Обмеження реалізації права бути обраним у зв’язку з наслідками окупації: міжнародні стандарти та дискусії щодо запровадження в Україні

Актуальність

Політичні права спрямовані на участь громадян у суспільно-політичному житті країни й управлінні державними справами. Вони можуть реалізуватися в різних формах: долучення до діяльності політичних партій, участь у виборах та референдумах, мирних зібраннях тощо. 

В умовах особливих правових режимів ці права цілком закономірно можуть бути обмежені — саме тому під час воєнного стану не відбуваються вибори. Через необхідність ефективно протистояти агресору неможливо забезпечити дотримання міжнародних стандартів та принципів виборчого права, без чого вибори не можуть вважатися демократичними, а обрана влада — легітимною.

Водночас нині актуалізуються дискусії про постконфліктне майбутнє України, реінтеграцію деокупованих територій і протидію впливу держави-агресора через її прихильників (зокрема пособників, колаборантів та інших) на політичне життя нашої держави. Їхня діяльність в органах влади може загрожувати збереженню державності та демократичного розвитку України. 

Після Другої світової війни сформувалася доктрина так званої “войовничої демократії”, спрямована на правове обмеження демократичних свобод з метою ізоляції демократичних режимів від загрози їх повалення законними засобами. Ідеться про встановлення матеріальних обмежень на політичний процес: заборону політичних партій та інших об’єднань, інститут люстрації, недопуск до виборів та державної служби, обмеження права перебування на певних посадах, обмеження свободи слова і мирних зібрань через посягання на певні цінності (як правило, це сама демократія, секуляризм, територіальна цілісність і незалежність держави), заборона вносити зміни до Конституції з певних питань.

Утім, оскільки масштаб наслідків російської агресії непорівнюваний з наслідками жодного з конфліктів після Другої світової війни, слід зважати на низку обставин, зокрема на тривалість окупації, від якої залежать: 1) час повного відновлення конституційного правопорядку, який впливає на тривалість перехідного періоду (переходу від військово-цивільних адміністрацій до цивільного управління), а отже, і на можливість організації справжнього виборчого процесу; 2) кількість пособників та колаборантів, яких необхідно виявити в межах строків кримінального розслідування (вони можуть бути доволі тривалими). Це також зумовлює дискусію про непроведення на деокупованих територіях виборів протягом певного часу в контексті пропорційності такого заходу та відповідності загальновизнаним демократичним стандартам.

Згідно з результатами соціологічного дослідження, проведеного на замовлення Громадянської мережі ОПОРА, 68,4% респондентів вважають, що після звільнення Криму й окупованих у 2014–2015 роках окремих районів Донецької та Луганської областей (ОРДЛО) там потрібно відтермінувати проведення виборів. На 14% менше українців підтримують ідею, що таке перенесення потрібне на українських територіях, які РФ захопила після 24 лютого 2022 року. У випадку Криму й ОРДЛО найбільше опитаних вважають, що вибори слід відтермінувати на термін від 1 до 5 років; у випадку новоокупованих територій — на 1 рік.

Крім цього, існує широкий запит на відповідальність за участь у колабораційній діяльності. Так, як свідчить соціологічне дослідження, проведене на замовлення Громадянської мережі ОПОРА, переважна більшість респондентів (61,2%) вважають, що слід обмежити право обирати та бути обраними для трьох категорій людей: тих, хто взяв паспорт Росії, брав участь у так званих “виборах” та “референдумах” і організовував їх, а також тих, хто працював в окупаційних органах і силових структурах. Лише 7,4% респондентів вважають, що нікого з цих людей позбавляти виборчих прав не потрібно.

Безумовно, участь (пряма чи опосередкована) у військовій агресії проти власного народу є обставиною, що може впливати на обсяг та спосіб реалізації політичних прав громадян, але відповідальність за такі дії має бути співмірною з їх наслідками. Пошук цього балансу буде вирішальним на шляху реалізації наших євроінтеграційних прагнень.

Підходи до обмеження політичних прав 

Агресія Росії з тимчасовою окупацією українських територій може бути легітимною причиною для заборони політичних партій, обмеження пасивного виборчого права за злочини проти основ нацбезпеки, мирних зібрань за особливого правового режиму протягом часу, необхідного для повного відновлення конституційного правопорядку на деокупованих територіях.

Виділяють два підходи до обмеження в реалізації прав, зокрема на участь в управлінні державними справами:

  • класичний (усталений) з обов’язковим судовим контролем (таке обмеження застосовує суд);
  • винятковий без обов’язкового судового контролю (закон не вимагає рішення суду для застосування обмеження);
  • м’який (інформаційний), який полягає не безпосередньо в обмеженні виборчих прав, а у встановленні обов’язку публічно розкривати (декларувати) перед виборцями інформацію про дотичність до компрометуючої діяльності.

У практиці Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) обмеження в реалізації прав людини переважно запроваджують із судовим контролем, що краще гарантує правомірність їх застосування. Тоді використовують підхід, який ще іменують “трискладовим тестом”. Так, ЄСПЛ перевіряє:

  • чи передбачене таке обмеження прав людини законом;
  • чи має воно легітимну мету; 
  • чи є воно необхідним у демократичному суспільстві (зокрема пропорційним). 

Саме тому Венеційська комісія рекомендує, щоб обмеження в реалізації виборчих прав було пропорційним і проголошувалося в рішенні суду. Конституційний Суд України також вважає, що обмеження в реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими. Вони мають встановлюватися винятково Конституцією і законами України, мати легітимну мету, бути зумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими. У разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов’язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права (абз. 3 п.п. 2.1. п. 2 Рішення Конституційного суду України від 1 червня 2016 року №2-рп/2016). Наприклад, суд може з'ясувати, чи становитиме реалізація пасивного виборчого права або права на участь в управлінні державними справами конкретною особою реальну загрозу для національної безпеки та чи є спосіб обмеження в реалізації права співмірним досягненню легітимної мети. 

Другий підхід, за якого обмеження передбачені безпосередньо в законі без обов’язкового судового контролю, не належить до поширених демократичних практик та є предметом дискусії. Це зумовлено насамперед тим, що захист прав незалежним та безстороннім судом став загальновизнаною гарантією й навіть окремим правом (ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст. 55 Конституції України), порушення якого перевіряє Європейський суд з прав людини. Крім цього, забезпечення доступу до правосуддя — це позитивний обов’язок держави, оскільки є складовою верховенства права (на чому наголошує Венеційська комісія в дослідженні “Мірило правовладдя”).

З іншого боку, обмеження пасивного виборчого права в поєднанні з забороною політичної партії або обмеженнями в реалізації політичних прав може бути інструментом “войовничої демократії”. Такі заборони й обмеження переважно пов'язані зі сповідуванням ідеології або належністю до тоталітарного (авторитарного) режиму, несумісних із демократією (наприклад, нацистська, фашистська, комуністична). Безсумнівно, ідеологія сучасної Росії заслуговує бути серед цього переліку. Ба більше, в парламенті зареєстрували постанову №9101 від 13 березня 2023 року, де запропоновано визначити нинішній політичний режим у Російській Федерації як рашизм, а також засудити його ідеологічні засади і суспільні практики як тоталітарні та людиноненависницькі. 

Крім цього, у Законі “Про політичні партії в Україні” (п. 11 ч. 1 ст. 5) визначено терміни "глорифікація", "збройне формування", "воєнізована група", "банда", "самопроголошений орган, який узурпував виконання владних функцій на тимчасово окупованій території України" і "найманець", пов’язані зі збройною агресією Росії. Тож людиноненависницька ідеологія, яку сповідує сучасна РФ, набуває своїх обрисів у юридичній площині.

Тобто обмеження пасивного виборчого права чи інших політичних прав з точки зору доктрини “войовничої демократії” має ґрунтуватися на чітких критеріях, одним із яких може бути прихильність (пов’язаність) до ідеології (діяльності) забороненої політичної партії, яка повинна мати юридично визначені ознаки. 

Третій підхід, який, на перший погляд, найменше обмежує пасивне виборче право та лишає рішення щодо допуску тої чи іншої особи до виборної посади за виборцями, полягає у встановленні обов’язку розкриття інформації про колабораційну діяльність (включно з обставинами, такими як форма, мотиви, період, наслідки тощо). В такому випадку кандидати на виборні посади зобов’язані публічно розголосити таку інформацію на з’їздах під час висування, в автобіографії та/або шляхом заповнення спеціальної декларації, або ж підтвердити відсутність будь-яких форм участі у колабораційній діяльності. Якщо ж орган реєстрації (виборча комісія) встановить недостовірність поданої інформації, це може бути підставою для скасування реєстрації такого кандидата.

На перший погляд, такий підхід видається найменш обмежувальним для реалізації пасивного виборчого права. Однак ключове питання полягає в тому, який орган встановлюватиме юридичний факт недостовірності поданої інформації як підставу для скасування реєстрації кандидата. Якщо це робитиме суд, що гарантуватиме дотримання змагальності, неупередженості й дотримання верховенства права, фактично цей підхід суттєво не відрізнятиметься від першого (класичного). Якщо ж це робитиме виконавчий чи адміністративний орган, така широка дискреція може призвести до зловживань та сумнівів у його політичній неупередженості. Водночас незастосування інституту скасування реєстрації за недостовірність поданої інформації може перетворити таку вимогу на фікцію і не сприятиме недопущенню колаборантів до виборних посад та здійснення державних функцій. Крім цього, незалежно від правових наслідків, такий підхід презюмує ситуацію, коли особа вказує на свою причетність до колабораційної діяльності і легально балотується на виборах, що може викликати обурення у громадян та призвести до гострої реакції або поляризації суспільства, що є критичною загрозою для держави в післявоєнний період.

Законопроєкт №9081 та альтернативні 

Законопроєкт №9081 та альтернативні до нього (№9081-1 і №9081-2) стосуються обмеження участі осіб, пов’язаних із політичними партіями, діяльність яких заборонена, в управлінні державою. 

ОПОРА вже оприлюднила свою позицію щодо цих законопроєктів та порівняла їхній зміст. Ключовою ідеєю всіх трьох законопроєктів є встановлення на 10 років після завершення дії воєнного стану заборони займати виборні посади (а в законопроєкті №9081-1 — також призначувані посади на кшталт члена уряду або державної служби посади категорії “А”) громадянам, які займали публічні посади (зазвичай депутатів парламенту або виборні посади в органах місцевого самоврядування, хоча перелік відрізняється залежно від законопроєкту) від партій, діяльність яких була заборонена. Встановлення такого факту та публікацію переліку відповідних осіб пропонується покласти на Центральну виборчу комісію.

ОПОРА вказувала на цілковиту підтримку протидії російській агресії та особам, які їй сприяють. Однак для цього в Кримінальному кодексі України вже тривалий час існують (наприклад ст. 111 “Державна зрада”) і нещодавно додатково виокремлені (ст. 111-1 “Колабораційна діяльність” та ст. 111-2 “Пособництво державі-агресору”) склади кримінальних правопорушень. Тому першочерговим є використання механізмів індивідуальної відповідальності з подальшим обмеженням у реалізації пасивного виборчого права і права на участь в управлінні державними справами. Застосування обмеження безпосередньо на підставі закону (тобто як виборчого цензу) передбачає прихильність (пов’язаність) особи до забороненої політичної партії, діяльність якої становить загрозу національній безпеці та іншим демократичним цінностям (які згадуються у ст. 37 Конституції України, ст. 5 Закону України “Про політичні партії в Україні”), а тому вимагає додаткового обґрунтування з точки зору критеріїв такої прихильності. В протилежному випадку підхід, яким обмеження в реалізації пасивного виборчого права і права на участь в управлінні державними справами застосовують до певної групи, ризикує бути визнаним дискримінаційним і таким, що не відповідає Конституції. 

Також варто пригадати досвід оскарження обмежень, запроваджених Законом України “Про очищення влади”. Так, у справі “Полях та інші проти України” Європейський суд з прав людини встановив порушення прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Крім того, Венеційська комісія у проміжному висновку №788/2014 висловила критичні зауваження до цього Закону та зазначила, що “люстрація має бути заснована на принципі індивідуальної, а не колективної відповідальності”. Встановлення подібних порушень міжнародних стандартів прав людини може стати перешкодою на шляху інтеграції України до Європейського Союзу.

Висновок Венеційської комісії щодо законопроєкту №9081

В цілому Венеційська комісія та БДІПЛ, враховуючи виняткову історичну ситуацію, в якій опинилася Україна, вважають, що цей проєкт закону легітимно спрямований на захист державної незалежності, демократичного устрою та національної безпеки. Однак він застосовується автоматично (на єдиній підставі партійного членства і того, що особа обіймала виборну посаду) та невибірково — не розрізняючи членів партій, які активно причетні до протиправних дій, що приписуються політичній партії, і якби були обрані, становили б загрозу для демократичного ладу і нацбезпеки, і тими, хто виконував “нейтральні” функції. Міжнародні експерти звертають увагу, що обмеження охоплюють велику групу осіб та покладають на них колективну відповідальність за протиправні дії партії, до якої вони належали, без розгляду кожного випадку окремо, що “суперечить принципу пропорційності й може призвести до свавільних рішень”.

Для уникнення негативного балансу між легітимною метою захисту демократичного ладу й нацбезпеки держави та необхідністю забезпечити рівні умови політичного змагання без непропорційного впливу на життєво важливу роль, яку відіграють усі учасники політичного життя в забезпеченні плюралізму, і без загроз для представницького характеру законодавчої влади, Венеційська комісія та БДІПЛ рекомендують:

  • запровадити “відповідні критерії та ефективну індивідуальну оцінку”, на підставі яких обмеження прав будуть застосовуватися лише до тих представників партій, які своїми діями та висловлюваннями створювали загрозу для нацбезпеки і демократії та активно сприяли протиправним цілям заборонених партій, а тому становлять загрозу в разі переобрання;
  • після скасування воєнного стану скоротити до “якомога менш тривалого строку” загальний час дії обмежень із застосуванням триваліших строків тільки щодо тих осіб, які становлять найбільш серйозну загрозу для національної безпеки і демократичного ладу, та на підставі судових рішень про їхню індивідуальну відповідальність;
  • надати особам, які підпадають під обмеження, доступ до процесуальних гарантій під час розгляду справ (в тому числі забезпечити належне обґрунтування рішень) та можливість оскаржити обмеження їхніх прав шляхом судового перегляду рішення про позбавлення права бути обраними.

Варто зазначити, що деякі з цих рекомендацій є загальними та залишають за Україною певний розсуд щодо шляхів усунення недоліків законопроєкту. 

Постконфліктний зарубіжний досвід

Потрібно зважати, що з часів Другої світової війни Україна є першою країною, проти якої була розгорнута неспровокована збройна агресія такого масштабу. Тому релевантний досвід, який можливо запозичити, віднайти доволі складно. 

Якщо взяти до уваги деякі європейські країни, які зазнали німецької окупації під час Другої світової (зокрема Францію, Нідерланди, Бельгію), то практика закріплення покарання у вигляді позбавлення політичних прав за колабораціонізм у них існувала. Нині подібні санкції передбачені в кримінальному праві окремих східноєвропейських держав (зокрема Польщі). 

Окремо слід згадати досвід держав, на території яких відбувалися збройні конфлікти. Зокрема, в Боснії і Герцеговині у регламенті Тимчасової виборчої комісії була передбачена заборона балотуватися та займати державні посади для всіх, хто відбуває покарання, винесене Міжнародним трибуналом щодо колишньої Югославії, або кому цей трибунал висунув звинувачення. Хоча така практика суперечить Конституції, Тимчасова виборча комісія та відповідна Підкомісія з розгляду скарг і звернень знімали кандидатів з виборчих перегонів у відповідь на порушення регламенту.

Натомість у Хорватії гарантовано пасивне виборче право, але в деяких випадках передбачена заборона балотуватися, що залежить також від типу виборів та закону, яким регулюється їхнє проведення. Якщо на президентських виборах профільний закон не встановлює обмежень, то на парламентських кандидатом не може бути особа: (а) засуджена до беззастережного покарання у вигляді ув’язнення на строк понад 6 місяців на підставі рішення суду, яке набрало повної сили, якщо на момент набрання рішенням про проведення виборів чинності покарання вже виконується чи буде виконуватися, і (б) реабілітаційний період якої за конкретним законом не закінчився на момент набрання законом про проведення виборів чинності та яка була засуджена на підставі рішення суду, що набрало повної сили, за кримінальні правопорушення, передбачені законом.

Правове регулювання та практика застосування покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади в Україні

Українське законодавство передбачає спеціальну санкцію у формі позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, яка, відповідно до ст. 55 КК України, може бути призначена як основне покарання на строк від 2 до 5 років або як додаткове покарання на строк від 1 до 3 років (наприклад див. ст. 110-2 “Фінансування дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, зміни меж території або державного кордону України” КК України).

Однак за вчинення кримінальних правопорушень проти основ національної безпеки України, передбачених статтями 111-1 (“Колабораційна діяльність”), 111-2 (“Пособництво державі-агресору”) КК України, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основне або додаткове покарання призначається на строк від 10 до 15 років.

При цьому, ст. ст. 109–111, 112–114-2 КК України, які є не менш суспільно небезпечними, не передбачають таку санкцію, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Хоча, згідно з КК України, таке додаткове покарання може бути призначене навіть у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті або частини статті Особливої частини, це може призвести до неоднакової судової практики і поширення випадків незастосування до винних осіб покарання, співмірного їх діянням.

Моральний виборчий ценз або ценз судимості: правове регулювання, стандарти та виклики

Модифікація цього цензу може використовуватися для запобігання участі у виборчому процесі осіб, які були притягнуті до відповідальності за кримінальні правопорушення проти основ національної безпеки.

Нині, відповідно до ч. 3 ст. 76 Конституції України, не може бути висунутий кандидатом і обраний народним депутатом України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. 

Місія ОБСЄ/БДІПЛ неодноразово звертала увагу, що права кандидатів досі зазнають непропорційних обмежень для тих, хто мав судимість у минулому, незалежно від тяжкості скоєного злочину. Експерти рекомендували прислухатися до рекомендацій, визначених у Розділі 1.1.d Кодексу належної практики у виборчих справах. Згідно з ним, “позбавлення права обирати і бути обраним може бути застосоване у випадку засудження за тяжкий злочин”. Утім, такий підхід Венеційської комісії не враховує умов протидії повномасштабній агресії Росії та постконфліктних українських реалій. З огляду на встановлений розмір санкції, не всі кримінальні правопорушення проти основ національної безпеки є тяжкими — зокрема, йдеться про ч. 2, 3 ст. 109, ч. 1 ст. 110, ч. 1 ст. 110-2, ч. 1, 2, 3, 4 ст. 111-1, ч. 1 ст. 114-2 КК України. Таким чином, особи, які вчинили такі антидержавницькі кримінальні правопорушення і були притягнуті до кримінальної відповідальності, за стандартами Венеційської комісії не повинні бути обмежені в пасивному виборчому праві на парламентських виборах. Це породжує дискусії щодо релевантності окремих міжнародних стандартів до національних класифікацій кримінальних правопорушень.

На відміну від парламентських виборів, на місцевих виборах Виборчий кодекс України обмежує для кандидатів пасивне виборче право залежно від ступеню тяжкості характеру кримінально караного діяння. Зокрема, не може бути кандидатом особа, яка має судимість, не погашену або не зняту в установленому законом порядку, за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, кримінального правопорушення проти виборчих прав громадян, корупційного кримінального правопорушення, кримінального правопорушення проти основ національної безпеки України, передбаченого статтею 111-1 КК України (“Колабораційна діяльність”). Враховуючи, що на місцевих виборах ризики балотування осіб, які мають судимість за кримінальні правопорушення проти основ національної безпеки, є вищими, існує об'єктивна необхідність не обмежувати перелік правопорушень проти основ національної безпеки України лише колабораційною діяльністю.

Варто також зауважити, що це обмеження пасивного виборчого права не застосовне до набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Враховуючи значну тривалість кримінального процесу навіть на його судових стадіях, потрібно мати на увазі, що на найближчих виборах після припинення (скасування) воєнного стану такі особи, найімовірніше, ще не будуть позбавлені пасивного виборчого права з цієї підстави. Це зумовлює дискусію про кримінально-процесуальні заходи, які обмежуватимуть пасивне виборче право осіб, яких підозрюють у вчиненні кримінальних правопорушень проти основ національної безпеки або міжнародних злочинів, які не мають строків давності 

Заборона політичної партії: інструмент обмеження політичних прав та наслідки

Після 24 лютого 2022 року поширеною стала судова практика заборони політичних партій, діяльність яких була спрямована на: 1) ліквідацію незалежності України; 2) зміну конституційного ладу насильницьким шляхом; 3) порушення суверенітету і територіальної цілісності України; 4) підрив безпеки держави; 5) незаконне захоплення державної влади; 6) пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі; 7) посягання на права і свободи людини; 8) посягання на здоров’я населення; 9) пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їх символіки. Така можливість передбачена ст. 5 Закону України “Про політичні партії в Україні”

Разом з цим, неврегульованим лишилося питання наслідків такої заборони для депутатів, обраних до представницьких органів (парламенту і місцевих рад) за списками заборонених партій.

Висновки та рекомендації

Україна постала перед тяжким викликом, коли в умовах жорстокої повномасштабної агресії, що побудована на ідеології, яка ставить під сумнів саме існування української держави і нації, країна паралельно намагається робити стрімкі кроки на шляху інтеграції до Європейського Союзу та дотримуватися стандартів, підтримуваних демократичними країнами і цивілізованим світом. Оскільки росія тривалий час намагалася руйнувати державний суверенітет нашої держави через поляризацію суспільства та незаконні проксі-утворення (так звані “народні республіки”), буде надзвичайно важко знайти розумний баланс між дотриманням правових стандартів обмеження людських прав та протидією загрозам національній безпеці. Однак важлива ознака, яка завжди відрізняла Україну від її агресивного сусіда, — це те, що наша держава поважає верховенство права, демократію та людські права як базові цінності цивілізованого світу.

Для ефективної протидії агресору держава повинна формувати сигнали для громадян України, які проживають на підконтрольних державі-агресору й тимчасово окупованих територіях. З одного боку, ми маємо шукати модель обмеження політичних прав, яка нівелюватиме вплив держави-агресора. З іншого боку, в інтересах реінтеграції ТОТ держава повинна комплексно продумати обмежувальні заходи, які мають належну правову основу, не допускають подвійних трактувань і придатні для неупередженого застосування. Саме тому:

  • такі обмеження мають відповідати принципу пропорційності та спиратися на індивідуальне засудження і встановлення вини за серйозне правопорушення або визнання особи недієздатною;
  • держава повинна обґрунтувати, чому засудження за правопорушення конкретного виду або тяжкості потребує обмеження виборчих прав;
  • орган, який встановлюватиме обмеження, повинен мати достатні гарантії незалежності й неупередженості, бути стійким до політичного впливу, а також не мати безмежної дискреції при встановленні фактичних обставин, першочергово таким органом є суд;
  • необхідно забезпечити розумний строк дії обмежень виборчих прав, який зазвичай не повинен перевищувати 10 років;
  • підстави (критерії) та процедури для такого обмеження мають відповідати принципу правової визначеності, зокрема встановлюватися належним чином оприлюдненим законом;
  • закон, яким встановлюватиметься відповідальність, не повинен мати зворотної в часі дії; 
  • має бути гарантоване право на захист;
  • повинні бути дотримані інші ключові стандарти кримінального переслідування;
  • шлях удосконалення кримінального і кримінально-процесуального законодавства є більш сталим і менш ризикованим для демократичних стандартів виборів способом протидії зайняттю посад в органах влади особами, причетними до злочинів проти основ національної безпеки.