Що стосується першого, так це переконання у всемогутності матінки-природи, яка насправді лише грається з нами коли посилає буревії та смерчі, паводки та посухи. Справжньої її сили ще не бачив ніхто, хіба у кіно час від часу намагаються зобразити у вигляді апокаліпсу, так званого кінця світу. Але чи це уся її сила? Навряд. Людина приблизно може змалювати лише те, що вона здатна уявити, або те, що пережила. Того, чого ніхто не бачив - не можливо зобразити, тому переконана, що найправдоподібніший фільм про останній день з життя людства насправді бліда уява того, що може бути насправді.

 А ще я зробила висновок, що місто насправді існує для того, щоб ніби то вберегти людей від матінки-природи. Тільки ті хто не давав собі раду боронитися від неї придумали для себе захист у вигляді мурів та будинків. Такі умовні оборонні споруди більше психологічно, ніж фізично захищають від небезпеки. Усвідомлювати це починаємо тоді, коли бачимо як вітер зриває дах багатоповерхівки, або коли вода з під`їзду струмком тече до вас в коридор квартири. У сотні разів відчуваєш себе безпораднішим під відкритим небом, коли цілий день нестерпно пече сонце, а тобі нема як заховатися під велику міську парасолю чи хоча б під крони дерева. Але дерева нема, навколо лиш високі хребти вкриті кущами чорниць заввишки 30 сантиметрів, а йти вам ще в таких умовах кілометрів з 10, інакше лишитесь без води і затишного місця для ночівлі.

 - Якби я була зараз в місті сіла б у маршрутку чи викликала таксі, - промайнуло в голові не одного з групи туристів.

Однак це ще не найгірші умови. Попереду інші випробування, цілий наступний день - густий туман, загальна видимість у якому 4-5 метрів, та безперервний, то сильніший, то ледве відчутний дощ. Дякувати Богу, що у всіх здорові нерви і ніхто не почав нити, навіть якщо й дуже хотів. Особисто для мене такий похід - це виклик, як і кожного разу коли йду в горах. Спочатку, будучи реалісткою, оптимістично сподівалася, що дощ скінчиться, туман підніметься вгору і можна буде кайфувати від довколишніх Карпатських краєвидів. Однак після кількагодинної ходи під дощем дитину цивілізації, тобто мене, почала заспокоювати інша оптимістична думка, зовсім не духовного характеру.

 - Знизу на мене чекає  комфортна база із великим ліжком, душ із теплою водою, сухий одяг та приготована кухарем запашна страва. Вважаю, що це була моя захисна реакція на забаганки матінки-природи. У інших членів нашої групи вона проявлялася у різні способи: хтось співав російський рок, хтось вчився грати на губній гармошці і уявляв, що на Ямайці, хтось намагався контролювати ситуацію за допомогою рацій, час від часу переговорюючись між собою і перевіряючи чи всі на місці, хтось відмовлявся їсти шоколад, коли всі знали, що це найприємніше для цієї конкретної людини, хтось пригадував найкращі моменти свого життя і йому ставало від цього тепліше, хтось переконував себе, що все дуже добре, адже він бачить перед собою пару ніг товариша і відчуває ходу таких же дружніх ніг позаду, отже буде кому його врятувати.     

На щастя, усі наші думки-сподівання матінка-природа матеріалізувала і ми зійшли до села, де розміщувалася наша база відпочинку. Власне на цьому моменті усі враження закінчилися, залишилося лише місце для висновків.