Немає визначеності, немає подушки безпечної, а якби була, то, може, родину би за кордон вивіз, щоб більше руки були розв'язані. Тривожність. Батько помер, зміг приїхати тільки на похорон.

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

Вони тут, в Одесі, були, і на початку, я думаю, важко було. Бо контакт лише за телефоном підтримували, було не зрозуміло, що робити, як, куди дітись, що буде далі, і таке інше.

Чоловік, 31 рік, діючий військовий

Розлучаюсь з дружиною зараз. На початку повномасштабної я відправив її в Польщу разом з її родиною. Я в перші дні одразу вивіз дружину. По дорозі з Києва ми заїхали, забрали її батьків. Я вже випхав їх: віддав машину, і вони поїхали. Виїжджати я не хотів, я пішов собі займатися тим, чим я займаюсь далі. З дружиною зараз розлучаємось, вона ініціювала це. Ми разом вирішили, що це буде найкраще, що можна зараз зробити. Тому що мені 38, дружині 40, треба життя налагоджувати.

Чоловік, 38 років, діючий військовий

Ви знаєте, як ця ситуація показала внутрішню сутність людей, ставлення до тієї чи іншої ситуації. Ти розумієш, що розраховувати на багатьох людей ти вже не маєш права. Стало важче спілкуватися з людьми, не всі розуміють, чому, коли була можливість піти з армії, ти не пішов. Нервовий стан в родині теж сильно відчувається, бо всі переживають, нервують. Особливо, коли тебе певний час немає, і вони не знають, що ти, де ти й що могло з тобою статись за цей час… Напевно, найстрашніше — це втрата близьких людей. І нерозуміння того, що може з тобою статися через хвилину, через годину, дві. 

Жінка, 51 рік, діюча військова

Війна — це знищення всього живого. Погіршується настрій у всіх людей, які переживають це все, і бачать, і відчувають. Особливо моя дружина, мої діти, вони переживали, коли я був у військових діях, коли я не міг виходити на зв'язок. Також в сім'ї відбулись пертурбації. Довелось звернутись до психолога, щоб якось це все підрівняти. Зараз ситуація покращилась, бо вже довгий час працюю з лікарями. Спочатку дуже погіршились відносини з дружиною — ми десь не розуміли, я також її не розумів. Оскільки вона звикла без мене все брати на себе, зараз зовсім по-іншому. Зараз намагаємось досягнути знову того, що було. Але все одно у дітей, у дружини, у мене бувають часи, коли йдуть тривоги. Бувають наслідки цих тривог. Ти не відпочиваєш, через це погіршується стан здоров'я і стан психологічного здоров'я. З дружиною, буває, сваримося, і через це погіршується внутрішній стан родини.

Чоловік, 41 рік, демобілізований військовий

Я вступив до лав Збройних Сил України, й сім'я наша розділена тим, що я вимушений служити, сім'я знаходиться в Києві. Це визначеність мого статусу як громадянина України. Я до лав Збройних Сил доєднався лише навесні 23-го. 22-й рік я був в наелектризованому стані очікування, тому що від мобілізації я не ховався, я очікував повістку, але вперед я теж не рвався, тому що в мене було купа службових обов'язків за місцем роботи на той час, я виконував це і чекав. Але цей момент, що рано чи пізно мені доведеться, що є така необхідність, це трошки напружувало. Позитивна зміна, що нарешті я отримав свою повістку, зі мною відбулися правильні зміни в моїй професійній сфері, я на своєму місці, де я маю знаходитись, як громадянин України, як чоловік.

Чоловік, 44 роки, діючий військовий

Я став дотичним до військової служби, хоча в принципі плану такого не було у мене. Якщо я в 38 років не став військовим, то зрозуміло, що я не планував військову кар'єру. Я інженер-механік автомобільного транспорту, працював довгий час в цій галузі. Потім моє хобі, пристрасть до відеозйомки, кіно, рекламні ролики, вже стали моєю основною професією. Також журналістика. Помінялося багато чого. Це просто тотальна зміна в житті, тому що на війні я до того жодного разу не був, не працював. Жодного разу по мені не стріляли. Я хоч і займався активними видами спорту, альпінізмом, це трошки інше. Там ти по своїй волі живеш в палатці або ямі, а тут доводиться вимушено це робити… Я оптиміст, реаліст з оптимістичним нахилом. Я в армії, тут багато людей цікавих, вірних друзів. Тут воно дійсно в багатьох випадках перевіряється дуже швидко, наскільки на людину можна покластися. Я це вважаю одним з позитивних моментів. Хоча воно в дуже непозитивному сетингу відбувається, але одразу видно, хто є хто, і не так складно розібратися. Враховуючи те, що зараз в армії дуже різноманітна кампанія зібрана. Багато людей чимось займалися, багато цікавих людей, багато досвідчених людей, це позитивно.

Чоловік, 38 років, діючий військовий

Зараз активний військовий, перебуваю на реабілітації. Ще залишилось чотири місяці.

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

У мене зміни в особистому житті ніякі не відбулися взагалі. Я не можу сказати, що в мене є вигорання. У мене вигорання було тільки тоді, коли почали гинути мої хлопці, з якими ми були пліч-о-пліч два з половиною роки. Тоді мене дуже сильно накрило, бо це — друга родина. А в особистому житті ніяких змін немає. В мене немає особистого життя, в мене загальне життя. За час війни — нічого. Почалась війна — і все, вона йде. І поки не бачу її закінчення.

Жінка, 50 років, діюча військова

Працювати почали майже 24 на 7, дійсно. Жили перший час просто, постійно в одному місці на казармі сиділи. Не зрозуміло було, що буде далі. Якось розбиралися. Робили те, що треба було.

Чоловік, 31 рік, діючий військовий

Ключові — це втрата квартири, хати однієї й другої. Точніше трьох будинків: приватний будинок у Голій Присталі, в Олешках квартира. В Херсоні у мене, схоже, балкон вилетів. Треба їхати вставляти. Матеріальні втрати є. 

Чоловік, 33 роки, діючий військовий

Я працював до повномасштабної війни. Було життя, була відпустка, можна було працювати, їздити, мандрувати країною. Було таке безпечне життя, можна було щось планувати. Зараз планувати нічого немає можливості. Переживаєш за родину, яка знаходиться в місті. Наближаєш перемогу. Ніяких майбутніх планів, поки не буде перемоги.

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

Позитивного дуже мало і воно особливо впадає в очі, не запамʼятовується. Зараз настільки ЗМІ, соцмережі негатив розповсюджують. І нічого хорошого не відкладається. Єдине хороше — це те, що ми дихаємо, і слава Богу… Цивільні у перші півтора року війни ставились до військових якось добріше. І за цей час, з 23-го року, ставлення сильно змінилось до військових. Дивляться з недовірою, я не розумію, чи з якоюсь невеликою злістю навіть.

Чоловік, 26 років, діючий військовий

На жаль, більшість військових побоюються, що коли війна закінчиться, то про армію в нас всі забудуть. Але після війни має бути підтримка Збройних Сил з боку держави й населення, щоб не повторювалося все оце в майбутньому. Через це буде єдність з населенням, бо населення буде знати, що є захист гарантований, і буде собі спокійно займатися своїми питаннями.

Чоловік, 31 рік, діючий військовий

Ключова зміна — це те, що ми втратили свій дім, ми вимушено поїхали. Чому? Бо треба було терміново їхати. Нас мама відправляла, казала: виїжджайте, бо до вас прийдуть. Рано чи пізно. Так і сталося. Ми поїхали, буквально за тиждень у нас працювали ФСБ, шукали мене. Всіх, хто брав участь у мітингу в Мелітополі проти росіян, проти окупації. Потім всіх знали, всіх знаходили. Ми поїхали зі свого дому, ми втратили шматочок своєї рідної землі. 

Чоловік, 31 рік, Мелітополь → Київ

Пришлось переехать совершенно в другую область, в другой город, как-то адаптироваться, устроиться на другую работу. Не в своей школе работать, а в другой области. Пришлось выехать всей семьей, поскольку там город разрушен, лишились всего. Здесь колоссальные изменения, которые потрясли всех жителей оккупированных территорий. Сложно, потому что все нужно начинать заново.

Чоловік, 34 роки, Сєвєродонецьк → Умань

Первая, наверное, основная смена – это смена места жительства. Мы не можем вернуться в свой город. Ну, конечно, я, наверное, хотел бы вернуться, но у меня родители боятся. Там постоянно его обстреливают, все дела. Мы остаемся здесь. 

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин

Зміна місця проживання в мене і в мого хлопця. Він також з Дніпра, ми переїхали разом. Зараз в Чернівцях через те, що тут досить безпечно і, слава Богу, тут нічого не ставалося за період війни. В плані щоденної рутини, це як у довоєнні часи. Мене не тривожить, я не переймаюся тривогами, як це було в Дніпрі. Тут немає вибухів, спокійний сон… Я не знаю, як трактувати переїзд в Чернівці, як позитивно чи негативно. Негативне те, що я жила в Дніпрі, мені дуже подобається це місто. Набагато більше, ніж Чернівці, і я б хотіла там все-таки жити.

Жінка, 25 років, Дніпро → Чернівці

Вообще всё изменилось на самом деле. Были совсем другие планы, у нас маленький был городок, сейчас его уже нет. И мы все жили, всё было хорошо, были какие-то планы, мы не собирались никуда уезжать. А тут пришлось уехать и остаться без жилья, без ничего вообще. 

Жінка, 18 років, Донецьк → Дніпро

Основна ключова зміна — що довелося поїхати зі свого міста. Переїзд в інше місто – це вже позитивна ідея, тому що знаходяться нові люди, нові знайомства, робота також знаходить. Тим паче, що місто, в якому я був, набагато менше, ніж Дніпро. Тут більше можливостей для моєї кар'єри. 

Чоловік, 23 роки, Селидове → Дніпро

Я з міста Енергодар, в Одесу виїхав. Нічого не змінилося, тільки місто проживання змінилося. У більше місто переїхав. Великий центр, велике все. Це не дуже звично. Але звик уже за два роки.

Чоловік, 28 років, Енергодар → Одеса

Скажу так, что очень многое потерял. Потеряли дом, бизнес, работу, то есть все. Все, что было, все, что наживалось непосильным трудом, все и потеряли. Город на данный момент оккупирован. И все вещи, которые были, остались там. Все ценности. Сейчас пытаемся все построить с нуля, все наживить, все обустроить для дальнейшей комфортной жизни.

Чоловік, 26 років, Авдіївка → Харків, діючий військовий

Я проживала з мамою. У мами був приватний будинок в Маріуполі. Ми в мікрорайоні Східний жили, звідки і пішов наступ з Росії. Вже 4 березня був приліт, будинок було пошкоджено до такого вигляду, що там неможливо було проживати. Повилітали окна, попадала штукатурка, повністю злетів дах на будинку. Мама на той час була лежача, вона була з моєю рідною сестрою, яка залишається в Маріуполі. Потім я маму перевезла до себе [до Львова], завдяки допомозі волонтерів, великих грошей, моїй наполегливості. Я живу з чоловіком, до цього ми жили вдвох, зараз втрьох живемо. В однокімнатній квартирі орендованій… Ми зараз зв'язані, раніше ми були більш мобільними, могли кудись поїхати, щось побачити, на екскурсію піти. Зараз ми тобі такого дозволити не можемо, ми можемо максимум вийти з дому, сходити в магазин, на ринок, щось купити і повернутися додому, тому що маму не можна залишити одну.

Жінка, 55 років, Маріуполь → Львів

В мене краща робота стала. Це пов'язано з тим, що я шукала роботу в іншому місті, щоб я могла спокійно працювати, коли переїхала в Чернівці. Можливо, цього б не було, якби не почалася війна. Краще в плані заробітної плати, посади. 

Жінка, 55 років, Маріуполь → Львів

Зарплата, наверное, упала. Доходы ниже стали. 

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин

Минулого року ми ледве-ледве знайшли хатинку. Вона в дуже прикрому стані, ми досі намагаємось доводити до ладу. Складно, тому що життя починаєш з нуля і з чистої сторінки. 

Жінка, 21 рік, Південне → Лалово

Нам труднее теперь видеться с нашими друзьями, знакомыми, потому что всех раскидало по свету, кто куда выехал. 

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин

Це зміна оточення, коли нікого не знаєш навкруги. Все потрібно було починати з нуля, знайомитися… Негативне, мабуть, те, що залишились всі друзі, всі знайомі, всі зв'язки в Дніпрі, і тут обмеження десь кудись піти й поспілкуватися. Зараз це тільки дзвінки, смс, соціальні мережі, а живого спілкування немає. 

Жінка, 32 роки, Дніпро → Івано-Франківськ

Нас раскидало по разным уголкам. Я с женой уехали в Киев, моя родная сестра с детьми в Одесской области, мама осталась на оккупированной территории, вот только сейчас она будет выезжать. Мама с отцом осталась, отец умер в этом году. Столько изменений, и мы в разных уголках, и это сложно. Поддерживаем мобильную связь, по интернету, пытаемся как-то держаться вместе.

Чоловік, 31 рік, Мелітополь → Київ

Ми всі пороз'їжджалися в різні місця. Одна частина моєї родини в Німеччині зараз знаходиться, інша частина залишилась. Також були в Закарпатті, але потім повернулися в Одесу, вони проживають там. Ще дехто залишився в Южному. Складно, коли вся рідня де завгодно, далеко одне від одного. 

Жінка, 21 рік, Південне → Лалово

Я переживаю за батька постійно, але зараз — буквально пів місяця, як він в Дніпрі, повернувся. Але це кожен раз переживання, тривоги, поки він на бойовому завданні і без зв'язку. Чекаєш постійно з ним зв'язку. 

Жінка, 25 років, Дніпро → Чернівці

Пришлось полностью поменять своё мировоззрение. Пришлось сразу повзрослеть, потому что я живу сама теперь. Мама не собиралась уезжать, и поэтому я сама была… Всё поменялось. И мнение на счёт этого всего тоже поменялось.

Жінка, 18 років, Донецьк → Дніпро

Інакше сприймається життя зараз, як почалася війна. Можна сказати, що я читаю новини набагато більше, ніж до війни. До війни я мінімально цим цікавилась. 

Жінка, 25 років, Дніпро → Чернівці

Больше все-таки начали любить Украину, как-то более привязаны к ней стали. Если до полномасштабного вторжения мы думали "ну что эта Украина, что с нее будет", хотели куда-то выехать, то сейчас, наверное, такого нет. Сейчас хочется верить в лучшее будущее для страны, и что мы сможем победить, все будет хорошо. 

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин

Трудно было адаптироваться к новым условиям. Новый город, новые люди, не все хотели принимать нас.

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин

С людьми мало контактируем. Многие люди стали очень сильно нервничать, когда слышат слово “переселенцы”, я это на собственной шкуре почувствовал. Сразу пытаются проявить себя не с той стороны, с которой хотелось бы в плане помощи переселенцам. Сейчас те люди, которые вынуждены были покинуть свои дома, квартиры, место жительства свое, они нуждаются в помощи. И многие начинают говорить, что вы сепаратисты, чего вы там сидели. Бывают и такие высказывания, неприятные.

Чоловік, 26 років, Авдіївка → Харків, діючий військовий

Но, тем не менее, люди помогают, поддерживают, вот этот вот дух единства. И поддержка за счет людей, которые сами тоже беженцы. Беженцы друг друга поддерживают, это многое значит... Отношусь ко многим с пониманием. У каждого разная ситуация, у каждого это всё индивидуально. У кого-то бабушка осталась, которая уже никуда не поедет. Либо ты ее оставишь, и она там и умрет. Осуждать людей за это тоже не стоит. Потому что люди сохраняют в своем сердце верность Украине, с нежеланием там живут. Но вот им приходится. И сколько мы сталкивались с такими ситуациями, когда люди, выезжая с оккупации, приезжают в Украину, а им и тут не рады. Бывали такие ситуации, как это было в Львове, на примере моих знакомых людей. Они говорят, что мы приехали, а нам еще и тут не рады. Ну как это так?

Чоловік, 31 рік, Мелітополь → Київ

​​В мене інколи враження, що за кордоном їм супер-класно, і вони вважають, що в Україні такого ніколи не буде. То, може, краще, хай вони не поверталися. Навіть якщо людина за кордоном, але більш проукраїнських поглядів, все одно вона знаходиться в іншому контексті. Більш того, я розумію, що я знаходжуся в іншому контексті, ніж люди, які живуть в Києві. Тому що вони більше чують вибухи, у них більше в житті трагедії, ніж у мене, яка живе в Чернівцях. А якщо брати закордон, то там, ну, ще менше цього розуміння контексту, що відбувається. І тут можуть бути конфлікти. Тому що вони повертаються з-за кордону, але ті українці, які були тут, вони ніби понівечені. Не проходять безслідно вибухи, жахливі новини, все, що відбувається. І цим вони стають більш агресивними, але й сильнішими. А люди з-за кордону приїжджають білі-пушисті, в них все ок, і вони будуть розказувати, як потрібно, щоб було. І це погано. Так не має бути. Навіть я, коли спілкуюся інколи зі своїми подружками з-за кордону, мені здається, що вони не розуміють, як тут насправді. Тому що вони тут не живуть. Проблема є, але потрібно і тим, і тим з розумінням одне до одного відноситись. Було б дуже добре, щоб люди повернулися, і щоб вони якраз таки ось цим своїм неспорченим відчуттям щось тут втілювали, тим паче, вони матимуть класний досвід проживання в європейських країнах. І це дуже добре, щоб вони сюди приїхали і почали теж відбудовувати якусь класнішу країну.

Жінка, 25 років, Дніпро → Чернівці

На початку війни я поїхав в Німеччину, я там був перший раз в житті. Це очевидна велика зміна.

Чоловік, 18 років, Київ → Болгарія

Ми змушені були переїхати, бо діти. Особливо старша дочка, розуміючи ситуацію, вона дуже лякалася нічних тривог. Єдина позитивна риса — це те, що ми знаходимося в безпеці. Мої діти сплять, їдять, коли їм це потрібно, вони можуть вільно пересуватися містом, ходити, гуляти в парку і тому подібне. 

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

Родственники мои выехали в Германию через полгода после того, как началось полномасштабное вторжение. И было уже какое-то количество знакомых и друзей, которые уже имели какую-то базу немецкого, имели здесь подработки, работы. И мне сказали: приезжай, мы поможем. Я долго думал и понял, что это не на короткий промежуток времени. Совершенно не жалею, потому что прошло уже почти два года, а гайки все закручиваются и закручиваются. 

Чоловік, 23 роки, Одеса → Німеччина

Я осталась без работы, потому что компания, где я работала, занималась логистикой, они свернули свою деятельность, обанкротили компанию, уволили персонал. Я потеряла работу. Мы с сыном вынуждены были уехать. Мы сейчас находимся в другой стране, в Европе, в чужой для нас стране. Сейчас она стала нам достаточно близкой и родной. Но все равно дом есть дом, жилье свое есть жилье свое. Мы сейчас не у себя дома.

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина

Ми живемо на одинадцятому поверсі. Я з малою пішла до школи, у підвал. Я тільки там змогла поспати. Я вдома на одинадцятому поверсі не могла цього зробити. Бо було страшно і за себе, і за дитину. Ми були десь 10 днів у тій школі, багато було людей з дітьми. З роботи я взяла, я тоді в кафе робила, холодильник, все для життя. Виходили тільки через страх з цього приміщення… А потім зідзвонились зі знайомим, і він сказав, як нам вчинити, куди нам рухатись. Сказав, що є безкоштовний потяг.

Жінка, 41 рік, Київ → Литва

З початку війни моє місто було окуповане. Два місяці я прожила в окупації. Дуже погані спогади про це. Через два місяці я виїхала до Львова, там прожила ще два місяці. Оскільки я інвалід другої групи, потрібно було дуже багато медикаментів, з цим була складність через війну. Я виїхала за кордон до Латвії. Проживаю тут, маю доньку 16 років.

Жінка, 48 років, Нова Каховка → Латвія

Я змушена була покинути дім, змінити роботу, спробувала знайти її у Львові за фахом, який отриманий в Україні. У мене це не вийшло, гроші у мене закінчились… У мене був будинок, на сьогодні батьки померли, а я навіть спадщину не можу оформити, бо в мене немає документів. Це російська територія на сьогодні, вона зайнята росіянами, я туди поїхати не можу, бо я була службовцем — мене не пустять, я не пройду фільтрацію. Бо я відмовилась з ними співпрацювати, коли мені це запропонували. Військові мені сказали, щоб я туди не їхала, бо це може для мене особисто закінчитись по-різному. Може, пронесе, а може, не пронесе. 

Жінка, 46 років, Нова Каховка → Німеччина

Ходжу на курси, зараз вони закінчились, я сподіваюсь на їх продовження, тому що так і не подужав вивчити німецьку мову на потрібному рівні.

Чоловік, 23 роки, Одеса → Німеччина

Життя почалося наново. Раніше було все зрозуміло, як що робити. А зараз інша країна, інший менталітет людей. Дуже важко розуміти законодавство країни. Що можна, що не можна. Мені трохи легше, бо в країні, де я живу, російськомовна нація. Я можу розмовляти, я розумію людей, які тут навколо. І це дуже спрощує життя. Я ходжу до лікарні, в магазин і я спілкуюся з людьми на рівних. Мене всі розуміють і я… Звичайно, у нас не літають ракети, ми не боїмося, у нас не кричать сирени, але я приїхала в іншу країну, маючи при собі один чемодан, в якому було найнеобхідніше. У нас з дитиною на двох був один чемодан. І коли ти йдеш до магазину, починаєш покупати праску, фен, якісь такі звичайні речі, які в тебе вдома є. Ти їх купуєш наново, тарілки, чашки. Для мене була найбільша трагедія, коли я купувала для себе халат. Бо в мене вдома є мій улюблений халат, чому я повинна купувати ще, якщо в мене вдома їх п'ять? 

Жінка, 48 років, Нова Каховка → Латвія

Сім'я наша розділилася. Ми майже рік жили з донькою окремо, за програмою для біженців. Чоловік був вдома в Запоріжжі. Це було надто важко всім. Моє особисте життя було абсолютно анульовано. У мене асоціація була, знаєте, як в шпагаті бувають гімнасти. Одна нога там, і ти постійно тримаєш баланс, щоб не впасти. Якось так триматись, бо ще дитина і чоловік, і його підтримати…. Потім чоловік за віком офіційно зміг приєднатися до нас у Болгарії. Тому зараз ми живемо майже так, як і в Україні. А в той період, коли ми були відокремлені одне від одного, було дуже важко. Іноді я чоловіка не розуміла, іноді він мене не розумів. Періодично були відчуття дискомфорту, що він там у війні, а ми у мирі. Були такі моменти, що важко було навіть спілкуватись нормально. А зараз, оскільки ми всі разом, то легше, звичайно… Знаєте, життя з нуля починаєш абсолютно. Зйомне житло, і вдома втрачаєш майже все. Ось це відчуття, що я втратила майже все, дуже гірке.

Жінка, 61 рік, Запоріжжя → Болгарія

Я не вижу родных. Видеосвязь, слава Богу, но переживания за них, за то, что у меня и сестра, и у нее малолетние дети. Из-за того, что муж там остается, она там остается. Она не хочет ехать сюда. Говорит: хочешь, я тебе могу привезти детей, а что я буду с ними делать всеми? Чисто физически мне не получится вытягивать всех этих детей… Положительное есть. У меня поменялась личная жизнь. У меня тут встретился человек, который мне сейчас поддержка и опора. 

Жінка, 41 рік, Київ → Литва

Ми виїхали з країни, в якій прожили все життя. Може, якби ми були молодші, нам би, може, і легше було, як пригода. А для нас це було, особливо для мого чоловіка, дуже складно. Він завжди себе порівнює зі старим деревом, яке вирвали з корінням. А тут ще не посадили, тримають в такому розчині приємному, але все одно ми не відчуваємо, що наш шлях закінчений, що остаточно ми залишаємося… Ми відчуваємо себе на чужині. Я не знала, що так буде складно з мовою, мовний бар'єр — серйозний бар'єр. Раніше я думала, що там ту мову вивчити, а це дуже складно… Ми спокійно живемо в сільській місцевості, я тут навчилася їздити на ровері. Їздимо, насолоджуємося природою, ходимо на курси, вивчаємо мову, медичне страхування. Є до кращого зміни і до гіршого. Завжди така думка, що себе — і додому, оці умови — і додому, оці дороги — і щоб вдома такі були.

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

Основна — це зміна міста, місця проживання. Розширення, тому що коли ти в одному місті постійно сидиш, ти не ростеш. Мабуть, почалися зміни в голові, ти стаєш більш гнучким… В Дніпрі дуже жахлива екологія. Я там виходжу на вулицю, а ці запахи, і в мене починає дуже сильно боліти голова. В мене там двоє було дітей, потім троє. Я думаю, що оце мої діти, оцим дихають… Тут перевага. Ми живемо біля моря, тут дитячі майданчики, тут багато зелені, тут чисте повітря. В цьому плані плюс.

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія 

Найголовніше те, що моя родина в безпеці. Кожного ранку я йду вулицею і знаю, що мені не треба боятися ні за себе, ні за них. Позитивне те, що я отримала досвід життя за кордоном, бо все життя жила в Україні. І зрозуміла, що я можу більше, ніж могла до цього. Тобто в якихось важких умовах я можу мобілізуватися і робити щось правильне. 

Жінка, 61 рік, Запоріжжя → Болгарія

Фінансово, звичайно, важко, знизився рівень життя, тому що тут життя набагато дорожче, і ми себе ще шукаємо. Близько 10 тисяч доларів за цей час, які були відкладені, ми витратили. Тому що тут немає ніякої допомоги. Ми самі оплачуємо собі житло, купуємо продукти, навіть на дітей нічого не платять, як в інших країнах. 

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія 

Ми сподівалися, що це ненадовго, спробували перечекати в Україні, але коли вже зовсім було неможливо витримувати, ми прийняли рішення поїхати в Німеччину, тому що в нас були родичі. Вони запевнили, що вони нам допоможуть. Але коли ми приїхали, то і без їхньої допомоги нас прийняли ліпше, ніж ми очікували. Ми їхали як біженці, я розраховувала на більш скромні умови. Ми живемо в гарних умовах. Соціально ми забезпечені, тут медична страховка. Ми потрапили взагалі в інші умови, кращі, ніж вдома. Квартира гірша, але ми не переймаємося заробітками, щоб заробити гроші на їжу, платити комуналку, у нас нема таких проблем. Тут все оплачує держава. Ми живемо не відносно, а повністю спокійно. Це спокійне забезпечене життя.

Жінка, 56, Миколаїв → Німеччина 

Я думаю, что моему ребенку знание других языков очень хорошо. И общение с другими, менталитетом других людей, детей. Ей только на пользу. Пока она маленькая, она это все быстро схватывает. И я ее по максимуму заряжаю. Какие-то кружки, гимнастика. Я ее вожу на гимнастику три раза в неделю. Она задействована у меня практически во всех мероприятиях школьного характера. Мы пошли в первый класс здесь. В этом году. И ей нравится. 

Жінка, 41 рік, Київ → Литва 

У нас появилась возможность добровольно-принудительно посмотреть Европу. Мы этим сейчас активно пользуемся. Сын ходит в местную школу, учит новый язык для себя. Он знает теперь русский, украинский, английский и словацкий язык. А словацкий очень похож на чешский и польский. И поэтому можно сказать, что мы параллельно учим сразу три новых иностранных языка. 

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина 

Останні два роки працюю продавцем в пекарні. А перед тим працювала службовцем місцевого самоврядування 15 років. Тут вже вибирати не доводиться, пішла на роботу, де взяли. У мене німецька була середня, для роботи продавцем мені вистачало. 

Жінка, 46 років, Нова Каховка → Німеччина

Я менеджер по персоналу. Более 15 лет работала HR в Украине. В Словакии была обычная физическая работа. Самое черное, уборщица в доме престарелых. Потом на вырубе. Тут у нас небольшое производство, завод. Они обрабатывают металлические изделия. Вот я там поработала. Сейчас я активно учу язык, иду работать HR в небольшую словацкую компанию, где они принимают украинцев. Там частично украиноязычный коллектив, частично словацкий. Поэтому есть возможность работать украинцам, в том числе и в офисе, в канцелярии. Не только на производстве, на тяжелых физических работах. Они достаточно лояльно относятся к нам. Я смогу применять свои знания HR, свой опыт работы менеджера по персоналу на практике, при этом параллельно буду практиковать словацкий язык. Компания выиграет, потому что она сможет использовать мои знания, мой опыт. И я выиграю, потому что мне это интересно. 

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина

Працювала в управлінні залізниці, інженер. Працюю в Червоному Хресті соціальним працівником.

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

Без знания языка я не могу устроиться ни на какую работу, не как рабочая сила.

Жінка, 41 рік, Київ → Литва

В мене багато роботи. Я працюю з 8 до 8, я зараз працюю педагогом. Працюю з маленькими дітьми, проводжу заняття індивідуальні, групові. 2-7 років російською мовою. Готую дітей до школи, працюю як логопед. В мене ще дві спеціальності. Я вихователь дітей дошкільного віку і психолог. Тому мені дозволяється тут працювати.

Жінка, 48 років, Нова Каховка → Латвія

За першого освіту я вчитель початкових класів, за другою освітою — філолог. Працюю зараз в Болгарії з дітьми у фундації, яка займається українцями. Тому в мене робота співпадає з моїми професійними якостями в Україні. Я вважаю, що це великий плюс.

Жінка, 61 рік, Запоріжжя → Болгарія

За фахом косметолог-нутриціолог. В мене був свій кабінет до початку війни, а зараз працюю онлайн з російсько- та українськомовними клієнтами. Тому що мені потрібно доглядати дітей, немає достатнього часу працювати офлайн.

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія

Я, чесно кажучи, не сподівалася, що німці так будуть поблажливо ставитися. Мені нема на що жалітися, бо нам попалися люди, які нам допомогли. Я швидко знайшла роботу, пошук житла мені вдається трошки простіше, ніж іншим, бо я практично не отримую виплат. І мені простіше знайти житло в Німеччині, бо в мене є дохід, який я сама забезпечую. 

Жінка, 46 років, Нова Каховка → Німеччина

Хоча різні тут люди, але більшість ставляться до нас з розумінням, такий культ толерантності. Німці, особливо після Другої світової війни, дуже толерантні, вони дуже бояться, щоб їх запідозрили в тому, що вони якось переслідують біженців.

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

На початку війни, коли українці прибули до закордону, була у болгар така ситуація, що вони нас приймали з розгорнутими обіймами, жаліли. Пройшов деякий час, навпаки все відбулося, вони почали думати, що українці живуть на шиї Болгарії. І почався негатив. Пройшов теж деякий час, і переконання болгарів щодо українців теж змінилися. Бо багато українців почали працювати, дітей навчати. Стереотип біженця, який був у Болгарії, бо у них є приклади з Сирії, з Афганістану, не спрацював на українцях. І я думаю, що змінився на користь українців. 

Жінка, 61 рік, Запоріжжя → Болгарія

Ми так ніколи не жили. Ми з цим спочатку не могли змиритися, ми все очікували, що буде покращення вдома, що можна буде повернутися. Але чим далі, тим більше ми розуміємо, що ці зміни надовго, і якщо буде можливість тут залишатися, то ми мусимо тут залишатися. Не те щоб сильне бажання ми маємо, бо ми все одно на чужині, і це відчувається.

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

Спочатку ти постійно думаєш, що ти повернешся. Ще місяць, ще трошки, я повернуся. Дуже важко в такому стані жити, тому що ти нічого не можеш наперед планувати. А потім воно проходить і вже ти можеш нормально жити, будувати якісь плани.

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія

Тяжело осознавать то, что на сегодняшний день возможности вернуться домой практически нет. Можно вернуться, но надо принимать гражданство страны-агрессора. Я не хочу. 

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина

Ничего хорошего война не совершила. Все по-украински — повышение цен, ограничение свободы слова, ограничение свободы передвижения, ограничения по всем фронтам. Конечно, исключительно в негативном ключе, позитивных изменений я не заметил… Закончилась свобода. Начиная от свободы передвижения, комендантский час, закрытые магазины, постоянные патрули. Ты, выйдя на центральную улицу, уже рискуешь, что тебя остановят, и ты попадешь в полный осмотр всех твоих социальных сетей, твоих личных переписок. 

Чоловік, 23 роки, Одеса → Німеччина

В повсякденному житті все почало змінюватися. Київ змінився після початку війни. Умови проживання змінилися. Ціни змінилися. Школа змінилася. Школа у мене після початку війни так і не була ніколи повністю очна, повністю ми ніколи не ходили в школу.

Чоловік, 18 років, Київ → Болгарія

Зараз втомилися всі вже. У 22-му році все було по-іншому, зараз всі втомилися максимально.

Чоловік, 28 років, Енергодар → Одеса

Раніше навіть багато волонтерів допомагало, але ж вони теж не режимні, вони видихаються.

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

Люди устали, озлобились. Озлобились от того, что они не понимают, что происходит дальше. Видят несправедливость, которая происходит в нашем государстве. 

Жінка, 51 рік, діюча військова

У людей занепад духу через негативні новини. І люди не розуміють, наприклад, чому я доначу, відправляю кошти, а нічого не відбувається. 

Чоловік, 23 роки, Селидове → Дніпро

Частина населення втомилася від війни. Втомилась від війни, нічого при цьому не роблячи, і чекає на те, щоб вона закінчилася. Не перемогти, а щоб вона якось закінчилась. І є невеличкий прошарок патріотично налаштованих людей, які дійсно втомилися, бо вони волонтери, вони допомагають дуже сильно фронту.

Чоловік, 53 роки, демобілізований військовий

Частина населення втомилась від війни, і я їх розумію. Але ця частина може закрити очі на несправедливість, на відібрані території, на кількість загиблих військових і мирних людей, на розбиті міста, просто стерті з землі. Тільки заради того, щоб це припинилося. 

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

Люди очень устали и очень хотят, чтобы Украина с нашими союзниками уже пришла к какому-то миру, потому что, глядя на количество флажков, которые находятся на Майдані Незалежності, то цифры колоссальные. Очень больно и тяжело смотреть.

Чоловік, 34 роки, Сєвєродонецьк → Умань

…сам стан війни, постійне психоемоційне напруження, люди втомлені.

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

Люди устали. Устали наши военнослужащие, которые на передовой. Устали гражданские, которые в тылу, члены их семей, просто обычные люди. Потому что тревоги, сирены. Тяжело, гибнут родственники, гибнет очень много мужчин.

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина

В Україні в людей набагато більше страхів стосовно прильотів, тривог і невиспаних ночей. Люди, які знаходяться довгий час в стресових ситуаціях, у них пропадає зір. Тобто воно якесь біле і чорне, в них середини практично не буває, з ними інколи тяжко домовлятися. В Україні народ стає більш нетерпимим, бо в них більш стресові умови життя і вони роблять людей більш нервовими.

Жінка, 46 років, Нова Каховка → Німеччина

Люди стали більш жорстокі, нетерпимі одне до одного. Звичайно, це пов'язане з тим, що нервова система у багатьох страждає. Зʼявився градус агресії.

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія

Несовершенство законов, которые принимают, накладывает определенный отпечаток на то, что происходит. Недоверие уже к власти. Потому что, когда мы выбирали нашего Президента, его команду, люди думали, что действительно все будет окей. Но, наверное, недоверие с его командой, с ТЦКшниками, смотря на то, какие миллионы зарабатывают прокуроры, личкомиссии, МСЭКи, простые люди собирают деньги, а ничего не меняется. Многомиллиардные кэши. Я не знаю, сколько нужно будет времени людям, чтобы они начали доверять себе, окружающим, государству… Закручивание гаек, пружину, когда ее постоянно сдавливают и сдавливают. Не хотелось бы, наверное, тот момент, когда она просто разожмется.

Жінка, 51 рік, діюча військова

Поддержка власти, к сожалению, она вроде есть, но по факту нет. И многие люди разочаровываются в этом. И сейчас уже просто у многих опускаются руки. 

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина

[Втома] від самих методів управління. Люди бачать, що хтось сидить у Харкові, в Запоріжжі, в Одесі, працює, а хтось у Києві відпочиває і гроші краде.

Чоловік, 28 років, Енергодар → Одеса

Люди все це розуміють, депутати піднімають зараз собі зарплатню, депутати можуть собі дозволити піти на сесію та поїхати кудись відпочивати в іншу країну… Народ обурює, бо якщо служити, то служити всім. А в нас такого немає. Є країни, той же Ізраїль, [коли] в них почалося, пішов [служити] прем'єр-міністр, і син, і все, всі пішли. А в нас, на жаль, такого ніколи не було.

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

Дуже мало командирів в армії, які піклуються про особовий склад…. У мене дуже багато претензій до всього. До навчальних центрів, до РТЦК, і до Верховної Ради, і до самого президента, і до головнокомандуючого Сирського. 

Жінка, 50 років, діюча військова

Я можу сказати зі свого оточення, що до того, поки не полетіли ракети, люди не сприймали Росію як ворога. У мене в родині люди перестали спілкуватися з близькими родичами в Росії… У більшості, кого я знаю, всі починають розуміти, що відбувається, що нам не треба туди повертатися і майбутнє треба будувати без них.

Жінка, 32 роки, Дніпро → Івано-Франківськ

Для меня лично Россия — это не дружественная нам страна. Это страна-агрессор, страна-террорист. И я не хочу ничего иметь общего с этим государством. Да, там какие-то знакомые, какие-то родственники были, есть. Потому что все-таки Мариуполь — это Донецкая область, у нас граница с Россией через Новоазовск проходит. Но многие мои родственники переехали из Мариуполя туда. Ну честно, не хочу иметь ничего с ними общего.

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина

Не було табуювання російського контенту, не було табуювання пісень, серіалів, це як мінімум. А як максимум, то в цілому в моєму оточенні було досить нормальне відношення до Росії як до країни. І більшість людей змінили свою думку і почали сприймати Росію вже як країну-агресора, хоча це треба було робити ще набагато-набагато раніше. Не можу сказати, що до 22-го року я любила Росію, але не сказати, що дуже хейтила. Я спокійно могла дивитися фільми російські, серіали, слухати музику російську. 

Жінка, 25 років, Дніпро → Чернівці

Після початку війни стало набагато більше української, набагато менше російського. Навіть після 2014 року я розмовляв зі своїми однокласниками. Багато хто хотів переїхати в Москву, там працювати, там жити. Зараз такого немає.

Чоловік, 18 років, Київ → Болгарія

Пожалуй, все убедились, что единственный и верный курс для Украины – это курс на НАТО и Евросоюз. Потому что было очень много евроскептиков. Многие думали, что “да, зачем нам это НАТО, базы понаставят, что из этого будет”. Сейчас же, наверное, многие понимают, что для нас НАТО — единственный выход, единственная возможная защита, если не прибегать к созданию ядерного оружия своего. 

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин

Кто-то думал, что нужно какой-то союз заключать, дружить с Россией. Но после полномасштабной войны, нападения на Украину люди стали более, наверное, осознанны и понимают, что ну как можно дружить со страной, которая является агрессором и врагом. Здесь, наверное, произошла какая-то коллективная осознанность. 

Чоловік, 34 роки, Сєвєродонецьк → Умань

Я сподіваюся, що громадяни України зрозуміли, що майбутнє України — це все-таки західний світ. І зник оцей "гойдалки момент", що, а от колись було добре, в Радянському Союзі. Росія відрізала цю пуповину своєю поведінкою. Наш шлях тільки на Захід.

Чоловік, 44 роки, діючий військовий

Я думаю, що війна сформувала в народу думку, що держава не здатна виконувати свої повноваження. Вона не займається підтримкою, вона не формує будь-які захисні механізми, тому що на початок війни ніхто нічого не знав, не був готовий… Я думаю, що більшість вважає, що держава не виконала свої зобов'язання перед громадянами. Скажімо так, захист, забезпечення добробуту і гарантованих прав. Нічого з цього виконано не було. Воно сформувало негативне ставлення до держави. Якщо воно в людини було, то посилилось. Якщо не було, то сформувало.

Жінка, 46 років, Нова Каховка → Німеччина

Многие люди, которые в начале встречались, что я сейчас пойду отдавать свою жизнь за Украину, сейчас говорят, нет, не хочу отдавать жизнь за Украину… После того, как начались вот эти рассказы, что мы будем биться до последнего живого украинца. Многие люди задумались о том, стоит ли воевать за страну, которая готова отдать твою жизнь, не задумавшись. Государство должно в первую очередь выступать в интересах населения, а не в интересах земель. 

Чоловік, 23 роки, Одеса → Німеччина

Зникла ілюзія, що в Європі рай. Зацінила більше українські сторони життя, які ми сприймали само собою. В Німеччині я оцінила, наскільки в нас деякі сфери набагато-набагато вперед порівняно з Німеччиною… Ми звикли, що у нас все погано або гірше, ніж там, за кордоном, а от за кордоном все зеленіше, красивіше, і там взагалі рай. Коли приїхали сюди, щось у них краще, це однозначно, а є багато сфер, в яких ми краще. 

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

Через агресію Російської Федерації люди якось більше себе почали ідентифікувати українцями. В моєму колі спілкування не так багато людей перейшло на українську, але моя родина повністю перейшла… Мені здається, що все ж таки це значна частина людей нарешті почала себе ідентифікувати з Україною, з усім українським… Діти дійсно хочуть, я їм розповідаю, що ми українці, я їх спонукаю розмовляти українською якомога частіше. Ми читаємо українські книжки. Намагаємося не втратити зв'язок з Україною.

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

У невеликої частини населення відкрилися очі на Російську Федерацію, але я не думаю, що у великої частини. На жаль, такою ціною вони, може, зрозуміли, з ким ми воюємо.

Жінка, 53 роки, демобілізована військова

З цією війною я відчула ідентичність українську і що я не хочу нею поступатися. Це такі зміни, коли я відхрещуюся від всього російського, хоча раніше це було частиною мене, я в цьому жила і не бачила в цьому нічого поганого… Об'єднує сам факт українства. І це за кордоном дуже цінно. В Україні я такого не відчувала до війни, майже не відчувала. Коли почалася війна, це якось ожило дуже сильно. А потім, звісно, градус цього спав, але воно закріпилося в мене, наприклад, у всіх моїх родичів, у всьому моєму колі спілкування, закріпилося, що все-таки ми українці.

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

Люди більше почали спілкуватися українською мовою, а дехто взагалі на українську мову перейшов. Якщо раніше вони думали, що з нашими сусідами можна спілкуватися і домовлятися, то після війни вони стали більш патріотичними. Почали свідомо ставитися до того, що відбувається в Україні.

Жінка, 31, Південне → Лалово

Всі ми відчули об'єднання нації на початку повномасштабного вторгнення. Ті люди, які не розуміли, що війна тривала з 2014 року, вони це зрозуміли. Може не всі, але люди об'єдналися. Хто чим міг допомагали країні, військовим, переселенцям. Наразі мені здається, що трохи ця активність стихла. Мені здається, хто в душі любив країну, любив і хотів допомагати, в принципі займається і займався цим завжди. Може, менше, а зараз більше. Більшість людей в принципі, вони, скажімо так, інертні. Тобто куди течія тече — туди й вони.

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

В начале все украинцы объединились, это можно было видеть. У нас у всех появился один враг, и мы все забыли о каких-то других проблемах и сфокусировались на том, что у нас есть один большой единый враг, Российская Федерация, Владимир Владимирович Путин, который испортил, по факту испортил нашу жизнь.

Чоловік, 23 роки, Одеса → Німеччина

Війна, звичайно, дуже вплинула. Людям довелось переглянути свої настрої. Якщо раніше щось нам не подобалось, на щось ображалися, то сьогодні ти розумієш, що це такі дрібниці, на які навіть просто не варто звертати уваги. Я працюю у Львові, знаходячись в найзахіднішому регіоні та приїхавши зі східного регіону. Я бачу, наскільки що на сході, що на заході змінилося ставлення до життя…Трохи стали більше про себе думати люди. Я бачу зараз, що молодь виїжджає, закінчують школи і їдуть за кордон. В таких випадках кожен думає про свою сім'ю, про своїх дітей.

Жінка, 55 років, Маріуполь → Львів

[Війна] показала, хто є хто насправді. Вона нас зробила сильнішими і згуртованішими.

Жінка, 50 років, діюча військова

Если раньше хотелось какой-то помощи от кого-то добиться, то это через всяческие инстанции или прочее. Сейчас людям достаточно попросить. И многие способны помочь. В этом как-то объединяются, сплачиваются. 

Чоловік, 26 років, діючий військовий

Люди раньше на друг друга смотрели свысока. А сейчас украинец украинцу будет помогать. Военная ситуация и страх людей за жизнь, они поменяли мировоззрение полностью.

Жінка, 41 рік, Київ → Литва

На мій погляд, деякі люди зліші стали на інших людей. Просто стали злішими з будь-яких причин. Хтось навпаки добріше став, тому що почали цінувати, що кожен день може бути останнім.

Чоловік, 23 роки, Селидове → Дніпро

Народ не знає, до чого готуватися. Тобто держава не дає якихось напрямків — що от сьогодні ми маємо досягнути такого-то, завтра — такого-то, післязавтра — такого-то. Якихось чітких критеріїв, що буде завтра, післязавтра. Людина, навіть якщо вона бере участь у житті держави, вона все одно має розраховувати на себе, бо держава не дає чітких важелів, що вона готова впливати, а що не готова. 

Жінка, 46 років, Нова Каховка → Німеччина

Сьогодні люди, які живуть на окупованих територіях, дуже ображені на Україну… Якщо на початку війни всі українці були настільки згуртовані, ми так чекали цю перемогу, що пів року — і все це вирішиться, і все буде Україна, і території повернуться, і повернеться Крим, то зараз у людей пропала віра в те, що є можливість змінити щось на краще. Ми спілкуємося з людьми, які приїхали з Маріуполя. Якщо пів року тому було "ми скоро повернемось", "ми Маріуполь відбудуємо" і так далі, то сьогодні зовсім інший настрій.

Жінка, 55, Маріуполь → Львів

Люди налякані війною… Люди кидають, продають останнє, тікають лісами через Румунію, бо розуміють, що не хочуть бути пушечним м'ясом…

Чоловік, 43, діючий військовий

Вони не були в моїй шкурі, я не була в їхній. Як людині зрозуміти мене, якщо вона не знає, як це? Вона ж бачить тільки, що я поїхала в Париж. А те, що для того, щоб поїхати в Париж, я працюю з 8 до 8 години? І я до ранку можу не заснути тільки тому, що я боюся, що залишуся завтра без роботи, мені не буде чим платити за квартиру?

Жінка, 48 років, Нова Каховка → Латвія

Ті мої друзі, які є вдома лишилися, я відчуваю їхню втому страшну, величезну. І безнадійність водночас з вірою в перемогу. Серед друзів, які тут, ностальгія і трошки віра в перемогу, відсторонене відчуття України, віддалене. Воно щемливе, ностальгічне. Так, я люблю Україну, я допомагаю і так далі, але, можливо, я до кінця не усвідомлюю стан кожного українця, який там. Ви в Україні, ви інакше живете. Вам важче. Саме тому різні, за відчуттями різні, за способом життя, не за вірою, не за своїми якимись там думками. Ось просто різне, зараз дуже різне життя.

Жінка, 61 рік, Запоріжжя → Болгарія

На окупованих територіях так не розмовляють, як я тут розповідаю. Тобто "либо ты согласен с тем, как есть, либо тебя здесь нет". Третього не дано. 

Чоловік, 28 років, Енергодар → Одеса

Я подписана в телеграме на некоторые группы из Мариуполя. Кто-то остался, потому что не было возможности уехать из-за родных, близких, которые нетранспортабельные, либо пожилые люди. Кто-то остался, потому что просто некуда, либо побоялся куда-то срываться, ехать. Разные там причины, почему уехали, почему вынуждены были остаться. Те, кто остался, они в итоге прогнулись и вынуждены были принять те правила игры, которые им навязали. Они смирились, они это приняли. Как говорят, переобулись, но вынужденно. Потому что для того, чтобы что-то там иметь, где-то там работать, как-то себя там содержать, надо получать гражданство, российский паспорт. Людей вынудили.

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина

Конкретно в нас люди більш патріотично налаштовані. Коли я бував у відрядженнях у більш західних областях, там ще більш патріотично налаштовані люди. На Сході — менше. В Одесу, коли у відпустку люди приїжджають, то бачу, що людям, ну, в більшості, в принципі байдуже — нібито війни взагалі нема.

Чоловік, 31 рік, діючий військовий

Однорідності точно нема. Я взагалі-то російськомовна. Я народилася, я закінчила російську школу, навчалася в інституті, все було російською мовою. У мене українськість моя проявилася тільки коли я вийшла заміж. Чоловік мій з Заходу України. Я тоді перший раз побачила українське весілля, ми були в горах на гуцульському весіллі. Мені було 35 років, і мене це настільки вразило, що я плакала, тому що я на той час вже була декілька разів за кордоном, бачила різні весілля, в захваті була від культурних переживань, а тут виявилось, що в моїй країні є така культура, а я нічого про це не знаю.

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

Люди, які були більше під російським впливом географічно, історично, їм це важче далося, тому що їм довелося більше себе ламати, тому що для них, вони цього не помічали — ну, якби, що таке Росія, що це такий сусід, від якого краще триматися подалі. А їм довелося дуже дорогу ціну заплатити для свого переосмислення цих стосунків із сусідом. Я сподіваюся, що для них це теж метаморфоза їхнього розуміння того, яке має бути майбутнє України. Люди, скажімо так, які безпосередньо не стикалися, для них це теж була несподіванка, але не така екзистенційна криза в їхній свідомості, порівняно з тими ж людьми, які з прикордонних областей — Харківська, Сумська. Вони не могли зрозуміти, як це, наші вчорашні сусіди, до яких ми їздили ще в гості, раптом почали бачити в своїх сусідах якихось нацистів міфічних. А люди, які живуть на правому березі Дніпра, для них… доля розчарування в сусіді менша, ніж у тих, хто жив поруч, тому що в них не було очарування оцим всім. 

Чоловік, 44 роки, діючий військовий

Мы все понимаем, что с самого начала войны были города, которые сдавались не случайно и в принципе были готовы уйти под власть России. Я могу говорить не за всю, конечно, Украину. Не говоря уже про Западную Украину, на которой изначально все разговаривали на украинском. 

Чоловік, 23 роки, Одеса → Німеччина

Зараз не в мейнстрімі казати якісь такі вподобання. Типу "ну, все ж таки ми там з Рашкою, як би, ну, може там би якось там". Той, хто був так налаштований, просто, може, зараз не озвучує це вголос. Я чомусь впевнений, що докорінно воно не змінилося. Вподобання людей, їхні якісь упередження, вони такими й залишилися. 

Чоловік, 38 років, діючий військовий

Частина взагалі втратила все, що вони мали, тому що більшість статків — це наявність машин, будинків. Якщо людина там лишилася, на цій території, воно, в принципі, процентів на 50 збереглося, процентів на 50 — ні, бо ніхто не знає, коли прилетить. І прилітає.

Жінка, 46 років, Нова Каховка → Німеччина

Бідніші люди бідніють, багатіші — багатіють.

Чоловік, 28 років, Енергодар → Одеса

Люди, які менш соціально захищені, — це ветерани, інваліди. На них це дуже впливає, тому що система розвалюється, медична система розвалюється… Більшість людей зараз виживають. Стараються працювати десь, бо у нас долар — одна ціна, а зарплати зовсім інші. Деякі люди працюють на двох-трьох роботах, це я точно знаю. Є такі знайомі, які просто виживають, тому що дуже низький рівень життя у людей. 

Чоловік, 41 рік, демобілізований військовий

Если наблюдать за нашим обществом, то среднего класса у нас уже не стало, к сожалению. У нас остались или очень-очень богатые, или, к сожалению, очень-очень бедные. И вот этим людям, которые очень-очень бедны, на них очень страшно смотреть. Больно, обидно, досадно. Потому что люди начинают просто выживать, действительно выживать. И я думаю, что и отопительный сезон добьет очень многих, потому что людям нечем будет платить. 

Жінка, 56 років, діюча військова

Доторкнулося до всіх абсолютно точно. І до наших олігархів також. [Серед] наших олігархів навіть багато хто загубив свої гроші, і більше вони не є олігархами. [Тому] думки наших олігархів і наших людей, які гарно заробляють, стосовно Росії, я думаю, вони також суттєво негативні.

Чоловік, 18 років, Київ → Болгарія

Є населення, яке на цьому наживається… Якщо людина вже пристосувалась і бачить, що на цьому можна заробляти, то ці люди дійсно ставлять живуть так. “Куй железо, пока горячо”.

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

А есть люди, которые просто на этом наживаются. Таких тоже очень много было. И было же очень много случаев, фактов вскрытия коррупционных, когда продавали гуманитарку, которую европейские страны активно поставляли в Украину, а ее потом всю где-то потом находили.

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина

Мені важко відповісти за більшу частину населення. Бо погляди діаметрально протилежні. Наприклад, мої побратими, ті, хто зараз в зоні бойових дій, вже майже два роки без ротації. Вони не бажають іти на поступки ворогу і здавати наші території, і заключати мир за будь-яку ціну. Бо велика вже ціна, вони вже заплатили велику ціну життям своїх побратимів.

Жінка, 53 роки, демобілізована військова

Я знаю, що навіть багато людей, які зараз військові, і як тільки закінчиться війна, вони зберуть всі речі, як би їм не було важко, вони з цієї країни виїдуть. Тому що немає справедливості, мабуть.

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія

Я бачу зараз, що певна частина молоді, 30-35 років, молоді батьки… Є вже непоодинокі випадки, що їхні маленькі діти розмовляють з ними українською. Це мене дуже тішить, бо я розумію, що на них воно вплинуло так, як треба. Вони зрозуміли, що треба будувати українську Україну.

Жінка, 53 роки, демобілізована військова

Більш позитивні зміни відбулися у молоді. Якщо говорити про молоде покоління, 20-40 років, [у них] європейські все ж таки цінності, більше патріотично налаштовані. Частіше почала навіть збиратися молодь, проводити освітні заходи, тренінги, різноманітні форуми стосовно залучення людей, молоді до різноманітних ініціатив для того, щоб покращити життя міста… Чимала кількість молоді все ж залишилася. Я помітила, що виїхали люди, яким здебільшого 40-50 і так далі. А значна частина молоді залишилась. І не дивлячись на те, що відбувається, вони продовжують працювати, продовжують долучатися до різного, долучати інших і долучатися до зборів, донатити, вони продовжують допомагати. 

Жінка, 31 рік, Південне → Лалово

Я думаю, що для молоді був більший вплив, бо більш свідомий. Для пенсійного віку це складно, бо і чути українську, і розуміти для них досі складно. Ну, і відмовлятися взагалі. Коли тобі стільки років, коли вони були всі братами, а потім отак. Це дуже складно сприйняти…. Я думаю, що все ж таки такі люди старшого віку, які все ж таки тримаються за те, що було раніше. Бо для них все одно залишається, що "ми ж жили разом, ми як одна країна були", і вони думають, що воно закінчиться, і все буде як раніше.

Жінка, 32 роки, Дніпро → Івано-Франківськ

Я вважаю, що зараз складніше людям, яким доводиться сильно змінювати свою якусь думку. І якщо для молоді це ще "ок", мені здається, старшому поколінню це набагато складніше вдається. Тому що грає роль велику ось ця кількість родичів в Росії, що це ж рідні люди, "як же ж так, що ми з ними будемо ворогувати".

Жінка, 25 років, Дніпро → Чернівці

Группы населения, которые более старшего возраста, 50+. Они в силу того, что рождены в Советском Союзе, они видели жизнь ту, их молодость прошла в Советском Союзе, и они все-таки приверженцы больше того, что нам нужно держаться более Союза, СНГ, к славянам, с Россией дружить, чтобы, то есть, как бы, типа мы сами виноваты, что так произошло, а нас, ну, получается, нас здесь Запад стравил друг с другом. А люди, которые моложе, до 50, у них взгляды те, что мы должны двигаться курсом на Европу, дружить с Западом, с европейскими странами и обороняться от агрессора. 

Чоловік, 34 роки, Сєвєродонецьк → Умань

Коли заходили орки в село, ми з дронів бачили, як виходила бабушка з двома дідами з караваєм, хлібом і солью. І зустрічали їх хлібом і сіллю. Я хочу сказати, що це покоління. Я завжди думала, що поки вони не вимруть, як мамонти, то у нас нічого не буде. Десь ближче воно до цього. Тому що вони пам'ятають Радянський Союз, але ж вони пам'ятають ту ковбасу по 30 копійок. Я скажу більше вам. Вони не це пам'ятають. Бо зараз вони собі можуть дозволити більше, ніж тоді в Радянському Союзі. Вони просто, у них ностальгія по молодості. Вони тоді були молоді, вони жили на повну, вони могли собі дозволити щось любити, народжувати і все інше. Зараз вони вже старі, в них немає ніяких інтересів, вони починають згадувати, що було колись. Але вони не думають, що то була молодість, а не був то Радянський Союз.

Жінка, 50 років, діюча військова

Переважна частина населення живе так, як жила… Бо люди відсторонені. Ті, хто не знаходиться під обстрілами, як на Херсонщині, на Донеччині, продовжують жити своїм життям звичайним. Майже не думають про те, що за 200-300 кілометрів відбувається. Їм так легше.

Жінка, 53 роки, демобілізована військова

В Донецкой области, и в Днепре не сильно люди поменялись. У некоторых — да, какое-то мировоззрение прям ударило, и всё. А некоторые всё равно при мнении, что мова не важна.

Жінка, 18 років, Донецьк → Дніпро

Я думаю, що докорінно нічого не змінилося. Його просто стало видно. Події, які відбуваються зараз, вони викривають все, що не було видно в цивільному житті.

Чоловік, 38 років, діючий військовий

Якщо людина має якусь ціль у житті, вона ніколи не зміниться. Вона може змінити соціальний обіг, людей, з яким вона спілкується, але це не змінить саму людину… Від того, що почалася повномасштабна війна, нічого не змінилося. У мене, на жаль, є люди, з якими знайома дуже близько, які після війни залишилися на території Російської Федерації. Ви ж розумієте, не всі виїхали з окупації і багато хто там залишився... І вони кажуть, що там так гарно, що Росія така класна — але це не з'явилося [з нічого]... Росія для них завжди була класною. І вони тому там і залишилися, бо вони вважали, що їх там збережуть, їх захистять, і все буде в них добре… Людина ніколи не скаже, що вона була неправа. Вона знайде такі слова, такі вирази, щоб себе оправдати.

Жінка, 48 років, Нова Каховка → Латвія

З тими українцями, з ким я спілкуюся, якщо вони мене щось просять, я допомагаю. Інформація, подзвонити, може, з кимось познайомити. Так само від них… Українці дуже допомагають друг другу. Це помітно і в країні, де я живу. Але всі допомагають, коли це не заважає особистим інтересам… Немає, зрозуміло, щоб "віддам усе". Але якщо в мене є зайве, я, звичайно, це віддам. 

Жінка, 48 років, Нова Каховка → Латвія

Все ж таки налаштовані на допомогу. Тому що хто ще нам допоможе, як не ми одне одному, ми боремося спільно проти одного ворога. Тому взаємопідтримка, взаємодопомога і спостерігаються, і відчуваються скрізь… Мені здається 70% [українців] все ж таки допомагають… Я спостерігаю, що навіть в соціальних мережах весь час люди намагаються збирати кошти військовим. Якщо бачать, що пишуть "ми переселенці, ми потребуємо допомоги", "зараз в складних умовах проживаємо". Якщо потрібні речі для дітей, їжа для дітей, то люди відгукуються, люди допомагають тим, що мають. І навіть церкви допомагають, якщо люди віруючі, якщо ходять до церкви, також допомагають. 

Жінка, 31 рік, Південне → Лалово

Я пам'ятаю, коли все трапилося в Маріуполі. Люди знають, що я з Маріуполя, і до мене підходили люди, з якими я по роботі майже не стикаюся. Запропонували, щоб я вивозила родичів: їдьмо туди забирати родичів, тут ми житло знайдемо безкоштовне, дуже багато допомоги було. Коли я маму забрала, вона була в одному халаті, в тапочках, в спідній білизні, більше нічого на ній не було, а речі її не взяли. Мені її тут одягли, взули, все це мені допомагали люди.

Жінка, 55 років, Маріуполь → Львів 

В принципі, якщо ти щось попросиш, і це не є якоюсь критичною задачею. Якщо мені треба, наприклад, кудись з'їздити, я можу попросити когось, що мені треба з'їздити, бо у мене немає водійських прав і нема машини. Допомагають. Навчання німецьке, теж одне одному допомагають. За дітьми додивляються. 

Жінка, 46 років, Нова Каховка → Німеччина

Так, звісно, налаштовані допомагати. Є якийсь конфлікт між тими, хто від початку говорив українською і жили на Західній Україні, і тими, хто від початку говорив російською і не дуже підтримував українську владу. Але загалом налаштовані на допомогу одне одному. Все ж таки українці незалежно від міста, незалежно від регіону допомагають одне одному, це правда. 

Чоловік, 23 роки, Одеса → Німеччина

Люди, які не допомагають фінансово, їх більше. А не фінансово — так. Можуть допомогти, безкоштовне житло надають. Лише за комуналку платити. Таких багато, я особисто знаю. 

Чоловік, 33 роки, діючий військовий

Поки не до кінця померла віра у людство, у допомогу оточуючих. Це незалежно від того, друзі, родичі, близькі, сусіди. Це може бути просто перехожий, який зможе тобі допомогти. Напевно, є у нас такі люди. Будемо думати, що у відсотковому співвідношенні їх набагато більше, ніж тих, що не допоможуть.

Жінка, 51 рік, діюча військова

Мені здається, що налаштовані. Це можна побачити по тому, як підтримують збори, коли Лачен, Притула щось запускають масштабне. В принципі всі там об'єднуються і допомагають. Коли щось страшне відбувається, як люди підтримують одне одного. Коли в Охматдит потрапило, я бачила, що багато приїхали, хотіли чимось допомогти. Коли вже казали, що більше не потрібна допомога, не потрібно приїжджати, тут і так багато людей, краще допоможіть чимось іншим. Допомоги було настільки багато, що від неї почали відмовлятися, тому що це було аж зайве.

Жінка, 25 років, Дніпро → Чернівці

Раніше думала, що кожен сам за себе. А зараз багато хто змінив погляди. Україна стала більш згуртованою. Зараз кожен допомагає по своєму, хто скільки може. Допомагають навіть тваринам, які потрапили в ситуацію. Може, колись українець би не подивився на те, щоб погодувати зайвий раз тваринку чи віддати в якийсь притулок. Зараз старшим людям допомагають військові, жінки. Мені здається, це виховує українців.

Жінка, 41 рік, Київ → Литва 

Я думаю, що від 30 [років], коли вже вік, де більш свідомі люди. Молодь особливої прив'язки немає. А ті люди, які вже якось себе знайшли в житті, в нашій країні, і їм не хочеться починати все з нуля, десь в іншій країні. Тому я думаю, що з 30 років люди більше здатні до допомоги один іншому.

Чоловік, 34 роки, Сєвєродонецьк → Умань

Думаю, що більша частина країни не дуже налаштована. Навіть ті, хто перший час був сплеск, бажання допомогти, наразі вони через психологічну втому, через фінансову втому і з інших причин трохи розгубили це бажання. Чи воно затупилось. Кількість людей, яка була готова допомагати, наразі суттєво зменшується. В усіх напрямках.

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

Якщо на початку всі були один за одного, всі намагалися допомогти, то зараз хвиля знижується з часом. Людей, які готові і донатити, і волонтерити, стає менше. Мабуть, втома дається взнаки. Щоб воно все швидше закінчилось, люди не дуже хочуть вкладатися, бо реально втомлені всі… Новини про корупціонерів, про те, що транші приходять, а ми збираємо гроші на банальні речі. Довіра знижується до влади і до ситуації, що відбувається. Я багато чую про те, що люди кажуть: "А чого я повинен донатити, кудись ходити, якщо держава повинна забезпечити? Нам же дають гроші". Тут є дисбаланс комунікації між владою і народом, корупція, це знижує довіру людей. 

Жінка, 32 роки, Дніпро → Івано-Франківськ

Мені здається, зараз кожен сам за себе. На початку війни було підняття духу, всі допомагали одне одному, щось старались робити на користь армії, переселенців тощо. А зараз купа скандалів з владою, з мобілізацією, з невдалим контрнаступом. І зараз люди думають "моя хата скраю" або як зберегти свій достаток, своє життя. Тому зараз все набагато гірше.

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин 

У людей занепад духу через негативні новини. Люди не розуміють, чому я доначу, відправляю кошти, а нічого не відбувається. Наприклад, вони відправляють кошти, потім бачать новину, що кошти не були витрачені на те, на що вони відправляли. І вони просто: "Все, я вмиваю руки, тоді я вам більше допомагати не буду".

Чоловік, 23 роки, Селидове → Дніпро

Я думаю, що налаштовані допомагати один одному. Питання в тому, що третій рік. Ми вже майже три роки воюємо в повномасштабній війні. Враховуючи, що економічно наша країна не виділялася поміж інших країн, доходи у нас були невеликі, то зараз вони не збільшились. Я розумію, що як будь-яка людина, кожен і про себе думає. Я думаю, що спроможність допомагати один одному у людей зменшилась. Це таке, як піраміда Маслоу. Духовний розвиток людини – це аж сама третя, сама висока сходинка. Але для того, щоб людина хотіла духовно розвиватися і удосконалюватися в цій галузі, їй треба бути, по-перше, нагодованою і одягненою. Психологія працює, і ця піраміда не просто так змальована. Важко людям. Сьогодні, якщо по нашій сфері все максимально спростити, то збори збираються все одно. Довше збираються, але вони збираються. Це значить, що люди несуть гроші на потреби армії і не відмовляються від нас. Тому, я думаю, налаштовані. Просто можливості людей скромніше стали.

Чоловік, 38 років, діючий військовий

Вони, в принципі, готові тобі допомогти — в разі, якщо це не суперечить їх особистим інтересам. Німці в цьому випадку поводяться так само. Навіть в українців межа між власним і допомогою більш розмита, ніж у німців. У німців своє спочатку, допомога потім, якщо вона не заважає особистому. А в українців все ж таки бажання допомогти більше, ніж особисте его. Якщо він може тобі допомогти, то у більшості постарається докласти зусиль для того, щоб тобі допомогти, навіть якщо потрібно буде власні заходи, які він запланував раніше, посунути або щось змінити. Німці цього робити не будуть. Вони роблять спочатку все, що вони запланували. Якщо ти підпадаєш під цей графік, вони тобі будуть допомагати. Якщо не підпадаєш, то не будуть.

Жінка, 46 років, Нова Каховка → Німеччина

Громадяни України налаштовані на допомогу. На жаль, відчувається, що є втома і соціальна, і економічна. Але повного розчарування і замкнення кожного у своїй бульбашці, я поки цього не помічав. Навіть в таких моментах, як дуже швидко закривалися збори на найнеобхідніше для військових. Не на якісь забаганки, а просто на життєво важливі речі на фронті. Як це раніше швидко закривалося, і з яким скрипом це зараз рухається, але все-таки рухається. Дзвіночки є, що є втома, але паніки, що українці припинили бути єдиним організмом, поки що такого відчуття в мене немає. Паніки, що це скоро перетвориться на атомізацію, кожен по-своєму буде існувати та “гори воно все у вогні, мені головне вижити самому і моїй сім'ї". Поки що я такого не бачу.

Чоловік, 44 роки, діючий військовий

Хтось налаштований, хтось ні. Навіть у відсотковому співвідношенні. Я вважаю, що від війни це не залежить. І до війни були люди, які допомагали іншим. Хтось готовий допомагати, хтось ні. Це особиста справа кожного.

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія

Тут багато залежить від людини. Від того, як її виховували, в якому середовищі росла, в яких умовах опинилась зараз. Бо навколо мене є українці, які відмежовуються. Зустрічаю українців, які самі по собі. Моя хата скраю, нічого не знаю. І водночас є багато людей, українців абсолютно з усіх регіонів України, які підтримують, допомагають морально, матеріально, по-різному.

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина

Кожен сам за себе у більшості. Тобто є рідкісні випадки, волонтери — це золоті люди у нас, які ще щось роблять. Це дуже поважні люди. Але кожен сам за себе в основному… [Люди] не чекають нічого хорошого, доброго від інших. Можуть обманути, збори роблять, скандали різні. Народ дивиться на це, і допомагати не дуже хочеться. 

Чоловік, 28 років, Енергодар → Одеса

Кожен сам за себе. Люди — от просто моя хата скраю. Робить, що хоче. Може, початок війни було, коли укріплення робили, ми разом бачили, як тероборона починалася. 

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

Моя думка, що кожен сам за себе. У відсотках, якщо взяти 100% і розділити, 70% — кожен сам за себе. Зараз вже немає тієї згуртованості, яка була на початку повномасштабної війни. Вона почала зникати ще, напевно, з року 2014–2015, коли пішло АТО.

Чоловік, 26 років, діючий військовий 

Тут вже і бійці кожен сам за себе, не тільки громадяни України… Пішов один раз на вихід, де залишив свого побратима одного з кулеметом, одного на позиції. І кричав, що "мені погано". От кожен сам за себе... І стоїть, нічого не робить, і теж тільки за себе. А що ми хочемо з тих нещасних людей, у яких немає роботи? Вони не мають статків. І вони ще намагаються допомагати армії. 

Жінка, 50 років, діюча військова

Більшість, відсотків 60 точно, кожен сам за себе. Є відсотків 40 людей. Знову ж таки, військові, родини військових і волонтери — ці люди стараються друг другу допомагати. І ще десь відсотків 10 людей, які дуже стараються допомагати, бо вони розуміють, що відбувається в Україні. А відсотків 60 просто живуть своїм життям. А-ля "все буде добре". Але якщо нічого не робити для перемоги, то перемоги не буде… Вони не розуміють, що таке війна. Вона їх не торкнулась. Це відсотків 40-30. А багаті люди, їм байдуже взагалі. Бо якщо буде все погіршуватися, вони просто втечуть з країни.

Чоловік, 41 рік, демобілізований військовий

Така тенденція, що всі українці хочуть бути українцями. Як то кажуть, не втратити українську державність, щоб не було жодної окупації. А тенденція, з огляду на інші справи, на інші фактори, мене трохи дивує. Коли в нас відбуваються, наприклад, незаконні дії зі сторони ТЦК і коли відловлюють хлопців на вулиці, то є випадки, де захищають, і люди не йдуть осторонь. Але є і такі, що можуть просто знімати на телефон. Але якщо ви бачите, то, я думаю, що треба підбігти і гуртом, і забрати цю людину, бо це ж вже викрадення виходить, правильно? Ну, якось так, я думаю, десь воно проявляється по-різному насправді.

Чоловік, 34 роки, Сєвєродонецьк → Умань 

Мені здається, що настільки залякали нальотами ТЦК, що, мабуть, все ж таки більше "сам за себе".

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія

А ці люди, які кожен сам за себе, хто вони? Що це за люди? Мені здається, це більше ті, які були і до того самі за себе. І яких не торкнулося взагалі. Війна взагалі не повпливала на життя, а деяким стало ще краще. Я думаю, що це реально люди, для яких нічого не змінилося. Ті, які не втрачали роботу, їх друзі-родичі не потрапляли на фронт. Ті, для кого все, як було. Тому їм можна і нічого не робити, бо в них нічого не змінюється.

Жінка, 32 роки, Дніпро → Івано-Франківськ 

Українці повністю згуртовані.

Чоловік, 33 роки, діючий військовий

Я думаю, дуже згуртована нація. Я думаю, в інших країнах такого немає.

Чоловік, 18 років, Київ → Болгарія

Українці згуртовані, так. Ми можемо сваритися з дуже багатьох найпримітивніших, скажімо так, подразників. Але у вирішальний момент, при всіх сварках, негараздах, хто за якого президента чи ще за якісь моменти, то, мені здається, у відповідальніший момент у нас включається дуже правильна риса, що ми розуміємо. Ми можемо відсіювати непотрібне і діяти як єдиний комплекс у відповідальніший момент. 

Чоловік, 44 роки, Кривий Ріг → Київ

Мені здається, сильно. З початку повномасштабної війни всі якось одне за одного, якісь фонди, допомога якась. Це все зараз дуже прогресує.

Жінка, 18 років, Донецьк → Дніпро

Значно більше, ніж до війни повномасштабної. Більш ніж половина, мабуть, населення.

Чоловік, 31 рік, діючий військовий

Все-таки на заході згуртованість більше і, напевно, в столиці. Тому що столиця — це наше основне місто, тому там зібрані основні розуми й діячі зібрані, і всі розуміють, що треба столицю зберегти. На заході, так історично склалося, що вони всі більш проукраїнські, більш згуртовані, більше роблять для того, щоб перемогти. А на півдні й сході у нас всі постійно сваряться. Напевно, це повʼязано із тим, що південь і схід історично під більшим впливом Російської Федерації, і там все ж лишається більше людей з проросійськими поглядами.

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин

Ми живемо в маленькому містечку, у нас тут не так багато українців. Але ті, хто є, вони намагаються триматись одне одного. У Братиславі люди якось окремо тримаються… Ми активно інтегруємось у місцеву спільноту, але при цьому по можливості допомагаємо одне одному, ділимось інформацією, якимись новинами корисними. В більших містах люди більш відокремлені. 

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина

На початку війни ми пішли в Дніпрі робити коктейлі Молотова. І я відчувала цю згуртованість, тому що я не знала абсолютно цих людей, хто це такі. Але ми всі разом робили якусь справу. Тут я відчувала згуртованість. Я відчуваю згуртованість, коли долучаюся до якихось зборів. Особливо коли це масштабні, які Лачен запускає, Стерненко. Коли бачу результати потім цих зборів. 

Жінка, 25 років, Дніпро → Чернівці 

По десятибальній шкалі я можу поставити 5.

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

Якщо у відсотках, десь відсотків на 40. А для того, щоб перемогти, треба не менше ніж 65-70.

Жінка, 53 роки, демобілізована військова

Я думаю, що менш згуртовані, ніж на початку війни. Хоча якщо аналітично підходити до цього питання, то не можна так відповісти. Тому що на початку війни ми не чули альтернативної думки. А зараз ми починаємо її чути час від часу. Як на мене, менш згуртовані. Грубо кажучи, коли ворог спочатку у людини конкретно біля її хати, біля її дверей, то людина гідна все віддати, тільки ворога відігнали від хати. Коли у нас все стиснулося до плюс-мінус форматів АТО, трішки більше, но все одно, то війна вона відійшла подалі. Одна справа, коли бомби в центрі Києва падають, артилерія, а інша справа, коли воно десь там, де воно вже 10 років і було. Це людям заважає концентруватися і заважає бути більш залученим в цю всю історію. Єдності такої, як була в перші дні, напевно, немає, тоді для нас було шоком, люди віддавали все що завгодно. 

Чоловік, 38 років, діючий військовий

Якщо взяти десятибальну шкалу, то, напевно, на пʼятірочку. Залишаються ідейні люди, які продовжують щось робити, працювати на перемогу України, але все більше і більше всі сваряться, одне одному аби щось погане написати. Що ти не такий, ти щось не так робиш, я такий-сякий. Хтось виїхав — їх сварять, хтось не пішов, ТЦК затягнули, ті сварять ТЦК, всі одне одного і так далі. Мені здається, ми не сильно згуртовані зараз.

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин

Я думаю, що заради якоїсь однієї ідеї вони згуртовані, але конкретно не дуже. Гуртуються навколо воєнних дій, наприклад. Хтось допомагає, хтось воює, а є люди, які не допомагають і не воюють.

Чоловік, 23 роки, Селидове → Дніпро

Набагато гірше стало, ніж до війни. Коли війна почалася, були згуртовані. А зараз такого немає. Навіть більше, скажу, це не тільки в мене. Деякі знайомі клієнти перестали зі мною працювати, тому що я виїхала за кордон.

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія

Я думаю, що зараз згуртованості не дуже бачу. Тут важливо, щоб був лідер. Якщо з'являється лідер, який хоче згуртувати навколо себе, то це вдається. 

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

Все-таки в першу чергу обʼєднує мова та можливість розуміти одне одного і пояснювати свої думки… Більшість українців гуртуються, бо мовний звʼязок — як мінімум, всі хочуть спілкуватися рідною мовою, навіть ті, хто вже добре володіє іншими мовами. Завжди приємно чути рідну мову… Факторів дуже багато. Але в першу чергу це мова, єдиний менталітет. Завжди хочеться, завжди приємно відчути знайому, близьку людину, коли ти спілкуєшся… Ну і місто, навколо мене зараз одні одесити. Люди з мого міста, з якими можемо поговорити, згадати спільних знайомих, хоч і не були знайомі в Одесі… Завжди приємно чути наш менталітет. Європейці вирощені у зовсім інших умовах, у них немає такого розуміння, яке є у нас. Ми виросли в різних реаліях, виросли з різним вихованням. І це змушує нас гуртуватись, щоб відчувати близьких. Людина — це соціальна істота, їй завжди потрібне схвалення, людина, яка її підтримає. 

Чоловік, 23 роки, Одеса → Німеччина

Кого-небудь уявити великою скотинякою і разом бити. Наприклад, депутатів або умовного Шуфрича. Можна це перенести, умовно кажучи, і на сусіда, якщо визнати, що він поганий. Також купою будуть бити. 

Жінка, 47 років, Нова Каховка → Німеччина

Напевно, навколо ненависті до Російської Федерації, до росіян. Це основна причина, чому ми зараз обʼєднані, у нас є спільний ворог. Бажання перемоги — це те, що нас зараз обʼєднує. 

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин

В транспорті, в поїзді ти їдеш, ти чуєш російську мову. І майже у всіх є знаки, наш прапор, або тризуб, або ще щось. Я ношу медальйон, і в мене такі самі обручки з картою України. Майже всі українці носять відзнаки, відзнаки, що вони українці. Воно об'єднує. Ти бачиш: це свій, це не чужий… Тобто об'єднує сам факт українства. І це за кордоном дуже цінно. В Україні я такого до війни майже не відчувала.

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

Є різні бачення у людей, ставлення. Комусь подобається президент, комусь не дуже подобається, хтось там сприймає, що все правильно робить, хтось бачить помилки. А взагалі у всіх одна мета — це наша перемога. Всі чекають нашої перемоги. Тобто всі згуртовані, зациклені тільки на цьому. Навколо перемоги. 

Жінка, 55 років, Маріуполь → Львів

Навколо прагнення миру. І руху до перемоги. Це, напевно, чи не єдиний момент, який нас об'єднує. Все інше, бачення економічного майбутнього України, тобто питання про продаж землі, не продаж землі, про ставлення до можновладців, до влади, однозначно — це ми всі підтримуємо Збройні Сили України. Це недоторкана частина життя українців. Якщо хтось може скептично чи негативно ставитися до територіальних центрів комплектації чи ще щось. Але от до тих, хто безпосередньо на фронті, — це якраз той момент, щодо якого українці однозначно об'єднані. Ми можемо дискутувати щодо статусу російської мови, щодо статусу церков, як я сказав, економічних якихось моментів, політичних, але от у нас є такий, як би, об'єднавчий момент, як Збройні Сили України.

Чоловік, 44 роки, діючий військовий

Я думаю, що перш за все навколо того, щоб не втратити українську ідентичність, наші традиції, нашу культуру, нашу державність. Скажімо так, не втратити український ген. Тобто тут мова стоїть про те, щоб не бути під керівництвом агресора. Це дуже важливо зараз. 

Чоловік, 34 роки, Сєвєродонецьк → Умань

Напевно, щоб не просрати далі. Не просрати далі те, що є.

Чоловік, 31 рік, Мелітополь → Київ

Якби ворог стояв десь під Миколаєвом, то згуртувалися б трішки. А коли він далі, то таке. Гуртуються, коли є безпосередньо загроза життю.

Жінка, 53 роки, демобілізована військова

Мені здається, ще страх того, що воно прийде сюди. Бо вони бачать, що відбувається, і, можливо, вони не хочуть, щоб воно прийшло сюди. Хоча воно долітає, але все одно не так, як там. І вони бояться, що воно прийде сюди. 

Жінка, 50 років, діюча військова

Допомога військовим, як я вже говорила. Допомога матерям, які, наприклад, залишилися без чоловіків, які залишилися з дітьми. 

Жінка, 31 рік, Південне → Лалово

Найбільше гуртуються навколо трагедії, коли потрібна допомога. Це перше, і це про людяність. Але також досить виходить згуртовуватись проти когось. Це якась, можливо, риса українців, що між собою постійно теж сваримося і гуртуємося такими групами. Хтось щось зробив погано, якась людина досить популярна, якийсь лідер думок, то досить класно виходить згуртуватися всім разом проти цієї людини. І захейтити якимось чином. 

Жінка, 25 років, Дніпро → Чернівці

Зараз гуртуються, коли відкриваєш новини, а там голова МСЕК у хабарях. І всі починають хвилями про це обурюватись. Коли резонансні новини, всі якось гуртуються.

Жінка, 32 роки, Дніпро → Івано-Франківськ

Жінки згуртовані, у яких чоловіки служать. Люди ходять до церкви. Так само вони згуртовані. Тобто якась спільна ситуація, якась проблема, вони якось один одного підтримують… Фактор, коли чоловіки тікають від ТЦК. Теж вони згуртовані. Були навіть такі групи в телеграмі, де оці облави люди виставляли. Також люди, бачите, у горі друг другу допомагають. Тому що мета всього цього, з них просто беруть хабарі. І для цього їх виловлюють. 

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія

Ми всі вимушені гуртуватися, навіть якби й не хотіла, внаслідок єдиних таборів, єдиних джоб-центрів тощо. В будь-якому випадку нас всіх спеціально гуртують. 

Чоловік, 23 роки, Одеса → Німеччина

Навколо дому. Збереження місця. Якщо прийде ворог, то єдине, що будуть захищати, — це свій дім… Навколо сім'ї. Сім'ї та близьких.

Чоловік, 28 років, Енергодар → Одеса

Я думаю, що вони об'єднуються навколо своєї родини.

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

Свята, мітинги, події й просто спілкуються між собою. Дуже багато зараз для спілкування груп — для дітей, для дорослих, для навчання. Для чого хочете.

Жінка, 48 років, Нова Каховка → Латвія

Складно сформувати якийсь один загальний термін, тому залежить від рівня освіти. І від потреб тих людей, які це суспільство складають. І кожен раз це буде різний об'єднуючий елемент.

Жінка, 46 років, Нова Каховка → Німеччина

По-перше, коли поверталися з зони бойових дій, допустимо, у відпустку, і в формі — люди намагались незнайомі зробити щось приємне. Допустимо, пропустити вперед у черзі кудись. Щось сказати підбадьорливе. Подякувати. Пару разів було, це навіть я була не в формі, зі шпиталю їхала, в трамваї якась жіночка гучно висловлювала проросійські погляди. Я не можу повз це пройти. Я її напхала, і я була здивована тим, що це було в Одесі й що знайшлися люди, які мене підтримали. 

Жінка, 53 роки, демобілізована військова

Ті, кого я зустрів у Збройних Силах України. Ми всі дуже різні, абсолютно. Я вже не кажу, що ми походимо з різних регіонів. І на особистому рівні часто поза службою ми можемо до піни в роті щось один одному доводити. Але у вирішальний момент, коли ми вже виконуємо службові обов'язки, ми все це забуваємо й об'єднуємось. А із суспільством я трошки зараз менше контактую. Ті ж моменти зі зборами. Коли в найвідповідальніший момент тобі треба, і тобі прилітають донати навіть від абсолютно незнайомих тобі людей.

Чоловік, 44 роки, діючий військовий

В мене дуже багато небайдужих друзів. Багато людей після того, як я долучився до війська, дізналися про це "через три рукостискання", і вони почали мені дзвонити й питати, чим допомогти. Багато людей відгукнулося… Зараз FPV не дають життя. Ти не розумієш, у який момент воно в тебе прилетить, воно безшумне просто. Багато треба засобів захисту від цієї нової зброї. А коштує воно все немалих грошей, і нам люди допомагають. Люди допомагають, ми досить швидко назбирали для того, щоб просто убезпечитися. В принципі я підтримку відчуваю навіть від тих людей, з якими ти спілкуєшся і розумієш, що люди дуже далеко від цього, вони якихось речей не розуміють… Але при цьому вони охоче допомагають. Тому я підтримку відчуваю постійно.

Чоловік, 38 років, діючий військовий

Жінки, які працюють на якихось заходах, посадах, вони навіть самі дзвонять, аби щось допомогти родині, десь соціальні заходи, квитки дітям до театру дістати, до філармонії. Якщо звертаєшся, то нема відмови. Люди розуміють, знижок багато роблять. 

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

Особистий досвід — це похорон загиблих воїнів, коли всі стоять на колінах, коли всі відповідають на “Слава Україні”, прикладають руки до серця. А спостерігаючи за тим, що у світі відчувається, то на початку повномасштабного вторгнення в різних містах Європи були мітинги проукраїнські. Там дуже багато українців виходило, і хоча вони це не пережили, але вони підтримували, намагались підтримати, що ми разом.

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин

Нема солідарності. Я живу в місті Констанца, це місто на 300 тисяч людей, і тут дуже багато українців. І більшість просто живе своє життя. Я дотична до спільноти, одна з тих, хто все організовує, ми об'єдналися невеличкою командою, ми плетемо сітки на вихідних, робимо окопні свічі, збираємо допомогу, купляємо щось, передаємо. І з цих 10 тисяч це до 500 людей буде тих, хто хоч одноразово чимось долучився. Навіть не в грошах справа, а от саме долучився хоч чимось. Тому не відчуваю солідарності.

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

В кожного свої проблеми, свої питання. Чим можу, я допомагаю, підказую, але не можна сказати, що я солідарна чи зі мною солідарні. Ми просто спілкуємось, підтримуємо відносини, але кожен живе своїм життям.

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина

Дівчина була з Миколаєва, розповідала, що Миколаїв дуже сильно бомблять. Дуже багато сиділа без світла. Я розумію, що це правда. Її бомблять, але що вона може сказати про політику? Вона поїхала з Миколаєва, у неї там родичі, вона розповідає, що в Миколаєві погано. Всі інші також розказують, що "я з Херсона, Херсон зараз сильно обстрілюють, в Херсоні зараз дуже погано". Я з ними всіма солідарний, погоджуюсь, що ці міста бомблять. Але теми для розмови я з ними не можу знайти.

Чоловік, 18 років, Київ → Болгарія

Не зовсім. Бо коли я тільки приїхала сюди, тут зовсім інше життя. Навіть не через масштаб міста, просто ситуація, обставини інші. Звісно, усім важко, розумію, що обстрілюють все, але все одно люди в клубах, в ресторанах, мені було спочатку це дуже незрозуміло. 

Жінка, 18 років, Донецьк → Дніпро

На момент повномасштабної війни до мене склалося якесь ставлення. На початку, як я приїхала, ніхто мені не збирався допомагати. І дуже багато я взяла на себе. Я думала розв'язати питання таким чином, що стояти конкретно на своєму, вимагати, наїжджати, а воно так не вийшло. І я знайшла інший вихід. Я почала їм казати: “Ви люди віруючі, ви ходите до церкви. Я приїхала здалека, кинула свій будинок, кинула свою маму, для того, щоб вам допомогти, допоможіть і ви мені”. А на момент повномасштабної війни вже склалось якесь ставлення до мене... Я не знаю, наскільки щиро люди говорять, що "шкода людей, які там". Іноді у мене є сумніви, чи дійсно це так.

Жінка, 55 років, Маріуполь → Львів

З побратимами, з якими я на війні. З волонтерами, які приїжджають. З сімʼєю, яка мене підтримує.

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

З військовими. У мене багато людей, які є моїми побратимами, приятелями, друзями, які до початку війни мали спеціальності, далекі від війни, як і я. Але ті, що пішли добровільно захищати країну, я розумію їхню мотивацію, вони розуміють мою. І у нас така є згуртованість, є організація ветеранів війни і так далі… З волонтерами, з усіма проукраїнськими силами. Тими, хто тримає Україну надлюдськими зусиллями. Більше ні з ким. 

Жінка, 53 роки, демобілізована військова

Якщо брати мій підрозділ, то це ті люди, на яких я можу покластися. Це ті люди, з якими я проводжу більшу частину свого часу, навіть більше, ніж зі своєю родиною. Так, я не можу сказати, що там все гладко, різні ситуації бувають, але ті люди, що мене оточують, це люди, яким я довіряю. Це ті люди, з якими ми сидимо в окопах, і я розумію, що якщо що, не дай Боже, то вони прикриють, і з ними не страшно. Коли вони стоять за мною зі зброєю в руках, то я розумію, що вони мені у спину не вистрілять. Це найголовніше, це найбільша віра… З волонтерами, і то не всіма, а лише “тихим волонтерам”, які не роблять піар на тому, що вони роблять. Вони просто роблять свою роботу тихо, спокійно, прийшли, зробили і не вимагають вдячності. Ось з такими людьми і з простими людьми, що нас оточують, які можуть допомогти просто так.

Жінка, 51 рік, діюча військова

Це, мабуть, побратими. Ще люди, які розуміють, що відбувається, розумні люди, досвідчені. Це люди, які отримують інформацію з різних джерел, перевіряють інформацію. І люди, які дійсно знають, що в Україні війна і від чого вона почалась.

Чоловік, 41 рік, демобілізований військовий

Зараз це люди, які підтримують зі мною звʼязок, творчі люди. Я сам фотограф. І мої колеги мене підтримують. Ми з ними знаходимо спільну мову і спільні погляди у нас.

Чоловік, 26 років, діючий військовий

З людьми, які думають, з людьми, які вчаться, з людьми, які дивляться в майбутнє, навіть не зважаючи на умови, в яких ми зараз всі опинилися. В майбутнє — я маю на увазі, хоча б навіть на тиждень вперед планують щось. Тому що навіть з моїми земляками, так би мовити, я не з усіма згодний. З 2014 року багато всього було, багато люди помилок наробили, потім одумалися. Зрештою, якби я був солідарний з усіма своїми земляками, я б в Київ не приїжджав. Тому я ж кажу, виділити окрему групу людей саме по якихось географічних або таких простих ознаках — ні. Люди, які хочуть розвиватися, дивляться в майбутнє, думають, бачать перспективи.

Чоловік, 38 років, діючий військовий

З місцевими, звідки я родом. Але дуже специфічне місто, тому там не дуже багато людей. Ми якось на одній хвилі, дуже добре.

Чоловік, 28 років, Енергодар → Одеса

Я з задоволенням зустрічаюсь завжди в суботу-неділю з маріупольською групою. Тоді мені просто бальзам на душу. Люди, які пережили те, що я пережила, які сьогодні в тому ж становищі, в якому я знаходжусь. Навіть питання релігії. Ми трошки різні. Якщо ми в церкву ходили раз в рік на Пасху, то тут вони дуже релігійні, дуже віруючі люди. Я намагаюсь не ображати їх. Коли великі свята і вони йдуть до церкви, можуть мене запросити. Для того, щоб не образити їх, я з ними йду в церкву. Щоб не мати до себе негативу... У нас зараз група збирається маріупольська щонеділі. Капеланський батальйон збирає. Там маріупольські капелани, які зараз їздять на передову. Мені дуже подобається. Там немає пресингу. Ти просто розповідаєш про своє життя, як виїжджав з Маріуполя, як сьогодні там на передовій, що там відбувається. Але немає ніякого пресингу.

Жінка, 55 років, Маріуполь → Львів

До речі, щодо земляків. Ті, хто виїхав з Мелітополя, у нас є спільнота, ми спілкуємось, одне одного підтримуємо. І якщо хтось когось не знав, то всі вже одне з одним познайомились, бо земляки. Правда, що біда обʼєднує. Коли комусь якась допомога, всі завжди згуртовуються. У нас навіть є чат окремий мелітопольський, і ми там з хлопцями спілкуємось. І категорії людей зовсім різного віку — від хлопців молодих до старших жінок, і всі одне з одним спілкуються, і я вважаю, що це класно. Так і має бути, бо ця біда обʼєднала, люди одне одного підтримують, де комусь що треба. 

Чоловік, 31 рік, Мелітополь → Київ

В глибині душі я ще солідарна зі своїми громадянами з Дніпра. З земляками. Тому що я все життя жила, і мій досвід все-таки більш підлаштовується під те. Тому що я була повністю російськомовна, я була під владою російського контенту. Але зараз я переїхала в Чернівці, і коли я повертаюся в Дніпро, то інколи мене трошечки дивують погляди мешканців Дніпра. Я вже на автоматі завжди, коли якісь послуги мені надають магазини, таксі, будь-що, транспорт, це має бути українська мова. Тому що це по закону, це не побутова мова. Але мене дивує, що в Дніпрі досить багато в магазині з тобою можуть спілкуватися російською, навіть якщо ти з ними українською. Хоча в житті я російською розмовляю, але в мене інколи прямо на автоматі, я сідаю в таксі, то це завжди має бути “доброго ранку”. Тому що в Чернівцях завжди з тобою розмовляють українською мовою. Тобто, коли я українською першою звертаюся, мені все одно російською відповідають, то... Я вже не відношу себе до цієї спільноти, тому що в мене вже трошки по-інакшому і мене дивує те, як вони себе поводять. Але і тут ще в Чернівцях я не достатньо “як вони”, тому в мене якось “тєрзанія” між одними й іншими… Я з повагою відношусь до тих, хто повністю перейшов на українську мову, хоча я знаю, що вони там завжди російською спілкувалися і це для них не стало якоюсь великою проблемою. І вони там регулярно підтримують якісь українські ініціативи, волонтерять. Ось такі люди, я до них відчуваю симпатію, що вони в своє життя включили переживання не лише за своє конкретне майбутнє, а ще й за майбутнє країни. 

Жінка, 25 років, Дніпро → Чернівці

Напевно, з тими, хто був в ситуаціях, під обстрілами, наприклад. Чисто з мого минулого, яке було, я дуже солідарна. І я думаю, що до мене теж, бо це спільна проблема, досвід, який повторювався не лише у мене. Якщо я кажу, то люди знають, про що я кажу.

Жінка, 18 років, Донецьк → Дніпро

Солідарність з людьми, які, перш за все, ВПО, які теж через агресора позбулися свого житла, майна. 

Чоловік, 34 роки, Сєвєродонецьк → Умань

Зараз, напевно, з військовими. Конкретно я можу зазначити, оскільки спілкуюся з даним батальйоном, це тактична група “Реванш”. Ось там багато моїх знайомих, це як управління розвідки. З ними відчуваю найбільшу солідарність, і в принципі з усіма підрозділами армії. В першу чергу думаю саме про них і розумію, як вони в тих чи інших випадках себе поводять… Відчуваю солідарність з тими, хто поїхав в Україну далі, в інші міста. Але є багато людей, які залишились, які просто очікують, поки прийде Росія. З ними ніякої солідарності не можу відчувати.

Чоловік, 23 роки, Селидове → Дніпро

Я відчуваю солідарність із людьми, які постраждали від війни, які виїхали з окупованих територій. З військовими, бо вони нас захищають третій рік і, попри, все залишаються на позиціях і продовжують вести оборону. З людьми, які працюють на перемогу, з волонтерами. З журналістами, які висвітлюють це. З тими, хто нам допомагає з-за кордону, гуманітарку везе.

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин

Я віруюча людина і багато діяльності різноманітної провожу в церкві, то мені здається, поки що якраз це середовище для мене найближче.

Жінка, 31 рік, Південне → Лалово

З тими українцями, які налаштовані на українізацію. Ідентифікують себе українцями. З тими, які намагаються щось робити для країни і для людей, і для себе, звісно. З тими, хто в принципі не порушує закон, не дає хабарі.

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

Я особисто з проукраїнцями.

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

Я в будь-якому випадку відчуваю, позиціоную себе як українка, як громадянка України. Не громадянка Словаччини, не громадянка члена Євросоюзу. Я все-таки ототожнюю себе з українською нацією, з Україною як країною. Не з Росією, не зі Словаччиною. Все-таки для мене Україна є моїм корінням. 

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина

Можливо, це спільноти багатодітних жінок. Не всі, тому що багатодітні жінки різні, вони мені не всі подобаються. Тобто це все одно люди, які підходять по цінностях. Це може бути спільнота спеціалістів краси, але, знову ж таки, які мені підходять по цінностях. Не знаю, спільнота підприємців, які мені підходять по цінностях. Тобто це від цінностей... Цінності — це толерантність, усвідомлене ставлення до життя, це постійне навчання та вдосконалення, це не робити шкоди людині, яка поряд, заробляти, не зупинятися, вдосконалювати себе. Давати найкраще своїм дітям.

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія

Це має бути мистецтво, бо я сама з цієї сфери. Люди мистецтва, які теж страждають, бо деякі їх називають зрадниками. А деякі дуже відстоюють Україну і українську мову в пісні. 

Жінка, 41 рік, Київ → Литва

З моїми друзями. Зараз дуже багато людей з мого класу також вчаться за кордоном в різних країнах. І ми розмовляємо на одну і ту саму тему, ми розуміємо, як і що ми хочемо. Так сталося, що я закінчив школу з медичним ухилом, і більшість моїх друзів зараз також навчаються чи на першому курсі чи, як я, на нульовому, у різних медичних університетах. Достатньо цікаво з ними розмовляти.

Чоловік, 18 років, Київ → Болгарія

Я спілкуюсь з людьми з Одеси, ми всі відносно проросійські. Я можу зрозуміти, чим виправдана російська агресія, які були передумови. Можливо, заходи були вжиті занадто різкі і, звичайно, крові занадто багато у зв'язку з тим, що сталося. Але я можу зрозуміти як російську, так і українську позицію, мені зрозуміло, через що ця агресія почалась. Але не сказати, що я не солідарний з українцями, які зараз в Україні ненавидять росіян. Можливо, це не солідарність, але я повністю їх розумію. Я не можу сказати, що я з ними не згоден. Я їх розумію, і розумію, що в їхніх обставинах думати інакше неможливо. І був би я з ними, я був би солідарний. Я розумію, що вони теж праві, просто у своїй ситуації... Одесити. Рідні люди, рідні одесити. Все-таки це сильно згуртовує. Ми всі рідні в одному інфополі. Ми всі чули ті самі риторики. Ми всі памʼятаємо певні події в Україні, як горів Дім профспілок. Це критерій одеситів. Українці розʼєднані, а ось одесити… Можливо, з росіянами. Я вже допускаю, що на мене та ж пропаганда, вплив мого батька. Тому зараз можу сумніватися. До того ж росіяни, яких памʼятає мій батько, були ще радянськими людьми Росії. І росіяни, які там зараз живуть, це зовсім інші люди з іншими світами, устроями в голові.

Чоловік, 23 роки, Одеса → Німеччина

Це мрія, щоб наш народ був об'єднаний так, як він був об'єднаний за часів УПА. 

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

Мені здається обʼєднує, бо для багатьох є спільна ціль. Зібрати на донати, зібрати на захист, зібрати на медикаменти… Позиція щодо Росії, країни терористів, країни загарбників... Ставлення до Росії негативне з усіх сторін.

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина

Наприклад, коли вся Україна збирала на супутник. Всі обʼєднались, щоб купити супутник, щоб ЗСУ було легше отримувати розвіддані. Або коли всі обʼєднуються навколо якогось великого збору. Здається, після блекауту всі разом збирали на дрони, щоб помститися росіянам. Знову ж таки, це тема помсти. Тема того, що ми допомагаємо знищити їх, відсунути все це від себе. Це обʼєднує.

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин

По-перше, дух вільний, свобода. Немає такого, як за радянських часів, коли за тунеядство могли посадити. Хочеш працюй, хочеш не працюй, хочеш щось відкривай, розвивайся. Так, багато служб, таких як податкова, і закони поробили, що багато сходинок роблять, що б'ють по руках, по ногах і зв'язують. Але в нас такий народ, що обходить, розвивається, свобода слова.

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

Мені здається, що об'єднують в кінцевому випадку якісь загальнолюдські цінності. 

Жінка, 53 роки, демобілізована військова

Багатьох людей обʼєднує злість. Коли ти втратив близьку людину і нічого не можеш зробити, але хоча б своєю допомогою військовим, фінансово, продуктами, морально, це теж обʼєднує. Ця злість на противника, це великий плюс в обʼєднанні людей. Коли ти борешся проти когось, це один з факторів обʼєднання... Найголовніше — це віра, що все буде добре, нас не мають зламати. Ми ні на кого не нападали, ми просто жили, нам було комфортно. Просто прийшли люди, які принесли нам горе, нещастя. Це і обʼєднує... І віра в те, що коли багато, то важче зламати. Віник важко зламати, а прутик дуже легко.

Жінка, 51 рік, діюча військова

Зараз це актуальний момент. Це ТЦК, ви самі розумієте, і це свавілля. Люди групами обʼєднуються та намагаються одне одного захистити.

Чоловік, 31 рік, Мелітополь → Київ

Об'єднує недовіра до влади народу.

Чоловік, 28 років, Енергодар → Одеса 

Якісь моменти на початку, коли це все активно почалось, люди обʼєднувались, бо шукали підтримки одне в одного, допомоги, підказки. Бо коли ти їдеш з натовпом і не знаєш, що буде далі, то ти шукаєш підтримки у тих, хто поруч, радишся, питаєш, цікавишся. 

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина

25-го числа 22-го року, почувши, що було в Бучі, в Ірпені, ми в будинку кинули клич, що організуймо бомбосховище. Я була приємно здивована, що майже всі вийшли й почали облаштовувати, зносити воду, протигази, якісь дивани, пледи, вогнегасники, лампи, лопати, все зносили. Облаштовували місця, де можна бути сховатись, збирали якісь речі, кудись надсилали. Було дуже приємно і постійно питали, яка допомога потрібна нам, військовим. Люди просто так збирали, все віддавали, привозили без проблем, готували їжу, це реально було круто. 

Жінка, 51 рік, діюча військова

Перше, це коли почалась повномасштабна війна і коли нам довелось поїхати з дому. Це почуття, що ми одна родина, ми як брати.... Ми у меншості, але на нас напали, на нас почали тиснути, і ми почали обʼєднуватись. Зрозуміло, що не всі. Але мені здається, що це якось грає на підсвідомому рівні. Коли починають тиснути, люди обʼєднуються. А до цього ніхто нікому не брат, не сват. 

Чоловік, 31 рік, Мелітополь → Київ

Навколо біди. Коли страшне щось стається. Спочатку це загалом повномасштабне вторгнення, потім куди прилетіло — там люди якось об'єднуються, допомагають. Приклад — це Охматдит. Люди вибудовуються в черги, розбирають завали й тому подібне... Навколо біди єднаються.

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

Ми бачимо об'єднання, коли день незалежності, день прапора, коли ланцюг будуємо з прапором до Потьомкінських сходів. 

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

Перед початком повномасштабної війни по всій Україні проходили антивоєнні марші. Тоді я на один день приїжджав в Дніпро, щоб брати участь в тому марші. І ми великою кількістю людей проходили прямо по дорозі проспекту центрального. І відчувалось згуртування, що кожен з тих людей готовий робити щось в випадку, якщо станеться повномасштабна війна.

Чоловік, 23 роки, Селидове → Дніпро

Об'єднує, коли щось дуже емоційне, якась подія стається. Наприклад, сьогодні був радіодиктант, і дуже багато українців приєдналися. Свідома об'єднуюча функція спрацювала. Емоційні якісь речі. Бо якщо десь щось стається дуже страшне, то всі зразу піднімаються і починають щось робити... Мабуть, це або трагедія, або якісь перемоги. Бо коли були Олімпійські ігри і футбол, одразу всі на піднятому настрої. Якісь і перемоги, і поразки. Оце об'єднувало.

Жінка, 32 роки, Дніпро → Івано-Франківськ

Об'єднати всіх можна перемогою. Але знову ж, перемога якою ціною?

Чоловік, 43 роки, діючий військовий 

Але найбільш об'єднуючим фактором буде фактор перемоги. Потім така ейфорія. Але до цього ще далеко, я не знаю, що зараз можна зробити, щоб люди більше об'єдналися для досягнення цієї мети.

Жінка, 53 роки, демобілізована військова

Я думаю, всіх об'єднає сильна, незалежна, унітарна Україна. Я думаю, що перше — якщо ми здобудемо перемогу… Якщо Україна стане незалежною і буде сильною, я думаю, це сильно об'єднає українців, повернеться більшість, хто з України поїхав. Вони повернуться тоді, коли Україна буде сильнішою, незалежною і безпечною. Не буде залежати від своїх сусідів.

Чоловік, 41 рік, демобілізований військовий

Я думаю, що об'єднає нас ставлення до нашої армії. Я розумію, що нам треба сильна армія назавжди, як Ізраїлю, і я б об'єднувала людей саме тим, що люди мають спільне, вони мають якось захищати свою країну. Як приклад Ізраїля, коли навіть дівчата молоді не самі від себе це роблять, це державна програма, це державна ціль, державна політика, яка на це направлена. Як би нам прикро не було, я розумію, що не ми одні будемо захищати цю країну, якщо ми хочемо встояти. Нам треба буде, щоб наші діти, наші внуки були готові, але не одними лозунгами, а практично, щоб вони були підготовлені. Це має об'єднувати, коли разом ми стоїмо за те, щоб захистити цю землю, тому що якщо ми разом не захистимо, вона перестане існувати, й все, нас поглине ця величезна держава, що біля нас. Це ставлення до армії й ставлення до свого, щоб діти розуміли з дитинства.

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

Українці мають включитися всі. Навіть на такому рівні, як не заважати декомунізувати вулиці їхніх населених пунктів або не заважати ліквідації московської церкви. Навіть на таких рівнях українці мають консолідуватися. Я вже не кажу про якісь більш важливі й глобальні моменти, як долучення до Сил оборони, якщо не безпосередньо вступаючи до Збройних Сил України, то економічно, на рівні волонтерства чи донатів. Тобто це має бути реально всенародний рух до перемоги, не просто про мрії про перемогу. А це мають бути безпосередні дії кожного. Від малого до великого. Велике, це безпосередньо вступ до Збройних Сил України. Від малого — це донат чи просто політична активність. 

Чоловік, 44 роки, діючий військовий

Відновлення України, розбудова того, що знищено, втрачено. Це дуже може об'єднати. Бо гуртом, коли люди щось роблять, спільне, хороше, це зближує… Я маю на увазі фізичну розбудову. Хтось фахівець, якийсь архітектор, хтось каміння таскає, хтось робить дизайн інтер'єру, хтось планує нові міста. Відновлення домівок людей, які втратили все. Відновлення наших міст і селищ. Це може об'єднати.

Жінка, 53 роки, демобілізована військова

Це побудова військових елементів, зброї, людей якимось чином задіювати у військовому виробництві. На найближчі десь років 10, я думаю, це б спрацювало.

Жінка, 46 років, Нова Каховка → Німеччина

Однозначно ті, хто лишився в Україні, обʼєднаються у відновленні країни, в піднятті її економіки. Це основне, що може обʼєднати… Обʼєднати українців треба у відновленні країни. Це найголовніше, що може обʼєднати українців. Навіть релігія не обʼєднає. Обʼєднання своїх рідних, відновлення рідних міст, країн, сімей… Коли люди, які не бачилися роками, друзі, брати, сестри, сімʼї, які були вимушені не бачитись роками, зустрінуться, я думаю, що зацікавленість, солідарність одне одного одразу зростуть… Ось це обʼєднає більше, ніж будь-що ще, українців назад. І відновить солідарність між тими, хто один кричав “слава Росії”, “слава Україні”, і вони бились лобами до крові. І я впевнений, що ці люди обʼєднаються, коли буде питання про відновлення свого рідного міста. І буде стояти питання спільної мети. 

Чоловік, 23 роки, Одеса → Німеччина

Перше — це припинення війни. Після припинення війни далі вже можна питати про обʼєднання народу… Напевно, відродження країни. Вона зараз вже на межі.

Чоловік, 26 років, діючий військовий

Я думаю, що перш за все ідея відбудови, ідея розвитку країни. Але для цього спочатку має закінчитись війна. А потім, я думаю, що має бути якась програма, яка має відновлювати країну з залученням спеціалістів, з залученням інвесторів… Єднання полягає в тому, що все задля розквіту України, задля того, щоб ми не втратили і тих громадян, які знаходяться тут зараз. А це має бути підвищення і рівня життя в Україні, зростання економіки, розквіт її. Для того, щоб наші спеціалісти лишилися тут для нас.

Чоловік, 34 роки, Сєвєродонецьк → Умань

Найголовніше — нам потрібно закінчити війну, перемогти і почати відбудовувати те, що нам зруйнували. Робочі місця — це найголовніше. Бо коли у людей є робота, достойна зарплата, розуміння, стабільність у завтрашньому дні — це найголовніше… Поява робочих місць, достойна зарплата, бо люди, що побували у Європі та повернулись до України, зрозуміли, що не все там так добре, як нам розповідали. Коли ти побачив медицину, банківське обслуговування, то у нас краще, і після того, як ми переможемо, у нас все це буде далі розвиватись. 

Жінка, 51 рік, діюча військова

Повинен бути захист соціального населення, тобто піднімати освіту, піднімати заробітню платню вчителям, медичному персоналу. Знову ж таки, повинні працювати всі органи, захист соціального населення, тобто людина повинна знати, що вона працює і в неї завтра є захист… Економіка повинна почати якось, більше мита на зарубіжні товари, а більше якості й менше мита на своє… Можна піднімати виробництво, позабирати те, що розпродали, з приватної власності. 

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

Я вважаю, що потрібно українцям дати можливість заробляти гроші. Багаті люди більш щасливі й більш толерантні. І ось тоді все буде добре. Коли людина не може собі нормальний одяг придбати, не може їсти нормальну, здорову їжу, у неї в мозку не дуже позитивні зміни відбуваються, вона стає агресивною. Це навіть просто на рівні фізичних інстинктів. Їм потрібно дати можливість заробляти. Мало того, щоб суспільство показувало, що заробляти — це круто, заробляти — це класно… Якщо в українців будуть гроші, в них буде робота, буде стабільність, то все буде добре, але мало того, щоб воно просто було. І їм потрібно показати, мабуть, що бути багатим — це добре, а не навпаки. Нам показують різних олігархів, це ж так само, як при комунізмі, — кажуть "ось вони погані, в них багато грошей". І так людина розуміє, тобто багаті — це погано, всі багаті крадуть і так далі. Такі подвійні стандарти у нас в державі.

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія

Підняття галузей, які зараз постраждали, які виводили нашу країну на досить солідний рівень, коли з нами рахувалися більш розвинуті країни. Ставати цінними не тільки ресурсами, а й мізками, своїми знаннями, своїм досвідом. У нас дуже освічене населення. Людський ресурс майже не вичерпний. Можна вирощувати такі кадри, що просто... До того ж досить невисокий запит на середню зарплату за цю роботу. Це все при, скажімо так, при нормальній підтримці і нормальному менеджменті цього всього може дати нам нормальний поштовх для економічного розвитку, і досить швидкого. 

Чоловік, 38 років, діючий військовий

Я думаю, що пріоритетні реформи будуть об'єднувати. Якщо ти будеш помічати, що пункти реформ спрямовані на розвиток, на благо, то вони будуть дійсно об'єднувати. Але коли люди будуть відчувати дійсно себе в безпеці, економічно також в безпеці, відчувати якусь підтримку від влади, то я думаю, що вони також будуть підтримувати і реформи, якщо вони з мудрістю сформовані і на благо країни. Як і раніше реформи здебільшого об'єднували, а не роз'єднували людей. 

Жінка, 31 рік, Південне → Лалово

Боротьба з корупцією, всі відносяться до цього однаково негативно. 

Жінка, 55, Маріуполь → Львів

Так, щоб прямо об'єднувало це, щоб ми бачили, що є зміни в позитивну сторону. Саджають корупціонерів за якісь злочини, а не просто справи заминають, а дійсно, є справедливість. Таке об'єднує… Об'єднає, якщо [влада] буде давати результат. Якщо дійсно будуть нові люди, які будуть робити, а не що ми будемо бачити перетасовку кадрів, які звідти пішли туди, а теж саме залишилося. Якщо воно буде мати результат і будуть якісь дії, тоді так — буде об'єднувати.

Жінка, 32, Дніпро → Івано-Франківськ

Мені було б приємно і зрозуміло якби місцеві вибори вигравали люди з бойовим досвідом. У нас же там не всі просто солдафони. У нас там багато людей мають вищу освіту. В мене був в моєму підрозділі кулеметник геніальний, він — орнітолог. Він там стільки розказував про цих вухастих сов, я стільки інформації в житті... Ви розумієте, люди різні там, дуже різні. Є там і моряки, до речі, також. У нас були добровольці, і інженери, і будівельник мостів. У нас людина, яка ще вітрові електростанції, унікальні робив чертежі. Багато фахівців, які можуть принести користь країні, які пройшли війну і які, розумієте, вони гідні того, щоб у своїх містах бути владою. Може, якщо оберуть саме людей з бойовим досвідом, якось це зрушиться. Бо там більшість людей знає, за що вони воюють.

Жінка, 53 роки, демобілізована військова

Я думаю, обʼєднати може розгляд всього парламенту, кого на кол, кого куди. Щоб кожному було по своїх заслугах. Повна зачистка, коротше.

Чоловік, 31 рік, Мелітополь → Київ

В першу чергу влада, яка має переглянути своє ставлення до населення. Але без нашої допомоги, без нашого втручання, звичайних громадян, військових, без нашої думки влада не зрушить з місця. 

Чоловік, 26 років, діючий військовий

Висвітлення правди. Я розумію, що всю правду не можливо казати під час війни, але все ж таки реальність — не "два-три тижні", не якісь рожеві окуляри, а реальність.

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

Дуже багато дітей, людей без сім'ї залишиться, дуже багато військових, яким необхідна буде реабілітація якась. І це в будь-якому випадку об'єднає українців.

Чоловік, 23 роки, Селидове → Дніпро

Допомога військовим. Особливо після війни, бо ми всі їх поважаємо, бо вони нас захищають. Тому це буде ключове, на що люди будуть звертати увагу. Спільною буде тема допомоги, допомога, реабілітація, їхній психологічний стан... І допомога людям, що залишились без нічого. Бо, переїхавши у інше місто, вони нічого не мають. 

Жінка, 18 років, Донецьк → Дніпро

Я вважаю, що рівень солідарності буде збережений тоді, коли буде на найвищому рівні інклюзивність. Тобто для всіх буде все в однакових умовах. В Чернівцях реально гірше в плані урбанізму. Тут жахливі дороги, постійно з водопостачанням проблеми. І коли ми спілкуємося про це з мешканцями Чернівців, в них така думка, що це тому, що у вас на сході України живуть люди під російським впливом. І їм потрібно було, щоб вони полюбили українське і в Маріуполь вкладали багато грошей, щоб це стало класне місто, щоб люди знали, що це українська влада зробила класні дороги, все там відбудувала. І у чернівчан є на це трошечки образа, бо на них нічого не давали, тому що тут і так люди люблять українське і не треба, щоб вони прихильність свою до України проявляли. Тому на цьому фоні ставлення одне до одного українців може бути не дуже дружнє. Тоді, коли це буде все рівне, коли буде розуміння, що, можливо, в якихось містах треба буде більше, тому що там більше є проблем відбудовувати. І ось якщо у всіх буде там все на одному рівні в плані благоустрою, от мені здається, тоді вже можна думати про те, що почала з'являтися якась солідарність. А так, коли у людей різні умови абсолютно в містах, складно буде говорити про якусь солідарність.

Жінка, 25 років, Дніпро → Чернівці 

Коли повертатися будуть жінки з дітьми, які поїхали туди рятувати дітей від війни — було б чудово, якби вони повернулися. Але, на жаль, я не думаю, що всі повернуться. Бо там вже діти інтегрувалися в їх простір, у них і можливість залишитися. Але якщо ці люди будуть повертатися, це чудово, я думаю, що люди будуть сприймати це позитивно, бо це наші люди, наші громадяни. А от чоловіки, які там відсиджувались, я думаю, що це викличе велику таку, знаєте, хвилю негатива... Навіть якщо їх родина повернеться, до них буде ставлення негативне, бо вони кинули країну під час важких випробувань. Я не знаю, я сама не знаю, чи буду я вітатися зі своїми знайомими, з якими було там багато чого хорошого згадати, але які поїхали. Діти повертаються, жінки — добре, чоловіки — вони боягузи, ухилянти і не гідні носити ім'я чоловіка, на мій погляд.

Жінка, 53 роки, демобілізована військова

Однозначно обʼєднувати. Як мінімум, багато людей захоче повернутись. Може, не всі, але багато людей мріють повернутися додому... Багато хто прагне і сумує за рідним містом, рідним домом. 

Чоловік, 23 роки, Одеса → Німеччина

Найголовніша тема — це майбутнє дітей українських. Ось це може якось об'єднати. Молодь, діти, як складеться їх майбутнє. Більше нічого. Все інше у нас викликає тільки розлад і сварки.

Жінка, 61 рік, Запоріжжя → Болгарія

Мігранти — дивлячись, з яких країн. Бо у цій війні ми побачили, хто допомагає країні-агресору, хто допомагає нашій країні. Тому тут питання міграції теж стоїть. З однієї сторони, мігранти до 2014 року навчались у нас в коледжах медичних, будівельних. Якби це відновити, це тільки б обʼєднувало.

Чоловік, 26 років, діючий військовий

Більше українізації треба, але плавної. Плавно, потихеньку, але ти починаєш плавно і до кінця вижимати. А якщо ми одною ногою стали, а потім знову назад, вже полетіли на інше питання, будемо гроші просто списувати… Освіта, щоб її контролювали, бо ту історію бідну переписують стільки разів. Я вважаю, що тільки якщо почне працювати закон на українізацію, і буде, може, навіть робити якесь заохочення. Якщо магазин робить знижку на українські товари, якщо ти заходиш і купуєш своє. І якщо ти спілкуєшся українською, тобі буде 30% знижка. Тобто щоб люди побачили, що я вивчу, мені буде тут блага… Це повинна бути українізація, але поступово, не то, щоб завтра там бах — і воно ще більше озлобить, а поступово, плавно, але до кінця. Оце буде найрозумніший вихід.

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

Це логічно — українців об'єднати навколо України. Я думаю, що це не може бути виконано без втручання держави. Я виросла на всьому російському, російська культура. Я не знаю української культури як такої, крім народних якихось. Але коли мені відкривають це відродження, я нікого там не знаю. Я їх не знаю. Нас не вчили цього… Я побачила в Німеччині, що в них 16 земель, це абсолютно різні мови. Вони мені відкрили очі на те, що от у нас деколи “я не розмовляю українською, тому що я не хочу її там псувати”... В Німеччині ми просто стикнулися з тим, що кожна земля має свій діалект. І вони цим пишаються, що кожна земля має свій діалект… У нас є меншовартість. Я б об'єднувала людей для того, щоб позбутися оцієї колоніальної меншовартості. Хоча тут треба мати баланс, щоб не впасти, як ті самі німці, в інший бік, щоб не стати великими. Ми просто маємо розвивати свою українську культуру, тому що вона нам дана. Як мені сказав один колись іноземець: “Слухайте, якщо українцям не потрібна мова і культура, то кому вона нафіг потрібна?” 

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

Я думаю, тут треба тільки дипломатичним шляхом це робити. У нас групи маріупольські є. Дуже багато хто сам перейшов на українську мову. Я думаю, що ті, хто вірить в Україну, ті, хто чекає перемоги, вони самі почнуть переходити на українську мову. Не треба тут нікого давити й це насильно нав'язувати… Я розумію, що є українська мова і державна мова наша тільки українська. А водночас треба перехідний період. Треба дати час… От Німеччина зараз, скільки людей поїхало, з чого вони почали? Вони платять людям гроші за те, що люди вивчають їх державну мову. Зробити це в Україні, щоб були безкоштовні курси української мови, а тоді вже дати перехідний період, щоб люди змогли перейти. 

Жінка, 55 років, Маріуполь → Львів

Напевно, політики мають подавати приклад, але це залежить від кожного. Якщо ти не захочеш перейти на українську мову чи підтримувати українську культуру, то навряд щось буде змінюватись. Але політики мають показувати приклад, вони мають говорити людям, що це правильно, так треба робити, і самим це виконувати. Коли люди будуть бачити, що це дійсно правильно, будуть намагатись теж це робити.

Чоловік, 20, Миколаїв → Тульчин

Спільна ідея — це збереження традицій. Я вважаю, що українські традиції дуже важливі. У кожного народу є свої традиції, кожен народ по-своєму дотримується... Це дійсно ті елементи, які нагадують нам, хто ми є за національністю. І ця культура може і обʼєднувати, і зберігати це все.

Чоловік, 31 рік, Мелітополь → Київ

Мені в голову приходить фільм про співака українського. Це теж про культуру, про культурне надбання — "от наше, таке гарне, таке красиве, українське". І коли про це почали в усіх кінотеатрах розповідати, і люди ходили, і прямо багато дивилися, почали слухати потім пісні. Це приклад того, як подається українське, але воно подається досить сучасно, так що всім це цікаво. Це не як якась нудна історія. Це теж може об'єднувати.

Жінка, 25 років, Дніпро → Чернівці

Дуже серйозну роботу проводити над відновленням нашого історичного коріння. Козацтво, піднімати спогади про наше військове минуле, воно досить солідне. Тому що українське військо завжди було такою силою, з якою рахувалися в Європі і в Росії. Це духовний бекграунд, який можемо підняти. Треба згадувати наше коріння. Два фактори — духовний і економічний. Духовний підніме рівень відчуття особистої гідності, а економічний дозволить на цьому підґрунті вирватися вперед.

Чоловік, 38 років, діючий військовий

Більшу частину [питання мови], все ж таки, думаю, об'єднувати. Звичайно, яке б це питання не було, певна частина людей буде не погоджуватись. Не можливо, щоб всі погоджувалися із прийняттям того чи іншого рішення. Питання, що стосовно української мови після того, що вже багато років відбувається, і війна, і так далі, то, думаю, що більша частина України підтримає. Підтримає питання стосовно провадження української мови. Я, наприклад, підтримую те, щоб в школах, навчальних закладах спілкувалися українською мовою. Це класно, коли в Україні людина може спілкуватися українською мовою… Вважаю, в тій країні, в якій ти проживаєш, ти повинен і розуміти, і читати, і писати, і спілкуватися вільно українською мовою. Тому що ті, які зовсім не підтримують і яким дуже складно живеться взагалі з цим моментом, що хочуть більш українізувати Україну, то нехай їдуть в ті країни, в яких їм буде комфортніше. Тому що куди б ми не поїхали — Німеччина, Франція — це нормально, коли там німецька мова, коли там французька, і ми вивчаємо ту мову. І явно підтримувати спілкування російською мовою, наприклад в навчальних закладах, і говорити, що "ні, а мені так зручніше". Ми проживаємо в Україні, це нормально, коли люди повинні вивчати українську мову і нею спілкуватись. 

Жінка, 31 рік, Південне → Лалово

Я тут побачила, що діти не розуміють російської. Вони не розуміють. Я до них звертаюся російською. Мало таких дітей українських, але вони є. І оце я б бачила в цьому.

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

Питання релігії, мені здається, буде об'єднувати, тому що навіть якщо говорити про Закарпаття. Тут ми зараз не говоримо про українську православну російського спрямування, яка вже наразі не функціонує і взагалі заборонена. Але питання релігії, мені здається, все ж таки воно об'єднує. І все більше і більше це помічається. Особливо як почалася війна, і віра, і релігія в цей момент об'єднані. Тому що дуже багато допомоги було, незалежно від того, якої ти віри, релігії, від різних церков. І дійсно це об'єднувало, і це підтримувало, і це допомагало. В нашому селі, де я проживаю, тут і православна, і католицька, і греко-римська, тут різні. І всі одне одному допомагали.

Жінка, 31 рік, Південне → Лалово

Якщо московський патріархат все ж таки з кінцями піде і люди перестануть туди ходити, то більше об’єднає. Бо більшість у нас за православну церкву, тому релігія більше об'єднує Україну.

Жінка, 32 роки, Дніпро → Івано-Франківськ

Якщо ми переходимо і все робимо в українську православну церкву, то жодного московського патріархату не повинно бути. 

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

Питання релігії — така чутлива тема, але все ж таки, зрештою, більшість українців — це християни… Але мені здається, вона все ж таки буде якось більш єднати людей. Хоча в нас в Україні є різні напрямки, хто в що вірить, різні релігії є. 

Чоловік, 34 роки, Сєвєродонецьк → Умань

Я дуже віруюча людина, але ставлюся з повагою і з інтересом до інших людей. Тому, мені здається, це не було б питанням. Ну, до тих пір, поки не торкаються мене.

Чоловік, 28 років, Енергодар → Одеса

Мені здається, що зараз релігія якось більше на задній план іде. Якщо у людей будуть гроші, їм буде чим зайнятися, то питання релігії не будуть роз'єднувати. Тобто в багатих суспільствах це питання не роз'єднує. І навпаки, в бідних суспільствах вони там йдуть і воюють за релігію.

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія

Я думаю, що людей з однією релігією, їх буде об'єднувати. Якщо хтось дотримується інших релігій, це буде роз'єднувати різних представників різних релігій.

Чоловік, 23 роки, Селидове → Дніпро

Перестати казати, що між нами є якісь розбіжності. Якщо є проблема і ми про неї говоримо постійно, весь час про неї пишемо, це неправильно. Ось у нас — "треба обʼєднувати". Не треба нас обʼєднувати. Ми й так єдині, якщо про це не говорити всюди. Я вважаю, що через те, що ми про це забагато говоримо, ми говоримо про це постійно і всюди. Я тільки й чую — ось нас розʼєднує. Та нічого нас не розʼєднує, ми єдині. І ті, хто приїдуть, і ті, хто поїдуть, і ті, хто залишиться. Ми єдині, якщо не робити з цього трагедію. Бо будь-яке питання викликає коментарі, і чим більше коментарів — тим більше ми зариваємось у цей сніжний ком.

Жінка, 48 років, Нова Каховка → Латвія

Я думаю, що мають бути якісь державні програми, які будуть спрямовані на об'єднання людей.

Чоловік, 23 роки, Селидове → Дніпро

Якось розмовляти більше. Більше діалогів створювати. 

Чоловік, 26 років, діючий військовий

​​Це як граната сповільненої дії, знаєте, в якийсь момент вона може просто вибухнути.

Жінка, 51 рік, діюча військова

Роз'єднує в першу чергу сам стан війни, постійне психоемоційне напруження, люди втомлені.

Жінка, 41 рік, Одеса → Румунія

Роз'єднує — погані новини з фронту. Погані новини, важкі ситуації. Це і демотивує людей. А причини цих поганих новин, вони дуже різноманітні. Наприклад, невизначеність, недостатній об'єм допомоги.

Чоловік, 38 років, діючий військовий

Немає достатньої кількості психологів, достатньої кількості кваліфікованої психологічної підтримки. Це було і до повномасштабного вторгнення, з 14-го року. І ці люди, які приходять з війни, вони себе не можуть знайти. Плюс проблема в тому, що вони все це бачили, якось з тим теж потрібно працювати, а допомоги немає. Це реальні проблеми. 

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія

Зараз ті думки, які до цього були не такими значущими, дійсно змушують людей буквально битися одне з одним. Але це не у всіх. Я би сказав, що з часом це відходить, аніж набирає обертів. Люди розуміють, що за великим рахунком один народ і це все політика, яка залізла у наше життя.

Чоловік, 23 роки, Одеса → Німеччина

Напевно, через довгі язики. Бо хтось не так висловився, хтось не так подумав, хтось не там десь щось сказав. У нас в країні немає свободи поглядів. Якщо колись, в якісь роки вона ще існувала, то у ці роки вже ні. Кожен має дотримуватись поглядів, які підходять всім.

Чоловік, 26 років, діючий військовий

[Українці, які перебувають в Україні] не були в моїй шкурі, я не була в їхній. Як людині зрозуміти мене, якщо вона не знає, як це. Вона ж бачить тільки, що я поїхала в Париж. А те, що для того, щоб поїхати в Париж, я працюю з 8 до 8 години. І я до ранку можу не заснути тільки через одну причину, бо я боюся, що залишуся завтра без роботи, мені не буде чим платити за квартиру. Або потрібно йти завтра у клініку і спілкуватися з лікарем, який не розмовляє твоєю мовою… Я зараз багато своїм подругам дзвоню, вони кажуть: ти мене не зрозумієш, у тебе все добре. Але з них ніхто не думає, що нам теж. По-іншому, звичайно, у нас не літають ракети, ми не боїмося, у нас не кричать сирени, але я приїхала в іншу країну, маючи при собі один чемодан, в якому було саме необхідне.

Жінка, 48 років, Нова Каховка → Латвія

Простий приклад — це щодо чоловічого населення українського і в Україні, і за кордоном. Хтось з чоловіків воює на передовій, а хтось відсиджується. Ця позиція щодо воєнних дій, участі в цьому всьому. Спочатку багато хто йшов добровільно, потім цей запал у людей поступово сходив нанівець, зараз у примусовому порядку забирають, відправляються. Я часто читаю коментарі і бачу, як люди діляться на два табори: у кого рідні служать, чоловіки, сини, батьки, рідні якісь, і ті, у кого ховаються щодо служби і захисту своєї країни. Я десь прочитала нещодавно, що краще живий ухилянт, ніж в армії, але мертвий. Я не знаю. Мені здається, є позиція щодо захисту країни, що хтось захищає, а хтось відсиджується. Ця позиція може розділяти українців на різні табори.

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина

Мобілізація, мова, той факт, що одні поїхали, інші залишились. Це озлобленість.

Жінка, 41, Київ → Литва

Після війни може статися таке, що люди, які прийдуть з війни, і люди, які не воювали. Це може бути роз'єднання людей, які були під час війни в різних місцях. 

Жінка, 61 рік, Запоріжжя → Болгарія 

Зараз більше все ж таки осуд до них, в Одесі живуть, наче і нічого не відбувається. Я коли приїжджаю і це бачу, особливо коли перший раз приїжджав бувало, то дуже впадає в очі. Якось це дисонує з тим, що я бачу, з тим, що я знаю, чую і як живуть люди в Одесі. 

Чоловік, 31 рік, діючий військовий

Розʼєднує, коли одних поставили у певні рамки і заборонили їм виконувати будь-які дії. Одні люди можуть виїжджати, інші не можуть виїжджати. Одні змогли заплатити гроші, отримати довідку, що вони хворі, інваліди і все інше, а в інших хворих, у яких грошей немає, їх забирають. У людей дуже сильно загострене почуття несправедливості зараз… У мене теж інколи образи бувають на тих, хто ходить. Знаєте, дивишся на них, думаєш, що справедливості немає, бо я, як жінка, ходжу в броні, а здорові чоловіки ухиляються, але при цьому кричать, що ми щирі українці і ми дуже любимо нашу рідну Україну. 

Жінка, 51 рік, діюча військова

Іншу ланку людей звичайних об'єднує те, що вони якось почули, що можна працювати, можна заробляти й можна відпочивати.

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

Люди якось розділились. Якщо спочатку якось одне одного підтримували, одне одному допомагали, то зараз я бачу іншу картинку. Місцеві, кияни, молодь в основному — це люди, до яких війна і не доторкнулась особливо. Вони гуляють в клубах, відпочивають, у них все добре. І таке відчуття, що вони про це все забули. І найбільше про це памʼятають ті, хто втратив дім, втратив когось на війні, волонтери. Ось ці люди ще памʼятають, що у нас війна... Я не можу пояснити, як думає інша людина. Люди спершу злякались, коли це все почалось. Потім до цього звикли. Я вдома, у мене все нормально, все добре, життя триває. Хай хтось воює, у когось війна є, але у мене особисто війни немає.

Чоловік, 31 рік, Мелітополь → Київ

Ми бачимо повну несправедливість в усіх сферах, абсолютно в усіх. І от люди, мені здається, тому і роз'єднані, вони не розуміють, що, як і куди буде, і більшість змін вони сприймають в штики.

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

Я вважаю, що наша влада не об'єднує, а навпаки роз'єднує.

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

У нас багато чиновників краде умовно гуманітарку. Люди теж через це сваряться. Через те, що хтось незаконно виїжджає, хтось може виїхати, хтось ні. 

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин

Може бути ще думка з приводу дій нашого керівництва, нашої влади. Можливо, це теж ділить людей на групи, бо хтось схвалює дії нашого керівництва, хтось негативно це оцінює. 

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина

Мобілізація не сприяє консолідації суспільства, бо багато хто дивиться на дії ТЦК, багато хто просто не хоче воювати, а їх туди затягують і пишуть, що все погано, у нас всі підуть на мʼясо. Але я не вважаю, що мобілізація проводиться неправильно. У нас війна ведеться з противником, який в рази більший за нас, і мобілізація має проводитись. А якими методами — це вже інша справа… Багато хто просто не хоче йти на війну, і це нормально, ніхто не хоче просто так помирати. Напевно, питання влади, не таких дій. Бо вони спочатку наобіцяли, що у 23-му році ми будемо вже у Криму, але не вийшло, і зараз люди сидять і думають: “А де Крим? Чому у нас лінія фронту не рухається, чому все гірше і гірше стає?” 

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин

Воно більше роз'єднує все ж таки. Бо коли, знаєте, на вулиці когось забирають, ну я б казала, викрадення людей. А це не піднімає їх в очах. Те, що дуже багато людей купують всілякі документи, це теж не піднімає. Я розумію, що комусь-то все одно треба йти воювати. Але якби була справедливість, то було б все інакше. А коли дивишся, що здорові люди за кордоном гуляють, а люди хворі — воюють, тут є питання. Це роз’єднуючий момент теж насправді.

Жінка, 32 роки, Дніпро → Івано-Франківськ

У мене велике негативне ставлення до того, як відбувається мобілізація в Україні. Тому що робітники ТЦК можуть навіть не питати жодних документів людини, вони можуть просто пакувати в бус її, не розбираючись, що там в неї, може, вона інвалід, може, в неї якісь захворювання є, можуть навіть це зробити, не дивлячись на вік. Це може бути або студент, або людина, якій немає 25 років. Різні ситуації дуже жахливі відбуваються з застосуванням фізичної сили. І незаконно. Потім цих людей пакують, привозять у ТЦК. І на наступний день вони вже на полігоні. На полігонах їх достатньо не вчать і можуть майже одразу відправити на нуль чи у Курську область. Я дуже негативно ставлюся до способу мобілізації зараз. Розʼєднує українське суспільство… Незаконна мобілізація, де хлопців хапають на вулиці без жодного досвіду військового. Вони навіть не знають, що таке автомат. 

Чоловік, 34 роки, Сєвєродонецьк → Умань

У кожного є своя думка з приводу того, як потрібно вести бойові дії. І те, що зараз є активна мобілізація, мені здається, що також через це. Різні думки у людей. І досить агресивні, і це зрозуміло, тому що є дві групи людей. Ті, які воюють і хочуть додому прийти, щоб їх хтось замінив. І ті, хто не хочуть воювати. Я і тих, і тих розумію. І часом є таке, що ці люди досить агресивні, агресивно налаштовані один до одного, і це теж викликає конфлікти. 

Жінка, 25 років, Дніпро → Чернівці 

Що роз'єднує? Ну, по-перше, ставлення до захисту Батьківщини. Бо коли я бачу відео і коментарі, що жінки волають, як скажені: "Не чіпайте, там, Ванечку, Пєтєчку", коли ТЦК намагається... Ну, вони ж не просто, вони вже є ухилянтами, бо вони не стали на облік. Їх десь відшукують, і починається. І в коментарях пішло "почєму он должєн", "пускай депутати йдуть". Це роз'єднує, бо я розумію, що без мобілізації не буде перемоги. 

Жінка, 53 роки, демобілізована військова

Ставлення військових до людей і людей до військових у нас розділилися. Військових почали трошки ненавидіти. Люди вже, напевно, втомилися від цієї війни. Третій рік. Але вони не думають, як втомилися військові. Вони втомилися від того, що там десь є військові, а військові втомилися від того, що вони там є. І оце починає розділяти. Я пам'ятаю першу повагу до військових на початку війни. Я раніше, коли виходила, хлопці опускали очі вниз. Тому що жінка — військова. А зараз по-іншому. І в очі дивляться, і в мене були ситуації такі... Ти пішла, ти і служи, що ти від мене хочеш. І ще й по-хамськи себе веде. Були такі ситуації, дуже неприємні. Але є дуже багато людей, які нормально ставляться. 

Жінка, 50 років, діюча військова

Наразі це різні соціальні погляди на життя. Неоднозначні якісь рішення людей при владі — це призводить до дискусій в суспільстві. І починається протиставлення один до одного… Наприклад, ситуація навколо ЛГБТ. Дуже багато бачив, як ці організації писали про військових, які казали, що вони не підтримують їх, казали "бажаємо вам вмерти" і так далі. І це все одно протиставлення, через що люди дуже часто сваряться.

Чоловік, 23 роки, Селидове → Дніпро

Ще більше роз'єднують політичні погляди. Люди починають сперечатись, сваритись, і так це все і відбувається… Багато залишилось людей, які підтримують Росію. Більшість з них просто мовчать, бо розуміють, що за це буде покарання. Ми можемо зробити висновки щодо того, скільки прильотів, наводок… Є серед нас ці люди, але ми цього не знаємо, не підозрюємо. 

Чоловік, 31 рік, Мелітополь → Київ

Роз'єднує навіть ставлення до влади. Тому що зараз нікого не знайдеш, хто голосував за цього нещасного Зеленського. Ніхто не голосував за нього. Всі кажуть, що вони не голосували. Деколи вони зізнаються і каються, а іноді його захищають, і це роз'єднує… У нас дуже великий прошарок людей, яким було “яка різниця”. І вони вагаються то в один бік, то в другий. І деколи вони просто кажуть: мені однаково, мені лише б не стріляли. Вони прийняли не нашу сторону, але вони прикриваються. Відкрито сказати, “так, я за русский мир” вони бояться, тому що зараз це може викликати дуже агресивну реакцію і можна нарватися на багато проблем. І тому я думаю, що вони просто, як то кажуть, затихли і просто чекають, чия візьме. І це відчуваєш, особливо люди, які приїжджають зі сходу, вони саме так і сидять. Вони просто чекають, чия візьме, під тих вони і підлаштуються. Я це дуже відчуваю, і це дуже роз'єднує.

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

В плані політичному, це прихильники і хейтери Зеленського. Це теж розʼєднує, за це постійно сваряться. І я знаю, що можуть і всередині родини сваритися. 

Жінка, 25 років, Дніпро → Чернівці 

Підтримка партії Зеленського. Хтось досі розказує, і на цьому будує свою політичну кар'єру, про Порошенка, хтось про Зеленського. Такий політичний аспект ніколи не закінчиться, як і мовний, в нашій країні. Оце і роз'єднує.

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

Насправді протест типу Майдану, з одного боку, об'єднав, а з іншого боку — якраз з Майдану все це і почалося. Це роз'єднання українців із Луганської, Донецької, Одеської області, які були незгодні з Майданом. Якісь антимайдани робили. І я думаю, що це справді може роз'єднати українців. 

Чоловік, 18 років, Київ → Болгарія

Роз'єднання в нас таке, що одні дураки вважають, що з Росією буде краще, не хочуть в Євросоюз, а якщо людина адекватна, то розуміє, що там ми будемо рабами і прислугою… А є така частина людей — це НАТО, це Євросоюз. Багато хто не хоче в Євросоюз, бо там дуже закони виконують. Багато хто не хоче до цієї ж цивілізації. 

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

Багато родичів я втратила через їх позицію антиукраїнську. І деякі близькі родичі не поділяють мою позицію.

Жінка, 53 роки, демобілізована військова

Мій батько з мого дитинства казав: “Україна — це страшна країна, Росія — велика Росія, Радянський Союз, Путін, КГБіст — мужик, який знає, що робити, ще з радянських часів знав”. І з початку повномасштабного вторгнення цих людей відділило ще більше. Якщо до того кожен міг говорити, що думає, це ніяк не змушувало людей битися, то після початку повномасштабного вторгнення людей, які до того казали, що Росія — це класно, стали критикувати ті, хто кричав, що Росія – це окупант.

Чоловік, 23 роки, Одеса → Німеччина

Російська пропаганда.

Чоловік, 28 років, Енергодар → Одеса

Мовне питання. Ну, мовні патрулі.

Чоловік, 28 років, Енергодар → Одеса

Буду банальною. Мова. Це таке, знаєте, як бензин у вогнище підкинути, і все.

Жінка, 61 рік, Запоріжжя → Болгарія

Реально мовна ситуація роз'єднує. 

Жінка, 32 роки, Дніпро → Івано-Франківськ

З приводу мови зараз також гостра тема. Тому що якась медійна особа спілкується у медіа українською, а в особистому житті — як хоче. А інші кажуть, що взагалі повністю треба відмовлятися від російської мови. З приводу музики, можна слухати пісні, але це податки в їхній бік. 

Чоловік, 23 роки, Селидове → Дніпро

Чесно кажучи, якихось питань, які гостро б відлунилися в суспільстві, наразі не бачу. Я просто спостерігав, коли качали питання мови у всяких регіонах, допомагаючи нашим супротивникам досягати своїх цілей, вони зараз всі відійшли на другий план. 

Чоловік, 38 років, діючий військовий

Розподіл на класи. Відсутність середнього класу. Тобто що більше в країні середній клас, то тим в країні краще живеться. У нас він просто відсутній, менше навіть 1%. І стабільність. 

Чоловік, 28 років, Енергодар → Одеса

Перше — це рівень доходу, який отримує людина. Наскільки вона здатна за допомогою яких-небудь важелів піти вище. Тобто якщо в неї така можливість є, вона всіх інших поставить вбік і буде займатися тим, щоб йти нагору для того, щоб отримувати більше. На сьогодні з погляду емоцій це найбільший важіль. Деяким це психологічно потрібно. Впевненість у завтрашньому дні при наявності грошей.

Жінка, 46 років, Нова Каховка → Німеччина

Роз'єднує ось це, що є області постійно з тривогами і під ударами, а більш спокійні, які живуть, і в них все добре. Я живу, наприклад, в Закарпатській області, у них взагалі немає ніяких тривог, ніяких прильотів. І люди навіть тут між собою, сусідні області, не дуже гарно говорять про те, що вот "вони там собі живуть, все в них гарно, вони відпочивають в комендантську годину, а чого ми тут страждаємо?" 

Жінка, 32 роки, Дніпро → Івано-Франківськ

Дуже сильно агресують одне на одного: західна Україна — на центральну чи на східну Україну. Тобто сильний конфлікт територій, і це треба припиняти, прибирати. Всі живемо на одній території.

Чоловік, 26 років, діючий військовий

Я ще хотіла сказати, що іноді, може, у людей є образи. Чому? Тому що "з Маріуполя". У мене дуже багато знайомих, які з Маріуполя просто виїхали за кордон. Вони зараз за кордоном. Дуже багато з маріупольців, хто зараз також воює на передовій. У мене тут дуже багато знайомих, вони виїхали на територію України, і в них родичі зараз знаходяться на передовій.

Жінка, 55 років, Маріуполь → Львів

Я не бачу таких питань, як "схід і захід", те, що все качали. В одному окопі зараз хлопці зі Сходу і Заходу воюють і гинуть всі однаково.

Чоловік, 28, діючий військовий

Мені дуже не подобається, коли медіа на постійній основі висвітлюють приклади "несолідарності". І це на всіх шпальтах перших. Якщо щось таке сталося, обов'язково про це скажуть. Або, наприклад, якщо щось погане зробили, і це виявився "російськомовний українець". Або, знаєте, а ще більше маніпулюють: "військовий". Щось зробив поганий військовий. Про це одразу пишуть. Часто цим маніпулюють. І в мене немає розуміння. Це роблять медіа, ви ж знаєте, як це працює. Вони, скоріше за все, це роблять для охоплення, для того, щоб була "байтова назва", щоб люди звернули увагу на неї і почали репостити. Але ж медіа мають розуміти, що саме вони створюють в головах українців розуміння, що відбувається. І вони несуть величезну відповідальність. 

Жінка, 25 років, Дніпро → Чернівці

Вимкнути телемарафон, знищити його і все, що є типу телемарафону, бо мало людей, які розвиваються, читають, цікавляться, критично мислять. Більшість людей сприймає, їсть інформацію, яку їм подають. І відповідно, що в голову вбивають, на то люди і реагують, звикають до цієї думки і з часом стають більш інертні, менше цікавляться реальністю і налаштовуються... Ще трошки, ще трошки. Ми ж всі чули про два-три тижні, як промивали людям голову. І більшість людей в це вірило, на жаль. І ми маємо жахливі наслідки. Ці марафони, ці сюжети, що в нас все добре, скоро заживемо — це все запудрює мозок людям, і це, до речі, також є частина того, що роз'єднує людей.

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

Роз'єднують люди, які не допомагають і роблять публіку. Наприклад, медійні особи, які кажуть, що не збираються допомагати, а оскільки це медійні особи, за ними йдуть і прислухаються до їх думки. 

Чоловік, 23 роки, Селидове → Дніпро

Ті, які ухиляються від мобілізації, і ті, хто кинув країну. Через Тису пливуть і так далі. Я вважаю, що це негідний вчинок. 

Жінка, 53 роки, демобілізована військова

Ті, хто виїхав за кордон, сидять, диванні критики, і кричать звідти: “Чому ви не захищаєте свій дім?” І мені ставили це питання, коли я ще не пішов на службу. Чому ти не захищаєш свій дім? Я кажу: “Чому ти виїхав за кордон і тявкаєш мені зараз щось? Чому ти не захищаєш свою країну, своє місто?...” Молодь, яка живе життя, задовольняється тим, що ходить по кафе, по ресторанах, кінотеатрах, тусовках всяких. Насолоджуються життям і кажуть: ну, якщо у нас військові є, хай воюють. 

Чоловік, 26 років, діючий військовий

Це ті люди, які на війні заробляють гроші. Це було і на початку війни, це було в середині, це і зараз є. Завжди будуть люди, які наживаються на чужому горі, на чужому нещасті. Як би ми не хотіли одягти рожеві окуляри і витати в хмарах, такі люди є. Є зрадники, їх багато, які здаються наших хлопців на позиціях у містах, де стоять. Дуже неприємна ситуація. І ти розумієш, що вони навколо тебе десь ходять, підслуховують, підглядають. 

Жінка, 51 рік, діюча військова

З депутатами. Берег, знаєш, Італії? Скільки там дач? Вони майже усі належать депутатам України. У багатьох неправомірні [доходи]. Це 100%. 

Чоловік, 33 роки, діючий військовий

Найбільше — це знайомі, які в Маріуполі. Іноді дозволяють мені писати такі речі. По-перше, знаючи моє ставлення до всього, знаючи мій погляд на все, що відбувається. І мені пишуть, що в цьому винні то НАТО, то американці, то Зеленський, то ще хтось. Я нервуюсь і блокую всіх і все… Я дуже нервуюсь, я дуже емоційно відповідаю. Я свою думку доношу іноді в дуже агресивній формі, неспокійно. Я починаю одразу "тяжкою артилерією"... Мені просто дуже шкода, що в моєму місті зробили те, що зробили. І хтось в цьому шукає винних. Не того, хто дійсно винний, а хто взагалі до цього відношення не має, на мою думку.

Жінка, 55 років, Маріуполь → Львів

Люди, які залишилися в окупації. Я вам скажу так, що до мене не просто так приходили ФСБ. Я зробив висновок, що це було за наводкою когось із моїх друзів, старих друзів. Було сказано те, що знали мої друзі… Групи — я не можу сказати, індивідуально часто трапляються люди, з якими маємо дуже різні думки. На різні теми, абсолютно на різні теми… Я вважаю, що ворог один — це сусід, який прийшов до нас з війною. Для мене це єдиний ворог. Серед людей у мене ворогів немає.

Чоловік, 31 рік, Мелітополь → Київ

З людьми проросійських поглядів, які все ще чекають тут на Росію, які співпрацюють з окупаційними військами — я їх взагалі ненавиджу. Напевно, з ними найбільше. 

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин

Ті, хто все ще лишились з проросійськими поглядами або поглядами "не все так однозначно". На жаль, це навіть є в моїй сім'ї. Моя бабуся регулярно спілкується з родичами з Росії. І вона любить дивитися російське телебачення. Вона не любить все українське, вона любить все російське, і нічого не змінює її поглядів. До цієї спільноти я точно себе не відношу і ставлюсь до них негативно.

Жінка, 25 років, Дніпро → Чернівці

З людьми, які не поділяють думки в тому, що Україна має бути незалежною державою, які думають, що агресор — це нам треба просто дружити і все. Але ситуація показала зовсім інші справи. Є різні варіанти досягнення миру. Тут або ми хочемо, наприклад, в НАТО, але туди не поспішають нас брати, бо ми воююча країна і ми не цілісна країна, як на часи 91-го року. Другий варіант — це повний нейтралітет, але тут складно сказати, бо я не політик. Скажу просто, що люди дуже-дуже втомилися, не хочуть втратити більше населення… Ми якось маємо прийти до якоїсь згоди, бо будь-яка війна закінчується перемовинами. Але треба швидше знаходити ці варіанти і не втратити свою ідентичність, державність, залишитися Україною і йти до припинення війни.

Чоловік, 34 роки, Сєвєродонецьк → Умань

Складно спілкуватися з тими, хто виїхав за кордон. Бо вони забувають. Вони забувають все, що відбувається, бо в них там своє мирне життя і в них все гарно. І вони вже перестають розуміти, що відбувається. І з ними складно, бо вони тобі про відпочинок, а ти про ракети.

Жінка, 32 роки, Дніпро → Івано-Франківськ

Це прості люди. Просто в них інші, протилежні цінності. Їм не цікаво навчатися, а їм цікаво телевізор дивитися, пити пиво десь у дворі, когось обговорювати. Тобто, можливо, це люди, які не хочуть брати на себе відповідальність за своє життя, а їм хтось повинен прийти і дати. Дочекалися, щоб держава давала.

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія

Ті, хто відстоює конкретний націоналізм. Мені здається, це надто категорично... Злість лише тому, що це Росія. Це не причина. Такий категоричний націоналізм — напевно ні. Одразу починається злість, забуваються правила діалогу. Людина перетворюється на некультурну, аж до образ. Тут починається повне непорозуміння... 

Жінка, 41 рік, Київ → Литва

З тими, хто залишився в окупації. Я навіть зі своїми батьками дуже сварюсь, бо я вважаю, що страх, який їм не дає можливість виїхати звідти, позбавляє мене батьків, мою доньку — бабусі та дідуся. Я не згодна з людьми, які стали на сторону РФ. Я з ними не згодна, бо, як би вони не казали, що їм там гарно, що їм там дуже добре, вони там усі щасливі такі, що я не знаю… Для мене найважливіше — це люди. І я не згодна з їхніми позиціями. Я вважаю, що вони роблять помилку, але вони цю помилку роблять самі. І це їх вибір. І вони за цю помилку будуть самі віддавати свої борги. Але мені дуже цікаво, як вони розповідають, чому вони стали на таку позицію. 

Жінка, 48 років, Нова Каховка → Латвія

З людьми, хто старші. З людьми, хто такі глибокі пенсіонери, і з дуже зеленою молоддю, яка взагалі не все розуміє. Вони іноді говорять не свої думки, можуть чиїсь повторювати. І це іноді дратує. 

Жінка, 61 рік, Запоріжжя → Болгарія

Політики наші. Я їх особисто не знаю, але те, що роблять, те вони роблять для себе.

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

Люди заробляють гроші. Ми відкриваємо новини: скандал, скандал, скандал. Там мільйон, там мільярд, там мільярд, там інвалідність. У всіх діти виїхали, у всіх все добре, у них там бізнес. Поки люди страждають, втрачають гроші, життя, народ сидить десь на західній, десь, де безпечно. Не тільки люди з західної, українці там сидять, але і наші всякі керівники люблять таке — керувати там, де безпечно. 

Чоловік, 28 років, Енергодар → Одеса

Люди, прості громадяни намагаються допомогти нашим воїнам ЗСУ. Як-то кажуть, з миру по нитці — бідному сорочка. Але ми бачимо велику прірву між звичайними людьми і зажерливими політиками, депутатами й елітою, яка нічого не робить для того, щоб допомогти нашій державі. Ми бачимо великі розкрадання державних грошей, які надходять до нас як допомога Заходу… Антинародні закони приймаються і якісь такі подвійні стандарти. Наприклад, війна офіційно не оголошена. Чому не оголошена? Тому що якщо вона буде оголошена, має і влада воювати. Але влада так все це зробила, що вони еліта, вони війну не відчувають. В Конча-Заспу не прилітали ракети жодні, все відчувають прості люди. 

Чоловік, 34 роки, Сєвєродонецьк → Умань

Діяльність нашої влади. Я не голосувала за теперішнього президента і його команду, вона мені не подобалась і до війни повномасштабної, але наразі я приймаю вибір країни. Але замість того, щоб, я вже не кажу побороти корупцію, хоча б її не множити, ми бачимо зворотню ситуацію. Ми бачимо поведінку деяких представників влади, їх висловлювання. І це не сприяє об'єднанню нації, не сприяє згуртованості… Депутати, яких би трохи почистити. Хоч когось вже нарешті по справедливості для початку посадити… А так ми бачимо повну несправедливість в усіх сферах, абсолютно в усіх.

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

Дії з боку влади, якісь необґрунтовані рішення, які не узгоджені із народом.

Жінка, 31 рік, Південне → Лалово

Навіть влада, яка мало приділяє уваги тому, що в країні війна. Але видає постійно якісь дурні закони, які наразі абсолютно не потрібні для нашого суспільства. Наприклад, відбудувати якийсь житловий будинок? Ні. Але треба заборонити мити машину у дворі. Трохи влада розділяє суспільство, своїх же громадян.

Чоловік, 26 років, діючий військовий

Якщо їх держава ще раз обдурить. В будь-який спосіб. І, на жаль, ті рішення, які приймаються Верховною Радою, тих, хто знаходиться за кордоном, особливо людей у віці, більше дратують і лякають, ніж вертають до України.

Жінка, 46 років, Нова Каховка → Німеччина

В мене інколи таке враження, що в нашої влади й в нас немає розуміння, як треба робити… І в мене таке враження, вони просто не знають як.

Жінка, 25 років, Дніпро → Чернівці

Найбільше роз'єднує наша влада. На владу сподіватись не хочу. Я вважаю, що люди мають обʼєднуватися у спілки… Вони вже є, але це не важливо. Їх мало. Є люди, які допомагають ветеранам, інженерам, але їх мінімум. Не допоможемо так, то нам ніхто не допоможе більше. Нікому ми не потрібні.

Чоловік, 41 рік, демобілізований військовий

Ти розумієш, що тобі ніхто не допоможе, і ти не знаєш, до кого звернутись, щоб тобі допомогли. Немає влади, до якої можна просто прийти і сказати, що ось така проблема, допоможіть, будь ласка, і тебе почують і допоможуть, а не викинуть за двері і скажуть “нам нема коли з тобою розбиратись, у нас є глобальніші проблеми…” [Буде розʼєднувати], коли слова будуть відрізнятись від справ, коли будуть говорили лозунги, що все буде добре, а насправді жодних результатів не буде… Слова будуть починатись з нашої влади, яка буде нас до чогось закликати, до якихось дій: давайте будемо щось робити, і якщо ми це зробимо, то буде те і те. І коли люди пару разів зроблять і не побачать віддачі від людей, які їх до цього закликали, не побачать позитивного результату, то в людей опустяться руки. Ось таке буде, і всі розійдуться. Який сенс нам всім обʼєднуватись, щось робити, якщо результат буде нульовий? Ось це буде сильно розʼєднувати людей. Коли немає віри, немає ідеї того, що ти робиш, і того, що, коли ти це зробиш, у тебе буде позитивний результат. 

Жінка, 51 рік, діюча військова

Знову ж, вибори. Почнеться... У нас з радянських часів відлуння таке залишилося, що вибори для когось — це шоу, по приколу проголосувати. Хтось взагалі не ходить, вважає, що за нього там вирішать. А ті, хто ходить, голосують за гречку... Ось таке відношення до свого права обирати, коли у нас люди ще не вірять, ну, як в Радянському Союзі, не вірять, що ми маємо обирати менеджмент, а не царя. І це буде ще довго. Поки нам до традицій західних демократій, я не знаю, скільки це має пройти. 30-50 років без війни, розбудови інтенсивної України, щоб люди повірили, що їх голос важливий, і щоб вони голосували усвідомлено, а не просто так.

Жінка, 53 роки, демобілізована військова

Я віруюча людина, протестантської віри, вже багато років, тому я вам можу сказати, що це не роз'єднує людей. Крім однієї конфесії. Це Московський патріархат. Як віруюча людина я вважаю, що вони не Божа церква, а це просто “вовки в овечих шкурах”. 

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

Я атеїстка, але я розумію важливість того, що треба прибрати Московський патріархат взагалі. Для деяких людей, от у них мама ходила і папа ходив, і дід, і я... Їм це важко, це буде певний час. Але я не думаю, що це буде дуже довго роз'єднувати, якщо один раз влада ухвалить рішення.

Жінка, 53 роки, демобілізована військова

Теж буде розʼєднувати, бо у нас ще багато кричать про те, що не потрібна нам Православна церква України, у нас є Московський патріархат, ми будемо далі туди ходити, Бог один на всіх, яка різниця. А багато хто каже: навіщо нам ФСБшні контори в Україні?

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин

Я не відвідую церкву. Я знаю на поверхні, що є проблеми з тим, що відмовляються від Московського патріархату. Люди ходили все життя в одну церкву, і їм важливо продовжувати далі це робити, бо для них це більше не про культуру, політику і все таке, а це все-таки щось духовне, віра. Вони не розуміють, як можна щось змінити. Тому я з розумінням відношусь до цього. Але все-таки моя особиста думка, що церква все одно під державою. Я не церковна людина, і для мене держава вище, ніж церква. Я вважаю, якщо держава прийняла і якщо це прийнято для громадян України, то так воно має бути, і церква має підлаштуватися під закони держави.

Жінка, 25 років, Дніпро → Чернівці

Якщо якась одна релігія буде в пріоритеті, розбіжності будуть в будь-якому випадку. Для того, щоб цього не сталось, має бути баланс. Не вивищувати якусь релігію вище якоїсь релігії. Але якщо якась релігія приносить шкоду, як її приносить Московський православний патріархат. Це потенційна шкода, і священники підкорюються московському руху. Я вважаю, це категорично заборонити. Нам це не потрібно. Якщо в Росії забороняють сунітів, тим більше релігія, яка несе мир і добро, то в нас цей православний двіж, попи, що їздять на гелентвагенах, кортежах. Я вважаю, що це треба розглядати. В принципі цим займається СБУ. А так якусь релігію ставити вище, якусь нижче — це неправильно. 

Чоловік, 31 рік, Мелітополь → Київ

Зараз вона дуже роз'єднує. Мені важко переключитися і дітям сказати, і переналаштуватися. Бо все життя ми знали, що святий вечір — це шостого, Новий рік, подарунки, і що це святі дні, щось не можна робити. Зараз настільки політики церкви приручають…За радянських часів попи — це були стукачі НКВД. Ти йдеш на сповідь, він увечері приїжджає. Але зараз мені завжди, коли кажуть «Іди до Бога і висповідаєш», я говорю, він все знає, якщо що, то я попрошу сам, мені посередників не потрібно. Бо до попів мені віри немає, я бачу, як там все робиться, на яких машинах вони їздять. Я визнаю тільки Українську православну церкву. Я в жодному разі не за Московський патріархат, але я не можу собі пояснити, що історію перекручували, нав'язували. Ну як, ці дні були святі, а зараз в мене не святі, а святий день інший. 

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

Церква ніколи не має бути фінансами. Церква — це людина, яка прийшла. Зараз зайдеш у церкву, свічка коштує 5 гривень. Коштувала. Зараз, напевно, 15. Хоча це безкоштовно. Батюшки їздять на мерсах, на бентлі. На мерсі я бачив батюшку ще за Януковича. На спорткарі. Непогано, так? І хрест. Грам 300-400 золота… Розділяє лише одне. Хто наживається на людях, а хто живе.

Чоловік, 33 роки, діючий військовий

Я думаю, ще релігійні питання. Тому що питання між християнами і мусульманами все одно будуть. Може, в нас вони будуть не так активно, але будуть. І якщо українські церкви не знайдуть баланс між собою, це теж може бути підставою для роз'єднання. Я маю на увазі греко-католиків і ПЦУ. Тому що в них там теж якісь фінансові поділи є. 

Жінка, 46 років, Нова Каховка → Німеччина

Я думаю, що розділятиме. Якщо мусульмани будуть жити на території України і їх почнуть через років 15 вважати українцями, коли діти будуть народжуватись з мусульманськими бородами, українці, можливо, розділятимуться.

Чоловік, 23 роки, Одеса → Німеччина

Московський патріархат вже не залишиться в Україні, інші — католики, юдаїзм, я думаю, що це не ті релігії, з якими можна буде, кожна йде якоюсь окремою гілкою. Я думаю, що це буде не найстрашніше питання, релігійне.

Жінка, 51 рік, діюча військова

Релігія, як вже зараз показують, вже не всіх обʼєднує. Судячи з відео в телеграм-каналах, в інстаграмі і інших соцмережах. Нам показує суспільство, глядач, що не може існувати якась інша релігія на території України. Не сприймають її. Багато казусів. Люди сліпо дивляться на те, що їм подають. Хтось з вищих щаблів дає вказівки, промиває голови і вони просто йдуть за цією ідеологією.

Чоловік, 26 років, діючий військовий

Перше, брав участь у військових діях чи не брав участь в військових діях. Це стосується чоловіків. Друге — це жив за кордоном, жив в Україні. Я думаю, найближчим часом буде два таких основних показники. Серед тих, хто був в Україні, найбільше буде "воював чи не воював", а серед всіх загалом буде "виїхав чи залишився". 

Жінка, 46 років, Нова Каховка → Німеччина

Деякі люди вважають, що жінки, чоловіки, які виїхали, — це вже не українці. А деякі вважають, що навпаки, якщо в людей є можливість, не важливо, чоловік чи жінка, жити спокійно, то чому ні? Український паспорт не забирають через це поки що. Це, мені здається, буде не зрозуміло. Дивлячись, в яку сторону перевалить, в негативну чи позитивну. З одного боку, добре, що більше народу повертається додому, а з іншої, будуть всі якось відчужені до цих людей.

Жінка, 18 років, Донецьк → Дніпро

У нас кричать про те, що хтось виїхав, навіщо виїхав, чого в Україні не сидиться, навіщо ми там потрібні. А ті, хто за кордоном, кричать про те, що ми можемо зробити в Україні, навіщо нам повертатись, у цієї країни немає майбутнього. І це теж розʼєднує суспільство. Ті, хто не може виїхати, заздрить тим, хто виїхав. Хтось незаконно виїжджає, хтось сидить і думає, чого одні виїжджають незаконно — їх штрафують, когось пропускають спокійно, чого багаті люди можуть виїхати, бідні — ні, і це на все впливає.

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин

Все буде залежати від того, наскільки правильно буде донесена до людей інформація про те, що не всі люди, які поїхали за кордон, погані. Чоловіків не беремо, старих не беремо, дітей не беремо. Є люди, які дійсно поїхали, бо їм було страшно. А є люди, які поїхали, сидячи там, заробляють гроші в Україні і кричать: “ми за вас так переживаємо”. До різних категорій людей, які будуть повертатись, будуть дуже по-різному ставитись. Якщо мама з маленькою дитиною приїде, то ти розумієш, що так, якщо у тебе тут все розбили і нема куди дітись, тоді так. 

Жінка, 51 рік, діюча військова

Багато хто за цей час добре інтегрується, адаптується і увійде до європейської спільноти. Люди шукають там, де краще… Тому питання повернення українців на Батьківщину може стати розʼєднуючим фактором, бо небагато погодиться. Ті, хто хотів і міг повернутись, вже повернулись.

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина

Роз'єднуючим буде фактор, коли військові повернуться. У них буде багато питань, якщо брати представників влади і цивільних людей, які на час війни виїхали за кордон, потім повернулися. Є військові, у яких буде питання: "навіщо ти повернувся, якщо в часи тяжкі ти виїхав за кордон?" Я думаю, це в першу чергу буде роз'єднуватися.

Чоловік, 23 роки, Селидове → Дніпро

Всіх на війну забирають — ось те, що роз'єднує. Ухилянти і так далі. А буде те ж саме, до речі: все для людей, які були на фронті, будуть певні переваги, привілеї. А у людей, які не були на фронті, їх не буде. Якщо велика різниця буде в цих привілеях, то це буде викликати незадоволення.

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія

Точно не можна зараз ділити людей, які залишились в Україні і війну в Україні переживають. Точно не можна починати їх ділити "воював, не воював, де воював". Треба сприяти поверненню в соціум військових. Я впевнений, що військові повинні мати преференції. Але чмирити людину, яка була в Україні, працювала в Україні, платила податки в Україні, за те, що вона не воювала, це теж не дуже справедливо. Як мінімум, це приведе до дуже жорстокого розколу.

Чоловік, 38 років, діючий військовий

Серед тих, хто залишився в Україні, вже розділення не буде. У мене товариш не служить, хоча він у гарній формі, він не служить. Я кажу: я не проти, щоб ти не служив, головне, аби живий був. Я, наприклад, маю зброю, я можу воювати. Я не боюсь. Він боїться. Такий товариш, якщо піде зі мною в бій. — повір, не вартує. Бо він, не дай Боже, дасть задню, і я один залишусь.

Чоловік, 33 роки, діючий військовий

Роз'єднувати, бо хтось захоче завжди бути в Білорусі і з Росією і завжди на них молиться. Вони ніколи не зрозуміють ані НАТО, ані Євросоюз… Незгоду, якщо знову буде якийсь закон, який не для людей, а проти людей. Підняття податків. Україна пережила повномасштабне вторгнення. Я розумію, що гроші потрібні, але не ціною для тих, хто вижив.

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

Якщо буде розворот у російську сторону. Навіть якщо це буде меншість людей, вона буде більш активною, ніж більшість. Якщо ми почнемо знов “живімо дружно”, воно викликатиме незгоду… Незгоду викликатиме, коли багаті люди будуть вихвалятися своєю безкарністю. В мене і в моєму оточенні найбільше викликає, коли винні не покарані, а покарані невинні. 

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

Різка зміна курсу України. Зараз ми хочемо вступити в ЄС і НАТО. Умовно, політики кажуть, що “ні, ми більше туди не хочемо вступати, ми доєднаємось до ОДКБ та Євразійського Союзу, в БРІКС”. Це викличе великий розкол у суспільстві. Якщо зараз скажуть, що “все, ми не будемо воювати”, хоча багато хто цьому зрадіє, умовно, “віддаємо всі захоплені території, Крим, Донбас, і так зупиняємось”. Але це теж великий розкол суспільства викличе.

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин

Роз'єднати може бажання когось не працювати. Не працювати передусім над собою і прагнути повернутися, умовно, в 2013 рік. За олігархічним капіталізмом, який в нас був, коли дуже багато підприємців просто працювало вчорну. Ми маємо економічно розуміти, якщо ми хочемо процвітаючу нормальну країну з нормальним соціальним пакетом, то треба працювати, платити чесно податки. Може бути момент конфлікту з тими людьми, хто не захоче радикально мінятися. Радикально — це дуже свідомо працювати на нову якість України як держави і себе як громадян. Коли перестануть падати ракети, захоче повернутися в той весь корупційний незрозумілий і веселий бардак, яким була Україна протягом останніх 30 років... Якісь, може, законодавчі рішення влади щодо явних обмежень прав і преференції для одної верстви коштом іншої. Наприклад, коли основний тягар податків лягає на середній і малий бізнес, хоча це непропорційно порівняно з тим, скільки мають великий бізнес прибутків. Якісь такі ходи несправедливі. Або, наприклад, економічне бронювання. На якомусь етапі війни, коли купа реальних фахівців в своїх справах, які мали на своїх цивільних професіях приносити не меншу користь для обороноздатності країни, вони в більшості своїй свідомо пішли в Збройні Сили України. А дехто ні. Ті фахівці в своїх галузях досі себе шукають в Збройних Силах, щоб бути максимально ефективними. А зараз ми чуємо про якісь там економічні бронювання. Такі моменти можуть роз'єднувати. Спонтанні, незрозумілі, такі популістські рішення. Щоб задовольнити одну частину, а ту не задовольнити. Відсутність максимальної прозорості і чесності, адекватного моніторингу всіх можливих наслідків рішень.

Чоловік, 44 роки, діючий військовий

Реформи завжди роз'єднують, завжди викликають у якоїсь частини населення незадоволення, нерозуміння. Реформи не можуть бути легкими. Я підтримую, я люблю реформи, щоб щось змінювалось, бажано на краще. 

Жінка, 40 років, Одеса → Болгарія

Реформи — це завжди боляче. Не буває популярних реформ… Реформи не будуть роз'єднувати, якщо буде довіра до уряду, який їх проводить. А от з цим у нас якраз дуже важко. З тієї причини, що люди обирають не менеджера, а обирають якогось, а потім він не оправдовує їх очікування.

Жінка, 53 роки, демобілізована військова

Будь-які дії, які порушують свободу людини… Будь-яка свобода людини, яка обмежується і зараз дозволена, якщо її заборонити, буде незгода.

Чоловік, 23 роки, Селидове → Дніпро

Заганяння в якісь рамки, обмеження повної свободи. Ми вважаємо себе вільним народом. Так, зараз війна, хтось каже одне, хтось інше. Знову ж таки, думки розходяться. Хтось плаче, хтось каже, що не може виїхати за кордон. Добре, здоровий пацан — так, не може виїхати, зрозуміло чому. Але коли це відбувається з інвалідами, тобто з людиною, яку навіть в армію нікуди не візьмуть, її обмежують у тому, що їй забороняють виїхати. Все одно залишається, може, десь знадобиться. Ось це заганяння в рамки, людині взагалі обмежують свободу. Аби те, що є зараз під час війни, не стало у мирний час, коли людина обмежена у своїх можливостях. Аби ми не перетворились на сусідів.

Чоловік, 31 рік, Мелітополь → Київ

Війна закінчиться, все буде добре і люди знову будуть жити. Пройде період, не знаю, скільки років, коли ще будуть бігати, метушитись, облагороджувати. А потім всі будуть жити, як раніше. Мені здається, це породить у людях “за себе”, що вже немає потреби допомагати. Хоча дуже багато ще тем, крім війни, де треба, аби люди були одне з одним. 

Жінка, 18 років, Донецьк → Дніпро

Мова. Війна йде через "ущемление русскоговорящих". Більшість українців, я думаю, розмовляли колись російською, зараз багато хто попереходив на українську мову. Але все одно цим маніпулюють і будуть маніпулювати, і це буде роз'єднувати. Тому я вважаю, що всі мають розмовляти одною мовою, українською, якщо хочуть, щоб все було добре. 

Чоловік, 41 рік, демобілізований військовий

Зараз гострий момент — це мова. Бо багато районів все ще розмовляють російською. І коли починаються зауваження, якісь штрафи, то це ще більше піднімає російськомовне населення. Кричать, що "ми завжди так розмовляли, це наша рідна мова". 

Жінка, 32 роки, Дніпро → Івано-Франківськ

Дуже неприємно, коли люди з наших регіонів, коли потрапляють до Львова, львівʼяни починають акцентувати на тому, що приїхали біженці, а українською мовою не говорять. Йде розʼєднання, хто є хто. І це дуже сумно. Бо коли починається мовне питання, я вважаю, що українська мова має бути державною, в плані документів і такого іншого, це обовʼязково, це є в кожній країні. Але кожен має спілкуватися мовою, якою йому зручно, і робити з цього барʼєри між людьми, плюс біженці — це неприйнятне ставлення. Це те, що може розʼєднати і розколоти суспільство. 

Чоловік, 31 рік, Мелітополь → Київ

Мова. Я на роботі розмовляю українською мовою. Вся документація, все спілкування українською. Вдома я українською не розмовляю. По-перше, у мене мама 90 років, і це просто неможливо. Я розумію цих людей, які живуть у Львові, їм це не подобається, я їх розумію. З іншого боку, іноді бувають такі ситуації, що роблять зауваження, що чого ви спілкуєтесь москальською мовою. Я все життя спілкувалася дома москальською мовою. Я не спілкуюсь москальською мовою, коли приходжу в магазин, музей, театр, кінотеатр. Я там москальською не спілкуюся, я переходжу на українську. Я можу в своєму колі, зі своїм чоловіком, з мамою спілкуватися російською мовою. Декілька разів я чула зауваження. У нас тут також були знайомі, вони виїхали зараз у Васильків тільки з тієї причини, що не змогли спілкуватися, вони говорять російською мовою. Вони вже дуже вікові, за 75 років. Вони розмовляють російською мовою з таким ще російським акцентом. І їм тут купу зауважень робили, хоча їх син служить на самих передових, на самих гарячих точках. Він пішов сам, добровольцем. Вони з Маріуполя виходили, він добровольцем пішов в ТРО. Вони звідси виїхали тільки тому, що їм постійно робили зауваження, що російською мовою… Я хотіла сказати, що у Львові люди думають, що треба повністю заборонити спілкування російською мовою за межами своєї квартири. Тобто, поки ти в квартирі, ти можеш розмовляти, як хочеш. А якщо ти вийшов за межі, то ти повинен розмовляти тільки українською мовою. Я пам'ятаю, я приїхала у Львів і я ніколи в житті не розмовляла українською, я її вчила ще в школі. Викладання було російською мовою в інституті, і все життя розмовляла тільки російською мовою. І всі документи у мене в Маріуполі були російською мовою. Мені було дуже складно перейти на українську мову. Іноді навіть такі речі, такі прості слова, а я не могла висловити свою думку. Зараз мені немає різниці, якою мовою — російською або українською. А люди у східних регіонах, в тому ж Харкові жили, їм буде дуже складно перейти. І це може бути конфлікт.. Я думаю, що не можна нагинати людей і вимагати. Переходити потрібно. Людина сама повинна усвідомити, це не потрібно робити силою… Треба час, треба робити, щоб були школи українські. Треба починати з садочка, щоб вже майбутні покоління розмовляли українською мовою. Не силою. Тому що це дійсно роз'єднує нас.

Жінка, 55 років, Маріуполь → Львів

Найбільше роз'єднує мовний бар'єр. Я дуже негативно ставлюсь до мовних патрулів, які зараз ввели в Франківську… Я вважаю, що неправильно робити мовні патрулі у містах і присікати російську мову. Багато у нас є російськомовних солдатів, які також їздять. 

Чоловік, 18 років, Київ → Болгарія

Це мова, очевидно. Зараз багато сваряться через те, що якщо ти говориш російською — ти не справжній українець. Деякі політики кажуть, що треба не лагідну, а примусову українізацію робити.

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин

Мовне питання, всі на ньому спекулюють. Але мало хто задумується, що дуже багато проблем виникло в Україні через спільний культурний простір. І його треба безумовно позбуватися. З дітьми це не вийде, може, навіть з внуками не вийде. То, може, правнуки наші мають взагалі не розуміти російську мову. А хтось буде там триматися. Це, на жаль, може роз'єднати. Небажання когось мінятися просто через якісь душевні лінощі.

Чоловік, 44 роки, діючий військовий

Об'єднує в одному, всі хочуть завершення. А роз'єднання в тому, як це буде зроблено. Ми здаємося росіянцям або ми перемагаємо, або ми здаємо території, і просто затихає. І оці думки роз'єднують людей, тому що кожен бачить своє. 

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

Протиріччя є основне, на мою думку. Це те, що частина населення втомилася від війни, і я їх розумію. Але ця частина може закрити очі на несправедливість, на відібрані території, на кількість загиблих військових і мирних людей, на розбиті міста, просто стерті з землі. Тільки заради того, щоб, на їх думку, це припинилося. А інша частина людей, навіть якщо вони не втратили нічого, але є такі люди, які категорично налаштовані не йти на перемир'я на умовах Росії... Навіть не перемир'я, а замороження конфлікту.

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія 

Є люди, які кричать, що потрібно битися до останнього українця. Я не знаю, скільки людей, які хочуть продовження війни, хочуть відвоювати території. Знову ж таки, буде дві групи. 

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія

Здається, більшість хоче, щоб це закінчилося. Я не чула жодної людини, яка б казала, що "хай триває далі". Бо є люди, які готові віддати все, аби закінчилося, є ті, які хочуть кордони 91-го, і це роз'єднує. Бо ті, хто дуже втомився і хоче, щоб все закінчилося, готові віддати все. 

Жінка, 32 роки, Дніпро → Івано-Франківськ

Якась частина українців досі чомусь думає, що цю війну можна зупинити, про щось домовившись з агресорами. І вони, наприклад, можуть конфліктувати з тими людьми, які кажуть, що: "ні, треба продовжувати боротьбу", і починаються ці закиди. І оцей момент в тому, що досі українці прагнуть миру, якщо не перемоги мілітарної, то просто припинення. Але дехто чомусь вважає, що цього можна досягнути, відсидівшись вдома і ніяк не залучаючись, просто почекати, що вона якось розсмокчеться. Тобто є момент, що люди, які активно в це задіяні, вони-то розуміють, що перечекати, що там Трамп за нас все порішає, а ми просто будемо і далі, умовно кажучи, не займатися власним життям, не цікавитися нормальною геополітикою чи ще чимось, а просто мріяти. Це може дратувати. Це наївно, і коли цей "наїв" переходить в агресивний "наїв", тобто там ці екзальтовані жіночки, які б'ються з ТЦК, просто навіть не розуміючи, що вони кажуть. Ці дві верстви — це головний, мені здається, конфлікт. Війни ніхто не хоче, але хтось думає, що це чомусь вигідно українській владі і вона тому не хоче це припинити. Оце нерозуміння мене, наприклад, дратує. Я чітко усвідомлюю, що від української влади взагалі нічого не залежить. Війна може, у випадку рішень Києва завершитись лише повною капітуляцією. 

Чоловік, 44 роки, діючий військовий

Обстріли зараз по всій Україні, щось Росія задумує і посилюється, а ми думаємо про мир. Який мир? Я не бачу, що буде мир, тому що Росія не піде ні на який мир, якщо вони зараз посилюються і нас хочуть обстрілювати. Або буде мир на їхніх умовах. Якщо вони сюди зайдуть, вони вб'ють всіх нас, хто воював проти них. По-друге, миру з ними не буде ніколи. Я дуже добре вивчав історію України і знаю, що ніколи з москалями не було миру, вони завжди нас хотіли знищити. 

Чоловік, 41 рік, демобілізований військовий

Здати якусь територію — це значить, буде дуже багато невдоволених військових, у яких дуже багато родичів померло. Не родичів, а їх друзів. Дуже багато буде невдоволених людей. Це буде, я вважаю, дуже сильне роз'єднання. Кінець війни таким шляхом.

Чоловік, 18 років, Київ → Болгарія

Інформаційна війна — вона найстрашніша. Інформаційною війною можна виграти будь-яку війну.

Жінка, 50 років, діюча військова

Пропаганда. Пропаганда точно розʼєднує що завгодно. Батько задушить сина, син задушить батька. Пропаганда — дуже сильна річ, якщо ти не мислиш критично і не намагаєшся аналізувати.

Чоловік, 23 роки, Одеса → Німеччина

[Росіяни] витрачають дуже багато грошей по всьому світу на проведення своїх акцій, протестів, проплати мітингів. Навіть у Польщі можете подивитися, коли фермери страйкували, хто там керівник був.

Чоловік, 28 років, Енергодар → Одеса

Те що показують по телевізору, і те, що є насправді, — зовсім дві реальності. Деякі просто вливають інформацію, яку люди розуміють по-іншому. Деякі люди мені кажуть, що все нормально, на фронтах все добре. А насправді вони думають, як їм показують телеграм-канали. Я постійно на зв'язку зі своїми побратимами, які залишилися, тому трошки розумію інформацію, розумію, що відбувається. Що все зараз не дуже добре, і це дуже сильно напружує.

Чоловік, 41 рік, демобілізований військовий

Вони дивляться, читають телеграм-канали, фейсбук, можливо, хтось ще телевізор дивиться. І це все владою транслюється… Як там у нас зараз чоловіків називають? Ухилянт. А те, що в ухилянта третя група інвалідності, він ледве ходить? Він — ухилянт. Це йде від влади, від телевізора. І люди, в яких, можливо, трошки нижчий інтелект, не розбираються, не думають, їм простіше це прослухати і йти, своє внутрішнє незадоволення виливати на інших людей

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія

Переважна частина населення, принаймні в Чорноморську, живе так, як жила. Я не знаю, як вони собі уявляють ситуацію. Але отак зовні панує російська мова. Це частина переконань. Чесно кажучи, я намагаюсь менше спілкуватися з людьми, про яких я не знаю, що вони мають проукраїнську позицію. Бо мені нервувати не можна, а у мене нетерпимість до прояву оцієї позиції "яка різниця", "один народ", "там і там помирають наші хлопчики". 

Жінка, 53 роки, демобілізована військова

Що роз'єднує? Ну, роз'єднує, коли різні бачення, різні погляди стосовно, знову ж таки, нашого ворога. Хтось його, можливо... З надією якоюсь ставиться або думає, що стане краще, якщо вони сюди прийдуть. А хтось інший має зовсім інші переконання і чітко розуміє, що ні — то ворог і нічого хорошого від нього очікувати не потрібно і не варто. Це роз'єднує... . Ті люди, які досі думають, що з Росії прийдуть і буде краще, або Росія тут буде і буде краще… З такими людьми взагалі складно спілкуватися і знайти спільну мову. Тому що різні погляди взагалі на все. 

Жінка, 31 рік, Південне → Лалово

І ще одна стаття — колаборант чи не колаборант. Тобто "за кого ти?" Як з питанням "чий Крим?"... І ставлення до Росії. В будь-якому випадку це буде підставою для розʼєднання... Все одно будуть ті, хто будуть казати, що Росія як країна буде ні до чого. Керівництво винне.

Жінка, 46 років, Нова Каховка → Німеччина

Мені здається, що після війни все одно якась частина людей буде нейтрально до Росії ставитись. Пройде, не знаю, шість років. І люди охолонуть деякі, і будуть їздити в гості. І це буде дуже круто. А таке буде сто відсотків. Тому що у багатьох залишилися там родичі. А інші люди не розумітимуть просто цих людей.

Жінка, 18 років, Донецьк → Дніпро

Роз'єднувати може тільки те, що, наприклад, не співпадає думка з тими, хто проукраїнський, і з тими, яких називають ждуни або хочуть руського миру. Тут однозначно роз'єднання.

Чоловік, 34 роки, Сєвєродонецьк → Умань

Щоб у кожного була машина, квартира, щоб це можна було зробити реально. Зараз народ живе за межею бідності або дуже багато. Третього немає.

Чоловік, 28 років, Енергодар → Одеса 

Одні бідні, інші багаті. Інколи кудись виходиш, там хтось багатий. Людина показує, як вона живе, як вона там чогось досягла. І знизу ж коментарі тих, хто нічого не робив, але вони починають.

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія 

Фінансовий стан, бо зараз багато людей, які втрачають роботи, зарплати, а десь вони бачать, що люди, навпаки, собі відпочивають, заробляють, і це роз'єднує. Бо всі топові політики нічого не втратили, а ще більше заробляють. А звичайні українці, середній клас, вони втрачають.

Жінка, 32 роки, Дніпро → Івано-Франківськ 

Я — робочий клас. Є директор. Я сидів у камері, наприклад, коли ФСБшники мене катували. А коли катували директора, його допитували трохи по-іншому. Йому там і курочку, може, підносили, не знаю. Його тримали два чи три місяці тільки при мені. З нього були потрібні тільки гроші. А з мене інформація. Я інформацію не давав, звісно. Мені тоді не було чого втрачати, бо я зрозумів, що вже не живий.

Чоловік, 33 роки, діючий військовий

Нас роз'єднує те, що образливо, що я то-то, а він пішов, домовився, і все. І виходить, що навіть зараз служба в армії, мобілізація. Одних скручують, затаскують, а другі показують, що їм плювати на ці всі мобілізаційні закони. Якби усі були рівні, і це має бути зверху йти. Діти їхні так само беруть участь в захисті України, а не тільки “слава Україні” в вишиванці, твої діти заховані, а діти бідних будуть воювати, причому без соціального захисту, матеріального забезпечення. Це роз'єднує.

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

Люди можуть прожити без якихось продуктів, не купити пару кілограм апельсинів чи мандаринів, не купити три кілограми мʼяса, але коли вони розуміють, що віддають останнє, а хтось веде легший спосіб життя і байдуже ставиться до цих людей, які стали біднішими, то це людей зачіпає, в них опускаються руки і це вносить розкол між людьми. Коли людей починають ділити на якісь касти — розумні і дурні, багаті і бідні. Коли буде більше платних послуг, більше платних садків, шкіл, куди прості люди не зможуть потрапити, які не мають фінансових можливостей, це буде дуже сильно створювати розрив між людьми.

Жінка, 51 рік, діюча військова

Люди зляться, наприклад, багатіїв діти не воюють, а забирають бідних. Це роз'єднує, що дві касти. Одним плювати, що відбувається, а других гонять на війну. Одним наплювати, з ким що відбувається і вони гуляють, відпочивають, не знають, що таке війна. А інші воювали за Україну.

Чоловік, 41 рік, демобілізований військовий

У мене знайомі в інших країнах є. Нідерланди, там дуже багато мігрантів і вони кажуть, що всі щасливі. До мігрантів відносяться толерантно, ніхто їх не ображає, і мігранти нікого не ображають. Це нормальні процеси переміщення. З цим нічого не поробиш.

Жінка, 37, Дніпро → Болгарія 

Я думаю, що не будуть роз'єднувати. Якщо нормальні люди приїжджають і мігрують до нашої країни. Якщо вони також будуть працювати в нашій країні і жити з нами мирно. Якщо також будуть працювати на благо нашої країни, будуть жити в мирі, мирно і дружно, то чому б "ні"? Я нічого не маю проти мігрантів. 

Жінка, 31, Південне → Лалово 

Я думаю, роз'єднувати. Бо вони будуть претендувати на робочі місця. Якщо зараз дивитися, люди з інших країн на міжнародному ринку, які дешевше коштують, вони займають робочі місця. І так буде і тут, що, наприклад, якийсь роботодавець подумає, що йому легше взяти мігрантів, які будуть просити менше грошей, ніж українців, які хочуть більше грошей. Українці будуть проти: чого це хтось знімає наші місця?

Жінка, 32, Дніпро → Івано-Франківськ

Мені здається, розʼєднувати. Бо у кожного своє ставлення до цього. Одні будуть казати, що це добре, багато мігрантів буде приїжджати — буде більше робочої сили. А інші будуть кричати про те, навіщо нам усі підряд: якийсь вбивця, мародер, терорист. До цього питання треба буде обережно підходити.

Чоловік, 20, Тульчин → Миколаїв 

Мені здається, це буде роз'єднувати нас. Бо люди можуть це сприйняти таким чином, що, наприклад, сотні тисяч хлопців-українців померли за нашу землю, а зараз населять мігранти Україну і буде наповнення іншим генофондом нашої країни. І тут вже буде такий внутрішній конфлікт. Я думаю, що не дуже будуть раді, коли заполонять Україну мусульмани чи різні інші нації.

Чоловік, 34, Сєвєродонецьк → Умань

Був у мене випадок, що при мені одна людина, з якою я працюю, сказала, що “Бог з нею, з тою Донецькою областю, там такі всі кончені живуть”. Я дуже боляче це перенесла. Я сказала, що я з Донецької області, і ви таке говорите при мені. 

Жінка, 55 років, Маріуполь → Львів

Наприклад, західна Україна, Львів, Івано-Франківськ, — є націоналізм у плані української мови. І зараз дуже багато критики про те, що якщо ти українець, то чому ти говориш російською мовою? Почалася саме з боку України ненависть до конкретної мови… Люди примудряються у воєнний час розлютитися на те, що хтось якоюсь мовою говорить, і розлютитися в плані віросповідання. Тобто воювати почали не лише фізично, а й у моральному аспекті.

Жінка, 41 рік, Київ → Литва

У нас умовно ділиться країна на Схід і Захід, і завжди чомусь у Сходу і Заходу були різні думки про ті чи інші реформи.

Чоловік, 23 роки, Селидове → Дніпро

Люди, які підтримують дії Росії та підтримують країну-агресора. Такі люди у мене викликають жахливий негатив і велику неприязнь.

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина

Це люди, які налаштовані проти України. Бували за термін служби люди, які можуть тобі посміхатись в обличчя, а бути поглядами за іншу Україну і з іншими поглядами. Або люди, які відверто кажуть, що "України нема і ніколи не було, все життя було під Росією". Я таких людей не розумію. Я стараюсь з такими мінімум, і якщо чую, що щось починає попахувати сепаратизмом, я намагаюсь уникати. Або таких людей, коли служив, намагались просто здавати відповідним службам. Ось з такими людьми я не можу спілкуватися. Вони мене виводять. Я цього не розумію.

Чоловік, 41 рік, демобілізований військовий

З людьми, які перевзулися на бік агресора. Я з ними взагалі перестав підтримувати контакт, бо люди мені казали, що ми патріоти, ми за Україну. Тільки почалась повномасштабка — вони одразу ж показали, хто є хто, справжні свої обличчя.

Чоловік, 26 років, діючий військовий

З людьми, які сіють паніку, з людьми, які є "ждунами". І при цьому починають каламутити воду там, де вони знаходяться. Ці люди категорично мені неприйнятні, і якщо такі зустрічаються на моєму шляху, мені з ними важко спілкуватися, намагаюся їм донести те, що якщо вам тут настільки гидко і погано, то чому ви тут? Збирайтеся і їдьте. Ви живете в Україні вже -енну кількість років, але при цьому ви сварите, я сенсу не бачу. Якщо мені тут погано, я збираюся і йду, я так розумію. Якщо тобі погано, але ти живеш, значить, ти чогось хочеш. Чесно, знаєте як би, я, напевно, наводила порядок. Це, мабуть, буде, ну, із вуст жінки дуже страшно чути. Пару людей розстріляли б, і був би порядок. Думаю, можливо, і зрадників було б менше.

Жінка, 51 рік, діюча військова

Таких людей багато. Навіть коли в транспорті їдеш, ти бачиш тих бабок, тих недобитих комуняк, які вічно всім незадоволені. І те населення, яке чимось незадоволене, доривається до соцмереж, і там щось ще пише, щось уявляє, щось там захищає, Пушкінів, пам'ятники. Ти одразу знаєш, що це за людина і що від неї можна очікувати.

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

Напевно, з тими, які залишилися на Донеччині, знаючи, що Росія туди 100% прийде. Люди мали можливість і не виїхали. Тому що вони в Росію хочуть і ще щось. Гаразд, я розумію старих, а молоді — незрозуміло... Або ті, які після початку повномасштабної війни, дуже багато моїх знайомих поїхали і моє спілкування з ними зупинилось. Вони нікому ні слова не сказали, просто поїхали, в Росію вони поїхали. До інших питань немає, хто просто за кордон, Польща, Німеччина — це зрозуміло, а саме які в Росію поїхали... Як можна спілкуватися з людиною, коли уночі, наприклад, був обстріл, ти розумієш, що ти спілкуєшся з людиною, яка перебуває в країні, яка тебе обстріляла? Я розумію, що ця людина нічого не зробила, по суті, але ось внутрішня ворожість все одно.

Жінка, 18 років, Донецьк → Дніпро

Якщо ми говоритимемо про українців, то западенці, жителі західної України, які зараз приїжджають до Одеси, і не тільки вони. Які перебралися звідси, які вирішили, що можна знести пам'ятник Пушкіну, який все життя був, як знак протистояння його владі. З людьми, які перейменовують вулиці, тих, хто вважає, що можна переписати історію, стерти пам'ятники, навʼязати людям якусь іншу історію, просто для того, щоб вони йшли і гинули за чужі інтереси. До цих людей я відчуваю не те що незгоду, а навіть важко передати, що відчуваю. Дуже-дуже неприємні відчуття, щось між агресією, ненавистю, агресією та ворожістю.

Чоловік, 23 роки, Одеса → Німеччина

Я назву цю групу "ідейними ухилянтами". Серед моїх знайомих є люди, які свідомо уникають служби в Збройних Силах України. Їх можна по-людськи зрозуміти, просто вони бояться заліза і вогню бойового зіткнення. Вони бояться загинути на фронті. По-людськи можна зрозуміти, якось до цього поставитись і таких людей переконати в зворотному. А коли людина дуже свідомо, живучи в цій країні, зберігаючи своє життя і здоров'я коштом тих, хто кладе його, дозволяє собі в соцмережах чи в особистих розмовах висловлюватись на кшталт “Так а навіщо це все?”, “За Зеленського воювати я не хочу”. Це люди, які не можуть усвідомити, що на фронті ми воюємо не за людей в кабінетах, ми воюємо просто за своє право жити. Ми ж воюємо для того, щоб ця держава збереглася. А вже друге питання, яку там владу ми потім оберемо чи з цією владою якось ми погодимося.

Чоловік, 44 роки, діючий військовий

Я, коли прийшов з війни, я хотів жорстку мобілізацію, тому що ми пішли воювати, а люди не йдуть. Мої побратими досі деякі воюють, а більшість людей просто замкнулися вдома. В мене були дуже радикальні погляди, зараз я вже трошки попустився. Тому що бачу, що відбувається з людьми, чому в них такі настрої. Вони бачать, що відбувається з ветеранами, бачать, що відбувається у війську, що йде свавілля, тому от немає в них заохочень. Я не скажу, що вони ухилянти, але деяких людей просто я не розумію.

Чоловік, 41 рік, демобілізований військовий

З тими, хто підтримує війну, щоб далі всі йшли воювати, помирати. Тих людей теж не дуже поважаю. 

Чоловік, 28 років, Енергодар → Одеса

Дуже багато людей в Україні, які там знаходяться і кажуть, що війна закінчиться у найближчі пів року. Із ними мені дуже складно спілкуватися, бо вони вважають те, що я поїхав з України, достатньо тупою ідеєю, як вони кажуть. І кажуть, що зараз війна закінчиться, треба було тобі сидіти... Дуже складно з такими людьми розмовляти. Бо вони говорять, як я вважаю, нісенітниці. Про кінець війни, про те, що нам зараз видадуть щось там. Ми вдаримо по Росії. І все буде.

Чоловік, 18 років, Київ → Болгарія

Це розмови про війну, однозначно. Коли люди кажуть, ось там "не треба було воювати, треба було уникати цієї війни, все одно поразка". Це мене дуже ображає як людину. 

Жінка, 61 рік, Запоріжжя → Болгарія

Люди, які не беруть відповідальність за себе, за своє життя. Вони чекають, що їм хтось повинен прийти і дати. Навіть приклади з тими ж багатодітними, вони нічого не роблять. Ми бідні, ми не встигаємо і так далі. Вони ніяк не намагаються змінити рівень свого життя.

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія

З тими, хто втік за кордон. Я маю на увазі не жінок, дітей, звісно, літніх людей. А чоловіки — з ними важко. Тим більше люди, які поїхали всіма правдами і неправдами в перші дні війни. Важко з ними знайти якісь теми для спілкування і якісь перетини інтересів, бо це зовсім різні світи. Це як мільйонер бомжу буде розповідати, що криза в країні, у нього впали статки, тільки у мільйонера стало не 5 мільйонів, а 2 мільйони, а у бомжа просто їсти сьогодні нема... Як розмовляти, спілкуватися з такими людьми? Я вважаю, що так не повинно було. Одна справа — якщо людина емігрувала давно. Ніяких питань. Людина зробила свій вибір, емігрувала, не подобалось в Україні. Ми всі маємо свободу переміщення. І засуджувати, що людина не повернулася на війну, я не можу. А інша справа, коли ти весь цей час в цій країні жив, тут заробляв, споживав всі блага, які у тебе тут були. А їх було немало, дивімось правді в очі, непогано ми жили до повномасштабки. А коли стало дуже погано, то ти різко почав розказувати, що ти нікому нічого не винен і взагалі у тебе погана країна.

Чоловік, 38 років, діючий військовий

Якщо серед звичайного населення — мабуть, ті, хто в нас дуже сильно і яро підтримує нинішній наш уряд. Бо, все ж таки, багато питань до них. І люди, які ухилянтами охрестилися. Трошки більше бісять ці люди, скажімо так.

Чоловік, 31 рік, діючий військовий

Це люди старшого віку, радянської закалки. Тобто люди, з якими діалог не хочеться продовжувати, коли починається якась суперечка. Бо різні покоління, різні погляди. У них є погляди, що в їхній час у них все було нормально, добре, а у нас інші погляди, ми по-різному думаємо.

Чоловік, 31 рік, Мелітополь → Київ

Конкретно щодо соціальних груп — рух ЛГБТ, лібералів, які кажуть, що ми зобов'язані приймати мігрантів, ми зобов'язані допомагати країнам. Загалом вся група, яка дуже-дуже ліберально налаштована, я абсолютно з ними не згоден.

Чоловік, 23 роки, Селидове → Дніпро

З особистих питань я не бачу сенсу сваритися. Людина сама вибирає собі свій світ. Це відповідальність кожної особи окремо. А з'ясовувати, доводити, чи він правий, чи він винний, я не вважаю потрібним. Якщо кардинально, то краще взагалі з людиною не спілкуватись. Я вже це проходила в 2014 році... У нас в 2014 році була співпраця з кримськими службовцями місцевого самоврядування, і коли вони відійшли в Росію, ми проходили це. Тому я просто зробила особистий висновок, що це не має сенсу. Вони тебе не хочуть чути. А особисті контакти, вони ж не є тільки робочими. Ти можеш залишатися з людиною приятелем по життю і не співставляти якісь робочі моменти. Просто ти для себе вирішуєш, чи тобі ця людина взагалі в твоєму оточенні треба, чи ні. Якщо ні, то мирно розпрощалися і всі задоволені.

Жінка, 46 років, Нова Каховка → Німеччина

Я не намагаюсь переконати людину. На мою думку, якщо людина має переконання, не треба її лікувати. Вислухати. Зрозуміти, з чого вона брала такі виводи. І все… Особисте життя кожної людини — це справа кожної людини. І ми не маємо права щось казати, переконувати в кожному разі.

Жінка, 48 років, Нова Каховка → Латвія

Я намагалася колись, але я зрозуміла, що, я не можу цього зробити. Людина абсолютно впевнена у своїй думці, у своєму ставленні, і я не можу їй такі аргументи навести, чи, може, я не вмію.

Жінка, 61 рік, Запоріжжя → Болгарія

Насправді у людей така філософія, що коли з кимось у конфлікт заходять, вони не можуть вийти просто з нього. І будуть своє доводити до останнього, навіть коли вже не вірять. 

Чоловік, 18 років, Київ → Болгарія

Я в першу чергу своїм прикладом намагаюся показати. Я не вступаю в дебати, нема сенсу, бо це мої нерви в першу чергу. Але якщо людина адекватно сприймає і може розмовляти, а не одразу сперечатись, то в принципі я намагаюся донести свою думку. Своїм прикладом. Я точно мінятися не буду. Є люди, які не цікавляться політикою, історією, релігією. Я не можу сказати, що я суперосвічена людина і можу серйозно аргументувати, але на повсякденному рівні я намагаюся донести свою думку, можу спонукати почитати щось, проаналізувати. 

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

Ті, хто хочуть сварки, завжди знайдуть причину, щоб посваритися. Ті, хто хочуть залишитися солідарними, ті залишаться.

Жінка, 48 років, Нова Каховка → Латвія

Має бути таке розуміння українцями, що єдина можливість українцям вижити — це зберегти Україну. Це головна ідея. Цінність — це Україна, не держава президента чи депутатів, а наша держава. Країна — це всі ми, не як в Росії. "Росія — це Путін", як вони кажуть: "Путіна не стане, не стане Росії". У нас навпаки. І це має бути цінність, ідея. І ми прекрасні в своїй різноманітності. І головна ідея, що ми прекрасні в своїй різноманітності можемо бути саме в Україні. Бо деінде ми вже не будемо, ніхто не буде на нас дивитися і милуватися, що ми такі всі різні і цікаві. Там вже якраз нас будуть всіх трамбувати і під щось підганяти. 

Чоловік, 44 роки, діючий військовий

Мабуть, Україна. Українська мова, українська культура, ідентичність, розуміння, хто ти й що це твоя земля, що ви окрема нація, окремий народ зі своєю дуже великою історією, яку треба знати. Культурні різні речі, бо багато і письменників, і художників сприймали, що вони російські, а потім у нас проходять виставки і людям кажуть, що вони українці, все життя тут жили, працювали. Історичні моменти, розказувати більше історію в школі. Згуртованість буде, ми все ж таки окрема нація. Пишатися, піднімати соціокультурні моменти.

Жінка, 32 роки, Дніпро → Івано-Франківськ

Має бути спільна ідея. Якщо на загальнодержавному рівні — це збереження країни, це добробут, розквіт, розвиток. Цінності та ідеї. Це наша культура, це наша мова, це наша держава, і релігія сюди теж йде… Насправді від кількох людей я чув, які були за кордоном, що все пізнається в порівнянні. Навіть елементарні послуги побутові, сфера обслуговування, медична сфера. Ми випереджаємо західні країни в цьому плані. В нас інша система, в нас дуже гарні спеціалісти, в нас все йде набагато швидше, ніж в них. І тому більшість людей, які побували там, вони не хочуть їхати туди. Бо в нас є свої плюси, сильні сторони, якими ми можемо конкурувати з іншими країнами. І це все треба зберігати. 

Чоловік, 34 роки, Сєвєродонецьк → Умань

Зберігати, підтримувати патріотизм у населення. Культурними заходами, можливо. Не забувати, що трапилось, не забувати всю цю історію в жодному випадку. Тоді, можливо, і збережемо якусь мотивацію у населення… Це має бути звичайний, як на мене, гуманізм, взаємодопомога людей одне одному. Зараз розвиваються активно у тому ж YouTube канали. Різна інформація щодо держави, населення, культури нашої, спадщини. Треба її вивчати… Як там колись ця фраза була? "Разом нас багато, нас не подолати”. Ідея дуже проста насправді, що ми — єдиний народ, єдина культура. Не треба поділяти людей, як у нас люблять, на західну, на східну Україну, чи за релігією, чи ще якось. Є один народ, є одна мета — розвиватися економічно, соціально.

Чоловік, 31 рік, діючий військовий

Має бути національна ідея. Відбудова України. Майбутнє дітей. Дати шанс дітям, молоді жити і працювати в своїй країні. Або тут жити і вчитися, вивчитися і повернутися. До речі, підлітки так і кажуть, ми повчимося тут і вернемось в Україну, будемо відбудовувати. Не розтратити це, не втратити ці їх щирі бажання.

Жінка, 61 рік, Запоріжжя → Болгарія

Гасла — це просто гасла, вони нікуди не ведуть. Гасла — це теж нормально, вони прижилися як ідентичні. “Слава Україні” — і всі знають, що це і хто це. Гасла — це дуже добре, але якби під цими гаслами була ідея відродження України. Об'єднало б відродження України, ця ідентичність, прямо з дитячих садочків виховувати дітей як українців. Ну, без перекосів, що ми великі українці, що з нас почався Всесвіт, щоб цього, не дай Боже, не було. Просто ми — українська культура, ми — автентична культура, ми маємо тим-тим-тим пишатися… Це має бути навколо ідентичності, навколо відродження України і навколо того, що нам жити з дуже серйозним великим ворогом. І я думаю, що не можна з ними домовлятися, дружити. Я розумію, що пройдуть якісь роки, десятки, може, років, і ми вимушені будемо якось з ними контактувати. Але я розумію, що цим людям довіряти не можна. І навколо цього має бути єдність українців.

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

Ідея така, що подивімося на чеченців: вони, маючи свою країну, перетворились на циганів. Мені здається, не допустити цього — це головна ідея не тільки нашої, будь-якої нації. Подивімося на білорусів. Був період в житті цього народу, коли вони втратили свою мову. Дуже важко знайти людину, яка хоч якось би спілкувалася білоруською. Відновили якось активісти, зараз набагато більше білорусів спілкуються білоруською, або принаймні знають її. Така ідея. Не стати циганами, тому що ми така нація: вона розчиниться в людях, звичаї її теж метаморфізують і розчиняться, і цієї нації не буде. А якщо її не буде, то все, що було до цього, не має ніякого значення.

Чоловік, 38 років, діючий військовий

Ідеї, напевно, цінності. Якщо у нас буде цінність відродження родини — це найголовніша цінність. Бо коли у людини є сімʼя і вона знає, заради чого живе, до чого прагне, для кого він це робить. Якщо він розуміє, що у його дітей, нащадків буде майбутнє — це буде обʼєднувати людей. Якщо ми всі будемо разом будувати світле майбутнє, не для нас з вами, ми вже люди дорослі, а для дітей, онуків, поки вони ще ростуть, розвиваються, вони ще молоді, перспективні. Якщо ми допоможемо їм зробити краще, ніж є у нас, то це людей обʼєднає. Туди потім підтягнеться віра, якісь ідеали… І найголовніше, щоб те, що ми говоримо, і те, що ми робимо, не розходилося, а йшло разом, паралельно одне до одного. У нас має бути спільна мета — нам потрібно створити хорошу, чесну, добру державу, побороти злочинність, корупцію… Ми повинні закласти фундамент доброти, чесності та позитиву і на цьому фундаменті вже цеглу за цеглиною будувати наше майбутнє, наш будиночок, в якому нам буде добре жити. Це повинні робити ми всі разом, якщо ми цього не робитимемо, у нас нічого не вийде. Коли почалася війна, ми всі разом почали робити коктейлі Молотова, ми об'єднувалися, йшли в тероборону, ми робили це разом. Потім ми зрозуміли, що одні це роблять, інші сказали: ви дурні, ви робите, а ми класні, ми тут постоїмо осторонь, подивимося. Ось це є роз'єднання людей. Я думаю, що якщо ми цю стадію проскочимо, недовіри людей один до одного, тоді в нас далі піде позитивніший настрій… Дивіться, дуже класний приклад Харкова. Там дійсно люди об'єднані, гарне місто, доглянуте. Людей об'єднали, сказали: якщо ми зараз ось зробимо тут красиво, ви добре житимете, вам буде комфортно — і вони об'єдналися, вони підтримували чистоту у своєму місті, вони розвивали своє місто, і реально це круто… Якщо ми почнемо кожен у своєму — трохи прибрали у своєму під'їзді, прибрали у своєму дворі, то зробили, то зробили і потихеньку об'єднуємося, об'єднуємося... І коли інші дивитимуться, що у нас класно виходить, ми поставили собі за мету і ми до цієї мети прийшли і отримали від цього позитив, і люди почнуть доєднуватись, бо вони бачать результат. Не просто наші слова, а результат. Поставили ціль, виконали певну дію і досягли цілі. Це найголовніше, це буде обʼєднувати.

Жінка, 51 рік, діюча військова

Ви тільки не смійтеся: мова, віра і армія. Воно так і є, як на мене, не в плані того, що я підтримую конкретну людину. І родину ще додала б, все ж таки українці — це, я вважаю, одна родина… Збереження національних традицій… збереження національної ідентичності, вишивка, мотанки, чи ще щось, щоб наші діти не просто десь раз в книжці прочитали історію України, що хтось колись таке робив, а щоб вони це бачили і щоб вони цим цікавились. 

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

Цінності — просто памʼятати про те, які втрати поніс наш народ і якою ціною це все відбувається. Ціною хлопців на фронті, ціною звичайних цивільних, які сплять і не прокидаються. Я думаю, саме це має бути обʼєднавчим. 

Чоловік, 31 рік, Мелітополь → Київ

Це розуміння того, що в кожної людини є свій досвід і він може відрізнятися від твого. Коли будуть з більшим розумінням ставитись одне до одного. Треба транслювати цінність, що ти можеш бачити людину, яка зараз зла, яка російською мовою спілкується, а тобі таке дуже не подобаються. Треба ширше на це дивитися, не в моменті, яка це людина зараз. Тому що ми зараз не несемо повну відповідальність за своє життя, і дуже багато людей потрапляють в жахливі ситуації, через які вони можуть стати більш агресивними, недружніми, неприємними людьми. Але не вони в цьому винні, а в них просто так сталося, вони пережили жахливий досвід. Тому треба вчитися не в моменті оцінювати людину, а глибше розуміти, що і як. Так само можна сказати це на рівні міст. Є Дніпро російськомовне, де не дуже приємний мер. Але досвід цього міста треба розуміти, він відрізняється від досвіду міста Львів. Від того, як Львів розвивався і як Дніпро розвивалося. Тому треба завжди думати про минуле. 

Жінка, 25 років, Дніпро → Чернівці

Звичайним людям потрібно перестати перекладати всю відповідальність на владу. Влада повинна перестати вважати людей за дебілів, умовно кажучи. Це стосується будь-якої влади. Але коли люди покажуть, що вони не дебіли і не будуть перекладати відповідальність на владу, то і ставлення до людей зміниться… Нам треба припинити сприймати нашу владу як своїх і чужих. Ми за того, бо він з того району, а ми за того, він з того. Яка різниця, хто при владі, якщо працює вся країна? Ви вибачте, я не вірю в те, що 400 з невеличким гачком людей можуть зіпсувати або покращити країну, в якій люди всі і так класні. Я в це не вірю. Тому нам потрібно перестати майданити. Ну, чесно кажучи. А потрібно просто почати працювати. А тут ми повертаємося до того пункту, про який я казав. Рівень освіти у нас досить високий, людський ресурс у нас майже не обмежений, запит на заробітну плату за нашу роботу невисокий. І повірте мені, це дуже сприяє тому, щоб знаходити закордонних партнерів і дуже плідно з ними працювати. Це я не "в теорії", я на практиці це знаю. Залюбки працюють люди. Ми можемо. У нас для того все є. 

Чоловік, 38 років, діючий військовий

Щоб влада почала робити для народу, для людей. У нас такого немає

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

Я думаю, мотивація зі сторони. Знаєте, показувати гарний приклад. Коли ти дивишся на людину і розумієш, що він робить добре, правильно, буду брати з нього приклад. В принципі це можна почати з наших чиновників, депутатів, які сидять у Верховній Раді. 

Чоловік, 31 рік, Мелітополь → Київ

Якось розумніше ставитися до внутрішньої і зовнішньої політики держави, нашої влади.

Чоловік, 31 рік, діючий військовий

Змінити владу нашу треба. Бо багато людей зараз звинувачує нашу владу в тому, що відбувається в Україні. Більшість людей бачить, що війна перетворилася на бізнес. І проблеми простого люду не хвилюють владу. Тому перше, що може бути, це зміна влади в Україні. А це буде об'єднувальним фактором. Бо люди всі прагнуть цього… У нас мають бути вибори. Але яким чином воно все буде відбуватися, тут вже складно сказати. Насправді всі сподівалися, що будуть наводити порядок з владою ЗСУ. Але наші солдати підпорядковані командирам. Вони виконують накази. Як це змінити, насправді я не знаю. Але я знаю, що в цивілізованих країнах зміна влади має бути шляхом виборів. В нас прострочена влада. Будемо називати речі своїми іменами. Давно. У нас мали бути вже вибори. Вони відтягуються через військові дії. Тому питання того, що в нас мають бути вибори після того, як буде мир, вони не мають навіть піддаватись сумніву.

Чоловік, 34 роки, Сєвєродонецьк → Умань

Всі українці дуже хочуть усіх політиків прибрати і поставити людей, які дійсно щось би робили. І щоб люди вибирали. 

Жінка, 18 років, Донецьк → Дніпро

Треба, щоб влада робила все можливе, щоб людина відчувала себе громадянином, а не “ніким”. Я думаю, що так відчувають більшість себе. Також зміна влади. Я не знаю, на кого, але щоб влада була націоналістична. Власне, я думаю, що українці, якщо вони будуть зі своєю країною, то вони будуть робити зі своєю країною все, що їм треба робити. Зараз нас роз'єднує і ворог, і влада.

Чоловік, 41 рік, демобілізований військовий

Треба таки змінити політику країни, інформованість країни. Не задурювати людям мозок телевізором, який не несе користі. Більше показувати реальності.

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

Ми програємо дуже сильно інформаційну війну. Добре працює ворожа спецслужба. У нас в кожній прасці є "бусифікація", "ловлять наших хлопчиків". Замість того, щоб показувати, як розстріляли чи вбили жорстоко наших полонених. Це важливо знати, це не треба приховувати, але зосередити на цьому увагу суспільства, я вважаю, що це неправильно. Бо є у нас приклади героїзму, коли людина і перемогла, і не загинула. У нас, наприклад, хлопці на надувних човнах на той берег Дніпра під таким сильним обстрілом, їх там поливають всім, чим можна. А вони примудряються перепливти, зайти на лівий берег, на територію окуповану, відбити спостережений пункт, взяти майора розвідника в полон і зброю трофейну, і повернутись теж таким же чином. Ось про це треба розповідати. А не про те, якому хлопцю там голову відрізали. У нас інформація подається, що все дуже погано, і ми не виграємо, тому зупинімо війну. А це хибна уява, що Путін зупиниться. Як тільки ми встанемо, вони підуть в атаку.

Жінка, 53 роки, демобілізована військова

Мені було страшно, коли я чула ці всі проросійські наративи і з ними ніхто не боровся. Це була типу свобода слова, хоча була це свобода брехні. Я б ввела відповідальність за брехню. Якщо ти неперевірену інформацію пускаєш в маси, не зморгнувши, репутація твоя ніяк не падає, як це? Інститут репутації — перше, що я б зазначила. Ти збрехав — ти маєш бути публічно за це… Якось працюють же ці механізми, а у нас ти можеш вийти, набрехати і залишитися там, де був… Тепер інша крайність: всі канали закрили, які не до вподоби сьогоднішній владі, і співають тільки під одну. Це інша крайність, але це вже не свобода слова, а це свобода пропаганди. Зараз я бачу українську пропаганду, яка мені не подобається, де однобоко все викладається. Ти маєш відповідати за свої слова, має страждати твоя репутація за брехню, але мають висловлюватися всі, коли вони кажуть правду, а не так, що ми беремо тільки те, що нам приємно, пускаємо це в маси. Чим це не пропаганда?

Жінка, 56, Миколаїв → Німеччина

Для цього треба бути чесними з суспільством. На всіх рівнях. Дуже свідомими і чесними. Владі і всім нам один перед одним. Пояснювати, вирішувати конфлікти не взаємними звинуваченнями, а здоровою аргументацією. Хто що для чого робить. Щоб не було потім питань, "а чого мужиків на вулиці ловлять". Просто треба пояснити, що така ситуація, нам треба для того, щоб поміняти тих, хто вже на фронті. Тобто ви тут 2 роки сиділи, а вони там. А вони ще будуть 3 роки сидіти? Хоча б на такому рівні. Треба, щоб це було чесно проговорено. І тоді, хто вже геть буде не згоден з тим, що робиться, хай якось шукає собі шляхи. Або чесно скаже: "я не хочу". Тоді ж теж треба по-чесному з ними, за загальної згоди вирішити, що з такими людьми робити. Має бути чесно, максимальна чесність і прозорість. Воно іноді незручно і на якомусь етапі може принести якісь такі болючі моменти, оголити. Але в майбутньому від цього стає легше і зникають конфлікти.

Чоловік, 44 роки, діючий військовий

Треба владі осмислено підходити, а не наобіцяти “за все хороше проти всього поганого” і потім не виконати ці обіцянки, і буде погано. Осмислено підійти, акуратно почати працювати. Але мені здається, ми зможемо нормально обʼєднатись і бути нормальною нацією… Вийти і сказати: “Так, у нас є проблеми. Так, у нас не все добре. Так, у нас зараз не може бути перемоги, у нас проблеми на фронті. Так, у нас є проблеми в суспільстві, але ми готові їх вирішувати, ми готові всіх чути, ми готові чути аргументи ‘за’ і ‘проти’ та робити якісь висновки". Мені здається, це може допомогти. 

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин

Треба працювати в цьому напрямку. Треба вкладати гроші, вести пропаганду. 

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина

Намагатись допомагати одне одному. Не піддаватись іноземній пропаганді, навчатись, не забувати своєї історії, вивчати свою культуру.

Чоловік, 31 рік, діючий військовий

Зараз вже починає діяти багато програм по відбудові. І ти можеш волонтером поїхати в якесь місто з допомогою, просто людською силою. Мені здається, це може емпатію розвивати. Якщо людина з іншого міста поїде туди, де сталася трагедія, де школа зруйнована, і допоможе цю школу відбудувати своїми силами... Також розвивати туризм, щоб люди їздили по містах інших. І коли вони будуть приїжджати, вони будуть більше проникатися культурою міста… Коли я не знаю, що це за місто, читаю про нього якісь новини, складно якусь емпатію проявляти. Тому, щоб люди більше їздили і знайомились з різними містами.

Жінка, 25 років, Дніпро → Чернівці

Проводити просвітницьку діяльність. Є люди, з якими дійсно дуже-дуже важко. Це часто бувають рідні люди, коли ти їм пояснюєш, і вони все одно. Ти своїм рідним намагаєшся пояснити, що це ворог і треба намагатися робити все для перемоги України, для того, щоб жити в вільній країні… Проводити більше організаціям просвітницьку діяльність, я не знаю навіть, чи на таких людей може вплинути та просвітницька діяльність… Можливо, проводити в школах різноманітні освітні заходи і розповідати дітям, як важливо допомагати одне одному, як важливо щось корисне робити одне одному і взагалі в тому місті, де ти живеш. Не тільки у своїй хаті, у своїй квартирі, але і просто в своєму місті робити якісь корисні речі, показувати, як це може вплинути на життя, як може бути комфортно і класно жити, як зручно може бути жити. Проводити багато освітніх заходів, починаючи зі школи, можливо, з дитячих садочків. На різноманітну тематику. Просто показувати досвід інших країн, інших міст і як можна дійсно своє життя змінити на краще.

Жінка, 31 рік, Південне → Лалово

Той прошарок, який буде нашим майбутнім — школярі, студенти — більш стають проукраїнськими. Вони будуть впливати і на інших, але це буде довгий процес. Якщо збирати суспільство, то люди старші, поки вони будуть вмирати, нові будуть рости вже українцями. 

Жінка, 32 роки, Дніпро → Івано-Франківськ

Перший — це виховувати дітей в українському дусі. З урахуванням досвіду держави за 30 років.

Жінка, 46 років, Нова Каховка → Німеччина

Не виховувати дітей у злості. Але дати зрозуміти дітям, що терор зі сторони Росії — це неправильна дія. Вбивство — це не добре. Тероризм — це погано. Але виховувати дітей в такому спрямуванні неправильно. Мені здається, з раннього віку і треба починати. Бо з них буде рости наше майбутнє. Бо дорослі — це вже травма на все життя.

Жінка, 41 рік, Київ → Литва

Виховувати дітей правильно… По-перше, щоб батьки доносили своїм дітям про культуру, національність українську, якісь традиції. Повне занурення дитини. Знання мови української, своєї культури. Бо деякі взагалі елементарно не знають якихось традицій. З цього треба починати. Правильне виховання дітей — це запорука майбутнього, успіху і солідарності.

Чоловік, 31 рік, Мелітополь → Київ

У нас на якомусь етапі історії незалежної України абсолютно нівелювалося поняття "вища освіта". Дуже мало навчальних закладів випускали реально випускників, хоча майже вся країна в нас в дипломах. Тобто практичне вирішення — це чесне для себе розуміння, що вища освіта — це не просто диплом, який дає якийсь привілей, а диплом — це все-таки реальний розвиток. І ми всі зацікавлені, щоб наші навчальні заклади працювали на абсолютно світовому конкурентному рівні і випускали конкурентно спроможних фахівців на такому рівні. Наприклад, якщо ти військовий, то ти маєш не просто собі робити кар'єру, щоб дослужитися швиденько до якогось звання і отримати державну велику пенсію, а ти передусім суперпрофесіонал в своєму напрямку — ППОшник, артилерист, комбат піхоти. Ти — чіткий професіонал і ти дуже свідомо обрав цю професію і цей шлях свій. Повністю з готовністю віддати все, всі знання, всі сили і навіть життя за цю країну… Ми ж всі зацікавлені, щоб Україна зробила крок вперед. Але для цього ми маємо, щоб педагоги в школах це були не просто жіночки, які там ще з СРСР сидять, а щоб вони розуміли, як працювати з дітьми. Тобто на всіх рівнях має бути такий чіткий, свідомий професіоналізм і фах.

Чоловік, 44 роки, діючий військовий

Я не бачу це без реформ, тільки не публічних, а саме реформ. Це шлях, який пройшли інші народи, це ж не те, що ми відкриваємо щось незрозуміле… Має бути реформована зрештою ця нещасна медицина, яка декларується як безкоштовна, а насправді, якщо хтось захворів в сім'ї, то це виток у бідність для всієї родини. Не працює пенсійна реформа. Люди отримують 50 євро, і ніхто не вірить, що можна вижити на це. 

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

Я впевнена, що реформи необхідні, вони не можуть бути м'якими, але вони мають бути адекватними. Вже нарешті вибрати якийсь напрямок і рухатись, а не так: сьогодні ті смикнули туди, завтра ті в ту сторону. 

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

Відкритість системи. Тобто щоб якщо на Прозорро, наприклад, мій учень побачив, що хтось вкрав, щоб він міг дзвонити до журналіста і це питання вирішити. На всіх рівнях, тобто не тільки на якомусь маленькому рівні, щоб на великих також це працювало. Це, мені здається, поєднає людей… Конкурентна система, щоб людина, яка йде на посаду, знала свою роботу. Щоб це був не блат, не хабар, а щось конкретніше. Якщо я керівник на якомусь підприємстві, я повинен знати підприємство і пройти конкурс на цю посаду. 

Чоловік, 28 років, Енергодар → Одеса

Грубо кажучи, я прийшов в лікарню, мені все видали, зі мною поспілкувалися, сказали, що я молодець і все буде добре. А вислови, гасла і якісь політичні шоу — це не спрацює. Принаймні найближчим часом, я думаю, що ні.

Жінка, 46 років, Нова Каховка → Німеччина

Я думаю, що для того, щоб люди були солідарні, — підвищувати рівень соціального захисту людей, щоб люди відчували, що вони соціально рівні. Зараз каста багатих і каста бідних, вони себе почувають зовсім по-іншому. Якби зробити людям забезпечення, хороші зарплати, щоб люди відчували, що в них є медичний захист, що їх можуть полікувати, що у людей в майбутньому пенсії. Так людей можна об'єднувати.

Чоловік, 41 рік, демобілізований військовий

Українці повинні бути здоровими. Це зараз дуже велика проблема — здоров'я українців. Але екологія, немає нормальної законодавчої бази. В нас брудні виробництва, в нас брудна їжа, є якісь невеличкі еколавки, але їх мало, і люди собі не можуть дозволити купити. І в принципі в Україні не вигідно вести екобізнес.

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія

Коли більш стабільна ситуація в країні, тоді, я думаю, рівень солідарності зберігається, тому що немає ніяких факторів, які відволікають людей від того, щоб вони просто жили своє життя… Фінансова стабільність для людей, якась впевненість в майбутньому, щоб людина бачила себе в Україні в майбутньому, а не думала, як швидше звідси поїхати, заробити гроші десь в іншому місці.

Чоловік, 23 роки, Селидове → Дніпро

Треба приводити до того, що твоя праця забезпечить тобі твій добробут. І щоб вони бачили, що чим більше він вкладається, тим більше він отримує. І це отримання може бути не фізично грошей, а доступу до освіти, до медицини, якихось плюшок від держави. Гарантування пенсій, якісь вклади пенсійні, на які нараховуються відсотки невеличкі. Але кожен рік, постійно, і не важливо, що робиться в державі — це його гроші, він може їх зняти і завтра потратити.

Жінка, 46 років, Нова Каховка → Німеччина

Так само, як в Америці, як в Європі, ідея заможного українця, який живе на своїй землі. Ідея заможного, розумного українця. Дайте їм можливість навчатися… Потрібно повністю міняти законодавство, щоб було вигідно вести бізнес. Щоб було вигідно платити зарплати білі, а не чорні… Люди сидять, як у матриці, вони навіть собі подумати, уявити не можуть, що вони можуть вдвічі більше заробляти. Вони навіть не розуміють, що можна краще, що вони це життя можуть прожити в рази якісніше. Мабуть, їм це потрібно показувати. Якщо людина не вміє, то потрібно навчити її — якісь курси для підприємців, фінансова грамотність.

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія

Якось врівноважити ціни та заробітну плату. Зарплата не береться з повітря, що я захотів — і всі будуть отримувати п'ять тисяч доларів. Ні, це ж так не працює. Зробити нормальні підприємства державні, щоб чоловік пішов працювати на державу і розумів, що його будуть підтримувати.

Чоловік, 28 років, Енергодар → Одеса

Я думаю, що буде агресію викликати безкарність тих, чиї імена ми чуємо зараз, що вони на слуху в новинах. Мені здається, що це дуже збурює всіх… І це все буде після, як кажуть, що "війна все спише". І соціальна несправедливість, я так думаю, вона може викликати і агресію, і незадоволення, і взагалі такі речі неочікувані. 

Жінка, 61 рік, Запоріжжя → Болгарія

Дуже сильний в нас у народу запит на справедливість. При цьому наш народ любить так, щоб закон для всіх, а мені щоб можна було обійти закон. Якби був приклад того, що закон один для всіх, це мені б об'єднало людей. Щоб не було у нас еліти обраних. Не то, щоб не було багатих, я не хочу, щоб всі стали рівні і щоб комунізм переміг. Ні, я маю на увазі, що має працювати закон для всіх. І щоб це було публічно, що якщо дуже багаті люди порушують закон, навіть такий, як дорожній рух, це б об'єднувало людей… Мають працювати закони, має бути судова система, де ти можеш шукати захисту. Я розумію, що нема раю на землі і що абсолютна справедливість неможлива, але все одно наближатися до неї всі б хотіли.

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

Більше допомагати людям, навіть не тим, що постраждали від війни, а є багато проблем і без цього. Хворі діти, у яких проблеми з серцем. Якщо люди будуть разом, хоча б одна думка буде сходитись — вже не все втрачено… Я вважаю, потрібно, щоб люди розуміли, що ми всі тут живемо, це наша країна, наш дім, ми маємо його берегти і після війни маємо докласти зусиль, щоб все відновити.

Жінка, 18 років, Донецьк → Дніпро

Програми, які будуть спрямовані на конкретних людей. Наприклад, ветерани війни, діти, постраждалі під час війни, люди, які лишилися без житла. Щоб громадяни України відчували на собі, що вони потрібні, і що вони є, і взагалі їх видно і чути.

Жінка, 61 рік, Запоріжжя → Болгарія

На жаль, більшість військових побоюються, що як війна закінчиться, то і про армію в нас всі забудуть. Але загалом має і після війни бути підтримка Збройних Сил з боку держави і населення, щоб не повторювалося все оце в майбутньому. Ну, і через це буде в ідеалі єдність з населенням. Що населення буде знати, що є захист гарантований і буде собі спокійно займатися своїми питаннями.

Чоловік, 31 рік, діючий військовий

Військових треба вирішити, як їм повернутися, це теж важливо. Адаптація і повернення в наш світ. Це буде теж велика проблема. І, ну, якщо ми не об'єднаємося, то люди прийдуть не ті, які будуть спілкуватися дуже багато.

Чоловік, 28 років, Енергодар → Одеса

Потрібна підтримка військових. Реальна підтримка, не фіктивна на словах, на папері. Реальна. 

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина

Дивіться: наприклад, є якась проблема місцевого рівня. Просто залучати людей до розв'язання проблеми спільного. Акція стосовно прибирання якогось району. Коли в мене перша дитина народилась, у нас в місті не було зручних спусків, підйомів для коляски, пандусів зручних, це взагалі була проблема. Нібито розвинене місто, багато чого було в місті, але такого елементарно не було. І ми в соціальних мережах залучали людей і пояснювали. І дійсно потім люди почали долучатися до даної ініціативи, скидувати місця, де це потрібно. І от таким чином, коли є якісь певні проблеми і намагаєшся в соціальних мережах залучити людей і ти намагаєшся гуртувати людей стосовно розв'язання цих питань. Коли гарно це все організувати, щоб було приємне спілкування. Щоб розв'язати проблему і продовжувати підтримувати зв'язок із цими людьми. І потроху, коли ти бачиш, як потроху змінюються якісь питання, розвʼязуються. От таким чином люди згуртовуються, мені здається, коли є спільні дії і спільні розв'язання проблем.

Жінка, 31 рік, Південне → Лалово

Мені здається, більше слухати одне одного, більше розуміти одне одного… Всіх людей не змусиш думати так, як хочеться, щоб усі були разом. Можна спробувати якось розмовляти. Кожен має право на власну думку, хай ця думка буде, навести якийсь аргумент. Все має бути через розмови.

Жінка, 18 років, Донецьк → Дніпро

Можливо, проводити різноманітні акції, просто розповідати людям. Форуми, тренінги і так далі також проводити. Таким чином залучати, щоб було і цікаво.

Жінка, 31 рік, Південне → Лалово

Особисто мені, наприклад, не вистачає якихось мовних курсів, хабу, де ми можемо спілкуватися.

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

Я думаю, активісти, бо влада — це зрозуміло, а от активісти, які мають вже якийсь голос. Зараз люди, блогери, не важливо, які мають ціль — донести щось великій кількості людей, вони мають це просувати. Якісь заходи, які будуть цікаві всім, на фоні допомоги.. Напевно, блогери українські, бо коли у мене вже є якась думка про людину, що він несе добро, намагається достукатись до людей, а не робить це через гроші. Якщо я буду знати, що цей волонтер або той блогер-активіст, який робить це через гроші, то одразу ні… Можливо, не зовсім блогер, співак якийсь. Такі, як Тіна Кароль, Оля Полякова, Маша Єфросиніна, вони багато, от Маша Єфросиніна так, багато зборів закриває. 

Жінка, 18 років, Донецьк → Дніпро

Блогер — ні. Але, напевно, має бути якась суспільна думка, тобто людина, яка буде відповідати і буде спілкуватись з народом. Лідер суспільної думки, мені здається. 

Жінка, 41 рік, Київ → Литва

Тут абсолютно всі. І просте населення, і уряд різноманітними законопроєктами, реформами. На регіональному рівні — чиновники різноманітні. Це має бути питання на рівні кожного прошарку населення.

Чоловік, 31 рік, діючий військовий

Ну, що, скоріше за все, у війську мені доведеться бути до самої пенсії. Ну, що, ну, Україна це вже... Ну, скажімо так, нам доведеться перетворитися на такий східноєвропейський Ізраїль. Тобто Україна... Ну, країну, яка вимушена жити за такими, ну, воєнними лекалами, тому що поки що якихось важелів світової спільноти і у нас, і економічних, і військових, остаточно розв'язати проблему агресивної поведінки Путіна не видно.

Чоловік, 44 роки, діючий військовий

Боюсь того, що війна йде з 14-го року, для когось з 22-го, але ж фактично з 14-го. І боюся того, що це вже пройшли велика кількість років. І боюсь, що це буде затягнуто, бо діти дорослішають, ми старішаєм, життя проходить. Бо навіть враховуючи те, що ми соціалізувалися, адаптувалися, працюємо, ми все одно живемо не своє життя, на мою думку. І єдине, за що я хвилююся, — за те, що це може продовжуватись багато років. На жаль.

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

Ну, мабуть, все ж що Росія… Ну, що Україна капітулює, і Росія захопить всю територію України, і ми будемо жити під окупацією, як, умовно, якась маріонеткова держава. Не зможемо вирішувати, що ми хочемо…

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин

Що стосується України в цілому, то теж незрозуміло, бо від цих воєнних дій втомилися всі: і звичайні люди, і влада. Ось, і чим це все закінчиться, і наскільки швидко закінчиться, поки що не зрозуміло. Так, хотілося б, щоб все повернулися на круги своя, щоб Україна відвоювала втрачені, окуповані, анексовані території і щоб наші сусіди до нас не лізли в наш город, на нашу ділянку. Але наскільки це вірогідно і, знову ж таки, якою ціною це повернути — це велике питання. І чи варто платити таку ціну — це те ще питання.

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина

Ну, це якась невизначеність, мабуть. Більше все-таки за майбутнє України, тому що за своє майбутнє в мене більше, як сказати, більше надії на своє майбутнє, ніж на майбутнє України. І більше якось я бачу в цьому якусь стабільність і, не знаю, опору саме у своєму майбутньому. І майбутнє, там, України, я не маю взагалі жодного розуміння, як воно буде. Я просто знаю, що мені треба мати достатньо сили, достатньо вміння адаптуватися. Тому що може бути таке, що там війна ще довго буде і в такому стані, як вона зараз, як затяжна, і до цього треба готуватися. Що це буде там посилення, до цього теж треба бути готова. Або, ну, конечно, найбільше хотілося б там найкращого сценарію, щоб все закінчилося, там, на користь України... Там, і в плані кордонів, і в плані репарацій, і все таке. Але я не бачу якоїсь конкретної картини. Для мене це просто як, ну, "щось то буде", і навіть, можливо, буде і так, як і зараз, просто ще там роками. Ну, я буду до цього теж якось пристосовуватись.

Жінка, 25 років, ВПО, Дніпро → Чернівці

Ну, найбільше на перемогу, звичайно, але тут вже як вийде.

Чоловік, 31 рік, діючий військовий

Ну, найперше — це перемога, все буде, якщо буде перемога. Перемога і статус забезпечення моєї родини, щоб зберегти, щоб задовольнити їх, дати якусь освіту. Дуже-дуже не… Я не знаю, я бачу, як вони вчаться, мені не то що плакати хочеться, я не знаю, то придумали якісь, що вчитель має собі, може захотіти собі не проводити урок, нове слово таке, займається синхронно. “Я вам написала сторінки, ви це все собі вчите”.

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

Дуже сподіваюся, що, можливо, вся ця ситуація змінить нашу владу, яка зажралася. І, можливо, зʼявиться людина, яка відповідально наведе порядок в цій сфері державності. І, можливо, є така надія, що рівень життя зміниться в Україні після того, як закінчаться ці всі воєнні справи.

Жінка, 41 рік, Київ → Литва

Я сподіваюся все ж таки, що, може, сумісними зусиллями Захода, який теж не хоче допустити і не може допустити, бо це величезні репутаційні втрати будуть для них, перемоги Росії. Завдяки зусиллям Захода і контролю за тим, що вони дають нам, в тому числі зброю і все інше, все-таки вдасться переламати хід війни в тому сенсі, що ми зможемо відкинути росіян на кордони 91-го року. Але я розумію, що це не найближча перспектива. Якщо будуть давати зброю так, як зараз, то десь років 5. І мобілізація людська така, щоб усі йшли віддавати долг країні. Якщо буде мобілізація, підтримка зброєю і контроль над коштами, які виділяють нам, то в нас є шанси.

Чоловік, 53 роки, демобілізований військовий

Я сподіваюся, що війна закінчиться якомога швидше і та територія, бажано б і Донецька область повністю, Луганська, щоб все повернулося, чтоб все було як раніше, як воно і повинно бути.

Жінка, 18 років, ВПО, Донецьк → Дніпро

Ну, поки що я не знаю, де я буду жити, так? Тобто, можливо, я зміню країну проживання, так, якщо будуть якісь більш вигідні, більш цікаві умови та проєкти. Тобто поки що набагато вперед не планую. Ну, поки живу в Болгарії, то бачу своє майбутнє тут.

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія

Але от ми тут вже два роки, і я, наприклад, планую тут залишитися на найближче майбутнє, я планую тут залишитися. На найближче. Тому що я не бачу можливості жити в Україні чисто з фінансових питань. Тому що мій чоловік хворий, він, наприклад, мав пенсію, і по інвалідності ми не змогли її подовжити, тому що ми тут, і нам її відмінили. Він не отримує вже цієї пенсії, і як нам сказали, що це буде дуже складно, він дуже хвора людина, він мав першу групу. І йому відмінили цю пенсію, хоча, коли ми їхали, нам сказали, що її подовжать до кінця воєнного стану. Її не подовжили, тобіж і цей, там дуже маленька сума, повірте, там 50 євро, і то його залишили без цього маленького доходу. I виходить, що весь тягар забезпечення життя падав би на мої плечі, а мені 56 років, і я не бачу можливості забезпечити себе чисто матеріально. Поки що не бачу. Я весь час моніторю ринок праці і я дивлюся, наскільки він погіршився, наскільки складно зараз просто жити. фізично вижити там дуже складно

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

По-перше, я повинна знати, що це безпека для моїх дітей. Я повинна знати, що ніякі люди не прийдуть і не почнуть мого чоловіка кудись тягнути і вимагати хабарі. Я повинна знати, що до мене не прийде налоговий інспектор і не почне там щось вимагати. Тому що в Україні це нормально. Такі випадки до війни були.

Жінка, 37 років, Дніпро → Болгарія 

Я не знаю, бо наразі у мене підвішений стан. Невідомо, чи повернемося ми, але, знову ж таки, куди вертатися, ось в чому справа. Нам, по суті, нема куди вертатися. Так, Маріуполь окупований, Донецька область, більша її частина окупована. Вертатися на територію України — це ті ж умови, що у нас зараз. Зйомне житло, пошук роботи, знову адаптація до школи до дитини, до оточення, бо все його оточення, ну, хтось лишився в Маріуполі, а більша частина розʼїхалися по світу.

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина

Повернення людей додому може спричинити тільки економічний зріст, тільки розквіт країни, де вони будуть себе почувати добре вдома, де їм не треба буде кудись там їхати і думати, як мені заробити ту копійку, як мені прожити в своїй країні, що я маю бути заробітчанином і їхати за кордон. Тут має значення створення умов для своїх же українців, для того, щоб вони хотіли залишитися вдома. 

Чоловік, 34 роки, ВПО, Сєверодонецьк → Умань

А ще я розумію, що буде дуже важко. Я вірю, що буде перемога. Я розумію, що буде дуже важко і фінансово, і морально, і, скажімо так, кримінальний якийсь аспект посилиться. Буде дуже багато людей травмованих війною, їх уже наразі надзвичайно багато. Травмованих фізично також. Але я часто розмовляю про це з дітьми, я їм розказую, я їм нагадую кожного дня, що ми в безпеці, але більшість країни не може виїхати через якісь там причини особисті чи фінансові. Я їм нагадую, що ми маємо це цінувати, що в нас є така можливість, але ми хочемо додому. І діти дійсно хочуть, я їм розповідаю, що ми є українці, я їх спонукаю розмовляти українською якомога частіше.. Ми читаємо українські книжки. Намагаємося не втратити зв'язок з Україною. І, відповідно, після повернення, діти ще не розуміють, але я їм намагаюся пояснити, що буде не так, як було, але буде все добре.

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

Дуже цікаве питання і дуже актуальне на сьогоднішній час. Я вважаю, що без мобілізації ми зайдемо в глухий кут. Чи вірно вона відбувається, то, я вважаю, ні.

Чоловік, 28 років, Енергодар → Одеса

Вона не має бути примусовою? Я кажу: людоньки добрі, що значить "не має бути примусовою"? Де, в якій країні світу мобілізація добровільна? Мобілізація — вона і є, це примус. Але це зворотня сторона, це обов'язок, зворотня сторона тих благ, які ти отримував від держави. Тобто є права, є обов'язки. Не можна ж тільки правами користуватись.

Чоловік, 53 роки, демобілізований військовий

Вчора у мене забрали мого дядька. Просто він йшов на роботу, його схопили, без речей повезли, навіть додому не заїхали. Я дуже негативно ставлюся, бо людина 20 років працювала на шахті, у нього проблеми зі здоровʼям, у нього з легенями проблема, у нього був рак шлунку, і на медкомісії сказали, що це було давно і неправда

Чоловік, 18 років, Донецьк → Дніпро

Вона відбувається дуже непрофесійно, неправильно, неграмотно. Мені здається навіть, що в деяких випадках прямо воно так навмисно робиться, щоб викликати незадоволене населення.

Чоловік, 53 роки, демобілізований військовий

Методи мобілізації, з якими я не можу погодитися, я не бачу це розумним. Я за мобілізацію двома руками, але коли це такими методами, коли залякують людей і це виглядає просто як знущання.

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

Я вважаю, що вона не зовсім справедливо відбувається. Тим, що вона має відбуватись, з цим я згоден. Яким самим чином — теж питання виникає. Але особисто я багато разів стикався з представниками... І я навіть рахував, всього 16 разів до мене там підходили, і жодного разу не було конфліктів. І є підозра, що всі відео в інтернеті, які викладаються, це можуть бути або фейки, або просто ми не бачимо початок діалогу. Я думаю, що якщо з представниками ТЦК нормально спілкуватися, то і вони до тебе будуть нормально ставитись.

Чоловік, 23 роки, Селидове → Дніпро

Моя позиція в першу чергу — це те, що не можна брати звичайних цивільних, які не зацікавлені йти на війну. Взагалі не можна. Чому? По-перше, він не зацікавлений вчитися, він не військовий, він не вміє. Це потрібно виконувати воєнні задачі. Це не так легко і не так просто. Це люди, які мають бути навчені. Сенс від людини, яка апріорі себе в цьому не бачить?

Жінка, 48 років, Херсонська область → Латвія

І саме ставлення оцієї несправедливості. Хлопців пакують просто абикого. У мене друг поїхав на навчання, він каже, що 10 людей точно з навчання поїхали назад. Один там “сердечник” ледь не зліг. Як це може бути нормальним? Як це може бути справедливим? І яка мотивація може бути в інших хлопців? Він просто ходить по вулиці та бачить це все. І він може бути здоровим, може, якби його замотивували гарним ставленням, я маю на увазі, не в плані зарплати. Якби людина не бачила цього всього скотства, яке відбувається з людьми, то, може, й була би вмотивована. Тому до такої мобілізації я ставлюся абсолютно негативно. 

Чоловік, 23 роки, Мелітополь → Київ

Тим більше, що багато людей розказують, що обіцяють одне, там от, мій знайомий, він сам прийшов і сказав, що я хочу бути, от, буду корисний вам в тому і в тому. І йому сказали: ти що, будеш нам вказувати, куди треба, туди тебе і пошлють. Ну, для людини невійськової це не розмова.

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

Тобто різні ситуації, вони дуже жахливі. Ця ситуація відбувається з застосуванням фізичної сили. І все це в великій мірі відбувається незаконно. Потім цих людей пакують, привозять їх в ТЦК. І наступного дня вони вже на полігоні. На полігонах їм достатнього навчання не надають. Їх відправляють, можуть відправити практично одразу на нуль або на Курську область. 

Чоловік, 34 роки, ВПО, Севєродонецьк → Умань

Бо одних забирають, які нічого не можуть зробити, а інші, ті, хто з бабками сидять, сміються над тими, хто пішли служити. Це дуже негативно відображається. І люди, які сдять в окопах, ну от скажіть чесно, хлопці, які дійсно там за ідею, вони ідейні, на початку війни пішли. Зраза уже третій рік війни пішов, ми прекрасно розуміємо, що людський ресурс, він закінчується. І люди, які зараз там знаходяться, їх туди послали, але мені чомусь здається, це не дуже приємно захищати та гинути за тих, які просто тупо за їхній рахунок живуть шикарно, скажімо так.

Жінка, 51 рік, діюча військова

Донати, волонтерство, будь-яка допомога у будь-якому разі обʼєднує людей. По-перше, це мотивує хлопців, які на фронті, вони бачать, що про них памʼятають, про них не забувають і в них вірять. <...> Все тримається за рахунко народу, і це обʼєднує.

Чоловік, 23 роки, Мелітополь → Київ

Так, мені здається, це багато в чому підтримує гуртування. Наприклад, це та ж історія, коли Україна збирала на супутник. Всі обʼєдналися, щоб купити цей супутник, щоб ЗСУ було легше отримати якісь розвіддані і так далі. Або коли всі обʼєдналися навколо якогось великого збору. Я не памʼятаю, коли це було. Наче після блекауту всі разом збирали на дрони, щоб помститися росіянам. Знову ж таки, це тема помсти. Тема того, що ми допомогаємо якось знищити їх, відсунути це все від себе. Ну, це обʼєднує. І треба донатити.

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин

В ідеалі, звісно, не повинні громадяни цього робити. Ну, в ідеалі, скажімо так. Тому що всі платники податків, вони платять військовий збір. В ідеалі не повинні. А по факту, якщо Ви питаєте, чи сприяє це об'єднанню, — так, сприяє. Тому що люди дотичні, вони починають цікавитися. Ви ж розумієте, як донати проходять. Вони ж не проходять просто так. Вони починають цікавитися, розмовляти з військовими, дізнаватися їх проблеми. Військові їм розповідають, і вони допомагають військовим. Військові бачать, що за спиною їх стоять люди, яким це потрібно. Вони набувають сенсу всього, що вони роблять в районах там. Це дуже сприяє об'єднанню. Ну, знаєте, можна ввести таку практику, коли настане той щасливий день, коли в нас армія буде всім забезпечена. Але оставити таку практику, що взяти шефство над якимось підрозділом, допомагати, коли не потрібні будуть нам дрони і теплаки. Смаколики хлопцям, якісь приколи такі. Ну, це було б не зайве, я думаю. Військово-цивільне співробітництво — це крута штука для залучення людей, для розуміння процесу.

Чоловік, 38 років, діючий військовий

Я не виключаю донати. Вони потрібні. Я розумію, державі важко, дуже складний час. Але ми повинні бачити, що країна вклала в війну мільярди, а українці зібрали тисячу. А не навпаки. Не так, що нам показують, що донати купили то, то, то. Я розумію, країна дає гроші, але я розумію, що дуже багато коштів витрачається не за потребами. Я не бачу, що.... Військовим потрібно так багато машин. Я не бачу, щоб країна казала: "ми там"... Для мене як для гражданина України дуже важлива інформація, що країна допомагає військовим, що вона їх забезпечує. А я бачу тільки те, що військові постійно "дайте, дайте, дайте". І я розумію, що вони просять не тому, що вони собі це в карман кладуть. Їм дали на місяць там два автомобілі, а їх треба чотири. Ну, потрібно, щоб не чотири, а щоб їм потрібно чотири, то їм дали. Якщо вони чотири цих використали і їм було мало, тоді так — донати. Але не навпаки.

Жінка, 48 років, Херсонська область → Латвія

Безусловно, народ должен понимать, что нужно помогать военным и, соответственно, помогать. Но первоначально должно показать правительство, что они обеспечивают, потому что, судя по всему, когда наши военные ездят на обучение за границу, да, там в Британию, Германию и прочее, в Латвию, потом просто очень, так сказать, жаль смотреть на тех, кто приехал просто, так сказать... Так сказать, с бусика территориального центра комплектования, да, и которого одели во что зря. Вот. Потому что обеспечение, мягко говоря, никудышное.

Чоловік, 26 років, діючий військовий 

Роль держави тут має бути основною з донатом. І вона не може в таких великих, я б сказала, дозах розраховувати на громадян своїх. І на доброту, і на сердечність, і на їх щедрість, і безкорисливість. Держава має забезпечувати відсоток. Такий відсоток, до якого там трошечки можуть люди додати, а не навпаки. А вона зараз... Я, ну, бачите, я ж не спеціаліст, я ж не можу, я так можу поговорити. Я так розумію, що іноді роль держави десь у тіні, а на перше виходять волонтери, якісь люди, які збирають постійно, конкретно там — то машину купують, то інше і взагалі. Можливо, ми не бачимо ролі держави. Вона мовчить про свою діяльність, а ми не помічаємо.

Жінка, 61 рік, Запоріжжя → Болгарія

В ідеалі це повинна робити держава, але, оскільки ми розуміємо, що державні гроші у нас не дуже йдуть на ЗСУ, треба донатити.

Чоловік, 18 років, Київ → Болгарія

Взагалі, якщо брати правильно, так має бути, що держава має в принципі армію свою тримати. Це в нормальних країн демократичних. А оскільки у нас наші чиновники заробляють на крові, грабують, не рахуючи державу, в війну, Збройні Сили України в війну. Тому донатити потрібно, тому що якщо вони не будуть донатити і допомагати зараз армії, то на цьому може все закінчитися.

Чоловік, 41 рік, демобілізований військовий

Воно не сприяє, але це треба вже зробити, знаєте, як, я б сказала я, як медик, розумієте, я розумію так, що це дуже затягнулося в часі, що це треба видаляти, як пухлину, яку — подобається пацієнту, не подобається — це треба видалити і забути. А у нас, знаєте, це пішло якось, як вам сказати, щоб всі були довольні. Коли видаляється пухлина, пухлина не може бути довольна. І людина не може бути довольна, вона має перейти цей період болі, переживань. Це має бути швидка, мала б бути, на мій погляд, швидка і радикальна операція. Видалили, викинули і забули. І живемо далі. Але свято місце пусто не буває. На це місце повинно стати те, що має бути. Оце ця духовна суть народу, воно має замінитися українською культурою, українським ідентичністю.

Жінка, 56 років, Миколаїв → Німеччина

Мені здається, це не сприяє консолідації, тому що багато людей через це сваряться: “навіщо перейменовувати вулиці”, “кому вони заважають”, “не на часі”. Але особисто мені здається, що це треба робити, щоб позбавитися маркерів Російської імперії, Радянського Союзу, Російської Федерації, щоб нас взагалі нічого з ними не повʼязувало.

Чоловік, 20 років, Миколаїв → Тульчин

Мені здається, станом на зараз це не дуже доречно. Краще було б відправити на дрони, аніж на памʼятники. Але це теж важливо, бо це наша культура і все таке, але цим можна було б і потім зайнятися. Трошечки пізніше…

Жінка, 18 років, Донецьк → Дніпро

Моя думка: мені здається, що цим всім треба займатися потім. Бо зараз це не зовсім правильно, це не найголовніші питання, котрі треба вирішувати. Бо перейменування вулиць, демонтаж памʼятників - це фінансові затрати, це гроші, які можна було б спрямувати на щось інше. <...> Ну, давайте потім поміняємо. І ми поміняємо це все. Ми знайдемо гідні назви цим містам, достойні назви цим вулицям.

Жінка, 51 рік, діюча військова

І, наприклад, якщо, там, не знаю, комісія перейменовує вулиці, то треба людям пояснювати, намагатися донести свою думку. І, можливо, все ж таки не перегинати в плані, там, умовного Пушкіна, поміняти, там, на якогось сучасного, там, не знаю, письменника, про якого люди не знають. Бо через 5 років прийде нова влада і вже цього умовного письменника вони поміняють ще на когось.

Жінка, 40 років, Одеса → Румунія

Я розумію, але, оскільки це ставить людей в незручне становище, коли вони отримують документи, які не відповідають... Короткий час потребує від них якихось дій, які вони мають робити, і в більшості ці дії мають бути оплачені з їх кармана, то їм це не подобається. Взагалі. Мало того, більшість не розуміє, які дії вона має здійснювати. Вона має ходити питати, не завжди їм дають чіткі відповіді, і це викликає роздратування. Сама декомунізація, мабуть, потрібна, але вона має бути теж зважена,

Жінка, 46 років, Нова Каховка → Німеччина

Дивлячись в яких районах. Ну, воно потрібно, але якщо це, наприклад, Харків, то люди стоять горою за той пам'ятник, якщо це в Одесі — теж стоять. Бо не всі розуміють. Тут проблема в тому, що немає, як би, комунікації — навіщо то робити, кого ми прибираємо і чого ми його прибираємо. Перейменовуємо вулиці або там населений пункт, або там зносимо той пам'ятник. Бо люди жили там роками і думали, що то там дуже визначна людина, а потім їм кажуть, що вона погана, а вони не розуміють, от чому вона погана. Тут більше, мабуть, про те, що немає цієї інформаційної, такої споєднуючої. Що не доносять інформацію. Бо люди стоять за того ж Пушкіна, біля того пам'ятника, стоять. Його захищають, щоб його не зносили. Їм ніхто не каже, чого його зносять. Кажуть: "все, декомунізація, поїхали". Тут більше оцього, що немає інформаційної підтримки.

Жінка, 32 роки, Дніпро → Івано-Франківськ

Можу відповісти, що це недоречно. В принципі перейменування вулиць і так далі, знесення памʼятників… На мою думку, це, як би, минуле. Тобто про це мають знати наші попередники. Наприклад, діти, онуки. Але коли цього ніхто не побачить… Ну є хтось, хто там перший в космос полетів, є хтось, хто якусь революцію влаштував чи подібний переворот, але цього вже ніхто не дізнається, бо цього вже ніхто не бачив і не побачить. Так, ми пишемо свою нову історію, вулиці називають на честь героїв України, загиблих в повномасштабній війні, і так далі, але не треба забувати і про старі заслуги та нагороди.

Чоловік, 26 років, діючий військовий

Дурість, бридота, викликає лише огиду. Бо коли ми забуваємо історію, ми втрачаємо все, що в нас було. Відмовлятись від історії — це найбільш дурне та огидне, що взагалі можна зробити. Я вважаю, що конкретно в цьому повпливало якраз на те, про що ми говорили: на розʼєднання українців, на розʼєднання різних шарів, різних вікових груп — більш молодих та старших, які памʼятають свою історію. І ті, хто молодші, вирішили, що вже можна і не знати, бо це чужа історія, яку давно не знали. А що ми будемо робити, якщо ми забудемо предків, забудемо нашу історію, якщо ми знесемо всі памʼятники? Це огидно і брудно.

Чоловік, 23 роки, Одеса → Німеччина

Люди ходили там все життя в якусь одну церкву, і їм важливо, можливо, там продовжувати і далі це робити, бо для них це більше не про культуру, політику і все таке, а це все-таки щось духовне, якась там віра, яка всередині. Вони не розуміють, як можна щось змінити. Тому я, як би, з розумінням відношусь до цього.

Жінка, 25 років, Дніпро → Чернівці

Я вважаю, що ті церкви, які повʼязані з Росією, не повинні знаходитися на нашій території. Ось і все. Це ставлення вже не до релігії, а просто в цілях безпеки нашої країни. Тут уже не ставлення до самої релігії. 

Чоловік, 31 рік, Мелітополь → Київ

Я думаю, що в принципі кожен має сам визначати, з ким він є за віросповіданням. Єдине, що церкви не мають втручатися в справи держави, а держава не має втручатися в церковні справи. Вони не мають одна другій, скажімо так, створювати складнощі.

Жінка, 46 років, Нова Каховка → Німеччина

Ні, ну, це має бути на законодавчому рівні якось вирішено. Тому що, ми ж то розуміємо, що так зване УПЦ — це такі мініфіліали, така майже легалізована агентура Кремля. Ну передусім ідеологічна. То якось це все має бути вирішено. І дуже правильною інформаційною кампанією.

Чоловік, 44 роки, діючий військовий

Так, це погано, це треба було прибрати ще давно. На початку війни не мало взагалі бути. Тому що це перший, хто прийшов працювати з Росією.

Чоловік, 28 років, Енергодар → Одеса

Те ж саме, я казав вже і повторюю, що це було довести і зробити в тиждень. Та який тиждень? Три дня дати, щоб всі церкви стали українські патріархи. Хто не згоден — їх там повисіляти, депортувати і все. У нас що, попів не вистачає? Та знайдемо попів у нас.

Чоловік, 43 роки, діючий військовий

А російська церква бути не повинна. Тому що ми гроші туди несемо. В рашку. Церкви збирають дуже великі гроші. З усього буквально. З усього. Це дуже великі кошти. В мене просто в родині ми стикнулися, у мене сестра, що так пристрастилася до цієї російської церкви. У нас навіть були суперечки, що ми не спілкувалися. І я думаю, що вона зараз може перемінитися, після того, що зараз в країні робиться.

Жінка, 50 років, діюча військова

Ви маєте на увазі якісь церкви, які належать до Московського патріархату, тобто, православним? Ну, наскільки я розумію, їх практично не лишилося, їх позакривали. Або вони самі позакривалися у звʼязку з цією ситуацією.

Жінка, 47 років, Маріуполь → Словаччина