російська загарбницька війна в Україні та окупація українських територій — це не лише про міждержавні відносини. Передусім це про людей, які на мешкають на окупованих територіях. Звісно, своїми політичними переконаннями та світоглядом жителі ТОТ являють собою доволі строкате суспільство. Разом з тим, вони перебувають під тиском окупантів і живуть у постійному страху за своє життя та життя своїх близьких. Про це аналітики ОПОРИ та запрошені експерти поговорили під час щопонеділкової онлайн-дискусії «Окуповані» 1 серпня.

За словами старшого аналітика ОПОРИ Олександра Клюжева, дуже часто в інформаційному просторі існує два кардинальних протилежних розуміння того, чим живуть люди на окупованих територіях. «Є романтичне уявлення, що всі люди, які живуть на окупованих територіях, тільки тим і займаються, що допомагають нашим героїчних Збройним силам або намагаються послабити агресора. Є інше, негативне сприйняття, що ті, хто залишився на окупованих територіях, обов’язково грає проти інтересів України. А ми хочемо розібратися, власне, які стадіє прийняття, сприйняття проходять люди. Люди не просто живуть в умовах, які їм нав’язує агресор, вони ще й рефлексують на ці вимоги. І з точки зору реакції в цілому суспільства і держави важливо розібратися, які тут ключові проблеми у людей, як ми ці проблеми людей маємо сприймати, як ми повинні сприймати прояви взаємодії мешканців окупованих територій з окупаційними адміністраціями. Такі форми взаємодії в будь-якому разі неминучі, тому що люди живуть на території, яка контролюється державою-окупантом. Ми маємо ці прояви ігнорувати? Ми маємо людей залякувати? Чи ми маємо робити щось інше?», - Клюжев.

За словами аналітика ОПОРИ Анатолія Бондарчука, окупанти проводять доволі потужну кампанію для того, щоб сподобатися місцевим мешканцям.

«Вони намагаються демонструвати турботу про місцевих мешканців, яка, наприклад, проявляється в наданні різної гуманітарної допомоги, вирішення якихось побутових проблем, наприклад, встановлення лавочок в парках тощо», - Бондарчук.

За словами аналітика, після того як Антонівський міст був пошкоджений та перестав бути придатним для використання, окупанти зробили переправу через річку Дніпро і зняли для російського телебачення багато пропагандистських роликів про те, як вони допомагають місцевому населенню потрапляти з одного берега на інший.

Також за його словами, окупанти обіцяють пенсіонерам виплату пенсій у 10 тисяч російських рублів.

«Тобто, ми бачимо, що це такий момент, коли вони намагаються схилити мешканців на свою сторону. Паралельно з тим дуже багато інформаційних тез поширюється, якими вони намагають дискредитувати українську владу. Поширюють різну інформацію, ніби, що українська влада покинула мешканців окупованих територій, що вона про них не дбає і таке інше. Тобто, окупанти намагаються всіляко дискредитувати українську владу в очах мешканців окупованих територій для того, щоб знизити її підтримку. І, відповідно, працюють в цьому плані дуже серйозно в інформаційному просторі через різні соціальні мережі, телебачення російське і проросійське, яке вони контролюють. І таким чином вони намагаються схилити громадську думку мешканців, які живуть на цих територіях», - Бондарчук.

За його словами, окупанти також намагаються організовувати дозвілля для молоді, відновлюють у Херсоні футбольний клуб. Крім того, відбувається рейдерство університетів і шкіл – призначаються колаборанти на посади директорів шкіл та ректорів вищих навчальних закладів, щоб у вересні запустити освітній процес.

Також, як зазначає аналітик, окупанти готуються до так званого «референдуму», проте дати наразі не називають і в чому полягає підготовка теж наразі не говорять. Були спроби формування так званих «виборчих комісій», а ще окупанти намагаються створити враження, що мешканці окупованих територій підтримують ідею так званого «референдуму», попри те, що вони самі на своїх інформаційних ресурсах зазначали, що мешканці Херсонщини цю ідею не підтримують. Крім того, продовжуються візити різних російських посадовців на окуповані території, починаючи з депутатів держдуми, закінчуючи губернаторами деяких регіонів. Так звані «гуманітарні штаби» партії «Единая россия» також контролюються депутатами держдуми, що сприяє їхньому контролю над інтеграцією окупованих територій в російську федерацію. Продовжуються спроби взятим приватний бізнес під свій контроль через перереєстрацію.

Як зазначив старший аналітик ОПОРИ Олександр Клюжев, оскільки на території Донеччини та Луганщини йдуть бойові дії, то це безпосередньо впливає на події на окупованих територіях, в т.ч. з точки зору активності окупантів.

«У порівнянні з тими періодами, які були під час умовних оперативних пауз, зараз великої публічної активності немає. Відбувся злочин проти українських військовослужбовців в Оленівці. Але не зважаючи на цей злочин, цю трагедію, окупанти в Донецьку і Луганську продовжують підготовку  до так званих «трибуналів» проти наших військовослужбовців, що буде порушенням їх прав у відповідності до Конвенції. І відразу після злочину в Оленівці повідомили, наприклад, в так званій «днр», що ще 5-6 військовослужбовців направлені до псевдосуду і вони знову апелюють до того, що ці військовослужбовці ніби є іноземними громадянами, і прямі погрози їх життю лунають. Є з боку представників окупанта певні такі наміри вимагати від цивілізованого світу вийти з ними на контакт у зв’язку з загрозами життю внаслідок так званих «судових рішень» цих військовослужбовців. Тобто, як ми говорили неодноразово, відбувається прямий шантаж життям військовослужбовців-полонених. І вони цього не приховують», - Клюжев.

З політичних подій в Донецьку та Луганську, за словами аналітика, відбувається презентація росіянами планів з відбудови територій, які вони самі ж і знищили. Ці плани начебто були розроблені науково-дослідницькими інститутами рф. І там фактично визнається неможливість швидкого відновлення базових послуг та умов життя на цих територіях. Тобто, вони це визнають і нічого людям не обіцяють.

Олег Покальчук, військовий психолог, вважає, що технологія окупації є достатньо банальною, оскільки вона має справу з великими масами населення, а чим масовіший вплив, тим він примітивніший.

«Ця технологія була і за часів нацистської окупації. Спочатку – терор, потім була так звана операція «Ніч і туман», коли люди зникали без суду і слідства. Відповідно, це опирається на алгоритми динаміки людської поведінки, яка спочатку намагається мінімізуватися і примітизуватися до виживання свого, а потім шукати можливості соціалізації, якщо нова соціалізація буде уявлятися незворотньою. Динаміка цієї нової соціалізації налічує приблизно 2,5-3 роки. Тобто, умовно кажучи ,якби ми у 2017 році відвоювали Донбас, то ми б мали значно більше шансів на реінтеграцію в соціальному і політичному плані населення, яке там лишилось. Далі люди адаптовуються і приймають нові правила гри, незалежно від того, подобаються вони їм чи ні. За аналогом європейської окупації нацистами, у Франції рух спротиву насправді дуже невеликий на початку, він складався з іспанців, євреїв, німецьких комуністів і радянських військових, які втекли. Жан-Поль Сартр, класик філософії й літератури, спокійно викладав в коледжі при нацистах. А потім вже заднім числом, коли дійшло до гарячого, всі побігли записуватися в партизанів, в рух спротиву. Аж до того, що десятиліттями потім собі приписували заслуги і симпатії до руху спротиву. Тут, на жаль, чи на щастя, людська поведінка є абсолютно стандартна. Російський вплив він базується на двох складових. Перша – оця банальна така нацистська, про яку я сказав. Друга – це ідеологічна радянська установка на тип пропаганди, який їм потрібно вести, без абсолютного врахування реальності. І є нюанси розвідувальної роботи, диверсійної роботи, інформаційної роботи, які в масі своїй ми не бачимо – вони впливають на більш локальні групи населення або на окремих людей», - Покальчук.

На його думку, в ідеологічну роботу це інтегрується наразі погано, бо динаміка зараз не на користь росіян. Експерт вважає, що багато нестиковок є в цьому загальноокупаційному тренді, з огляду на те, що ми можемо чути і бачити про ситуацію на окупованих територіях.

Експерт зазначає, що цивільна людина, яка з різних обставин залишається жити на окупованій території має дві опції – фізично вижити та моральний бар’єр. «Одна справа, коли окупант тобі каже підметати вулицю, а друга – коли він каже брати участь в якихось ідеологічних окупантських преференціях чи зміцненні окупаційної влади. Тут завжди можна знайти можливість «пропетляти», як то кажуть. Я думаю, що українці в цьому майстри», - Покальчук.

Щодо відмінності колаборації з окупантами та стратегією виживання, за словами, експерта, є кілька градацій, які були чітко встановлені ще після Другої світової війни. Зокрема у Франції, коли Міністерство окупованих територій розробляли концепцію перехідного правосуддя, вони визначили приблизно 5 градацій. Від неосудження людей, які просто там функціонували, навіть беручи в чомусь участь технічно (як можна звинувачувати сантехніка, який там лагодив трубу) до кримінального переслідування людей, які скоювали акт державної зради або інший злочин, який передбачає кримінальне покарання.

«Відповідно, оцей процес встановлення істини достатньо тривалий, і він повинен передбачати певний фільтраційний період – контррозвідувального опитування, різного роду з’ясування обставин, в яких були ці люди. Як, власне, завжди буває після всякої окупації. І очевидно, що серед цих людей буде певна частина легендованої російської агентури, яка залишиться для вчинення своїх дій, які їм говорять куратори. Це теж треба враховувати, але я сподіваюсь, що наші контррозвідувальні органи цілком свідомі цього», - Покальчук.

Він підкреслює, що місцеві люди всіх знають, точно знають вину і залежність кожного. «Задача цього юридичного підходу перехідного правосуддя – не ліквідувати, а зменшити можливість самосудів, які неодмінно будуть все одно. Тому що люди місцеві точно знають, хто, що, за скільки, коли. І я не знаю, в мене тут немає морального права говорити про те, правильно це чи ні, але я думаю, що кара в прямому чи юридичному вигляді дістане кожного», - Покальчук.

На думку експерта, досвід попередніх 8 років демонструє, що чим далі люди від окупованих територій, тим радикальніші та безжальніші вони у ставленні та оцінці щодо мешканців окупованих територій. «Це така собі шкала Богардуса, індекс соціальної дистанції – якщо ви там чогось не тямите або не знаєте, то воно для вас значно далі і тривожніше, є потенційним носієм якоїсь небезпеки. Я думаю, що це буде серйозною соціальною проблемою, яка зараз, власне, народжується. Тому що люди в тилу свідомо і підсвідомо намагаються відмежуватися від реалій і обставин війни. І чітко намагаються спозиціонувати себе як людей поза війною, тобто вони якби в курсі, що вона відбувається, але в такий чарівний спосіб хочуть убезпечити себе ментально приносячи в жертву тих, хто перебуває на окупованих територіях за рахунок цієї своєї такої принциповості, безжальності і високої патріотичності, яка у них самих не завжди в діях виявляється, але вони вимагають цього від людей під окупацією. І це дуже далеко від якоїсь суспільної етики, але у нас в суспільстві етики і так нема, у нас є мораль. Мораль – це ставлення до тих, кого ти знаєш особисто, а етика – це до тих, кого ти не знаєш особисто. У нас суспільна етика так і не створилась, і за рахунок цього така от отаманщина патріотична квітне зараз, в тому числі й за рахунок війни», - Покальчук.

Він вважає, що рефлексії людей поза фронтом мало будуть впливати на реальний перебіг подій. «Тому що значною мірою це детерміновано страхом людей за своє життя, в т.ч. і в тилу, загальною невротизацією і повним нерозумінням того, що відбувається на Сході і на Півдні. Тобто, люди, які там, або люди, які приїхали звідти, вони не розуміють, як це там виглядає, яка конфігурація цього. А пояснити це людині, яка лишилася в Україні, але нікуди не виїжджала, на щастя, зі своєї домівки, не те, щоби важко, це важко сприйняти. Тому що спроєктувати свій побут на життя, в якому цей побут зруйнований вщент, навіть якщо живеш там у домі, психологічно дуже важко. Тому я поки не бачу можливості гармонізації для комунікації», - Покальчук.

На його думку, існує ризик втрати єдності й посилення розколу суспільства, особливо під час наступних виборів. «Треба розрізняти ризики, загрози і виклики – це різні категорії. Ризик безумовно такий існує. Загроза – це коли цей ризик набуває дуже видимих і чітких конфігурацій. Я думаю, що це може відбуватися при наступних виборах, наприклад. Якщо вони почнуть відбуватися в політичному житті. І цілком очевидно, що відбудеться перетягування ковдр на себе, як бувало в кожній країні. Наприклад, Черчіль програв вибори попри те, що він був абсолютним кумиром і Британії, і Європи під час війни. А шанси і виклики, власне, полягають в тому, що цей челендж, це протиставлення дасть можливість озвучити всім сторонам (я маю на увазі патріотичні сторони, тому що їх буде кілька) – тому що кожна сторона буде точно знати, як краще, хто винен, що робити. Кожна зі сторін буде озвучувати, я сподіваюсь, якісь факти чи конкретні механізми того, як треба наводити лад з тим, що було і робити з тим, що має бути. І ця розмова може бути принциповою. Завдання тільки в тому, щоб цей конфлікт, а він буде безумовно, не переріс в сутичку. Це якби завдання вже політиків і, я думаю, громадянського суспільства в тому числі. Ми дуже хочемо традиційно мати все тут і зараз, але в історії так не буває. Принаймні в історії демократії», - Покальчук.

Психолог вважає, що страх деокупації у людей, які певний період вже мешкають на окупованих територіях, викликаний радше впливом пропагандистських меседжів. «Це залякування, звичайно, має коріння в російській пропаганді. Воно з точки зору юридичної чи практичної абсолютно беззмістовне, тому що дійсно люди, які працюють в якійсь там комунальній сфері, які до них можуть бути претензії юридичні? Інша справа, що «тилове суспільство», коли воно отямиться від цих переляків війни, воно буде намагатися підвищити самооцінку за рахунок перепозиціонування себе як «більш українців» і притлумлення, пригнічення, упослідження людей, які були в окупації. Отут може бути прикра ситуація, і це треба дивитися наперед, тому що такі речі треба абсолютно присікати заздалегідь. Ми бачили це по 2014 року та ставленню до переселенців з окупованих територій Донецької та Луганської області. Таке було, в невеликих масштабах, але така тенденція має бути. Відносно емоцій, то ми всі достатньо стривожені і достатньо перелякані. Тут справа же в тому, що одні перелякані люди будуть намагатися упосліджувати інших переляканих людей. Завдання держави може бути в тому, що вони оголосять, або конкретно покажуть, що підстав для переляку більше не існує в принципі – обнулити цю ситуацію до заводських налаштувань. І тоді спрощення цієї комунікації соціальної покаже якісь реальні економічні проблеми, соціальні проблеми, які можна буде технічно залагоджувати. Тому що ми ж політична нація, ми дуже сильно мистифікуємо і збільшуємо і без того існуючий драматизм. Мінімізація цього драматизму, в т.ч. і страху, є одним із завдань державного керівництва», - Покальчук.

Він вважає, що ми насамперед маємо думати про те, як цих людей зберегти, а отже підтримувати зв’язки та комунікувати як на державному, так і на персональному суто людському рівні основні меседжі: «Ми вас любимо. Ми вас пам’ятаємо. Ми вас не кинемо».

Антон Грушецький, заступник виконавчого директора Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), вважає, що на настрої населення на окупованих територіях впливає те, з якими настроями люди на цих територіях підійшли до моменту окупації.

«У 2014 році цей період березень-квітень-травень був в інформаційному плані для України абсолютно жахливий і всередині країни, і на міжнародній арені. Тому що всередині країни це було завершення Революції Гідності – завершення трагічне. Воно завершилось і насправді за опитуваннями був певний розкол, що все таки Південь і Схід були проти Революції Гідності, не особливо підтримували ,в той яас як Центр і Захід скоріше підтримували. Південь і Схід був особливо в полоні російських каналів інформації. Західні наші партнери, особливо їхня громадськість, також сильно страждали від російської пропаганди. І насправді цей період був найгіршим для України», - Грушецький.

Експерт також наводить дані тодішніх соціологічних опитувань у квітні 2014 року, яке відбувалось у всіх областях України, окрім Криму, та було репрезентативним для всієї країни. Наприклад, на Херсонщині та Запоріжжі на той час 5% підтримували ідею від’єднання від України та приєднання до росії. На Донбасі таких було до 30%, але проти від’єднання було більше 50%. З 2014 року та до тепер ті території Донеччини та Луганщини, які залишалися підконтрольні Україні, демонстрували стабільну підтримку проукраїнської інтерпретації і підтримку української державності. Тепер, відсоток тих, хто підтримував ідею від’єднання від України та приєднання до росії, на Херсонщині та Запоріжжі становив не більше 5-7%, а на підконтрольній території Донбасу це, умовно 10-15%. Навіть якщо врахувати, що певний відсоток відповідей респондентів може бути нещирим, то Херсонщина і Запоріжжя – не більше 10%, Донбас – не більше 20%.

«Але треба розуміти, що якщо Херсонщина це було 800 тисяч дорослого населення, то 10% – це теж 80 тисяч людей, які можуть зіпсувати сильно життя і створити картинку для російської пропаганди. Велике питання зараз в тому, які люди зараз виїхали з цих територій. На тій же Херсонщині, Запоріжжі, Донбасі більше половини населення виїхали. Вочевидь виїхали ті, хто дотримуються проукраїнської позиції, але навіть серед тих, хто залишився, абсолютна більшість зберігають саме проукраїнську позицію. І насправді вона була міцна і до цього повномасштабного вторгнення, і нинішні жахливі атаки – вони тільки зміцнюють», - Грушецький.