Нам потрібно говорити про українську історію давню та сучасну і бути зрозумілими для людей, аби не просто розповідати новини, чи розвінчувати російську дезінформацію, а змінювати наративи. Про це говорила голова правління Громадянської мережі ОПОРА Ольга Айвазовська під час дискусії «Структуруючи хаос: Що можуть зробити медіа, аби відновити розколотий світ» на ювілейному десятому Львівському медіа форумі 17 травня.
Разом із аргентинською журналісткою, телеведучою та письменницею Кароліною Аморозо, американським журналістом-міжнародником та засновником і ведучим подкасту «Black Diplomats» Терреллом Старром, директором Інституту фронтиру та членом наглядової ради Суспільного мовлення Євгеном Глібовицьким за модерування політичного і медіааналітика та директора Інституту Центральноєвропейської Стратегії Дмитра Тужанського обговорили успішні та неуспішні практики відображення сьогодення у медіа. Наводимо повний текст виступу Ольги Айвазовської нижче.
Перш за все, я вважаю, що мені також потрібно почати з жарту. Тож, не так багато людей знали, скільки дурних людей є навколо їхнього дому до появи соціальних мереж. І ви знаєте, що набагато легше говорити чесно через соціальні мережі непрямими методами, ніж безпосередньо віч-на-віч. Ось чому так багато людей діляться та поширюють стільки агресивних, іноді емоційних і дурних речей, тому що вони не думають про ці повідомлення чи розмови як про офіційні. Саме тому нам потрібно подивитись на дані. І я намагалася знайти те, що може відповісти на наші запитання. Але це не представляє картину всього світу. Тому що, перш за все, ми говоримо про ті країни, у яких є виборчі та політичні процеси, які мають різноманіття в суспільстві, тому що нам потрібно говорити, що поляризація іноді має причинно-наслідковий зв’язок, коли люди мають право говорити або мають канали для спілкування. Бо якщо ви спробуєте запитати людей у Північній Кореї, що вони думають про уряд чи щось інше, то побачите, що всередині суспільства немає поляризації. Ось чому іноді різноманіття має інший бік – поляризацію, але монополізація влади чи правди породжує інші речі – такі як тоталітарний режим чи авторитарний режим.
ЮНЕСКО замовила опитування, і я маю зазначити, що 85% людей у 16 країнах, і в основному це були демократичні країни, стурбовані впливом дезінформації в їхніх країнах. Тому що така дезінформація має інші канали поширення цієї інформації, не такі, як у тоталітарних країнах. Глобальне дослідження сприйняття ризиків, організоване Всесвітнім економічним форумом, має ще один доказ впливу поляризації та дезінформації. Дезінформація та поляризація суспільства вважаються реакцією на найбільш тісно пов’язані піки в соціальних мережах з найбільшим потенціалом для посилення один одного. Поляризовані суспільства більш схильні довіряти правдивій чи неправдивій інформації, ніж підтверджувати свої переконання. Отже, люди дивляться не на правду, люди дивляться на ті канали інформації чи ЗМІ, які допомагають повірити, що ти правий, що твоя позиція правдива. І оскільки це щось нове, тому медіа не в процесі. Вони мають бути партнером процесу. А аудиторія стає наче власником ЗМІ, тому деякі журналісти шукають співпраці з аудиторією, але використовують інший інструмент. Не правду, не професійні повідомлення, не новини чи докази, а хочуть бути друзями аудиторії, і це не нормально, як на мене.
І останнє, але не менш важливе. Заміри довіри від Edelman провели дослідження у 28 країнах, але ще до 2022 року. І 53% вважають, що їхня країна розділена більше, ніж це було раніше. Але давайте подивимось на список. На вершині, ви будете трохи здивовані, були Нідерланди. 80% людей вважають, що країна була розділена на більш високому рівні, ніж раніше. Але ми повинні розуміти, що це був рік виборів у цій країні. А ультраправі та консервативні групи, які використовують певну мову для успіху на виборах, точно поляризували країну. На другому місці опинилася Бразилія, потім Швеція, Франція, Нігерія, США, Німеччина, Велика Британія. Але якщо ви подивитеся на той самий рейтинг наприкінці 2024 року, то побачите, що на першому місці будуть США. Я впевнена в цьому. Чому? Тому що всі говорять про США. Тому що всі політичні технології використовують мову ненависті для цієї девіації мови – хто з вами, хто проти вас. І їхні розмови працюють як технологія, щоб розділити тих, хто буде за і проти, і спробувати використати аудиторію, яка знаходиться між цими позиціями.
Дані, які я навела, здебільшого стосуються демократичних країн, або тих, які мають відкритий простір для дискусій. Ось чому ЗМІ повинні знайти щось посередині, щоб поширювати правду. І не варто прагнути поширювати правду для 100% аудиторії, тому що ви не знайдете 100% аудиторії, яка прагнутиме правди з вашого боку. І треба зрозуміти, що поляризація є частиною різноманітності, і ми повинні будувати культуру такого типу дискусій. Тому що соціальні медіа просто дають нам можливість бачити все і бачити всіх – розумних і дурних людей на одній платформі.
Давайте говорити відверто про людей, які вірять в ідеї. Є різні типи людей, які вірять в ідеї, адже ми не можемо все спрощувати. І коли ми говоримо про тих журналістів, у яких є місія, які вірять у цю місію, і готові час від часу страждати, вони відвідують Україну, і не тільки Львів чи Харків, наприклад, тому що їм потрібно знайти правду та поширювати її для своєї аудиторії. Це про людей, які вірять в ідеї, але це про професійних людей, які вірять в ідеї. Але ми не можемо так говорити про тих, хто вірить, що Земля пласка. Вони в це вірять. І, на жаль, в США є такі медіа і в США є така аудиторія. Тож, давайте розділяти людей, які вірять в ідеї, бо я вважаю, що є багато журналістів, які вірять у правду та свою місію.
І моя організація, Громадянська мережа ОПОРА, є однією із співзасновниць Міжнародного центру української перемоги, і ми працюємо над адвокацією за кордоном більше двох років після початку повномасштабного вторгнення. І ми мали мільйони зустрічей із журналістами в різних країнах. І час від часу саме ці професійні люди, які вірять в ідеї, спочатку запитували, що відбувається в Україні, а потім крок за кроком вимагали відповідей від своїх урядів. І іноді одне інтерв’ю може збільшити інтерес аудиторії, і ця аудиторія підштовхує уряд робити правильні речі на правильному боці історії. Я вважаю, що це про людей, які вірять в ідеї. Отже, давайте розділяти дурних людей, які вірять у нереалістичні речі, і розумних людей, які мають місію.
Звісно, я не журналістка і не маю такого захоплюючого досвіду для поширення обізнаності серед людей в країнах, де нічого не знали про Україну. Але я вважаю, що українське громадянське суспільство, аналітичні центри та інші організації зробили чудову роботу, і ми маємо історію успіху. Це про наративи. Тому що ви можете змінити інформацію про якісь події в Україні або ви можете показати, що Росія бреше тут чи там, але це не має значення, коли ви живете в цих широких новинних хвилях. Ми маємо змінювати наративи. І українське громадянське суспільство працювало роками над цим, і я вірю, що ми досягли успіху.
У 2014 році, коли Революція Гідності перемогла в Україні, я була в Брюсселі зі своїми колегами з різних громадських організацій, де у нас була чудова дискусія, і кілька поважних людей з французькими та бельгійськими паспортами запитували: «Як бути з країною, де є такий зростаючий націоналізм? Ми вважаємо, що, на жаль, Україна рухається не в правильному напрямку. Тому як можна підтримувати Україну?». Це було після Революції Гідності. Потім у нас відбулись президентські вибори, і я казала: «Вибачте, товариство, але у Франції ультраправі партії можуть мати більшість у вашому парламенті. Ви знаєте результати ультраправих партій в Україні? Це менше 2%». Тому, на жаль, ми витратили десятиліття на цю розмову з партнерами про те, що Україна є дуже добре розвиненою демократичною країною, тому що суспільство має запит мати такий тип правління в країні. І навіть під час воєнного стану в Україні після початку повномасштабного вторгнення, якщо ви подивитесь на опитування, то побачите, що запиту на сильну руку в цій країні немає. Ви знаєте, що це означає? Ця означає, що демократія є доданою вартістю для цього суспільства і є частиною нашої ДНК.
Коли я відвідувала Північну Ірландію, адже досліджувала цю справу, бо брала участь у Мінському процесі протягом двох років як переговорниця у політичній підгрупі з огляду на мій політичний та виборчий бекграунд, було дуже цікаво поговорити з представниками Великої Британії. Вони були дуже відкриті до України, щоб поділитися своєю справою, спробувати допомогти, показати, як виглядають переговори тощо. Але перше запитання було: «Ми не можемо зрозуміти ваші наративи. Що значить «Україна»? Ми відчуваємо симпатію до України, ми дещо знаємо про Україну, але ми не можемо зрозуміти ваші наративи». Кілька місяців тому, коли я була у Лондоні, прикордонник дуже пізно ввечері запитав мене, яка мета мого візиту, я сказала: «Щоб допомогти Україні перемогти». І знаєте, що він зробив? Він сказав: «Я все знаю про Україну». Він мене обійняв і поставив печатку. Я вважаю, що це перемога українського суспільства. Тому що наратив змінився в ЄС, Великій Британії навіть трохи в Африці. Я вважаю, що нам потрібно говорити про нашу ДНК, щоб поширювати нашу історію давню та сучасну і бути зрозумілими для людей.
Я вважаю, що ми виграли війну з Росією ще до повномасштабного вторгнення. Згідно з рейтингом The Economist, в Україні до повномасштабного вторгнення була повністю розвинена виборча демократія, оскільки у нас є конкуренція навіть під час воєнного стану. І це зламало всі плани розділити Україну з тими західними країнами, які зараз мають ресурси для допомоги Україні. Це залишається важливим для виживання в цей період. І багато років тому, коли ми проводили ці дискусії, чи буде Україна демократичною чи недемократичною, ми провели величезну кампанію тут, в Україні, з українськими ЗМІ у 2019-2020 роках. Ми безоплатно висвітлювали свої ідеї на великих національних телеканалах з понад 40 мільйонами аудиторією. І ми поширювали інформацію з боку людей, які вірять в ідеї, тому що ЗМІ мали бачення, що є місія допомогти Україні організувати вільні та чесні вибори. І за два роки до повномасштабного вторгнення Росія втратила шанс сказати: «Україна така ж, як і Росія – у нас корупція, у нас проблеми з демократією, у нас неінклюзивне суспільство і так далі».
Ось чому я маю підкреслити, що Маніфест сталого миру є одним із інструментів, які демонструють нашим партнерам бачення України, як побудувати сталий мир у Європі та в усьому світі. Оскільки Україні потрібна справедливість, Україна має бути членом ЄС, тому що ми будемо робити реформи навіть під час війни, це ніби наш путівник, щоб вижити і розвиватися, і Україні потрібно бути членом НАТО. На жаль, нам потрібно мати засоби та техніку, щоб захистити себе навіть після того, як українська армія звільнить територію до кордонів 1991 року.