Кілька днів тому повернулася із походу по Закарпатських вершинах. Хоч похід тривав два дні – вражень та висновків вдалося зробити цілу купу. Що стосується першого, так це переконання у всемогутності матінки-природи, яка насправді лише грається з нами коли посилає буревії та смерчі, паводки та посухи.
Справжньої її сили ще не бачив ніхто, хіба у кіно час від часу намагаються зобразити у вигляді апокаліпсу чи . Але чи це уся її сила? Навряд. Людина приблизно може змалювати лише те, що вона здатна уявити, або те, що пережила. Того, чого ніхто не бачив – не можливо зобразити, тому переконана, що найправдоподібніший фільм про останній день з життя людства насправді бліда уява того, що може бути насправді.
А ще я зробила висновок, що місто насправді існує для того, щоб ніби то вберегти людей від матінки-природи. Тільки ті хто не давав собі раду боронитися від неї придумали для себе захист у вигляді мурів та будинків. Такі умовні оборонні споруди більше психологічно, ніж фізично захищають від небезпеки. Усвідомлювати це починаємо тоді, коли бачимо як вітер зриває дах багатоповерхівки, або коли вода з під’їзду струмком тече до вас в коридор квартири. У сотні разів відчуваєш себе безпораднішим під відкритим небом, коли цілий день нестерпно пече сонце, а тобі нема як заховатися під велику міську парасолю чи хоча б під крони дерева. Але дерева нема, навколо лиш високі хребти вкриті кущами чорниць заввишки 30 сантиметрів, а йти вам ще в таких умовах кілометрів з 10, інакше лишитесь без води і затишного місця для ночівлі.
– Якби я була зараз в місті сіла б у маршрутку чи викликала таксі, - промайнуло в голові не одного з групи туристів.
Однак це ще не найгірші умови. Попереду інші випробування, цілий наступний день – густий туман, загальна видимість у якому 4-5 метрів, та безперервний, то сильніший, то ледве відчутний дощ. Дякувати Богу, що у всіх здорові нерви і ніхто не почав нити, навіть якщо й дуже хотів. Особисто для мене такий похід – це виклик, як і кожного разу коли йду в горах. Спочатку, будучи реалісткою, оптимістично сподівалася, що дощ скінчиться, туман підніметься вгору і можна буде кайфувати від довколишніх Карпатських краєвидів. Однак після кількагодинної ходи під дощем дитину цивілізації, тобто мене, почала заспокоювати інша оптимістична думка, зовсім не духовного характеру: "Знизу на мене чекає комфортна база із великим ліжком, душ із теплою водою, сухий одяг та приготована кухарем запашна страва".
Вважаю, що це була моя захисна реакція на забаганки матінки-природи. У інших членів нашої групи вона проявлялася у різні способи: хтось співав російський рок, хтось вчився грати на губній гармошці і уявляв, що на Ямайці, хтось намагався контролювати ситуацію за допомогою рацій, час від часу переговорюючись між собою і перевіряючи чи всі на місці, хтось відмовлявся їсти шоколад, коли всі знали, що це найприємніше для цієї конкретної людини, хтось пригадував найкращі моменти свого життя і йому ставало від цього тепліше, хтось переконував себе, що все дуже добре, адже він бачить перед собою пару ніг товариша і відчуває ходу таких же дружніх ніг позаду, отже буде кому його врятувати.
На щастя, усі наші думки-сподівання матінка-природа матеріалізувала і ми зійшли до села, де розміщувалася наша база відпочинку. Власне на цьому моменті усі враження закінчилися, залишилося лише місце для висновків.
Фото з табору
 |  |
| ОПОРА Summer camp 2009 part 1 | ОПОРА Summer camp 2009 part 2 |