'язково має бути дві тисячі поправок до цього закону, щоб кожна політична сила, а ще й, можливо, кожен депутат теж висловив свою думку, чому краще це слово, а не інше. Бувають, звичайно, змістовні правки, але хочу сказати інше: в євроінтеграційних законах такої процедури не може бути. З тієї простої причини, що тут немає ніякої політичної позиції: є просто технічне завдання гармонізації українського законодавства із законодавством ЄС.

Це означає, що у вас не може бути альтернативного закону, і це треба прийняти. У вас не може бути тисячі поправок, і це треба прийняти. В принципі для цих законів має бути прийнята окрема процедура. Прискорена, але яка дає можливість належного обговорення й аналізу, щоб народні обранці з ними ознайомилися і дали свою реакцію.

Я бачу ключову функцію депутатів у тому, щоб вони перевіряли, наскільки цей закон реально, повномірно імплементує європейський стандарт. Фокус має змінитися. Задача парламентаря має змінитися. Це зараз ключова річ, яку вони мають усвідомити. Тоді в нас є шанс на абсолютно інше позиціонування в Брюсселі, на абсолютно іншу консолідацію політичної волі.

Уряд міг би запустити платформу для діалогу, щоб попередити негативні процеси? 

Я знаю, що конституціоналісти зараз, напевно, зі мною вступили б у супердискусію, але хочу сказати, що частково цей політичний суверенітет, за який всі так сильно борються, коли кричать «Не треба нам міжнародних експертів, не треба нам зовнішнє втручання, управління» і так далі — це зовсім інша історія. Просто треба усвідомити, що це технічний процес. Ти береш законодавство того союзу, в якому хочеш оперувати, і повністю переносиш у свою країну. Так, це не просто технічний переклад, це гармонізація, але вона передбачає, що 99% того, що ти напишеш у законі, має відповідати тому, що написано в Європейському Союзі.

Що може зробити уряд? Потрібний консенсус, а отже, й певний діалог, дискусія з парламентом. Я в минулому скликанні спільно з колегами з Комітету з питань євроінтеграції була авторкою законопроєкту про політику в сфері європейської інтеграції, де ми всі ці процедури прописували: спеціальна процедура в парламенті, спеціальний порядок узгодження, прискорені процедури в Кабінеті Міністрів і в парламенті тощо.

Тоді Ольга Стефанішина була директоркою урядового офісу з євроінтеграції. Іванна Климпуш-Цинцадзе була віцепрем'єркою. І ми дуже багато спільно працювали. Хочу сказати, що в ті часи ми були мрійниками. Шансів проходження цього законопроєкту не було ніяких. Якби ми цю роботу почали не в останній рік парламенту, коли рівень консенсусу вже був дуже низький, якби напрацювали цей законопроєкт у перший-другий рік роботи, я навіть вірю, що в нас був би шанс його прийняти.

Я думаю, що цю роботу потрібно відновити. Парламент має відновити діалог з приводу абсолютно іншого підходу до європейської інтеграції.

Чому віцепремʼєр-міністр з євроінтеграції не має своєї команди?

Потрібні певні інституційні зміни. У нас віцепрем'єр має лише Офіс віцепрем'єра й Урядовий офіс європейської інтеграції (це частина не його офісу, а Секретаріату Кабінету Міністрів). Він не має свого міністерства, тобто людей, якими б міг керувати від початку до кінця. 50 або 100 людей, а можливо, і більше нас потрібно для цього процесу на наступні 5-7 років.

Такі люди вибірково є в кожному міністерстві, але вони підпорядковані міністрам, і є урядовий офіс, який допомагає, але все одно це не така глибока можливість експертизи, бо там 50 або 70 людей, які відповідають за дуже різні сектори, включно з європейською і євроатлантичною інтеграцією. Віцепрем'єра потрібно підсилити технічною експертизою, коли в нього з'явиться повноцінний бек-офіс, здатний робити юридичну експертизу відповідності законодавству, аналітичну роботу, оцінювати, що ми можемо прийняти зараз без значного негативного ефекту на економіку, а що відтермінувати. Це також допоможе нам сформувати перемовну позицію, де на якісь питання, як-от пестициди, нам треба 10 або 7 років, а в інших, наприклад зміни регіональних структур або збору статистичних даних, можемо мати й прискорену євроінтеграцію — через два роки повністю відповідати стандартам, які є в Європейському Союзі.

Першочерговим є діалог про зміну правил і процедур. Тобто має бути окрема сфера життя, в якій ми на все дивимося по-іншому, де ми відступаємо від свого політичного его і розуміємо, що тут і зараз потрібно зосередитися на технічних питаннях. Має бути інституційне посилення самого євроінтеграційного процесу.

“На жаль, у нас немає масової програми просвіти бізнесу щодо якихось процедур або навіть доступу до профільних асоціацій”

Коли українське місцеве самоврядування і бізнес зможуть отримати доступ до структурних фондів Європейського Союзу як джерела інвестицій?

Перш за все не варто завищувати очікування. Справді, є певні фонди, які стають доступними ще до вступу в Європейський Союз. Для цього нам потрібно відкрити перемовні кластери й почати безпосередньо змінювати стандарти — тоді ми можемо робити запити на фінансування інституційної спроможності, реформ, якщо потрібно — капітальних вкладень, навчань. Це великі інвестиції.

Однак історія зі структурними фондами складніша. 60% фінансів структурних фондів припадають на аграрний сектор або певним чином до нього дотичні. Я маю бути дуже реалістичною і не завищувати очікувань нашого агросектору. Думаю, що без вступу в Європейський Союз доступу саме до аграрних структурних фондів ми не отримаємо. Гроші на окремі реформи, зміни — можливо. Через ту частину, яка стосується відновлюваних джерел енергії, через програми регіонального розвитку, які стосуються сільських територій. За доступ до аграрних структурних фондів нам ще доведеться поборотися. 

Німці вже приблизно порахували, як вплине на наш ВВП ситуація, якщо Україна імплементує всі стандарти в аграрному секторі. З усіма капіталовкладеннями і певними втратами — ми все одно виграємо, але це неможливо буде без доступу України до структурних фондів. І вже зараз у німців звучить аргумент, що вони не можуть викинути Україну з перемовин щодо структурних фондів, тому що це передумова, зокрема, стабільності цього сектору.

Має бути стратегія поетапної прискореної євроінтеграції там, де це, можливо, де це матиме мінімальний негативний ефект і максимальний позитивний ефект з погляду взаємодії з європейськими ринками, доступу до окремих фондів. Передусім я роблю ставку на регіональну політику, енергетику й інфраструктуру. Це буде вигідно і Європейському Союзу, тому на це має бути скерований наш погляд.

Чи помічаєте ви, що український бізнес готується до інтеграції?

На варто недооцінювати наших людей і бізнес. У зв'язку із закриттям певних ринків після початку повномасштабної війни, коли довелося переорієнтовуватися, не тільки великі бізнеси виявилися спроможні переорієнтуватися на європейські стандарти. 

Багатьом було складно. На жаль, у нас немає масової програми просвіти бізнесу щодо якихось процедур або навіть доступу до профільних асоціацій, з якими вони можуть спілкуватися в Європейському Союзі — і це те, що може зробити уряд. Все це прийде, і я сподіваюсь, що швидше, ніж пізніше.

Я бачу, що велика кількість бізнесу сама без очікувань, без політичних рішень, вже готується, переходить на ці стандарти, шукає партнерів, активно залучається, і це дуже позитивна історія.

Першодрук: LB.ua