Хто несе відповідальність за війну? На перший погляд, відповідь здається очевидною — держава-агресорка. Адже саме держави програють війни, платять контрибуції, втрачають території та несуть колективну відповідальність. Але держава — це юридична конструкція, яка не може постати перед судом, дати свідчення, понести покарання чи відчути сором.

До розуміння, що відповідати за воєнні злочини має конкретна людина, міжнародне право йшло понад п'ять століть. Спершу коло відповідальності охоплювало окремих виконавців, згодом — військових командирів, а зрештою й тих, хто ухвалює рішення про початок війни. І чим вищою у таких випадках була посада людини, тим серйознішим був рівень її відповідальності за вчинені злочини. Саме ця еволюція привела міжнародне правосуддя від суду 1474 року над намісником герцога Бургундського Петером фон Гагенбахом до створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України.

Втім, щоб судити когось за порушення правил, спочатку ці правила потрібно сформулювати. Важливим кроком у цьому напрямі стали Гаазькі мирні конференції 1899 і 1907 років, які вперше кодифікували закони та звичаї війни у міжнародних договорах. Особливе місце посіло «застереження Мартенса»: навіть якщо конкретна ситуація прямо не врегульована нормами права, люди залишаються під захистом законів людяності та вимог суспільної свідомості. Гаага ще не створила міжнародного суду, але заклала правову основу, на якій він згодом постав.

Першу спробу застосувати ці принципи до людини, яка стояла на чолі держави і віддавала злочинні накази, зробили після Першої світової війни. Стаття 227 Версальського договору 1919 року передбачала спеціальний суд із п’яти суддів над колишнім німецьким кайзером Вільгельмом II за «найвищу образу проти міжнародної моралі». Однак процес так і не відбувся: Нідерланди, де кайзер перебував після зречення престолу, відмовилися видати його союзникам. Світ ще не був готовий судити глав держав, але сам намір уже став важливим прецедентом.

Справжній перелом настав після Другої світової війни. Лондонська угода 8 серпня 1945 року та Статут Міжнародного військового трибуналу вперше запровадили міжнародну кримінальну відповідальність за злочини проти миру, воєнні злочини та злочини проти людяності. Саме тоді були сформульовані два принципи, які й сьогодні залишаються фундаментом міжнародного кримінального права: офіційна посада, навіть якщо йдеться про главу держави, не звільняє від відповідальності, а виконання злочинного наказу не є виправданням, хоча може враховуватися для пом’якшення при визначенні покарання. 

Такими самими засадами керувався і Токійський трибунал для Далекого Сходу, що паралельно судив керівництво Японії. А вже 1950 року Комісія міжнародного права ООН узагальнила ці напрацювання в Нюрнберзьких принципах. Один із них і сьогодні звучить однаково категорично: ні державна посада, ні отриманий наказ не звільняють людину від відповідальності за міжнародні злочини. Тож, після п’яти століть пошуків міжнародне право остаточно відмовилося від ідеї, що влада може бути захистом від правосуддя. 

Проте «холодна війна» знову заморозила цю ідею майже на пів століття, коли дві наддержави не дозволяли нікого судити. Відновлення ж цього підходу на практиці відбулось у 1990-ті: Рада Безпеки ООН у 1993 році створила Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії, а у 1994 році — щодо Руанди. Варто зазначити, що саме останній у 1998 році виніс перший в історії вирок міжнародного суду за геноцид у справі бургомістра Акаєсу.

Потім з'явилися «гібридні» суди, що поєднували міжнародних і національних суддів. Одним із найгучніших став Спеціальний суд щодо Сьєрра-Леоне, створений на основі резолюції Ради Безпеки ООН у 2000-му році. Саме він уперше після Нюрнберга посадив на лаву підсудних колишнього очільника держави — у 2012 році за воєнні злочини й злочини проти людяності засудили екс-президента Ліберії Чарльза Тейлора.

Усі ці трибунали створювались щораз ситуативно (ad hoc), але зрештою світ прийшов до усвідомлення потреби у постійно діючому судовому органі для такого рівня справ. Так, 17 липня 1998 року в Римі було ухвалено Римський статут, що заснував Міжнародний кримінальний суд — перший постійний міжнародний кримінальний суд в історії людства з юрисдикцією щодо геноциду, злочинів проти людяності та воєнних злочинів, а через десятиліття і злочину агресії. 

У 2010-му році на конференції в Кампалі (Уганда) держави нарешті узгодили визначення злочину агресії й додали його до Римського статуту, доповнивши попередню статтю з юрисдикцією. Саме він став «лідерським» злочином, який інкримінується не рядовим, а тим, хто реально керує політичними чи військовими діями держави за саме рішення розв'язати війну. Проте інша стаття Римського статуту передбачала такі умови для юрисдикції суду щодо агресії, що покарати керівництво держави, яка не визнала ці поправки, виявилося майже неможливо.

Саме в цю пастку й потрапила справа щодо агресії Росії проти України — Міжнародний кримінальний суд може переслідувати воєнні злочини, але не сам злочин агресії проти України. Щоб заповнити цю прогалину, 25 червня 2025 року Україна та Рада Європи підписали угоду про створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України — першого з часів Нюрнберга міжнародного суду присвяченого саме злочину агресії.

Створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України — це не випадковий політичний крок і не безпрецедентне рішення. Навпаки, це закономірний результат тривалого розвитку міжнародного кримінального права, яке століттями поступово звужувало простір безкарності. Якщо колись у XV столітті міжнародне правосуддя насмілювалося судити лише окремого намісника Гагенбаха, то сьогодні воно наблизилося до тих, хто ухвалює рішення про початок війни.  Саме в цьому і полягає сенс цієї п'ятсот річної еволюції: відповідальність дедалі менше залежить від посади й дедалі більше — від вчиненого злочину та переходить від держави як абстракції до конкретної людини на ім’я.

* * *

Із 2 квітня 2024 року всі громадяни України, які постраждали від російської агресії, можуть подати заяву до Реєстру збитків для України (RD4U). Реєстр збирає заяви та докази до них від фізичних, юридичних осіб і держави Україна про відшкодування збитків, втрат та шкоди, заподіяних агресією Російської Федерації проти України. Заява до Реєстру подається онлайн через вебпортал “Дія” або на сайті RD4U. Роз'яснення та інструкції про те, як подати заяву, є на сайті “Дія” та на самому порталі Реєстру, однак без попереднього досвіду подібних звернень розібратися може бути непросто. 

Із осені 2025 року консультанти ОПОРИ допомагають розібратись у деталях та правильно заповнити заяву. Такі консультації можна отримати офлайн на базі офісу «OPORA in Poland» у Варшаві та у таких обласних центрах України: Дніпро, Львів, Миколаїв, Рівне, Одеса, Чернігів, а також онлайн незалежно від місця перебування. Заповнити заявку на отримання консультації можна за посиланням: https://oporaua.org/zbitku.

У рамках проєкту консультанти ОПОРИ також проводять групові просвітницькі заходи щодо подання заяв до Міжнародного реєстру збитків на запрошення партнерських громадських організацій та в місцях компактного проживання переселенців.

Проєкт реалізується Громадянською мережею ОПОРА у співпраці з Legal Action Worldwide за фінансової підтримки Swiss Solidarity.

Більше інформації шукайте у соціальних мережах та на сайті за хештегом #консультаціїRD4U

Заповнити заявку на отримання консультації можна за посиланням: https://oporaua.org/zbitku

 

Юлія Бодашевська, консультантка Громадянської мережі ОПОРА, спеціально для сайту Громадське радіо