За роки незалежності українські політичні експерти оцінили, що партійна система України пройшла декілька етапів свого еволюційного розвитку. Наразі ми перебуваємо на етапі стабілізації політичної системи, який розпочався у 2005 році.

Політичні реалії пропорційної виборчої системи формування Верховної Ради України протягом 2006-2007 рр. заклали фундамент для посилення ролі політичних партій в Україні, як домінантних політичних суб’єктів, що беруть участь у реалізації влади та формування державної політики. В той же час різке збільшення політичної відповідальності за розбудову держави партій не призвело до кристалізації їх інституційної та програмно-ідеологічної складової.

Як відзначають експерти Центру Разумкова у своєму дослідженні, наразі українській партійній системі притаманні декілька тенденцій, які можуть пояснити такий стан речей. По-перше, відбувається перенесення уваги партій з власне партійних програм на підготовку передвиборчих програмних документів, що дозволяє розширити базу електоральної підтримки. По-друге, самі передвиборні документи партій стали зорієнтовуватись на конкретні, актуальні проблеми виборців, що зумовило появу уніфікованого характеру програм і частковий відрив від партійних ідеологій. По-третє, значимість ідеологічного напрямку почала зменшуватись за рахунок персоніфікації партійної діяльності, зростання політичного лідерства1.

Поточний експертний дискурс за тематикою розвитку партійної системи України переважно зосереджується на питаннях поширення внутрішньої демократії, вирішення проблем фінансування партій як політичних суб’єктів як під час виборчих кампаній, так і повсякденної діяльності. Дещо осторонь залишається питання програмної діяльності політичних суб’єктів.

Але не варто забувати про те, що законодавець чітко пов’язує політичну партію її програмою. Так, відповідно до Закону України «Про політична партії в Україні», політична партія – це добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах (Ст. 2 ЗУ «Про політичні партії в Україні») Цей же закон зобов’язує політичну партію мати програму, де викладаються цілі та завдання партії, а також шляхи їх досягнення (ст. 7 ЗУ «Про політичні партії»)2.

Як бачимо, програмна орієнтованість діяльності партій та прив’язка цього процесу до виборів є однією із характеристик такого роду політичних об’єднань. В Кодексі належної практики щодо політичних партій, прийнятому Венеціанською комісією в 2008 році, цей взаємозв’язок окреслений більш докладно. Так, в Кодексі політичні партії визначені як некомерційні об’єднання осіб, що мають намір діяти в достроковій перспективі, мають внутрішню структуру і спрямовані на участь в управлінні державними справами шляхом одержання підтримки виборцями своєї політичної програми.

Розробка програм політичними партіями є однією з найбільш важливих функцій, яка здійснюється в наслідок внутрішнього обговорення членами партії та прийняття відповідно до установлених процедур. Програма скеровує діяльність партії, коли вона перебуває при владі. В той же час, партії повинні інформувати громадянське суспільство і виборців про свою діяльність та вживати всіх можливих заходів, які б збільшували прозорість, надавали грунт для здорової критики та передбачали вимірювальність здобутків.

Важливо відмітити, що партійні програми не є угодами та не мають правових наслідків щодо їх невиконання. Їх дотримання не можна вимагати в нормативному порядку і всі європейські країни покладаються на принцип представницької демократії, який виключає імперативний мандат. Наприклад, в Україні частина перша ст.19 Конституції України вказує, що ніхто не може бути примушений роботи те, що не передбачено законодавством. Оскільки ані статут партії, ані програма партії не є нормами законодавства, то за їх невиконання не наступає правової відповідальності. Порушення вказаних документів не може бути оскаржене в судовому порядку, а саме дотримання є показником доброї волі членів політичної партії3.

Поряд з тим, Кодекс належної практики вказує, що політичні програми є певного виду «м’якими угодами», моральним зобов’язанням партій перед виборцями. Тому публікація програми відповідає не лише принципу прозорості, але й слугує подальшому поглибленню підзвітності. Тим більше, її постійна доступність служить через виборчий мандат для перевірки дотримання передвиборчих обіцянок4.

Програмні документи є для такого оцінювання найбільш придатним матеріалом. В ідеалі. Але на практиці в Україні ситуація дещо відрізняється. На думку українських дослідників партійної системи, сучасні політичні партії не прагнуть розробити всеохоплюючі програми, які одночасно висвітлювали би й ідеологічне підґрунтя, і конкретні кроки, які партія планує зробити, перемігши на виборах. Поширеною практикою є розрізнення основної програми та передвиборчої. Очевидна тенденція до прагматизму спонукає партії розробляти програми на певні терміни5.

В цьому контексті виборче законодавство України, незважаючи на пропорційну чи змішану форму виборчої системи, має передбачати збільшення ваги політичних програм як частини кваліфікаційних вимог до політичних партій, які виявили бажання стати учасниками виборчого процесу. На жаль, аналіз законопроектів з реформування виборчого законодавства (законопроекти 9265, 9265-1, 9265-2, 9265-3) , які на даний час зареєстровані у Верховній Раді, вказує, що питання партійних програм у їх передвиборчому варіанті також перебуває поза увагою законодавців. В більшості випадків мова йде лише про формальні ознаки передвиборчої програми, яка має подаватися до ЦВК як один з переліку необхідних документів (наприклад, друкований вигляд, печатка та підпис голови партії, кількість друкованих знаків). В законопроектах мова не йде про змістовне наповнення програм, спробу їх логічної розбудови та прив’язування до наявних ресурсів та термінів реалізації обіцянок. Можна констатувати, що під час виборів до Верховної Ради України в 2012 році партійні програми знову не будуть відігравати значної ролі як форма комунікації політичних партій з виборцями.

Однак подальше реформування виборчого законодавства в середньостроковій перспективі потребує зміни підходів до визначення місця політичних програм у процесі формування представницьких органів, які долучені до реалізації державної політики. Одним з напрямків може бути посилення вимог передвиборних програм, які будуть подаватись до ЦВК. По-перше, програма має подаватись у двох форматах: повному, з розгорнутим викладом цілей та завдань партії, на період терміну скликання Верховної Ради, і скорочений, для публікації в ЗМІ. По-друге, зважаючи на доленосні повноваження парламенту у процесі формування внутрішньої і зовнішньої політики України, кожна програма має містити пропозиції щодо варіантів реалізації політики в наступних сферах: політико-правовій, соціально-економічній, у сфері національної безпеки та міжнародного співробітництва, у культурно-духовній сфері. По-третє, всі ці пропозиції мають опиратися на можливість бюджетного ресурсного забезпечення з урахуванням специфіки побудови головного кошторису країни, а також передбачати чіткий термін реалізації, що в більшості випадків не має перевищувати термін реалізації повноважень депутатів одного скликання (в поточному випадку, 5 років).

Запровадження поглиблених вимог передвиборчих програм має повернути програмно-ідеологічний контекст до порядку денного виборів і стати ще однією ланкою в розвитку партійної системи України.

Джерела:   

  1. Партійна система України: особливості становлення, проблеми функціонування, тенденції еволюції // Національна безпека і оборона.- №5.-2010.- с.2-33
  2. Закон України   «Про політичні партії в Україні» // Відомості Верховної Ради України. - N 23.- 2001.- ст.118
  3. Богашева Н., Ключковський Ю. Проблеми інституціоналізації політичних партій в Україні // Вибори та демократія.- №2.- 2008.- с.31.
  4. Кодекс належної практики щодо політичних партій // Вибори та демократія.-№ 4(22).-2009. - ст.55
  5. Ковриженко Д., Чебаненко О. Ефективність політичних партій: проблеми і перспективи // Парламент.- 2007.- №1.- с.4-44

Матеріал підготував Геннадій Максак (Президент Поліського фонду міжнародних та регіональних досліджень) спеціально для веб-ресурсу "Як ми обираємо Верховну Раду?"