На жаль, криваві звірства, які російська армія скоїла у Бучі, Гостомелі й Бородянці та продовжує чинити у Маріуполі й інших містах України, не є чимось цілком унікальним у світовій історії. Люди завжди винаходили все новіші й жорстокіші способи винищувати собі подібних, зокрема через розправи над мирним населенням у часи війни. Однак лише трагічне ХХ століття, сповнене крові мільйонів невинних жертв, змусило міжнародну спільноту переглянути своє ставлення до винних у злочинах проти цивільних. Про те, як саме відбувалися трибунали над воєнними злочинцями і які уроки з цих процесів засвоїло людство, — читайте далі у матеріалі. 

Лейпцизькі процеси

Попри поширене уявлення, Нюрнберзький процес не був першим трибуналом для засудження воєнних злочинів. Уже після Першої світової війни, яка призвела до страшних людських втрат і руйнувань, суспільство змінило традиційну практику амністії всіх учасників військових дій. Зокрема, умови Версальського мирного договору (1919) передбачали, що Німеччина має забезпечити покарання тих, кого підозрювали у воєнних злочинах. І хоча цей список налічував близько 900 осіб, згодом його скоротили до 45, а ще пізніше, після вимоги німецького уряду представити докази вини кожного з підозрюваних, — тільки до 12.

Слухання почалися 23 травня 1921 року у Верховному Суді в місті Лейпциг. Процеси вели німецькі судді, оскільки обвинувачені були громадянами цієї країни. Однак саме цей чинник призвів до того, що частину воєнних злочинців виправдали, а решті призначили порівняно несуттєві покарання. Наприклад, капітана Еміла Мюллера, відповідального за утримання військовополонених у таборі Флаві-ле-Мартель, де бранці масово гинули від голоду й дизентерії, засудили всього до 6 місяців ув’язнення із врахуванням уже відбутого ним строку. 

Актуальною проблемою під час процесу став пошук достовірних доказів воєнних злочинів. У випадку вже згаданого Еміла Мюллера очевидці свідчили, що саме він винен у створенні жахливих антисанітарних умов у таборі. Однак німецькі документи свідчили, що він покинув табір ще до того, як там почалася епідемія й масова смертність. Оскільки свідків опитували аж за два роки після пережитого, вони не могли точно відтворити хронологію. Обвинувачення довелося зняти, і Мюллера визнали винним тільки у жорстокому поводженні з в’язнями (словесні образи й побиття). 

Цей випадок ілюструє необхідність вчасно фіксувати докази воєнних злочинів та записувати свідчення їх очевидців. Саме тому нещодавно ОПОРА запустила ресурс russiancrime.org для оперативного збору доказів воєнних злочинів росії проти України.

Нюрнберзький процес

Лейпцизький трибунал неоднозначно сприйняли і громадяни Німеччини, які вважали його національною ганьбою, і громадяни союзних держав, що вимагали суворішого покарання для воєнних злочинців. Попри все, людство засвоїло цей урок — Нюрнберзький трибунал після Другої світової війни проводили представники чотирьох держав-переможців, що забезпечило справедливе покарання злочинців. 

Передумови для такого процесу заклала ще так звана “Декларація про звірства”, підписана в 1943 році між СРСР, США та Великобританією. У документі йшлося: після поразки Третього Рейху його громадян повернуть назад до тих країн, де вони вчинили свої злочини, і їх “засудять на місці народи, над якими вони познущалися”. Що ж стосується тих німців, чиї злочини не мали певної географічної локалізації, то їх слід було би покарати за спільним рішенням урядів союзників.

За кілька місяців після капітуляції Німеччини чотири держави-переможниці (Великобританія, Франція, США та СРСР) взялися до втілення цих планів. Вони уклали Лондонську угоду, де визначили засади діяльності Міжнародного військового трибуналу.

Місце для слухань обрали невипадково — саме в Нюрнберзі відбувалися щорічні з’їзди НСДАП (нацистської партії). Водночас у понищеній Німеччині було складно знайти достатньо велике незруйноване приміщення, і вибір впав саме на Палац правосуддя, де під час війни утримували до 1200 полонених. 

На відміну від Лейпцизького трибуналу, суддями у Нюрнберзі були представники чотирьох держав-переможців. Водночас кожна з країн мала своїх обвинувачів, а підсудним надали адвокатів. Тривав процес із 20 листопада 1945 року до 1 жовтня 1946-го. Всього відбулося 216 засідань. 

Обвинуваченими на процесі стали 24 представники політичної, військової і дипломатичної верхівки Третього Рейху. Лише трьох із них виправдали, а всіх інших засудили або до смертної кари (12 осіб), або до різних строків тюремного ув’язнення. Трибунал визнав злочинною також і діяльність кількох нацистських організацій (СС, СД, СА і Гестапо), що відкрило можливість для подальших судових процесів над тими, хто входив до цих структур. Такі суди тривали до кінця ХХ століття. 

Статут Трибуналу та його висновки зробили революцію у сфері права. Відповідно до цих документів, виділено три типи злочинів, що підпадають під юрисдикцію міжнародного права:

  • злочини проти миру (розв’язування агресії або війни); 
  • воєнні злочини;
  • злочини проти людства. 

Окремо варто згадати про документування цих злочинів і докази, представлені в суді. Основою доказової бази стали нацистські документи, вилучені союзниками. До уваги брали і свідчення очевидців, зокрема усні, причому захист використовував їх значно частіше, ніж сторона обвинувачення. Чи не вперше як докази були використані відео, особливо нацистські документальні фільми.

Токійський процес

Після Другої світової війни трибунал, подібний до Нюрнберзького відбувся і щодо союзника нацистів — Японії. Міжнародний військовий трибунал для Далекого Сходу, або ж Токійський процес, тривав із 3 травня 1946 року до 24 січня 1947-го. Слухання відбувалися у приміщенні Міністерства армії Японії в Токіо. Із 25 осіб, що постали перед судом, сімох засудили до смертної кари, шістнадцятьох — до пожиттєвого ув’язнення. Виправданих не було. 

Членами трибуналу були представники одинадцяти країн, що воювали з Японією, — це Австралія, Канада, Китай, Франція, Індія, Нідерланди, Нова Зеландія, Філіппіни, СРСР, Велика Британія та США. Кожна з держав також мала свою команду обвинувачів. 

В цілому Токійський трибунал діяв за моделлю свого нюрнберзького “брата”, але не без відмінностей. Союзники мали у своєму розпорядженні менше японських документів, ніж обвинувачення в Нюрнбергу — нацистських. Ключовим став таємний “Меморандум Танаки” 1927 року, де був викладений план захоплення Китаю. Саме тому судовий процес охоплював триваліший період часу — від 1931 року, коли Японія вторглася в китайську Маньчжурію, до японської капітуляції в 1945 році. Крім того, обвинувачення активно використовувало усні й письмові свідчення очевидців, особливо дані під присягою. 

Аби довести вину підсудних, обвинувачі використовували принцип “командної відповідальності”, відомий також як “правило Ямасіти”. Ця доктрина не вимагає підтвердження того, що командування давало злочинні накази (як це було на Нюрнберзькому процесі). Обвинувачення мало довести три речі: що воєнні злочини були систематичними або масовими; обвинувачені знали, що війська чинять звірства; і мали повноваження їх припинити. 

Проблемою Токійського трибуналу стало небажання США засуджувати імператора Хірохіто (зокрема тому, що американці побоювалися можливого хаосу в окупованій ними Японії). З 1931 до 1945 року Японією керувало 16 різних прем’єр-міністрів, і тільки імператор залишався незмінним. До того ж “правило Ямасіти” мало би передбачати відповідальність монарха як найвищого керівника держави. І все ж, США вдалося представити імператора як жертву змови, тому на лаві підсудних його не було. 

Трибунал над Слободаном Мілошевичем

Далеким “нащадком” Нюрнберзького трибуналу був процес проти воєнних злочинців, що чинили звірства на території колишньої Югославії.

“Вони б і мухи не скривдили” — саме так хорватська письменниця Славенка Дракуліч назвала свою збірку нарисів про тих, кого засудив Міжнародний кримінальний трибунал щодо колишньої Югославії. На численних засіданнях на лаві підсудних вона бачила людей, цілком схожих на нормальних. Однак ще зовсім нещодавно вони чинили криваві звірства проти мирного населення. 

Розпад комуністичної Югославії, що розпочався у 1990-х роках, супроводжувався численними військовими конфліктами. Сербські політичні лідери не хотіли визнавати незалежність новоутворених держав. Якщо відокремлення Словенії й Македонії відбулося практично безкровно, то унезалежнення Хорватії, Косово та Боснії й Герцеговини призвело до війн і численних порушень міжнародного права.

Міжнародний кримінальний трибунал щодо колишньої Югославії утворений рішенням Ради Безпеки ООН 25 травня 1991 року як реакція на ті криваві події. На відміну від постійно діючих міжнародних судів у Гаазі, що “спеціалізуються” на певних типах злочинів, Трибунал мав повноваження притягати до відповідальності за акти геноциду, злочини проти людства, серйозні порушення Женевських конвенцій та порушення законів і звичаїв війни.

Одним із ключових процесів трибуналу став суд над Слободаном Мілошевичем — очільником Сербії з 1989 до 2000 року. Його справа стосувалася всіх трьох конфліктів – хорватського, боснійського та косовського. Крім того, він став першим головою держави, якого засудив Міжнародний трибунал.

Спершу, в травні 1999 року, Трибунал висунув Мілошевичу звинувачення в організації депортації албанського населення з Косово, аби зберегти контроль Сербії над регіоном. Під час цих примусових переселень загинуло близько 600 косоварів. Крім того, ще близько 10 000 косоварів стали жертвами збройного протистояння, і абсолютну їх більшість становили цивільні. На момент оголошення рішення війна в Косово все ще тривала.

Згодом, 12 лютого 2002 року, гаазький трибунал розглянув злочини Мілошевича, скоєні в Хорватії та Боснії і Герцеговині в 1991–1995 роках. Найбільш резонансним із них стала різанина у Сребрениці у липні 1995 року, яку суд визнав геноцидом. Тоді сербська армія та загін “Скорпіони” вбили більше 8000 боснійських мусульман у місті Сребрениця, яке ООН назвав “безпечною зоною” під своїм захистом. Десять років потому, в 2015-му, Рада Безпеки ООН спробувала також визнати події в Сребрениці геноцидом, однак таке рішення ветувала (вгадайте, хто?) російська федерація.

Врешті, у 2000 році Мілошевич програв президентські вибори. За законом Сербії, кандидат-переможець повинен набрати більше 50% голосів. За офіційними результатами, лідер опозиції Воїслав Коштуниця набрав більше голосів, ніж Мілошевич, але все ще менше 50%. Незалежні спостерігачі такий висновок не підтвердили. У Бєлграді почалися масові протести, відомі як «бульдозерна революція». Врешті, Мілошевич визнав свою поразку. Згодом його ув’янили за звинуваченнями у розкраданні коштів та корупції. За кілька місяців, 31 травня 2001 року, його передали до Міжнародного трибуналу.

11 травня 2006 року Слободан Мілошевич помер від серцевого нападу в тюремній камері трибуналу в Гаазі. Раніше він звертався до суду з проханням перевести його до Москви для отримання лікування, але трибунал відхилив це прохання. Від запропонованої йому медичної допомоги на місці, в Нідерландах, чоловік відмовився. Поховали його в місті Пожаревац, де він народився.

Через смерть Мілошевича суд так і не виніс остаточного вироку в його справі. Втім, у 2016 році під час оголошення вироку Радовану Караджичу, лідеру боснійських сербів, Трибунал заявив, що не має доказів вини Мілошевича у скоєнні міжнародних злочинів, фактично виправдавши його. 


Руандійський трибунал

В іншому кінці світу, в Руанді, із 7 квітня до 15 липня 1994 року (близько 100 днів) представники народу хуту винищили щонайменше 500 000 представників народу тутсі. Згодом Міжнародний кримінальний трибунал щодо Руанди назвав ці події геноцидом.

Громадянська війна між хуту і тутсі почалася ще в 1990 році. Однак сигналом до початку геноциду стало збиття літака, на борту якого перебував президент Жувеналь Хабіраміану, представник хуту. За кілька годин у Руанді сталися перші вбивства тутсі, що стали масовими і супроводжувалися руйнуваннями будівель та зґвалтуваннями. Розпочалося збройне протистояння. Врешті, загони Руандійського патріотичного фронту, що складалися переважно з тутсі, взяли під контроль владу в країні, і геноцид припинився.

Міжнародний кримінальний трибунал щодо Руанди утворений в 1995 році як реакція на події в країні за рішенням Ради Безпеки ООН, Судові процеси відбувалися в місті Аруша (Танзанія). Також офіс Трибуналу працює у Кігалі (Руанда), а палата для апеляцій — у Гаазі (Нідерланди). Від початку своєї роботи Трибунал розглянув справи проти 93 осіб, щодо 85 з яких виніс обвинувальні вироки. Пізніше, у 2001 році, в Руанді з’явилися місцеві суди «ґачача», які діють дотепер, притягаючи до відповідальності місцевих виконавців геноциду.

Важливою складовою роботи Трибуналу стало визнання злочину зґвалтування засобом скоєння геноциду. У своїй пропаганді хуту активно закликали до сексуального насильства не тільки проти жінок тутсі, а й проти хуту, що були заміжні за чоловіками тутсі. Наслідком хвилі зґвалтувань стало різке зростання рівня ВІЛ-інфікованих. Ба більше, хуту випустили з лікарень чимало людей, хворих на СНІД, і спонукали їх до сексуального насильства. Іншими словами, жінки тутсі ставали жертвами зґвалтувань не тільки через свою належність до жіночої статі, а й через етнічну ідентичність, що стало підставою для визнання цих злочинів засобом геноциду.

Окремо варто згадати про так званий “Media Case”, тобто справу проти представників ЗМІ. Уперше в міжнародному праві журналістів притягнули до відповідальності за заклики до скоєння геноциду. Двоє з них, Фердинанд Нахімана та Джин-Боско Бараяґвіза, були засновниками й керівниками радіостанції, яка в своєму ефірі таврувала тутсі як ворогів, а опозиційних представників хуту, що не підтримували геноцидну політику, – як їхніх спільників.

Натомість Гассан Нґезе видавав популярну газету “Kangura”, на сторінках якої тутсі характеризували як тих, хто хоче незаконно захопити владу і зруйнувати “демократичну” систему, встановлену хуту. Також ще в 1990 році Нґезе опублікував “Десять заповідей хуту”, де йшлося, наприклад, про те, що кожен хуту, який одружиться з жінкою тутсі або візьме її на роботу, буде вважатися зрадником. “Хуту повинні твердо і пильно боротися проти свого спільного ворога — тутсі”, — писав журналіст.

Врешті, Нахімана і Нґезе засудили до довічного ув’язнення, а Бараяґвіза – до 35 років позбавлення волі. Згодом апеляційний суд зняв деякі обвинувачення із Нгезе і замінив довічне ув’язнення на 35-річний термін у в’язниці. Власне кажучи, цей процес проти медійників має стати нагадуванням для скабєєвих, кісєльових та інших соловйових – публічні заклики до винищення іншого народу легко «конвертуються» у немаленькі тюремні строки.

 

Підготувала Тетяна Сопронюк