У рубриці “War Speeches. Бліц” команда Громадянської мережі ОПОРА у форматі “питання-відповідь” коротко розповідає про останні найважливіші події. Ось шість запитань, які точно вас зацікавлять.
Коли Росія зустрінеться з F-16 на полі бою?
Ще на початку травня було складно сказати, коли та чи взагалі Україна отримає F-16. Попри всі адвокаційні зусилля, союзники не поспішали передавати Україні сучасні літаки.
Втім, нещодавно ситуація кардинально змінилася. 16 травня стало відомо, що Велика Британія та Нідерланди сформували коаліцію для надання Україні літаків F-16. Як пояснили в Лондоні, коаліція працюватиме над широким спектром завдань — від навчання українських пілотів до закупівлі самих винищувачів.
Згодом до коаліції приєдналися Франція, США, Данія, Бельгія, Португалія, Польща та Норвегія. Натомість США як країна виробник, що має погоджувати реекспорт військової техніки, дозволила країнам, які мають F-16, передавати їх Україні.
Ще за кілька днів, після чергової зустрічі в форматі “Рамштайн” 25 травня 2023 року, ЗМІ повідомили, що розгортання F-16 для ЗСУ фінансуватимуть за рахунок окремого фонду, який наповнюватимуть донори — учасники коаліції.
Що стосується термінів навчання, то на підготовку українських пілотів може піти 4 місяці. Тому, якщо навчання почнеться на початку червня (це могло статися й раніше), вже цієї осені F-16 стануть на захист українського неба.
Як Росія втрачає вплив у Центральній Азії
Військова агресія проти України зробила росіян надто токсичними та непередбачуваними для країн Центральної Азії, які взялися змінювати свою зовнішню політику. Російська Федерація програє не тільки в торгово-економічній, а й у військово-політичній сфері. Новий регіональний порядок формує інша країна — Китай. Зокрема, 18-19 травня 2023 року в китайському Сіані відбувся перший саміт “Китай — Центральна Азія”, за підсумками якого учасники підписали спільну декларацію з метою більш тісної та взаємовигідної співпраці між країнами.
Ба більше, для розв'язання проблем з енергоресурсами Китай обирає саме країни Центральної Азії. За інформацією Reuters, Пекін прискорює будівництво давно відкладеного газопроводу з Туркменістану, попри те, що Росія намагається просунути власний проєкт газопроводу “Сила Сибіру — 2”. Втім, ослабленому російському режиму залишається усвідомити нову реальність, в якій для РФ наступив кінець епохи глобального лідерства.
Президент Франції Еммануель Макрон упевнений, що Російська Федерація зазнала геополітичної поразки та фактично стала васалом Китаю. На тлі міжнародної ізоляції Москва поглибила політико-економічні зв’язки з Пекіном, але в цих двосторонніх відносинах явно домінує Піднебесна.
Росія стає для Китаю радше сировинним придатком, ніж повноцінним партнером. Цікаво, що для розширення державних відносин у торгово-економічній сфері в кінці травня до Китаю приїхав прем’єр-міністр Росії Міхаїл Мішустін — саме його Пекін, імовірно, розглядає як наступника Владіміра Путіна.
Чому Росія нервує через турне Кулеби по Африці?
Україна намагається посилити свій вплив в Африці та розвиває дипломатичні відносини з державами континенту. Нещодавно міністр закордонних справ Дмитро Кулеба розпочав тут друге турне. За його словами, Україна прагне залучити якомога більше африканських країн до “формули миру”, заручитися підтримкою безперебійного експорту в межах Чорноморської зернової ініціативи та створити нові можливості для українського бізнесу в регіоні.
Крім того, Росія поширює в Африці дуже багато дезінформації, зокрема про Україну — а цьому, звісно, потрібно протидіяти.
За підсумками візитів Дмитра Кулеби Україна й Марокко домовилися провести переговори про спрощення торгівлі та візового режиму, а Україна й Ефіопія планують створити міжурядову економічну комісію. Наша держава посилить дипломатичну присутність у регіоні — йдеться про відкриття посольств у столиці Мозамбіку Мапуту та столиці Руанди Кіґалі.
Також напередодні Дня Африки, який відзначають 25 травня, Дмитро Кулеба зустрівся з Головою Африканського Союзу Азалі Ассумані та Головою Комісії Африканського Союзу Мусою Факі Махаматом. Вже відомо, що Україна започатковує системну співпрацю з цією організацією, до якої входить 55 держав.
Окремою темою зустрічі з посадовцями Африканського Союзу стала продовольча безпека в Африці та російський зерновий шантаж. Мабуть, саме ця розмова найбільше розлютила Кремль, адже наступного дня міністр закордонних справ Росії Сєргєй Лавров зателефонував Азалі Ассумані, щоб “обговорити перспективи подальшої взаємодії Росії з панафриканською організацією, підтвердивши націленість на розвиток конструктивного і партнерського діалогу в політичній, економічній та гуманітарній сферах”.
Недаремно Дмитро Кулеба відзначає, що в Москві уважно стежать за його візитами. За його словами, туди, де зʼявляється він, невдовзі приходить російський посол і розповідає: мовляв, як погано, що ви приймали українського міністра. Кулеба підкреслює, що Сєргєй Лавров вже планує поїздку в Африку “по його слідах”, аби говорити з тими самими людьми.
Нагадаємо, що в жовтні 2022 відбулося перше в історії турне міністра закордонних справ України в африканські країни. Тоді Дмитро Кулеба відвідав Сенегал, Кот-д‘Івуар, Гану та Кенію.
Чому Росія погодилася на продовження “зернової угоди”?
Своїми діями щодо “зернової угоди” Росія вкотре продемонструвала, що її слова нічого не варті. Втім, цього разу така непостійність зіграла на користь України — і, можливо, Реджепа Ердогана.
Розпочнімо з того, що угода про Чорноморську зернову ініціативу передбачає продовження мінімум на 120 днів. Але Росія не була б Росією, якби не спробувала порушити цю домовленість — наприклад, у березні 2023 року. Тоді росіяни погодилися продовжити дію угоди, однак лише на 60 днів. Кремль вимагав виконати свої умови, серед яких — підключення “Россільхозбанку” до SWIFT, зняття заборони на доступ в порти, відновлення роботи аміакопроводу “Тольятті — Одеса” тощо.
І навіть після продовження угоди країна-агресор всіляко намагалася її зірвати. Росіяни через своїх представників у Спільному координаційному центрі, який інспектує кораблі, штучно уповільнювали проходження суден. Наприклад, російська сторона вже місяць блокує на вхід український порт “Південний” — один із трьох, що передбачені “зерновою угодою”.
Паралельно Росія погрожувала вийти з угоди, якщо її вимоги не виконають. Втім, коли до кінця добігав анонсований росіянами 60-денний термін, а жодних умов так і не виконали, в Кремлі змінили риторику та погодилися продовжити угоду ще на два місяці — з 18 травня до 18 липня.
В Росії пояснили, що зробили це на прохання турецької сторони, але відкинули зв’язок своїх рішень із президентськими виборами в Туреччині — 28 травня в другому турі переміг чинний президент країни Реджеп Таїп Ердоган.
На нашу ж думку, російські політики нещирі у своїх словах. Продовження угоди було вимушеним реверансом Росії в бік турецького президента, який використав ситуацію, щоб продемонструвати виборцям: його прізвище — синонім могутності Туреччина на міжнародній арені.
Чому Угорщина підіграє Росії?
З 2010 року Угорщину очолює прем’єр-міністр Віктор Орбан, який активно підтримує російські наративи у війні проти України. У своїх геополітичних переконаннях він схожий на Владіміра Путіна — його погляди грунтуються на неоколоніальній політиці, роздмухуванні націоналістичних настроїв та імперської ностальгії. Наприклад, варто пригадати, як Орбан прийшов на товариський футбольний матч у Будапешті з шарфом, на якому зображена карта “Великої Угорщини” з частинами сусідніх держав у її складі.
Важливою складовою політики Орбана став курс на “неліберальну демократію” — політичну систему, за якої зменшується роль народовладдя та обмежують конституційні права громадян. За період багаторічного лідерства проросійського політика Угорщина поступово кочує до авторитаризму, стаючи все менш демократичною державою. 15 вересня депутати Європарламенту визнали, що Угорщина опинилася поза спільнотою демократій та перетворилася на “гібридний режим виборчої автократії” під керівництвом націоналістичного уряду Орбана.
Також однією з можливих причин симпатій Орбана до Путіна може бути його бажання забезпечити свою країну дешевими енергоносіями. А Росія стратегічно розглядає Угорщину як важливого союзника в Євросоюзі й НАТО — такого собі “троянського коня” в цих організаціях. Саме тому Орбан часто критикує Євросоюз, порівнює євроінтеграцію з планами Гітлера про європейську єдність і ставить під сумнів необхідність існування ЄС. Також Угорщина планомірно саботує євроатлантичну інтеграцію України, гальмує отримання фінансової допомоги та не дозволяє постачати озброєння через свою територію.
Хто може стати наступним генсеком НАТО?
Генеральний секретар НАТО — головна посадова особа та речник Альянсу. Саме він фактично координує роботу організації, адже очолює Північноатлантичну раду — орган, що приймає політичні рішення. Також Генеральний секретар підтримує прямі контакти з главами держав і урядів, міністрами закордонних справ, міністрами оборони країн-членів і партнерів НАТО.
Генсека призначають уряди країн-членів на чотирирічний строк, який, проте, можна продовжити за взаємною згодою. З 1 жовтня 2014 року цю посаду обіймає колишній прем’єр-міністр Норвегії Єнс Столтенберг. Його мандат вже тричі продовжували, але в лютому 2023 речниця генсека Оана Лунгеску заявила, що “Столтенберг не має наміру домагатися подальшого продовження терміну своїх повноважень”. Тож, попри агресію Росії проти України та беззаперечні таланти Єнса Столтенберга, НАТО, ймовірно, доведеться, змінювати свого головного посадовця.
То хто ж може стати його наступником чи наступницею?
Перш за все, зазначимо, що, за негласною традицією, генеральним секретарем НАТО стає представник європейської держави. Так, видання Politico відзначає, що серйозною претенденткою на цю посаду є прем’єр-міністерка Данії Метте Фредеріксен, яка 5 червня має відвідати Білий дім та обговорити з Джо Байденом зв'язки між країнами, роботу союзників НАТО щодо зміцнення трансатлантичного партнерства та підтримку України. Попри це, скептики підкреслюють, що Данія витрачає на оборону лише 1,4% від свого ВВП, а бажаний рівень для країн Альянсу — 2%. Крім того, сама Метте Фредеріксен ще місяць тому підкреслювала, що не є кандидатом на посаду Генсека НАТО. Втім, у нашому світі все дуже швидко змінюється.
Серед можливих кандидатів на посаду генсека також називають прем’єр-міністра Іспанії Педро Санчеса, прем’єр-міністра Нідерландів Марка Рютте та міністра оборони Великобританії Бена Воллеса.
Як претендентку згадують і прем’єрку Естонії Каю Каллас, але багато хто побоюється, що її політика буде занадто “яструбиною”. Водночас саме держави східного флангу НАТО не помилилися у своїх попередженнях щодо агресивної політики Росії.
Ще однією можливою кандидаткою на посаду генсека НАТО може стати чинна глава Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн. Строк її повноважень на цій посаді спливає в наступному році, але низка країн-членів НАТО нібито вже запропонували їй піти у відставку достроково, щоб очолити альянс у жовтні цього року.
Як бачимо, потенційних претендентів на посаду очільника НАТО досить багато. Для нас же головне, що всі вони єдині у непохитній підтримці України. Врешті, можливо, Єнс Столтенберг ще змінить свою думку та залишиться генсеком аж до чергового саміту НАТО в 2024 році.
Для Цензор.НЕТ