Психологи радять змінювати місце роботи щодва роки або хоча б раз на п’ять-сім років. Утім, насправді ніхто не знає, як правильно. Всі ми – унікальні, і кожен із нас самостійно вирішує, як йому (чи їй) комфортніше.
Можливо, цим принципом керуються і народні депутати. Вочевидь, змінювати місце роботи їм тяжкувато, адже Верховна Рада – одна, на пониження йти не хочеться, а підвищення – річ не найпростіша. Хтозна, можливо, саме тому депутати, щоб якось урізноманітнити своє політичне життя, доволі активно змінюють свої партії чи парламентські фракції.
І хоча український парламент ІХ скликання, на відміну від попередніх, не рясніє масовими переходами депутатів із фракції у фракцію, все-таки ці випадки траплялися. Так, можна згадати переходи Владіслава Поляка, Лариси Білозір, Геннадія Вацака, Микола Кучера із групи “За майбутнє” у групу “Довіра”, зміну “Слуги народу” на групу “За майбутнє” Антоном Поляковим та Анною Скороход чи приєднання Антона Яценка до ВО “Батьківщина”.
Можна також згадати і виключення чи виходи з фракції “Слуга народу”. Більше не входять до її складу Роман Іванісов, Гео Лерос, Олександр Юрченко, Олександр Дубінський, Євгеній Шевченко, Людмила Буймістер, Артем Дмитрук, Роман Соха.
Цікаво, що всі ці депутати, за винятком Гео Лероса, були мажоритарниками. Звісно, можна згадати вихід із “Голосу” Святослава Вакарчука, якого депутати ніяк не хотіли звільняти від виконання депутатських обов’язків, чи неприєднання назад до “Слуги народу” Дмитра Разумкова. Однак це радше окремі історії, ніж закономірність.
Для того, щоб зрозуміти, як депутати “мігрують” між фракціями, ОПОРА проаналізувала дані про переходи народних обранців за нинішнє та два попередні скликання (2012-2021 рр.) і виокремили найцікавіші історії. До речі, 2012-й – це рік останнього запровадження мажоритарки, яку не так давно скасували, але знову пропонують повернути окремі депутати. Тому, аналізуючи зміни, аналітики також приглядались і до способу обрання того чи іншого депутата в парламент.
Скільки тих переходів?
Загалом із часу повернення мажоритарної системи виборів (VII–IX скликання), ОПОРА нарахувала понад 420 переходів чи виходів депутатів із фракцій. Найбільше їх припало на VII скликання парламенту – 284. Це напряму пов’язано з перемогою Революції гідності та фактичним розпадом фракції “Партія регіонів” у Верховній Раді. На VIIІ скликання припадає 108 міграцій депутатів, а на ІХ – поки що лише 20.
У межах одного скликання найбільшу кількість переходів між фракціями здійснили Олександр Онищенко та Михайло Опанащенко (VII скликання), Станіслав Березкін, Віктор Бондар та Євген Рибчинський (VIIІ скликання) – по 3. Усі ці депутати були мажоритарниками.
В цілому переходи чи виходи з парламентських об’єднань у VII–IX скликаннях здійснювали 262 народних депутати. 145 (55%) з них – мажоритарники, а 117 (45%) – списочники. Також на мажоритарників припало 63% від усіх переходів, а на списочників – лише 37%.
Причиною більшої активності мажоритарників може бути так званий “імперативний мандат” – можливість відкликання народного депутата, який не виправдав довіри виборців чи не діяв у їхніх інтересах. В Україні він діє з VIII скликання (а також у V-VI скликаннях) та стосується передусім депутатів-списочників. Імперативний мандат передбачає, зокрема, можливість позбавлення мандату того народного депутата, який не увійшов до складу чи вийшов із фракції тієї партії, за списком якої його обрали (ст. 81 Конституції України). Така санкція передбачає рішення вищого керівного органу партії. Протягом попереднього скликання у такий спосіб позбавили мандатів, наприклад, Миколу Томенка та Єгора Фірсова, які вийшли з фракції "Блок Петра Порошенка".
Тож потенційно саме імперативний мандат може стримувати депутатів змінювати фракцію. Але, вочевидь, він не стосується депутатів-мажоритарників та зміни не фракції, а партійного бренду у виборчий період, тобто фактично під час зміни скликань у Верховній Раді. Буває, що в одне скликання парламенту депутат балотується за списком однієї партії, а в наступне – вже від іншої.
Не фракціями єдиними
Отже, народні обранці, обмежені певними парламентськими правилами та партійними списками, певною мірою прив’язані як до фракцій, так і політичних сил. Особливо депутати-списочники, які прагнуть здобути місце “під сонцем” у “прохідній частині” виборчого списку. Це менше стосується мажоритарників, які часто обираються на окрузі саме через особисту впізнаваність, а не партійний бренд, і саме такі парламентарі частенько змінюють політичні об'єднання.
От, наприклад, Віктор Бондар – мажоритарник із Хмельниччини та співголова групи “Партія ‘За майбутнє’” – змінив 6 політичних об’єднань за 3 скликання. У минулому скликанні народний обранець побував у складі трьох депутатських груп: “Воля народу”, “Економічний розвиток” та “Партія ‘Відродження’”. У сьомому ж скликанні депутат спочатку входив до фракції “Партії регіонів” а згодом, вийшовши з неї, приєднався до групи “Суверенна європейська Україна”.
На рахунку Антона Яценка (Черкащина) – 5 переходів між об’єднаннями (і це тільки з VII до IX скликання). Цей народний обранець вперше потрапив до парламенту ще у 2007 році, коли вибори відбувалися за пропорційною системою з закритими партійними списками. І хоча він став депутатом за списком “Блоку Юлії Тимошенко”, закінчив роботу у парламенті VI скликання Антон Яценко вже у складі “Партії регіонів”. До цієї ж фракції він вступив у парламенті VII скликання, перемігши на виборах в одному з округів Черкащини. Втім, як і багато його колег, Яценко вийшов з її складу у лютому 2012 року, вступивши згодом до групи “Економічний розвиток”, до якої входив і у VIII скликанні парламенту (згодом вона трансформувалась у групу “Партія ‘Відродження’”).
ІХ скликання парламенту Антон Яценко розпочав із групою “За майбутнє”. Проте, як кажуть, усе повертається. Можливо, саме через це після півторарічного перебування у депутатській групі “За майбутнє” Антон Яценко повернувся до фракції партії, з якої він починав свою депутську кар’єру, ставши у травні 2021 року членом фракції ВО “Батьківщина”.
Також у 5 різних об’єднаннях у парламенті побував ще один мажоритарник – Юрій Шаповалов (Полтавщина). У VII скликанні нардеп був членом “Партії регіонів”, після виходу з якої приєднався до групи “Суверенна європейська Україна”. У VIII скликанні він спочатку входив до “Волі народу”, потім став позафракційним, а згодом – до “Партії “Відродження”. Натомість у ІХ скликанні нардеп приєднався до групи “За майбутнє”.
Якщо ж брати до уваги усі скликання, інформацію про які надає Портал відкритих даних ВР (ІІІ-ІХ скликання), то лідером за кількістю парламентських об’єднань, членом яких був один народний депутат, є ще один мажоритарник Віктор Развадовський (Житомирщина) – 14 об’єднань (з ІІІ по ІХ скликання парламенту).
Висновок
Депутати, а точніше депутати-мажоритарники, які дуже часто не прив’язані до якихось конкретних партій, значно частіше змінюють фракції, ніж їхні колеги-списочники. Цілком ймовірно, що на це впливає так званий імперативний мандат, який “дбає” про те, щоб депутати входили до тих фракцій, у списку яких вони були обрані до Верховної Ради. Звісно, ця практика зовсім не зобов’язує депутатів, наприклад, голосувати так, як їхня фракція. Однак саме пропорційна виборча система може забезпечити політичну та фракційну стабільність парламенту.
Довідково. Під час підрахунку переходів ми не враховували першу позафракційність депутата після складання присяги. Якщо ж народний депутат повторно ставав позафракційним, виходячи з фракції, ми вважали це переходом, беручи до уваги безпосередню політизованість такого вчинку. Натомість ми також не враховували проміжну позафракційність – наприклад, якщо народний обранець вийшов із фракції, став позафракційним, а потім приєднався до іншого об’єднання.