Кожну війну ми звикли міряти людськими втратами — загиблими, пораненими, тими, хто втратив дім. Але у щоденних зведеннях не згадують ще однієї жертви — природи, а саме замінованих полів, випалених лісів, забруднених річок та морів, де гинуть дельфіни. Руйнівний вплив бойових дій на природу зазвичай відчутний і для наступних поколінь. Але щоб описати цей злочин, спершу потрібно було дати йому назву. Термін екоцид з’явився під час В’єтнамської війни. У лютому 1970 року американський біолог Артур Ґалстон, який досліджував хімічні речовини, для знищення бур’янів, уперше публічно вжив його, щоб засудити навмисне знищення природного середовища, в якому живуть люди. А 1972 року прем’єр-міністр Швеції Улоф Пальме у вступній промові на Стокгольмській конференції ООН прямо назвав В’єтнамську війну екоцидом. Новостворений термін буквально означав «вбивство нашого дому».

Хто несе відповідальність за війну? На перший погляд, відповідь здається очевидною — держава-агресорка. Адже саме держави програють війни, платять контрибуції, втрачають території та несуть колективну відповідальність. Але держава — це юридична конструкція, яка не може постати перед судом, дати свідчення, понести покарання чи відчути сором.

Коли людина, обвинувачена у воєнних злочинах, каже: «Я лише виконував наказ», здається, що це історія ХХ століття. Щось із Нюрнберзького процесу, із чорно-білої кінохроніки. Насправді ця фраза набагато старша.