Коли закінчиться війна, на нас чекає ще одне випробування — мир, адже не кожен мир — безпечний. Росія не може знищити Україну військовим шляхом, але може спробувати зробити це політично. Після війни суспільство залишиться вразливим до інженерії ненависті, інформаційних маніпуляцій і внутрішнього розколу. Як вистояти — залежить від здатності суспільства до культури діалогу й готовності брати на себе відповідальність.

Демократія — це не лише права, а й бажання ними користатися

Питання демократії дуже просте і складається з двох частин: перша — можливість суспільства мати вплив, друга — реалізація цього впливу, а отже, включеність цього суспільства. Коли громадяни демотивовані брати на себе відповідальність, яка є частиною впливу, цю пустоту заповнює хтось інший. 

Наприклад, цикл створення, існування й занепаду Радянського Союзу супроводжувався політикою формування нової радянської ідентичності. Вона про маленький гвинтик системи, людину, яка не бере на себе відповідальність. У цій системі унікальність заперечується як поняття, а винятковість сприймається як бунт. Відповідальність та солідарність є ворогами системи і сприймаються як зло. Російська Федерація як державне утворення, об’єднане специфічним суспільним договором зі своїми громадянами, випрацювала механіку відносин, за якою суспільство недієздатне і приймає таку нормальність свого існування.

В українських реаліях — зовсім інша історія. Після повномасштабного вторгнення багато досліджень щодо нашої стійкості дають дуже просту і водночас складну відповідь: диверсифікація, децентралізація, готовність брати на себе відповідальність, спільне усвідомлення суспільством добра і зла, спільнодія і солідарність. 

Те, що Російська Федерація робить із власними громадянами і хоче робити з іншими, — це інженерія. Наприклад, коли менеджер якогось електорального процесу дивиться на нього ззовні, то розуміє, що десь треба погасити, десь підсилити, з якою аудиторією він працює, які в неї прагнення, емоції та страхи. Ця інженерія російських політтехнологів не працювала в Україні, бо вони не врахували фактор суспільства, тому й програли у 2004 році. Вони не здатні розуміти демократичні спільноти, бо не вірять в їх існування. Все, що вони можуть зробити, — це зламати життєздатність, опір, прагнення до життя і створити умови, коли буде здаватися, що здатися — це єдиний вихід із ситуації. Єдина місія Російської Федерації — розширюватися за рахунок насильства, смерті і життєвого простору інших.

Важливо не програти мир, коли він настане

Проросійський реванш можливий — ми реально повинні його боятися, але він не буде природнім. Він може бути реалізований за рахунок двох моментів. Перший — це психологія суспільства, коли ми будемо боятися миру на українських умовах більше, ніж прагнути далі боротися за своє майбутнє, коли нам буде здаватися, що все програно. Другий — компонент, де ми, на жаль, дуже сильно деградували, і що нам здається просто полем комунікації, а насправді є полем великої інженерії. Це — соціальні мережі, кіберпростір, штучний інтелект.

У дослідників, які працюють із темами соцмереж і психології, є такий термін, як “самоотруєння”. Тобто ми самі заганяємо себе в інформаційну бульбашку, в яку насправді нас трішки підштовхували. Ми живемо в просторі, створеному для нас, і нам здається, що більшість думає так само, як і ми. А оскільки люди хочуть бути з більшістю, хочуть бути з переможцями, хочуть бути зі своїми, вони самі шукають цей простір.

В Україні зараз дуже бояться програти мир, коли він настане. Росія не може зараз захопити Україну за допомогою будь-яких військових тактик і стратегій. Але Росія зможе здійснити те, що їй не вдалося до 2014 року — захопити Україну політично. Раніше вона як державний механізм була неспроможна це зробити, навіть інвестуючи мільярди в медіапроєкти Медведчука, які сприяли інформаційному отруєнню суспільства. Однак у момент, коли настане мир і нам доведеться йти на вибори, бо це наш обов’язок, Росія може реалізувати тут грузинський сценарій.

Росія прагне виграти тоді, коли ми не будемо готові. Ми ментально вже не готові до стриманих дебатів і прагматичної конкуренції щодо політичних ідеологій. Кожна теза та контртеза щодо майбутнього буде переповнена емоціями, болем та прагненням до простих і швидких рішень. Це не тому, що з нами щось не так, порівняно з іншими групами виборців в країнах ЄС, які теж голосують за популістів та під впливом емоційних уподобань. Радше це все людське множитиметься на загострене відчуття справедливості, біль, страх та надію. В період повоєнного політичного відновлення поляризація буде невід’ємною частиною нашого життя, і градус цих дискусій може дійти до розколу. 

Крайню поляризацію та розкол ми споглядаємо в США. Соціологи переконані, що якби в період громадянської війни існувала ідеологія, то показники розколу були б приблизно такими самими, як зараз. Я була в США під час дня голосування на президентських виборах — це незабутній момент. Ми бажали членам комісії успіху для підрахунку чесного результату народного волевиявлення, щоб незалежно від прізвища переможця таки перемогла демократія. У деяких із них я тоді бачила сльози на очах. В центрі Вашингтону були забиті дошками вітрини й аптеки в очікуванні протистояння.

Росіяни вміють грати з реальними проблемами. Адже не все є брехнею, але є вирваний з контексту факт, який трансформується в ненависть — емоцію, яка є деградуючою для суспільства та призводить до розколу. Тому протидія обману — не лише спростування фактів, а й навички встановлення причинно-наслідкових зв'язків. Якщо ми не можемо відповісти на питання “чому” та “навіщо”, то фактами теж можна жонглювати.

Різний досвід війни — спільна реальність

В Україні немає поляризації аж до розколів. Є різні досвіди проживання війни, які формують дистанцію. Наприклад, я не хочу говорити з вами, тому що мій чоловік в ЗСУ, а ви платите хабар, щоб уникнути мобілізації вашого чоловіка, — ми живемо в одній країні, а наші досвіди і реакції на цю війну різні. У кожного своє розуміння справедливості. Але поляризація призводить до розколів тоді, коли ми не просто дистанціюємося, а ненавидимо одне одного, радіємо від того, що щось або хтось карає іншу групу — коли це дає нам задоволення, відчуття перемоги і справедливості.

Можна виділити кілька груп, які можуть поляризуватися між собою: 1)  люди, які мали досвід війни і служіння в ЗСУ (ветерани, військові та їхні родини), і ті, хто не мали цього досвіду; 2) ті, хто належить до російської православної церкви, і ті, хто належить до ПЦУ, греко-католицької, католицької церков; 3) ті, хто є політично російськомовними і ті, хто є українськомовними; 4) ті, хто живе в Україні, і ті, хто виїхав за кордон; 5) ті, хто живуть під контролем уряду України і ті, хто живуть на окупованих територіях. Ставлення цих груп одна до одної будуть частиною політичної поляризації під час виборів. 

На повоєнних виборах може бути три умовні партії, про які вже говорять: партія ухилянтів, партія війни і партія миру. Кожна з цих партій буде формувати свою ідеологію і програму. Чи будуть ці партії проросійськими? Ні. Як і в Грузії після 2008 року, вони будуть розказувати, що всі вони прозахідні. Але не кожна з них прагнутиме відновити Україну. Деякі з них будуть мати місію розколоти і знищити українське суспільство як основу держави.

Якщо ми не усвідомимо, хто і в який спосіб буде вносити розколи в українське суспільство, коли ми будемо готові бити одне одного на вулиці, не розуміючи, що ця емоція накручена та організована, щоб ця держава не вистояла і була хакнута в політичний спосіб, нам буде дуже важко. Але це не про самоцензуру, це про емпатію і спільне розуміння добра та зла, культурний діалог заради “не нашкодь”.

Як на мене, шлях до єдності лежить через культуру діалогу, адже ми настільки різноманітні, що ніколи не будемо однаковими. А значить поняття єдності для нас це — не нашкодь іншому, вмій вести діалог, вмій приходити до спільної позиції щодо якихось спільних інтересів і політик в цих інтересах. У питанні куди рухатись державі треба діалог, адже навіть питання європейської інтеграції не настільки єднає суспільство, якщо йти в деталі. Якщо подивитись, наприклад, на інтереси бізнесу, то побачите, що багато хто там каже, що нам не треба в ЄС. Це значить, що ті, хто мають важелі, в тому числі через кошти, можливо будуть підтримувати якусь політичну групу і будуть всередині країни розпорошувати єдність про необхідність європейської інтеграції. Тому практикою тут є  — культура діалогу.

Соціальні мережі як поле інженерії

Ми живемо на тому етапі віртуального інформаційного розвитку, коли ще не знаємо, що з ним робити. Це великий бізнес, який заробляє на наших емоціях і користується нашими персональними даними для того, щоб таргетувати на нас не просто рекламу, а створену реальність. Поки що ми з цим не змирилися — в ЄС тривають дебати, шукають рішення, змінюють алгоритми для рекламних продуктів, порушують питання захисту персональних даних і політик, які будуть дуже серйозно штрафувати і карати за дезінформацію та інженерію в соцмережах. Але факт залишається фактом — те, що раніше було засобом комунікації, зараз є засобом усвідомленого впливу. 

Великі гравці соцмереж, які є наддержавними утвореннями, інженерують політику і диктують свої правила, інвестуючи кошти в політичних акторів, в глобальні тренди тощо. Ми поки що не знайшли рішення, як протидіяти цьому. Це непомітний елемент геймифікації, коли ми граємося, але насправді це все про реальне життя, яке впливає на наші рішення. Якщо раніше це звучало, наче глобальна змова надуряду, то зараз це просто бізнес.

Чи може цьому протидіяти конкретна людина? Це важко, адже це треба усвідомити, зробити детокс. А ми ж вже пов’язані з соціальними мережами робочими процесами та індивідуальними комунікаціями. Я переконана, що рішення буде знайдене, але у випадку, якщо це буде багатосторонній процес, де ті, хто продукує проблему, теж будуть включені в діалог і будуть покарані, якщо свідомо зловживатимуть тими алгоритмами, які, на жаль, мають важкі суспільні і соціальні наслідки, що легко довести. 

Дезінформація — один елемент, другий — мобілізація. Зараз Telegram — це мобілізаційна, організаційна, монетизаційна частина кампанії з інженерії. Там збирають людей, менеджерять процеси, платять гроші за певні дії. А TikTok — це вплив, передовсім на молоду категорію. Але, наприклад, вибори в Румунії — це доказ того, як мобілізація всіх частин суспільства дала можливість цілому організму далі бути здоровим, тому що вони таким чином перемогли інженерію.

Але людина мисляча повинна знайти рішення для збереження суспільного блага. Емпатія — не слабкість, на відміну від хейту. А вибір, щоб він був усвідомлений, повинен бути вільним від інженерії. 

Першодрук: Детектор медіа