Уявімо типову ситуацію: громадяни в певному населеному пункті вийшли на пікет (протест, перекриття, блокування, закидання, обливання…), бо дізналися, що «підступні вони» (сільрада, райрада, мер, староста, фермер…) затіяли зраду і лихо. Дізнатися про це небайдужі громадяни могли з листівок, пабліків у соцмережах, зі ЗМІ чи завдяки усним інсайдерським повідомленням, які в народі традиційно іменують плітками.

Скажімо, повідомлення могло бути таким: «До уваги жителів! Поширюйте! Бийте у дзвони! Вставайте! Щойно стало відомо з достовірних джерел, що цієї ночі влада хоче таємно збудувати в нашому рідному селі віникопереробний завод! Не дозволимо розмістити на нашій мальовничій землі шкідливе виробництво всупереч волі народу! Віникопереробний завод – це страшна загроза для нашої громади, це удар по екології, це отруєння повітря і річок, це радіація, хвороби і кримінал. Встаньмо як один проти заводу і не даймо їм наживатися за рахунок знищення нашої громади».

Або ж так: «До уваги мешканців громади! Поширюйте! Бийте у дзвони! Вставайте! Щойно стало відомо з достовірних джерел, що цієї ночі влада хоче таємно ліквідувати в нашій рідній громаді віникопереробний завод! Не дозволимо порізати на брухт це корисне виробництво всупереч волі народу! Знищення віникопереробного заводу – це страшна загроза для нашої громади, це удар по економіці, це отруєння повітря і річок, це радіація, безробіття і кримінал. Встаньмо як один на захист заводу і не даймо їм наживатися за рахунок знищення нашої громади!».

Або «Цієї ночі влада хоче таємно ліквідувати нашу громади і приєднати її до…». Варіантів безліч…

Подібні речі можуть запускатися в широкі маси різними способами – через мітинг, базар, СМС або групи на зразок «Наша ….», «I Love …», «Підслухано в …» тощо. Власне, меседж може бути абсолютно протилежним, головне – донести його до адресатів та здобути відгук у їхніх серцях.

Такі повідомлення, навіть якщо вони недостовірні, можуть викликати якщо не певні дії, то певну негативну громадську думку проти тих, хто «наділений владними повноваженнями», але не зумів донести до своїх співгромадян достовірну інформацію про відсутність на території громади віникопереробного заводу або про відсутність планів будувати чи руйнувати цей завод, приєднували село до іншої громади тощо.

Це називається неефективною комунікацією між владою і суспільством. І особливими проблемами така неефективність може загрожувати в період реформ.

Але звідки громадяни мали б дізнаватися про долю подібних бюджетоутворюючих виробництв, про потенційні загрози чи зиски від них? Може, з офіційного сайту міськради/адміністрації/ОТГ? Може, з офіційної сторінки очільника громади? А, може, міг би той очільник і безпосередньо вийти на площу чи на перехрестя: мікрофон, колонка, і говори, а ті, хто почув, перекажуть тим, хто не чув. Правда, якщо ця ж влада вгромаді перед тим забрехалася стосовно якогось іншого заводу, то комунікувати вже марно. Але уявімо, що керують цією громадою порядні самоврядці.

То чия вина в тому, що жителі громади не мають звички гортати офіційний документ «Стратегія розвитку громади до 2030 року» і з цього документа дізнаватися достовірну інформацію щодо подальшої долі заводу чи інвестиційної ділянки, на якій він може постати? Хто винен, що люди не знають про існування Стратегії чи про спосіб знайти її «в один клік», що не мають у досяжності план розвитку громади чи звіт голови?

Звісно, не можна повністю знімати відповідальність із громадян, але влада, якого рівня вона б не була, давно мусила усвідомити, що комунікація з суспільством – це не просто звіт вкінці року про те, чим хочеться похвалитися. Така комунікація на сучасному етапі має бути двосторонньою і діяти «на випередження», тобто обговорити й попередити можливі ризики, а не розгрібати їх заднім числом на перекритій трасі. І серед багатьох функцій такої комунікації головною є функція зниження соціальної напруги. Бо ті, в чиїх інтересах підігрівати оцю соціальну напругу, можуть майстерно зманіпулювати гаслом «Дістали!» і повернути «праведний гнів громади» проти того, що насправді «дістало» не громаду, а маніпуляторів.

Але чому іноді інформація з групи «Підслухано в …» викликає більше довіри у співгромадян, ніж інформація на офіційному сайті органу влади? Причин може бути чимало – і доступність викладу, і оперативність… Але є ще одна причина, є ще хтось, на кому лежить значна частка вини. Так, це попередники, хоча звинувачення «папєрєдніків» уже давно стало мемом. Але колективний історичний досвід говорить про те, що влада брехала. Різна влада брехала, у різні часи, але ж стереотип у «народній політології» вкорінився міцно: вся влада однакова, всі «вони» ніколи не скажуть правди «нам».

Може, корені несприйняття слід шукати ще в тій радянській комунікації, коли влада приховала аварію на ЧАЕС і вивела дорослих і дітей на парад? Чи, може, хтось має в пам’яті «ефективну комунікацію» під час виселення людей і затоплення населених пунктів для побудови Дніпровського водосховища? Або й давнішу комунікацію. Минуло більше сотні років, а суспільство не забуло, що майстерна більшовицька PR-кампанія замість обіцяних землі та волі принесла грабунок, голодомор і репресії…

Очевидно, одним із завдань ефективної комунікації влади із громадськістю є також чітке донесення того, до яких попередників ця влада не має жодного стосунку, а з якими попередниками перебуває у стосунках спадкоємності. Звісно, викликати суспільну довіру буде простіше, якщо владні спікери не перебігатимуть з одного політичного табору до принципово протилежного і не озвучуватимуть на різних етапах діаметрально протилежні тези.

Отже, якщо очільник громади є представником не скомпрометованої команди, не спійманий раніше на брехні, якщо його адміністрація доступна та оперативна у спілкуванні, то співгромадяни, перш ніж «бити в бубон», запитають офіційну інформацію про той чи інший завод і – що геть уже ідеально – повірять наданій відповіді.