Соціальна згуртованість в українському суспільстві: кількісне дослідження

Методологія

Для дослідження соціальної згуртованості українського суспільства було проведене загальнонаціональне опитування серед українців, які перебувають в Україні (N = 2050), та українців, які виїхали за кордон після початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України та постійно проживають в країнах Європейського Союзу (N = 411).  У цьому дослідженні ми розуміємо поняття соціальної згуртованості як спроможність суспільства забезпечувати добробут всіх його членів, мінімізуючи нерівності та уникаючи поляризації, а також формувати спільноти вільних індивідів, які підтримують одне одного та досягають спільних цілей демократичними методами (Hulse, Kath & Stone, Wendy (2007). Керуючись підходом Schiefer & van der Noll (2016), ми виділили 4 аналітичні виміри суспільно-політичного життя: економічний, соціальний, політичний та медійний. У кожному з цих вимірів ми тестували наявність обʼєктивних (tangible) барʼєрів, що перешкоджають індивідам реалізувати своє право та бажання брати участь в публічному житті, а також субʼєктивні перешкоди, які демотивують від такої участі та/або знижують відчуття агентності індивідів. 

Опитування в Україні

Опитування відбувалося з 01.04.2025 до 05.04.2025.

Опитування провів Rating Online LLC. Цільовою аудиторією опитування було доросле населення України старше 18 років. Опитування відбувалося на всіх територіях України, крім тимчасово окупованих територій і територій, де на момент проведення опитування був відсутній доступ до Інтернету й телефонного зв’язку.

Метод опитування: CATI-CAWI (Computer Assisted Telephone Interview, Computer Assisted Web Interview) — випадковий відбір респондентів за номером телефону з подальшим запрошенням до заповнення анкети онлайн.

Обсяг вибірки:

Доросле (від 18 років) населення України, яке проживає на території України, крім тимчасово окупованих територій і територій, де на момент проведення опитування був відсутній доступ до інтернету й телефонного зв’язку. n = 2050

Опитувальник був доступний двома мовами залежно від вибору респондента. Респонденти мали можливість відмовитися від участі в опитуванні та перервати проходження опитування у будь-який час. Якщо респонденти переривали участь в онлайн-опитуванні, але поверталися до нього пізніше, вони продовжували заповнювати анкету з місця, де вони зупинилися.

Серед 7237 респондентів, які погодилися на участь в онлайн-опитуванні, 2050 респондентів повністю завершили опитування. Response rate (online) = 28,3%

Середня тривалість етапу рекрутингу (CATI): 00:02:46

Середня тривалість опитування (CAWI): 00:27:43

Нижче наведено порівняння соціально-демографічної структури вибірки опитування зі структурою всіх, хто погодився на участь в опитуванні:

Опитування серед українців в ЄС

Аудиторія: українці віком від 18 років, які знайшли тимчасовий прихисток у країнах Європи після 24.02.2022. Результати зважені з використанням актуальних даних UNHCR (United Nations High Commissioner for Refugees, показник українців, які подали заяву на отримання притулку, ТП або аналогічні національні програми захисту).

Терміни збору даних: 5-7 квітня 2025. 

Метод опитування: CAWI (Computer-Assisted Web Interview) — онлайн-опитування через месенджери та соціальні мережі. 

Розмір вибірки ЦА: 411 респондентів

Для досягнення випадкового відбору і максимального охоплення було здійснено 249878 спроб контакту, якими досягнуто 5312 респондентів, з них:

Середня тривалість опитування (CAWI): 00:24:32

Нижче наведено відсотковий розподіл основних соціально-демографічних характеристик вибірки:

Ключові висновки

Хоча повномасштабне російське вторгнення спричинило серед українців потужний сплеск механічної солідарності — єдності, заснованої на спільному досвіді переживання екзистенційної загрози, — таке кризове обʼєднання ситуативне і може бути нетривким у часі. Довгострокова стабільність і розвиток суспільства залежать від формування органічної солідарності, тобто такої, що ґрунтується на міцних соціальних зв’язках, відчутті належності до ширшої політичної спільноти й орієнтації на спільне благо — навіть в умовах соціальної й культурної різноманітності.

За результатами дослідження ми фіксуємо нерівномірну ситуацію. Станом на зараз рівень соціальної згуртованості помірний та стійкий, посилений сильною спільною ідентичністю і солідарністю на горизонтальному рівні в умовах екзистенційної загрози. Про це свідчать переважання гордості бути українцем, сильна привʼязаність до нації та високий рівень взаємодопомоги. Ця згуртованість на низовому рівні слугує важливим буфером проти фрагментації суспільства в умовах війни. 

Водночас довіра на всіх рівнях, зокрема соціальному, є фрагментованою: більшість респондентів схильні не довіряти взагалі чи менше довіряти одне одному, медіа, які вони читають, та органам влади. Соціальна участь, тобто взаємодопомога на горизонтальному рівні й відчуття привʼязаності до своєї спільноти, не трансформується в громадянську участь, попри високий інтерес до політики. Масова економічна вразливість і труднощі з забезпеченням базових потреб, низький економічний потенціал і поширена відносна депривація, тобто відчуття, що людина не отримала тих благ, на які вона заслуговує чи які належать їй по праву, в поєднанні з низькою політичною агентністю і відчуттям невидимості для медіа є структурними ризиками для формування довгострокової, органічної солідарності в суспільстві. Коли фізична загроза знизиться або зникне, ці фактори можуть сприяти загальному розчаруванню та відстороненню від суспільного життя, а, отже, створити сприятливі умови для зростання популістичних чи екстремістських політичних сил.  

Розв'язання цих системних проблем — шляхом створення надійних систем економічної безпеки, сприяння інклюзивному врядуванню та формуванню незалежного, репрезентативного і прозорого медіасередовища — буде критично важливим для переходу від воєнної єдності до глибоко інтегрованого, стійкого та справедливого післявоєнного суспільства.

Економічний рівень: поширена вразливість та нерівність 

• Економічна вразливість як загроза згуртованості. Менше половини респондентів в Україні (48,4%) і трохи більше половини за кордоном (55,7%) мають оплачувану роботу. На фоні високого рівня освіти, особливо серед опитаних за кордоном (76,2%), цей показник свідчить про труднощі в реалізації професійного потенціалу. Така ситуація вказує на глибоку економічну вразливість, яка в середньо- і довгостроковій перспективі може послаблювати соціальні зв’язки, знижувати рівень довіри та підсилювати поділ у суспільстві.
• Низька фінансова стійкість. Кожен третій респондент в Україні (29,3%) не зможе покрити базові потреби у разі втрати доходу. Ще 17,6% витримають не більш як місяць. Серед українців за кордоном ситуація теж вразлива. Такий рівень нестабільності унеможливлює довгострокове планування та посилює ризики соціального відчуження — особливо в умовах війни й відсутності стабільної інституційної підтримки.
• Гендерна нерівність в економічній вразливості. Жінки вдвічі рідше здатні самостійно забезпечити себе у разі втрати доходу (5,9% проти 11,3% чоловіків), а 35.4% взагалі не зможуть задовольнити свої базові потреби — порівняно з 22% серед чоловіків. Також жінкам частіше важко зводити кінці з кінцями (59.8% порівняно з 44% серед чоловіків) і сплачувати рахунки в кінці місяця (57.2% та 43.2% відповідно).
• Складніший досвід для вразливих груп населення: Люди з інвалідністю мають надзвичайно низький рівень зайнятості (25,1%) і вищу нездатність забезпечити свої основні потреби у разі втрати доходу (42,4%). Внутрішньо переміщені особи (ВПО) також мають нижчий рівень зайнятості (40,9% проти 49,5% для осіб, які не є ВПО) і більше залежать від гуманітарної та соціальної допомоги (23,1% і 31,3% відповідно — порівняно з 6,7% і 11,4% для осіб, які не є ВПО).
• Поширена матеріальна депривація. Кожен п’ятий українець (19,4%) минулого року взагалі не мав грошових доходів. 10,1% не отримали потрібних ліків або медичної допомоги (15% за кордоном), 6,5% в Україні та 14,4% за кордоном не мали постійного житла. Ці дані свідчать про наявність особливо вразливих груп, для яких соціальна участь і стабільність лишаються недосяжними без цілеспрямованої підтримки держави..
• Нестабільність житлових умов. Хоча 63,5% респондентів в Україні проживають у власному житлі, 14,4% не впевнені у стабільності своїх житлових умов у довгостроковій перспективі. Серед ВПО лише 18,2% є власниками житла, а майже чверть (24,0%) ризикують втратити своє поточне житло протягом шести місяців.
• Низький економічний потенціал та середня відносна депривація. Понад половину українців (52,6%) в Україні визнають, що їм важко зводити кінці з кінцями. Водночас більшість респондентів не відчувають себе обмеженими у доступі до освіти, житла чи працевлаштування, навіть попри складні умови. Це свідчить про середній рівень відносної депривації: ресурси обмежені, але відчуття несправедливості не домінує.

Соціальний вимір: фрагментована довіра, сильна ідентифікація та висока включеність

• Низький рівень довіри — бар’єр для згуртованості. Попри високу суспільну мобілізацію, загальна міжособистісна довіра залишається низькою: довіряють більшості лише 21% респондентів в Україні та 18% за кордоном. Більшість вважають, що людям узагалі не слід довіряти. Це підриває горизонтальну згуртованість і зменшує готовність до взаємодопомоги, особливо важливу в умовах кризи.
• Попри загальний брак довіри, більшість респондентів демонструють сильне почуття власної значущості та здатності впливати на події навколо. Середнє значення індексу соціальної інклюзії (ESIS) становить 7,4 з 10 — це свідчить про помірно високий рівень суб'єктивного відчуття включеності на рівні місцевої спільноти.
  • Більшість респондентів почуваються включеними в суспільство: 80,6% в Україні та 77,1% за кордоном кажуть, що їм довіряють інші. Також більшість вважають, що можуть впливати на своє оточення (82% в Україні, 86,1% за кордоном) і на своє життя (76,1% і 79,5% відповідно). Українці за кордоном частіше вірять у свій вплив на середовище, що може вказувати на вищу впевненість або кращу адаптацію.
  • Втім, відчуття взаємодопомоги нерівномірне. Лише близько половини респондентів в Україні (56,4%) вважають, що отримують допомогу, коли вона справді потрібна, порівняно з 67,4% за кордоном, що свідчить про потенційні прогалини в сприйнятті мереж соціальної підтримки.
  • Почуття потрібності своїй громаді/Україні сильне в Україні (67,9%), але значно нижче за кордоном (46,1% в Україні, 48,1% в країні проживання). Це підкреслює проблеми інтеграції, з якими стикаються біженці.
  • Внутрішньо переміщені особи повідомляють про нижчий рівень контролю над своїм життям (67,4% проти 77,5% серед осіб, які не є внутрішньо переміщеними).
• Солідарність та колективна ідентичність. Респонденти демонструють високий рівень солідарності й національної гордості: понад дві третини (75% в Україні та 70.9% за кордоном) вважають, що в українців багато спільного та що вони особисто пишаються тим, що вони є громадянами України (83,9% в Україні, 77,9% за кордоном). Майже 90% респондентів і в Україні, і за кордоном вважають себе емоційно привʼязаними до української нації та України як країни. 
• Критерії української ідентичності. Серед опитаних немає консенсусу про те, що значить бути “справжнім українцем”. По половині респондентів обрали такі групи критеріїв: символічна самоідентифікація, мовні компетенції, культурна належність і громадянські обовʼязки. Лише третина респондентів обрали формальні критерії належності на зразок факту народження в Україні, громадянства, українського походження тощо. Це свідчить про сильну, але багатовимірну ідентичність, що інтегрує культурні й громадянські компоненти.
• Обмежена толерантність до окремих груп. Попри загальну відкритість до різноманіття, чверть респондентів в Україні (23,9%) і 14,2% за кордоном не готові жити поруч із представниками ЛГБТ. Найвищу соціальну відстань зафіксовано до людей, що зловживають алкоголем (76% в Україні, 82% за кордоном) або наркотиками (80% в Україні, 90% за кордоном).
• Залучення до підтримки спільноти. Переважна більшість респондентів (85,4% в Україні та 87% за кордоном) повідомили про участь в ініціативах допомоги, найчастіше — через донати (51,9% та 55% відповідно).
• Культурна відповідність. 61,8% респондентів в Україні задоволені культурними подіями у своєму регіоні.
• Відносна депривація. 9% в Україні й 19,3% за кордоном вважають себе дискримінованими. Чоловіки частіше повідомляють про дискримінацію. Кожен пʼятий респондент в Україні (19,4%) та кожен четвертий за кордоном (25,3%) вважають, що мали менше шансів у житті, аби їхні права не порушувалися.

Політичний вимір: високий інтерес, низька агентність та фрагментарна довіра

Політичний вимір розкриває рівень вертикальної згуртованості: здатність громадян впливати на політичні процеси, відчувати представництво та довіру до інституцій влади. Попри стійкий інтерес до політики, результати демонструють глибокий розрив між очікуваннями й відчуттям впливу, що підриває довіру до демократичних механізмів і може стимулювати політичну апатію або радикалізацію.

• Потенціал громадянської активності. Політикою цікавляться 70,5% респондентів в Україні та 80,3% за кордоном. Чоловіки демонструють вищий рівень зацікавлення. Високий інтерес до політики свідчить про потенціал участі в ній, але цей інтерес не супроводжується відчуттям впливу на політичне життя.
• Обмежене політичне представництво та вплив. Попри високий інтерес до політики, лише 10,9% в Україні та 14,2% за кордоном відчувають здатність брати участь у політичному житті. Лише 2,2% в Україні та 1,6% за кордоном вірять, що політики розуміють таких людей, як вони. Лише 7,6% в Україні та 10,4% за кордоном вірять, що система дозволяє людям на їхньому місці впливати на уряд.
• Обмежена віра у вплив голосу. Лише близько 40% респондентів вважають, що їхній голос має значення на національному чи місцевому рівні.
• Високий потенціал участі й брак реальної спільної дії. Більшість респондентів завжди або зазвичай голосують на виборах. Половина відчуває впевненість у своїй здатності брати участь у виборах, але лише третина в Україні й половина за кордоном готові долучитися до протестів чи демонстрацій, якщо відчують таку потребу.
• Низький рівень фактичної залученості. Майже половина респондентів не брали участі в жодній формі громадської або політичної активності за останній рік. Найпоширеніша дія — звернення щодо комунальних проблем (16,2% в Україні).
• Довіра до інституцій: вибіркова й ситуативна. Середнє значення індексу інституційної довіри становить 5,3 із 10, що вказує на помірний або контекстний рівень довіри до інституцій та свідчить про обмежену вертикальну згуртованість:
  • Суди, уряд та парламент мають найнижчі показники довіри: повністю довіряють їм лише 2–5%; понад 60% висловлюють недовіру.
  • Вища довіра до окремих інституцій: Президент має 58% позитивної оцінки в Україні (25,5% довіряють йому повністю) й 56% за кордоном. Більше довіряють Президенту жінки та люди з воєнним досвідом.
  • Місцева влада отримала  33,4% позитивної оцінки в Україні й 25% за кордоном.
  • Центри зайнятості мають середній рівень довіри: 50% в Україні, 39% за кордоном.

Медійний вимір: фрагментована довіра, низька репрезентація та поширена самоцензура

• Фрагментарна довіра до медіа. Лише половина респондентів в Україні (49,4%) та 58,8% за кордоном загалом довіряють новинам, які споживають. Повністю довіряють новинам менш як 10%. Недовіру висловлюють третина в Україні та чверть за кордоном. Люди з вищою освітою довіряють новинам менше.
• Соцмережі та месенджери — головні канали інформації. Найчастіше респонденти дізнаються новини зі сторінок українських медіа в соцмережах і месенджерах (46,7%). Блогери — друге за популярністю джерело інформації (30–32%), особливо серед чоловіків і людей з вищою освітою. Традиційні медіа мають обмежений вплив. Українці за кордоном частіше покладаються на інформацію від родичів і друзів.
• Невидимість у медіа. Більшість респондентів (57% в Україні, 58,5% за кордоном) не змогли визначити, чи представлений їхній досвід або ідентичність у ЗМІ. Лише 20,4% в Україні й 19,7% за кордоном вважають, що їхні політичні погляди висвітлюються належним чином. Інші аспекти — воєнний досвід, інвалідність, статус ВПО — згадуються значно рідше (7–11%).
• Сумніви в обʼєктивності медіа. Лише третина респондентів (32,4% в Україні, 31,3% за кордоном) вважають новини про людей із подібним до свого досвідом обʼєктивними. Близько 40% не мають чіткої думки з цього приводу, що може свідчити про недовіру до журналістських стандартів або фрустрованість.
• Запит на видимість “людей, схожих на мене”. Близько половини опитаних (42,2% в Україні, 45,8% за кордоном) хочуть бачити у новинах більше людей, схожих на себе. Це особливо помітно серед чоловіків та респондентів з воєнним досвідом.
• Низька видимість власного досвіду в медіа. Лише третина респондентів іноді бачать у медіа людей із подібним до свого досвідом (31,3% в Україні, 29% за кордоном), чверть — майже ніколи (25,1% в Україні, 29,4% за кордоном), а до 15% взагалі не помічають подібного контенту.
• Упереджене висвітлення. До чверті респондентів стикалися з упередженим зображенням власного досвіду в медіа: 16,9% в Україні та 25,5% за кордоном — часто, ще чверть — іноді. Найчастіше про це повідомляють чоловіки та люди з воєнним досвідом.
• Самоцензура і страх висловлюватися. Третина опитаних в Україні й майже половина за кордоном бояться публічно висловлювати свою думку через страх осуду або нерозуміння.
• Песимізм щодо представленості у медіа. Лише 1% вірить, що медіа справедливо висвітлюють усі соціальні групи. Половина вважають, що справедливе представництво навряд чи можливе навіть у майбутньому.

Економічний вимір

Економічна стійкість є не лише фактором соціальної згуртованості, а й її передумовою. Економічна нерівність — класичне джерело фрагментації суспільства — формує ієрархічні моделі взаємодії між більш та менш заможними на горизонтальному рівні, тобто у щоденних взаєминах у межах громади, професійного кола, освітнього середовища чи сусідства, що призводить до зниження довіри та солідарності в спільноті. Також обʼєктивна чи сприйнята економічна вразливість погіршує так звану вертикальну згуртованість, тобто стосунки індивіда з владою (державною чи місцевою). За тривалої неможливості задовольнити власні базові потреби знижується довіра до держави загального добробуту (welfare state), одна з ключових функцій якої — підтримувати і захищати громадян у скрутних життєвих обставинах. 

Соціальна згуртованість передбачає рівну можливість для всіх учасників спільноти брати повноцінну участь у суспільно-політичному житті та реалізовувати власний потенціал, у тому числі в економічному житті спільноти. Неспроможність забезпечити для себе гідні умови життя знижує відчуття агентності індивідів та їхні бажання й спроможність вкладати власні зусилля і ресурси в добробут спільноти — району, села чи міста, громади, держави. За умов поширеної бідності та майнової нерівності суспільне благо втрачає свою цінність для членів суспільства. 

У межах економічного виміру ми досліджували наявність об’єктивних і суб’єктивних бар’єрів, що впливають на здатність респондентів реалізовувати свій економічний потенціал і брати повноцінну участь в економічному житті суспільства. Під об’єктивними бар’єрами розуміємо відсутність доступу до базових економічних ресурсів, що формують матеріальну основу добробуту, зокрема житла, їжі, медичної допомоги, а також до можливостей на ринку праці та в освітній сфері. Суб’єктивні бар’єри — це відчуття економічної вразливості, обмежена здатність планувати майбутнє і знижене відчуття справедливості у розподілі економічних шансів.

Для цього ми проаналізували такі групи індикаторів:

• економічний добробут і життєва стабільність: наявність труднощів зі сплатою рахунків, забезпечення базових потреб у разі втрати доходу, досвід матеріальної нестабільності протягом року (брак їжі, ліків, житла або доходу), житлова безпека;
• доступ до базових компонентів добробуту: доступ до товарів, послуг і умов, які вважаються елементами гідного рівня життя (зокрема до побутової техніки, харчування, відпустки, лікарів тощо);
• сприйняття власної економічної вразливості: узагальнене відчуття матеріальних труднощів (“мені важко зводити кінці з кінцями”), сприйняття власного доступу до освіти, працевлаштування, соціальних послуг і житла порівняно з іншими громадянами;
• економічна автономність і стратегія виживання: тип ресурсів, на які респонденти покладаються у разі втрати основного доходу (власні заощадження, допомога від держави, кредитні кошти тощо);
• купівельна поведінка як прояв економічної суб’єктивної впевненості: частота споживання товарів і послуг, пов’язаних із задоволенням та відпочинком.

Ці показники дозволяють оцінити як рівень фактичної інтегрованості респондентів у економічне життя суспільства, так і бар’єри, що послаблюють їхню економічну впевненість, незалежність і суб’єктивне відчуття добробуту.

Працевлаштування

Лише половина респондентів мають оплачувану роботу (48,4% серед українців в Україні та 55,7% за кордоном). Ще майже чверть респондентів в Україні перебувають на пенсії (20,1%). Серед українців за кордоном відсотки між іншими категоріями зайнятості розподілилися більш-менш рівномірно. Найбільша частка серед тих, хто не має оплачуваної роботи, отримують лише соціальні виплати (7,4%) або займаються домашньою роботою, доглядом за дітьми чи іншими людьми (7,3%). Хоча респонденти, які перебувають за кордоном, мають приблизно такий самий рівень зайнятості, що й респонденти в Україні, частка респондентів з вищою або незакінченою вищою освітою в цій групі суттєво вища — 76,2% проти 58,5% серед респондентів в Україні. Це свідчить про труднощі в реалізації їхніх професійних навичок та досвіду на закордонному ринку праці. Також складніше знайти оплачувану роботу респондентам із загальною середньою та середньою спеціальною освітою — 28% і 38,7%, тоді як серед респондентів з вищою освітою оплачувану роботу мають 57,7%.

Досить прикметними є відмінності у рівні працевлаштування серед представників вразливих груп. Найнижчий рівень працевлаштування серед респондентів з інвалідністю — лише 25,1% мають оплачувану роботу. Серед респондентів, які мають статус ВПО, рівень працевлаштування дещо нижчий — 40,9% із них мають оплачувану роботу, порівняно з 49,5% серед респондентів, які не мають такого статусу. Також ВПО частіше займаються домашньою чи доглядовою працею — 10,8% проти 5,9% респондентів без статусу ВПО. Хоч рівень працевлаштування чоловіків та жінок суттєво не відрізняється (50% і 46,9% відповідно), жінки суттєво частіше займаються домашньою доглядовою працею – 10,8% проти 1,5% серед чоловіків. 

Ми не спостерігаємо помітних відмінностей у рівні працевлаштування за відмінностями у досвіді війни та мовою спілкування респондента. 

Фінансова стійкість

Загалом опитані мають доволі низький рівень фінансової стійкості. Лише 8,4% респондентів зможуть забезпечити власні базові потреби (житло, їжа та ліки) у разі втрати основного джерела доходу незалежно від обставин, ще 9,4% зазначили, що зможуть забезпечити їх протягом понад 6 місяців. Третина респондентів узагалі не зможуть забезпечити власні базові потреби (29,3%). Респонденти за кордоном частіше вказували на спроможність забезпечити свої базові потреби: варіант “незалежно від обставин” обрали 13,2% із них, варіант “понад 6 місяців” — 10,3%. 

Жінки значно більш економічно вразливі, ніж чоловіки: респондентки вдвічі рідше спроможні забезпечити себе незалежно від обставин, аніж респонденти чоловічої статі (5,9% проти 11,3%). Аналогічні показники бачимо й щодо спроможності забезпечити себе понад 6 місяців: 12,9% серед чоловіків та 6,5% серед жінок. Також третина опитаних жінок вказали, що взагалі не зможуть забезпечити власні потреби у разі втрати доходу (35,4% проти 22% серед чоловіків).  

Значно більші складнощі у забезпеченні власних базових потреб у разі втрати основного джерела доходу мають респонденти з інвалідністю: взагалі не зможуть забезпечити себе 42,4% опитаних з інвалідністю проти 27,7% респондентів, які не мають інвалідності. 

Респонденти, які мають досвід війни, дещо більш впевнені у власній спроможності забезпечити себе — 9,2% зможуть повністю зробити це незалежно від обставин (проти 6,4% серед респондентів без такого досвіду). Ще 18,5% опитаних з досвідом війни зможуть забезпечити власні потреби менш ніж на 1 місяць — проти 15,7% респондентів без такого досвіду.

Водночас 19,4% респондентів в Україні й за кордоном уже залишалися без грошового доходу протягом останнього року, а ще 10,1% залишалися без необхідних ліків або медичних послуг. Серед респондентів за кордоном це траплялося частіше — 15% респондентів повідомили про такий досвід. Респонденти за кордоном частіше опинялися без постійного місця проживання — 14,4% проти 6,5% респондентів в Україні. Суттєво частіше не мали доступу до необхідних ліків чи медичних послуг респонденти з інвалідністю — 21,9% проти 8,5% серед людей без інвалідності.

У разі втрати доходу лише третина респондентів в Україні мають фінансові заощадження, з яких можуть забезпечувати свої базові потреби у разі втрати доходу (35,4%). Серед респондентів за кордоном фінансові заощадження має половина респондентів (52,9%). Також для забезпечення своїх базових потреб у разі втрати доходу третина респондентів і в Україні, і за кордоном (36,3% та 37,8% відповідно) розраховують на підтримку родичів чи друзів. Ще чверть респондентів в Україні забезпечуватимуть себе за рахунок городництва або садівництва (24,8%), тоді як респонденти за кордоном частіше покладаються на соціальну допомогу від приймаючої держави (27,7%). 

Тут ми не спостерігаємо суттєвих відмінностей за статтю, наявністю інвалідності чи запитуваного досвіду війни. Водночас респонденти зі статусом ВПО частіше розраховують гуманітарну допомогу від міжнародних чи громадських організацій (23,1% проти 6,7% серед не-ВПО) та соціальну допомогу від держави (31,3% проти 11,4% серед не-ВПО). 

У контексті житла ситуація більш оптимістична — більшість респондентів в Україні проживають у власному житлі (63,5%). Ще 14,4% важко сказати, як довго вони зможуть використовувати те житло, в якому вони зараз проживають. 10,3% вказали, що зможуть користуватися своїм житлом принаймні ще рік. Сумарно 8,8% респондентів в Україні й за кордоном вказують, що можуть втратити доступ до свого нинішнього житла протягом року. 

Серед респондентів за кордоном половина впевнені, що зможуть користуватися своїм житлом щонайменше ще рік (51,1%). У власному житлі за кордоном проживають 6,3%. Можуть втратити доступ до житла в найближчі 7-12 місяців 7,3% респондентів за кордоном, ще 13,7% – протягом коротшого періоду часу. Невизначеність серед респондентів за кордоном порівняно з Україною дещо вища: 18,5% респондентів обрали варіант “важко відповісти”.

Складніша ситуація серед внутрішньо переміщених осіб: серед них у власному житлі проживають лише 18,2% респондентів, а 20,8% впевнені, що зможуть користуватися своїм житлом щонайменше ще рік. Майже третина респондентів-ВПО обрали варіант “важко відповісти”. Близько чверті зазначили, що можуть втратити доступ до житла протягом наступних 6 місяців, зокрема 8,2% — найближчим часом. 

За статтю, наявністю інвалідності та іншими досвідами війни суттєвих відмінностей у питаннях житлової безпеки не спостерігаємо. 

Економічна спроможність

Економічна спроможність респондентів доволі низька. Понад половина респондентів в Україні вказали, що їм важко зводити кінці з кінцями (52.6%), за кордоном таких майже третина (31.7%). Економічна вразливість нижча серед жінок: із твердженням про те, що їм важко зводити кінці з кінцями, погодилися понад половину жінок (59,8%) проти 44% чоловіків. Статистично значущих відмінностей за статусом ВПО, досвідом війни та наявністю інвалідності не фіксуємо.

Таку саму тенденцію спостерігаємо і в контексті труднощів з оплатою рахунків наприкінці місяця, таких як комунальні платежі, виплати за кредитом, освітні послуги й інші фінансові зобовʼязання. Половина респондентів поставати перед цими труднощами більшу частину часу (16%) або час від часу (34,7%) протягом останнього року, а за кордоном — 31.9% (більшу частину часу — 7,4%, час від часу — 24,5%). Також жінки частіше постають перед труднощами з оплатою рахунків, ніж чоловіки (57,2% та 43,2% відповідно). 

Внутрішньо переміщені особи дещо частіше мають труднощі зі сплатою рахунків: серед них більшу частину часу протягом останнього року поставати перед такими труднощами 22,8% респондентів проти 15% серед респондентів, які не є переселенцями.

У розрізі повсякденного добробуту фіксуємо поширений брак доступу до базових ресурсів для забезпечення власних потреб. Лише половина респондентів в Україні (50,8%) мали їжу з мʼясом, рибою або вегетаріанськими аналогами кожен другий день, понад половину мали доступ до мобільного чи стаціонарного телефону (70%), пральної машинки (62.6%) та опалення для підтримки належного рівня тепла вдома (61,3%). Можливість вчасно відвідувати лікарів мали 42,7% респондентів, а можливість провести відпустку поза домом — лише 12,5%. Значущих відмінностей за статтю, статусом ВПО, наявністю інвалідності й досвіду війни не фіксуємо.

Рівень повсякденного добробуту респондентів за кордоном помітно вищий, ніж у респондентів в Україні. Респонденти за кордоном значно частіше мають змогу провести відпустку поза домом (41,8%), їсти мʼясо, рибо або вегетаріанські аналоги кожен другий день (81,8%), своєчасно відвідувати лікарів (57,9%), а також мають доступ до пральної машинки (81,5%) та телефону (87,1%)

У контексті додаткових благ респонденти дуже рідко обирають блага не першої потреби. Для того, щоб розважити чи потішити себе, опитані, які перебувають в Україні, найчастіше купують продукти (51,4%), товари для дому (22,9%), новий одяг чи взуття (21,9%). Похід до кафе, ресторану чи бару обрали 16% респондентів, а всі інші запропоновані варіанти — менш як 8,5%. 

Преференції респондентів за кордоном досить помітно відрізняються. Опитані за кордоном найчастіше обирали похід до кафе, ресторану чи бару (40,1%), новий одяг чи взуття (38,8%), продукти (35,7%), красу і догляд за собою (23,2%), подорожі (23%). 

Відносна депривація

Ще одним важливим індикатором економічної включеності є відносна депривація — не стільки фактичний рівень забезпеченості, скільки сприйняття власної нерівності порівняно з іншими. Відносна депривація — це стан, у якому людина вважає, що 1) вона не отримала чи не отримує тих благ або переваг, на які вона заслуговує чи які їй належать, і 2) що вона отримує менше порівняно з такими самими людьми, як вона. Тривала депривація часто є чинником зниження солідарності зі спільнотою, посилення проявів політики незгоди та потенційної радикалізації. Загалом ми спостерігаємо середній або помірний рівень відносної депривації щодо рівності можливостей у доступі до освіти, роботи, соціальних послуг та житла. 

Найкраще опитані оцінюють свій доступ до комфортного житла: 68,5% респондентів в Україні та 77% за кордоном згодні, що, порівняно з іншими людьми в Україні, вони мали достатньо шансів жити в комфортному житлі. Чутливість проблеми з житлом для переселенців спостерігаємо і в розрізі відносної депривації: серед респондентів зі статусом ВПО з наведеним нижче твердженням згодні 58,2% респондентів проти 70,1% респондентів, які не є переселенцями. 

Досить високо респонденти оцінюють свої освітні можливості — 68,2% респондентів в Україні погодилися, що, порівняно з іншими людьми в Україні, вони мали достатньо шансів досягти того рівня освіти, до якого вони прагнули. Схожим чином вважають і респонденти за кордоном, лише з однією відмінністю: вони дещо частіше не мали сумнівів у своїх освітніх можливостей та обирали варіант “повністю погоджуюся” (53,6% проти 40,2% серед респондентів в Україні). Ми не фіксуємо значущих відмінностей за статтю, статусом ВПО, інвалідністю та досвідами війни. Не визначилися 13,5% респондентів в Україні й 5,9% за кордоном. 

Більш як половина респондентів високо оцінюють і свої карʼєрні можливості: 62,8% в Україні та 66% за кордоном згодні, що мали достатньо (порівняно з іншими людьми) шансів отримати бажану роботу. У розрізі різних груп спостерігаємо таку саму тенденцію: респонденти за кордоном більш схильні однозначно позитивно оцінювати свої карʼєрні можливості (повністю згодні 40% проти 28,3% респондентів в Україні). Відмінностей серед інших груп респондентів порівняно з загальнонаціональним рівнем не фіксуємо. 

По-різному оцінюють свої можливості отримати бажану роботу опитані з різними рівнями освіти: серед респондентів з вищою або незакінченою вищою освітою позитивно оцінюють свої шанси здобути бажану роботу 68,9%, із середньою спеціальною освітою — 56,2%, загальною середньою — 55,6%. Не визначилися 11,7% респондентів в Україні та 3,6% за кордоном.

Понад половина респондентів в Україні (66%) й майже третина респондентів за кордоном (71,2%) згодні, що мали достатньо шансів отримати соціальні послуги, на які вони мають право. Прикметно, що респонденти, які мали хоча б один із запитуваних досвідів війни, дещо частіше позитивно оцінюють свій доступ до соціальної сфери — 67,5% порівняно з 61,7% респондентів, які не мали такого досвіду. Відмінностей за іншими категоріями респондентів не фіксуємо. Не визначилися 10,4% респондентів в Україні та 4,5% за кордоном. 

Соціальний вимір

У межах соціального виміру ми досліджували бар’єри, що впливають на спроможність респондентів взаємодіяти з іншими членами суспільства, почуватися його повноцінною частиною й ідентифікувати себе як частину спільної політичної та соціальної спільноти. Особливу увагу приділено факторам, що послаблюють почуття довіри, належності, визнання або створюють перешкоди для відчуття включеності у спільне ціннісне поле.

Для цього ми проаналізували такі групи індикаторів:

• міжособистісна довіра та базові уявлення про соціальні взаємини;
• відчуття значущості та соціальної підтримки: суб’єктивне відчуття, що щоденні дії мають сенс і значення, що людина є потрібною громаді;
• емоційна прив’язаність до спільноти: відчуття зв’язку з населеним пунктом, регіоном, Україною та українською нацією;
• локальна та особиста агентність: оцінка здатності впливати на хід власного життя та ситуацію в найближчому оточенні;
• відчуття депривованості у доступі до прав і можливостей;
• участь у соціальній взаємодопомозі: досвід благодійної, волонтерської, сусідської підтримки;
• рівень соціальної дистанції та уявлення про прийнятну спільність: готовність або небажання жити по сусідству з представниками різних соціальних груп (за ознаками мови, релігії, стану здоров’я, способу життя, статусу тощо);
• почуття приналежності та ідентифікація зі спільнотою: самоідентифікація (з місцевою, регіональною, національною, етнічною чи наднаціональною спільнотою), а також почуття гордості через належність до громадянства України;
• уявлення про критерії належності до української спільноти: оцінка важливості різних чинників для національної ідентифікації (громадянство, знання мови, участь в обороні, знання культури, історії, звичаїв, споживання українського культурного продукту тощо);
• ціннісна інтеграція в середовище: сприйняття відповідності культурного й публічного життя в місці проживання особистим інтересам і цінностям респондента.

Ці показники дозволяють комплексно оцінити рівень соціальної інтегрованості, почуття спільності, суб’єктивного визнання, а також глибину символічного зв’язку респондента з українським суспільством як політичною, соціальною й ціннісною спільнотою.

Горизонтальний вимір довіри: спільнота 

Загалом респонденти демонструють низький рівень загальної міжособистісної довіри. Лише п’ята частина опитаних в Україні (20,9%) та менш як 18% серед тих, хто перебуває за кордоном, вважають, що більшості людей можна довіряти. Більшість респондентів (понад 2/3 в Україні та понад 3/4 за кордоном) вважають, що з людьми слід бути дуже обережними. Цей патерн не має статистично значущих відмінностей за статтю, статусом ВПО, досвідом інвалідності чи війни.

Загальний песимізм у ставленні до інших людей підтверджується відповідями на наступне запитання цього блоку. Зокрема, дві третини респондентів в Україні (66,1%) та майже три чверті за кордоном (74,5%) переконані, що люди здебільшого дбають лише про себе. Лише кожен шостий респондент вважає, що люди намагаються допомагати іншим.

На запитання про гіпотетичну ситуацію, коли б інші могли скористатися людиною у власних інтересах, більшість опитаних схильні вважати, що так і станеться: 28% в Україні та 33% за кордоном відповіли, що їх, найімовірніше, використають. Лише третина опитаних вірять, що більшість людей у такій ситуації повелися б порядно. При цьому майже кожен третій респондент не зміг дати однозначної відповіді, що може вказувати на глибоку невизначеність у ставленні до інших або ж брак сформованих уявлень про соціальну довіру. Єдина чітка соціальна диференціація фіксується за статтю: чоловіки дещо частіше вважають, що інші скористалися б ними у власних інтересах (34,2% проти 22,8% серед жінок), тоді як жінки дещо частіше вірять у порядну поведінку інших. Водночас жінки частіше обирають відповідь “важко сказати”, що може свідчити про обережність або емоційно обґрунтований скепсис.

Загальний рівень міжособистісної довіри можна оцінити як низький із переважанням застереженого або недовірливого ставлення до інших людей. Така ситуація становить ризик для горизонтальної згуртованості, оскільки слабка довіра унеможливлює спонтанну кооперацію, знижує готовність допомагати іншим і послаблює ефект соціального капіталу. Хоча відмінності між соціальними групами мінімальні, чоловіки демонструють вищий рівень недовіри до інших, що може потребувати додаткового дослідження щодо впливу гендерних ролей та досвіду війни на соціальне сприйняття.

Індекс соціальної включеності

Щоб краще зрозуміти, як люди сприймають своє місце в суспільстві, ми розрахували Індекс соціальної включеності (ESIS, Experiences of Social Inclusion Scale). Цей індекс відображає, наскільки люди відчувають довіру, власну цінність у спільноті й здатність впливати на своє оточення — ключові складники значущої соціальної інклюзії, особливо в часи кризи, мобільності та змін.

Для розрахунків ми скористалися шкалою досвіду соціальної включеності, розробленою дослідниками Фінського інституту здоровʼя та добробуту. Шкала складається з 8 тверджень, пов'язаних з особистісною ініціативою, довірою й соціальною інтеграцією. Респонденти оцінювали свою згоду за шкалою від “повністю згоден” до “повністю не згоден”. Питання шкали підібрані так, щоб комплексно охопити досвід соціальної включеності в громаду, що включає не лише довіру до інших та безпеку в громаді, а й відчуття власної значущості, агентності та потрібності у власній спільноті. 

За шкалою від 0 до 10 середній показник та медіана становлять 7.4, що вказує на високий рівень соціальної включеності. Нижній квартиль (Q1 = 6,67) свідчить, що лише 25% опитаних мають нижчий за цей показник індексу, а верхній квартиль (Q3 = 8,56) вказує на стабільно високий рівень відповідей серед основної частини респондентів. Тобто більшість респондентів демонструють досить високе та послідовне відчуття включеності у свою спільноту.

Сама шкала демонструє високу внутрішню надійність (Cronbach’s alpha = 0,78), тобто її 8 пунктів добре поєднуються для вимірювання цілісного концепту. Узгодженість індексу дозволяє надійно порівнювати різні групи, такі як переміщені особи, гендерні або регіональні групи.

Ці результати підтверджуються високими відсотками згоди з окремими твердженнями шкали. Наприклад, переважна більшість респондентів (близько 80% і більше) зазначають, що "відчувають, що їм довіряють" та "можуть впливати на певні речі у своєму оточенні". Також понад дві третини респондентів в Україні "почуваються потрібними своїй громаді".

Хоча рівень згоди дещо знижується для деяких пунктів, зокрема щодо отримання допомоги та відчуття потрібності для респондентів за кордоном, загальний високий показник Індексу соціальної включеності свідчить, що більшість опитаних відчувають значний зв'язок зі своїм оточенням, мають відчуття власної цінності та здатність впливати на своє життя та спільноту.

 

Відповіді респондентів на кожне з тверджень шкали

Понад дві третини опитаних відзначили, що відчувають довіру оточення (80,6% в Україні та 77,1% за кордоном). Жінки дещо більш схильні вагатися з приводу того, чи їм довіряють: варіант “важко відповісти” обрали 13% респонденток порівняно з 7,4% респондентів чоловічої статі. Також опитані, які мають хоча б один із запитуваних досвідів війни, дещо частіше відчувають, що їм довіряють, аніж респонденти, які не мали жодного таких досвідів (82,8% порівняно з 75,7%). Ми не фіксуємо значущих відмінностей залежно від рівня освіти, наявності інвалідності чи статусу ВПО.

Таку саму тенденцію спостерігаємо щодо того, чи відчувають респонденти можливість впливати на певні речі в своєму оточенні. Найчастіше респонденти декларують, що можуть впливати на своє оточення (82% в Україні та 86,1% за кордоном). Опитані за кордоном частіше обирали варіант “повністю погоджуюся” (майже 40%), а серед респондентів в Україні однозначно ствердно відповіла лише чверть респондентів. Значущих відмінностей за статтю, статусом ВПО, інвалідністю, освітою чи досвідом війни теж не фіксуємо. 

Дещо рідше респонденти вказували, що можуть впливати на хід власного життя: погодилися з цим твердження 76,1% респондентів в Україні та 79,5% за кордоном. Водночас опитані за кордоном більш схильні відповідати “повністю погоджуюся” — цей варіант обрали майже половина респондентів за кордоном (42,5%), тоді як серед респондентів в Україні повністю ствердно відповіли дещо менше третини (30,6%). Також респонденти за кордоном рідше вагаються щодо цього питання, ніж респонденти в  Україні: варіант “важко відповісти” обрали 3,2% та 8,1% відповідно. 

На відміну від попередніх питань, тут спостерігаємо певні відмінності серед вразливих груп респондентів. Респонденти зі статусом ВПО рідше вказують, що можуть впливати на хід власного життя — 67.4% порівняно з 77,5% серед не-ВПО. Також респонденти-переселенці вдвічі частіше вагалися: 15% порівняно з 7% не-ВПО. Респонденти, які мають хоча б один із запитуваних досвідів війни, навпаки, вагалися вдвічі рідше, ніж респонденти без таких досвідів (5,8% порівняно з 13,3% без досвідів війни). 

Лише половина респондентів в Україні (56,4%) вказали, що отримують допомогу, коли вона їм справді потрібна, а за кордоном ствердно відповідали дещо частіше — 67.4%. Щодо “важко відповісти” тенденція зберігається: вдвічі більше респондентів в Україні (15,1%) сумнівалися, як відповісти на це питання, порівняно з респондентами за кордоном (7,3%). З цього питання ми не фіксуємо значущих відмінностей за статусом ВПО, наявністю інвалідності, статтю чи освітою.

Майже дві третини респондентів в Україні вказали, що почуваються потрібними своїй громаді – 67.9%. Жінки дещо більш схильні вагатися з цього питання, аніж чоловіки – “важко відповісти” обрали 18.8% напротивагу 10.2% серед чоловіків. Значущих відмінностей за статусом ВПО, інвалідністю, освітою і досвідом війни не зафіксовано.

Серед респондентів за кордоном цей відсоток помітно нижчий — погодилися з твердженням менше половини респондентів (46,1%). Також ми запитали, чи почуваються респонденти потрібними в країні перебування, — ствердно відповіли 48,1%. 

Солідарність та колективна ідентичність 

Відчуття солідарності зі спільнотою — одна з обовʼязкових рис згуртованого суспільства, адже саме воно є запорукою дотримання усталеного соціального порядку, кодифікованих та некодифікованих правил. Також відчуття солідарності з оточенням є одним зі стимулів до альтруїстичної поведінки, тобто докладання зусиль чи жертвування ресурсів на благо інших. Загалом опитані демонструють помірний рівень солідарності зі співвітчизниками. 

Дві третини респондентів в Україні (75%) й за кордоном (70,9%) згодні з тим, що люди в Україні мають багато спільного — повністю згодні з цим твердженням чверть респондентів і в Україні, і за кордоном (26,9% та 24,1% відповідно). У цій категорії ми не спостерігаємо відмінностей за статтю, статусом ВПО чи наявністю інвалідності. Водночас фіксуємо деякі відмінності за мовою: респонденти, які говорять переважно російською або лише російською, дещо рідше вказують, що погоджуються з цією думкою (64,8% та 40,5% відповідно). 

Подібним чином респонденти декларують рівень національною гордості: на питання, чи пишаються вони тим, що є українцями, ствердно відповіли 83.9% респондентів в Україні та 77.9% респондентів за кордоном. Прикметно, що більшість респондентів і в Україні, і за кордоном обрали найвищий ступінь — “дуже пишаюся” (66,6% та 53,8% відповідно). Тут фіксуємо відмінності за статтю — жінки дещо частіше пишаються своїм громадянством, ніж чоловіки (89.4% серед жінок проти 77.2% серед чоловіків). Найвищий ступінь (“дуже пишаюся”) обрали дві третини жінок (74,8%) та половина чоловіків (56,6%). Також про сильніші патріотичні почуття частіше зазначають люди, які мають хоча б один із запитуваних досвідів війни, — варіант  “дуже пишаюся” обрали 70,8% респондентів із таким досвідом проти 57,2% респондентів без нього. 

В цілому серед опитаних домінує загальнонаціональна ідентичність: передусім громадянами України себе вважають 78,8% респондентів в Україні та 71,1% респондентів за кордоном. За неможливості обрати кілька варіантів відповіді перш за все мешканцями свого населеного пункту ідентифікують себе лише 5,2% респондентів, а області — 1,7%. Серед респондентів за кордоном другим за популярністю варіантом є “громадянин світу” — його обрали 7% респондентів. Також загальнонаціональну ідентичність дещо частіше обирають жінки (83% порівняно з 74% серед чоловіків) та респонденти, які мають хоча б один із запитуваних досвідів війни (80,9% проти 74% серед тих, хто не має такого досвіду). 

Також ми зʼясували, які елементи української ідентичності найважливіші для респондентів. Найпопулярнішим критерієм стала символічна самоідентифікація — варіант “почуватися українцем” обрали 52,8% респондентів в Україні та 65% за кордоном. Високо відзначають критерій спільних зі своїми співвітчизниками цінностей (37,7% в Україні та 42,4% за її межами), а також мовних компетенцій: знати українську мову (57,8% в Україні та 68% за кордоном) і розмовляти нею (47% в Україні та 45,5% за кордоном).

Часто опитувані відзначали культурну належність: необхідність поділяти українську культуру, щоб вважатися українцем, відзначили 48,7% респондентів в Україні й 64,4% за кордоном, споживати український культурний продукт — 41,3% в Україні й 51,2% за кордоном, знати історію України (49% в Україні та 59,6%). Дещо рідше йшлося про дотримання основних українських народних традицій: 33,6% респондентів в Україні й 34,3% за кордоном.

Близько половини респондентів відзначили дотримання громадянських обовʼязків як важливі для них елементи української ідентичності — передусім підтримувати Сили Оборони України (57,2% в Україні й 55% за кордоном). Трохи менше половини респондентів відзначили потребу поважати політичні інститути та закони України (40,9% в Україні та 46,2% за кордоном), платити податки (44,4% в Україні та 32,9% за кордоном), брати участь в захисті України (39,2% в Україні та 29,2% за кордоном). Досить популярним критерієм стала турбота про довкілля: його обрали 44% респондентів в Україні та 38,1% за кордоном. Третина респондентів (32.4% в Україні й 32.1% за кордоном) вважають голосування на виборах важливим критерієм належності до українства.

Рідше респонденти обирали критерії пасивної належності до української нації: за фактом народження (23,5% в Україні та 25,7% за кордоном), українського громадянства (35,4% в Україні та 37,8% за кордоном), наявності коріння з України (22,8% в Україні та 29% за кордоном) і проживання в Україні більшості свого життя (32% в Україні й 24.6% за кордоном). 

Найменш популярним критерієм ідентичності є релігія: варіант “бути християнином” обрали тільки 16,8% респондентів в Україні та 10% респондентів за кордоном. 

Понад дві третини респондентів декларують, що відчувають патріотичну привʼязаність, але водночас серед респондентів за кордоном рівень привʼязаності дещо нижчий. Найвищий рівень привʼязаності — до української нації (89,2% в Україні й 82,4% за кордоном) та України (88,4% в Україні та 76,1% за кордоном). Дещо нижчий рівень привʼязаності на регіональному рівні — до свого населеного пункту почуваються привʼязаними 78,8% респондентів в Україні та 66,9% за кордоном, до свого регіону — 77,3% респондентів в Україні й 68,4% за кордоном. 

Жінки дещо частіше декларують свою привʼязаність на всіх рівнях, ніж чоловіки. Найбільша ця відмінність прослідковується на рівні населеного пункту: про свою привʼязаність до нього вказали 83,3% жінок та 73,2% чоловіків. Подібні відмінності спостерігаємо на рівні регіону (81,4% серед жінок і 72,4% серед чоловіків) та України (92,4% серед жінок і 83,4% серед чоловіків). Також жінки схильні декларувати вищий рівень привʼязаності: варіант “дуже привʼязаний(-а)” до української нації обрали 70,2% жінок і 60,9% чоловіків, до України — 67,5% жінок і 55,9% чоловіків, до регіону — 43,1% жінок і 30,7% чоловіків, до населеного пункту — 44,7% жінок і 32,6% чоловіків. 

Респонденти з інвалідністю дещо частіше декларують привʼязаність до свого населеного пункту — 48,4% дуже привʼязані до нього порівняно з 38.4% серед респондентів без інвалідності, а ще 37,8% — досить привʼязані (без інвалідності — 40.2%). Респонденти, які мали хоча б один із запитуваних досвідів війни, дещо частіше зазначають, що дуже привʼязані до української нації, порівняно з респондентами без такого досвіду (70% та 57% відповідно). 

У контексті соціальної дистанції респонденти досить відкриті до різноманіття за більшістю запитуваних груп суспільства, крім геїв та лесбійок: по сусідству з ними не хотіли б жити майже чверть опитаних в Україні (23,9%) та 14,2% респондентів за кордоном. Також 8,1% респондентів в Україні не хотіли б жити поруч із людьми, які говорять іншою мовою. Крім того, більшість опитаних в Україні не згодні толерувати співіснування з людьми, що регулярно вживають алкоголь чи наркотики (75,6% та 79,8%) відповідно. Респонденти за кордоном толерують таку поведінку ще рідше (81,7% та 89,7% відповідно). Також дещо більша частка респондентів за кордоном (порівняно з респондентами в Україні) не хотіла б сусідити з військовими або їхніми родинами — 10.5% (у запитанні ми не уточнювали, про яку країну йдеться — країну перебування чи Україну). Значущих відмінностей за статтю, статусом ВПО, інвалідністю та запитуваними досвідами війни ми не фіксуємо. 

Понад ⅔ опитаних вчиняли дії взаємодопомоги — 85,4% респондентів в Україні та 87% за кордоном обрали хоча б одну дію, якою вони допомагали людям довкола них протягом останнього місяця. Переважно респонденти робили донати (51,9% в Україні та 55% за кордоном) і передавали речі тим, хто цього потребував (42,7% в Україні та 32,9% за кордоном). Чверть респондентів в Україні (28%) й третина за кордоном (35,8%) читали заклики про допомогу у соцмережах та намагалися допомогти. Так само часто опитані (19,7% в Україні та 36,9% за кордоном) публікували заклики допомогти іншим у соцмережах. Майже третина респондентів за кордоном консультували інших поза межами своєї оплачуваної діяльності (29,1%). 

Більшість респондентів вважають, що культурні події, простори й ініціативи там, де вони проживають, відповідають їхнім інтересам і цінностям (61,8%), але водночас майже третині було складно відповісти на це запитання (19,6%). Схвально відгукуватися про культурні події більш схильні жінки, ніж чоловіки (64,5% та 58,7% відповідно). Значущих відмінностей за рівнем освіти, досвідом війни, статусом ВПО, наявністю інвалідності чи мовою не спостерігаємо. Ми не ставили це питання респондентам за кордоном, адже їхня оцінка культурної інфраструктури в країні перебування не релевантна до нашого дослідницького питання. 

Відносна депривація

У соціальному вимірі соціальної згуртованості фіксуємо середній рівень відносної депривації. 

На запитання, чи належите ви до групи, яка зазнає в Україні дискримінації, 9% респондентів в Україні та 19,3% респондентів за кордоном відповіли ствердно. Ще майже чверть респондентів в Україні (17,3%) та 16,7% за кордоном вагаються. Іншими словами, кожен 10-й респондент в Україні та кожен 5-й респондент за кордоном декларують, що системно відчувають упереджене ставлення до себе на основі своєї належності до певної групи суспільства.

Досвід дискримінації відрізняється за статтю: чоловіки вдвічі частіше вказували, що зазнають дискримінації, ніж жінки (12,6% проти 6,1% відповідно). Водночас жінки дещо частіше вагаються: майже чверть респонденток обрали варіант “важко відповісти” (20,1% порівняно з 13,9% серед чоловіків). Значно частіше вагаються й респонденти зі статусом ВПО: хоча рівень сприйнятої дискримінації серед ВПО відповідає загальнонаціональному рівню (9%), майже третина обрали варіант “важко відповісти” (30,6% порівняно з 15,3% респондентів без статусу ВПО). 

Серед респондентів в Україні, які вказали, що належать до групи, що зазнає дискримінації, майже половина респондентів вказали причиною дискримінації мову — 41,5%. Ще 16,9% вказали релігію, 15,9% — місце проживання, а ще 12,9% — стать. 

Серед респондентів за кордоном ситуація дещо інша: там як причину дискримінації в Україні частіше вказували фактор мови (47,5%), місця проживання (27,5%), сексуальної орієнтації (20,2%), національної чи етнічної належності (14,8%) та релігії (13,8%). 

У контексті сприйняття рівності у правах 19,4% респондентів в Україні вважають, що мали менше шансів, ніж інші, щоб їхні права не порушувалися. Цей показник вищий за кордоном: тут уже чверть респондентів сприймають свої умови як нерівні відносно співвітчизників (25,3%). Тут також зберігається тенденція за статтю: жінки трохи частіше декларують, що відчувають рівність у правах, ніж чоловіки (69,6% порівняно з 61,9% серед чоловіків). 

Політичний вимір

Політичний вимір у межах цього дослідження охоплює як інституційні, так і повсякденні практики політичної участі. Ми оцінювали рівень залученості громадян до політичного процесу, їхню впевненість у спроможності впливати на публічну політику, а також ступінь довіри до державних і місцевих органів влади.

Для цього ми проаналізували такі групи індикаторів:

• зацікавленість у політичному житті: суб’єктивна оцінка власної цікавості до політики як базовий маркер політичної включеності;
• усвідомлення впливу власної участі: сприйняття респондентами значущості свого голосу на виборах, здатності впливати на політику, доступності участі в політичному житті, відчуття представленості у політичній системі;
• досвід політичної участі: участь у голосуванні на національному й місцевому рівнях, а також у формах участі в policy making — подання петицій, звернень, участь у слуханнях, громадському бюджеті, подання скарг тощо;
• навички громадянської участі: оцінка респондентами своєї здатності реалізувати різні форми політичної й громадянської участі за бажанням — голосувати, звертатися до депутатів, писати петиції, брати участь у протестах тощо;
• інституційна довіра: рівень довіри до ключових державних інституцій, зокрема до органів центральної влади (Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів), силових структур (Сили Оборони, поліція), судів, місцевих органів влади та сервісних установ (центри зайнятості);

Ці показники дозволяють оцінити рівень політичної суб’єктності громадян, їхню фактичну і потенційну залученість у процеси прийняття рішень, а також довіру до інституційної рамки, що визначає якість політичної згуртованості суспільства.

Інтерес до політики та відчуття політичної агентності

Загалом спостерігаємо помірно високий рівень інтересу до політики. В Україні дві третини респондентів вказали, що дуже або скоріше цікавляться політикою (70,5%), а за кордоном таких ще більше — 80,3%. Також інтерес до політики дещо частіше декларували чоловіки, ніж жінки (75,1% серед чоловіків порівняно з 66,7% серед жінок). 

Попри високий рівень інтересу до політики, відчуття власної політичної агентності, тобто можливості впливати на політичне життя держави, дуже низьке. Лише 10,9% респондентів в Україні та 14,2% за кордоном вважають, що мають можливість брати участь в українській політиці. Прикметно, що чоловіки почуваються агентними вдвічі частіше, ніж жінки: 15.1% серед чоловіків порівняно з 7,4% серед жінок. Більшість респондентів вказали, що в цьому винна сама політична система: з твердженням про те, що політична система України дозволяє таким людям, як вони, впливати на те, що робить уряд, погодилися лише 10,9% респондентів в Україні та 10,4% респондентів за кордоном.

Також ми спостерігаємо критичний рівень задекларованого відчуття репрезентованості у владі: лише 2,2% респондентів в Україні та 1,6% респондентів за кордоном зазначили, що українські політики розуміють таких людей, як вони. Лише половина респондентів вважають, що їхній голос на виборах має значення: щодо загальнонаціональних виборів показник становить 42,9% в Україні та 46,9% за кордоном, щодо місцевих — 41,9% в Україні та 40,9% за кордоном. У контексті загальнонаціональних виборів фіксуємо відмінності за рівнем освіти: якщо серед респондентів з вищою освітою 51,3% вважають, що їхній голос має значення, то серед респондентів із загальною та спеціальною середньою освітою з цим твердженням погодилися менше третини (30,2% та 31,5% відповідно). Ми не зафіксували значущих відмінностей за статусом ВПО, інвалідністю та досвідом війни. 

Фактична та потенційна політична участь

У межах цього дослідження ми оцінили, наскільки респонденти декларують свою готовність брати участь в політичному житті. Оскільки ми не могли протестувати фактичні навички громадської участі серед респондентів, ми запитали в них, щодо яких дій вони впевнені, що змогли б їх реалізувати, якби захотіли. У запитанні закладено три виміри громадянської участі:

• чи вважають респонденти, що знають, як вчинити певну дію,
• чи відчувають вони впевненість, що зможуть розібратися, як вчинити певну дію, якщо виникне така потреба,
• чи відчувають респонденти, що наважилися б вчинити певну іншу дію. 

Загалом опитані декларують середній рівень потенційної політичної участі. Серед респондентів за кордоном цей рівень дещо вищий, ніж серед опитаних в Україні. 

Найчастіше респонденти відзначали впевненість, що зможуть проголосувати на місцевих або загальнонаціональних виборах — 48,1% в Україні та 56,9% за кордоном. Також близько третини респондентів і в Україні, і за кордоном відзначили, що змогли б повідомити про проблему благоустрою (34,7% і 37,7% відповідно). Про спроможність взяти участь у мітингу, демонстрації, мирній акції тощо вказали дещо менше третини респондентів в Україні (30,7%). Натомість за кордоном половина респондентів задекларували спроможність вийти на мітинг чи демонстрацію (49,7%). На свою впевненість у можливості вдатися до всіх інших дій громадсько-політичної участі вказали менше третини респондентів в Україні. Майже чверть респондентів в Україні (22,9%) зазначили, що їм важко відповісти на це запитання. Це може свідчити про низьку актуальність громадсько-політичного дискурсу в їхньому середовищі та низький рівень громадянської освіти. 

Близько третини респондентів за кордоном вказали, що зможуть подати петицію до Президента або Кабміну (35,9%), створити громадську організацію або приєднатися до неї (31,7%), поскаржитися на вимогу дати хабар (29,2%). Ще чверть вказали про свою впевненість взяти участь у громадських слуханнях чи зустрічах (23,7%). Не змогли дати відповідь на це питання 15,6% респондентів за кордоном. Значущих відмінностей за статтю, досвідом війни, наявністю інвалідності чи статусу ВПО не фіксуємо. 

Водночас рівень реальної громадсько-політичної участі значно нижчий за потенційний, окрім участі у виборах. У загальнонаціональних виборах завжди брали участь 61,5% в Україні та 51,3% за кордоном, а в місцевих — 55,9% серед респондентів в Україні й 46,7% за кордоном. Ще по чверті опитаних і в Україні, і за кордоном зазвичай брали участь у загальнонаціональних і місцевих виборах. 

Майже половина респондентів не вдавалися до жодної з інших перелічених дій громадсько-політичної участі. Ми не фіксуємо значущих відмінностей залежно від статі, віку, наявності інвалідності чи статусу ВПО. Найбільша частка респондентів в Україні протягом останнього року повідомляли про проблеми благоустрою (16,2%), брали участь у мітингу (7,5%) та громадських слуханнях або зустрічах (7,2%), а також подавали петицію до Президента чи Кабміну (6,9%). Респонденти, які мають котрийсь із запитуваних досвідів війни, частіше виходили на мітинги та демонстрації, ніж респонденти без такого досвіду (9,8% і 2,4% відповідно). Також значно частіше виходили на мітинги і демонстрації респонденти за кордоном — цю дію позначили чверть із них (24,2%) порівняно з 7,5% в Україні. 

 

Індекс вертикальної довіри: інституції державної та місцевої влади

Щоб краще зрозуміти, наскільки громадяни довіряють ключовим владним інституціям, ми розрахували Індекс вертикальної довіри. Він відображає рівень довіри до інституцій, що представляють “вертикаль влади”. В контексті довіри йдеться не лише про декларативне схвалення чи несхвалення дій, а й про загальне відчуття справедливості, прозорості, підзвітності та захищеності, яке ці інституції викликають у громадян.

Шкала складається з 8 тверджень, які вимірюють рівень довіри до різних гілок влади. Респонденти оцінювали свою згоду з кожним твердженням за шкалою від “повністю погоджуюсь” до “повністю не погоджуюсь”. Цей підхід дозволяє комплексно оцінити не окремі інституції, а загальний рівень інституційної довіри — наскільки люди відчувають, що державні органи діють чесно, зважають на громадян і забезпечують їхній добробут. Ми запитали, наскільки респонденти довіряють таким інституціям:

• суди,
• Національна поліція України,
• Сили Оборони України,
• Верховна Рада України,
• Президент України,
• Кабінет Міністрів України,
• органи місцевої влади,
• центри зайнятості (хоча вони не є владною інституцією, з урахуванням критичної їх важливості в умовах підвищеної мобільності та вразливості громадян внаслідок повномасштабної війни і високого рівня безробіття, ми додали ці установи в індекс довіри).

Індекс має високу статистичну надійність (Cronbach’s alpha = 0,85), тобто всі його 8 пунктів утворюють цілісну, узгоджену шкалу. Це дозволяє використовувати індекс для порівняння різних соціальних груп — наприклад за статусом ВПО, гендером або досвідом війни.

На шкалі від 0 до 10 середній показник становить 5.3, а медіана — 5.4, що свідчить про середній, потенційно ситуативний рівень довіри до інституцій у більшості опитаних. Розподіл значень Індексу вертикальної довіри є близьким до симетричного, що свідчить про ширший спектр поглядів — від повної недовіри до помірної або високої довіри. Це контрастує з показниками Індексу соціальної включеності, де більшість респондентів погоджувалися з твердженнями, але робили це менш послідовно, зосереджуючись переважно у нижній частині шкали. Таким чином, хоча респонденти частіше погоджувалися з позитивними твердженнями про свою соціальну включеність, цей індекс має нижче середнє значення через слабку диференціацію відповідей. Натомість Індекс вертикальної довіри, попри критичні оцінки окремих інституцій, зафіксував вищий середній бал — завдяки більш структурованому та варіативному профілю відповідей. 

Ці результати узгоджуються з відповідями на окремі запитання:

• лише 2–5% респондентів повністю довіряють судам, уряду чи парламенту;
• 20–30% — скоріше довіряють;
• понад 60% — висловлюють недовіру.

Дещо вищий рівень довіри спостерігається до Президента України (58% позитивних оцінок), а також до місцевої влади.

Загалом Індекс вертикальної довіри демонструє структурний дефіцит довіри до державних інституцій, що має важливі наслідки для політики: ефективне державне управління, прозорість та підзвітність мають бути пріоритетом, аби не лише зберегти символічну єдність, а й відновити реальну, щоденну довіру громадян до держави.

Відповіді респондентів на кожне з тверджень шкали

Один з найнижчих показників довіри зафіксовано до судів. Варіант “повністю довіряю” обрали лише 2,8% респондентів в Україні та 0,2% за кордоном. Скоріше довіряють судам теж близько пʼятої частини респондентів — 19,3%% в Україні та 12,2% за кордоном. У контексті довіри до судів жінки дещо частіше вагалися, ніж чоловіки: варіант “важко відповісти” обрали 16,2% жінок проти 9,9% серед чоловіків. Прикметно, що респонденти-переселенці дещо частіше довіряють судам, аніж респонденти без статусу ВПО, хоча рівень довіри до судів серед них усе ще низький (29,8% та 20,9% відповідно). Також трохи частіше повністю або скоріше довіряють судам респонденти, які мають хоча б один із запитуваних досвідів війни — порівняно з тими, хто жодного з цих досвідів не має (23.7% проти 18.3% відповідно).

Схожу тенденцію спостерігаємо і щодо Верховної Ради України: парламенту довіряють 14,5% респондентів в Україні та 14% за кордоном, а варіант “повністю довіряю” обрали 2,3% в Україні та 0,8% за кордоном. Жінки вдвічі частіше обирали варіант “важко відповісти”, ніж чоловіки (15,4% проти 8,4% відповідно). 

Дещо вищий рівень довіри до Кабінету Міністрів України: про довіру до уряду вказали чверть респондентів в Україні (24,3%) та дещо менше (20.5%) за кордоном. Жінки частіше вказували, що їм важко відповісти на це запитання — 17,9% респонденток порівняно з 9,4% чоловіків. Ми не зафіксували значущих відмінностей серед інших груп респондентів. 

Близько третини респондентів декларують довіру до Національної поліції (37,4% в Україні та 31,6% за кордоном), але результати за варіантом “повністю довіряю” теж дуже низькі (5,5% в Україні та 2,8% за кордоном). Як і в попередніх питаннях, жінки частіше вагаються щодо свого ставлення, ніж чоловіки: “важко відповісти” обрали 14,3% жінок порівняно з 7,2% чоловіків. Респонденти з хоча б одним із запитуваних досвідів війни також частіше довіряють поліції, ніж респонденти без такого досвіду (40,2% та 31% відповідно).

Місцевим органам влади довіряють 33,4% респондентів в Україні. Скепсис респондентів за кордоном дещо вищий: серед них місцевій владі довіряють 25%. Також респонденти за кордоном менш схильні сумніватися у своєму ставленні: серед них варіант “важко відповісти” обрали 5,7%, а серед респондентів в Україні — вдвічі більше (10,7%). Респонденти, які мають хоча б один із запитуваних досвідів війни, дещо частіше декларують свою довіру до місцевої влади — 34,6% порівняно з 30,7% серед респондентів без таких досвідів. Ми не спостерігаємо значущих відмінностей серед інших груп респондентів.

Досить високий рівень довіри зберігається до Президента України. Загалом довіряють Президенту 58% респондентів в Україні, зокрема повністю довіряють — чверть (25,5%). Схожа ситуація й серед опитаних за кордоном (56% сумарно повністю та скоріше довіряють). Жінки декларують довіру до Президента дещо частіше, ніж чоловіки (62,6% порівняно з 52,5% серед чоловіків). Частіше вказували про свою довіру до Президента й респонденти, які мають хоча б один із запитуваних досвідів війни: 62,6% проти 50% серед респондентів без такого досвіду. 

Найвищі показники довіри мають Сили Оборони України, що обʼєднують собою ЗСУ та інші формування й органи, на які покладено функції із забезпечення оборони держави. Так, Силам оборони повністю довіряють більш як половина респондентів в Україні (54,3%) та майже половина за кордоном (46,6%), а загалом зі “скоріше довіряю” рівень довіри сягає понад двох третин респондентів в Україні й за кордоном (84,5% та 84,2% відповідно). Ми не фіксуємо значущих відмінностей серед різних груп респондентів, окрім тих, хто мають хоча б один із запитуваних досвідів війни: серед них Силам Оборони довіряють майже 90% респондентів.

Також ми зʼясували рівень довіри до центрів зайнятості, враховуючи важливість цієї інституції в контексті високої мобільності населення внаслідок війни, а також нестабільної ситуації на ринку праці та безробіття на рівні пʼятої частини громадян (12.1%). Загалом центрам зайнятості довіряють рівно 50% респондентів в Україні та 39% за кордоном. Втім, найвищий рівень довіри (“повністю довіряю”) обрали менш як 10% респондентів в Україні та вдвічі менше (4,7%) — за кордоном. Частка тих, хто не визначилися у своєму ставленні, сягає майже чверті респондентів (21,8% в Україні та 18,8% за кордоном). Водночас респонденти, що мають запитуваний досвід війни, частіше довіряють центрам зайнятості — 54% порівняно з 40,5% без такого досвіду.

Медійний вимір

Медійний вимір у цьому дослідженні дозволяє оцінити досвід представленості респондентів у публічному дискурсі, рівень довіри до новин та суб’єктивне сприйняття медіа як інклюзивного середовища. Особливу увагу приділено оцінюванню того, наскільки респонденти бачать себе, свій досвід і своє середовище в інформаційному полі, чи відчувають вони цю репрезентацію як коректну й справедливу, а також чи вважають можливим публічно висловлюватися.

Для цього ми проаналізували такі групи індикаторів:

• основні джерела інформації: типи платформ, з яких респонденти найчастіше отримують новини про ситуацію в Україні та світі — телебачення, онлайн-медіа, соцмережі, місцеві ЗМІ, новинні канали в месенджерах, приватне коло;
• рівень довіри до медіа: узагальнена оцінка того, наскільки респонденти довіряють новинам, які споживають, — базова оцінка достовірності інформаційного середовища;
• сприйняття уваги до своєї соціальної групи: чи вважають респонденти, що в українських новинах приділено достатньо уваги їхнім політичним поглядам, віку, статі, професії, етнічному походженню, місцю проживання або досвіду, подібному до їхнього;
• оцінка об’єктивності медіа: чи вважають респонденти новини об’єктивними щодо соціальних ідентичностей, до яких вони себе відносять, або життєвого досвіду, який вони мають;
• оцінка рівня репрезентованості у медіа: частота, з якою респонденти бачать у медіа людей зі схожим досвідом, та ступінь, наскільки вони б хотіли бачити більше “людей, як я” у новинах;
• сприйняття упередженості у висвітленні: частота появи упереджених наративів про людей зі схожим досвідом, на думку респондентів, а також оцінка загальної ймовірності того, що українські медіа забезпечуватимуть справедливе висвітлення всіх категорій суспільства в майбутньому;
• впевненість у праві на публічне висловлювання: оцінка особистого досвіду утримання від публічного висловлювання через страх осуду або нерозуміння — як індикатор відчуття безпечності участі у публічному дискурсі.

Цей вимір дозволяє оцінити, наскільки відкритим, справедливим та інклюзивним є інформаційне середовище в Україні, а також виявити рівень “медійного включення” різних соціальних груп — як у сенсі їхньої присутності, так і в сенсі сприйняття цієї присутності як коректної, релевантної та безпечної.

Джерела споживання новин та довіра до них

Спостерігаємо деякі відмінності у медіаспоживанні респондентів в Україні й за кордоном. Найпопулярнішим джерелом новин для опитаних в Україні стали канали і сторінки українських медіа в соцмережах та месенджерах (46.7%), а серед респондентів за кордоном переважають новинні канали та сторінки в соцмережах та месенджерах, тобто агрегатори новин (53,5%). Останні є другим за популярністю джерелом новин для респондентів в Україні (40%). Ще по третині респондентів в Україні й за кордоном читають, слухають та дивляться блогерів в соцмережах та месенджерах (30,4% в Україні та 31,9% за кордоном). 

Серед респондентів в Україні менше чверті респондентів споживають новини з українського телебачення (19,9%), від родичів, друзів, сусідів тощо (17,5%), а також від українських загальнонаціональних онлайн-медіа (16%). 

Серед респондентів за кордоном другим за популярністю джерелом є канали та сторінки українських медіа в соцмережах та месенджерах. Іншим досить популярним джерелом є міжнародні медіа — їх читає третина респондентів за кордоном (31,2%). Значно частіше за респондентів в Україні за кордоном отримують новини від родичів і друзів (34,3%), а також із загальнонаціональних онлайн-медіа (24,8%). 

Помітні відмінності у медіаспоживанні чоловіків та жінок зафіксовані лише у випадку блогерів: від них дещо частіше отримують новини чоловіки (35,6%), ніж жінки (26,1%). Також блогери дещо популярніші серед респондентів із вищою освітою: їх читають, дивляться та слухають третина респондентів з вищою освітою (34,3%) та по чверті опитаних із загальною та спеціальною середньою освітою (24,1% і 26% відповідно). Серед інших груп респондентів значущих відмінностей не фіксуємо.

У контексті довіри до обраних джерел думки респондентів в Україні й за кордоном розділилися навпіл. Серед респондентів в Україні 49,4% вказали, що можуть довіряти більшості новин, які вони споживають, але лише 6,4% повністю в цьому впевнені. Серед респондентів за кордоном рівень довіри дещо вищий — там 58,8% вважають, що можуть споживати більшості українських новин. Ще пʼята частина респондентів в Україні вагається з приводу цього питання (14,6%), а за кордоном варіант “важко відповісти” обрали тільки 6,7% респондентів. 

Рівень довіри до українських новин, які вони споживають, однаковий серед чоловіків та жінок (49,8% та 49%), хоча жінки дещо частіше обирали варіант “важко відповісти” — 17,2% порівняно з 11,4% серед чоловіків. Також спостерігаємо деякі відмінності за рівнем освіти: респонденти з вищою освітою найрідше вказували, що повністю можуть довіряти більшості новин, — 3,8% порівняно з 9,6% серед респондентів із середньою спеціальною освітою та 11,2% серед опитаних із загальною середньою освітою.

Відчуття представленості у медіа

Загалом відчуття репрезентованості в медіа є низьким і серед опитаних в Україні, і серед опитаних за кордоном. Передусім ми запитали, чи відчувають респонденти, що різним аспектам їхнього досвіду та ідентичності приділено достатньо уваги в українських медіа. Більша частина респондентів не визначилися з цього приводу: варіант “важко відповісти” обрали 57% в Україні та 58,5% респондентів за кордоном. Найчастіше опитані відзначали як достатньо представлені у медіа свої політичні погляди — 20,4% респондентів в Україні та 19,7% за кордоном. Також дещо менше пʼятої частини респондентів за кордоном вказали, що українські медіа приділяють достатньо уваги досвіду війну, схожому на їхній, а також людям, які стикаються зі схожими проблемами, як і вони. Ці варіанти були популярніші за інші серед респондентів і в Україні: досвід проживання війни позначили 7,3% респондентів, а людей, які стикаються зі схожими проблемами, — 7,7%.

Ту саму тенденцію спостерігаємо і в контексті сприйняття обʼєктивності висвітлення різних аспектів особистості й досвіду. Більш як половина респондентів обрали варіант “важко відповісти” — 58,1% респондентів в Україні та 59,7% за кордоном. В чільну трійку в контексті сприйнятті обʼєктивності висвітлення аналогічно потрапили політичні погляди (17,3% в Україні та 15,1% за кордоном), досвід проживання війни (7,2% в Україні та 13,5% за кордоном) і проблеми, з якими стикаються респонденти (8,1% в Україні та 9,7% в Україні).

Водночас майже половина респондентів (42,2% в Україні та 45,8% за кордоном) вказали, що хотіли би бачити в новинах більше таких людей, як вони самі. Щодо цього питання не змогли дати однозначну відповідь 28,3% респондентів в Україні та 29% за кордоном. Прикметно, що чоловіки дещо частіше висловлювали бажання бачити в новинах більше людей, схожих на них, аніж жінки (46% та 39% відповідно). 

Найбільша частка респондентів вказали, що лише іноді бачать в новинах людей, чий досвід схожий на їхній, — 31,3% респондентів в Україні та 29% за кордоном. Ще чверть респондентів в Україні й майже третина за кордоном бачать у новинах людей, схожих на себе, рідко та дуже рідко (25,1% та 29,4%). Менше чверті респондентів вказали, що бачать схожий на їхній досвід у новинах часто і дуже часто (17,6% серед респондентів в Україні та 15,2% за кордоном). 

Водночас половина респондентів зазначили, що їм важко відповісти, чи досвід, схожий на їхній, висвітлюють у новинах обʼєктивно (43,1% в Україні та 38,4% за кордоном). Менше третини вказали, що їхній досвід висвітлюють обʼєктивно (32,4% в Україні й 31,3% за кордоном). 

Прикметно, що у протилежному формулюванні запитання — як часто респонденти стикалися з упередженим висвітленням людей із досвідом, схожий на їхній, — з відповіддю вагалися вже значно менше респондентів: “важко відповісти” обрали по чверті респондентів в Україні й за кордоном (28,5% та 23,9% відповідно). Часто і дуже часто спостерігали упередженість у медіа 16,9% респондентів в Україні та 25,5% за кордоном, варіант “іноді” обрали ще по чверті респондентів в Україні й за кордоном (26,8% та 26,4% відповідно).  

Чоловіки вказували, що часто бачили чи чули упереджене висвітлення схожого на їхній досвід дещо частіше, ніж жінки: 19,7% порівняно з 14,5% серед жінок. Подібна ситуація і серед респондентів, які мають хоча б один із запитуваних досвідів війни: вони дещо частіше зазначали, що часто і дуже часто бачили упереджене висвітлення досвіду, схожого на їхній, аніж респонденти без жодного з запитуваних досвідів війни (18,8% та 12,3% відповідно). 

У контексті справедливості й збалансованості висвітлення всіх категорій населення суспільства лише 1% респондентів в Україні й за кордоном вказали, що медіа висвітлюють усі категорії суспільства справедливо. Декларують оптимізм (ситуація зі справедливістю висвітлення різних категорій суспільства ймовірно покращиться в майбутньому) понад чверть респондентів в Україні (28,7%) й майже третина респондентів за кордоном (33,2%). Більш песимістичні відповіді на це питання дали половина респондентів в Україні й за кордоном (50,1% та 48,2% відповідно). Досить категоричну відповідь — забезпечення збалансованого та справедливого висвітлення всіх категорій суспільства неможливе — дали 10,4% респондентів в Україні та 14% за кордоном. 

Майже третина респондентів в Україні (30,3%) й майже половина за кордоном (46,9%) схиляються до самоцензури через страх осуду або нерозуміння з боку оточення. Респонденти в Україні вдвічі частіше обирали варіант “важко відповісти” (12,5%), ніж респонденти за кордоном (6,5%). Ми не зафіксували значущих відмінностей у відповідях різних груп респондентів.