Повномасштабна війна в Україні зачепила кожного. Наша мережа, що діє по всій країні, не стала винятком. Зруйновані домівки, вимушений від’їзд, життя в окупації, мобілізація до лав ЗСУ, створення благодійних організацій для допомоги армії, перекваліфікація на воєнні теми та спеціальності — у кожного спостерігача своя історія.

Геннадій — відкрита, чуйна і талановита людина. В організації він працює розробником та системним адміністратором більше 7 років. Більшість онлайн-сервісів ОПОРИ, якими ви коли-небудь користувалися, — як публічні (наприклад, сайт «Вони голосують для тебе» для ефективного моніторингу роботи нардепів), так і внутрішні (різноманітні бази даних та форми звітності для спостерігачів на виборах) — створив саме він.

Історія Геннадія — це історія великого болю все ж із щасливим завершенням для нього, його рідних, друзів та колег. Ми всі знову мали щастя побачити Геннадія онлайн у робочих чатах. Він вийшов зі зруйнованого села, але серцем, звісно, вже назавжди залишиться у місцях свого дитинства, у дідусевій хаті.

Місце дитячих спогадів і бойових дій

Мощун — невелике село на північний захід від Києва, що входить до Гостомельської селищної громади Бучанського району. До вторгнення там мешкало не більше 800 осіб — переважно працівники лісового господарства або їхні нащадки. Геннадій з батьком виїхали в Мощун із Києва ще на початку карантину, аби пожити ближче до природи. Однак, оскільки багато власників використовували будинки та присадибні ділянки як дачі, напередодні повномасштабного вторгнення росії багато людей приїхали в село зі своїми родинами, аби перечекати тривожні новини про тоді ще потенційний наступ.

Село розкинулося посеред лісу за 4 кілометри від межі Оболонського району Києва. Близько 80% господарств — це 10 соток землі, тобто малі присадибні ділянки і невеличкі 1-2-поверхові приватні будиночки. Жодного стратегічного об’єкта. Продуктовий магазин, відділення Укрпошти, медпункт (який уже з рік, на жаль, не працював), школа, клуб, кілька готельних комплексів біля озера — оце, власне, і всі соціальні об’єкти села. З культурно-історичних надбань є Церква Іоанна Хрестителя, пам’ятник Тарасу Шевченку, братська могила радянських воїнів, руїни ДОТу (довготривалої оборонної точки) №511 Київського укріпленого району часів Другої світової війни. Чи, точніше, тепер про деякі з них можна сказати тільки “були”…

Знищені будинки, розбиті автівки, понівечені дороги, зруйновані могили на цвинтарі, повалені дерева, розкидані рештки снарядів, трупи загарбників та закатованих і вбитих осколками мешканців — так виглядало село наприкінці березня, коли росія почала відводити війська з Київщини.

Майже до кінця березня село перебувало на лінії вогню. На якийсь час російські солдати змогли зайти в Мощун та пожити в деяких хатах, розграбувавши їх, але українські військові відкинули росіян за межі населеного пункту. Все це не зменшило кількість обстрілів по будинках. Втім, за словами, військових, саме тут відбулася чи не ключова битва на підступах до столиці, аби зупинити наступ ворога в цьому напрямку. Російська армія прагнула пробити дорогу на Київ, стерши з лиця землі черговий населений пункт. Мешканці Мощуна прагнули вижити.

Як повномасштабна війна застає зненацька

Певний запас речей першої необхідності у господарстві Геннадія був — генератор, бензин, їжа, вода. «Я перебував у Мощуні. Ще ввечері 23 лютого ми з колегою обговорювали підготовку PVT (Parallel vote tabulations — паралельний підрахунок голосів), який ми планували проводити на проміжних виборах до парламенту в одномандатному окрузі №206 на Чернігівщині. Але стало зрозуміло, що Верховна Рада може оголосити воєнний стан, і новини про ймовірне повномасштабне вторгнення росії не давали приводів для спокою. Опісля я подзвонив мамі, яка перебувала у Києві, й ми вирішили, що вона все ж лишиться там, хоча я дуже хотів забрати її в село, бо вважав, що тут буде спокійніше. 24 лютого зранку над селом почали летіти вертольоти зі сторони Нових Петрівців, але не було зрозуміло, чиї саме. І після цього почався великий бій біля Гостомельського аеропорту», — розповідає Геннадій.

Він постійно зідзвонювався з друзями, які жили в різних населених пунктах Бучанського району, щоб зрозуміти, як загалом справи з лінією фронту. Весь день було чутно вибухи, а вночі окупанти спробували захопити дорогу на Київ через Мостище. Тож єдина дорога для виїзду в місто була відрізана через активні бойові дії. Селом проїхала колона української техніки — посилювали оборону. І хоча спати під звуки вибухів та артилерії було неможливо, після зміцнення позицій українських військових стало трохи спокійніше.

Найбільша проблема, крім обстрілів, — відсутність зв’язку та інформації

25 лютого перебили ЛЕП, і електрики в селі більше не було. Відповідно, ні інтернету, ні новин, ні комунікації з рідними і друзями — нічого. Якщо хтось завбачливо придбав генератор для зарядки мобільного телефону чи радіо на батарейках, то можна було хоч якось отримувати інформацію про зовнішній світ. До 6 березня Геннадій інколи ще вмикав телевізор через генератор, щоб почути новини. Каже, що найкорисніша інформація була в рухомому рядку, а от постійні виступи спікерів чи інформація про трансляцію концерту просто неба у Києві, що зовсім недалеко, спричиняли додаткові емоційні переживання. Чув навіть про евакуацію з Гостомеля, але не уявляв, як вона може відбуватися під постійними обстрілами. Потім інколи вдавалося увімкнути FM-радіоприймач на батарейках, але доводилося довго ловити хвилю, щоб почути хоч якусь інформацію. Втім, з-поміж Геннадієвих сусідів таку розкіш мали всього кілька осіб.

«До 5 березня кучкувалися в городі сусіда — багато людей приходили й обмінювались інформацією, вирішували, що робити. Це виглядало як така собі нарада громади. В основному люди переживали про те, що буде з селищем. У декого було радіо на батарейках, вони чули новини про згвалтування та вбивства на окупованих територіях, тож розуміли, що буде, якщо станеться окупація Мощуна. Багато хто з односельців самоорганізовувався, допомагав одне одному, до останнього не хотів їхати, але після 8 березня та поновлення потужних обстрілів вже всі намагалися поїхати», — говорить Геннадій.

Село обстрілювали з мінометів та артилерії різного калібру, «Градів», бомбардували з літаків, відбувалися й вуличні танкові бої. Геннадій із батьком боялися виходити з укриття, бо на вулиці було небезпечно. Через це вони не завжди могли навіть приготувати їжу. Весь двір був покритий осколками, 7-8-сантиметрові шматки снарядів лежали навіть на ліжку Геннадія.

Жодної інформації про організовану евакуацію з Мощуна за весь час перебування там Геннадій не отримував. 

Жахи війни

«Найжахливіше почалося 3 березня, коли почали прилітати “Гради”. Вони розбили декілька будинків і дач, що були з боку річки Ірпеня. Тоді ж загинув перший місцевий тероборонівець, також від влучання снаряду. Його поховали наступного дня, буквально зібравши по шматках. Люди почали панічно шукати можливостей виїхати, але їх, на жаль, не було. 5 березня історія з обстрілами “Градами” повторилась, але тепер вже ближче до центру села. Тоді осколками вже вперше побило й нашу хату, в сусідніх хатах зайнялася пожежа. Поки громада збиралася гасити вогонь, почався новий обстріл. Не всі встигли сховатись. Наша сусідка, жінка років сімдесяти на ім’я Наталя, отримала осколкове поранення і через якийсь час померла. Надалі ночувати в нашому будинку можливості не було, бо новою хвилею обстрілів у нас вибило всі вікна. Ми фактично переселились у підвал», — розповідає Геннадій.

6 березня сусідку поховали. Похорон в селі, що обстрілюється, перетворюється на доволі умовний ритуал. Цвинтар, яма, хрест — усе, що було. Ні труни, ні священника, ні відспівування. Десь за пів години після цього розпочався штурм села російськими військами з напрямку Гостомеля та річки Ірпінь.

«Під час цих обстрілів я бачив, як мій будинок фактично танцював рок-н-рол. Біля сусідських будинків розривалися снаряди. Канонада тривала десь із годину. Коли ми вийшли з укриття, то побачили повністю розбитий будинок загиблої напередодні Наталі, багато пожеж по всьому селу і російський БТР, який їздив по дорозі. Таким чином, вони прочистили собі частину дороги на столицю і зайняли позиції в селі. Але бої тривали без упину аж до вечора 7 березня, наші військові їх зупинили й навіть дещо відігнали», — розповідіє Геннадій.

8 березня було тихо, люди навіть змогли вийти з укриттів. Вони побачили, що багато хат у селі вже пошкоджено. Сильно побило снарядами та осколками клуб і сільський магазин, частково було зруйноване кладовище. «Людей у селі було доволі багато. Тоді ж вперше за весь час я побачив старосту села. Також зустріли трьох українських солдатів, які сказали, що відігнали окупантів і більше вони сюди не повернуться. Але десь за годину у нас знову розпочалися бої. Ці бої тривали дуже довго. Ще більше будинків було знищено. Цього разу російська армія просто прицільно винищувала абсолютно всі будинки», — розповідає Геннадій.

Однак війна — це не тільки загиблі від обстрілів. «Одного дня у проміжку між обстрілами ми вийшли з укриття і зустріли сусіда. Він розповів, що його старенька мати, жінка близько 80 років на ім’я Ніна, психологічно не витримала постійної канонади й обстрілів. Вона вчинила самогубство. Але він не встиг її поховати, бо в той же день у будинок влучив снаряд і сталася пожежа. Будинок згорів. Сильно постраждало й тіло його матері, яке розмістили поряд із будинком. Поховати її обгорілі рештки вдалося вже після звільнення Київщини від російських військ. Похорон відбувся 14 квітня. Щоправда, цим все не закінчилося. Була ще процедура ексгумації та судмедекспертиза», — розповідає Геннадій.

Постійні березневі обстріли забрали багато життів. Ще один сусід, лежача внаслідок інсульту людина, якого родичі не змогли евакуювати, заживо згорів у пожежі, яка почалася через влучання снаряду в будинок.

«10 березня був великий вуличний бій, який ми навіть бачили на власні очі. Але вийти якось допомогти українським військовим не могли через обстріли. Ми вже тоді подумували про можливість виїхати разом з українськими армійцями, якщо трохи вщухнуть бої. В цей день батьку виповнилося 58 років, але за останні 10 днів він посивів і постарів років на 10. 15 березня знову був великий бій. Снаряди летіли вже не зі сторони річки Ірпінь, а з лісу в напрямку села Гута-Межигірська, тобто не з заходу, а з півночі. Знову було багато пожеж. Снаряд прилетів у будинок моїх сусідів, частково пошкодивши наше з батьком сховище. Тепер, через відсутність укриття, ми змушені були ризикнути й покинути село», — розповідає Геннадій.

Три стадії прийняття рішення покинути село

Неготовність наражатися на небезпеку в дорозі. З 24 лютого до 5 березня йти з села було небезпечно, бо всю дорогу прострілювали. Довколишні Горенку, Мостище, Гостомель бомбардували. Також теоретично можна було лісом дістатися до Нових Петрівців, але там теж тривали бої.

Небажання залишати дім. Після першої смерті сусідки 5 березня був шок і неспроможність прийняти рішення про необхідність вибратися. Мій дім — моя фортеця.

Неможливість перебувати у зруйнованому сховищі. Коли в сусідський будинок влучив снаряд та пошкодив сховище, далі залишалося лише перебувати під обстрілами на вулиці. Можна було або залишитись і точно померти, або спробувати вийти і, можливо, теж померти, а, можливо, й ні. Що з людиною повинно статися — те з нею і станеться.

Дорога на Київ

Село Мощун фактично стерте з лиця землі. Вся дорога до Пущі-Водиці повністю розбита. Цей кліматичний курорт, розташований у межах Оболонського району в північно-західній частині столиці, теж відчутно постраждав від обстрілів.

«Ми одяглися, взяли документи та собаку, машинально зачинили двері і пішли через город пішки до лісу. Важко було йти по селу й бачити, що від нього майже нічого не залишилося. В Горенці, що біля Пущі, були бої, тож довелося йти лісом. Ми дійшли до першого українського блокпосту й дуже зраділи. Це означало, що нас вже ніхто не візьме в полон і не розстріляє. На цьому блокпосту ми поговорили з військовими, вони порадили нам іти прямо, але триматися лісу. На наступних трьох блокпостах у нас вже перевіряли документи, розпитували, куди і звідки ми йдемо, як почуваємося. Повз нас проїжджали машини, але жодна не зупинилася. Періодично в небі пролітали російські вертольоти, тож ми тікали з дороги та ховалися в лісі. Також час від часу працювала артилерія. Через це було дуже важко йти. Загалом наш шлях до Києва склав приблизно 7 кілометрів, які ми подолали за півтори години», — розповів Геннадій.

Пішки Геннадій з батьком дійшли до Пущі-Водиці, де змогли зателефонувати кільком людям у Києві, які, своєю чергою, допомогли з транспортом для подальшого пересування у столиці. Дорогою вони бачили розбиті будівлі, дороги і транспорт у Пущі-Водиці, весь переритий і закритий Київ.

«У нас із батьком були повністю збиті ноги. Кілька перших днів у Києві ми навіть ходити не могли. Причиною тому, крім виснажливої дороги пішки, було ще й те, що з 5 по 15 березня ми майже не спали, не кажучи вже про решту побутових зручностей. Весь цей час ми були одягнені та взуті й у кращому випадку могли роззутися, змінити шкарпетки і знову взутися. Ноги були у дуже поганому стані», — розповідає Геннадій.

Як він дізнався вже у Києві, з 5 до 20 березня з села вибралося багато людей під прикриттям та за допомогою українських військових. Однак про цю евакуацію Геннадій не знав, коли перебував у Мощуні.

День визволення

Село повністю звільнили від окупантів 21 березня. Вже в Києві по телевізору Геннадій бачив односельчанку Лідію, яка так і не евакуювалась, але дочекалася кінця цього жаху. Так само дізнався і про страчених росіянами просто у своїх укриттях деяких інших односельців.

Наступного дня після звільнення села Міністр оборони Олексій Резніков у зруйнованому селі зустрівся з бійцями, які героїчно звільняли Київщину та відзначив їх нагородами.

У селі потроху триває підготовка до відновлення комунікацій, найшвидше обіцяють відновити газ, а от зв’язок та світло будуть відсутні явно довше. Та попри це, сюди вже навідуються мешканці, які евакуювалися, а дехто навіть повертається жити. Щоправда, люди ще досі знаходять у своїх будинках не лише осколки, а й, наприклад, російські гранати.

Мешканці села мріють про трибунал для кожного винного у зруйнуванні села та готові фіксувати воєнні злочини росіян.

А ще у зруйноване село символічно повертаються лелеки, бо життя завжди перемагає.


P.S. Громадянська мережа ОПОРА започаткувала ініціативу зі збору доказів воєнних злочинів російської федерації. Якщо ви стали свідком чи жертвою воєнних злочинів росії на території України, заповніть онлайн-форму на нашому сайті russiancrime.org. Після верифікації та опрацювання даних юристами ОПОРИ всі дані будуть оформлені належним чином та надіслані безпосередньо до представників міжнародних судів. Допоможіть притягти росію до відповідальності!

Катерина Жемчужникова

Усі фотографії в матеріалі — з архіву Геннадія. Фотографія-кавер з відкритих джерел.