Реформа – поступове перетворення, поліпшення, яке не знищує основ існуючого ладу. Так просто трактується часто вживаний в лексиконі українських можновладців термін. Втім, останнім часом доводиться слідкувати за змінами, які не є реформою за своєю суттю, зокрема і в освітній галузі. Вони не покращують, а лише адаптують систему до потреб окремих груп. Ця імітація вимагає законодавчого підґрунтя. Тож на порядку денному Верховної Ради України та її комітетів стоси законопроектів, які розставлять всі крапки над «і».

Впевнені кроки до «реформування» освіти

Однією з найбільш обговорюваних «реформ» є освітня. Дві групи народних обранців підготували проект закону «Про вищу освіту». Насправді до уваги можна вже не брати доробок Юрія Мірошніченка, народного депутата від Партії регіонів. Його законопроект не є повним і не претендує на заміщення чинного ЗУ «Про вищу освіту». Натомість, група у складі 7 депутатів (6 з яких представляють партії парламентської більшості, а 1 – БЮТ) підготували проект закону №7486-1, який має шанси бути прийнятим. Принаймні зусиль на це витрачено чимало. За об’ємом він більший ніж Конституція України. Також народні обранці вже засвідчили, що політичної волі у них достатньо, щоб проштовхнути проект. 12 січня 2011 року було призначено засідання профільного комітету ВРУ з питань науки та освіти, на якому повинні були розглянути документ та визначитися, чи рекомендувати його на розгляд депутатів. Втім, у зазначений день кворуму серед членів відповідного комітету не було, тому розгляд перенесли на 13 січня. Але й тоді за першим разом не вдалося зібрати достатньої кількості народних обранців. Тож оголосили перерву. На депутатів чекали журналісти, які вже два дні поспіль слідкували за роботою комітету. Адже на порядку денному суспільно важливий проект закону. Втім, депутати не з’явилися у визначений час, але, як виявилося згодом, засідання комітету все ж відбулося. Журналістам, які очікували біля комітетської аудиторії, пояснили, що вони не помітили Максима Луцького, Катерину Самойлик, Давида Жванію, Віталія Курило, Михайла Зубило та Володимира Личука. Хоча все можна списати на неуважність працівників медіа та державної охорони. Проте одна з членів відповідного Комітету, народний депутат Олеся Оробець, оголосила депутатський запит на ім’я Голови Верховної Ради України з проханням відреагувати щодо фальсифікації засідання від 13 січня. Питання за Володимиром Литвином та Комітетом з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності ВРУ.

Втім, розгляд звернення жодним чином не перешкоджає руху законопроекту до сесійного залу. Тим часом, рішенням профільного комітету було рекомендовано відхилити проект Юрія Мірошніченка і розглянути інший, поданий 7 депутатами. Рішення прийнято Комітетом, заступником голови якого є один з авторів – Максим Луцький, а секретарем – інший автор, Катерина Самойлик. Варто нагадати, що керівник комітету Володимир Полохало знаходиться на лікарняному після інсульту.

Тож можна очікувати, що в найближчий сесійний тиждень на початку лютого документ буде внесено до порядку денного. Окремі експерти відзначають, що голосування за нього може стати символічною крапкою у питанні освітньої «реформи». Тобто, в дусі останніх законотворчих традицій відбудеться перше та друге читання, закон приймуть в цілому. Адже Парламент – не місце для дискусій.

Автономія вищих навчальних закладів через тотальних контроль?

Щодо змісту проекту закону освіти, то варто почати з долі вищих навчальних закладів. У короткій пояснювальній записці до проекту ЗУ «Про вищу освіту» у новій редакції 12 разів вживається слово «автономія». Народні депутати наголошують на тому, що незалежність, академічні свободи та суспільну відповідальність вищих навчальних закладів буде закріплено на законодавчому рівні. Замість декларативного поступу до європейської системи освіти, навчальні заклади повинні отримати дійсну, а не удавану автономію, при «…існуванні, звісно, певного обмежуваного контролю та розпорядчого впливу з боку Міністерства освіти та науки України». Втім, аналізуючи проект закону, зрозуміло, що для реальної автономії місця не знайшлося. Навіть декларативно вона згадується на 75 сторінках проекту декілька разів.

Залишається ряд положень, які, скоріше, обмежують права вищих навчальних закладів. Зокрема, це стосується обрання керівника (ректора, президента, директора). Якщо закон буде прийнято у викладеній редакції, то вибори буде організовувати Міністерство освіти та науки України або інший відповідний орган центральної влади, якому підпорядковано навчальний заклад. Також він буде затверджувати та звільняти з посад керівників ВНЗ. Процедура обрання прописана досить детально, а практика, яка була застосована під час обрання ректора Донецького національного університету, засвідчила можливість впливу на результат, незважаючи на рішення колективу. Новацією є також обмеження строку безперервного перебування керівника ВНЗ на посаді. Так, одна особа має право балотуватися не більше двох разів, тобто 10 років (або 14 для ВНЗ зі статусом національного). Дивно, що ця норма застосовується для навчальних закладів усіх форм власності. Тобто, навіть приватний заклад не може очолювати ефективний менеджер більше визначеного терміну, чим, по суті, обмежується право власника.

Натомість, на плечі платників податків лягає матеріальне забезпечення ректорів-відставників. Так, особа, яка перебували на посаді не менш ніж 2 терміни, може бути призначена радником керівника ВНЗ з виплатою грошового утримання в розмірі заробітної платні, яку він отримував перед виходом на пенсію.

Не менш цікавими є норми і щодо жорсткого контролю за змістом освітніх послуг. Так, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади (тобто, профільні міністерства) сам розробляє та затверджує освітньо-професійні (освітньо-наукові) програми з кожної спеціальності. Це означає, що саме цей орган і визначатиме зміст дисциплін, послідовність вивчення, перелік знань та вмінь, критерії підсумкового контролю, перелік підручників та інших матеріалів. Тож очікувати, що студенти отримуватимуть знання, унікальні за своїм змістом чи формою передачі, від особливих викладачів, до яких хочеться йти на пари, не варто. Такий підхід калькує жорстко уніфіковану радянську систему освіти.

Не менш дивною є й градація вищих начальних закладів. Передбачено наступні типи вишів: університет (класичний і профільний), академія, коледж, професійний коледж. Втім, дивним видається підхід, відповідно до якого навчальний заклад буде віднесено до конкретного типи. Так, основоположним та найчіткішим критерієм є кількість студентів. Якби, наприклад, Гарвардський університет, який тривалий час посідав 1 місце у знаних світових рейтингах (у 2010 – №2 у рейтингу QS), був змушений підпорядковуватися українському законодавству у редакції цього проекту, то він би не мав шансів стати класичним університетом. Адже законопроект вимагає 10000 студентів, а у Гарвардського їх лише 6700. І не важливо, що там працює 2100 викладачів та більше 10 000 аспірантів, і що бібліотека вишу за чисельністю – 4 в світі (16,2 мільйона криг).

А де ж студентоцентризм?

У моєму рідному ВНЗ на кожному кроці пропагувався студентоцентризм. Втім, після кожної згадки цього терміну багатьох коробило від невідповідності декларацій фактичному змісту та формі навчального процесу. Проте новий ЗУ «Про вищу освіту» може ще більше віддалити нас від логічних причинно-наслідкових зв’язків: ВНЗ існує для того, щоб навчати студентів, а не студенти, щоб забезпечувати виш бюджетними та приватними коштами.

Студенти навряд чи будуть щасливі почути, що нове законодавство дозволить щорічно змінювати розмір платні за навчання. Оплата послуг може корегуватися відповідно до рівня інфляції. Тому батькам варто розраховувати на те, що різниця оплати першого та останнього року навчання може бути не менш істотною, ніж ціна на бензин у 2010 та 2005 роках. А подорожчання суттєве – більш ніж у 2,5 рази.

Знову застосовується дискредитаційна норма щодо поза конкурсного зарахування до ВНЗ осіб, які мають низку пільг згідно інших законодавчих документів. Таким чином, звужуються права звичайних осіб, які не належать до вразливих соціальних груп, мають звичайний майновий стан, проживають на неуражених Чорнобилем територіях. Замість того, щоб держава забезпечила умови для якісної освіти цих категорій населення, забезпечила їх безвідсотковими кредитами, за рахунок яких можна оплатити навчання, якщо рівня знань недостатньо, законопроект знову пропонує звужувати права талановитих, але звичайних дітей. Тож прогресивних норм, яких вимагає суспільство вже три роки поспіль, відколи проблема пільгового вступу набула розголосу, немає.

Не менш цікавою є і система вступу до ВНЗ, яку нам пропонують автори. Так, вперше законодавство закріпить зовнішнє незалежне оцінювання як обов’язковий інструмент визначення рівня знань випускників шкіл. Втім, в документі немає жодної згадки про Український центр оцінювання якості освіти, а останній не належить до спеціально уповноважених центральних органів виконавчої влади, яким є Міністерство освіти та науки України. Тому не дивним є передріздвяне розпорядження Кабінету Міністрів України, яким без жодним пояснень було усунуто з посади директора УЦОЯО Ігоря Лікарчука. Його ж місце зайняла вже колишня заступниця міністра Дмитра Табачника Ірина Зайцева. Це свідчить про кадрове рішення щодо підконтрольності тестування міністерству та перспективи законодавчого закріплення цієї ідеї. Хоча первинно Український центр повинен оцінювати не тільки рівень знань випускників, а й якість викладання. Тож залежність від міністерства ставить під питання будь-який сенс такого моніторингу.

Не дивна також норма щодо введення балу вищого навчального закладу, якщо врахувати кількість ректорів чи діючих представників ВНЗ у депутатській групі ініціаторів. Тобто, крім атестату, сертифікату ЗНО потрібно також буде скласти внутрішньо університетське випробування, що відкриває можливість для повернення корупції у систему вступу.

Замість висновків

Законопроект вимагає доопрацювання та громадського обговорення. На жаль, він не наближає нас до європейських стандартів освіти та управління, автономії вишів. Крім того, документ містить ряд норм, які не узгоджуються з останніми Указами Президента (щодо ліквідації Вищої атестаційної комісії), Податковим кодексом та щирим прагненням більшості громадян навчати своїх дітей у країні, вища освіта в якій є демократичною, прогресивною і мобільною.

Ольга Айвазовська,
Громадянська мережа ОПОРА 

Матеріал підготовлено для журналу «Український тиждень», №4(169)