Викрадати українських дітей росіяни почали ще на початку російсько-української війни у 2014 році. Так, одразу після окупації Кримського півострова росіяни запустили програму “Потяг надії”, аби передавати українських дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на незаконне усиновлення російським сімʼям. Після 24 лютого 2022 року масштаби викрадення українських дітей суттєво зросли і перетворилися на системну політику. Тепер з ТОТ не лише примусово вивозять дітей, якими опікується держава, а й розлучають дітей із батьками чи опікунами. На момент написання цього тексту (червень 2024 року) росіяни депортували щонайменше 19,5 тисяч українських дітей. 

Наприкінці березня 2023 року Міжнардний кримінальний суд оголосив про видачу ордерів на арешт президенту РФ Владіміру Путіну та його уповноваженій з прав дітей Марії Львові-Бєловій. Підставою для цього стали результати розслідування Офісом прокурора МКС фактів депортації дітей з України. Завдяки зусиллям українських і міжнародних правозахисників та правоохоронців наразі відомо досить багато про те, як саме росіяни викрадають дітей та як виглядає їхнє життя у депортації. Набагато складніше дати відповідь на інше запитання — які переваги отримує російська влада, скоюючи настільки жорстокий і резонансний міжнародний злочин? 

Усі аргументи в цьому матеріалі базуються на дослідженнях діяльності російської влади на ТОТ, які провела Громадянська мережа ОПОРА, а також на інтервʼю зі свідками російської окупації. 

Перевага 1. Мобілізація внутрішньої аудиторії

Від початку повномасштабного вторгнення російська влада виправдовує свої злочини самовідданою місією “асвабаждєнія” українського народу з лап “нацистів-бандерівців”, котрі буцімто захопили владу. З 2014 року, коли росіяни ще намагалися заперечувати свою участь у бойових діях, поширюючи міф про “громадянську війну на Донбасі”, кремлівські пропагандисти активно використовували дітей. Вони фабрикували міфи про “горлівську мадонну” (жінку, буцімто вбиту ударом ЗСУ разом з немовлям), “алею янголів” у Донецьку (алея памʼяті дітей, начебто вбитих українськими військовими), “хлопчик з Донбасу, який шукає маму” (пропагандистське фото хлопчика — буцімто після обстрілу), тощо. 

Цей наратив лишається у фокусі уваги протягом усієї війни, адже викликає гостру емоційну реакцію — обурення, співчуття, страх. Пропаганда грає на батьківських почуттях тих, хто має власних дітей. Картинка, де російський солдат захищає беззахисних дітей від обстрілів, підкріплює образ армії РФ як доброчесного рятівника, який не шкодує зусиль і ресурсів на допомогу слабшим. 

Російська влада вивозить  українських дітей під різними приводами — заявляючи батькам чи опікунам про поїздки на “відпочинок” та “оздоровлення”, а також “просвітницькі” тури по визначних місцях чи навчальних закладах в РФ. У таких формулюваннях російська влада не лише “рятує” дітей, а й начебто інвестує в їхнє фізичне та ментальне здоровʼя і розвиток. 

Крім того, теза про “асвабаждєніє і порятунок” додатково пояснює населенню РФ, заради чого влада жертвує тисячами життів своїх громадян, збільшує економічний тиск, провокує ізоляцію й остракізм російської держави та її громадян на міжнародній арені. Мовляв, усе заради дітей і дорослих, щоб відновити їхнє право говорити “рідною російською мовою”, шанувати Леніна і “вільно святкувати День Перемоги” з георгіївською стрічкою та гвоздиками в руках. Так, згідно з дослідженням команди ОПОРИ, за понад два роки повномасштабної фази російської війни в Україні не було жодного місяця, коли б російські державні медіа не згадували “дітей Донбасу”, яких “тероризує обстрілами українська армія”. 

Перевага 2. Інструмент примусу і залякування мешканців ТОТ

Після двох років повномасштабної фази війни, офіційного визнання Росією так званих “ЛДНР”, від яких раніше вона старанно відхрещувалася, проголошуючи їх “самостійними та незалежними акторами”, а також захоплення частин ще двох українських областей ми маємо численні докази системної політики зміни ідентичності мешканців окупованих територій. Російська влада в РФ та окупаційна влада на місцях поступово формує інформаційну ізоляцію мешканців ТОТ, максимально ускладнюючи або й унеможливлюючи доступ до інтернету і медіа, не підконтрольних російській цензурі. 

Окупувавши не лише фізичний, а й інформаційний простір, росіяни розбудовують інфраструктуру пропагандистських державних медіа на ТОТ і оснащують підконтрольних собі силовиків засобами мобільного звʼязку й інтернету. Також окупаційна влада вивозить та/або знищує українську матеріальну культурну спадщину й літературу, унеможливлює доступ до культурних надбань українського народу за рахунок поліціювання місцевого населення та загрози фізичних репресій (наприклад, свідки окупації з Запорізької області зазначали, що вони та їхні близькі закопували свої вишиванки в землі, боячись репресій за національний одяг, який могли знайти під час обшуків у них удома). 

Розчистивши простір, окупанти починають системно насаджувати російську ідентичність — зусиллями пропаганди в медіа та міському просторі (проведенням різноманітних заходів просто неба, в музеях, бібліотеках, будинках культури) серед дорослого населення та в закладах освіти — серед дітей. Система формальної та позашкільної освіти, яку розбудовує російська влада на ТОТ, потужно індоктринує й мілітаризує дітей. Їх вчать “боротися з фейками про російську армію” і дотримуватися “російських традиційних цінностей”, на уроках вчителі дискредитують українську владу та збройні сили, пояснюють “асвабадітєльну” місію так званої “СВО”, примушують школярів малювати листівки та писати листи з подяками російським військовим, поширюють дезінформацію на уроках історії, возвеличують подвиги Російської Федерації нині та СРСР в минулому. Фактично система освіти стала одним зі стовпів російської політики асиміляції мешканців ТОТ.

Багато родин, які з певних причин обирають лишатися в окупації, не хочуть віддавати своїх дітей у школи — зокрема для того, щоб уберегти їх від наслідків індоктринації. Наприклад, одна зі свідків окупації зазначала, що вирішила виїжджати з ТОТ, коли помітила, як її дитина-підліток змінює свої погляди та повторює пропагандистські тези шкільних вчителів. Окупанти намагаються відслідковувати, які родини не віддали дітей у школи та погрожують позбавленням батьківських прав. Таким чином, депортація слугує інструментом примусу та залякування мешканців ТОТ, адже дитину можуть не просто забрати з родини, а ще й вивезти у невідому напрямку за сотні чи тисячі кілометрів — найбільш віддалений “табір перевиховання” розташований у Магадані, за 6300 кілометрів від українського кордону). 

Перевага 3. Розрив соціальних звʼязків та мілітаризація

Російська влада старанно позиціонує себе як рятівник українців від “нацистської влади”, і найбільш переконливим підтвердженням цієї тези часто є “врятовані” діти, які обіймаються з російськими чиновниками, дякують російській владі за “порятунок” та проголошують свою “любов до Росії”. Ізольовані від своїх родичів та близьких, діти зазнають системного “перевиховання”, кінцевою метою якого є навʼязування їм російської ідентичності та недовіри (як мінімум) або й ненависті (як максимум) до України та співвітчизників. Російська влада забезпечує повне занурення українських дітей у російський освітній, культурний та соціальний простір, забезпечуючи неминучу втрату звʼязку з українською ідентичність через ізоляцію дітей від її носіїв.

Частину депортованих дітей розміщують у кадетських училищах, організовуючи для них повноцінно військову освіту для майбутнього залучення до збройних сил РФ. Прикметно, що хлопців-підлітків, які досить швидко виростуть до призовного віку, значно частіше насильницьки передають в російські сімʼї — найбільше незаконно всиновлених росіянами дітей мають віу 14–17 років, і хлопців у цій категорії на 71% більше, ніж дівчат. Так, одного 7-річного хлопчика, депортованого в РФ, незаконно всиновила родина російського військовослужбовця, якого підозрюють у скоєнні воєнних злочинів під час окупації Бучі. Військову підготовку для дітей підготували і на ТОТ — це роблять молодіжні рухи “Юнармія”, “Рух перших”, центри “Воїн”, тощо. 

Наразі російські дії щодо індоктринації як депортованих дітей, так і дітей, які лишаються на ТОТ, можна трактувати як намір забезпечити на майбутнє когорту вихованих в любові до Росії та ідеологічно слухняних росіян українського походження, які ретранслюватимуть заохочуване російською владою заперечення української державності й активно співпрацюватимуть з владою, щоб Україну її державності таки позбавити. Однак потенціал ефективності такої когорти значно вищий, адже дискредитація України з вуст самих українців звучить куди переконливіше та легітимніше, аніж з вуст росіян.

Замість висновків 

Описаний перелік однозначно не є вичерпним. Російська влада прагматично перетворює на інструмент війни та контролю над захопленими територіями навіть ті дії, які на перший погляд здаються проявами необмеженого зла та жорстокості. Адже заради навіть примарної переваги на фронті чи в утриманні влади російська влада готова зловживати навіть найбільш вразливими групами. Боротьба за звільнення українських територій – це аж ніяк не боротьба за квадратні кілометри. Передусім, це боротьба за права людини, захист її честі та гідності у межах міжнародно визнаних українських кордонів. Тож у дискусіях про те, чи не настав уже час змиритися з втратою Донецька, Луганська чи Севастополя варто переформулювати це питання – чи ми готові змиритися з системними катуваннями, викраденнями та вбивствами в українському Донецьку, Луганську чи Севастополі?

 

Оригінальна публікація: ФАКТИ