Досвід проведення виборів у демократичних країнах і виживання демократії під час війни

Case Studies — G7 та інші

Сім кейсів виживання демократії в умовах війни, окупації і воєнного стану у XX столітті.

Завантажити PDF

У цьому дослідженні історичного досвіду демократичних країн Громадянська мережа ОПОРА спробувала знайти рішення деяких викликів, які постали перед Україною після початку повномасштабного російського вторгнення. Йдеться про особливості проведення виборів під час війни, функціонування парламенту й уряду, легітимність влади, мобілізацію населення і суспільну напругу, вплив війни на підтримку влади та проведення перших повоєнних виборів.

Саме до історичних кейсів часто апелюють західні партнери України, іноді маючи невиправдані очікування щодо прийняття певних рішень та дій. Втім, оскільки більшість держав не мали досвіду війни після Другої світової, вони часто не розуміють особливостей політичного процесу в умовах війни й оцінюють його з погляду мирного часу.

Аби відшукати добрі практики виживання демократії під час війни, ми проаналізували досвід семи країн у XX столітті: Великої Британії, Канади, США, Данії, Фінляндії, Франції й Ізраїлю. Цей досвід надзвичайно різний, але зрідка перегукується з проблемами, з якими має справу Україна після 24 лютого 2022 року. 

Водночас ми виявили, що не існує держави з аналогічним до України набором проблем і готових способів їх розв’язання. У кожному випадку важливе значення має контекст, у якому відбувається війна, умови й обставини, у яких перебувають конкретна влада та суспільство. За винятком окремих елементів, які Україна може брати за приклад, ми не знайшли системних рішень і готових універсальних патернів виживання демократії під час війни.

Кожна демократична держава, яка стала жертвою зовнішньої агресії або бере участь у війні, має власний унікальний досвід. Тож і ситуація повномасштабної російсько-української війни також унікальна — лише з тією поправкою, що ліберальна демократія після Другої світової війни розвивалася і змінювалася, тому її спроможність захищати себе сьогодні та в минулому відрізняється. Йдеться про концепцію “войовничої демократії” / “воюючої демократії” (Militant Democracy), яка обґрунтовує спроможність демократичних режимів захищатися від автократії. 

Врешті, поточний досвід боротьби української демократії за виживання у війні з росією згодом зможе поповнити проаналізований нами історичний досвід демократичних країн.

Велика Британія: відкладення (відтермінування) виборів на кілька років та уряд національної єдності

Сполучене Королівство Великої Британії й Північної Ірландії — чи не єдина розвинена демократія серед членів Великої сімки, яка має успішний демократичний досвід тривалого відтермінування (postponement) виборів в умовах війни. Це сталося двічі — під час Першої і Другої світової війн, коли чергові парламентські й місцеві вибори, які мали відбутися у перший рік війни, провели аж після її завершення. Також цей досвід є одним із найбільш релевантних для України за політичним контекстом.

Перша світова

Щорічно у квітні або листопаді у Великій Британії проводили вибори до місцевих органів влади, а в 1916 році мали відбутися чергові парламентські вибори. Оскільки у серпні 1914 року розпочалася Перша світова, постало питання, чи проводити їх. Утім, місцеві вибори відбулися належно й за графіком — у листопаді 1914 та у квітні 1915 року.

Вже в травні 1915 року було сформовано коаліційний уряд на чолі з лідером Ліберальної партії Гербертом Генрі Асквітом, до якого ввійшли 14 його однопартійців, 9 представників Консервативної партії та 1 представник лейбористів. Уряд пропрацював лише до грудня 1916 року через вихід консерваторів, незадоволених недостатньою кількістю місць, а також другорядними міністерствами в цьому уряді. Натомість було сформовано новий коаліційний уряд на чолі з лібералом Девідом Ллойд Джорджем, який пропрацював (зі змінами) до 1922 року. Прем’єр-міністр через опозиційність значної частини своєї Ліберальної партії був змушений покладатися переважно на підтримку консерваторів. Крім цього, новий коаліційний уряд сформував військовий кабінет у складі 5 міністрів для більш ефективного управління веденням війни.

22 липня 1915 року Кабінет міністрів прийняв Закон про вибори та списки виборців (Elections and Registration Act 1915), який відтермінував проведення місцевих виборів у листопаді 1915 року, а також до Парламентського акту 1911 року (Parliament Act 1911), який продовжив термін роботи поточного складу британського парламенту ще на рік — до 1917-го.

Перший пункт Закону про вибори і списки виборців передбачав, що наступні вибори до рад графств та муніципальних округів, міських і сільських округ, рад опікунів (спеціальні органи для опіки над бідними), парафіяльних рад (найнижчий рівень місцевого самоврядування) відкладають на один рік, а термін повноважень чинних депутатів та опікунів продовжать на один рік. Третій пункт передбачав, що парламентський і місцевий реєстри виборців, чинні на момент ухвалення закону, повинні залишатися без змін до 31 грудня 1916 року.

Впродовж усієї війни до листопада 1918 року Палаті громад тричі довелося продовжувати положення цього закону. Уряд подавав на розгляд парламенту “Закон про парламентські та місцеві вибори 1916 року”, ”Закон про парламентські та місцеві вибори 1917 року” і ”Закон про парламентські та місцеві вибори (№ 2) 1917 року”.

Як наслідок, депутатський корпус, обраний ще у грудні 1910 року, пропрацював аж 8 років — на 3 роки довше, ніж повинен був за мирних часів. Прийнятий у серпні 1911 року “Парламентський акт” (Parliament Act 1911) частково врегульовував відносини між верхньою Палатою лордів та нижньою Палатою громад і скоротив максимальний термін повноважень парламенту з 7 років до 5.

Перші повоєнні парламентські вибори відбулися 14 грудня 1918 року, за місяць після укладання з німцями Комп’єнського перемир’я. Перемогу здобула “купонна коаліція” (Coalition Coupon) — так прозвали коаліційний уряд з домінуванням консерваторів та частини лібералів на чолі з Девідом Ллойд Джорджем, який разом з лідером Консервативної партії Андрю Бонар Лавом надавали кандидатам у депутати, які підтримували чинний уряд, “листи підтримки” (coupon election). Згідно з таємною домовленістю літа 1918 року, 150 депутатів від Ліберальної партії на чолі з Ллойд Джорджем зобов’язалися підтримати на посаді прем’єр-міністра нового лідера Консервативної партії Джорджа Янґера. В результаті 136 із 159 ліберальних депутатів, які отримали “листи підтримки” від коаліційного уряду, зуміли переобратися до Палати громад, тоді як серед кандидатів від Ліберальної партії на чолі з Гербертом Асквітом, які були в опозиції до уряду, переобратись зуміли лише 29 депутатів. 

З цього часу розпочався занепад Ліберальної партії, яка з провідної в британській політиці опустилася до ролі третьої альтернативної сили. Натомість основним опонентом Консервативної партії стала Лейбористська партія, найкращий час якої настав за результатами перших виборів після Другої світової. Крім того, це були перші загальні вибори у Великій Британії, де право голосу отримали жінки.

Друга світова

У вересні 1939 року, коли почалася Друга світова, британський парламент не став відкладати рішення про відтермінування місцевих та парламентських виборів і прийняв відповідне тимчасове законодавство вже у жовтні того ж року. Ця заборона не поширювалася на проміжні вибори в окремих виборчих округах, але й ті мали відбуватися на безальтернативній основі. Крім того, вже традиційно було створено коаліційний уряд національної єдності та військовий кабінет на чолі з прем’єр-міністром.

З 1937 року уряд очолював лідер Консервативної партії Невілл Чемберлен. Однак після підписання ним Мюнхенської угоди з Адольфом Гітлером, а особливо після початку війни його популярність стрімко падала. Вже 3 вересня 1939 року він сформував військовий кабінет. Невдоволення його прем’єрством наростало, і 9 травня 1940 року, після окупації Третім Райхом Норвегії, у Палаті громад відбулися “норвезькі дебати”, які завершилися висловленням йому недовіри Лейбористською партією. Після відставки Чемберлена формувати уряд доручили його однопартійцю Вінстону Черчиллю (хоча Чемберлен до кінця війни залишався лідером Консервативної партії), який запропонував Лейбористській та Ліберальній партіям спільно сформувати коаліційний уряд національної єдності.

Попри те, що консерватори мали більшість в уряді, лейбористи на чолі з Клементом Еттлі отримали третину урядових посад і кілька ключових міністерств. Також був сформований військовий кабінет у складі 5 міністрів (3 консерватори і 2 лейбористи). Втім, дуже скоро у військовому кабінеті назріла перша криза, коли міністр закордонних справ Едвард Вуд Галіфакс наполягав на початку мирних переговорів, проти чого категорично виступав прем’єр-міністр. Крім цього, оскільки Черчилль призначив себе лідером Палати громад, що було прийнятною практикою до 1942 року, протягом усієї війни в британському парламенті реально не було політичної опозиції.

З кожним наступним роком війни парламент усе більше критикував лідерство Вінстона Черчилля. Зокрема, у липні 1942 року невелика група консерваторів спробувала висловити йому недовіру, але зазнала невдачі, оскільки за таке рішення проголосувало тільки 25 депутатів Палати громад, а проти виступило 475. І все ж ідея “об’єднаної” країни була тоді перебільшена. Вінстон Черчилль і його політична сила як партія влади в умовах воєнного стану отримали найбільше критики й негативу, що в результаті призвело до стрімкого падіння рейтингу консерваторів. Навесні 1942 року Mass Observation провели опитування в трьох окремих частинах країни про те, хто, на думку людей, переможе на наступних національних виборах. Приблизно половина респондентів не висловили жодної думки, у Лондоні лише 12% надали перевагу консерваторам, а 27% — лейбористам, у Мідленді — 14% консерваторам та 33% лейбористам, на Півночі — 17% консерваторам та 26% лейбористам. Ці цифри свідчать, що рівень довіри до Консервативної партії під час війни був значно нижчим, ніж те становище, в якому вона опинилися згодом за результатами безнадійно програних перших повоєнних виборів у 1945 році.

На початку 1943 року в британській політиці відбувся “новий лівий поворот”, до якого призвів “звіт Беверіджа” (Beveridge Report) — офіційна урядова доповідь економіста Альфреда Беверіджа у грудні 1942 року, в якій він обґрунтував необхідність запровадження програми реформ задля створення держави загального добробуту і національної служби охорони здоров’я. Його пропозиції отримали широку підтримку переважної більшості громадян Великої Британії, але реакція уряду Черчилля та його Консервативної партії була доволі стриманою. Натомість політик запропонував “Чотирирічний план”, який не мав консолідованої підтримки союзників по коаліції і так ніколи й не був реалізований.

Парламент був обраний 14 листопада 1935 року і склав свої повноваження лише 5 липня 1945 року. Це був найбільш тривалий парламент в історії Великої Британії з часів Кавалерського парламенту 1661–1679 років.

31 жовтня 1939 року Палата громад прийняла тимчасовий “Закон про місцеві вибори та реєстри виборців 1939 року” (Local Elections and Register of Electors (Temporary Provisions) Act 1939), який відкладав проведення місцевих виборів, а також оновлення реєстрів виборців на час дії воєнного стану. Спочатку відтермінування тривало один рік — до 31 грудня 1940 року, що давало право представникам місцевого самоврядування залишатися на посаді протягом 6 місяців після цієї дати або до такої дати, яку обере парламент. Проте з кожним наступним роком війни дію закону щорічно поновлювали до відновлення виборчого процесу у 1945 році. 

Аналогічна ситуація склалася з відтермінуванням парламентських виборів. У 1940 році були внесені зміни до “Парламентського акту 1911 року” (Parliament Act 1911), дію якого парламент щороку продовжував на рік аж до завершення війни у Європі. Також у першому пункті цього закону зазначено, що, поки він чинний, місцеві вибори не проводять, і будь-який олдермен (виборний представник місцевих рад), радник або виборний аудитор, які перебували на посаді на момент набрання чинності цим законом, продовжують виконувати свої представницькі обов’язки. Другий пункт передбачав, що реєстри виборців і книги присяжних, чинні у 1938 році, повинні залишатися дійсними.

Одним із найяскравіших аспектів парламентських дебатів щодо перенесення запланованих виборів був той факт, що дебатів практично не було. Нагальна й очевидна необхідність продовження терміну роботи наявного складу Палати громад до поразки Третього Райху була зрозуміла практично всім. Щороку в жовтні протягом 5 років поспіль британський уряд на чолі з Вінстоном Черчиллем отримував законодавчу згоду на перенесення запланованих виборів і продовження терміну роботи парламенту. Британські політики визнавали, що проведення виборів під час великої війни може поставити під загрозу перемогу. Це було настільки очевидним для британців на початку 1940-х, що парламент навряд чи бачив потребу довго обговорювати потребу пролонгації законодавства. Варто також підкреслити, що ні тоді, ні в наступні десятиліття ніхто не критикував позицію Великої Британії щодо відтермінованих під час війни виборів як недемократичну практику.

Хоча у роки Другої світової британський парламент пропрацював на 5 років довше, ніж повинен був (з 1935-го по 1945-й), у країні в цей час регулярно відбувалися проміжні вибори (by-election) окремих депутатів Палати громад — після того, як ставали вакантними мандати (у зв’язку із смертю депутатів, складанням повноважень або переведенням на іншу посаду). Загалом за цей час їх провели в близько півтори сотні одномандатних округів. Задля збереження національної єдності коаліційні політичні сили домовилися не конкурувати між собою і проводити проміжні вибори на безальтернативній основі. Партія, депутат якої доти займав місце у парламенті, висувала свого кандидата, а інші партії кандидатів не висували.

На практиці це часто призводило до несподіваних результатів, коли перемогу здобували незалежні кандидати з переважно лівих об’єднань на зразок Партії суспільного добробуту (“Common Wealth”) чи Незалежної лейбористської партії. Зі 141 депутатського мандату, який заміщували на проміжних виборах, за роки війни лише 66 (47%) збереглися за представниками коаліції, а 75 (53%) здобули незалежні кандидати. Найбільших втрат зазнала Консервативна партія, якій належало більшість вакантних місць у Палаті громад.

Перші вибори в країні також відбулись дуже швидко, лише на другий місяць після завершення війни у Європі — 5 липня 1945 року. Тоді ще тривала війна в тихоокеанському регіоні, яка, на помилкове переконання Вінстона Черчилля мала завершитись у кінці 1947 року. Попередньо між лідерами Консервативної й Лейбористської партій була домовленість, що вибори варто проводити після поразки Японії. Проте під час партійної конференції 20 травня Клемент Еттлі зрозумів, що більшість членів його партії виступають за проведення виборів у жовтні після завершення пролонгованого терміну повноважень парламенту. 23 травня лейбористи вийшли з коаліційного уряду національної єдності і розпочали передвиборчу кампанію. Черчилль подав у відставку з посади прем'єр-міністра, але король попросив його сформувати новий тимчасовий консервативний уряд на період 2-місячної виборчої кампанії.

Виснажливі роки війни не минули безслідно для суспільства, тому Велика Британія станом на 1945 рік суттєво відрізнялася від того, якою вона була у 1935-му. Під час війни сформувався новий лівий консенсус, в основі якого лежав “звіт Беверіджа”. Саме його Лейбористська партія взяла за основу для своєї виборчої кампанії. Маніфест лейбористів “Давайте дивитися в майбутнє”, по суті, базувався на положеннях “звіту Беверіджа” і запропонував нації радикальний відхід від минулого, комплексне соціальне забезпечення, національну службу охорони здоров’я та націоналізацію основних галузей промисловості. Водночас маніфест Консервативної партії “Декларація політики до виборців” та звернення консерваторів до нації під гаслом “Голосуйте на національному рівні — допоможіть уряду завершити розпочату роботу” ґрунтувалося на особистій популярності Вінстона Черчилля. Він робив ставку на безпеку і поступове відновлення економіки, проте це виявилося не в ногу з новими настроями британського суспільства. Крім цього, частина з них хотіли покарати консерваторів за їхню згубну політику умиротворення часів уряду Невілла Чемберлена.

За підсумками парламентських виборів 1945 року Консервативна партія зазнала найбільшої поразки з часів Акту про союз Великої Британії й Ірландії 1800 року, поступившись опозиції на 10,7%. Це також було більшою поразкою, аніж перша поразка консерваторів на національних виборах у 1906 році, коли Ліберальна партія випередила їх на 5,5%. Якщо за результатами останніх довоєнних виборів 1935 року Консервативна партія мала 48% місць у Палаті громад (386 депутатів), то за результатами перших повоєнних виборів — лише 36% (197 депутатів). Натомість Лейбористська партія фактично помінялася місцями з консерваторами якщо раніше вони мали 154 місця у нижній палаті (38%), то за підсумками повоєнних виборів — 393 місця, або 48%.

Довідково

Конституційний лад Великої Британії того періоду

Офіційна назва держави — Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії. 

За формою правління — конституційна парламентська монархія, одна з найбільших метрополій в історії (найбільшого свого розширення досягнула в 20-ті роки ХХ століття).

За державно-територіальним устроєм — унітарна держава, яка складається з основних чотирьох частин: Англії, Уельсу, Шотландії, до 1922 року — Ірландії, з 1922 року — лише Північної Ірландії. Крім того, до складу Британської Імперії свого часу входили коронні землі, поселенські та власні колонії, протекторати, домініони і підмандатні території, на які спочатку Ліга Націй, а потім ООН видали мандат на зовнішнє управління згідно зі своїми Статутами. З 1926 року частина домініонів, які отримали повний суверенітет, і підмандатні території увійшли у сформовану Співдружність Націй (Британську Співдружність).

Конституція поділяється на писану та неписану частини. Складається зі статутів (законів), судових прецедентів, конституційних звичаїв та доктринальних джерел фахівців в галузі права. 

Главою держави є спадковий монарх, який очолює законодавчу, виконавчу та судову владу, але фактично виконує лише представницько-церемоніальні функції. Основні повноваження монарха — бути головнокомандувачем збройних сил, оголошувати війну і мир, представляти державу в міжнародних відносинах. Більшість повноважень на практиці реалізує уряд.

Законодавча влада належить Короні та парламенту, який складається палати лордів та палати громад. Закони приймає двопалатний парламент, а підписує — монарх. 

Виконавча влада належить монарху та здійснюється Урядом Його Величності. Формується парламентським способом — лідера парламентської більшості за результатами виборів до нижньої палати парламенту як і інших урядовців призначає королева. Уряд функціонує за умови довіру до нього з боку Палати громад.

Судова влада складається із системи судів різних рівнів. Вищою судовою інстанцією є Палата Лордів на чолі з Лордом-Канцлером, яка діє у виді Апеляційного комітету Палати лордів та розглядає апеляції, що надходять із судів Англії, Уельсу й Північної Ірландії,і з цивільних справ, що надходять із Шотландії. Також передбачено Судовий комітет Таємної ради з його церковною й так званою «заморською» юрисдикцією. До категорії нижчих судів відносять суди графств та магістратські суди.

Спеціалізованих органів конституційного контролю не передбачено.

Правове регулювання відтермінування виборів у сучасний період.

У Великій Британії немає єдиного кодифікованого акта у вигляді Конституції, тому можливість перенесення виборів залежить від законодавства, яке ухвалить парламент.

Загалом правовий порядок Великої Британії не містить класичного законодавства про надзвичайний стан. Найбільш дотичним до нього є ч. 2 Закону про цивільні непередбачені обставини 2004 року (the Civil Contingencies Act, "CCA"). Є й інші положення, які дозволяють уряду терміново діяти у відповідь на кризи в конкретних сферах (наприклад Закон про охорону здоров'я (контроль захворювань) 1984 року (the Public Health (Control of Disease) Act, “PH(CoD)A”), але CCA містить загальні положення щодо реагування на надзвичайні ситуації.

Повноваження, надані ч. 2 CCA, мають широкий регуляторний характер, згідно з якими монарх може наказом Ради приймати "надзвичайні правила". На практиці це влада, яка буде здійснюватися лише за погодженням з урядом, головним чином — із Державним секретарем Міністерства внутрішніх справ.

Із найсвіжіших прикладів перенесення виборів у Великій Британії можемо виокремити 2001 та 2020 роки.

У 2001 році внаслідок епізоотії ящуру вперше з часів Другої світової війни було перенесено вибори. Очікувалося, що Загальні вибори членів Палати громад відбудуться 3 травня, щоб збігтися з місцевими виборами, але 2 квітня 2001 року і парламентські, і місцеві вибори перенесли на 7 червня через обмеження на пересування в сільській місцевості, введені у відповідь на спалах епізоотії ящуру, яка почалася в лютому. Для цього прийняли спеціальний закон про вибори (Elections Act 2001), яким місцеві вибори 2001 року в Англії та Уельсі з 3 травня 2001 року перенесли на 7 червня 2001 року, а в Північній Ірландії — з 16 травня 2001 року на 7 червня 2001 року.

У 2020 році було прийнято Coronavirus Act 2020 (СА), згідно з яким ні парламентські, ні президентські вибори не мали відбуватися під час пандемії коронавірусу. Деякі місцеві вибори перенесли на рік. Рішення про це прийняв парламент, ухваливши відповідний акт, який забезпечив правову основу для відстрочки. Стосовно виборів до місцевих рад, ст. 60 передбачає, що “звичайні вибори радників будь-якої місцевої влади в Англії, які в іншому випадку відбулися б у звичайний день виборів у 2020 році, повинні проводитися замість звичайного дня виборів у 2021 році”. Відповідно до ст. 60(2). вибори мера Лондона були перенесені с. 60(6), як і вибори мерів місцевих і об’єднаних органів влади п. 60(8) і (10). Вибори комісарів поліції та злочинності були відкладені с. 60(12). S. 64 вносить зміни до положень, що регулюють терміни виборів у Північній Ірландії. S. 61 CA передбачає повноваження Державного секретаря відкласти вибори, які мають відбутися з 16 березня 2021 року до 5 травня 2021 року, але лише до 6 травня 2021 року.

Канада: протистояння між англоканадцями і франкоканадцями щодо участі у світових війнах

Канада, як і США, є цікавим прикладом демократичних держав, що розташовані далеко від театру бойових дій Першої й Другої світової війн, але брали в них активну участь. Війна ніколи не відбувалася на їхній території, і це дозволяло їм проводити за графіком чергові парламентські вибори. Однак в іншому військовий досвід Канади суттєво відрізняється від досвіду США: в країні стався суспільний та внутрішньополітичний розкол, пов’язаний із рішенням про мобілізацію канадців для участі у війні.

Канада як британський домініон залежала від зовнішньої політики Великої Британії. Оголошення війни Німеччині у 1917 та 1939 роках автоматично означало втягування Канади у війну на боці союзників. Канадський уряд міг лише визначати міру залученості, але не міг залишатися нейтральним. Саме з цією метою було створено незалежний Канадський експедиційний корпус, який перебував під командуванням збройних сил Великої Британії.

Однак таке рішення відразу породило розкол у суспільстві та серед політичних партій щодо необхідності загальної мобілізації канадців на війну за інтереси Великої Британії та Франції, — країн, які багато канадців не сприймали як свою батьківщину. Ця проблема була ключовою темою політичних дебатів у роки Першої та Другої світової війн. Її основою були переважно етномовні розбіжності між канадцями, які були вихідцями з Великої Британії, і тими, які походили з Франції й інших франкомовних країн. Протистояння між англоканадцями і франкоканадцями мало сильний вплив на політичний процес, боротьбу за владу між політичними партіями і політику урядів. Водночас ця внутрішньополітична криза і пошуки її рішення щоразу збільшувала рівень незалежності та суверенітету Канади.

Загальна мобілізація і політична криза 1917 року

На момент початку Першої світової війни прем’єр-міністром Канади був лідер Консервативної партії Роберт Борден. Він перебував на цій посаді з 1911 по 1920 роки. Тоді консерваторам вдалося здобути складну перемогу над Ліберальною партією під керівництвом Вільфреда Лор’є, котра вигравала під час чотирьох попередніх виборчих кампаній.

Уже 22 серпня 1914 року канадський парламент прийняв суперечливий ”Закон про військові заходи” (War Measures Act), який підтримали і консерватори, і ліберали. Він надавав уряду надзвичайні повноваження, а прем’єр-міністру — право одноосібної законодавчої ініціативи (уряд міг приймати законодавчі акти без необхідності голосування у двопалатному парламенті — Палаті громад чи Сенаті). Уряд Бордена активно користувався цими повноваженнями і запам'ятався значними інтервенціоністськими заходами, зокрема щодо військових питань, участі Канади у війні і Канадського експедиційного корпусу, який досі формували за рахунок добровольців.

Коли у 1916 році набір добровольців суттєво сповільнився, гостро постало питання про загальну мобілізацію. Відмовившись від своєї попередньої обіцянки не приймати рішення про обов’язковий призов, уряд Бордена у серпні 1917 року прийняв ”Закон про військову службу” (Military Service Act), який запровадив мобілізацію. Більшість англоканадців підтримали цю політику, а більшість франкоканадців виступили проти неї. Відповідно до закону, на військову службу призвали 404 385 чоловіків, із яких 385 510 подали прохання про звільнення. Менше 5% прибуло з французької провінції Квебек, де в цей час проживало 28% населення Канади. Майже всі франкоканадці заперечували проти призову на військову службу і виступали з позицій ізоляціонізму. Вони не мали особливої ​​лояльності ні до Великої Британії, ні до Франції. Політичним лідером руху проти мобілізації був Анрі Бурасса — послідовник канадського націоналізму та регіональної ідентичності сукупно з квебекським сепаратизмом.

Суперечки щодо військової повинності спровокували політичну кризу 1917 року. Намагаючись врегулювати спротив Квебеку загальній мобілізації, Борден запропонував сформувати коаліційний уряд воєнного часу з рівним представництвом консерваторів та лібералів в обмін на підтримку останніми призову на військову службу. Втім, лідер лібералів Вільфред Лор’є відхилив цю пропозицію.

Відтермінування виборів і коаліційний уряд 1917 року

Парламентські вибори відбулися 17 грудня 1917 року. Через конституційне обмеження роботи парламенту строком у 5 років виборри мали провести у 1916 році, але, посилаючись на надзвичайний стан війни, парламент одностайно схвалив рішення про відтермінування їх на один рік. Уряд Бордена сподівався, що це дасть час сформувати уряд національної єдності, який об’єднає усі парламентські партії Канади.

У жовтні 1917 року Роберт Борден сформував правоцентристську Юніоністську партію (Unionist Party), яка стала основою для тимчасової коаліції консерваторів і лібералів-юніоністів (які підтримували призов на військову службу) напередодні чергових парламентських виборів. Інша частина Ліберальної партії на чолі з Лор’є (він особисто був не проти мобілізації, хоча походив з Квебеку) і майбутнім прем’єр-міністром Канади Вільямом Маккензі Кінґом відмовилися приєднатися до коаліційного уряду, а натомість створили партійний блок “Лібералів Лор’є” — тимчасову партію лібералів, які формували у Палаті громад опозицію до коаліційного уряду. Вільфред Лор’є хвилювався, що згода на приєднання до коаліції призведе до того, що Квебек перестане підтримувати лібералів і, можливо, навіть домагатиметься від’єднання від Канади. В результаті Ліберальна партія розкололася, Юніоністська партія проіснувала до 1920 року (після чого змінювала назву у 1921, 1938 та 1942 роках, допоки у 2003 році знову не повернула первісну назву — Консервативна партія Канади), а Роберт Борден сформував новий уряд національної єдності у складі 12 консерваторів, 9 незалежних лібералів і одного лейбориста.

Мобілізація 1918 року

За кілька місяців до виборів уряд Бордена запровадив “Закон про виборців-військовослужбовців” (Military Voters Act), який давав змогу голосувати усім канадським призовникам, зокрема тим, які були неповнолітніми і народилися у Великій Британії. Закон також дозволяв голосувати чинним і колишнім ветеранам з-поміж корінного населення Канади. Крім того, ”Закон про вибори у воєнний час” (Canadian Wartime Elections Act) дозволяв голосувати жінкам, які були родичами військових (за винятком жінок корінного населення), але позбавляв виборчих прав німецьких і австрійських іммігрантів (як іммігрантів з “ворожих країн”), які переїхали до Канади після 1902 року, а також тих, хто відмовився від майбутньої військової служби через власні переконання. Зокрема, з 1914 до 1920 року було інтерновано понад 8 500 українців (107 з них померли), які прибули з Австро-Угорщини. Їх чекала важка праця з будування доріг, вирубки лісів, облаштування національних парків Західної Канади (дозвіл для імміграції українців до Канади було відновлено лише у 1923 році). А вже у 1918 році загальне виборче право отримали жінки.

За результатами виборів Юніоністська партія отримала більш ніж переконливу перемогу — абсолютну більшість місць у парламенті (114 консерваторів та 39 незалежних лібералів), що залишається найкращим показником підтримки для однієї партії, а також найбільший відсоток місць у парламенті в історії Канади (65%, або 153 із 235 місць). Водночас ліберали втратили значну кількість місць та отримали найменшу з 1882 року кількість голосів — лише 82 місця у парламенті, 62 з яких у провінції Квебек. Вибори виявили серйозні етнічні, мовні та релігійні, а також регіональні розбіжності у Канаді.

Процес призову солдатів розпочався у січні 1918 року. Лише 124 588 із 401 882 чоловіків, зареєстрованих для призову, були призвані, і лише 24 132 фактично воювали в Європі. Для придушення "великодніх бунтів" проти призову в армію, що відбулися у Квебеку з 28 березня до 1 квітня, уряд Бордена застосував ”Закон про військові заходи” і запровадив воєнний стан. Між військовими та протестувальниками відбулися сутички, в результаті чого загинули 4 цивільні особи та було близько 150 постраждалих.

Перші повоєнні вибори 1921 року

Не зрозуміло, чим би закінчилася ця внутрішньополітична криза і як би вона вплинула на подальшу ситуацію в Канаді, якби через пів року не завершилася Перша світова війна. Однак за результатами чергових парламентських виборів 1921 року консерватори на чолі з новим лідером Артуром Мейгеном зазнали поразки, отримавши лише 50 місць у Палаті громад (лише 21%), тоді як відновлена після розколу Ліберальна партія на чолі з новим лідером Вільямом Маккензі Кінґом здобула абсолютну більшість — 118 із 235 місць (50%), а решту (58 місць) отримала новостворена Прогресивна партія — переважно представники колишньої Юніоністської партії, які в 1942 році знову об’єднаються з консерваторами в єдину Прогресивно-консервативну партію) та 10 місць — представники Лейбористської партії та незалежні депутати.

З цього часу почалася “золота доба” Ліберальної партії. Практично весь міжвоєнний період і час Другої світової війни пройшов під керівництвом Вільяма Маккензі Кінґа, який був лідером партії довгих 29 років і 21 рік (найдовше в історії країни) обіймав посаду прем’єр-міністра Канади — з 1921 по 1930 та з 1935 по 1948 роки (програвши консерваторам лише на виборах 1930 року під час Великої депресії). Він зумів знову об’єднати в одну політичну силу партію “Лібералів Лор’є” разом зі значною підтримкою лібералів Квебеку на чолі з Ернестом Лапуентом і Луї Сен-Лораном (які мали врівноважувати амбітного квебекського консерватора-націоналіста Моріса Дюплессі), а також незалежних лібералів, які раніше приєдналися до коаліційної Юніоністської партії консерватора Роберта Бордена. Весь цей час Кінґ докладав багато зусиль для збільшення суверенітету Канади, посилення її незалежності від Великої Британії у закордонній і торговельній політиці, налагоджував щораз тіснішу економічну й політичну співпрацю із США.

Друга світова війна

За час від Першої до Другої світової війн Вільям Маккензі Кінґ був змушений переглядати своє ставлення до загальної мобілізації. Якщо під час політичної мобілізаційної кризи 1917 року він як початківець у канадській політиці був разом з Вільфредом Лор’є в опозиції до коаліційного уряду Бордена, який прийняв рішення про призов, то вже під час аналогічної політичної кризи 1944 року він як прем’єр-міністр воюючої країни був змушений шукати половинчасте рішення у цьому питанні. Він хотів за будь-яку ціну уникнути повторного розколу Ліберальної партії, для чого йому було необхідно заручитися підтримкою політиків Квебеку, тоді як консерватори з Прогресивно-консервативної партії на чолі з Артуром Мейгеном тепер перебували в опозиції до нового коаліційного уряду з категоричною вимогою посилити призов до армії і використання канадської армії за кордоном. У результаті він еволюціонував у питаннях участі Канади у війні від пацифізму й нейтралітету до обмеженої мобілізації з подальшим щораз більшим затягуванням часу задля відкладення необхідності прийняття рішення про загальну мобілізацію й подальшу широкомасштабну участь у війні в Європі.

Напередодні Другої світової війни Вільям Маккензі Кінґ під час зустрічі з прем’єр-міністром Великої Британії Невіллом Чемберленом повідомив йому, що Канада не воюватиме за британські інтереси у Європі і дотримуватиметься нейтралітету, який вона готова переглянути лише у разі нападу Німеччини на Велику Британію. Однак уже 7 вересня 1939 року він скликав Палату громад, щоб обговорити намір канадського уряду долучитися до війни. Кінґ підтвердив дотримання Канадою нейтралітету, але залишив право прийняття остаточного рішення за парламентом. Він запевнив англоканадців у тому, що парламент неодмінно підтримає участь Канади у війні на боці Великої Британії, якщо остання буде змушена оборонятися від зовнішньої агресії. Водночас Кінґ заспокоїв франкоканадців у тому, що Канада не братиме участі у британських колоніальних війнах. Ці обіцянки дозволили Палаті громад 9 вересня майже одностайно проголосувати за оголошення війни Німеччині.

Обіцянка Кінґа не запроваджувати призов на військову службу гарантувала дуже переконливу перемогу його Ліберальній партії на чергових парламентських виборах 1940 року з результатом у 179 із 245 місць у Палаті громад (73%), а консерватори на чолі з Робертом Мейніоном здобули лише 39 місць (16%). Це можна назвати “ефектом гуртування довкола національного прапора” (the rally-’round-the-flag effect) — широкої суспільної підтримки єдиного національного лідера під час війни й інших великих загроз. Крім того, це дозволило здобути лібералам дуже важливу перемогу над затятим критиком федерального уряду, консерватором і націоналістом Морісом Дюплессі, який очолював уряд Квебеку.

Від нейтралітету до мобілізації 1940 року

Після німецької окупації Франції у червні 1940 року уряд Кінґа ухвалив “Закон про мобілізацію національних ресурсів” (National Resources Mobilization Act) про призов на військову службу виключно на території Канади, який дозволяв проводити мобілізаційні заходи лише для захисту країни від зовнішньої агресії, але не дозволяв відправляти призовників на службу за кордоном. Канадська армія була поділена на два категорії: військовослужбовці класу “А”, які добровільно вирушили на війну у Європу, і військовослужбовці класу “R”, відомі як “зомбі”, що охороняли узбережжя Атлантичного узбережжя від малоймовірного німецького вторгнення, й тихоокеанський берег — від аналогічно малоймовірного вторгнення Японії.

Зусилля Кінга, спрямовані на те, щоб утримати канадську армію від участі у війні якомога довше, провокували занепокоєння частини англоканадців, які прагнули до більш активної участі Канади у війні. Крім того, військове командування тиснуло на нього, щоб він відправив призовників до Європи. Питання про активізацію участі Канади у війні поставили Консервативна партія і створений нею в січні 1942 року комітет “За всезагальну війну”, що складався з 200 впливових представників громадськості, консервативної опозиції й багатьох англоканадських міністрів. Водночас у Квебеку була заснована ”Ліга захисту Канади” (La Ligue pour la Défense du Canada), яка стверджувала, що виступає від імені всієї країни, закликаючи проти призову на військову службу. Її заклики практично не мали підтримки за межами франкомовної Канади, хоча вона об'єднала весь спектр політичних поглядів у Квебеку, а серед її спікерів були Анрі Бурасса, Андре Лорендо, Жан Драпо та молодий П'єр Трюдо.

У зв’язку з цим уряд Кінґа провів федеральний референдум (другий з трьох у 150-літній історії Канади), який мав консультаційний характер. 27 квітня 1942 року відбувся плебісцит з єдиним питанням “Чи підтримуєте ви звільнення уряду від будь-яких зобов’язань, що випливають з минулих його обіцянок, які обмежують способи мобілізації чоловіків для військової служби?”. 75% тих, хто взяли участь у референдумі (2,9 млн осіб), відповіли позитивно, зокрема переважна більшість мешканців 8 англомовних провінцій. Крім цього, вони підтримали заборону діяльності Комуністичної партії Канади. Натомість 72% населення Квебеку виступило проти відправлення канадських солдатів на європейські фронти. Хоча за результатами референдуму Вільям Маккензі Кінґ звільнявся від зобов'язань, даних ним у вересні 1939 року, з метою збереження національної єдності у країні прем'єр-міністр вирішив тимчасово відкласти запровадження військової повинності за кордоном до кінця 1944 року.

Після референдуму кілька міністрів подали у відставку. Міністр оборони Джеймс Ралстон зробив це тому, що уряд зволікав із прийняттям рішення про відправлення канадських військових за кордон, а міністр громадських робіт П’єр Артур Карден — на знак протесту проти можливості прийняття цього рішення. Крім цього, кілька ліберальних депутатів з Квебеку вийшли з правлячої партії через питання мобілізації, багато з яких приєдналися до тимчасової квебекської партії “Канадський народний блок” (Bloc populaire canadien), яка існувала з 1942 по 1947 роки для протидії уряду Кінґа в питаннях загальної мобілізації.

Часткова мобілізація і політична криза 1944 року

Допоки в Канаді тривали складні політичні дебати про можливість задіяння своїх військових у війні в Європі, окремі добровольчі підрозділи Першої канадської армії або Канадського експедиційного корпусу брали участь у битві за Британію, битві за Гонконг, деокупації Сицилії, Італійській кампанії та висадці у Нормандії, зазнаючи достатньо великих втрат. Наприкінці літа 1944 року новобранців не вистачало, щоб компенсувати втрати на війні в Європі. Водночас ситуація на фронтах свідчила, що союзники переломили ситуацію та перехопили ініціативу, а канадський уряд усвідомлював, що в країни досі немає жодних помітних перемог, що матиме негативні наслідки для Ліберальної партії під час чергових парламентських виборів 1945 року.

22 листопада 1944 року ліберальний уряд Кінґа врешті вирішив скерувати до Європи єдиний контингент із 17 тисяч військовослужбовців внутрішньої оборони (в результаті лише 2463 солдатів встигли потрапити до частин на передовій, 69 із них загинуло). Це спричинило чергові запеклі дебати у Палаті громад і політичну кризу. 8 грудня цього ж року консервативна опозиція ініціювала в парламенті голосування за вотум недовіри уряду, але він не отримав достатньої підтримки і був відхилений — 143 проти 70 депутатів (34 ліберальні парламентарі з Квебеку проголосували за відставку). Вотум недовіри був провалений, що ознаменувало кінець політичної кризи. Населення Квебеку було обурене тим, що канадських військових відправили воювати за кордон, але, оскільки Кінґ зробив усе можливе, щоб максимально затягнути прийняття цього питання, політичні втрати для лібералів були незначними. З політичного погляду це була вдала для нього авантюра, оскільки він уникнув затяжної кризи і зміг залишитися на посаді прем’єр-міністра до свого виходу на пенсію у 1948 році.

Перші повоєнні вибори 1945 року

На чергових парламентських виборах, що відбулися 11 червня 1945 року, Ліберальна партія виступила з гаслом побудови нового соціального порядку, що мав базуватися на державі загального добробуту. Це дозволило лібералам суттєво випередити соціал-демократичну Федерацію кооперативної співдружності. Цього разу правляча партія втратила абсолютну більшість у Палаті громад, але зберегла відносну більшість, здобувши тільки 118 із 245 місць, передусім завдяки голосам франкомовних лібералів Квебеку та приморських провінцій. Це було пов'язане з падінням популярності Вільяма Маккензі Кінґа серед англоканадців — прихильників загальної мобілізації та участі канадців у війні в Європі, а також у канадській армії. Кінґ п’ятий раз спромігся сформувати стабільний уряд, який був урядом меншості завдяки підтримці незалежних лібералів-франкоканадців, які не балотувалися на вибори по списку Ліберальної партії через опозиційне ставлення до рішення 1944 року.

Довідково

Конституційний лад Канади того періоду.

Офіційна назва держави — Канада. 

За формою правління — конституційна парламентська монархія.

За державно-територіальним устроєм — федеративна держава. 

Конституція не кодифікована, частково дарована (деякі акти даровані монархом Об’єднаного Королівства Великої Британії та Північної Ірландії як главою держави).

Глава держави — король Об’єднаного Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. На практиці функції глави держави здійснював від його імені генерал-губернатор, якого король призначав на посаду за пропозицією Прем’єр-міністра Канади. Генерал-губернатор виконував в основному церемоніальні повноваження, мав право скликати сесії парламенту, накладати вето на закони, виголошувати у парламенті промови від імені монарха. 

Законодавча влада належить парламенту, який складається з Корони Його Величності (представлена генерал-губернатором), Сенату і Палати громад. Сенаторів призначає генерал-губернатор за рекомендацією Прем’єр-міністра Канади відповідно до принципу територіального представництва. Палата громад формується шляхом проведення виборів. 

Виконавча влада формально належить королю Об’єднаного Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, якого представляє генерал-губернатор. Фактично урядом керує Прем’єр-міністр Канади, якого за згодою Палати громад призначає генерал-губернатор. За традицією це лідер партії, яка отримує за результатами виборів більшість у Палаті громад.

Судова влада реалізується системою судів, найвищим з яких є Верховний Суд Канади. 

Спеціалізованих органів конституційного контролю не передбачено.

Правове регулювання відтермінування виборів у сучасний період

У Конституційному Акті 1982 року, який стосується прав і свобод, у п. 4 (2) розділу "Демократичні права" передбачено, що під час реальної або передбачуваної війни, вторгнення чи повстання строк повноважень Палати громад та законодавчої асамблеї може бути продовжений. Разом з цим, можна пригадати досвід Канади з продовження повноважень парламенту через Першу світову війну. До введення в дію канадської Хартії прав і свобод, яка є частиною Конституційного акту 1982 року, Конституційний акт 1867 року (або Акт про Британську Північну Америку) передбачав обмеження тривалості роботи Палати громад 5 роками (section 50). Втім, у 1916 році з цього правила зробили виняток, щоб Палата громад XII парламенту могла проіснувати довше через Першу світову війну. Це зробили через одноразову конституційну поправку.

Крім того, безпосередньо вибори регулює спеціальний виборчий закон (Canada Elections Act). У 2006 році до нього внесли поправки, які передбачають фіксовані дати виборів. Разом з цим, частина 59 цього Закону дозволяє відкласти вибори. Так, губернатор у Раді може розпорядитися про відкликання наказу про призначення виборів для будь-якого виборчого округу, для якого головний виборчий офіцер засвідчив, що через повінь, пожежу чи іншу катастрофу, неможливо виконувати положення виборчого закону. 

У Канаді законодавством також передбачені спеціальні правові режими (Emergencies Act (1985)), а саме: 

1) надзвичайний стан щодо суспільного добробуту. Підстави — катастрофи природного характеру (повені, пожежі тощо), захворювання, аварії. Можливі обмеження наказами та розпорядженням губернатора — заборона пересування, евакуація, реквізиція, регулювання розподілу товарів та ні. 

2) надзвичайний стан щодо суспільного порядку. Підстави — загрози безпеці Канади внаслідок порушень громадського порядку. Можливі обмеження наказами і розпорядженням губернатора — публічні зібрання, пересування, використання певного майна та ін. 

3) надзвичайна ситуація міжнародного характеру. Підстава — надзвичайна ситуація, що стосується Канади та однієї чи кількох інших країн, яка виникає внаслідок актів залякування чи примусу або реального чи неминучого застосування серйозної сили чи насильства і яка є настільки серйозною, що може вважатися надзвичайною ситуацією на національному рівні. Можливі обмеження наказами та розпорядженням губернатора — контроль або регулювання будь-якої визначеної галузі чи послуги, зокрема використання обладнання, засобів та інвентарю, привласнення, контроль, конфіскація, використання та розпорядження майном або послугами, надання дозволу та проведення розслідувань щодо оборонних контрактів або оборонних поставок, дозвіл на вхід до будь-якого житлового будинку та обшук приміщення, транспортного засобу або місця та ін. 

4) надзвичайний стан війни. Підстава — війна чи інший збройний конфлікт, реальний чи неминучий, за участю Канади або будь-якого з її союзників, який є настільки серйозним, що може вважатися надзвичайною ситуацією в країні. Можливі обмеження наказами та розпорядженням губернатора — будь-які. які губернатор вважає необхідними або доцільними для врегулювання надзвичайної ситуації. Втім, він не може вимагати від осіб служби в Збройних силах Канади. 

Обмежень безпосередньо щодо виборів немає. 

США: відмова від ізоляціонізму, “єднання довкола прапора” і 22-га поправка до Конституції

Від ізоляціонізму до інтервенціонізму

На відміну від Канади, США не мали проблем з обмеженим суверенітетом, оскільки станом на початок Першої світової вже були серед найпотужніших економік. Водночас у Сполучених Штатах існувала тривала традиція ізоляціонізму й нейтралітету, яка бере свій початок у кінці XVIII століття. Вона втілилася у “доктрині Монро”, що постулювала невтручання у війни в Європі і захист національних інтересів винятково на американському континенті.

Цю політику серйозно скоригували в роки Першої та Другої світової війн. Президент Вудро Вільсон зумів утримувати нейтралітет США у Першій світовій близько трьох років, що допомогло йому переобратися на другий термін у 1916 році під гаслом “Він вберіг нас від війни” (“He kept us out of war”). І все ж США вступили у війну в березні 1917 року. Конгрес проголосував за оголошення війни Німеччині: 373 голосів “за” і 50 “проти” у Палаті представників, а також 82 голоси “за” і 6 голосів “проти” у Сенаті. Технічно США приєдналися до блоку Антанти лише як “асоційована держава”, що веде війну з тим самим ворогом, а не як офіційний союзник. За кілька місяців після оголошення війни Вільсон виступив у Конгресі з промовою, відомою як “Чотирнадцять пунктів”, де він окреслив свої цілі щодо завершення війни. Після завершення Першої світової війни Вільсон вирушив до Європи, де протягом кількох місяців разом з союзниками працював над післявоєнним договором. У результаті ідея американського президента про “загальне об’єднання націй” задля підтримки миру у всьому світі знайшла своє відображення за підсумками Паризької мирної конференції у створенні першої міжнародної міждержавної організації — Ліги націй.

Коли наприкінці 1930-х років імовірність війни у Європі наростала, Конгрес США продовжував наполягати на нейтралітеті. Після складних економічних наслідків Великої депресії американський політикум і суспільство було зосереджені суто на внутрішніх питання економічного зростання та добробуту. У 1930-ті роки в США панували пацифістські настрої — антивоєнний рух об'єднував майже 12 млн активістів.

У період між 1935 і 1939 роками Конгрес ухвалив чотири “Акти про нейтралітет” (Neutrality Acts of the 1930s), хоча президент Франклін Делано Рузвельт закликав переглянути зовнішню політику США. Наприклад, за перший такий акт проголосувало 79 сенаторів, і лише 2 — проти. По суті вони були формою економічних санкцій проти країн-агресорів (Третього Райху, Італії, Японії), що забороняв торгівлю з ними, проте поза тим не передбачав можливості допомоги дружнім державам та партнерам. Основною негативною ознакою такої політики було те, що вона не розрізняла агресора та жертву, розглядаючи обох рівнозначно — як воюючі сторони. Це також обмежувало можливість американського уряду допомагати Великій Британії та Франції в оборонній війні проти нацистської Німеччини.

1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова. У зверненні до американського народу, яке він виголосив за два дні, Рузвельт запевнив, що зробить усе можливе, аби втримати країну від участі у війні. Хоча президент мав намір дотримуватися нейтралітету як офіційної політики США, він наголошував на загрозах неучасті у війні. Рузвельт також застерігав американський народ, що бажання уникнути війни за будь-яку ціну поставить під загрозу національну безпеку держави. Тим часом настрої американців проти війни США з Третім Райхом зросли з 83% до 94%. Цьому сприяли антибританські й пронімецькі настрої.

Війна у Європі розколола американське суспільство на два табори: ізоляціоністів та інтервенціоністів. Основним аргументом перших було традиційне твердження про те, що війна не стосується США, в яких є багато власних більш актуальних справ. Другі ж побоювалися німецького вторгнення, вважаючи, що воно є лише питанням часу. Опитування, опубліковане у липні 1940 року, показало: 67% американців вважали, що німецько-італійська перемога поставить США під загрозу, а якщо це станеться, 88% підтримали “тотальне озброєння, щоб бути готовими до будь-яких сценаріїв”, а 71% схвалювали “негайне запровадження обов'язкової військової підготовки для всіх молодих чоловіків”.

Хоча кількість прихильників політики невтручання зменшувалася, вони були добре організовані і мали велику групу в Конгресі. Зокрема, загальнонаціональний рівень підтримки Франкліна Делано Рузвельта за результатами президентських виборів 1940 року зменшився на 7% порівняно з результатами попередніх виборів 1936 року. У 19 із 20 округів, де його підтримка зменшилася на 35% або більше, домінували вихідці з Німеччини й Австро-Угорщини. Крім цього, йому чинив суттєвий спротив Конгрес. Хоча Демократична партія, до якої належав Рузвельт, продовжувала зберігати більшість із 1932 року, багато її представників об’єднувалися з опозиційною Республіканською партією для протидії президентській ліберальній політиці Нового курсу (New Deal) і його зовнішній політиці. В 1937 році сформувалося неформальне міжпартійне об’єднання “Консервативна коаліція” (The Conservative Coalition), що складалося з представників консервативних кокусів Республіканської й Демократичної партій переважно з південних штатів. Воно домінувало в Конгресі до 1963 року і проіснувало до 1994 року. Нині йому на зміну функціонує коаліція “Блакитний пес” (The Blue Dog Coalition). Рузвельту часто складно було долати вето “Консервативної коаліції”, а іноді він свідомо не робив цього, зокрема під час прийняття “Актів про нейтралітет”, щоб уникнути падіння підтримки в південних штатах напередодні чергових президентських чи парламентських виборів.

Ознаки завершення політики нейтралітету США проявилися вже в четвертому “Акті про нейтралітет”. Він дозволив торгівлю зброєю з воюючими державами, якщо вони звертаються до США з відповідним запитом і готові платити за неї. Ця політика отримала назву “плати і забирай” (Cash and Carry). Вже у вересні 1940 року Рузвельту вдалося переконати Конгрес проголосувати за зняття заборони на продаж зброї Великій Британії та Франції. Ця ситуація багато в чому подібна до тієї, яка складається у США зараз, коли президент Джо Байден намагається знайти підтримку Конгресу для виділення фінансування Україні задля захисту від агресії Росії. В результаті США підписала з Великою Британією угоду про передачу британському королівському флоту 50 американських есмінців в обмін на право США на землю у британських заморських територіях. 

Після цього відбувся другий дуже важливий етап — прийняття у березні 1941 року “Закону про ленд-ліз” (Lend-Lease Act). Він дозволяв президенту США “позичати, здавати в оренду, продавати або обмінювати зброю, боєприпаси, продовольство або будь-які «оборонні засоби” або будь-яку “оборонну інформацію” “будь-якій державі, захист якої президент вважає життєво важливим для захисту США”. Першочергово Рузвельт хотів скористатися цим для військової підтримки Великої Британії, Франції та Китаю.

17 листопада 1941 року “Акти про нейтралітет” були скасовані, а наприкінці 1941 року 72% американців погоджувалися, що “основне завдання, яке сьогодні стоїть перед країною є допомога іншим для здобуття перемоги над нацистською Німеччиною”, тоді як 70% американців вважали, що перемога над Третім Райхом важливіша, ніж необхідність залишатися поза війною. Після нападу Японії на Перл-Харбор у грудні 1941 року США офіційно вступили у Другу світову війну, а більшість американських ізоляціоністів висловили підтримку військовим зусиллям уряду США.

“Об’єднання довкола прапора”

Безвідносно до того, як змінювалася роль США в обох світових війнах — зрештою, як і під час Корейської та В’єтнамської війн — вибори ніколи не відтерміновували і не переносили. Це спільна риса держав, які перебували далеко від театру воєнних дій. За час Першої та Другої світової війн у США відбулося три процеси чергових президентських виборів (1916, 1940, 1944) і шість процесів парламентських виборів (1914, 1916, 1918, 1940, 1942, 1944).

На відміну від інших воєн ХХ століття, в яких брала активну участь американська армія, Перша і Друга світові війни — чи не єдині, під час яких чинному президенту та правлячій партій вдалося не лише переобратися, а й наростити підтримку виборців. США пройшли складний шлях від категоричного заперечення участі у війнах до загальнонаціонального єднання. Ця держава стала класичним прикладом “гуртування довкола прапора” (rally-’round-the-flag effect), про яке ми також згадували в розділі про Велику Британію.

Саме таке голосування відбулося під час Першої світової війни, коли чинний тоді президент США Вудро Вільсон (обраний перший раз у 1912 році з результатом 435 голосів колегії виборців за ньогго і 88 голосів за Теодора Рузвельта) був переобраний під час чергових президентських виборів у 1916 році (хоча цього разу із суттєво слабшим результатом — 277 голосів за нього проти 254 голосів за Чарльза Г’юза-старшого, тобто 49% проти 46%). У роки Другої світової війни чинний тоді президент Франклін Делано Рузвельт безпрецедентно переобирався на третій і четвертий терміни поспіль: у 1940 році він переміг Венделла Вілкі з результатом 449 проти 82 голосів колегії виборців (55% проти 45%), а в 1944 році — Томаса Дьюї з подібним результатом (432 проти 99 голосів (53% проти 46%)). Цікаво, що обидва президенти, які керували США у роки світових воєн, представляли Демократичну партію.

Під час війни Демократична партія зберігала абсолютну більшість місць в обох палатах Конгресу. За результатами парламентських виборів 1914 року демократи залишили за собою контроль над обома палатами вперше з часів Громадянської війни 1861–1865 років. У Палаті представників Демократична партія налічувала 291 конгресмена, тоді як Республіканська — лише 134. У Сенаті партії мали 51 та 44 місця відповідно. Наступні вибори до Конгресу відбулися за 6 місяців до офіційного оголошення США війни Німеччині, тож американці підтримали чинного президента і його партію — 230 проти 196 конгресменів у Палаті представників і 56 проти 40 сенаторів. Однак за результатами перших повоєнних виборів 1918 року республіканці отримали контроль над усім Конгресом: вони отримали додаткових 25 місць у Палаті представників, а також 5 додаткових сенаторських мандатів.

Останні перед початком Другої світової парламентські вибори 1938 року, що відбувалися під час другої каденції Франкліна Делано Рузвельта, були успішними для демократів — ті отримали абсолютну більшість голосів в обох палатах Конгресу. Втім, загалом ситуація була для президента складною, оскільки “Консервативна коаліція” (неофіційний альянс республіканців та консервативних демократів з південних штатів) взяла під свій контроль Конгрес і поставила в глухий кут його внутрішній порядок денний. Рузвельт проводив відкриту кампанію проти членів власної партії, які не підтримували його “Новий курс”, тоді як далеко не всі підтримувані Рузвельтом кандидати мали успіх за результатами цих виборів.

Під час чергових виборів 1940 року, які відбувались за рік до нападу японців на Перл-Харбор, Рузвельт був обраний на безпрецедентний третій президентський термін, тоді як його Демократична партія хоч і поступилась частиною місць в обох палатах Конгресу, проте продовжувала зберігати більшість у парламенті. Наступні вибори 1942 року відбувались за рекордно низькою явкою виборців, яка становила лише 34%. У результаті республіканці знову трохи наростили свою присутність у Конгресі, але демократи все ще зберігали контроль над обома палатами.

На момент проведення останніх чергових виборів під час війни у 1944 році Франклін Делано Рузвельт уже 12 років поспіль перебував на посаді президента — і при цьому вчетверте поспіль переміг на виборах. Крім цього, парламентські вибори завершилися з найгіршим за весь час війни результатом для Демократичної партії й суттєвим збільшенням представництва республіканців у Конгресі Однак демократи все ще зберігали більшість в обох палатах.

22-га поправка до Конституції

Безпосереднім наслідком “гуртування довкола прапора” у роки Другої світової війни є безпрецедентні чотири поспіль перемоги Франкліна Делано Рузвельта на президентських виборах. Це дозволило йому стати єдиним американським президентом, який перебував на цій посаді більше двох термінів — 13 років, найдовше в історії США.

Саме тому 21 березня 1947 року Конгрес схвалив 22-гу поправку до Конституції, за яку проголосувало 285 конгресменів у Палаті представників, зокрема 47 демократів (121 був проти), тоді як у Сенаті її підтримали 59 сенаторів (з яких 16 демократів) і 23 були проти. Вона набула чинності 27 лютого 1951 року після її ратифікації у 36 з 48 штатів. Поправка забороняє будь-кому, хто обирався президентом двічі на чотирирічний термін, бути обраним повторно. Особа, яка обіймає незавершений президентський термін тривалістю понад два роки, також не може обиратися на цю посаду більше одного разу (ця норма ще не діяла щодо наступного після Рузвельта президента Гаррі Трумена, оскільки на момент його балотування на третій термін вона не поширювалася на його перший термін).

До ратифікації поправки на президента не поширювалися обмеження строку перебування на посаді, оскільки цього не було записано в Конституції. Свого часу перший і третій президенти США Джордж Вашингтон і Томас Джефферсон вирішили не балотуватися на третій термін, встановивши таким чином традицію двох термінів. Її дотрималися й три наступні президенти: Джеймс Медісон, Джеймс Монро і Ендрю Джексон. Водночас на третій термін (хоч і не поспіль) безуспішно намагалися балотуватись Улісс Грант і Теодор Рузвельт у 1880 та 1912 роках відповідно, але програли конкуренцію під час праймеріз у власній партії або опоненту з іншої партії. А Вудро Вільсон і Гаррі Трумен мали такий намір у 1920 та 1952 роках, але відмовилися від нього через низький рівень підтримки у своїх партіях.

Під час виборчої кампанії 1944 року конкурент Рузвельта від Республіканської партії Томас Дьюї оголосив про підтримку поправки до Конституції, яка обмежуватиме президентство двома термінами, а також порушуаав питання про вік і здоров’я Рузвельта. Вже на 82-й день після 4-ї інавгурації Рузвельт помер, і його наступником став віцепрезидент Гаррі Трумен.

Свого часу 22-гу поправку критикували президенти Гаррі Трумен, Рональд Рейган, Білл Клінтон і Дональд Трамп. У 1956 році, через 5 років після ратифікації поправки, у Конгресі відбулася перша невдала спроба її скасувати. Згодом було прийнято 54 спільні резолюції Конгресу, спрямовані на скасування обмеження участі у президентських виборах не більше двох термінів, але вони так і не проголосовані.

Довідково

Конституційний лад США того періоду.

Офіційна назва держави — Сполучені Штати Америки (скорочено США). 

За формою правління — конституційна президентська республіка. 

За державно-територіальним устроєм — федеративна держава. 

Конституція прийнята 17 вересня 1787 року Філадельфійським конвентом, чинності набула 4 березня 1789 року. Складається з 7 статей та поправок. 

Глава держави — Президент, який обирається шляхом непрямих виборів: громадяни обирають “виборників” відповідно до чисельності населення кожного штату, а ті своєю чергою утворюють “колегію виборників”, яка голосує за Президента. 

Законодавча влада належить Конгресу, який складається з Сенату і Палати представників. 100 сенаторів обираються по двоє від кожного штату прямим голосуванням на 6 років, третина складу переобирається кожні 2 роки. Палата представників складається з 435 депутатів, які обираються прямим голосуванням строком на 2 роки. 

Виконавча влада належить Президенту США, який очолює Кабінет (уряд). Членів Кабінету та керівників більшості органів виконавчої влади Президент призначає за згодою Сенату. 

Судова влада здійснюється Верховним Судом США та нижчими судами. В США існує дві системи судів: федеральні й суди штатів. До систему федеральних судів входять Верховний Суд, апеляційні, окружні й спеціальні суди. Спеціалізованих органів конституційного контролю не передбачено.

Правове регулювання відтермінування виборів у сучасний періоду

Конституція США прямо не регулює вплив надзвичайних подій (війни чи надзвичайного стану) на вибори, але надає кожній гілці влади чіткі повноваження. Серед президентських повноважень, передбачених розділом 2 статті II, немає повноважень змінювати час проведення виборів. При цьому, в Конституції прямо сказано, що президент і віцепрезидент обіймають свої посади протягом чотирьох років. Натомість право вибирати час проведення загальних виборів Конституція надає Конгресу. У 1845 році Конгрес прийняв федеральний закон про встановлення “єдиного часу для проведення виборів” для посади президента та віцепрезидента (Presidential Election Day Act). У законі зазначено, що вибори проводять “у кожному штаті у вівторок, наступний після першого понеділка в листопаді.”. Відколи Конгрес ухвалив цей закон, жодні президентські вибори не переносили. Навіть у розпал громадянської війни 1864 року президент Авраам Лінкольн був переобраний. 

З часів першого очільника США Джорджа Вашингтона було закладено традицію, за якої незалежно від своєї популярності президент добровільно йде після другого терміну. Фактично вона проіснувала до Франкліна Рузвельта, який був одним із найпопулярніших президентів США та обіймав цю посаду чотири терміни поспіль. Утім, після його смерті в Конституції США з'явилася 22-га поправка (“Жодна особа не може бути обрана на посаду президента більш ніж двічі”), щоб ситуація, яка склалася з Рузвельтом, не повторилася в майбутньому. Таким чином, у США сформувався усталений стандарт періодичних національних виборів, перенесення яких порушить цей столітній прецедент.

Для того, щоб федеральні вибори були відкладені, Конгрес мав би ухвалити поправку до федерального закону 1845 року, а президент мав би підписати її. 

Загалом виборче законодавство в США децентралізоване. Хоча Конституція й федеральні закони встановлюють ключові параметри виборів, саме закони штатів регулюють більшість аспектів виборів, зокрема первинні вибори (праймеріз), право голосу (крім основного конституційного визначення), роботу виборчої колегії, а також проведення виборів штатів і місцевих виборів. Так, на сьогодні у США діють, наприклад, такі федеральні закони: 1) Voting Rights Act (1965) 2) Uniformed and Overseas Citizens Absentee Voting Act (1986) 3) National Voter Registration Act 4) Help American Vote Act (HAVA) (2002) та інші. 

Данія: нейтралітет у війні й обмежено демократичні вибори під час німецької окупації

Данія була однією з небагатьох держав Європи, які намагалися зберігати нейтралітет в умовах світових воєн. Однак якщо у 1914–1918 роках їй це вдалося, то в 1939–1945 роках країна утримала нейтральність лише до серпня 1943 року, коли почалася м’яка (порівняно з іншими європейськими країнами) німецька окупація. У цьому досвід Данії подібний до досвіду сусідньої Швеції.

Для нашого дослідження досвід Данії цікавий тим, що їй вдалося підтримувати демократичне правління і проводити вибори, на які негативно впливало близьке сусідство з Німеччиною і Великою Британією, які були суперницями в обох світових війнах.

Нейтралітет і окупація

Загалом під час обох світових воєн у Данії відбулися чергові вибори трьох скликань парламенту й один національний референдум, що мав консультаційний характер. 

У травні 1915 і квітні 1918 року були проведені вибори до двопалатного парламенту Ригсдагу (з 1953 року він став однопалатним — залишилася тільки нижня палата, Фолькетинг). Волевиявлення відбулося без зовнішнього впливу. Єдиним негативним наслідком війни стало те, що під час кампанії 1915 року не було агітації, тому 105 із 114 депутатів у парламенті переобралися повторно. По суті, вибори не були конкурентними, але в час кризи суспільство не мало запиту на зміни, натомість існувала потреба в стабільності. Тож розклад політичних сил під час війни залишався без змін: правляча консервативно-ліберальна аграрна партія “Венстре”, Соціал-демократична партія Данії, Данська соціал-ліберальна партія і Консервативна народна партія.

У проміжку між виборами були впроваджені конституційні зміни: каденцію парламенту продовжили з 3 до 4 років, кількісний склад нижньої палати збільшили зі 114 до 140 депутатів, а жінки отримали право голосу. Всі ці нововвдеення стали опосередкованим наслідком війни і були вперше реалізовані під час парламентських виборів 1918 року. 

Крім цього, у період між парламентськими виборами, у грудні 1916 року, Данія також провела національний консультаційний референдум щодо продажу США Віргінських островів, за результатами якого 65% виборців підтримали це рішення, а 36% були проти. Хоча це питання спровокувало урядову кризу через протиріччя між прем’єр-міністром та частиною уряду, у 1917 році парламент ратифікував договір із США за кілька тижнів до того, як американці оголосили війну Німеччині та офіційно вступили у Першу світову війну. Більшість коштів із 25 млн доларів, отриманих від продажу островів, Данія витратила на розвиток Південної Ютландії — регіону на півдні Данії, який вона повернула після поразки Німеччини у війні і за підсумками так званого Шлезвізького плебісциту 1920 року, що дозволило розмежувати новий дансько-німецький кордон.

Однак у роки Другої світової війни становище Данії змінилося. В 1930-х роках уряд намагався підтримувати добросусідські відносини з Німеччиною, сподіваючись за допомогою дипломатії зберегти нейтральний статус, як і під час Першої світової війни. З першого дня війни Данія традиційно заявила про нейтралітет, але у квітні 1940 року без великого спротиву була окупована Третім Райхом. Цього разу Данії не вдалось обійтися лише мінуванням власних територіальних вод і торгівлею з Німеччиною й Великою Британією — країна стала сировинною базою для німецької армії, постачаючи продовольство, а також плацдармом для окупації стратегічно важливої Норвегії. Втім, із німецького погляду окупація мала на меті “захист” Данії від британського вторгнення і не передбачала оголошення війни. Німецькі офіційні особи заявили, що “поважатимуть суверенітет і територіальну цілісність Данії, а також [її] нейтралітет”. 

У перші три роки війни влада Данії зберігала контроль над внутрішньою політикою. Уряд залишався автономним, а обраний в квітні 1939 року парламент продовжував функціонувати більш-менш так само, як і раніше. Поліція і судова система залишилися під контролем данської влади. На відміну від керівників інших окупованих країн, король Кристіан X залишився главою Данії і в свідомості данців був символом національного суверенітету.

Восени 1941 року ситуація погіршилася. Після початку німецько-совєцької війни Німеччина запропонувала Данії приєднатися до Антикомінтернівського пакту під страхом “скасування мирної окупації”, якщо уряд Еріка Скавеніуса відмовиться від цього ультиматуму. Данія погодилася, проте уряд визначив для себе “червоні лінії” співпраці із Німеччиною: 1) жодного законодавства, яке дискримінує євреїв; 2) Данія ніколи не приєднається до пакту “Осі” між Німеччиною, Італією та Японією; 3) жоден підрозділ данської армії ніколи не воюватиме проти іноземних військ.

Наступне напруження відносин між Данією й Німеччиною трапилося у жовтні 1942 року, коли Адольф Гітлер образився на короля Кристіана Х за неналежну відповідь на привітання з днем народження. З кожним роком війни невдоволення данського суспільства наростало, посилювалися саботаж і насильницький рух опору. Це призвело до того, що Німеччина вперше оголосила Данію “ворожою територією”.

Вибори під час окупації

У такій атмосфері відбулися перші й останні у роки Другої світової війни вибори в Данії. У березні 1943 року німці дозволили провести чергові загальні вибори до парламенту — нижньої палати Фолькетингу (23 березня) та верхньої палати Ландстингу (6 квітня). Попри окупацією, в країні ще зберігались обмежені форми виборної демократії, багатопартійна система і базові свободи. Єдиною політичною силою, діяльність якої німецька окупаційна адміністрація заборонила ще в 1941 році, була Комуністична партія Данії.

Результати парламентських виборів виявилися досить несподіваними. Перемогу святкували чотири традиційні демократичні партії Данії, які незмінно засідали в парламенті ще з часів Першої світової війни. 93% виборців віддали свої голоси за одну з них, тоді як фінансована і підтримувана нацистами Данська націонал-соціалістична робітнича партія (Dansk Samling) отримала лише 2,15% голосів, що дозволило їй здобути 3 зі 149 місць у Фолькетингу — практично стільки ж, скільки й за результатами попередніх парламентських виборів у 1939 році, коли 1,8% голосів не дозволили їм подолати 2%-бар’єр.

Водночас майже однопартійну більшість здобула Соціал-демократична партія Данії з результатом близько 45%, що забезпечило їй 66 депутатських мандатів. На другому і третьому місцях зі значним відставанням опинилися Консервативна народна партія і консервативно-ліберальна аграрна партія “Венстре”, за які проголосувало 21% та 19% виборців відповідно. Це дозволило їм отримати 31 і 28 місць у парламенті. Майже 9% голосів (13 депутатських мандатів) здобула Данська соціал-ліберальна партія. П’ятою демократичною партією, яка також потрапила до Фолькетингу, була відносно нова “Данська єдність” з результатом 2,16%, що дозволило їй отримати 3 мандати.

Явка виборців становила майже 90%, що залишається найвищим показником з-поміж усіх парламентських виборів у Данії та вважається демонстрацією незгоди з німецькою окупацією. Провідні німецькі газети висловили обурення відсутністю політичної лояльності до нацистської влади серед данських виборців. У Данії протягом після війни ще довго тривали дебати про те, як трактувати результати цих виборів. Дехто стверджував, що волевиявлення засвідчило загальну підтримку політики співпраці (samarbejdspolitikken) уряду Данії з німецькою окупаційною владою. Інші ж дослідники стверджують, що голосування було знаком солідарності народу з Конституцією, демократією та неприйняття тоталітарних елементів у суспільстві, а тому не може розглядатися як явне схвалення лінії уряду.

Хоча Соціал-демократична партія Данії мала більшість в обох палатах парламенту, не в останню чергу через тиск німців було сформовано уряд меншості на чолі з колишнім багатолітнім міністром закордонних справ, представником Данської соціально-ліберальної партії Еріком Скавеніусом. Він зберіг обіймав посаду прем’єр-міністра з 1940 року до моменту, коли німецька окупаційна адміністрація розпустила уряд. Його політика примирення та компромісу з окупаційною владою є одним із постійних предметів суперечок у новітній данській історії. Якщо одні вважають його дії необхідним компромісом для захисту держави й народу Данії, інші трактують його політику як надмірну поступливість нацистській Німеччині.

І все ж парламент та уряд пропрацювали тільки неповні п’ять місяців. Невдовзі після виборів у Данії спалахнули загальнонаціональні страйки, набув популярності рух громадянської непокори проти німецької окупації. Уряд відмовився розігнати страйки на вимогу німців, які висунули ультиматуми: 1) заборона публічних зборів; 2) заборона страйків, введення комендантської години; 3) запровадження цензури під контролем німецької адміністрації; 4) запровадження спеціальних (німецьких військових) судів і смертної кари за саботаж.

Уряд Данії відмовився прийняти ці вимоги, тому 29 серпня 1943 року німці офіційно розпустили парламент і уряд. За іншою версією, уряд самостійно пішов у відставку на знак протесту проти вимог німецької окупаційної влади. Але, оскільки король Кристіан X так і не прийняв цю відставку офіційно, уряд де-юре залишався чинним до кінця війни.

У Данії було введено воєнний стан. Данську армію розпустили та роззброїли. Вся повнота влади перейшла до німецької окупаційної адміністрації. Міністр закордонних справ Нільс Свеннінгсен, відповідальний за всі переговори з німцями, займав керівну посаду в уряді до завершення окупації у травні 1945 року.

До кінця Другої світової війни парламент Данії більше не збирався. Наступні позачергові вибори відбулись у жовтні 1945 року. Явка виборців знову сягнула дуже високих 86%. Соціал-демократична партія Данії залишалася найбільшою у Фолькетингу, хоча й із меншою підтримкою. За неї проголосувало 33% виборців, що дозволило їй отримати 48 із 149 депутатських мандатів. Крім традиційних партій “Венстре” (23% та 38 місць), Консервативної народної партії (18% та 26 місць), Данської соціал-ліберальної партії (8% та 11 місць) і “Данської єдності” (3% та 4 місця), до парламенту вперше потрапила Комуністична партія Данії, яка посіла четверте місце з результатом у майже 13% голосів — 18 депутатських мандатів.

Вже після війни, у 1953 році, була прийнята нова редакція Конституції Данії, чинна донині. У ній немає чіткого пояснення того, що відбувається з парламентськими виборами під час надзвичайного стану чи стану війни (вторгнення). Водночас у параграфі 32 передбачені часові параметри повноважень депутата, які за жодних обставин не можуть бути припинені до проведення відповідних виборів, тобто представницькі мандати продовжують діяти доти, доки на наступних виборах не оберуть депутатів наступного скликання. 

Досвід Данії у роки Другої світової війни є поодиноким прикладом проведення демократичних (хоч і частково обмежених) виборів під час окупації. Вони були можливі тільки завдяки нейтральному статусу країни під час Першої світової, а також лояльному ставленню німецької окупаційної адміністрації до обмеженого суверенітету данського уряду щодо внутрішньої політики у перші три роки окупації. Втім, нейтралітет у підсумку не допоміг Данії підтримувати демократію і суверенітет — з літа 1943 року вся повнота влади перейшла до німецької окупаційної адміністрації.

Довідково

Конституційний лад Данії того періоду

Офіційна назва держави — Королівство Данія. 

За формою правління — конституційна парламентська монархія.

За державно-територіальним устроєм — унітарна держава. 

Перша Конституція прийнята 20 березня 1848 року. В періоди Першої та Другої світової війн діяла Конституція 1915 року. 5 червня 1953 року за результатами референдуму прийнята чинна Конституція.

Глава держави — монарх, який повинен належати до лютеранської церкви. Він має в основному церемоніальні повноваження й формально очолює верховну владу у всіх справах держави. В разі необхідності він може приймати акти, що мають силу закону, які своєю чергою мають бути затверджені парламентом після поновлення його роботи. Має право розпускати парламент. Всі акти монарха контрасигнує уряд.

Законодавча влада, згідно з Конституцією 1915 року, належала двопалатному парламенту — нижній палаті Фолькетингу і верхній палаті Ландстингу. Відповідно до Конституції 1953 року, законодавча влада належить однопалатному парламенту Фолькетингу (Народним зборам). Вибори проводять за пропорційною системою. 

Виконавчу владу має уряд (Рада міністрів) і монарх. Уряд є основним суб’єктом законодавчої ініціативи та реалізує найважливіші повноваження, які формально закріплені за монархом. Главу уряду й міністрів призначає монарх за результатами виборів до парламенту. 

Судову владу здійснює Верховний Суд, Високі суди, що виступають як апеляційні, та Окружні суди — суди першої інстанції. 

Спеціалізованих органів конституційного контролю не передбачено.

Правове регулювання відтермінування виборів у сучасний період

У Конституції Данії, законах про парламентські вибори та надзвичайний стан немає положень про перенесення чи зупинення виборів.

Утім, Конституція Данії передбачає, що:

1. за надзвичайних обставин, коли Фолькетинг не може зібратися, король може видати тимчасові закони — за умови, що вони не суперечитимуть Конституції і негайно після зборів Фолькетингу будуть представлені йому на затвердження або скасування) (параграф 23), 
2. Фолькетинг збирається в місці, де перебуває уряд, за винятком надзвичайних обставин, коли Фолькетинг може збиратися в іншому місці королівства (параграф 37), 
3. за надзвичайних обставин законопроєкт, який має бути винесений на референдум, може отримати королівський дозвіл негайно після його ухвалення — за умови, що законопроєкт містить таке положення. Якщо, згідно з правилами пункту 1, одна третина членів Фолькетингу вимагає референдуму щодо законопроєкту чи акта, на який було надано королівську згоду, такий референдум має бути проведено відповідно до вищезазначених правил. У разі відхилення закону на референдумі прем’єр-міністр має оголосити про це без невиправданої затримки та не пізніше, ніж через 14 днів після проведення референдуму. З дня такого оголошення закон втрачає чинність (параграф 42 (7)).

Разом з цим, Конституція Данії містить запобіжники від так званого “вакууму влади”. Зокрема, у параграфі 32 передбачає часові параметри повноважень депутата, які за жодних обставин не можуть бути припинені до проведення відповідних виборів, тобто їх представницькі мандати продовжують діяти доти, доки на виборах не оберуть депутатів наступного скликання. 

Фінляндія: відкладена війна за незалежність, відтерміновані парламентські вибори та непрямі вибори президента, призначення регента 

Фінляндія здобула незалежність у роки Першої світової війни в результаті розпаду Російської імперії, а вже за 23 роки, під час Другої світової, країні довелося захищатися в екзистенційній війні проти Совєцького Союзу і навіть іти на територіальні поступки. Однак весь цей шлях, сповнений випробувань, Фінляндія пройшла як демократія. З 1917 року донині ця держпава незмінно залишається розвиненою парламентською демократією. У цьому досвіді виживання проглядаються паралелі з досвідом незалежності України, яка з 2014 року змушена вести власну екзистенційну оборонну війну проти Росії не лише за територіальну цілісність та суверенітет, а й також за власне демократичне майбутнє.

Вибори у складі Російської імперії і проголошення незалежності

Під час Першої світової війни Фінляндія входила до складу Російської імперії як Велике князівство Фінляндське на правах автономії. У 1914 році російський уряд вирішив призупинити діяльність однопалатного фінського парламенту Едускунта на час Першої світової війни. В 1916 році відбулися вибори до парламенту, на яких Соціал-демократична партія Фінляндії отримала абсолютну більшість (47% — 103 із 200 місць), що призвело до призначення першого у світі соціалістичного голови парламенту.

Наступні позачергові парламентські вибори стали результатом конституційної кризи, зумовленої більшовицькою революцією 1917 року в Російській імперії. Фінський парламент заявив, що стане вищою владою у внутрішніх справах, але Тимчасовий уряд у Петрограді (сьогодні Санкт-Петербург) із цим не погодився, хоча й не заперечував проти проведення у жовтні цього ж року дострокових парламентських виборів, які бойкотували фінські соціалісти, оскільки вважали їх незаконними. В результаті дискусія про незалежність спричинила розкол у фінському політичному класі: ліві наполягали, що результати виборів спочатку має визнати новий більшовицький уряд, як правонаступник колишньої царської влади, тоді як праві прагнули визнання незалежності від західних держав.

За результатами виборів упевнену перемогу традиційно здобула Соціал-демократична партія Фінляндії з показником у 45% голосів, що дозволила їй отримати 92 із 200 депутатських мандатів. Друге й третє місця посіли консервативна “Молода фінська партія” і центристська партія “Аграрна ліга” з результатом 30% (61 мандат) і 12% голосів (26 мандатів) відповідно.

Уже за два місяці, 6 грудня, новообраний парламент під головуванням правого сенату (поєднував функції уряду і верховного суду у 1917–1918 роках) проголосував за Декларацію незалежності Фінляндії (Suomen itsenäisyysjulistus), скасувавши автономний статус Великого князівства Фінляндського в ліквідованій більшовиками Російській імперії. 4 січня 1918 року незалежність Фінляндії офіційно визнали Совєцький Союз, Швеція і Франція, а 6 січня — Німеччина.

Відкладена війна за незалежність

Перша світова війна дала можливість появи самостійної фінської держави, яка доти понад сто років перебувала на правах автономії у складі Російської імперії, а перед цим понад шість століть — у складі Шведського королівства. Однак, як це часто буває в історії новопосталих держав, перший рік незалежності Фінляндії супроводжувався громадянською війною між правими (білими) сенатськими силами на чолі з генералом Карлом Маннергеймом за підтримки Німеччина і лівою (червоною) фінською народною делегацією, яку підтримувала більшовицька росія. Тут простежуються паралелі з історією Української Народної Республіки — лише за тим винятком, що українська держава зазнала поразки. В результаті праві здобули перемогу, і до завершення Другої світової війни Фінляндія перебувала в німецькій сфері впливу. Якби Німеччина перемогла у війні, то ІФнляндія, напевне, стала б монархією, але країна сформувалася як парламентська республіка, якою залишається до наших днів.

Міжвоєнний період минув під домінуванням правих консерваторів і націоналістів. Вони вели постійну боротьбу з соціалістами і комуністами, діяльність яких заборонили в 1930 році. При цьому конкурентні вибори до Едускунти відбувалися кожні 2-3 роки. У зовнішніх відносинах нерозв’язаними лишалися питання територіальних спорів із Совєцьким Союзом щодо Східної Карелії і з Швецією щодо Аландських островів. Совєцька влада розглядала Фінляндію як свого васала, постійно втручалась у внутрішню політику і ставила під сумнів її незалежність.

З цими проблемами Фінляндія підійшла до Другої світової війни. За підсумками таємного протоколу пакту Молотова-Ріббентропа, ця країна відходила до сфери інтересів Совєцького Союзу, хоча протягом усього міжвоєнного періоду перебувала у сфері впливу Німеччини. Вже восени 1939 року совєцька влада поставила Фінляндії ультиматум із вимогою передати СРСР територію Карельського перешийку. Для фінів це означало початок відкладеної війни за незалежність. Врешті, відбулося дві совєцько-фінські війни — Зимова війна (з листопада 1939 до березня 1940 років) і Війна-продовження, чи Карельська кампанія (з червня 1941 до вересня 1944 років). У 1944–1945 роках тривала фінсько-німецька (Лапландська) війна.

Фінляндії вдалося захистити свою незалежність ціною територіальних поступок Совєцькому Союзу (близько 10% території) і нейтрального (позаблокового) статусу “буферної зони” між США і СРСР протягом усієї Холодної війни. Країна перебувала під сильним совєцьким впливом, але їй вдалося зберегти демократію і ринкову економіку. Така політика пізніше стане відомою під назвою “фінляндизація”.

Відкладені парламентські вибори під час війни

Напередодні Другої світової війни, у липні 1939 року, в Фінляндії відбулися чергові парламентські вибори. Після впевненої перемоги Соціал-демократичної партії (39% голосів і 83 місця у парламенті) й Аграрної ліги (22% — 53 місця) було сформовано лівоцентристський уряд на чолі з лідером Національної прогресивної партії (6% — 7 місць) Аймо Каяндера, який мав підтримку ¾ парламенту. Каяндер був ідеалістом і в серпні 1939 року все ще не вірив, що Совєцький Союз нападе на Фінляндію. Частково саме з цієї причини фінська армія була погано споряджена і вела оборонну війну без належної підготовки. Вже 1 грудня 1939 року прем’єр-міністром став Рісто Рюті, який обіймав цю посаду протягом Зимової війни і Тимчасового перемир’я. Хоча на початку війни Совєцький Союз сформував власний маріонетковий уряд Терійокі на чолі з фінським комуністом Отто Куусіненом, який мав створити маріонеткову Фінську демократичну республіку, згодом від цієї ідеї відмовилися задля можливості переговорів із західними союзниками.

Тим часом на початку грудня 1939 року фінський парламент евакуювався до Каугайокі, міста на заході Фінляндії далеко від лінії фронту. Депутати провели тут 34 пленарні засідання, останнє — 12 лютого 1940 року, а після підписання Московської мирної угоди у березні 1940 року повернулися до Гельсінкі.

Після початку Другої совєтсько-фінської війни 31 жовтня 1941 року парламент прийняв конституційний акт про відтермінування парламентських виборів, який передбачав, що, відповідно до ч. 1 ст. 3 “Закону про парламент”, їх проведуть у 1944 році. Однак через активні бойові дії волевиявлення довелося ще раз переносити. Врешті, вибори до Едускунти провели аж у березні 1945 року, а парламент пропрацював майже вдвічі довше, ніж повинен був за мирних умов.

Іншою була ситуація з виборами президента. З 1925 до 1982 роках його обирали на непрямих виборах за участю колегії виборців терміном на шість років. Хоча Фінляндія була парламентською республікою, до внесення змін у Конституцію 1982 року президент мав багато повноважень, зокрема право розпускати уряд і парламент.

На момент початку Другої світової та Зимової війн президентом Фінляндії був Кюесті Калліо, обраний на чергових виборах у березні 1937 року. Однак вже у грудні 1940 року він став першим фінським президентом, який добровільно достроково подав у відставку. Позачергові президентські вибори відбувалися в умовах негативних наслідків Московської мирної угоди, яку фіни підписали з росіянами 12 березня 1940 року за підсумками завершення Зимової війни. Фінляндія втратила близько 10% власної території, а що також спричинило велику міграційну кризу, оскільки в країні опинилося 400 тисяч біженців із Східної Карелії, що створювало високу соціальну напругу. Тим часом у президентські вибори втрутився міністр закордонних справ СРСР В'ячеслав Молотов, озвучивши послу Фінляндії в Совєцькому Союзі Юго Паасіківі ультиматум: якщо такі потенційні кандидати у президенти, як маршал Карл Маннергейм, колишній президент Пер Евінд Свінгувуд або колишній прем'єр-міністр Тойво Ківімякі будуть обрані новим президентом, совєцький уряд вважатиме, що Фінляндія не бажає виконувати умови мирної угоди.

Непрямі президентські вибори колегією виборців під час війни

За цих умов фінський парламент ухвалив конституційну поправку, яка тимчасово скасувала регулярні вибори для обрання нового складу колегії виборців і продовжила повноваження чинної, обраної ще в 1937 році. Саме її уповноважили обрати нового президента у грудні 1940, а згодом — і в листопаді 1943 року.

У результаті позачергових президентських виборів переконливу перемогу здобув чинний прем’єр-міністр Рісто Рюті, який раніше підписав від імені уряду мирну угору з СРСР. 19 грудня 1940 року його вперше обрали президентом за підтримки 288 із 300 голосів колегії виборців. Водночас на практиці країною керував тріумвірат: крім Рюті, владу мали маршал Карл Маннергейм і лідер найбільшої парламентської Соціал-демократично партії Фінляндії Вяйньо Таннер, які розподілили між собою обов’язки.

Невдовзі після початку німецько-совєцької війни у червні 1941 року фінській армії вдалося повернули території, втрачені за підсумками Зимової війни, і сформувати значну буферну зону за її межами. Значна частина членів парламенту була не в захваті від ідеї перетину довоєнного фінсько-совєцького кордону, але Рісто Рюті переконав міністра закордонних справ Вяйньо Таннера і його Соціал-демократичну партію залишитися в його уряді, попри їхню незгоду з захопленням Східної Карелії. Здатність Рюті підтримувати широкий коаліційний уряд сприяла національній єдності. З січня 1941 до березня 1943 року в коаліційному уряді брав участь навіть крайній правий Патріотичний народний рух. 

Президентський мандат Рісто Рюті мав тривати лише до завершення терміну повноважень попереднього президента Кюесті Калліо, тобто до 1943 року, коли мали відбутися чергові президентські вибори. Однак, оскільки уряд не міг організувати вибори під час Другої радянсько-фінської війни, в 1943 році на основі попереднього рішення парламенту про зміни до Конституції чинна з 1937 року колегія виборців році вдруге обрала Рюті президентом. 

Рісто Рюті був готовий залишатися президентом, оскільки саме він був серед тих, хто ввів Фінляндію у Другу совєцько-фінську війну (Війну-продовження). Однак взимку 1942 року і Рюті, і головокомандувач збройних сил Фінляндії маршал Карл Маннергейм мали сумніви щодо спроможності Німеччини перемогти у війні з СРСР. На початку 1943 року настав час “уряду миру” — його після тривалих переговорів між парламентськими партіями сформував голова ліберально-консервативної Національної коаліційної партії Едвин Линкоміес. Навесні 1943 року він розпочав підготовку до мирних переговорів з СРСР, які не мали успіху. 9 червня 1944 року совєцька армія розпочала великий наступ на Фінляндію. Були припущення, що відбудеться зміна і уряду, і президента, але маршал Маннергейм не бажав займати посаду післявоєнного прем'єр-міністра навіть тимчасово. Фінський уряд продовжував шукати шляхів для переговорів з СРСР через Стокгольм. Однак у Москві відповіли, що готові до переговорів лише за умови беззастережної капітуляції Фінляндії. Ця вимога розділила фінський уряд, оскільки Рісто Рюті і Вяйньо Таннер були готові на компроміс, тоді як Карл Маннергейм і Едвин Линкоміес виступили проти.

Тим часом німці в особі міністра закордонних справ Третього Рейху Йоахіма фон Ріббентропа запропонували Фінляндії не укладати мирної угоди з СРСР і продовжити війну з Червоною армією за підтримки Німеччини. Ця домовленість отримала назву “угода Рюті-Ріббентропа” — головнокомандувач фінської армії Карл Маннергейм дистанціювався від неї, хоча погоджувався з необхідністю її підписання. До середини липня 1944 року ситуація на фронті стабілізувалася. 1 серпня 1944 року Рісто Рюті написав заяву про складання президентських повноважень, формально пояснивши своє рішення поганим станом здоров'я. Справжньою ж його причиною стала політична криза через розбіжності щодо рівня співпраці з Третім Райхом та пошуків компромісу з Совєцьким Союзом.

Вже після завершення Другої світової, у 1945 році, на вимогу фінських комуністів та СРСР проти Рюті відбувся суд за звинуваченням у веденні війни та укладанні угоди з Третім Рейхом. Для цього всупереч правилам парламент кваліфікованою більшістю прийняв поправку до Конституції, яка дозволяла постфактум притягати до судової відповідальності фінських посадовців. Рюті засудили до 10 років позбавлення волі, а разом з ним — ще сімох високопосадовців, хоча й на менші терміни. У 1949 році сьомий президент Фінляндії Юго Паасіківі помилував Рісто Рюті.

Президент-регент, обраний парламентом

Після того, як Рюті пішов у відставку, 4 серпня 1944 року фінський парламент прийняв спеціальний конституційний акт про передачу президентських повноважень Карлу Маннергейму, призначивши його регентом терміном на шість років. Цього ж дня він склав присягу. Використання титулу регента мало відображати виняткові обставини обрання маршала Маннергейма главою держави за особливою процедурою.

Восени 1944 року Фінляндія уклала сепаратний мир із Совєцьким Союзом, умовою якого були значні територіальні поступки (країнга втратила частину Карелії і все Петсамо), надання права Червоній Армії базуватися на території Фінляндії, згода на обтяжливі репараційні виплати (300 млн доларів, що станом на 2023 рік становить 6,49 млрд доларів, останні з яких фіни сплатили у вересні 1952 року) і виведення німецьких військ зі своєї території. 

Так само, як і після Зимової війни, чимало біженців з Карелії потребували розселення та соціального забезпечення. З вересня 1944 до квітня 1945 року Фінляндії довелося вести Лапландську війну проти відступаючих німецьких військ на півночі країни паралельно з демобілізацією фінської армії. Водночас у суспільній думці сформувалася загальна згода щодо того, що лише Карл Маннергейм міг керувати Фінляндією в такі складні часи. Громадянам країни довелося змиритися з обтяжливими умовами мирної угоди з СРСР, моніторингом її дотримання совєцькою контрольною комісією і повоєнною відбудовою. Водночас Фінляндії вдалося зберегти державний суверенітет, парламентську демократію і ринкову економіку.

Післявоєнні вибори і обраний парламентом новий президент

У березні 1945 року у Фінляндії відбулися перші післявоєнні парламентські вибори. Цього разу комуністи з Фінської народно-демократичної ліги вперше з 1930 року отримали можливість брати участь у виборах, але натомість було заборонено націоналістичну партію “Правий народний рух”. Перемогу традиційно здобула Соціал-демократична партія Фінляндії з результатом 40%, що дозволило їй отримати 85 із 200 місць в Едускунті. Далі практично однакові результати у 23% мали Фінська народно-демократична ліга і Центристська партія (до війни називалася “Аграрна ліга”) — по 49 мандатів. Ліберально-консервативна Національна коаліційна партія отримала 14% (28 місць), а Шведська народна партія Фінляндії й ліберальна Національно прогресивна партія — 10% (14 місць) і 5% (9 місць) відповідно. Було сформовано широкий лівоцентристський уряд на чолі з Юго Паасіківі.

11 березня 1946 року президент-регент Маннергейм пішов у відставку, пропрацювавши менше двох із передбачених шести років, мотивуючи це погіршенням стану здоров’я. Він вважав, що виконав покладені на нього обов’язки: війну було завершено, зобов’язання згідно з умовами мирної угоди — виконано, а суди щодо відповідальності за війну та злочини проти миру — проведено. Самого маршала совєцька контрольна комісія не відважилася притягнути до відповідальності.

Після відставки Карла Маннергейма парламент Фінляндії вчергове прийняв спеціальний конституційний акт, який дозволив Едускунті призначити нового президента на решту чотири роки терміну президентських повноважень, які завершувались 1 березня 1950 року. Його наступником на посаді президента став чинний на той момент консервативний прем'єр-міністр Юго Паасіківі (його як виняток обрав фінський парламент, а не колегія виборців). Під час наступних чергових виборів навесні 1950 року його обрали повторно, але цього разу оновленою колегією виборців з результатом у 171 із 300 голосів.

Гнучка конституція Фінляндії

Гнучкість фінської конституції пояснюється використанням спеціальних “виняткових законів”: замість внесення поправок або змін до конституції парламент може прийняти спеціальний акт — виняток із неї. Такий закон не стає частиною Конституції і може бути скасований так само, як і звичайний акт. Раніше закони про винятки використовували настільки часто, що вони могли підірвати повагу до конституційних положень.

Враховуючи довгу традицію указів чи актів, виданих президентом навіть щодо конституційних питань, цілком імовірно, що Фінляндія зможе використати саме такий як правову основу для відстрочення виборів, які мають відбутися, але не можуть бути проведені. 

Конституція Фінляндії (1999 р., останні поправки — 2018 р.) чітко не вказує, що відбувається з парламентськими виборами під час надзвичайного стану чи стану війни (вторгнення).

Довідково

Конституційний лад Фінляндії того періоду

Офіційна назва держави — Фінляндська Республіка. 

За формою правління — конституційна парламентсько-президентська республіка. 

За державно-територіальним устроєм — унітарна держава. 

Конституція складається з чотирьох актів: Конституційний закон 1919 р., Парламентський закон 1928 р., Закон про відповідальність міністрів 1922 р. і Закон про Високий суд імпічменту 1922 р. 

Глава держави — президент, якого обирають шляхом загальних і прямих виборів строком на 6 років. Президент формально наділений досить широкими повноваженнями, хоча більшу частину з них реально здійснює уряд.

Законодавча влада належить однопалатному парламенту (Едускунті), до складу якого входить 200 депутатів, обраних строком на 4 роки за результатами загальних прямих виборів із застосуванням пропорційної виборчої системи. 

Виконавча влада належить уряду — Державній Раді. До неї має входити не більше 17 членів на чолі з прем'єр-міністром. Уряд здійснює загальне управління державними справами. Членів Державної Ради призначає президент, після чого уряд має отримати інвеституру в Парламенті. 

Судову владу здійснюють Верховний Суд, апеляційні суди і суди першої інстанції. Особливий статус має Державний Суд, більшість членів якого становлять депутати парламенту, а також судді Верховного Суду і Верховного адміністративного суду. Цей суд розглядає кримінальні справи, порушені за рішенням парламенту проти членів уряду, суддів вищих судів загальної та адміністративної юрисдикції. Аналогічні справи, порушені проти президента, розглядає Верховний Суд.

Спеціалізованих органів конституційного контролю не передбачено.

Правове регулювання відтермінування виборів у Фінляндії в сучасний період

Конституція Фінляндії гарантує виборчі права громадян, які можуть бути обмежені в разі збройного нападу на Фінляндію або інших надзвичайних ситуацій, які становлять серйозну загрозу для нації та повинні бути передбачені законом або постановою уряду. При цьому постанови уряду про тимчасові винятки щодо прав і свобод людини невідкладно подаються на розгляд парламенту. Разом з цим, конституція Фінляндії чітко не вказує, що відбувається з парламентськими виборами під час надзвичайного стану чи стану війни (вторгнення).

Акт щодо виборів у Республіці Фінляндія передбачає, що якщо муніципальні вибори або виборчі процедури не можуть з будь-якої причини бути проведені в терміни, передбачені цим законом, Міністерство юстиції може за пропозицією муніципальної ради встановити новий час для виборів. Так, у 2021 році через пандемію COVID-19 були перенесені муніципальні вибори. 

Крім цього, Акт щодо надзвичайних повноважень передбачає повноваження уряду відкласти муніципальні вибори на певний період. 

Франція: маріонетковий режим Віші, невизнана нова республіка, новий Конституційний акт і відтерміновані вибори

Франція — велика і поодинока для Європи міжвоєнного періоду парламентська демократія — була поставлена “на паузу” під час окупації в роки Другої свотової, але повернулася до президентської республіки за 10 років після війни. Конституційна традиція між Третьою і Четвертою республікою перервалася, оскільки остання відмовилася приймати маріонетковий політичний режим Віші як частину спадкоємності держави через узурпацію влади Філіппом Петеном, розпуск ним парламенту, скасування виборів і прийняття нової Конституції. 

Вибори напередодні Другої світової війни

Напередодні Другої світової французький політичний клас і суспільство були ідеологічно поділені між лівими й правими, а уряд був нестабільним і часто змінювався. Третя Республіка була парламентською демократією, в якій двопалатний парламент обирали на 4 роки на загальних виборах. Натомість Президента обирали депутати більшістю голосів на засіданні Національних зборів (обох палат парламенту — Палати депутатів і Сенату) на 7 років.

Останні парламентські вибори перед окупацією Франції були проведені в квітні 1936 року, а наступні мали відбутися навесні 1940 року. Переконливу перемогу здобув альянс чотирьох основних лівих сил — “Народний фронт” (Французька секція Робітничого Інтернаціоналу, Французька комуністична партія, Радикально-соціалістична партія і Соціалістичний республіканський союз) із результатом 57%, що дозволило їм отримати 389 із 612 місць у нижній Палаті депутатів (майже 64%), тоді як їхні опоненти з консервативного альянсу “Національний фронт” здобули 43% голосів і 223 депутатські мандати. Сформовані цим парламентом уряди були нестабільними і часто змінювалися: спершу прем’єр-міністром був Леон Блюм, після нього — Едуар Даладьє, а згодом — Поль Рейно.

Тим часом президентом Франції у травні 1932 року став Альбер Лебрен, який мав повагу серед різних політичних сил. Після завершення повноважень у квітні 1939 року його переобрали на другий семирічний термін усупереч заведеній у Третій Республіці традиції. При цьому обирали його на не цілком конкурентних виборах, оскільки більшість політичних конкурентів добровільно відмовилися висувати свої кандидатури для збереження політичної єдності. У Конституції не було заборони на повторне переобрання, але у 70-літній історії республіки був лише один подібний випадок у грудні 1885 року, коли чинного президента Жуля Греві обрали повторно (його підтримало 57% депутатів). Уже за два роки Лебрен подав у відставку через скандал. Утім, йому запропонували залишитися на посаді, аби зберегти політичну стабільність в обставинах аншлюсу Австрії і підписання Мюнхенської угоди (за участі Франції), коли в Європі наростало відчуття наближення великої війни.

Окупація і скасування виборів

Під час Другої світової війни, у червні 1940 року, Третій Рейх дуже швидко окупував Францію. Президентом країни залишався Альбер Лебрен, а прем’єр-міністром — Поль Рейно. 16 червня останній подав у відставку, а його посаду обійняв інший член уряду, маршал Філіпп Петен. Того самого дня Кабінет міністрів проголосував за підписання Другого Комп’єнського перемир’я. Спершу уряд переїхав з Парижу до Тура, далі — до Бордо, Клермон-Феррана і, врешті, залишився у курортному місті Віші.

Згідно з умовами перемир’я, країну поділили на 2 частини. Перша з них — Німецька військова адміністрація в окупованій Франції (Administration militaire en France) — займала близько 60% території півночі й заходу. Німці називали її “північна зона” (zone occupée), а управляла нею Німецька комісія з перемир'я, що діяла в німецькому місті Вісбаден. Друга частина — тимчасово не окупована так звана “південна” (zone du sud), або “вільна”, зона (Zone libre, Unbesetztes Gebiet) займала площу близько 40% довоєнної Франції. Якщо перша була цілком окупована Третім Райхом і не мала навіть формальних ознак незалежності й самоврядності, то друга до листопада 1942 року зберігала риси державного суверенітету з французькими легітимно обраними органами влади, хоча не могла здійснювати цілком самостійну політику через німецьку військову загрозу.

Саме в тимчасово вільній “південній зоні” залишалися всі довоєнні демократичні органи влади — двопалатний парламент, президент і уряд. Тут було проголошено створення “Французької держави” (État français), яка мала стати спадкоємницею Третьої Республіки, що припинила існування у липні 1940 року. Хоча номінально вона поширювала свій суверенітет на територію всієї країни, на практиці Французька держава була обмежена тільки вільною зоною. Крім цього, за умовами перемир’я, в її підпорядкуванні також залишалась уся довоєнна французька колоніальна імперія за межами Європи.

9 липня 1940 року французький двопалатний парламент (Національні збори) зібрався у Віші й уже наступного дня прийняв рішення про перегляд Конституції. Фактично всі політичні сили, які входили до парламенту (крім комуністів, діяльність яких заборонили) підтримали запровадження авторитарного режиму на чолі з прем’єр-міністром Філіппом Петеном. Також депутати виступили проти тощо, щоб попередній уряд Поля Рейно й Едуара Даладьє, які призвели до капітуляції Франції, далі працювали і представляли Францію у переговорах з Німеччиною. Цього ж таки 10 липня Філіпп Петен своїм декретом позбавив повноважень Альбера Лебрена і перебрав на себе президентські повноваження. Крім того, він розпустив парламент і скасував будь-які вибори. Повноваження парламенту були припинені, а чергові парламентські вибори. які мали відбутися в 1940 році, провели аж після завершення війни — у жовтні 1945 року. Отже, протягом 5 років парламентська демократія у Франції не функціонувала, а всю повноту влади перебрав на себе авторитарний, патерналістський і лояльний до німецької окупаційної адміністрації режим Віші. 

Режим Віші і Конституційний Акт

Спершу більшість французького суспільства підтримувало режим Віші як хоч і не демократичну, але власну, не окупаційну владу. Втім, із кожним роком окупації, затягування війни, погіршення умов життя і щораз більшого впливу німецької влади, а особливо після окупації в кінці 1942 року південної частини Франції, Філіпп Петен втратив авторитет і підтримку.

10 липня 1940 року Національні збори у складі верхньої палати Сенату і нижньої палати Національної Асамблеї проголосували "Конституційний Акт 1940" (Loi constitutionnelle du 10 juillet 1940), який по суті став новою Конституцією Французької держави. Це набір законопроєктів, які встановлювали режим Віші періоду німецької окупації. Його прийняли за підтримки 569 депутатів, 80 були проти і 20 утримались (група з 80 парламентарів, які проголосували проти, відома як "Віші 80").

Конституційний акт надав усю повноту повноважень Філіппу Петену. Він мав вжити необхідних заходів для написання нової конституції, яку планували затвердити на референдумі. Однак Петен витлумачив Конституційний акт як фактичне припинення дії Конституції 1875 року, що проголосила Третю республіку (1875–1940), хоча цей закон явно не припиняв її дії. Врешті, проєкт нової конституції, підготовлений у 1941 році, Петен підписав у 1944-му, але його так і не представили і не ратифікували. 

Петен поступово запровадив новий політичний режим через десяток інших конституційних актів, виданих між 1940 і 1942 роками. Вони сформували цілий корпус нового законодавства, яке встановлювало новий політичний порядок у Франції. Під час війни уряд Віші визнали на міжнародному рівні США та кілька інших великих союзних держав. 

11 липня 1940 року Філіпп Петен затвердив Конституційний акт №2, яким визначив свої повноваження і скасував усі закони Третьої Республіки, несумісні з новим законодавством. Однак, на думку окремих дослідників, приймаючи Акт №2, Петен навряд чи перевищив повноваження, які йому днем раніше надали своїм рішенням Національні збори. У результаті ухвалення Конституційного акта вся влада була сконцентрована в руках уряду, який отримав і виконавчі, і законодавчі повноваження. Сенат і Палата депутатів продовжували існувати, але одним із перших рішень Петена було відтермінування їх роботи на невизначений термін. Уряд, вільний від законодавчого контролю, міг залишатися при владі нескінченно довго, оскільки Національні збори не визначили дати подання нової конституції на референдум.

Конституційний акт №2 передбачав, що керівником уряду є глава держави. Іншими членами уряду стали прем’єр-міністр, державний секретар, віцепрезидент Ради міністрів; державний секретар міністерства юстиції; міністри, державні секретарі внутрішніх справ, закордонних справ, фінансів, національної оборони, освіти та мистецтв, молоді й сім’ї, сільського господарства і постачання, промислового виробництва та праці, зв’язку і колоній. Також було передбачено своєрідний економічний кабінет, своєрідний уряд всередині уряду, який мав “координувати та спрямовувати дії уряду в економічній сфері”. Тобто міністри фінансів, сільського господарства і постачання, промислового виробництва і праці, комунікацій і колоній повинні періодично збиратися під головуванням віцепрезидента уряду. Вже 30 липня цього ж року було прийнято Конституційний акт № 5, який передбачав створення Верховного суду, визначення його компетенції та порядку організації його роботи.

Під час правління режиму Віші комуністична опозиція була популярною і сильною, тому уряд Петена ув’язнив членів Комуністичної партії. Водночас кілька відомих представників Соціалістичної партії критикували уряд, хоча серед його членів були соціалісти. На відміну від довоєнної політичної системи, в системі управління режиму Віші працювали люди з різних партійних і політичних середовищ. До різних міністерств входили генерали, адмірали, колишні державні службовці та члени парламенту — від соціалістів (лівих) до прихильників нацистського руху (правих). Францією керували люди, які навряд чи могли розраховувати на посади за попередньої політичної системи Третьої Республіки, де їх призначення залежало від підтримки законодавчої більшості, яка була чітко ідеологічно поділена і структурована.

Вибори під час режиму Віші

Якщо президентські і парламентські вибори були скасовані відразу в липні 1940 року, то місцеві вибори — тільки 12 грудня того ж року. Прийнятий для цього спеціальний закон передбачав скасування виборів до місцевих рад у комунах (громадах) та муніципалітетах з населенням 2000 осіб і більше. Це рішення також було частиною політики заміни місцевого самоврядування та муніципального управління подальшими реформами для концентрації влади на чолі з урядом Філіппа Петена.

Влада пояснювала цей революційний крок тим, що муніципальні ради в більшості міст “забували” про їхню основну мету — піклуватися про інтереси громади, а не ангажуватися в політику. Відтоді депутатів рад у містах з населенням від 2 до 10 тис. осіб призначали префекти, а в містах з населенням понад 10 тис. осіб — міністр внутрішніх справ.

Громади до 2 тис. жителів могли й далі самостійно обирати місцеві ради за умови, якщо ці органи утримувалися від участі в політиці. Однак щ з липня 1940 року діяльність багатьох муніципальних рад уже призупинили, а закон від 12 грудня лише уніфікував цей порядок. Окрім плинності людей на посадах мерів, також часто змінювалися префекти.

Згідно з законом від 7 грудня 1940 року, розширювався урядовий контроль над сільським життям шляхом створення селянських синдикатів. Фермери повинні були об’єднуватися сім’ями в синдикати, кожен із яких повинен був пов’язана з регіональним і національним синдикатами. Усі синдикати перебували під наглядом міністра сільського господарства.

Деокупація Франції і Тимчасовий уряд

Після погіршення становища німецької армії на східному фронті, а також з наростанням руху опору у Франції, у листопаді 1942 року німецька окупаційна адміністрація вирішила окупувати всю територію Франції і ліквідувати “південну зону” як окреме псевдосуверенне державне утворення. Уряд Філіппа Петена відправили у відставку, а натомість сформували новий уряд на чолі з віцепрезидентом Ради міністрів у липні-грудні 1940 року, двічі прем’єр-міністра, міністра колоній і міністра закордонних справ у 1930-х роках П’єра Лаваля. Він був прем’єр-міністром усієї окупованої Франції до серпня 1944 року, коли союзні війська не деокупували країну. На відміну від Петена, Лаваль навіть не намагався демонструвати ознак суверенності та легітимності свого правління, а реалізовував німецьку окупаційну політику.

Відразу після звільнення переважної більшості довоєнної території Франції Тимчасовий уряд Французької республіки (Gouvernement provisoire de la République française) на чолі з генералом Шарлем де Голлем, який прийшов на зміну Французькому комітету національного визволення, перебрав на себе керівництво державою до жовтня 1946 року. В цьому уряді домінував альянс Французької комуністичної партії, соціалістичної Французької секції Робітничого Інтернаціоналу і християнсько-демократичного “Народного республіканського руху”. Тож цей перехідний період 1944–1946 років називають трипартизмом.

Основною місією Тимчасового уряду була підготовка ґрунту для нового конституційного порядку, результатом якого стала Четверта Республіка (1946–1958). Він також провів кілька важливих реформ і прийняв низку політичних рішень — надання жінкам права голосу, заснування Національної школи державного управління і закладення основ соціального забезпечення.

9 серпня 1944 року постановою Тимчасового уряду було прийнято Ордонанс, яким стверджувалася недійсність Конституційного Акту 1940 року та інших норм, прийнятих режимом Віші. Конституція 1940 року не була скасована чи анульована, а скоріше оголошена недійсною ab initio. У травні 1945 року Тимчасовий уряд оголосив про створення тимчасової Французької республіки, забезпечивши спадкоємність з колишньою Третьою Республікою, не визнаючи права Французької держави режиму Віші на конституційну правонаступність влади в роки Другої світової війни.

Цього ж дня мали б бути поновлені президентські повноваження Альбера Лебрена до завершення його каденції у травні 1946 року, оскільки він ніколи не подавав у відставку. Однак до виконання своїх функцій він так і не повернувся — за власним бажанням. Тож юридично після липня 1940 року Лебрен одночасно мав двох наступників: у 1940–1944 роках — маршала Філіппа Петена, а у 1944–1946 роках — генерала Шарля де Голля. Крім цього, у серпні 1944 року було відновлено парламентаризм, коли на момент відсутності Національних зборів Тимчасовий уряд створив Консультативні збори, які б на перехідний період мали представляти волю французького народу.

Претензії режиму Віші на те, щоб бути законним урядом, заперечив еміграційний уряд “Вільної Франції”, а також усі наступні французькі уряди після війни. Вони стверджують, що уряд Віші був незаконним і ним керували зрадники, які прийшли до влади шляхом неконституційного державного перевороту. Хоча маршал Філіпп Петен був конституційно призначений на посаду прем'єр-міністра президентом Альбером Лебреном 16 червня 1940 року, і він мав законне право підписати перемир'я з Німеччиною, його рішення просити парламент саморозпуститися, надавши йому особисто диктаторські повноваження, було суперечливим. Предметом особливої уваги і критики є обставини голосування Національних зборів Третьої республіки за надання 10 липня 1940 року усіх повноважень управління державою Петену.

Післявоєнні вибори та конституційні референдуми, нова Конституція і проголошення Четвертої Республіки

Перші післявоєнні демократичні вибори у Франції були місцевими. Вони відбулися за мажоритарною системою у два тури (крім Парижу, де використовували пропорційну систему) в квітні й травні 1945 року. Це також були перші вибори, де право голосу отримали французькі жінки. Місцеві вибори відбулися на всій території Франції, крім чотирьох департаментів на прикордонні з Німеччиною, де через нещодавно завершені військові дії не встигли сформувати списки виборців.Тут вибори провели у вересні 1945 року.

Вибори відбувалися у складному післявоєнному політичному й соціальному контексті: економічна ситуація була дуже нестабільною, 2,5 млн громадян були військовополоненими і депортованими. Кадрові військові не мали права голосу. В результаті жінки, які вперше отримали право голосувати, становили 62% електорату на цих виборах.

21 жовтня 1945 року у Франції одночасно відбувся перший конституційний референдум і парламентські вибори. Референдум містив два питання. Перше з них пропонувало розробку нової Конституції і, як наслідок, відмову від інститутів Третьої республіки: “Чи згодні ви з тим, що обрана за результатами парламентських виборів Національна асамблея буде установчою?”. Друге питання стосувалося повноважень Установчих зборів: “Чи згодні ви з тим, що до набрання чинності нової Конституції державні справи будуть організовані відповідно до пропозиції закону, який ви знайдете на зворотному боці бюлетеня?”.

Побоюючись кількісної переваги комуністів в Установчих зборах, що дозволило б їм законно встановлювати владу, Шарль де Голль запропонував текст, який суворо обмежував діяльність Установчих зборів: тривалість їх роботи обмежувалася 7 місяцями, проєкти нової Конституції, які вони розроблятимуть, мають бути винесені на розгляд всенародного референдуму. Зрештою, уряд могли розпустити лише шляхом висловлення недовіри, за яке проголосувала абсолютна більшість членів Установчих зборів. Більшість партій Тимчасового уряду (“Народний республіканський рух”, Французька секція Робітничого Інтернаціоналу, Республіканська партія свободи) підтримали де Голля, а комуністи і радикали виступали проти. І все ж 96% з-поміж 80% виборців, які прийшли на дільниці, підтримали обидва питання референдуму.

За результатами парламентських виборів був обраний склад тимчасових Установчих зборів, які мали розробити проєкт нової Конституції для Четвертої Республіки. Загалом за допомогою пропорційної виборчої системи було обрано 522 депутатів. Три чверті голосів (74%) отримав “Альянс трьох партій”, які сформували основу Тимчасового уряду. Французька комуністична партія здобула 26% голосів і 148 місць, Французька секція Робітничого Інтернаціоналу — 24% і 141 місце, Народний республіканський рух — 22% і 134 місця, альянс правих сил — 13% і 62 місця, а Радикальна партія, яка була провідною лівою партією Третьої республіки — лише 11% і 35 місць. Голлізм і комунізм стали основними політичними ідеологіями післявоєнної Франції.

Через незгоду з проєктом нової конституції, яку пропонували ліві політичні сили (домінування законодавчої влади і однопалатної парламентської демократії замість виконавчої влади президента) у січні 1946 року Шарль де Голль подав у відставку з посади голови Тимчасового уряду. У травні відбувся вже другий конституційний референдум, на розгляд якого виносили тільки питання схвалення проєкту конституції під назвою “Конституційний білль від 19 квітня 1946 року”. Однак громадяни його не підтримали: 47% “за” при 53% “проти”. Це була перша перемога голлістів над комуністами.

Невдалий референдум призвів до розпуску старого складу Установчих зборів, а в червні 1946 року відбулися нові вибори до нового складу Установчих зборів. Цього разу перемогу здобув Народний республіканський рух, помітно покращивши свій результат — 28% голосів і 160 із 522 місць. Французька комуністична партія зберегла попередній результат у 26% голосів і 146 місць, тоді як Французька секція Робітничого Інтернаціоналу погіршила свої показники — 21% та 115 місць. Республіканська партія свободи отримала 13% голосів і 62 місця, а Радикальна партія — 12% і 39 місць. Ліві сили втратили більшість, і її сформували праві на чолі з Жоржем Бідо, який очолив тимчасовий уряд.

Нова парламентська більшість підготувала новий проєкт Конституції, який проголошував унітарну парламентську республіку з сильним парламентом і слабкою виконавчою президентською владою. Для його затвердження у жовтні 1946 року відбувся третій конституційний референдум. Цього разу вже 53% серед 68% французів, які прийшли на референдум, підтримали запропонований проєкт, а 47% були проти. Так було прийнято нову Конституцію Франції і проголошено Четверту Республіку (1946–1958).

У зв’язку з цим у листопаді 1946 року відбулися перші парламентські вибори до однопалатної Національної асамблеї терміном на 5 років. Їх провели за пропорційною виборчою системою. Перемогу святкувала Французька комуністична партія з результатом майже 29% голосів, що дозволило їй отримали 166 місць у парламенті. 26% підтримки отримав Народний республіканський рух, який здобув 158 мандатів. Продовжувала втрачати підтримку Французька секція Робітничого Інтернаціоналу — 18% і 90 місць. Альянс правих сил отримав 13% та 70 місць, а Радикальна партія — 12% та 55 місця. Вперше участь у виборах брала партія прихильників Шарля де Голля “Союз голлістів”, яка здобула 2% голосів і 5 місць. Попри прагнення лідера французьких комуністів Моріса Тореза очолити уряд, коаліція надала перевагу довоєнному соціалісту Леону Блюму. Першим президентом Четвертої Республіки став інший соціаліст Венсан Оріоль.

Довідково

Конституційний лад Франції того періоду

Офіційна назва держави — Французька Республіка. 

За формою правління — конституційна парламентська республіка. 

За державно-територіальним устроєм — унітарна держава. 

Конституція прийнята 1875 року та складається з трьох органічно пов’язаних законів. 

Глава держави — президент, якого обирає парламент. Він наділений номінаційно-церемоніальними повноваженнями та не впливає на політику уряду. 

Законодавча влада належить двопалатному парламенту — Національним Зборам. Палата депутатів обирається на 4 роки по округах за мажоритарною системою в два тури (абсолютної та відносної більшості). Депутатів Сенату обирають на 9 років, а 75 з 300 призначають пожиттєво Національні Збори. 

Виконавча влада належить уряду (Раді Міністрів) на чолі з прем’єр-міністром. Членів уряду призначає нижня палата парламенту. 

Судова влада здійснюється системою судів на чолі з Верховним Судом. 

Спеціалізованих органів конституційного контролю не передбачено.

Правове регулювання відтермінування виборів у сучасний період

Конституція Франції закріплює два особливі правові режими: 

1. період "надзвичайних (або виняткових) повноважень" Президента Франції, який запроваджують, "якщо iнститутам Республiки, незалежностi держави, цiлiсностi її території або виконанню міжнародних зобов’язань загрожує серйозна i безпосередня небезпека, i нормальне функцiонування конституцiйних публiчних влад припинене, Президент Республiки вживає необхідних заходiв у зв’язку з такими обставинами пiсля офiцiйних консультацiй з Прем’єр-мiнiстром, головами палат і Конституцiйною радою". При в період "надзвичайних (або виняткових) повноважень" Президента Франції Нацiональнi збори не можуть бути розпущенi.
2. стан облоги, визначений у ст. 36 Конституції. Він деталізується на рівні законодавства: у розділі 2 книги 1 частини 2 Кодексу оборони передбачено, що облоговий стан може бути оголошено лише указом Ради Міністрів у разі неминучої небезпеки, що є результатом зовнішньої війни або збройного повстання. Коли оголошується стан облоги, військова влада може:

• проводити обшуки вдома вдень і вночі;
• усунути будь-яку особу, яка була остаточно засуджена за злочин чи правопорушення, а також осіб, які не проживають у місцях, що підпадають під режим облоги;
• віддати наказ про передачу зброї та боєприпасів, а також розпочати їх пошук і вилучення;
• заборонити публікації та зустрічі, які, на їхню думку, можуть загрожувати громадському порядку.

При цьому, відповідно до ст. L2121-8 Кодексу оборони, незважаючи на облоговий стан, усі права, гарантовані Конституцією, продовжують здійснюватися, якщо їх використання не призупинено згідно з попередніми статтями.

В ч. 4 ст. 89 Конституції Франції передбачено, що процедура ревізії (внесення змін до Конституції) не може бути розпочата або продовжена, якщо існує загроза цiлiсностi державної території.

Проведення виборів у Франції регулюють Конституція, Виборчий кодекс та Закон № 62-1292 від 6 листопада 1962 р. про вибори Президента Республіки шляхом загального голосування. Положень щодо неможливості, скасування чи відтермінування виборів під час дії спеціальних правових режимів у виборчому законодавстві немає.

Кодекс оборони, крім згаданих у Конституції “надзвичайних (або виняткових) повноважень” Президента Франції та стану облоги, також передбачає надзвичайний стан (розділ 3 книги 1 частини 2). При цьому в розділі є лише одна стаття, яка передбачає, що надзвичайний стан і стан облоги на можуть застосовуватися одночасно на одній території, а також відсилає до Закону “Про надзвичайний стан” № 55-385 від 3 квітня 1955 року, який містить положення, що дозволяють: 

• розпускати асоціації або групи, які беруть участь у вчиненні дій, що завдають серйозної шкоди внутрішній безпеці (ст. 6-1), 
• тимчасово закрити концертні зали, заклади з продажі спиртних напоїв та місця зібрання будь-якого характеру, зокрема місця богослужіння і висловлювання, що закликають до ненависті чи насильства або закликають до вчинення актів тероризму чи пропагування таких актів, заборонити зустрічі, які можуть спричинити або підтримувати безлад, процесії, паради та зібрання людей на дорогах загального користування (ст. 8), 
• заборонити рух людей або транспортних засобів у місцях і час, визначених наказом (ст. 5).

Також у 2020 році в Кодексі охорони здоров'я передбачили право Прем'єр-міністра запроваджувати надзвичайний стан охорони здоров'я, який дозволяє регулювати і забороняти пересування людей, забороняти людям залишати свої домівки, обмежити або заборонити зібрання на дорогах загального користування, а також будь-які збори тощо (ст. L3131-15).

При цьому ні за стану облоги, ні за надзвичайного стану, ні за надзвичайного стану охорони здоров'я не передбачено прямої заборони на проведення виборів. Однак деякі з обмежень стосуються політичних прав (мирних зібрань) або можуть перешкоджати нормальному виборчому процесу (обмеження щодо свободи вираження поглядів). 

У сучасній Франції існує різна практика відтермінування виборів за надзвичайних умов. Наприклад, перший тур президентських виборів у Франції 2017 року проводили в умовах надзвичайного стану, оголошеного після терактів у Парижі в листопаді 2015 року. 

Утім, у 2020 році через пандемію COVID-19 другий тур муніципальних виборів, спочатку запланований на 22 березня, відклали на невизначений термін і в підсумку перенесли на 28 червня. Це відбувалося на підставі ст. 19 Закону про надзвичайну ситуацію у звʼязку з COVID-19. Конституційна рада перевіряла конституційність такого відтермінування і в підсумку визнала, що перенесення виборів через пандемію COVID-19 не порушує ні права голосу, ні принципу чесності виборів, ні рівності голосів, ні принципу поділу влади. 

Ізраїль: запізніла реакція влади на війну Судного дня, перенесення виборів на два місяці і “правий поворот” у 1977 році

Ізраїль — рідкісний приклад демократичної країни, яка від часу її створення (1948 рік) має успішний досвід не лише функціонування політичної системи в умовах постійної зовнішньої військової загрози, а й проведення виборів в умовах воєнного стану. Особливістю цього досвіду є регулярні, але короткотермінові й дуже інтенсивні арабо-ізраїльські війни у 1948, 1956, 1967 та 1973 роках, дві палестинські інтифади (повстання мусульманського населення у Секторі Газа й на Західному березі річки Йордан) у 1987–1993 та 2000–2005 роках, а також періодичні військові операції проти ісламського руху “Хамас” у 2008–2009 і 2023–2024 роках.

Хоча цей досвід є не цілком релевантним для України, яка з 2014 року живе в умовах тривалої війни, у ньому все ж є варті уваги приклади проведення демократичних виборів під час війни, а також негативного впливу війни на внутрішньополітичний процес.

Війна Судного дня особливо показова, оскільки була неочікуваною для ізраїльською суспільства і переважної більшості політичного істеблішменту, спричинивши негативний шок і втрату відчуття безпеки. Ця війна демонструє, як популярні політичні лідери можуть втрачати підтримку і рейтинги без негайного усунення з посади (з відкладеними негативними наслідками для них). Також подібні події можуть прихводити до перестановок досвідчених членів уряду і кардинальних змін у керівництві правлячої партії. Врешті, війна завжди має негативні політичні наслідки, навіть якщо закінчується перемогою.

Війна Судного дня та запізніла реакція влади Ізраїлю

Окремої уваги заслуговують парламентські вибори під час четвертої арабо-ізраїльської війни — війни Судного дня у жовтні 1973 року. 29 жовтня мали відбутися вибори до Кнесету (120 депутатів) VIII скликання. Це був перший і наразі єдиний випадок в історії країни, коли вибори перенесли на два місяці, за що проголосувала абсолютна більшість депутатів Кнесету.

Війна Судного дня почалася з несподіваного для ізраїльського суспільства масштабного наступу армій Єгипту і Сирії з півдня та півночі 6 жовтня 1973 року. Політичне й військове керівництво Ізраїлю, не кажучи вже про широку громадськість, не були готові до війни, попри численні ознаки наростання загрози. Тут простежуються паралелі з повномасштабним вторгненням Росії на територію України 24 лютого 2022 року, коли, незважаючи на численні заяви про невідворотність російської агресії, українська влада заперечувала таку можливість, а суспільство також переважно відмовлялося сприймати цю загрозу як реальну.

Основною причиною такого шоку було глибоко вкорінене переконання ізраїльської армії й політичного істеблішменту в тому, що Сирія не розпочне війну без Єгипту, а Єгипет не готовий воювати, бо ще не отримав наступальної зброї від Совєцького Союзу. Протягом 1973 року Ізраїль частково мобілізував свою армію у відповідь на масштабні маневри єгипетської армії. Однак фінансові витрати на мобілізацію, а також втома від хронічної тривоги стримували уряд від мобілізації усіх резервів, попри численні ознаки можливого наступу.

Прем’єр-міністеркою Ізраїлю в цей час була Ґолда Меїр, яка займала цю посаду з 1969 року. Вона підтримувала уряд національної єдності, сформований у 1967 році після Шестиденної війни, в якій її власна партія “Мапай” (Робітнича партія Землі Ізраїлю) об'єдналася з двома іншими лівими партіями — “Рафі” й “Ахдут Га-Авода”, щоб сформувати “Ізраїльську робітничу партію”. На парламентських виборах 1969 року це об’єднання досягло найкращого показника в історії Ізраїлю — 56 із 120 місць у Кнесеті. Це єдиний випадок, коли партія чи фракція наблизилися до абсолютної більшості за результатами виборів, що дозволило Меїр зберегти уряд національної єдності. Загалом її прем’єрство можна вважати апогеєм майже 30-річного правління Робітничої партії, яке тривало від часу утворення держави до 1977 року, коли в ізраїльській політиці відбувся так званий “правий поворот”.

Вище військове і політичне керівництво Ізраїлю зрозуміли, що ворожий наступ буде неминучим, лише за 11 годин до початку війни. Під час засідання Генерального штабу армії 5 жовтня 1973 року (за день до вторгнення) голова корпусу військової розвідки зазначив, що шанси єгиптян або сирійців були “низькими, і навіть нижчими, ніж низькі”. Ізраїльська армія переглянула свою оцінку та почала готуватися до війни вранці 6 жовтня після повідомленоь про те, що війна почнеться пізніше того ж дня. За 6 годин до атаки уряд Ізраїлю вирішив не завдавати превентивних ударів та не мобілізовувати резерви, аби напасти на випередження. Для цього були геополітичні причини: Ізраїль не хотів видаватися агресивним в очах міжнародної спільноти і ставити під загрозу шанси отримання військової допомоги США, якщо війна розпочнеться. Важливо, що напад припав на єврейське релігійне свято Йом-Кіпур (Судний день). Це був свідомий розрахунок єгиптян і сирійців на неготовність Ізраїлю.

Зрештою, Ізраїлю вдалося відтіснити армії Єгипту і Сирії, зокрема завдяки масштабній військовій допомозі США. Тут простежується ще одна паралель із подіями другого року повномасштабного вторгнення РФ в Україну, коли американський парламент зволікав із наданням допомоги Україні і не міг дійти внутрішньополітичної згоди для прийняття такого рішення. Наприкінці жовтня 1973 року активні бої припинилися. Ізраїль контролював більшу територію, ніж до початку бойових дій, але країна зазнала великих втрат: понад 2200 солдатів загинули, а 7251 був поранений. Неочікуваний напад, разом із великими початковими втратами (724 ізраїльські солдати були вбиті протягом перших 36 годин), травмували багатьох ізраїльтян і похитнули їхню впевненість у непереможності своєї армії.

Перенесені парламентські вибори

Парламентські вибори, які за графіком мали відбутися 29 жовтня 1973 року, у зв’язку з активною фазою військових дій перенесли на два місяці пізніше — на 31 грудня. Правляча “Робітнича партія” (правонаступниця партії “Мапай”) і основна опозиційна права партія “Лікуд” були головними конкурентами. Чинна прем’єр-міністерка Ґолда Меїр мала значну перевагу над конкурентами за даними опитувань, які були проведені до початку війни Судного дня. Наприклад, за результатами опитування INES (Інститут дослідження національних виборів в Ізраїлі), у вересні цього ж року 52% респондентів зазначили, що вони проголосували б за “Робітничу партію”, якби вибори відбувалися наступного дня. Однак в опитуваннях, які проводили у листопаді та грудні, ця цифра знизилася до 43% та 42% відповідно. Фактична частка правлячої партії на виборах, які відбулися наприкінці грудня, становила 39,6% від загальної кількості голосів — дуже близько до того, що передбачали опитування INES. За даними додаткової, п’ятої, хвилі опитування, проведеної у січні 1974 року з використанням репрезентативної вибірки, аналогічної до опитувань у травні, вересні, листопаді й грудні, 24% респондентів зазначили, що війна змусила їх змінити думку щодо того, за яку партію голосувати на парламентських виборах у грудні 1973 року.

У своїй передвиборчій кампанії лідери “Робітничої партії” запевняли ізраїльське суспільство в тому, що країна перебуває в безпеці, хоча в повітрі висіло відчуття військової загрози. Під час війни опозиція утримувалася від серйозної критики уряду, але згодом звинуватила уряд у “злочинній недбалості” — неготовності країни до війни. Дані громадської думки показали, що прихильність до прем’єр-міністерки Ґолди Меїр та міністра оборони Моше Даяна знизилася на 19% і 10% відповідно, також більш ніж на 10% просів рейтинг “Робітничої партії”. Прихильність до опозиційної партії “Лікуд” зросла майже на тих самих 10%, але точної оцінки зміни рівня підтримки лідера опозиції Менахема Беґіна нам знайти не вдалося.

Падіння рейтингу правлячої партії

Явка виборців у грудні 1973 року була високою — 78,6%. Результати парламентських виборів частково відображали настрої суспільства: чинна “Робітнича партія” все ще зуміла здобути перемогу та сформувати новий уряд на чолі з Меїр. Однак кількість її місць у Кнесеті зменшилася з 56 до 50 (з 46% до 40% голосів виборців), тож партія не зуміла сформувати більшість. Натомість представництво головної опозиційної партії “Лікуд” на чолі з Менахемом Беґіном збільшилося з 32 до 39 депутатів (від 22% до 30% голосів виборців). 

Вже 11 квітня 1974 року Ґолда Меїр подала у відставку з посад прем'єр-міністерки й керівниці “Робітничої партії”, а 7 червня відмовилася від свого місця в парламенті. Її відставка була зумовлена публічним оприлюдненням проміжного звіту Національної слідчої комісії на чолі з головою Верховного Суду Шимона Аґраната, створеної спеціально для розслідування війни Судного дня і подій, що призвели до неї. Новий уряд меншості сформував новий лідер лівоцентричної партії “Га-Авода” (правонаступниця партії “Мапай”) Іцхак Рабин.

Порівняння результатів голосування з даними про загиблих ізраїльської армії у розрізі регіонів показали взаємозв’язок. Підтримка “Робітничої партії” знизилася в місцевостях, де було більше загиблих військовослужбовців. Також рівень підтримки правлячої партії знизився серед самих армійців, які під час виборів 1973 року віддали партії “Лікуд” 41% голосів, а “Робітничій партії” — лише 40%.

Ще точніше падіння підтримки “Робітничої партії” можна оцінити за підсумками наступних парламентських виборів 1977 року. Звіт Національної слідчої комісії був оприлюднений лише після виборів 1973 року, тому виборці не були цілком обізнані щодо того, наскільки погано уряд справлявся з викликами війни Судного дня. Врешті, результати звіту мали тривалий позитивний вплив на рівень підтримки правої опозиційної партії “Лікуд”.

“Правий поворот” після війни

Перші повоєнні вибори 1973 року були переломними в політичному житті Ізраїлю й кардинально змінили правлячу партію. Війна Судного дня мала негайні наслідки для політичної кар’єри Ґолди Меїр, яка назавжди пішла з політики, а також завдала значно більших втрат для правлячої “Робітничої партії”. Партія лівого сіоністського руху “Мапай”, яка згодом трансформувалася в “Робітничу партію”, незмінно отримувала більшість голосів протягом восьми виборчих циклів в Ізраїлі і завжди була базовою партією в коаліційних урядах, які керували країною з 1948 року. Ця партія орієнтувалася на старше покоління євреїв, які переважно приїхали з Європи та США. Натомість молодше покоління (і євреїв, і арабів), яке народилося в Ізраїлі, дотримувалося більш центристських і правих поглядів.

Після війни Судного дня багато ізраїльтян розчарувалися у владі, яка не зуміла попередити їх та підготувати країну до бойових дій. До 1969 року коаліції лівих партій ніколи не отримували менше 64 у Кнесеті, але в 1973 році вони разом отримали 59 місць. Центристські партії мали від 27 до 34 місць (43 у 1973 році), а праві ортодоксальні партії — між 15 і 18 місць (15 у 1973 році). У період між виборами 1965 та 1969 роками показник плаваючого голосування (зміни виборцями партії, за яку вони голосували на попередніх виборах) коливався від 20% до 30%. Водночас під час виборів 1973 року було дві найважливіші змінні плаваючого голосування — вік та етнічна належність, — що дали суттєвий приріст електоральної підтримки для партії “Лікуд”.

Остаточно “правий поворот” в Ізраїлі відбувся лише після наступних парламентських виборів 1977 року, коли тоді ще опозиційна партія “Лікуд” вперше отримала найбільшу кількість голосів (33%), що дозволило їй отримати 43 місця у Кнесеті і сформувати правий коаліційний уряд на чолі з Менахеном Беґіном. Під час виборчої кампанії 1977 року опозиція звинуватила лівий уряд Іцхака Рабина у невиправданій самовпевненості й неспроможності належно підготувати країну до війни, попри наявну інформацію про загрозу широкомасштабної війни.

Довідково

Конституційний лад Ізраїлю того періоду

Офіційна назва держави — Держава Ізраїль. 

За формою правління — конституційна парламентська республіка. 

За державно-територіальним устроєм — унітарна держава. 

Конституція складається з Декларації незалежності 1948 року та 11 Основних законів.

Глава держави — Президент, наділений в основному церемоніальними і представницькими повноваженнями. Обирається парламентом (Кнесетом) один раз строком на 7 років.

Законодавча влада належить однопалатному парламенту (Кнесету), який обирають за пропорційною виборчою системою.

Виконавча влада належить уряду (Кабінету) на чолі з прем’єр-міністром, який є лідером парламентської більшості у парламенті (Кнесеті). Склад уряду затверджує парламент. У структурі уряду утворюють Кабінет безпеки, до складу якого входять визначені прем’єр-міністром міністри.

Судову владу здійснює Верховний Суд, районні суди (апеляційні суди та суди першої інстанції за певними категоріями) та магістратські суди (суди першої інстанції). 

Спеціалізованих органів конституційного контролю не передбачено.

Лише майже через 20 років після війни Судного дня, у 1992 році, було прийнято поправку до Основного закону, яка регулює . Відповідно до ст. 9 Основного Закону, а) Кнесет не може продовжувати свій термін, окрім як шляхом закону, прийнятого більшістю 80 членів Кнесету, і за наявності особливих обставин, які перешкоджають проведенню виборів у визначену дату. Термін продовження не повинен перевищувати часу, необхідного зазначеними обставинами. Дата виборів визначається зазначеним законом. b) Не применшуючи положень ст. 34. Кнесет має право за рішенням більшості своїх членів перенести дату виборів, призначену відповідно до пункту (a), якщо нова дата не буде раніше ніж дата проведення виборів до Кнесету відповідно до ст. 9 Основного закону.

https://main.knesset.gov.il/en/activity/pages/basiclaws.aspx Basic Law: the Knesset (1958) і Basic Law: The President of the State (1964) - відсутні положення щодо перенесення (відтермінування) виборів чи надзвичайних осбтавин (крім характерного для багатьох базових законів згадування в контексті стабільності закону "Notwithstanding the provisions of any other law, Emergency Regulations cannot change, temporarily suspend, or condition this law"). 

У ст. 131 Закону про вибори до Кнесету (Knesset Elections Law 1969) передбачено, що у день виборів і напередодні повноваження запроваджувати комендантську годину відповідно до Положення про оборону (надзвичайний стан) 1945 року (Defence (Emergency) Regulations, 1945) не можуть здійснюватися інакше, як за погодженням з Центральним виборчим комітетом; але це положення не застосовується, якщо в цей час на території Держави тривають військові дії. У ст. 86 Закону про вибори до Кнесету передбачено можливість оскарження результатів виборів до Кнесету. У дув'ятій книзі перебачено положення щодо виборів серед солдатів 

Правове регулювання відтермінування виборів у сучасний період

Конституція Ізраїлю не кодифікована і складається з низки Основних законів, (наприклад, Basic-Law: the Knesset (1958), Basic Law: The President of the State (1964)). Вона не містить положень щодо перенесення (відтермінування) виборів. Лише майже через двадцять років у 1992 році після війни Судного дня (1973) було прийнято поправку до Основного закону про Кнесет (Basic-Law: the Knesset). Зокрема, у ст. 9 було передбачено, що:

а) Кнесет не може продовжувати свій термін повноважень, Кнесет не продовжуватиме термін своїх повноважень, якщо тільки не було ухвалено закон, підтриманий мінімум вісімдесятьма депутатами, і, якщо існують особливі обставини, що заважають проведенню виборів у визначену дату. Термін продовження не повинен перевищувати часу, необхідного зазначеними обставинами. Дата виборів визначається зазначеним законом. 

b) Не відступаючи від статті 34, Кнесет має право за рішенням більшості своїх членів перенести дату виборів, призначену відповідно до пункту (a), якщо нова дата не буде раніше ніж дата проведення виборів до Кнесету відповідно до ст. 9.

Крім цього, у ст. 131 Закону про вибори до Кнесету (Knesset Elections Law (Consolidated Version) 1969) передбачено, що у день виборів і напередодні повноваження запроваджувати комендантську годину відповідно до Положення про оборону (надзвичайний стан) 1945 року (Defence (Emergency) Regulations, 1945) не можуть здійснюватися інакше, як за погодженням з Центральним виборчим комітетом; але це положення не застосовується, якщо в цей час на території Держави тривають військові дії. У ст. 86 цього ж закону передбачено можливість оскарження результатів виборів до Кнесету. Окремо закон передбачає положення щодо участі в голосуванні військовослужбовців.

Автори:

• Володимир Кобрин
• Тарас Радь
• Павло Романюк