Не хотілося б розпочинати з банальної тези про те, що хто володіє інформацією, той володіє світом, однак саме вона спадає на думку перед, нехай і далекими ще, виборами в органи влади. Кількість і якість інформації тут виходять на перший план, адже неможливо зорієнтуватись у програмах політичних партій, кандидатів у депутати, у перебігу  виборів без телебачення, періодики, інтернету. А якщо неможливо правильно зорієнтуватись, народне волевиявлення буде спотворене, суспільство чекатиме замість розвитку – стагнація. Тобто те, що маємо на сьогоднішній день.

Ось чому одним із найважливіших суспільних запитів є на сьогодні розробка законодавства, яке сповна враховувало б європейський досвід у цій царині.

Чи можемо говорити про таке врахування, знайомлячись із недавно прийнятим Верховною Радою Законом «Про вибори народних депутатів України»,  зокрема з  розділом, присвяченим інформаційному забезпеченню виборчого процесу? Можемо, але тільки при першому побіжному погляді на Закон. Тому що, за загалом, справедливою вимогою забезпечити рівні можливості партій і кандидатів у депутати в придбанні ефірного часу й друкованих площ для передвиборної агітації, легко знайти чимало такого, що не зовсім стикується із загальноєвропейською практикою.

Наприклад, дозвіл судам зупиняти випуск друкованого видання або дії ліцензії організації мовлення в разі одноразового чи повторного грубого порушення вимог Закону. Положення явно драконівське, незважаючи навіть на те, що судові санкції діють лише до закінчення виборчого процесу. Крім того, «грубе порушення» можна трактувати як завгодно, оскільки про чітку його конкретизацію законодавці не подбали.

Часом грубе порушення  трактують як завгодно, оскільки про чітку його конкретизацію законодавці не подбали

Брак чіткої конкретизації суворих положень – це взагалі "ахілесова п’ята" українського законодавства. Згадаймо хоча б горезвісні «оціночні судження». Згідно зі старим Законом «Про інформацію», за публічне висловлювання оціночних суджень ніхто не міг бути притягнутий до відповідальності. Згідно ж з новим Законом, якщо особа вважає, що висловлені в пресі чи на ТБ судження й думки принижують її честь і репутацію, - вона може скористатися правом на відповідь у ЗМІ. Переліку суджень, які вважаються оціночними, новий Закон «Про інформацію», звичайно ж, не містить.

Тим часом Європейський суд з прав людини, як знаємо, передбачив, що політики і посадовці мають бути терпимими до таких суджень: опортуніст низького ґатунку, аморальний, без гідності; позиції, подібні до нацистських; ідіот; губернатор не має ні сорому, ні совісті; блазенський кандидат. І це правильно, тому що західні журналісти знають рамки, за яких не мають права вийти безкарно. У нас ці рамки цілком залежать від судді.

В Україні рамки залежать від судді

Схожа картина вимальовується і з іншим положенням чинного Закону «Про вибори народних депутатів», стосовно наклепницьких відомостей. У попередньому Законі «Про вибори народних депутатів» діяла заборона розповсюджувати завідомо недостовірні або наклепницькі відомості про партію – суб’єкта виборчого процесу або про кандидата в депутати. Проте в ч. 9 ст. 74 чинного Закону дане положення викладено дещо в іншій редакції: «Забороняється розповсюдження завідомо недостовірних або наклепницьких відомостей про партію – суб’єкта виборчого процесу або про кандидата в депутати, недостовірний або наклепницький характер яких встановлено в судовому порядку».

Начебто нікому невідомо, як українські суди трактують здебільшого поняття «наклеп». Так, що право журналіста на свободу слова залишається порожнім звуком. Той же Європейський суд з прав людини неодноразово звертав на це увагу наших високодостойних правників, однак реакція, видно з усього, забарилася.

Зігнорували розробники нового Закону також пропозицію, яку часто можна почути в медіасередовищі: оскільки ЗМІ давно розмежувалися на комунальні й приватні, то варто все ж по- різному підходити до них. Бо виглядає на те, що приватні ЗМІ не зможуть сповна користати з плодів, які дає їм право на редакційну незалежність.

Спробуйте проявити цю незалежність, маючи перед собою припис: давати інформацію об’єктивну, неупереджену, збалансовану, достовірну, повну і точну. Новоприйнятому Закону «Про вибори народних депутатів» сміливо можна  закинути втручання в редакційну політику ЗМІ. А на це потрібно дуже вагомих підстав, вагоміших, ніж вибори до Верховної Ради, які, ще за радянським визначенням, є нічим іншим, як "торжеством" демократії.

Кілька слів у зв’язку з цим про «об’єктивну інформацію», що до неї зобов’язують журналістів автори Закону. Взагалі-то слово «об’єктивний», як пояснюють тлумачні словники, це той, що існує поза людською свідомістю, незалежно від неї. Можна розуміти його і як безсторонній, неупереджений виклад журналістського матеріалу.

Але ж вимога неупередженості в ч.2 ст.66 Закону йде зразу за вимогою об’єктивності, тобто «об’єктивність» у цьому контексті виглядає зайвою.

Вимога неупередженості в ч.2 ст.66 Закону йде зразу за вимогою об’єктивності, тобто «об’єктивність» у цьому контексті виглядає зайвою

Ця т. зв. об’єктивність, до якої вперто закликають політики, урядовці всіх рангів,  законодавці, давно стала для журналістів приблизно тим, чим є для бика червона ганчірка. Можливо, наражусь на нерозуміння, та все ж ризикну твердити, що журналіст не може, природного права не має бути геть об’єктивним. Серед зареєстрованих кандидатів у депутати, скажімо, є людина, моральні й  ділові якості якої явно не дотягують до рівня, бажаного для народного обранця. Журналістові про це відомо, статус зобов’язує його поділитися неприємними відомостями з читачами чи слухачами.

Гаразд, передбачаю заперечення законодавців: нехай поділиться, але так, щоб це не пахло суб’єктивізмом. Охоче запропонував би в такому разі законодавцям подати приклад і створити взірець об’єктивного в їхньому розумінні матеріалу.  Ба, хочете ви чи ні, але якісь суб’єктивні нотки все одно будуть відчутні в матеріалі, навіть тон розповіді, якщо це телепередача чи окремі іронічні словечка, якщо газетна стаття.

Дистильований матеріал - а саме таким, дистильованим, і прагнуть бачити його, очевидно, творці Закону – вдасться створити хіба роботові, звичайна людина, не позбавлена емоцій, на це нездатна. Навіть якщо це крайній цинік і працює на виборах заради єдиного - грошей.

Одним словом, наголос законодавців на об’єктивності висвітлення виборчого процесу вступає в конфлікт з розумінням суспільної ролі журналістики. Цей наголос дає підставу запідозрити законодавців у тому, що в ході виборів для них наймилішими виглядали б кореспонденти, позбавленні власної позиції. У нас цього добра, журналістів без власної думки з приводу важливих суспільних явищ, вистачає і без того, навіщо плодити ще й нових? – спитаємо авторів Закону «Про вибори народних депутатів».

Але не все так погано в нашому домі. На щастя, маємо справді майже фантастичну  свободу слова порівняно з комуністичними часами, якою успішно користуються інтернет-блоги і соціальні мережі. Автори Закону чи то забули про ці нові ЗМІ, чи не вважають їх достатньо серйозними партнерами в політичному діалозі, але факт залишається фактом – інтернету як засобові комунікації «можна все». А раз не заборонено, тобто можна, то, без сумніву, читабельність інтернет-сайтів упродовж виборчого періоду значно зросте. Вони ж не проминуть нагоди скористатися своїми правами на всі сто.

І на закінчення – деякі спогади про одну з конференцій на тему якості виборів, яка відбулася два роки тому у Львові. Представницька конференція, під егідою Ради Європи, Венеціанської комісії, ЦВК, Комітету Верховної Ради з питань державного будівництва і т.д. Щоб мати уявлення про те, що хвилювало її учасників стосовно нашої теми, наведу лише кілька фрагментів виступів.

Ігор Попов, тодішній заступник глави президентського секретаріату: «Бачимо постійно зростаючий вплив власників на редакційну політику, очікуємо величезні хвилі «джинси», але що з цим робити – ми реально не знаємо. Наступна проблема – це відкритий обман виборців та популізм. ...У комплексі із заанґажованістю мас-медіа, хвилями проплачених сюжетів і статей, обман і популізм можуть просто заплутати виборців остаточно і цього разу привести до соціальних зрушень».

Андрій Шевченко, народний депутат України: «За останні п’ять років журналістика підійшла до виборчого процесу в набагато кращій формі, нагромаджено колосальний досвід журналістських розслідувань, журналісти навчилися бути прискіпливими до декларацій про доходи, навчилися вказувати політикам на невідповідність їхніх дій словам, що є позитивним знаком для суспільства».

Отже, два діаметрально протилежні погляди на готовність країни до чесних і справедливих виборів  двох чільних представників суспільства. Перший – різко песимістичний, другий – різко оптимістичний. Якщо судити на основі торішніх виборів до місцевих рад, то ці вибори дали надто багато підтверджень тривожним прогнозам І. Попова, щоб випромінювати оптимізм. Якщо судити з настроїв переважної більшості експертів, які оцінюють Закон «Про вибори...», - песимізм відтоді тільки поміцнішав. Надбаний «колосальний досвід журналістських розслідувань» аж ніяк не сприяв тому, щоб громадськість була буквально закидана статтями з порівняльним аналізом усіх п’ятьох поданих у Верховну Раду законопроектів і прискіпливим розглядом негативу, що його несе змішана пропорційно-мажоритарна система виборів із закритими партійними списками. І зуміла стати на заваді прийняттю Закону.

Не підтвердились, як це не прикро, і прогнози кількарічної давнини стосовно швидкої саморегуляції діяльності засобів масової інформації. Під саморегуляцією розуміють здатність редакційних колективів чітко дотримуватися розроблених ними ж кодексів і настанов, тобто певних стандартів роботи. Само собою зрозуміло, що високий рівень саморегуляції дозволив би ЗМІ легко обходитися без додаткової регуляції їхньої діяльності за допомогою виборчого законодавства. Можна навіть сказати страшну для наших законодавців річ – потреба в їхній титанічній праці напередодні кожних виборів відпала б.

І вже зовсім відірваними від реального життя виглядають сподівання на те, що підвищити якість ЗМІ, особливо в процесі виборів, допоможуть самі виборці, які активно читають газети, дивляться телевізор і слухають радіо. Оскільки наші виборці, мовляв, навчилися вже вимагати від редакторів саме тієї інформації, якої бракує, навіть здатні організовувати системні кампанії, спрямовані на висвітлення найболючіших точок суспільного життя. Дехто з активістів громадських організацій пішов іще далі, запевняючи, начебто читачі-глядачі-слухачі стоять на голову вище від багатьох редакторів-ретроградів, а отже з часом змусять цих недолугих редакторів дотримуватися все-таки світових стандартів журналістики. Тоді, завдяки медіаграмотним виборцям, кандидати в «слуги народу» змушені будуть виходити, як мовиться, на люди з реалістичними програмами і позбуватися остогидлого популізму.

Можливо, у віддаленому майбутньому саме так і  відбуватиметься. Але, наголошу, у віддаленому. Поки що суспільство не дало жодного серйозного сигналу, який засвідчив би бажання аудиторії підняти планку ЗМІ. Більше того, можна навести приклади протилежного характеру, коли ЗМІ, йдучи назустріч, так би мовити, побажанням трудящих на кухні, наважуються на доброякісні журналістські розслідування і починають не зважати на «авторитети». Здебільшого для самих редакторів це закінчується "плачевно", а голос громадськості далі за межі кухні не проривається.

Отож варто попрощатися з непотрібним ідеалізмом і бути готовим до того, що професіональних, добре аргументованих політичних дебатів, спрямованих на реальне, а не деклароване поліпшення життя людей, - чекати на наступних виборах не доводиться. Законодавці до таких дебатів явно не готові, тому сподіватися від них розробки куди добротнішого Закону було щонайменше наївно.

Як і очікувати на те, що більшість ЗМІ візьмуться нарешті за РR-технології, а не за свою улюблену відверту пропаганду. Будемо сподіватися, що 29 жовтня 2012 р. кінець історії не настане й ті досягнення, які маємо в свободі слова, вдасться примножити іншими механізмами суспільного впливу на владу.

Дмитро Карп'як /Громадянська Мережа ОПОРА/ спеціально для веб-ресурсу "Як ми обираємо Верховну Раду?"