Суспільна угода про правила співіснування держави та громадянина є дієвою рамкою, коли обидві сторони рівні та вільні у своєму виборі. Держави-чудовиська Левіафани (за Томасом Гоббсом), яким готові віддавати свої права їхні громадяни, досі існують поруч із нами: Білорусь, Російська Федерація, території під ефективним контролем росіян. Чудовисько, яке позбавляє волі, вибору та свободи, апріорі не може бути позитивним або справедливим героєм в уяві постмодерного громадянина. Застосування сили чи будь-якого примусу є крайнім за своєю суттю аргументом, коли необхідно захищати інтерес усього суспільства, наприклад, в умовах збройної агресії чи пандемії COVID-19. Індивідуальна свобода або право можуть обмежуватися, але тільки за вичерпного переліку обставин, із дотриманням процедури та чітко визначеним суб’єктом владних повноважень, який ухвалюватиме таке рішення.
Людина — недосконала політична істота, і для виживання в соціумі їй доводиться приймати суспільну угоду між державою та громадянином. Жити мирно можна як через примус, так і через домовленість. Сервісна держава покликана надавати послуги мирного комфортного співіснування недосконалих індивідів. Очевидно, що Україна не є повною протилежністю своїм східним сусідам, але вона послідовно випереджає їх через силу волі та думки активної частини суспільства.
Індекс демократії The Economist за 2020 рік ставить нас на один щабель із країнами старої Європи, але за показниками якості функціонування системи управління ми залишаємося серед авторитарних держав. У цьому вся Україна — дуалістична та біполярна. Конкурентна електоральна демократія, в якій опозиція періодично стає владою, зміксована в політичний вінегрет із телефонним правом, впливовими олігархами, ручною системою судочинства, яка перетворилася на страхітливого дракона навіть для його ж володаря, неефективним бюджетним процесом та мало вмотивованим управлінським апаратом без чітких KPI.
Якщо виходити з цієї практичної контраверсії, то Україна та її суспільство перебувають у третьому, дуже хиткому стані між двома абсолютами — свобода вибору, щоб обирати авторитарних управлінців-популістів. Не всі з них мають перспективи стати диктаторами, але вони вміло оперують прикладним набором інструментів. Суспільство, втомлене від перманентної боротьби та революцій що десять років, кожного разу збирає волю в кулак та ставить на місце владну політичну групу. Електоральна демократія без верховенства права дуже вразлива. Після чергових «найчесніших виборів в історії України» відбуваються технологічно замасковані кампанії з відверто сфальшованими результатами. Після організації волевиявлення в умовах збройної агресії на прифронтових територіях цілим громадам відмовляють у праві на вибір місцевого самоврядування, бо такою є поточна політична доцільність. Часто політичні гравці забувають, що їх — не дві сторони (влада та умовна опозиція), а набагато більше. І повноцінні суспільні групи давно не готові грати за когось, бо вони мають власну волю, ідею і законні права.
Громадянам постійно доводиться робити вибір: бути лояльними до хамства, дешево продавати свою свободу, інфантильно грати роль виборця або ж бути єдиним «дорослим» у кімнаті з політичними акторами під час театру небаченої щедрості та награної благодаті. Ще Бісмарк говорив, що «ніколи так багато не брешуть, як під час війни, перед виборами та після риболовлі». Всі ми маємо право на помилку, в тому числі й стосовно довіри до потенційних лідерів. Однак у нас немає жодного морального права ані перед минулими поколіннями, які мріяли про державність, ані перед майбутніми, які заслуговують на безпеку і комфорт, стати цинічними та деморалізованими, втомленими від демократії та потреби щоденно робити свій вибір.
Роль лідера — важка та невдячна. Політик — не рок-зірка, що купається в софітах слави і народної любові. Він повинен бути одержимим служінням народу, щоб нести свій хрест відповідальності без нарікання. А от відповідальність дорівнює повноваженням. Без вихідних, без шансу інкогніто прогулюватись вуличками та затишними кав’ярнями, зате з необхідністю пропускати свята власних дітей. Це також результат вольового вибору. Служіння не може бути комфортним, бо воно за своєю суттю вимагає ставити власні інтереси та бажання на другий план у порівнянні з суспільним. У цьому і є ознака політичної еліти.
Примирити між собою державу та суспільство важливо через усвідомлення ролей у системі демократичного управління та чіткі вимоги до обраних лідерів. Тоді держава буде справедливою та надаватиме якісні сервіси, а виборець не кидатиметься в крайнощі від сильної руки та міцного господарника до антиелітарного керманича. Якщо ми зійдемось у визначенні політичної еліти, яка готова служити своєму народові, а народ буде відповідально ставитися до власної участі в системі управління, то Україна буде успішною за будь-яких сусідів та вітрів геополітичних змін.
Ольга Айвазовська спеціально для збірки есеїв "Українські основи"