Таргетована реклама у соціальних мережах та інтернет-пошуковиках відкрила прекрасний новий світ для маніпулювання громадською думкою, особливо в період передвиборчих кампаній. Соціальні мережі значно спростили ведення агітації, зробивши поширення реклами та віральних дописів дешевшим, швидшим, більш персоналізованим і часто непомітним для користувача. Ми спробували розібратися, як різні держави регулюють інформаційний простір в Інтернеті та як іноземний досвід може використати Україна.

Передвиборчі кампанії останнього десятиліття у різних країнах світу, а також пандемія COVID-19 яскраво проілюстрували те, що соціальні мережі поступово починають відігравати провідну роль в інформуванні суспільства. Поруч з очевидними перевагами виникнення Інтернету та соціальних мереж, останнім часом все гостріше постає проблема поширення неякісного контенту та дезінформації (неправдивих повідомлень, що транслюються з метою отримання вигоди чи введення суспільства в оману). Серйозність проблеми підкреслює те, що восени 2020 року ООН запропонувала термін “інфодемія” на визначення швидкого та масштабного поширення інформації (як точної, так і неправдивої) та закликала ЗМІ та соціальні мережі до співпраці, аби “запобігати поширенню хибних повідомлень і поширювати точну інформацію, засновану на фактах і даних”.

Неврегульованість інтернет-простору та соціальних мереж — проблема не лише українська. При цьому навколо регулювання соцмереж точаться запеклі дискусії. У різних країнах щодо законодавчого регулювання соціальних мереж існує дві протилежні думки: прихильники регулювання кажуть, що соціальні мережі занадто сильно впливають на політичний вибір громадян, а противники — що регулювання може стати небезпечним прецедентом та потенційною загрозою свободі слова. У цьому матеріалі ми спробували розібратися, як різні країни регулюють поширення інформації в інтернет-середовищі та як досвід інших країн може використати Україна.

Європейський Союз

На території Європейського Союзу з 2018 року діє Загальний регламент про захист даних (General Data Protection Regulation, GDPR), прийнятий у 2016 році. Ця директива охоплює широке коло питань, що стосуються використання персональних даних, у тому числі й таргетованої політичної реклами у соціальних мережах. Соціальні мережі, такі як Facebook, YouTube, Twitter, пошуковик Google та інші зберігають про користувачів великі масиви даних на основі їхньої поведінки онлайн, що дозволяє налаштовувати більш персоналізовану рекламу та  мікротаргетинг рекламних дописів. Мікротаргетинг дозволяє налаштувати показ реклами, базуючись не лише на загальних даних про користувача, таких як стать, вік чи регіон перебування, а й на інформації про інтереси, переконання, смаки користувача, отриманої, наприклад, з його/її історії пошуку в браузері, взаємодії з іншими рекламними дописами та інше. GDPR ділить персональні дані на дві категорії: звичайні (ім’я, освіта, місце проживання, місце робити, вік, тощо) та чутливі дані (релігійна та етнічна приналежність, сексуальна орієнтація, політичні переконання тощо). Виробленням рекламних стратегій на основі таких даних займалася сумнозвісна компанія Cambridge Analytica, що фігурувала у скандалі навколо президентських виборів у США у 2016 році.

Відповідно до GDPR, зберігання та використання персональних даних користувачів може відбуватися лише за їх інформованої згоди, і запит на згоду має бути простим та зрозумілим для користувача. Персональні дані можуть бути використані лише законним та прозорим шляхом, можуть зберігатися лише для попередньо заявленої мети мають залишатися конфіденційними та можуть зберігатися протягом обмеженого періоду часу, користувачі можуть оскаржити спосіб зберігання та використання їх даних. На території кожної держави-члена ЄС діє спеціальний орган – Data Protection Authority (DPA), уповноважений контролювати вимоги GDPR. Так, DPA може накласти штраф розміром до 20 тисяч євро на організацію, що займається збором, зберіганням та використанням персональних даних за порушення норм Регламенту.  Протягом 2019 року сумарно на всій території ЄС було накладено штрафів сукупним розміром понад 711,5 мільйонів євро.

Регламент забороняє використання чутливих даних користувачів, в тому числі й даних про політичні переконання, однак має певні винятки для політичних партій. Політичні партії (чи схожі неприбуткові організації) можуть використовувати чутливі дані лише своїх членів, колишніх членів або осіб, які регулярно контактують з організацією.

Окрім цього, Європейський Союз працює над удосконаленням юридичних інструментів для протидії дезінформації: влітку 2020 року ЄС анонсували зміну законодавства щодо онлайн-простору – The Digital Service Act, який в тому числі стосується боротьби з дезінформацією. Так, уряд ЄС пообіцяв встановити чіткі правила діяльності для соціальних мереж, спрямовані на захист прав громадян онлайн. Раніше, у 2018 році онлайн-платформи, соціальні мережі, рекламні компанії та їх об’єднання на добровільній основі підписали План дій щодо дезінформації та щорічно звітують Єврокомісії про результати виконання Плану. Передбачається, що The Digital Service Act має інституціоналізувати добровільну діяльність компаній на протидію дезінформації та запровадити юридичні механізми державного контролю.

Німеччина

У 2017 році Бундестаг прийняв Закон “Про вдосконалення правоохоронної діяльності у соціальних мережах” (NetzDG). Основним призначенням цього закону була боротьба із злочинами на ґрунті ненависті, фейковими новинами, мовою ворожнечі щодо певних соціальних груп або питань, загалом — із усім контентом, який порушує німецьке законодавство про наклеп. Причиною такого державного втручання, за словами міністра юстиції Німеччини, стала нездатність соціальних мереж (особливо Facebook та Twitter) самостійно регулювати контент. За даними німецького уряду, Facebook видаляв лише 39% контенту, на який поскаржились користувачі, Twitter — 1%, і лише YouTube — понад 90%.

Перш за все новий закон передбачав нові стандарти для управління скаргами споживачів. Соціальні мережі, що діють на території країни, повинні запропонувати користувачам легко впізнаваний та постійно доступний інструмент для скарг на контент. Протягом 24 годин кожна скарга має бути перевірена, а контент, що порушує законодавство, заблокований. Крім фейкових новин та наклепу, під це правило підпадають й будь-які інші порушення законодавства Німеччини — щоправда, у таких випадках соцмережі мають на блокування контенту 7 днів та можуть звертатися за консультаціями до органів державної влади.

Крім того, усі соціальні мережі, навіть якщо базуються вони не в Німеччині, а у США або будь-якій іншій країні, зобов’язані назвати свого представника в Німеччині. До нього можуть звернутися правоохоронні органи для отримання потрібної їм інформації, а також штрафувати у випадку порушення соцмережею федерального законодавства. Показово, що штрафи у цьому випадку надзвичайні — до 5 мільйонів євро щодо людини, відповідальної за систему управління скаргами; до 50 мільйонів євро щодо самої соціальної мережі, якщо вона не виконує свої обов'язки.

Наслідки прийняття цього закону були доволі помітними: Google, Twitter та Facebook створили окремі форми для скарг, а також почали звітувати про видалення контенту, пов’язаного з NetzDG. Крім того, вже у липні 2019 року перша компанія була змушена сплатити 2 мільйони євро за заниження інформації про незаконний контент на своїх платформах у Німеччині. Втім, питання мікротаргетингу політичної реклами у соціальних мережах у Німеччині досі лишається врегульованим лише на рівні імплементації Загального регламенту про захист даних ЄС.

Канада

У 2018 році в Канаді було прийнято Elections Modernization Act (EMA), який торкнувся в тому числі і політичної реклами онлайн. За прикладом Бібліотеки політичної реклами у Facebook, новий закон вимагає від усіх інтернет-майданчиків, що надають можливість публікувати політичну рекламу, мати подібні відкриті архіви такої реклами на період офіційної передвиборчої кампанії. Будь-яка онлайн-платформа, що продає політичну рекламу та має понад 3 мільйони (якщо контент англійською), 1 мільйон (якщо контент французькою) та 100 тисяч (якщо контент будь-якою іншою мовою) унікальних відвідувачів у Канаді на місяць зобов’язана створити такий архів. Регулювання стосуються лише тієї реклами, що транслюється протягом офіційної передвиборчої кампанії. Інформація, збережена в архіві, мусить бути доступна протягом двох років після виборів. Контроль за дотриманням виборчого законодавства здійснює Уповноважений щодо виборів у Канаді (Commissioner of Canada Elections), який здійснює розгляд заяв про порушення відповідного законодавства та може звернутися до онлайн-платформи для коригування контенту відповідно до законодавства, накласти штраф за порушення чи передати скаргу на розслідування до прокуратури (Public Prosecutions Service of Canada).

У відповідь на таке регулювання Google відмовився створити публічний архів політичної реклами та заборонив публікацію політичної реклами на період передвиборчої кампанії. Відмова від розміщення політичної реклами на платформі зобов’язує компанію контролювати дотримання законодавства та не допускати розміщення політичної реклами на платформі. Twitter же заявив про свою готовність створити архів політичної реклами відповідно до законодавства Канади і заборонив політичну рекламу до офіційного початку передвиборчої кампанії.

Швеція

Протягом виборчого процесу Швеція також стикається з типовими проблемами, пов’язаними з кампаніями дезінформації в мережі. І якщо класичні медіа (газети, радіо, телебачення) самоорганізуються для боротьби з дезінформацією у межах як державних (наприклад, Шведська рада з питань медіа), так і недержавних об’єднань (наприклад, об’єднання Faktiskt.se) та виробляють професійні етичні кодекси і створюють ініціативи систематичного фактчекингу, подібні міри складно реалізувати в полі соціальних мереж. Як зазначає Елін Хофверберг, хоча у швецькому законодавстві поширення певної інформації є криміналізованою (наприклад, розпалення війни, розкриття будь-якої інформації щодо швецьких збройних сил, поширення пропаганди тощо), однак відсутні законодавчі механізми для блокування або обмеження доступу до публікації контенту, в тому числі онлайн, адже “злочини мають бути розслідувані, а не приховані”. Використання ботів у Швеції також є легальним, адже дослідження Шведського агентства оборонних досліджень показали, що боти не можуть бути ефективними без реальних акаунтів, що взаємодіють з ними. Тож задля того, щоб протидіяти кампаніям дезінформації, які особливо активізуються під час виборчого процесу, шведський уряд вирішив створити окремий орган – Управління психологічного захисту (Psychological Defence Authority), у повноваження якої входить виявлення, протидія та запобігання дезінформаційних кампаній, а також посилення можливостей громадян самостійно розпізнавати та протидіяти дезінформації. Очікується, що Управління буде створене та почне працювати у 2022 році перед парламентськими виборами у Швеції.

Велика Британія

За словами низки громадських активістів та дослідників, Велика Британія найбільшою мірою відчула вплив соціальних мереж у 2016 році, коли відбувся референдум щодо членства Сполученого Королівства у Європейському Союзі. Водночас виборче законодавство у Великій Британії розрізнене та застаріле: воно складається з 17 статутів і близько 30 наборів правил, частина з яких базується на практиці XIX століття і не відображає сучасне виборче адміністрування.

У червні 2018 року Законодавча комісія опублікувала звіт, відповідно до якого рекомендувала врегулювати політичну рекламу у соцмережах, зокрема — ввести обов’язкові дисклеймери для цифрової політичної реклами, збільшити максимальні штрафи та надати комісії більше повноважень для збору інформації від третіх сторін. Цей звіт став першим поштовхом до змін. 8 квітня 2019 року  Уряд Великої Британії опублікував Білу книгу щодо протидії шкідливому контенту в мережі Інтернет (Online Harms White Paper). У книзі було вперше задекларовано наміри ухвалити новий закон щодо регулювання широких питань розміщення інформації в Інтернеті, зокрема і політичної реклами в соціальних мережах. Перш за все британський уряд планує створити нову регуляторну базу, новий орган контролю за дотриманням процедур і розробити стратегію медіа-грамотності. Крім того, в планах уряду також використовувати фактчекінгові служби для перевірки повідомлень у соцмережах та стимулювати прозорість політичної реклами — в першу чергу, під час виборів. Окремо уряд Сполученого Королівства розробляє новий пакет законодавства, який буде зобов’язувати кандидатів, політичних партій та інших позапартійних суб’єктів-учасників виборчого процесу маркувати онлайн-рекламу із вказанням деталей щодо замовника та таргетингу.

Станом на грудень 2020 уряд Великої Британії вже провів консультації щодо прийняття нового законодавства та опублікував звіт-відповідь, де зазначив, що регуляторний орган Сполученого Королівства (Ofcom) відповідатиме за контроль соціальних мереж. Уряд допускає, що у сферу відання органу буде належати накладення штрафів на приватних осіб та компанії щодо невиконання розробленого законодавства.

Крім планів уряду, досить цікавим виявився також нещодавній брифінг Палати лордів, присвячений основним проблемам регулювання політичної реклами та ролі соціальних мереж. Зокрема, Палата визначила пріоритетними три основні напрямки регулювання:

  • Фактчекінг, тобто перевірка правдивості політичної реклами в соціальних мережах.
  • Мікротаргетинг, тобто використання особистих даних користувачів соціальних мереж для того, аби спрямовувати на них цільову (таргетовану) рекламу, що матиме найсильніший вплив на конкретну аудиторію.
  • Прозорість фінансування реклами, тобто наявність даних про рекламодавця та кількості грошей, витрачених на просування того чи іншого рекламного допису.

Загалом, підхід Великої Британії до регулювання політичної реклами у Інтернеті є одним з найбільш комплексних, хоча поки й не втілений у законодавстві. Більш детально про регулювання політичної реклами у Сполученому Королівстві можна прочитати у цій статті ОПОРИ.

США

Регулювання політичної агітації у США заслуговує на окрему увагу, оскільки саме у цій країні свого часу розгорнулись найгостріші дебати про вплив соціальних мереж на вибори. У Сполучених Штатах політична реклама регулюється одразу на двох рівнях — федеральному (стосується всієї країни) та на рівні окремих штатів.

На федеральному рівні першу спробу врегулювати політичну рекламу зробила Федеральна виборча комісія США. Попри те, що до 2016 року комісія неодноразово розглядала способи врегулювання політичної реклами, більшість рішень були розрізненими та не призводили до повноцінного розв'язання проблеми. Поштовхом до більш цілісного підходу стали вибори президента США у 2016 році, коли було застосовано безліч нових цифрових практик, не властивих для політичних кампаній раніше (використання для впливу на користувачів соціальних мереж ботів, мікротаргетингу та особистих даних користувачів). Зрештою, у жовтні 2017 року  в Конгресі США було зареєстровано проєкт Закону «Закон про чесну рекламу» (Honest Ads Act). Відповідно до положень законопроєкту інтернет-компанії зобов'язуються розкривати особистість замовника та зміст реклами, пов'язаної з виборами або політичними кампаніями. Планувалося внести зміни до чинного Закону про фінансування кампаній від 1971 року, додати фразу «платний Інтернет або платний цифровий зв'язок» до списку форм ЗМІ, що підпадають під дію закону. Законопроєкт також вимагає від будь-якого вебсайту, який має щонайменше 50 мільйонів глядачів, включаючи Facebook, Google та Twitter, щомісяця оприлюднювати публічний список всіх організацій чи осіб, які витрачають щонайменше 500 доларів на рекламні повідомлення, пов'язані з виборами. Станом на грудень 2020 року цей законопроєкт все ще знаходиться на розгляді в Комітеті фінансів Сенату та в Палаті представників.

У березні 2018 року Федеральна виборча комісія також проголосувала за нові вимоги щодо публікації інформації в Інтернеті. Відповідно до нових вимог дисклеймери до рекламних дописів онлайн в мобільних додатках та будь-яких інших формах інтернет-реклами мають містити дисклеймери із зазначенням рекламодавців та спонсорів.

Хоча на федеральному рівні законодавство остаточно не врегульоване, 32 штати в місцевому законодавстві регламентували питання політичної реклами в соцмережах. Законодавство в межах відповідних штатів вимагає, щоб політична реклама в Інтернеті була позначена дисклеймером з описом замовника та суми витрачених коштів або ж ця інформація була наведена за посиланням. Крім того, у частині штатів соціальні мережі та платформи, які в середньому відвідують 70 мільйонів або більше американців щомісяця (виключення: газети, які кваліфікуються як онлайн-платформи),  зобов'язані створювати архіви політичної реклами. Це робиться для того, аби унеможливити зникнення «темної реклами» (тієї, що таргетується на вузьку групу людей) після закінчення її трансляції. Однак більшість штатів мають менш суворе законодавство: вони  вимагають від соціальних мереж та платформ лише включати інформацію про спонсорів. У значній частині штатів врегульовано лише розміщення інформації щодо замовника та витрат на рекламу в додатку до допису, який рекламується як політичний. Втім, навіть таке законодавство може суттєво відрізнятися від штату до штату. Наприклад, законодавство Каліфорнії вимагає дисклеймер до всіх політичних рекламних постів, які б містили інформацію не тільки про прямого спонсора, а й про трійку донорів цього спонсора.

Загалом, хоча як на федеральному, так і на місцевому рівнях у США існує консенсус, що політична реклама потребує врегулювання, поки що це питання залишається незавершеним. Про основні виклики, з якими стикається «Закон про чесну рекламу», можна детальніше прочитати у попередніх матеріалах ОПОРИ (перший, другий, третій).

Інша сторона медалі

Занепокоєння противників регулювання соціальних мереж також виправдане. Приклади деяких інших країн світу вказують на те, що інколи спроби контролю соціальних мереж зі сторони держави дійсно можуть стати загрозою для права людини на свободу слова та самовираження.

Класичними прикладами можуть бути Російська Федерація та Китайська Народна Республіка. Обидві країни з різною успішністю намагаються контролювати Інтернет-середовище. Так, 1 листопада 2019 року у Росії набрав чинності закон, який, крім створення можливості на “відключення Інтернету в разі надзвичайної ситуації”, також дає владі право на блокування різних сайтів та соціальних мереж (як це вже відбулось із LinkedIn). Останнім часом у РФ також зросла кількість судових вироків, пов’язаних із публікаціями користувачів у різних соціальних мережах. Водночас, у КНР більшість соціальних мереж, такі як Twitter, Google, Facebook і WhatsApp взагалі заблоковані, а схожі послуги натомість надають китайські провайдери, такі як  Weibo, Baidu та WeChat. Китайська кіберполіція також слідкує за платформами наявних соціальних мереж та переглядають повідомлення політичного змісту. Деякі повідомлення (наприклад, ті, що стосуються подій 1989 року на площі Тяньаньмень) піддаються автоматичній цензурі та видаляються.

Іншим прикладом може бути В'єтнам, який також намагається примусити соціальні мережі цензурувати контент: у 2018 році у В’єтнамі було ухвалено Закон про кібербезпеку, яким В’єтнам зобов’язує компанії, що зберігають дані про в’єтнамців зберігати їх у В’єтнамі та мати офіційне представництво на території держави, надавати державі дані громадян у разі державного запиту та здійснювати моніторинг контенту та видаляти “незаконні” дописи (у В’єтнамі незаконним є контент, що може налаштувати громадян проти держави та спричинити протести, порушити громадський порядок, що може вплинути на соціально-економічне життя держави, налаштувати громадян проти уряду, а також спотворення історії В’єтнаму).

Крім того, варто згадати й нещодавні події у Білорусі, коли під час масових протестів влітку 2020 року влада фактично заблокувала доступ до Інтернету, таким чином обмеживши здатність громадян спілкуватися між собою. Втім, це не єдина спроба білоруських керманичів контролювати Інтернет-середовище: у 2001, 2006 та 2010 роках під час президентських виборів та у 2004 році під час референдуму, який дозволив Олександру Лукашенку втретє балотуватися на посаду голови держави, були заблоковані незалежні сайти, які поширювали інформацію про фальсифікації на виборах. Останнім часом у Білорусі спостерігається блокування незалежних видань, таких як Медиазона. Беларусь, а також політичні переслідування засновників таких сервісів.

А що у нас?

На цю мить в Україні повністю відсутнє регулювання онлайн-простору, як в контексті дезінформації та кампаній впливу, так і в контексті політичної агітації в Інтернеті, а прийнятий у 2020 році Виборчий кодекс успадкував відсутність юридичних механізмів контролю за соціальними мережами в рамках виборчих процесів.   Соціальні мережі впевнено переганяють традиційні ЗМІ у ролі джерела споживання інформації для пересічного українця, а виборчі кампанії останніх років в Україні та досвід іноземних країн показали, наскільки сильно соціальні мережі впливають на суспільне життя. Тому враховуючи це Україні потрібно якнайшвидше розробити та реалізувати стратегію щодо регулювання роботи соціальних мереж. На нашу думку, стратегія повинна визначати два ключові питання: протидія дезінформації та регулювання соціальних мереж в рамках виборчого процесу.

Враховуючи найкращі світові практики, а також особливості українського законодавства загальними рекомендаціями в межах цієї стратегії для українських законотворців можуть слугувати:

  1. В межах регулювання соціальних мереж в рамках виборчого процесу:
  • введення соціальних мереж у правове поле — визначення їх у законодавстві як медіа-платформ, поширення на них дії Виборчого кодексу, врегулювання реклами (зокрема й політичної), встановлення правил модерування рекламних дописів для соціальних мереж, на платформах яких поширюється реклама для українських користувачів;
  • заходи з метою підвищення прозорості фінансування політичної агітації під час виборів — обов’язкове маркування такої онлайн-реклами, розкриття інформації про рекламодавця, кількість коштів, витрачених на просування рекламних дописів, зберігання архіву такої реклами у відкритому доступі (частково це вже здійснила соціальна мережа Facebook);
  • врегулювання використання особистих даних українських користувачів соціальних мереж: внесення змін до Закону України “Про захист персональних даних” (принаймні, введення до нього поняття персональних даних в Інтернеті), визначення доцільності дозволу використання на території України мікротаргетингу, що використовує особисті дані для поширення цільової (таргетованої реклами), та введення правил застосування цього інструменту.
  1. Питання регулювання соціальних мереж задля протидії поширенню дезінформації доволі складне і простого рішення для нього на сьогодні не існує. На нашу думку, першочергово держава повинна отримати вотум довіри від громадян на проведення діяльності з метою регуляції інформаційного простору в Україні.  Тому нашими загальними рекомендаціями є:
  • визначення тематики дезінформаційних повідомлень, протидія яким визнається першочерговою (наприклад, заклики до порушення територіальної цілісності та ліквідації незалежності України, заклики здійснювати злочини проти життя та здоров’я людини, заклики до незаконного переслідування або фізичного знищення групи осіб за певною ознакою, заклики до дискримінації особи або групи осіб за ознаками статі, стану здоров’я, етнічної або територіальної приналежності, майнового стану, мовними ознаками тощо, спроби іноземних суб’єктів вплинути на громадську думку в Україні тощо);
  • розгляд необхідності внесення змін до законодавства та встановлення додаткової кримінальної та адміністративної відповідальності за поширення дезінформаційних повідомлень, але такі законодавчі новації мусять бути точковими та дійсно необхідними, аби не загрожувати свободі слова;
  • визначення державного органу, відповідального за контроль інформаційного простору в Інтернеті або розширення компетенції Міністерства інформаційної політики та Національної ради з питань телебачення та радіомовлення на Інтернет-середовище: повноваженнями такого органу мають бути моніторинг інформаційного простору в Інтернеті, фактчекінг, тобто перевірка правдивості інформації, що поширюється у соціальних мережах. До складу цього органу необхідно ввести дорадчий орган, що складатиметься з незалежних медіа-експертів.

Більше про політичну рекламу в соцмережах в матеріалах ОПОРИ за посиланням.

ОПОРА подкаст про соцмережі в Україні: