Другі президентські вибори відбулись у 1994 році і стали першими достроковим голосуванням за державного лідера України. Водночас це були вже другі президентські вибори, які проводилися в умовах відсутності Конституції. Саме в цей період уперше в історії незалежної України використовуються технології розподілу електорату на різні вектори зовнішньополітичного курсу, на територію проживання в західних та східних областях України.

Передумови проведення позачергових виборів

Проведення позачергових виборів в 1994 році було викликане економічною кризою, яка супроводжувалась безстроковим страйком шахтарів та гіперінфляцією української грошової одиниці, що тривала від червня 1993 року. Економічна криза призвела до того, що у 1993 році соціологічні дослідження реєстрували найнижчий рівень підтримки української незалежності. Однак причини позачергових президентських виборів крилися ще й у конфлікті між президентом Леонідом Кравчуком і прем’єр-міністром Леонідом Кучмою, якого затвердили на посаді 13 жовтня 1992 року. Кучма ще в 1990 році був обраний депутатом першого скликання Верховної Ради України. У парламенті став одним з лідерів неофіційної групи «червоних директорів». За їх підтримки у жовтні 1992 року він був обраний прем'єр-міністром України, якому парламент надав надзвичайні повноваження — згідно із законом № 2796-XII від 18 листопада 1992 року, Кучма отримав право призначати і знімати керівників регіонів та видавати декрети, котрі мали силу законів. Однак, отримавши відмову Верховної Ради у продовженні на чергові пів року своїх надзвичайних повноважень, 21 вересня Леонід Кучма подав у відставку. Наприкінці 1993 року цей конфлікт фактично паралізує владу.

Тож 17 червня 1993 року Верховною Радою прийнято рішення щодо проведення консультативного референдуму про висловлення недовіри президенту і парламенту. У вересні проведення референдуму було скасоване та прийнято рішення про проведення дострокових виборів. Певним «стимулом» до вирішення ситуації стали події у Москві, де конфлікт між президентом Борисом Єльциним та Верховною радою Російської Федерації сягнув критичної точки і відбувся розстріл будинку парламенту.

Кандидати на посаду Президента та результати народного волевиявлення

Вибори відбувались за системою абсолютної більшості, яка передбачає в разі відсутності претендента, який в першому турі набрав більше 50% голосів, проведення другого туру. Законодавче регулювання процесу проведення других виборів Президента України кардинально не відрізнялось від попередніх виборів. Відповідно до Закону «Про вибори Президента України» Президент обирався на п’ятирічний термін. Реєстрація кандидата відбувалась після збору 100 тис. підписів громадян України на його підтримку. Відповідно до статей 41 та 42, обраним вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, що взяли участь у голосуванні; якщо до виборчого бюлетеня включено більше двох кандидатів і жодного з них не було обрано, ЦВК призначала повторне голосування по двох кандидатах, які одержали найбільшу кількість голосів.

На виборах 1994 року офіційну реєстрацію отримали сім кандидатів*. Шестеро з них пішли на вибори шляхом самовисунення: приватний підприємець Валерій Бабич, колишній Міністр економіки Володимир Лановий, Голова Верховної Ради України Іван Плющ, Міністр освіти Петро Таланчук, генеральний директор дніпровського «Південмашу», Прем’єр-міністр Леонід Кучма та чинний президент Леонід Кравчук. Єдиним кандидатом, який був делегований Соціалістичною партією України, став Олександр Мороз. До останнього моменту сподіваючись, що парламент скасує дострокові президентські вибори, Кравчук зареєстрував свою кандидатуру в останній можливий день реєстрації кандидатів. Однак, будучи чинним президентом, який користується підтримкою адмінресурсу, вважався фаворитом. Його головним опонентом став колишній прем’єр Кучма. Потім він неодноразово наголошував, що на кандидатство його намовили керівники найбільших підприємств з промислових районів України, так звані «червоні директори». Завдяки їм Кучма міг розраховувати на фінансову підтримку виборчої кампанії. Самовисуванець Таланчук фактично користувався підтримкою Руху.

Відповідно до даних «Українського політичного і економічного індексу» (дослідження провела фірма «Соціс-Геллап», березень 1994), у 1994 році чинному президентові Леоніду Кравчуку скоріше довіряло 13% населення, а його головному опонентові Леоніду Кучмі – 21%. Громадяни саме на президента покладали відповідальність за соціально-економічну кризу в Україні. При цьому невдоволення концентрувалося переважно на сході країни (у західному регіоні домінувало терпиме ставлення до Кравчука). Як свідчили дані того ж опитування, 32% респондентів мали намір голосувати за кандидатів від опозиції президенту Леоніду Кравчуку, і лише 16% за тих, хто його підтримує. Інші претенденти на найвищу державну посаду фактично були лише статистами у цій політичній грі: виборцями вони не розцінювалися й не сприймалися реальними кандидатами у президенти.

Прізвище

Скоріше довіряю

Наскільки довіряю, настільки недовіряю

Скоріше довіряю

Не знаю такого політика

Проголосую на президентських виборах за цього кандидата

Кучма Л.

21

29

28

22

17

Кравчук Л.

13

32

48

7

15

Чорновіл В.

10

23

47

20

9

Гриньов В.

10

21

23

46

4

Мороз О.

3

9

22

66

2

Головатий С.

5

9

18

68

–

Симоненко П.

3

6

17

74

–

Марчук Є.

1

5

16

78

–

Соціологи прогнозували, що незважаючи на час літніх відпусток та сільсько-господарських робіт, виборча активність населення буде досить високою, а також те, що на відміну від виборів 1991 року, жоден з кандидатів не зможе набрати більше 50% вже у першому турі голосування. Київський міжнародний інститут соціології за місяць до першого туру голосування провів чотири передвиборчі опитування за загальнонаціональною вибіркою у 126 пунктах всіх областей України та в Криму (у кожному з них опитувалося більше 1000 респондентів). За даними цих опитувань рейтинг лідерів Кравчука і Кучми постійно зростав, при чому лідирував перший з них з відривом у 8-10% голосів. Але як відзначив директор КМІС Володимир Паніотто через кілька років після президентських виборів 1994 року: «.. в Украні жодна з соціологічних фірм не дала правильного прогнозу президентських виборів».

26 червня у першому турі виборів перемогу здобув Леонід Кравчук з 37,7% голосів. Другим виявиться Леонід Кучма з результатом 31,1%. Серед кандидатів, що залишились поза другим туром голосування, найбільше голосів отримав представник соціалістів Олександр Мороз (13,3%). Серед решти голоси розподілилися наступним чином: Валерій Бабич (2,48%), Володимир Лановий (9,55%), Іван Плющ (1,24%), Петро Таланчук (0,55%). Мізерна підтримка Мороза виявилася несподіванкою, оскільки за три місяці до того ліві сили отримали третину голосів під час парламентських виборів. Явка виборців у першому турі склала 70,4% виборців. У східних і південних областях активність у першому турі була дещо нижчою, ніж у західних областях (Крим – 62,7%, Донецька – 64%, Одеська – 64,7%, Харківська область – 64%), тобто значно менше, ніж загальнонаціональні показники.

Джерело

10 липня пройшов другий тур позачергових президентських виборів 1994 року. Перемогу здобув Леонід Кучма: 52% проти 45% голосів за чинного президента Леоніда Кравчука. У другому турі Кучму підтримують ліві сили, які рішуче проти Кравчука. Кравчук натомість отримує підтримку з боку національних середовищ. У другому турі виборів взяли участь 71,6% виборців, тобто більше ніж в першому. При цьому виборча активність у важливих для Кучми регіонах значно зросла: Крим – до 71,2%, Донецька обл. – до 70,6%, Харківська обл. – 65,4%. У розрізі областей Кравчука підтримав Захід та частина Центру України, а Кучму – Схід та Південь держави.

Джерело

У мережі "Інтернет" на одній з онлайн-платформ для продажу авторських виробів та предметів колекціонування можна знайти лот – друкарську форму бюлетеня вибори президента 1994 року.

Джерело

Інавгурація Леоніда Кучми була доволі скромною – до зали Верховної Ради він зайшов через бокові двері, без першої леді і без особливих почестей під час присяги. Прикрасою церемонії став військовий оркестр, який зіграв гімн України, щоправда, без слів. Кучма присягав на Пересопницькому Євангелії. Однак, на відміну від Кравчука, прихід на головну посаду країни відсвяткував – влаштував прийом у Маріїнському палаці, куди вирушив одразу після Верховної Ради.

Виборча кампанія топ-кандидатів

Виборчу компанію Леоніда Кравчука було довірено Миколі Михайличенко, якій на той час перебував на посаді керівника служби внутрішньої політики в Адміністрації президента. Було прийняте рішення відмовитись навіть від формування виборчого штабу та ведення класичної агітаційної кампанії, зробивши ставку на адміністративний ресурс. Поза увагою більшості з команди залишився можливий фактор підтримки тих кандидатів, які не пройшли до другого туру. Також не були проведені переговори щодо можливої підтримки з боку політичних партій. На проведенні такої зустрічі наполягав Михайличенко, однак в останній момент Кравчук її відмінив. Фінансова складова передвиборчої агітаційної компанії Леоніда Кравчука, за словами її керівника, була обмежена. Спонсорські кошти були витрачені на публікації у періодичних виданнях. Грошова винагорода учасників виборчої команди здійснювалась в рамках звичайної заробітної платні.

Штаб кандидата Кучми було довірено очолити Дмитру Табачнику. Втілення стратегії перемоги на виборах президента, запропонованої Табачником, розпочиналось з виборів до парламенту у березні 1994 року. Штабом було прийняте рішення про висування кандидатури Кучми до Верховної Ради у найбільшому територіальному округу України – Новгород-Сіверському (регіон звідки він походив). За задумом Кучма мав отримати максимум голосів у найбільшому за кількістю виборців окрузі. За результатами виборів Леоніда Кучму підтримало 97% виборців при загальній явці у окрузі у 96%.

Центральний виборчий штаб переможця виборів був розташований у Києві за адресою вул. Хрещатик, 34, у приміщенні Української спілки промисловців та підприємців. Саме цю організацію Кучма очолював з грудня 1993. У центральному апараті штабу нараховувалось близько 20 чоловік. За текстову, агітаційну частину відповідали п`ятеро: Василь Ткаченко, Володимир Малинкович, Віктор Воронін, Віктор Міхайловський та Леонід Новохатько. Робота секретаря виборчого штабу була доручена Михайлу Табачнику. Виборча кампанія Леоніда Кучми розпочалась у квітні 1994 року і тривала протягом трьох місяців. За словами керівника штабу на обласні підрозділи у місяць витрачали від 300 до 500 доларів. Вся передвиборча кампанія обійшлась Кучмі у 1 млн доларів.

Вступна частина передвиборчої програми Леоніда Кучми давала зрозуміти, що в країні системна криза – «зупинка виробництва, зниження рівня життя, занепад духовності». Кандидат у президенти наголошував на: державному будівництві, економічній політиці та соціальному та духовному житті. У тексті програми були присутні обіцянки негайного прийняти Конституції України, провести судову, пенсійну та грошову реформи, боротися з корупцією та мафією, дбати про забезпечення населення продовольчими товарами та ліками та надати права законодавчої ініціативи профспілкам. У своїй передвиборчій кампанії Леонід Кучма використовував такі гасла: «Кучма: порядок, праця і порядність», «За президента Кучми твоє підприємство працюватиме», «Україна – Росія: менше річок, більше мостів». Кучма обіцяв надати російській мові статусу другої національної. Команда Леоніда Кучми робила політтехнологічну ставку на дві базові ідеї: зростання промислового розвитку України, що випливало з біографії кандидата, та посилення взаємозв’язків з Росією, що відповідало настроям пострадянського минулого громадян на Сході.

Команда Леоніда Кучми вдало використовувала наявну політичну ситуацію. Одночасно з першим туром президентського голосування відбулись вибори керівників областей. Після їх обрання Кучма проводив зустрічі з новообраними керівниками, яких запевняв, що в разі його обрання ці вибори стануть останніми, а обласних губернаторів буде призначати президент.

Основною формою агітації позачергових виборів Президента 1994 року, як і на попередніх, залишалось проведення зустрічей з виборцями у регіонах, розповсюдження агітаційної продукції, друк матеріалів у засобах масової інформації, виступи кандидатів на радіо та під час телеефірів. На той час в Україні було три загальнодержавні телеканали. Телебачення було повністю підконтрольне діючій владі, тож доступ до ефірів опозиційних кандидатів був обмежений. Напередодні другого туру, у прямому ефірі вперше були проведені телевізійні дебати між Леонідом Кравчуком та Леонідом Кучмою, які тривали майже дві години. На завершення телеефіру громадяни теж мали можливість поставити питання кандидатам. На Майдані Незалежності були встановлені дві телевізійні камери, де за 6-7 годин до ефіру вже почали займати чергу.

Оскільки українське телебачення проходило процес свого становлення, тож за доступністю (вільний доступ за наявності звичайної телевізійної антени) та якістю більшість українців віддавали перевагу телебаченню Росії. Саме з екранів російських телевізійних медіа частіше звертався до виборців України кандидат Леонід Кучма.

Приклади агітаційних матеріалів

*  Короткі біографії кандидатів

Леонід Кравчук

Народився 10 січня 1934 року в селі Великий Житин, Волинське воєводство, Польська Республіка (нині Рівненська область) — перший Президент України, Голова Верховної Ради України у 1990-1991. Депутат Верховної Ради УРСР 10—11-го скликань. Народний депутат України у 1990–1991 та 1994-2006 рр. Спочатку здобував освіту за спеціальністю «Бухгалтерський облік» в Рівненському кооперативному економіко-правовому технікумі (теперішній Рівненський кооперативний економіко-правовий коледж) в період з 1950 по 1953. Згодом закінчив Київський державний університет, отримав спеціальність викладача суспільних наук (1958) та Академію суспільних наук при ЦК КПРС (1970). Кандидат економічних наук. У 1958 — 1960 рр. викладав політекономію у Чернівецькому фінансовому технікумі. У 1960 — 1967 рр. — консультант-методист Будинку політпросвіти, лектор, помічник секретаря, завідувач відділу пропаганди і агітації Чернівецького обласного комітету КПУ. У 1970 — 1980 рр. — завідувач сектору перепідготовки кадрів відділу організаційно-партійної роботи ЦК КПУ, з 1980 — завідувач відділу агітації та пропаганди ЦК КПУ. У 1981—1991 роках — член ЦК КПУ, з 1990 року — другий секретар, у1990 —1991 роках — член Політбюро ЦК КПУ.

Леонід Кучма

Народився в 1938 році в селі Чайкине, Новгород-Сіверський район, Чернігівська область. У 1960 році здобув освіту інженера-механіка у галузі ракетної техніки на фізико-технічному факультеті Дніпровського університету. У 1960–1982 роках — інженер, старший інженер, провідний конструктор, помічник головного конструктора, технічний керівник випробувань ракетно-космічних комплексів космодрому Байконур (Казахстан). Паралельно з 1975 по 1981 рр. — секретар партійного комітету комуністичної партії Конструкторського бюро «Південне», пізніше з 1981 по 1982 — секретар парткому Виробничого об'єднання «Південний машинобудівний завод». З 1982 по 1986 роки — перший заступник генерального конструктора КБ «Південне», а з 1986 по 1992 року — генеральний директор ВО «Південний». У 1990–1992 роках народний депутат УРСР (XII скликання, а пізніше — Верховної Ради України першого скликання), член Комісії з питань оборони і державної безпеки. 23 червня 2014 року увійшов у ТКГ і представляв Україну на переговорах з терористами з «ДНР» та «ЛНР». 20 вересня підписав Мінський меморандум. 2 лютого 2015 року Президент Петро Порошенко призначив Кучму офіційним представником України у ТКГ щодо врегулювання конфлікту на території Донецької і Луганської областей.

Володимир Лановий

Народився 17 червня 1952 р. у м. Києві. Закінчив у 1973 р. Київський інститут народного господарства. 1986-1990 рр. — завідувач відділом форм і методів соціалістичного господарства Інституту економіки Академії наук України. З травня 1991 р. — державний Міністр з питань власності і підприємництва, потім — Міністр економіки України. Протягом березня — липня 1992 р. був віцепрем'єр-міністром України. Доктор економічних наук з 1994 р. Був депутатом Верховної Ради України 13-го скликання.

Валерій Бабич

Народився 25 червня 1953 р. у м. Броди Львівської області. Закінчив 1974 р. Київський торговельно-економічний інститут. Працював економістом в Подільському райгастрономторзі. Згодом — на комсомольській роботі та державній службі. З травня 1991 р. — президент Республіканського товариства «Українська біржа». На виборах 1994 року найбільше голосів зібрав у Закарпатській обл. (6%), Дніпропетровській обл. (4%) та м. Києві (4,7%).

Іван Плющ

Народився 11 вересня 1941 р. в м. Борзні Чернігівської обл. 1967 р. закінчив агрономічний факультет Української сільськогосподарської академії та 1979 р. — Академію суспільних наук при ЦК КПРС. З 1959 р. працював у сільському господарстві Київщини бригадиром, агрономом, головою колгоспу, директором радгоспу, заступником директора Баришівського тресту овоче-молочних радгоспів. Перебував на партійній роботі в Київському обкомі КПУ з 1975 р. 3 вересня 1984 р. — перший заступник голови, а з грудня того ж року — голова Київської облради народних депутатів. 1985—1990 рр. — депутат, заступник Голови Верховної Ради УРСР. З 15 травня 1990 р. був членом Президії Верховної Ради УРСР, а з 6 червня 1990 р. — перший заступник Голови Верховної Ради УРСР/України. З 5 грудня 1991 р. до 17 травня 1994 р. та з 1 лютого 2000 р. до 14 травня 2002 р. був Головою Верховної Ради України.

Петро Таланчук

Народився 1938 р. Закінчив 1965 р. Київський політехнічний інститут. З 1987 р. — ректор КПІ. 1989-1991 рр. — депутат Верховної Ради СРСР. Протягом грудня 1991 р. — липня 1994 р. — Міністр освіти України. Найбільше голосів виборців набрав у Закарпатській обл. (1,5%), найменше — в Криму, Тернопільській та Львівській областях (по 0,2%).

 

У матеріалі використана інформація: