Українці не мають консолідованої точки зору щодо вступу країни до Європейського Союзу. «Мінуси» від приєднання до цього міждержавного об’єднання – втрата значної частини суверенітету, доля аграрно-сировинного придатку до розвинутих західноєвропейських економік (як Греція щодо Німеччини) і, як наслідок, соціальні проблеми і потрясіння. «Плюси» – безвізові поїздки на Захід та легітимізація правлячої української еліти в очах європейського істеблішменту. Не надто велика втіха для більшості українців.
Ще один «плюс» - європейські стандарти прав людини, які мають прийти в Україну з приєднанням до ЄС на заміну систематичним порушенням свободи слова, свободи зібрань, свободи вибору. Цей «плюс» - вже суттєвіша річ, ніж свобода працювати «польськими сантехніками» (поширена у Західній Європі назва заробітчан з новоприєднаних до ЄС східноєвропейських країн).
Втім, для такого омріяного пришестя громадянських прав зовсім не обов’язково приєднуватися до нового Союзу. Ще 1997-го Україна ратифікувала європейську Конвенцію із захисту прав людини та основних свобод. І таким чином цей документ, який гарантує дотримання європейських стандартів у галузі прав людини, отримав статус закону в Україні. Більше того, згідно українського законодавства, рішення Європейського Суду з прав людини, які розтлумачують застосування положень Євроконвенції, є «джерелом права» в Україні. Для того, аби бути в Європі географічно і ментально зовсім не обов'язково вступати до ЄС.
Насправді ж ні українські суди, ні представники української виконавчої влади практично не застосовують у своїй діяльності ні положень Євроконвенції, ні рішень Євросуду. Так, наприклад, вирішуючи питання щодо мирних зібрань, українські чиновники не звертаються до статті 11 Євроконвенції або до рішення Євросуду «Платформа «Лікарі за життя» проти Австрії». Натомість головними «джерелами» права на мирні зібрання для українських судів й досі є Указ Президії Верховної Ради неіснуючого СРСР 1988 року та міркування про те, що будь-яке зібрання в Києві під час візиту закордонних делегацій є «загрозою національній безпеці».
Підписання документу під назвою «Порядок денний асоціації Україна – ЄС» може зіграти свою роль, аби підштовхнути українську владу до застосування європейських принципів прав людини замість радянських. Справа в тім, що наші можновладці мають свої політичні й економічні мотиви для того, аби прагнути до Євросоюзу, тому й зацікавлені у виконанні хоча б частини пунктів «Порядку денного». Бодай для того, аби змінити в очах європейського чиновництва свій негативний імідж порушників громадянських прав на позитивний.
Свобода зібрань дуже важлива для нас, бо мітинги і демонстрації сьогодні є найефективнішим і, мабуть, єдиним інструментом захисту своїх громадянських і соціальних прав в Україні. Зрозуміло, що влада намагається відібрати цей інструмент і у 2011-12 роках суди задовольнили близько 90% усіх позовів про заборону зібрань, а міліція навіть без рішень суду «припиняла» неугодні мітинги. «Припиняла», затримуючи активістів та відкриваючи щодо них кримінальні справи.
Попри численні порушення свободи зібрань у країнах Євросоюзу, які неодноразово фіксував Євросуд, все ж таки там ситуація з мітингами і демонстраціями там кардинально інша, ніж в Україні. Тому один з пріоритетів «Порядку денного», який звучить таким чином: «Розширення співробітництва з метою подальшого посилення обізнаності правоохоронних органів та судів щодо поваги до права на свободу мирного зібрання, зокрема шляхом обміну найкращими практиками, навчання та співробітництва стосовно імплементації норм законодавства», є зовсім не зайвим для нас, українців.
Європейські документи, «обізнаність» з якими дозволить утвердити в Україні «повагу до права на свободу мирного зібрання», це стаття 11 Євроконвенції, рішення Євросуду щодо свободи зібрань, Керівні принципи ОБСЄ із свободи зібрань та декілька висновків Венеціанської комісії щодо законопроектів, які стосуються свободи зібрань. І хоч виконання пріорітету покладено на державні органи (МВС, Мінюст та Державну судову адміністрацію), найбільш зацікавленими у його виконанні виявились інститути громадянського суспільства.
Саме громадські організації й зробили найбільше для виконання цього пріоритету. Так через низку акцій протесту у червні 2010 року Верховна Рада відклала ухвалення у другому читанні законопроекту «Про організацію і проведення зборів, мітингів і демонстрацій» (реєстраційний № 2450), внесеного ще урядом Тимошенко. На думку громадських активістів цей проект значно обмежував свободу зібрань порівняно навіть з тією досить негативною практикою, яка склалася в Україні. Венеціанська комісія, до якої на вимогу громадськості був спрямований проект 2450, винесла йому вирок, зробивши суттєві зауваження буквально до кожної його статті. Таким чином ця експертна інституція по суті підтвердила оцінку українських ГО про те, що урядовий проект не відповідає європейським стандартам свободи зібрань.
Громадські організації, які «завалили» проект 2450, об’єдналися у всеукраїнську ініціативу «За мирний протест» і протягом 2011-12 років провели «ознайомлення» з європейськими принципами свободи зібрань як громадських активістів так і державних чиновників у більшості областей України. Так у Києві, Харкові, Донецьку, Сімферополі, Севастополі, Миколаєві, Кіровограді, Львові, Ужгороді, Рівному ініціативою за підтримки Національного демократичного інституту США було проведено низку круглих столів на тему «Свобода зібрань. Європейські принципи та українська практика» за участю як громадських активістів, які організовують мітинги та демонстрації, так і представників місцевої влади, міліції та адміністративних судів. Державні органи, відповідальні за виконання пріоритету досі не зробили геть нічого задля «посилення обізнаності правоохоронних органів та судів щодо поваги до права на свободу мирного зібрання».
Втім, поки що ці зусилля поки що не увінчалися успіхом: негативна статистика судових заборон мирних зібрань в Україні у 2012-му порівняно з 2011-м не змінилася. Проте є й позитивна тенденція: 16 травня 2012 року Київський апеляційний адміністративний суд, скасувавши заборону судом першої інстанції акції протесту «чорнобильців» у листопаді 2011-го, у своєму рішенні вказав, що згаданий вище Указ Президії ВР СРСР від 1988-го протирічить Конституції і, таким чином, не діє в Україні.
Також українські правозахисники розробили проект закону «Про свободу мирних зібрань», який отримав загалом позитивний відгук Венеціанської комісії і 3 листопада 2011 року був презентований в Україні.
З іншого боку, з початку 2012-го активізувалася радник президента України – керівник Головного управління конституційно-правової модернізації адміністрації президента Марина Ставнійчук. Саме за її ініціативи Верховна Рада повернула проект 2450 до профільного парламентського комітету з прав людини для доопрацювання. У свою чергу цей комітет створив для доопрацювання робочу групу у складі як представників уряду (МВС, Мінюст), так і представників громадських організацій з ініціативи «За мирний протест». До червня робоча група виробила по суті новий законопроект, який врахував чимало зауважень Венеціанської комісії, зокрема запровадив поняття «спонтанні зібрання» та «контрзібрання». Також за ініціативою Ставнійчук та на пропозицію представників громадських організацій у робочій групі представник президента у парламенті Юрій Мірошниченко зареєстрував у Раді законопроект про зміни до низки українських законів, які, у разі схвалення парламентом, значно пом’якшували б відповідальність за порушення порядку проведення мирних зібрань та встановлювали б спеціальні терміни для оскарження судових заборон мітингів і демонстрацій.
Тобто, по суті, представники адміністрації президента разом з депутатами з комітету з прав людини зробили свій крок у виконанні нашого пріоритету. З одного боку до цього їх підштовхнула українська громадськість своїми ініціативами у галузі свободи зібрань, а з іншого – той факт, що наша влада, зокрема, президент, у ситуації, коли чиновники ЄС гостро критикують її за систематичні порушення прав людини, хочуть продемонструвати хоч якийсь прогрес у демократичному поступі України.
Проте цей крок вийшов половинчатим. Проект, схвалений профільним комітетом 6 червня, врахував низку положень європейських документів із свободи зібрань, проте не всі. Представники ініціативи «За мирний протест» вказують, що цей законопроект встановлює невиправдано великий термін для повідомлення про зібрання – 2 робочих дні. Також низка положень проекту нівелює поняття «спонтанне зібрання» і проект не встановлює вичерпного переліку підстав для обмеження свободи зібрань.
Отже, вважають громадські активісти, цей проект не повною мірою враховує європейські принципи свободи зібрань і ухвалювати його не можна, принаймні до того часу, поки Венеціанська комісія не винесе позитивного висновку щодо нього.
Підсумовуючи, можна стверджувати, що виконання пріоритету щодо свободи мирних зібрань з українського боку розпочалося. І розпочалося насамперед зусиллями українських громадських організацій. Проте цей поступ не має незворотнього характеру. Тобто, надійних передумов для виконання пріоритету ще не створено і у будь-який час прогресивна тенденція може змінитися на регресивну.
Статтю підготовлено в рамках проекту ГМ ОПОРА та EPD (Бельгія) «Сприяння громадському контролю за реформами в Україні в рамках Європейської політики добросусідства». Проект здійснюється за підтримки Європейського Союзу.