Представництво жінок у парламенті та органах влади усіх рівнів на місцях слугує показником ґендерної зрілості суспільства. На жаль, в Україні ще не готові сприймати жінок як рівносильного гравця на політичній арені.
Ще у 2003 році Україна як країна-учасниця ООН, зобов’язалась до 2015 р. виконати проголошені Декларацією Тисячоліття ООН «Цілі тисячоліття», 6-ий пункт яких присвячений рівності прав жінок та чоловіків. Зокрема, цей документ визначає конкретні показники пропорціональної участі жінок в роботі виборних і представницьких органів: в 2007 році в органах повинно бути не менш ніж 13% жінок, в 2011 – 20%, а в 2015 – вже 30%. Проте, на практиці, ці цифри значно менші.
Так, якщо вести мову про місцевий рівень, то, до прикладу, Львівській міській раді кількість жінок-депутаток у порівнянні з минулим скликанням скоротилася на 5,5% - на противагу 11 депутаткам 5 скликання у 6-му їх лише 6. Якщо аналізувати у більшому часовому розрізі, теперішній відсоток є одним з найнижчих за останні 20 років:
|
І скликання |
14/154 |
9,0% |
|
ІІ скликання |
4/50 |
8,0% |
|
ІІІ скликання |
5/90 |
5,6% |
|
IV скликання |
10/90 |
11,1% |
|
V скликання |
11/90 |
12,2% |
|
VI скликання |
6/90 |
6,7% |
На обласному рівні ситуація також не додає позитиву: лише трьома з двадцяти райрад керують жінки, що у відсотковому відношенні становить 15%. Зокрема, це Бродівська, Миколаївська та Радехівська районні ради. На рівні владної вертикалі, де донедавна панував суцільний патріархат, з’явилася одна жінка – голова Городоцької райдержадміністрації.
У Львівській обласній раді за три останні каденції відсоток жінок у ЛОР не перевищував 8%:
|
IV скликання |
6/77 |
7,8% |
|
V скликання |
8/120 |
6,7% |
|
VI скликання |
9/116 |
7,8% |
Експерти сходяться на думці, що чим нижче стоїть представницький орган у владній структурі (від всеукраїнського рівня до місцевого), тим більше там повинно бути жінок. Зважаючи на низькі показники кількості жінок у обласних та місцевий органах влади, недивно, що усі скликання Верховної Ради були ґендерно незбалансованими. В діахронічному аспекті картина виглядає таким чином: після здобуття незалежності України відсоток жінок-депутатів у складі Верховної Ради становив 3%. Чергові вибори у 1994 та 1998 роках дещо виправили ситуацію з ґендерним балансом та підняли планку до 5,7 та 8,1% відповідно. Проте, у 2002 частка жінок в парламенті знову знизилася й дорівнювала 5,3%. Відсоткове відношення жінок серед народних депутатів за результатами наступних виборів не змінилося й залишалося на рівні 8,2-8,5%[1]. Окрім цього, традиційно з 1991 року Головою ВР та його заступниками обиралися виключно чоловіки. В уряді Азарова зараз лише одна жінка-міністр.
Щодо цьогорічних виборів, то наразі ще рано говорити про майбутній ґендерний баланс у стінах Верховної ради. Відомо одне: у парламенті домінуватиме патріархат, а кількість депутаток у його складі навіть при найкращих умовах навряд чи досягне 120, як це визначено Декларацією Тисячоліття ООН «Цілі тисячоліття». За даними прогнозного дослідження, яке проводив Національний Демократичний Інститут, змішана система з мажоритарною складовою, яка працює на виборах 2012 року, забезпечить у ВРУ представництво жінок на рівні 6%[2]. Серед вже відомих кандидатів-мажоритарників, які балотуватимуться у Львівській області, жінок небагато. У узгодженому списку об’єднаної опозиції та ВО «Свобода» їх найбільше - четверо: Ірина Сех, Ірина Фаріон, Тетяна Чорновіл та Лідія Котеляк (30%). Серед «ударівців» нараховується дві представниці – Оксана Юринець та Лариса Федорів (16,7%). Партія регіонів у виборчих округах підтримала лише чоловіків-мажоритарників. Слід зауважити, що востаннє, коли проводилися вибори з мажоритарною складовою (2002), з 12 кандидатів, які отримали перемогу в округах, усі були чоловіками[3].
У країні, де 55% виборців – жінки, повинне однозначно зрости їх представництво у основному законодавчому органі
У країні, де 55% виборців – жінки, повинне однозначно зрости їх представництво у основному законодавчому органі. У випадку ж ґендерного дисбалансу Верховна Рада залишається осторонь ґендерних проблем у країні. Можна також говорити про недостатню увагу до соціальних та гуманітарних питань, які завжди були більш пріоритетними для депутаток, аніж чоловічої частини депкорпусу. Як приклад дослідники часто наводять скандинавські країни, де відсоток жінок при владі найвищий в Європі та де за останню декаду час відбулися важливі соціальні зрушення. Мова йде в першу чергу про Фінляндію, яку два терміни поспіль очолювала Тар’я Галонен (2000-2012), а кількість жінок у парламенті складає 40%.
Щоб забезпечити рівномірне представництво жінок в українському парламенті, у 2011 році був розроблений законопроект, який передбачав зміни до тодішнього ЗУ «Про вибори народних депутатів України», зокрема «обов'язкове представництво в кожній п'ятірці кандидатів у депутати як жінок, так і чоловіків на рівні не менше 2 осіб однієї статі»[4]. У травні проект передано на доопрацювання. Схоже квотування (20% жінок у державних виборних органах) виносилося на голосування ВРУ також у 2010 році, проте так і не отримало необхідної кількості голосів депутатів.
Наразі, єдиною законодавчою базою, що стосується жінок-політиків є ст.15 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків»[5] яка говорить, що «політичні партії та виборчі блоки під час висунення кандидатів у народні депутати України в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі передбачають представництво жінок і чоловіків у відповідних виборчих списках». Проте, ця норма є дуже загальною, а з огляду на те, що у чинному Законі України «Про вибори народних депутатів України» немає механізмів, які б забезпечували участь жінок у виборчому процесі, існує лише де-юре.
[1] Дані Центральної виборчої комісії.
http://vgolos.com.ua/politic/news/47566.html
[3] Дані ЦВК.
http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=40344