Хто має дбати про вищу освіти України? Таким запитанням я задався після нещодавньої зустрічі з першим заступником міністра освіти і науки України Євгеном Сулімою під час роботи конференції «Міжнародна співпраця університетів як невід’ємна складова інноваційного розвитку вищої школи», що проходила у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича.

Коментуючи складну фінансову ситуацію у вищих навчальних закладах, Євген Миколайович без краплі сумління сказав дослівно таке (цитую): “Спасение  утопающих – дело рук самих утопающих”. Склалося враження, що цими словами чиновник дав зрозуміти, що від міністерства допомоги університетам чекати не варто. При цьому він активно агітував за законопроект про вищу освіту № 1187 (Ківалова – Калетніка – Сороки), який, на думку багатьох експертів, суттєво обмежує автономію університетів. Де ж логіка? Якщо відповідальність за функціонування та діяльність вищих навчальних закладів у Міністерстві покладають на самі вузи, то чому ж їм не дають права вільно розпоряджатися отриманими коштами, наймати на роботу тих викладачів, яких вони вважають за необхідне?

Обмеження автономії університетів чиновник назвав необхідністю, адже розширення прав ВНЗ, на його думку, не завжди гарантує покращення якість освітніх послуг. Як приклад, пан Суліма навів Львівський національний університет ім. Івана Франка, де ректор Вакарчук І.О. дозволяв асистентам керувати дипломними роботами студентів. У мене одразу ж виникло запитання: “А що робити, якщо на кафедрі працює всього декілька доцентів, а студентів десятки? Якої ж тоді якість дипломних робіт варто чекати, якщо буде реалізована Програма економічних реформ Президента на 2010 – 2014 роки  і показники кількості студентів на одного викладача зростуть до 18!?”

Взагалі, на зустріч з Євгеном Сулімою запросили найкращих студентів та викладачів університету, щоб ті поділилися з ним своїми думками щодо бачення подальшого розвитку освіти в Україні. Але, як виявилося, зустріч була спрямована на пропаганду владного законопроекту “Про вищу освіту в Україні” № 1187 та критику законопроектів опозиції та групи М. Згуровського. Чиновника абсолютно не цікавила дискусія, і він відкидав всі пропозиції, що лунали з залу. На більшість запитань щодо ситуації з ВНЗ в Україні він відповідав просто – “все залежить від вас самих...” Після цієї зустрічі, на жаль, вкотре переконався, що в наш час від влади не варто чекати на допомогу. Але принаймні б розвиватися навчальним закладам не заважала!

Є приклади Могилянки, Острозької академії та Українського Католицького Університету, ректори яких не чекають на подачки влади, а своїми силами щось роблять. Хоча, коли я привів УКУ як позитивний приклад системи фандрайзингу в навчальних закладах, заступник міністра сказав, що “цей університет є чимось з Марсу", а потім ще й додав, що “УКУ фінансується з-за кордону, а значить це комусь вигідно...”. Виходить, що університети з ефективним менеджментом завідома не можуть бути українськими. До того ж, на переконання пана Суліми, українська діаспора, а також багато українських меценатів задумують якусь змову, якщо вкладають кошти в неприбутковий університет.

Апогеєм цинізму та зверхності стала відповідь на висловлене побажання щодо необхідності сприяння з боку міністерства в наданні субвенцій ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Чиновнику  вистачило нахабності натякнути на те, що причиною ненадання таких субвенцій є те, що ми проголосували на виборах не за того мажоритарного кандидата. Здається, коментарі тут зайві.