Через безпекові заходи діяльність парламенту залишається невидимою для людей. «Того, про що ми не знаємо, просто не існує. В умовах повномасштабного вторгнення для більшості громадян не існує ані Комітетів Верховної Ради, ані парламенту, ані повноцінного політичного процесу», – зазначила голова правління Громадянської мережі ОПОРА Ольга Айвазовська під час круглого столу Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова «Відкрита Верховна Рада: до міжнародних стандартів в умовах війни» 28 листопада.
За її словами, причиною цього явища є не лише відсутність виборчого процесу, але й відсутність публічного спільного обговорення політиками стратегії подолання викликів цієї війни на виснаження. На її думку, саме Комітети Верховної Ради могли б стати майданчиком для обговорення конкретних рішень та політик, мінімізуючи той рівень популізму, що може звучати з інших політичних майданчиків. Адже, відповідно до досвіду Громадянської мережі ОПОРИ щодо адвокатування суспільно важливих законодавчих змін у виборчому законодавстві, саме профільні парламентські комітети можуть ставати ефективною платформою для продуктивного обговорення із залученням усіх зацікавлених сторін.
Наводимо повний текст виступу Ольги Айвазовської нижче:
ОПОРА почала моніторити парламент з 2012 року – саме тоді, коли в Україні не було повноцінної демократичної системи управління. Адже, як ми пам'ятаємо, в 2010 році після приходу до влади Віктора Януковича його першим системним рішенням було оскарження факту набуття чинності нової редакції Конституції через спосіб, як це відбулось у 2004 році у вигляді політичного консенсусу.
Та насправді протягом всього цього часу саме Комітет був для нас основною платформою реформ, дискусії між експертами, аналітиками, політичними та позапарламентськими лідерами, за участі журналістів. Це була абсолютно нормальна практика, коли Комітет не лише запрошував отримати певні висновки щодо конкретного законопроєкту в університетських установах, академічних колах, неурядових організаціях, а насправді проводив певне публічне обговорення щодо цього. Тому що так чи інакше ми всі живемо в парадигмі кліпового мислення. Я маю дуже великий сумнів, що всі хоча б перед засіданням Комітету читають сотні сторінок експертних висновків різних установ. Тож, цей дебатний формат дозволяв вийти на якесь компромісне проміжне рішення.
Суспільство побудовано таким чином, що те, про що ми не знаємо, не існує. І в умовах повномасштабного вторгнення Комітетів Верховної Ради для більшості громадян не існує, парламенту для більшості громадян не існує. Так само не існує зараз повноцінного політичного процесу. І це не лише тому, що у нас немає певних дедлайнів чи календаря виборів та дня голосування, а й тому, що немає політичного дискурсу. Не обговорення хто кращий, хто гірший, хто красивіший, хто мудріший, а того, як ми будемо разом вирулювати з ситуації повномасштабного вторгнення, яке призводить не лише до зниження потенціалу спротиву в умовах довгої війни на виснаження. Ми живемо зараз в цій парадигмі, але як ми будемо формувати політики, які зможуть релевантно реагувати на виклики цього часу? Платформою для політичного дискурсу навколо предметних політик мав би бути саме Комітет. Тому що в Комітеті меншою мірою оголошуються популістичні заяви, а більшою мірою відбувається дискурс щодо конкретної статті, конкретного рішення, конкретної підстави, конкретної передумови.
Я дуже добре пам'ятаю, коли ніхто не вірив, що, наприклад, можна адвокатувати зміни до Кримінального Кодексу щодо підкупу виборців, підкупу членів комісії, підкупу кандидатів. Але це сталося. Тому що була взаємодія громадськості, виконавчої влади, Комітету відповідно. Я не бачила таких масштабних обговорень, як на засіданні того Комітету за участі всіх зацікавлених сторін із вислуховуванням їх всіх. І, наприклад, зараз мені легше уявити, як ми знову змінюємо Виборчий кодекс, ніж як ми змінюємо норму Кримінального Кодексу України щодо конкретної позиції, виходячи з того, що такого дискурсу вже немає.
Разом з іншими представниками громадянського суспільства ми часто буваємо на різних міжнародних платформах, маємо досвід дебатів та адвокаційних активностей за кордоном. І, на жаль, я змушена констатувати, що риторика, яку ми застосовуємо на Заході, і та, яку ми змушені застосовувати тут, дещо різна. За кордоном ми говоримо приблизно одні й ті самі речі, що потрібно допомагати Україні. Але коли там заінтересована сторона, яка не хоче здійснювати цю дію, в неї знаходиться ряд аргументів. І одним з ключових, окрім корупції, є також питання демократичних практик в умовах війни.
Кампанія проти України, яка була розгорнута в США з червня 2023 року, дала свій результат – вона вплинула на бюджетний процес, на виділення конкретних коштів. І однією з її ключових тез, на жаль, була якраз тема диктатури. Тобто, навіть не автократії в умовах війни, а саме диктатури, і це слово використовувалось топовими спікерами політичної групи яка сьогодні прийшла там до влади. І це впливає на наш майбутній контекст.
Тож, для того, щоб певним чином аргументувати зворотнє, що Україна не диктатура, я намагаюся нагадати співбесідникам тези про те, що таке демократія – це суто голосування чи вплив суспільства на прийняття рішень на національному і місцевому рівні? Не дарма Загальна декларація прав людини містить норми щодо права участі в державному управлінні безпосередньо або через законно обраних представників. У наших умовах – це через парламентарів та інструменти громадської участі, консультації, дебати. Зокрема і навколо тих тем і політик, до яких кожен громадянин має мати доступ до інформації, аби активна частка суспільства могла на це якимось чином конструктивно реагувати. Цього немає. Тож, ми втрачаємо дуже вагомий аргумент. Адже у нас не існує парламенту повноцінно в інформаційному просторі, щоб суспільство оцінювало ефективність, активність, логіку, ідеї, діяльність певних політичних груп чи інституцій. Тому парламент втрачає не лише вагу з точки зору системи державного управління чи конституційного ладу в Україні, а й, на жаль, взагалі втрачає видимість для суспільства, яке рано чи пізно матиме за нього голосувати.
Тому кожного разу на питання, чому Україна все ще демократія, я наводжу приклади впливу суспільства на прийняття рішень з 2022 року. І якщо законопроєкт №11321 про відкритість роботи Комітетів, про доступ до засідань, про інформування щодо наслідків розгляду питань порядку денного, сприятиме просвіті суспільства і його впливу, то це – найкращий аргумент з точки зору, де ми є і хто ми є.
Якщо процеси знаходяться в дедлоці, то так далі бути не може. Ми не можемо гратися зі статусом демократичної системи, якщо від неї напряму залежить рівень фінансової військової підтримки в цій екзистенційній війні безпосередньо держави і суспільства. Адже, якщо Комітети – це базовий рівень одиниці парламентаризму, на основі якого йде вироблення політики через предметний дискурс навколо конкретної теми, то їхня прозорість є маркером того, чи є прогрес, чи ми деградуємо.
Тому мій заклик полягає в тому, що незалежно від політичної волі керівника Комітету, наявності проєктів міжнародної технічної допомоги та меморандумів з цим Комітетом, має бути однакова система прозорості і доступу до інформації щодо кожної одиниці. Тому що кожен Комітет – це окрема політика або група політик. Безпека має різні виміри, фізична безпека – один з них. Але ми перебуваємо і в стані інших видів небезпеки, які можна збалансувати через докази того, що ми не деградуємо, як система демократичного управління.
Адже, якщо ми говоритимемо про політичний цикл повоєнних виборів, то буде дві основні загрози, які лежать в площині популізму та економіки. Наслідки економіки – це масштабні проблеми з підкупом виборців та заміщенням реальних можливостей збіднілих партій у веденні комунікації з громадянами. Для когось пакет з гречкою повернеться як абсолютна норма і не буде викликати токсичного спротиву, тому що, коли нема чого їсти, то інші питання другорядні для частини громадян. І це факт. Але найбільша біда – це популізм. Ви бачите марш популізму по Європі, де тікток-кандидати перемагають над предметними політиками. Адже, якщо в картинці реальності громадян немає політичного процесу і політичного дискурсу, то це ще більше спрощує конкуренцію, яка буде в повоєнний період. Тобто, виграє тіктокер з 30 мільйонами підписників, а не політик, який пропонує якусь програму дій.
І для мене очевидно, що це питання виживання. Тобто, якщо повоєнна держава буде керуватися не раціональною позицією інколи непопулярних рішень, а виключно настроями, і не зможе якісно комунікувати це зі своєю аудиторією, то ця аудиторія забуде, що таке політична дискусія навколо саме політик, а не хто кращий, хто гірший. І це дуже темна картинка майбутнього, яка є дуже перспективним варіантом. Тому перезавантаження системи комунікації з суспільством щодо предметних рішень вже зараз може цей сценарій майбутнього трохи відсунути вбік.