Зміст

Вступ

Рекомендації

Комунікація під час війни

Комунікація після завершення війни

Спільні вимоги до обох етапів

Опис результатів дослідження

Ставлення до перевірки й оновлення даних

Бар’єри

Мотиви

Джерела й канали повідомлень

Меседж і наративи

Тон та візуальне оформлення

Методологія

Вступ

Повномасштабна війна спричинила значну міграцію населення всередині України й за її межі. Фактичне місце проживання багатьох людей змінилося, а можливість повернутися додому залишається невизначеною. За таких обставин актуальність відомостей у Державному реєстрі виборців набуває значення для організації майбутнього голосування і забезпечення участі громадян, які проживають не за своєю виборчою адресою. Водночас звернення держави із закликом перевірити ці відомості може сприйматися як сигнал про наближення виборів або спроба отримати інформацію для мобілізаційних заходів.

Готовність громадян перевіряти й за потреби оновлювати свої виборчі дані залежить не лише від доступності процедури. Людина має розуміти, чому звернення стосується саме її, для чого потрібна перевірка та що відбудеться після надання своєї інформації. Визнання потреби в актуальності виборчих даних у Реєстрі може поєднуватися з відкладанням дії, недовірою до держави та переконанням, що власні дані вже є точними. Ці відмінності потребують уваги, оскільки однакове повідомлення може допомогти одним отримувачам і залишити без відповіді основні запитання інших.

У звіті проаналізовано обговорення у 5 фокус-групах: 

  • молодь (18–24 роки), яка проживає в Україні; 
  • люди віком від 25 років, які проживають в Україні; 
  • люди, які проживають не за місцем реєстрації в Україні, включно з ВПО; 
  • чоловіки (громадяни України), які проживають за кордоном після повномасштабного вторгнення;; 
  • жінки (громадянки України), які проживають за кордоном.

Аналіз зосереджений на тому, як учасники розуміють перевірку виборчих даних, що спонукає їх діяти або утримуватися від дії, яким джерелам вони довіряють і яких пояснень очікують від держави. Виявлені відмінності та спільні теми формують основу для рекомендацій щодо змісту звернень, способів їх поширення і супроводу громадян під час перевірки й оновлення виборчих даних. 

Детальна методологія дослідження наведена в кінці цього звіту. 

Рекомендації

Комунікаційну стратегію щодо перевірки й оновлення виборчих даних доцільно будувати поетапно, розпочавши комунікацію під час війни та адаптувавши й посиливши її після завершення воєнних дій. Кожен з етапів потребуватиме різних акцентів і пояснень. В умовах війни звернення держави може викликати заперечення щодо доречності підготовки до виборів і можливого використання наданої інформації з мобілізаційною метою. Після завершення війни частина цих заперечень може послабитися, а перспектива участі в голосуванні — стати переконливішою підставою для актуалізації даних. Водночас недовіра до держави, незнання процедури та практичні перешкоди потребуватимуть уваги на обох етапах.

Заклик допомогти державі актуалізувати ДРВ та пояснення, яку користь виборці отримають від перевірки й оновлення своїх даних, також можуть поєднуватися. Під час війни потребуватиме докладнішого обґрунтування теза про необхідність діяти зараз — а після завершення активних бойових дій, особливо після призначення або оголошення виборів, зв’язок із майбутнім голосуванням може стати зрозумілішим. Отже, час проведення кампанії визначатиме акценти та зміст пояснень.

Комунікація під час війни:

  • Чітко розмежувати актуалізацію ДРВ й оголошення виборів. У повідомленнях необхідно пояснювати, яку саме роботу проводить держава, чому вона звертається до громадян і що оновлення даних у Державному реєстрі виборців не пов’язане з визначенням дати голосування. Загальної вказівки на підготовку до виборів недостатньо, оскільки аудиторія може сприймати її як повідомлення про намір провести вибори найближчим часом.

  • Обґрунтувати практичну користь перевірки даних у ДРВ. Доцільно назвати конкретні організаційні завдання, для виконання яких потрібні актуальні дані про виборців, та пояснити, чому оновлення цих відомостей не варто відкладати до оголошення виборів. Окремої відповіді потребує питання повторних переїздів: людина має розуміти, який результат матиме перевірка зараз і що робити, якщо місце проживання знову зміниться.
  • Пояснити, чому актуалізація виборчих даних потребує завчасної підготовки. Комунікація має враховувати зосередженість людей на безпеці, забезпеченні родини й інших нагальних потребах під час війни. Варто предметно пояснювати, які саме роботи тривають і яких ресурсів вони потребують, розмежовуючи актуалізацію даних ДРВ та ширші витрати, пов’язані з організацією виборів. Якщо в комунікації використовують аргументи про економію ресурсів або ефективність завчасної підготовки, вони мають спиратися на конкретні дані й розрахунки. 

Комунікація після завершення війни:

  • Конкретизувати зв’язок між перевіркою даних і майбутньою участю в голосуванні. Варто пояснити, як актуальні відомості в ДРВ допоможуть громадянам проголосувати за місцем фактичного проживання. Водночас потрібно чітко розмежовувати наслідки зміни виборчої адреси й інші умови участі у виборах, адже актуалізація даних сама по собі не усуває всіх безпекових, організаційних чи особистих перешкод.

  • Враховувати мобільність населення і невизначеність щодо подальшого місця проживання. Після завершення війни частина виборців може й надалі проживати за кордоном, змінювати місце проживання в Україні або не мати остаточного рішення про повернення. Комунікація має пояснювати порядок перевірки даних та доступні способи голосування за місцем фактичного перебування, зокрема в разі повторного переїзду. 
  • Узгоджувати заклики зі стадією підготовки до виборів. До визначення дати голосування необхідно пояснювати користь завчасної перевірки. Після визначення дати голосування на повоєнних виборах повідомлення можуть містити конкретні строки, послідовність дій і доступні способи звернення. Не слід створювати враження, що завершення війни автоматично означає початок виборчого процесу.

Спільні вимоги до обох етапів:

  • Поєднувати пояснення про особисту користь від перевірки із закликом допомогти державі впорядкувати ДРВ. Варто пояснювати значення перевірки виборчих даних для майбутньої участі людини у виборах і внесок громадян у їх підготовку після значних переміщень населення. Прохання про допомогу має супроводжуватися конкретним поясненням, для чого потрібна участь громадян. Значення цих дій для самих виборців можна пояснювати через апеляцію до того, що їхній голос буде враховано, тож вони матимуть можливість впливати на майбутнє країни.

  • Будувати заклик навколо перевірки даних, а зміну адреси подавати як наступний крок за потреби. Повідомлення мають охоплювати й людей, які вважають свої дані правильними. Варто пояснювати, чому незмінність особистих обставин не замінює перевірки запису в Реєстрі, і зазначати, що робити після отримання результату — як за наявності розбіжностей, так і за їх відсутності.
  • Простими словами пояснювати поняття виборчої адреси. Необхідно розмежовувати виборчу адресу, зареєстроване або задеклароване місце проживання та фактичне місце проживання, а також пояснювати, як виборча адреса пов’язана з визначенням місця голосування. Доцільно використовувати короткі приклади, в яких людина може впізнати власну ситуацію. 
  • Адаптувати зміст повідомлень до бар’єрів, які заважають людям перевірити й оновити виборчі дані. Для людей без виборчого досвіду потрібне базове пояснення призначення Реєстру та послідовності дій. Для тих, хто відкладає перевірку, — нагадування й обґрунтування необхідності діяти. Для людей, які побоюються наслідків, — відповіді щодо способів використання наданої ними інформації. Розподіл матеріалів має враховувати конкретні потреби, оскільки для певних вікових чи соціальних груп можуть бути актуальними різні бар’єри.
  • Підготувати відповіді на питання про захист даних та їх подальше використання державою. Потрібно повідомляти, які відомості перевіряють або змінюють, хто має до них доступ і для чого їх використовують. Пояснення щодо мобілізації, соціальних виплат чи інших можливих наслідків мають спиратися на законодавство і практику, однак бути сформульованими простою мовою. Загальні запевнення про безпечність сервісу не замінять пояснень щодо меж використання інформації. 
  • Передбачити попереднє публічне інформування перед персональними зверненнями. Спочатку варто пояснити важливість кампанії, залучені установи, строки, способи виконання і вигляд майбутніх повідомлень. Після цього можна використовувати персональні запрошення та нагадування. Інформація на офіційних ресурсах, у медіа та в розсилках має бути узгодженою, щоб отримувач міг самостійно перевірити достовірність звернення. Частоту нагадувань слід визначати так, щоб вони не сприймалися як інформаційний спам. 
  • Забезпечити безпечний і зрозумілий перехід від повідомлення до офіційного сервісу. Не варто робити перехід за посиланням в SMS-повідомленнях та електронних листах єдиним способом перевірити або оновити дані. Отримувач повинен мати можливість самостійно знайти відповідний сервіс через офіційний сайт або знайомий державний застосунок. Посилання всередині перевірених державних сервісів, зокрема “Дії”, можуть сприйматися інакше, ніж посилання від невідомого відправника. У комунікації варто заздалегідь пояснювати, де саме можна безпечно виконати необхідні дії та як перевірити автентичність звернення.
  • Використовувати “Дію” як впізнаване середовище для звернення з боку держави, доповнюючи його іншими каналами. За наявності технічних можливостей доцільно розміщувати повідомлення всередині застосунку, які людина бачить після його самостійного відкриття. При цьому слід чітко пояснювати, чи можна пройти процедуру безпосередньо в “Дії”, чи вона перескерує користувача на інший сервіс. Для людей, які не мають “Дії” або українського номера телефону, потрібні інші способи отримання інформації та допомоги.
  • Залучати до поширення інформації органи й організації, які безпосередньо взаємодіють із відповідними групами громадян. ЦВК має забезпечити єдиний актуальний зміст інформаційних матеріалів, а поширювати їх можуть державні органи, органи місцевого самоврядування, установи соціального захисту, закордонні дипломатичні установи, заклади освіти, організації громадянського суспільства й інші релевантні суб’єкти. Їхня роль має полягати насамперед у поширенні перевіреної інформації та спрямуванні громадян до компетентного органу або офіційного сервісу. Вибір каналів і партнерів має враховувати особливості конкретної аудиторії та зберігати деполітизованість кампанії. 
  • Узгодити пояснення процедури з реальним досвідом її проходження. Інструкції, відео та зображення кроків мають відтворювати фактичний процес: від входу в сервіс до отримання результату. Якщо потрібен електронний підпис або інша попередня дія, це слід пояснювати заздалегідь. Людина має розуміти, як перевірити завершення процедури та куди звернутися в разі помилки. Швидкість і простоту процедур необхідно перевіряти на досвіді користувачів із різним рівнем навичок.
  • Використовувати ввічливий і конкретний тон звернення. Основний текст має містити причину звернення, необхідну дію та спосіб її виконання. Варто уникати складної юридичної мови, наказових формулювань і невизначеного заклику “оновити дані” без згадки про Державний реєстр виборців. Терміновість слід пов’язувати з реальними строками. Формулювання про можливі наслідки мають бути точними: не варто ототожнювати труднощі з голосуванням за певною адресою із втратою права голосу.
  • Перевіряти повідомлення перед запуском і оцінювати кампанію за переходом від повідомлення до дії. До запуску кампанії доцільно протестувати ключові повідомлення на представниках різних цільових аудиторій: чи зрозуміло, хто звертається, чому це стосується конкретної людини, що саме потрібно зробити і які наслідки має оновлення інформації. Під час кампанії варто оцінювати не лише охоплення комунікації, а й агреговані показники переходу до перевірки або подання заяв. Це дозволить коригувати повідомлення та супровід відповідно до виявлених труднощів. 

Опис результатів дослідження 

Ставлення до перевірки й оновлення даних

Попри те, що більшість учасників визнавали необхідність оновлення інформації у Державному реєстрі виборців, відповіді на питання про готовність перевірити й за потреби оновити власну виборчу адресу охоплювали широкий діапазон залежно від політичного контексту, в якому відбувалася б така кампанія. Учасники прогнозували переважно байдужу чи негативну реакцію суспільства на заклик держави актуалізувати виборчі дані. Фокусом дискусії стало не “чи потрібно оновлювати дані?”, а “коли це варто робити?”. 

“Нерозуміння, навіщо це потрібно мені зараз? Я розумію, що виборів найближчим часом не буде” (група чоловіків за кордоном)

Оновлення інформації у Державному реєстрі виборців учасники часто розглядали в контексті наближення виборів. Звернення держави з проханням перевірити виборчу адресу ставало для них підставою обговорювати доречність проведення виборів під час війни та можливі передумови їх оголошення. Така інтерпретація зберігалася й після пояснень модераторки про відмінність між підготовкою виборчої інфраструктури та початком виборчого процесу. Отже, оцінюючи запропоновану кампанію, учасники реагували як на саму процедуру, так і на ширший політичний зміст, який їй приписували. У групі ВПО та людей, які проживають не за місцем реєстрації, звернення навіть викликало припущення про можливе завершення війни.

“Якщо таке повідомлення приходить […] вони явно готуються до виборів” (група 25+ в Україні)

“Коли прийшло це повідомлення, і я така: що, вже війна закінчилась чи вже вона має закінчитися?” (група ВПО)

У цьому контексті учасники також дискутували про те, на що держава має спрямовувати ресурси під час війни. В обох групах за кордоном, серед учасників віком 25+, які живуть в Україні, а також серед ВПО обговорювали витрати на вибори й підготовку до них, порівнюючи їх із нагальнішими, на думку присутніх, потребами держави. Ці міркування супроводжувалися виразним побоюванням щодо неефективного використання або привласнення коштів. Небажання обговорювати підготовку до виборів учасники пояснювали тим, що на індивідуальному рівні їх передусім хвилюють безпека, забезпечення родини та щоденне виживання. При цьому групи нерідко переходили від оцінки перевірки виборчих даних до оцінки вартості виборів загалом. Саме тому негативна реакція на прохання оновити виборчі дані могла відображати незгоду з пріоритетами держави, навіть якщо сама процедура перевірки заперечень не викликала.

“Ці ресурси можна задіяти на якусь іншу ситуацію, яка допомагає під час війни, вирішує інші проблеми. Тобто це розподіл пріоритетів” (група чоловіків за кордоном)

“Вони думають, як їм вижити […] і що завтра їсти, як дітей накормити” (група 25+ років в Україні)

Водночас у дискусіях простежувалося розмежування між завчасною підготовкою держави до майбутніх виборів і необхідністю вже зараз залучати громадян до оновлення виборчих даних. Окремі учасники визнавали потребу в розробленні технічних та законодавчих механізмів, але вважали передчасним перехід до перевірки реєстрів і визначення майбутнього місця голосування. Найчіткіше такі тези лунали серед чоловіків за кордоном і в групі 25–59 років. Для цих учасників розуміння підготовки до виборів стосувалося створення необхідних механізмів, але не виливалося в підтримку негайного оновлення даних.

“Думати про це і будувати структуру можна і потрібно, але […] переходити до наступного кроку зарано” (група 25+ в Україні)

Учасники по-різному визначали, які саме дії вони готові виконати у відповідь на звернення держави щодо актуалізації виборчих даних. Зокрема, у групі жінок за кордоном готовність переглянути інформацію в ДРВ могла супроводжуватися небажанням її підтверджувати чи змінювати. Інші учасниці декларували готовність перевірити й оновити інформацію за прийнятних для них умов. 

“Я б, мабуть, зайшла, перевірила […] подивилась на це все і не оновлювала” (група жінок за кордоном)

Готовність перевірити виборчі дані також залежить від того, чи вважає людина, що цей заклик стосується саме її. У групі молоді учасниця прямо пояснювала небажання діяти тим, що її особиста інформація не змінювалася, а отже, на її думку, перевіряти нічого. У групі ВПО та людей, які проживають не за місцем реєстрації, учасники припускали, що люди, які не переїжджали, можуть сприймати оновлення даних як процедуру лише для переселенців і біженців. Серед жінок і чоловіків за кордоном звучала подібна думка: люди можуть не перевіряти інформацію, оскільки вже вважають її правильною. Тож заклик держави міг залишитися без відповіді не через негативне ставлення до перевірки, а через переконання, що вона потрібна комусь іншому, а не їм самим.

“Я б перечитала, подумала […] але б нічого не робила, бо в мене нічого не змінено, я знаю, що все добре, все так, як і було” (група молоді)

“Оновити, перевірити, змінити — це для переселенців, для біженців […] Ті, які стало живуть на своєму місці проживання, можливо, вони не звернуть на це увагу” (група ВПО)

Усе це означає, що самого прохання перевірити й за потреби оновити дані може бути недостатньо: людина має зрозуміти, чому перевірка потрібна саме їй. У висловлюваннях учасників незмінність особистої інформації могла сприйматися як підтвердження правильності запису в Реєстрі. Так само зміна фактичного місця проживання сама собою не означає, що людина усвідомлює необхідність перевірити свою виборчу адресу. Тому важливо пояснювати, яку саме інформацію пропонують перевірити та як вона пов’язана з майбутнім місцем голосування.

“Персона може думати, що її дані актуальні вже, а насправді вони не актуальні” (група чоловіків за кордоном)

Бар’єри

Обговорення у фокус-групах показало, що відсутність дії у відповідь на звернення держави може мати різні причини. Людина може не розуміти, навіщо їй перевіряти дані, не знати, як це зробити, побоюватися наслідків або не мати можливості виконати необхідні процедури. При цьому однаковий результат (ігнорування повідомлення чи відмова оновлювати дані) не означає однакового ставлення до запропонованої дії. Тому, наприклад, пояснення процедури може допомогти тим, хто не знає, як діяти, але не усуває побоювань щодо використання інформації державою, які були поширені серед учасників 4 із 5 фокус-груп. 

У групі молоді учасники частіше були стурбовані власним незнанням процедури перевірки та зміни виборчої адреси через відсутність досвіду й майже не торкалися питання захищеності персональних даних. Решта фокус-груп значну частину обговорення приділили можливому неправомірному використанню державою наданої інформації. У дискусіях серед учасників, які проживають в Україні, частіше згадували про можливе позбавлення пільг унаслідок оновлення інформації, а учасників за кордоном (обох статей) найбільше хвилювало питання мобілізації.

Одним із бар’єрів є неусвідомлення особистої потреби перевіряти виборчі дані. Окремі учасники могли вважати свою виборчу адресу актуальною і цим мотивувати відмову від її перевірки. Водночас у групі ВПО та людей, які проживають не за місцем реєстрації, виникало інше питання: “Навіщо змінювати адресу зараз, якщо до виборів місце проживання може змінитися ще раз?” Для частини учасників відкладання було пов’язане з невизначеністю: вони не розуміли, який практичний результат матиме оновлення зараз і чи збережеться він до моменту голосування.

“Ми, переселенці, дуже мобільні […] сьогодні бути тут, завтра там, що нам — безкінечно міняти свої дані?” (група ВПО)

Невизначеність стосувалася й того, яку саме адресу пропонують перевірити. У фокус-групах виборчу адресу пов’язували із зареєстрованим місцем проживання, фактичним місцем перебування або адресою виборчої дільниці. Частина учасників розуміли зв’язок між місцем проживання та включенням до списків на певній дільниці, інші зосереджувалися на тому, куди потрібно прийти голосувати. Відповідно, за однаковим формулюванням “перевірити виборчу адресу” стояли різні очікування: перевірити власні відомості в Реєстрі або знайти місце голосування. Це ускладнювало розуміння того, що саме потрібно змінити після переїзду і чи пов’язана така зміна з адресою реєстрації.

“Виборча адреса — це адреса виборчої дільниці, яка закріплена за певним округом” (група молоді)

“Це якась адреса житла або, може, місце перебування громадянина України. І ця адреса або місце перебування визначає його належність до певної якоїсь виборчої дільниці” (група жінок за кордоном)

Незнання процедури в групі молоді стосувалося не лише окремих технічних кроків, а й того, як загалом відбувається взаємодія з ДРВ. Учасники, які ще не голосували, не мали попереднього досвіду, на який могли б спиратися після отримання повідомлення. Частина очікувала, що необхідні пояснення з’являться, коли настане час виборів. Серед людей за кордоном незнання поєднувалося з невпевненістю, чи можна виконати процедуру з іншої країни та чи потрібне особисте звернення. Одна учасниця планувала прийти до установи, побачити документи й розібратися в процесі, оскільки раніше цього не робила.

“Якщо скажуть, що завтра будуть вибори, то я не знаю, де щось шукати, де оновлювати, чи взагалі таке щось є, чи як?” (група молоді)

Побоювання щодо мобілізації були особливо виразними серед учасників, які мешкають за кордоном. І чоловіки, і жінки пов’язували оновлення виборчих даних із можливістю використання державою цієї інформації для призову чоловіків на військову службу. Для чоловіків ці побоювання частіше стосувалися наслідків контакту з державою для них самих, тоді як жінки обговорювали їх переважно щодо чоловіків за кордоном, хоча йшлося також про особисте небажання надавати інформацію про себе. Окремі чоловіки також пов’язували оновлення даних у ДРВ з появою додаткових обов’язків або податкових наслідків, що лише посилювало небажання повідомляти державі своє місцеперебування. В інших групах мобілізаційна тема не займала такого помітного місця. Зокрема, серед молоді відповідна асоціація виникла ближче до завершення дискусії — під час обговорення формулювань повідомлення більшість учасників цієї групи прямо зазначили, що до того, як питання мобілізації виникло під час обговорення, вони взагалі не пов’язували процес актуалізації даних із нею. 

“Якщо говорити про чоловіків, то, мабуть, може їм заважати те, що вони бояться десь оновлювати, реєструвати свої дані у зв'язку з мобілізаційною ситуацією” (група жінок за кордоном)

“А якщо, допустимо, оновлю свої дані, у мене якась може бути відповідальність. Тобто, якісь обов'язки на мене ляжуть, а мені це навіщо потрібно?” (група чоловіків за кордоном)

У групі учасників віком 25–59 років, які проживають в Україні, можливі негативні наслідки оновлення адреси пов’язували також із виплатами та програмами підтримки ВПО. Учасники припускали, що люди, чиє фактичне місце проживання відрізняється від зазначеного для отримання допомоги, можуть свідомо уникати актуалізації. Також учасники наводили приклади своїх знайомих, які загалом уникають державних сервісів. Для таких людей небажання оновлювати дані може бути частиною ширшого прагнення обмежити контакт із державою.

Побоювання щодо використання інформації державою відрізнялися від страху її витоку до сторонніх осіб. Зокрема, учасниця групи жінок за кордоном була готова підтвердити свої дані, але пов’язувала таку готовність із безпечністю способу їх передавання. Натомість серед чоловіків за кордоном звучало очікування гарантій, що інформацію не використають проти людини, хоча учасникам було складно пояснити, яка саме гарантія переконала б їх. 

Окремим бар’єром було очікування складної й тривалої процедури. У групі ВПО та людей, які проживають не за місцем реєстрації, негативний досвід з іншими сервісами ставав підставою заздалегідь очікувати труднощів і від Державного реєстру виборців. Наприклад, один з учасників фокус-групи почав із критики Кабінету виборця ще до того, як відкрив сайт, спираючись на свій попередній досвід взаємодії з державними сервісами. Протягом обговорення він ознайомився з Кабінетом виборця та був готовий пом’якшити оцінку, поки не дійшов до подання заяви, зокрема верифікації через електронний підпис. У цьому випадку ознайомлення з сервісом частково скоригувало початкове упередження, але не усунуло труднощів із розумінням окремих етапів процедури.

“Ти заходиш на сайти, всі государственні сайти, вони дуже криво зроблені, неудобно. Дуже багато інформації накидано людині, що конкретно робити, і куди натискати, незрозуміло” (група ВПО)

“Ідентифікуватися за електронним підписом […] Це вже перша перешкода […] тому що звичайна людина може не знати, що таке електронний підпис” (група ВПО)

Практичні перешкоди можуть посилювати одна одну. Відсутність смартфона, нестабільний інтернет або недостатні цифрові навички обмежували можливість виконати процедуру дистанційно. Водночас стан здоров’я, робочий графік чи відстань до установи могли ускладнювати особисте звернення. Втрата документів створювала додаткову невизначеність щодо того, чи вдасться підтвердити особу та виконати необхідні дії. Частину цих ситуацій учасники описували на прикладі близьких, частину — як можливі труднощі інших людей. 

На прифронтових територіях труднощі з доступом до процедури набували безпекового значення. Учасниця з Херсона пояснювала, що збій онлайн-сервісу може змусити її звертатися до установи особисто, а пересування містом пов’язане з ризиком для життя. Під час повітряних тривог установи призупиняють прийом громадян, а відключення електроенергії унеможливлюють онлайн-звернення.

“Якщо є якісь технічні збої з сайтом […] мені треба […] найти якусь державну службу. […] То це дуже ризиково для життя” (група молоді)

Мотиви

Одним із найчастіше згадуваних під час фокус-груп мотивів актуалізації виборчих даних була можливість проголосувати на майбутніх виборах. Учасники пов’язували перевірку й оновлення виборчої адреси з включенням до списку виборців на найближчій до місця проживання виборчій дільниці, а отже, і з можливістю реалізувати право голосу. Цей аргумент у різних варіантах лунав у всіх фокус-групах, але його важливість залежала від наміру учасників голосувати та їхніх очікувань щодо термінів старту виборчої кампанії.

Серед інших аргументів на користь оновлення виборчої адреси — сприйняття голосування як способу впливу на майбутнє країни. У групі учасників від 25 років, які мешкають в Україні, йшлося про можливість долучатися до ухвалення рішень. Серед чоловіків за кордоном актуальність виборчих даних пов’язували з урахуванням їхнього голосу та можливістю впливати на розвиток країни. У групі молоді згадували про громадянську активність та участь у творенні держави.

“Якщо ви хочете впливати на свою долю, долю своєї країни, а не бути просто спостерігачем і щоб інші люди за вас вирішували, як ви будете далі жити” (група 25+ років в Україні)

У групі ВПО та людей, які проживають не за місцем реєстрації, завчасні дії називали способом розв'язати конкретні проблеми до початку виборів. Один учасник зазначав, що відкладання підготовки може зробити виконання певних процедур дорожчим, менш ефективним або взагалі неможливим. 

“Казати треба про те, які проблеми можна вирішити заздалегідь. Який список проблем” (група ВПО)

Простоту й швидкість процедур перевірки та зміни виборчої адреси розглядали як умови, що дозволяють виконати потрібні дії без значних зусиль. Після пропозиції модераторки обговорити цей стимул учасники описували бажаний процес як невелику кількість кроків зі зрозумілою ідентифікацією та можливістю скористатися знайомим сервісом. Зокрема, в усіх групах бажаним ресурсом для актуалізації виборчих даних називали “Дію”. Учасники очікували, що зможуть перевіряти й оновлювати свої виборчі дані дистанційно й зі звичною для них ідентифікацією. При цьому критерієм простоти процедури називали не лише її коротку тривалість, а й доступні пояснення, що саме потрібно зробити на кожному кроці та яким має бути результат.

“Подати запит […] чи я в такому реєстрі. Потім приходить відповідь — так або ні. […] Тобто, щоб саме сама просто, ну, два-три кроки буквально” (група чоловіків за кордоном)

Для учасників, які побоювалися негативних наслідків поширення персональної інформації стороннім особам чи окремим державним службам, вагомою умовою була впевненість у захисті наданих ними даних та їх використання лише для виборчих потреб. Особливо наголошували на гарантіях, що інформацію не використають проти людини, учасники в групах жінок і чоловіків за кордоном. 

“Давати якісь гарантії, що ці дані будуть використовувані не проти людей. Я маю на увазі, що це ніяк не коснется теми мобілізації” (група чоловіків за кордоном)

У групі чоловіків за кордоном кілька учасників назвали міжнародний аудит можливим підтвердженням того, що дані використовуватимуть лише для виборчих потреб. Залучення незалежної сторони мало компенсувати недовіру до українських державних органів, поширену серед учасників усіх фокус-груп, за винятком молоді. Водночас прихильники цієї ідеї визнавали, що аудит не забезпечить повної впевненості, а один з учасників прямо виступав проти такого залучення, сприймаючи його як втручання у внутрішні справи держави.

“Якщо ми заявляємо, що ці дані збираються виключно до виборчого процесу, потрібно буде залучення міжнародного аудиту і підтвердити” (група чоловіків за кордоном)

Регулярні нагадування держави про необхідність актуалізації даних учасники розглядали як спосіб перетворити готовність на конкретні дії. У групі 25+ років в Україні та серед жінок за кордоном йшлося про потребу в зовнішньому поштовху: людина може не заперечувати проти перевірки, але не ініціювати її самостійно або відкладати через інші справи. У таких випадках нагадування повертало увагу до дії.

У групі молоді обговорювали межі такого спонукання. Один учасник наголошував, що пояснення й регулярні звернення можуть підштовхнути того, хто не знав про проведення перевірки актуальності реєстру, але не обов’язково зацікавлять людину, яка взагалі не хоче долучатися до виборчого процесу. Інша учасниця підтримувала поєднання особистої ініціативи зі зверненнями держави. Ці позиції показують відмінність між допомогою людині виконати вже бажану дію та необхідністю спочатку сформувати інтерес до неї.

“Ми не можемо покладатися лише на тих людей, які ініціативні і хочуть це зробити” (група молоді)

Крім того, у групі жінок за кордоном пролунала ідея запровадити грошову виплату для пенсіонерів, які оновлять свої дані. Необхідність такого заохочення пояснювали розчаруванням і відсутністю в людей бажання діяти. У групі учасників віком від 25 років, які проживають в Україні, натомість пропонували закріпити в законі обов'язок громадян перевіряти й оновлювати виборчі дані. Обидва механізми мали б дати людям додаткову мотивацію пройти процедуру, навіть якщо вибори їх не цікавлять. Утім, ці пропозиції не знайшли широкої підтримки серед учасників.

Джерела й канали повідомлень

Учасники оцінювали різні варіанти звернення з проханням оновити виборчі дані залежно від того, хто його надсилає, де люди його отримують і чи можна перевірити його справжність. Упевненість в офіційному походженні повідомлення допомагала переконатися, що воно справжнє, але сама по собі не спонукала людей оновлювати дані. Зокрема, учасники віком від 25 років з України вважали “Дію” прийнятним каналом звернення з боку держави. Водночас, щоб заохотити людей, вони пропонували ширшу онлайн-комунікацію із залученням лідерів думок, адже запевненням лише від держави вони не довіряли.

Бажаним для учасників було поєднання кількох каналів комунікації, зокрема державних і банківських застосунків, соціальних мереж, месенджерів, телебачення, радіо, друкованих матеріалів та особистого спілкування — залежно від того, де людина вже отримує інформацію і якими засобами користується. У групі ВПО пропонували одночасно поширювати повідомлення онлайн та розміщувати їх у населених пунктах, зокрема біля сільської ради чи церкви. Такі пропозиції враховували доступ до інтернету в місці проживання, а не лише вік аудиторії.

Своєю чергою “Дію” сприймали як середовище, де повідомлення легше пов’язати з державою. Учасники протиставляли звернення всередині знайомого застосунку і повідомлення від невідомих відправників. Серед чоловіків за кордоном прямо зазначали, що SMS або електронний лист насамперед видавалися б підозрілими, а повідомлення в “Дії” чи на офіційному сайті викликало б більше довіри. У групі ВПО також наголошували на різниці між розсилкою й інформацією, яку людина бачить після самостійного відкриття сервісу. Таким чином, учасники пов’язували довіру з можливістю знайти звернення у вже знайомому й перевіреному середовищі.

“Якщо SMS прийде, то перша думка, що це шахраї щось від мене хочуть. […] А якщо це через ‘Дію’ або через офіційні сайти буде повідомлено, то довіра буде якась” (група чоловіків за кордоном)

Поряд із “Дією” у групі молоді пропонували використовувати сповіщення в банківських застосунках, якими люди користуються для повсякденних потреб. У групі 25+ років одна з учасниць, яка проживає в Україні, навела власний приклад: повторні нагадування в “Приват24” зрештою спонукали її оновити паспортні дані. На цій підставі вона пропонувала застосувати подібний формат сповіщень для інформування про необхідність актуалізації виборчих даних, адже він дозволяв повторно звернути увагу на відкладену дію.

“Постійно, коли я заходила, наприклад, у той же ‘Приват24’, у мене випадало таке віконце, що оновіть, будь ласка, дані. […] І я через пів року пішла, змінила паспорт” (група 25+ років в Україні)

Водночас довіра до повідомлення в “Дії” не означала, що всі учасники готові покладатися лише на цей канал комунікації. У групі чоловіків за кордоном наголошували, що не всі користуються застосунком або зберігають українські номери телефонів. У групі ВПО також згадували людей без смартфона й доступу до інтернету. “Дія” була впізнаваним джерелом для її користувачів, але не спільною точкою контакту для всіх виборців.

ЦНАП учасники вважали установою, до якої можна звернутися, аби перевірити справжність отриманого повідомлення. У групі молоді одна учасниця планувала спочатку телефонувати до ЦНАПу, оскільки вже зверталася туди з питань документів, і лише якщо там підтвердять достовірність повідомлення — виконати вказані в ньому дії. Для неї знайома установа була початковою точкою пошуку інформації — навіть без упевненості, що саме вона відповідає за виборчі дані.

“Напевно, спочатку до ЦНАПу. Якщо вони мене переналаштували на інший номер телефону, передзвонила б кудись деінде” (група молоді)

Особисте звернення до установи також розглядали як спосіб уникнути передавання персональної інформації невідомому відправнику. Серед жінок за кордоном говорили про бажання особисто розібратися з документами і процедурами, а в групі ВПО пропонували зазначати ЦНАП або інший орган влади як місце звернення для людей, які не користуються цифровими сервісами. Згадки учасників про ЦНАП відображають їхні очікування щодо ролі установи, а не підтверджують перелік доступних у ній виборчих послуг.

Також учасники пропонували використовувати особисте інформування, зокрема в місцях, де люди вже отримують інші послуги. У групі жінок за кордоном називали підприємства й установи соціального захисту, а в групі молоді — університети. Телебачення, радіо, листівки й оголошення розглядали як додаткові способи охопити тих, хто рідше користується цифровими сервісами. Такі додаткові канали комунікації, на думку учасників, підходять для інформування тієї частини населення, яка ще може не усвідомлювати власної зацікавленості в актуалізації виборчих даних.  

“Я думаю, що можна починати з підприємств, на роботі. Люди, які не працюють, пенсіонери, можна запрошувати, Собез або ЦНАП. Треба говорити. Не писати якісь письма, не бумажні, не електронні. Тобто намагатися, от як ми з вами, розмовляти” (група жінок за кордоном)

Поряд із ЦНАПами називали сільські й міські ради, органи ведення Реєстру і ЦВК. У групі 25+ років один з учасників посилався на офіційний канал своєї громади як на джерело, повідомлення від якого він готовий розглянути. Серед жінок за кордоном справжність “паперового” звернення пов’язували з врученням уповноваженою особою, наприклад, представником пошти або місцевої ради, з відповідним посвідченням.

Крім уже зазначених шляхів перевірки справжності повідомлення, у фокус-групах згадували гарячі лінії, офіційні державні сайти та самостійний пошук інформації в медіа. Однак не всі знали, де саме шукати підтвердження: одні називали ЦВК або Державний реєстр виборців, інші — ЦНАП чи Google. Як бачимо, обережність щодо шахрайства могла поєднуватися з необізнаністю щодо повноважень різних державних установ.

Обережність впливала й на готовність скористатися посиланням у повідомленні. У всіх фокус-групових інтерв’ю зафіксовано небажання переходити за посиланнями від невідомих відправників. Натомість пропонували, щоб повідомлення спонукало отримувача самостійно відкривати знайомий застосунок або заходити на державний сайт. Окремі учасники розрізняли посилання в SMS чи месенджері та всередині “Дії”, де воно викликало менше підозр. У групі ВПО кілька учасників припускали, що шахраї можуть скопіювати офіційну розсилку й використати її для збору персональних даних, тому вони очікували пояснень не лише щодо необхідних кроків, а й про те, які саме дані запитуватимуть і як уникнути підроблених звернень. Відмова переходити за отриманим посиланням могла поєднуватися з готовністю перевірити виборчу адресу іншим способом.

“Без посилань, тому що до посилання наші люди відносяться вже дуже насторожливо. […] Якщо в ‘Дії’” буде приходити якесь повідомлення з посиланням, то тоді ще можна” (група ВПО)

“Які б там слова офіційні, красиві […] вони все їх можуть скопіювати […] тобто спочатку держава має сказати, що ні на які там посилання не переходити” (група ВПО)

Реквізити, підпис, печатка й державна символіка мали різну переконливість для учасників. Представниці групи жінок за кордоном очікували побачити в зверненні держави назву організації, її адресу й відповідальну особу. Один чоловік за кордоном, спираючись на досвід офіційного листування в Німеччині, вважав підпис керівника достатнім підтвердженням. Інші учасники наголошували, що оформлення й текст можна скопіювати. Додатковою підставою для довіри було підтвердження інформації на офіційних ресурсах і в медіа. Отримане звернення мало відповідати тому, про що людина вже чула або що могла перевірити самостійно.

За таких сумнівів значення мала попередня поінформованість про звернення держави. В усіх групах пропонували спочатку публічно пояснити мету перевірки, строки та способи її проходження, а вже потім розсилати особисті повідомлення. Учасники пов’язували таку послідовність зі зменшенням підозр у шахрайстві і можливістю заздалегідь розібратися, навіщо потрібна актуалізація виборчих даних. Зокрема, серед чоловіків за кордоном розсилку прямо описували як наступний етап після загального пояснення, а у групі 25+ років в Україні наголошували на поступовому ознайомленні людей із майбутніми діями.

“Щоб це не так, що тобі сьогодні прийшло письмо, а ти ні сном ні духом. Тобто, як мінімум, вже повинні були об цьому сказати по телевізору, по якимось електроносіям” (група жінок за кордоном).

“Це вже як наступний етап після першого етапу, коли взагалі людям розкажуть, для чого, як це потрібно” (група чоловіків за кордоном)

Оцінки SMS-повідомлень як каналу комунікації були суперечливими. Учасниця з групи жінок за кордоном посилалася на досвід екстрених сповіщень у Польщі й підкреслювала, що таке повідомлення можна отримати без доступу до інтернету і просунутих навичок користування смартфонами. Натомість у групі ВПО один учасник описував звичку видаляти SMS-розсилки, не читаючи їх, через велику кількість реклами й шахрайських оголошень. Отже, доступність каналу для учасників не завжди означала, що повідомлення буде прочитане. Повторні звернення могли як нагадувати про перевірку, так і залишатися частиною інформаційного спаму, який людина ігнорує.

“Просто всі, хто мають мобільний телефон, неважливо, чи він є айфоном, чи він є звичайним кнопочним телефоном, мають можливість прийняти звичайне SMS […] навіть людям, які є тут пенсійного віку, які не мають досвіду до смартфонів, […] не ходять там в різні сайти” (група жінок за кордоном)

“Якщо це буде масова розсилка, це буде в форматі SMS, то я, допустимо, навіть не буду читати, я удалю. Тому що слішком велика кількість шахрайств, особливо банківського, різного” (група ВПО)

Відомих людей і громадські організації розглядали як джерела, здатні підтримати заклик. У групі молоді та ВПО пропонували залучати громадські організації та публічних осіб із великою аудиторією. Одна учасниця вважала, що матеріали мають спочатку підготувати й оприлюднити відповідальні державні органи, після чого їх можуть поширювати інші. За такого підходу державна установа залишалася б джерелом інформації про процедуру, а публічні посередники допомагали б донести її до своїх аудиторій. Зрештою, переконливість каналу комунікації залежала від попереднього ставлення конкретного учасника до нього, а не лише від посади чи популярності серед населення як такої.

“Коли людина, за яку ти голосував, голосуєш чи просто офіційна особа […] звертається до тебе, як до громадянина […] Воно довіру викликає” (група молоді)

“Все, що починається з держави, в мене не викликає довіри” (група 25+ років в Україні)

Соціальні мережі розглядали як спосіб поширення повідомлень через особисті зв’язки. У групі молоді учасниця описувала, як політично активні знайомі поширюють дописи в Instagram і припускала, що так само може поширюватися заклик перевірити дані. У групі ВПО називали Telegram, Viber, WhatsApp, YouTube та TikTok. Водночас приклад із групи молоді стосувався активного оточення учасниці, тому не дає підстав очікувати такого самого поширення серед людей, які не стежать за політичними подіями.

“Молодь, яка слідкує за політичними подіями в країні загалом, починають репостити в Instagram дуже багато. Я перебуваю в близькому крузі активної молоді, тому в мене дуже багато різних репостів […] Я думаю, це також було б дуже помічним […] щоб ці ролеві моделі закликали до того, щоб люди оновлювали цю інформацію” (група молоді). 

Меседж і наративи 

Під час обговорення змісту звернення з закликом оновити виборчі дані учасники очікували пояснення, навіщо держава просить це зробити і як така перевірка стосується конкретної людини. В обох групах за кордоном наголошували, що самого прохання надати інформацію недостатньо. У групі молоді та серед ВПО також розмежовували перевірку й зміну адреси: спочатку людина має з’ясувати, яка інформація зазначена в Реєстрі, й лише за потреби вносити зміни. Акцент не тільки на зміні, а й на перевірці виборчих даних, на думку учасників фокус-груп, дозволяв розширити аудиторію й охопити тих, хто вважає свою виборчу адресу правильною, оскільки звернення не зводилося лише до виправлення помилки.

“Шановні виборці, прохання перевірити і за потреби оновити свої дані” (група ВПО).

Розмежування актуалізації реєстру та проведення виборів теж мало суттєве значення. Учасники неодноразово припускали, що заклик готуватися до виборів сприйматиметься як ознака вже ухваленого рішення про їх проведення — і подекуди саме так сприймали тему обговорення. Незважаючи на це, а також на той факт, що самі учасники переважно говорили з позиції негативного ставлення до підготовки до виборів в умовах війни, частина запропонованих учасниками повідомлень починалася з оголошення про старт підготовки до голосування або наближення виборів. Тобто, навіть пропонуючи варіанти звернення, учасники поверталися до ситуації, в якій дата виборів уже відома, а необхідність перевірки не потребує окремого обґрунтування.

“Люди будуть сприймати це дуже насторожено, тому що вони будуть думати: значить, держава запланувала і буде проводити вибори” (група ВПО).

Окремим наративом, який учасники хотіли бачити у зверненні, був заклик допомогти державі. У групі молоді пропонували прямо наголосити, що участь людини має значення для держави, а серед чоловіків за кордоном — попросити громадян надати необхідну інформацію та допомогти впорядкувати Реєстр. У цих пропозиціях людина поставала як учасник спільної роботи над розбудовою країни, від внеску якого залежить результат. Окремі учасники протиставляли таке звернення зверненню у форматі вимоги, тоді як прохання про допомогу дозволяло пояснити важливість участі, зберігаючи її добровільність.

“Допоможіть державі зберегти ваші дані або оновити дані. Закликаємо заздалегідь перевірити свої дані. Такого плану, що ваша участь для держави має велике значення” (група молоді)

Одним із пояснень потреби в актуалізації називали зміни, спричинені війною. У групі молоді пропонували згадати проживання не за місцем реєстрації, а серед чоловіків за кордоном — попросити громадян допомогти впорядкувати ДРВ після переміщень населення. Серед жінок за кордоном ішлося про необхідність зрозуміти, скільки громадян із правом голосу перебуває в Україні й на окупованих територіях. Водночас акцент лише на переїзді міг залишати відкритим питання для тих, хто вже змінив місце проживання, але переконаний, що його виборчі дані актуальні.

“З проханням допомогти навести лад в цьому реєстрі, посилаючись на те, що через війну багато людей виїхало, деякі території втрачені” (група чоловіків за кордоном)

Значення мало й те, які саме дані пропонують перевірити і як про них говорять. Наприкінці обговорення в групі молоді одна з учасниць пов’язала словосполучення “оновити дані” з військовим обліком. Хоча до цього моменту учасники не сприймали оновлення даних саме в такому контексті, це стало поштовхом для них надалі формулювати пропозиції щодо меседжів кампанії з актуалізації виборчих даних із прямою вказівкою на отримувача цих даних — Державний реєстр виборців. Цей епізод показує, що невизначений заклик до оновлення даних може набувати іншого змісту навіть серед людей, які спочатку не пов’язували перевірку виборчої адреси з мобілізацією, і надалі мати негативні наслідки для успіху кампанії.

“Оновити дані […] більше зараз асоціюються з військовим обліком, що хочуть просто зібрати дані про нас” (група молоді)

“Поки про це не сказали, я про це не думала” (група молоді)

Значення перевірки виборчої адреси для самих громадян учасники передавали через зв’язок між актуальними даними та врахуванням їхнього голосу. У групі чоловіків за кордоном сформулювали слоган “Онови дані сьогодні, візьми участь у виборах завтра”. Інший учасник запропонував змістити акцент на можливість впливати на розвиток країни. У групі учасників 25+ років, які проживають в Україні, також згадували про врахування голосу громадян і вплив на майбутнє держави. Тут пояснення зосереджувалося на результаті перевірки виборчих даних для самого отримувача — як підготовчий крок до реалізації власного вибору.

“Я би, можливо, відводив це в більш позитивне русло. Актуальність ваших даних сьогодні дає можливість врахувати ваш голос на виборах завтра” (група чоловіків за кордоном)

Поряд із цим учасники пропонували пояснювати перевірку як запобігання небажаним наслідкам. В обох групах за кордоном ішлося про ризик не змогти проголосувати, а серед чоловіків за кордоном та учасників 25+ років в Україні — про фальсифікації й використання голосу іншими. Ці аргументи відображали різні уявлення про призначення актуалізації — забезпечити власну участь або захистити її від зловживань. Водночас висловлювання про “втрату” чи “відновлення” права голосу показували, що учасники не завжди розрізняли саме право та практичну можливість проголосувати за певною адресою.

“Для того, щоб реалізувати права на виборах і щоб ними не скористався ніхто, крім вас” (група 25+ років в Україні)

Тон та візуальне оформлення

Під час обговорення тону звернення у групах молоді та учасників 25+ років з України лунали заперечення проти наказових формулювань. Натомість пропонували звертатися з проханням або запрошенням. 

“Треба не наказ, а запрошувати. Не в приказному тоні це говорити, бо люди цього не люблять. А запрошувати, зацікавлювати” (група 25+ років в Україні)

Пропозиції щодо емоційного забарвлення звернення відрізнялися. У групі молоді описували стримане й нейтральне повідомлення, хоча одна учасниця допускала коротку завершальну фразу на зразок “Разом ми сила”. У групі 25+ років пропонували доброзичливий, позитивний тон, але без обіцянок. Натомість серед жінок за кордоном одна учасниця радила зробити звернення більш тривожним, а інша підтримала обмеження часу як спосіб спонукати до дії. Втім, це були окремі бачення, а не узгоджені позиції груп.

“Має бути доброзичливість. […] Ну, як заклики, але на позитив. Але не обіцянок” (група 25+ років в Україні)

“Щоб воно наче горить, потрібно зараз, і ви повинні це саме зробити, якось зробити його більш як лякаючим” (група жінок за кордоном)

В обох групах за кордоном пропонували персоналізувати звернення. Один чоловік пояснював це ризиком сприйняття загального повідомлення як спаму, а учасниця групи жінок — тим, що отримувач може вирішити, що заклик його не стосується. Персоналізацію розуміли радше як звернення до конкретної людини: індивідуально написаного листа учасники не очікували.

“Звернення потрібно, щоб воно зверталося до конкретної особи” (група чоловіків за кордоном)

Пропозиції щодо оформлення стосувалися насамперед невеликого обсягу та зручності сприйняття. Серед жінок за кордоном описували короткий лист із викладом у форматі списку, а у групі молоді — спрощений офіційно-діловий стиль без складної юридичної мови. У групах молоді та ВПО також пропонували доповнювати текст відео або послідовними зображеннями кроків. Зокрема, йшлося про розміщення відеопояснення поруч із формою, щоб людина могла дивитися його під час виконання процедури.

“Це має бути не отакий лист, а невеличкий лист. Але просто по пунктах. Сказали, що зробити, — і все, не питання” (група жінок за кордоном)

Методологія

Аналітичний звіт присвячений виявленню основних бар’єрів і мотивів перевірки та оновлення виборчих даних, зокрема виборчої адреси, українськими виборцями з метою напрацювання рекомендацій для розробки повноцінних комунікаційних продуктів кампанії з актуалізації даних у Державному реєстрі виборців. 

Звіт ґрунтується на 5 фокус-групових інтерв’ю, проведених з 10 до 13 вересня 2026 року. 33 громадян України було рекрутовано через внутрішню базу контактів компанії InfoSapiens, яка відповідала за проведення польового етапу дослідження. Кожен із відібраних учасників мав відповідати низці критеріїв: мати українське громадянство, досягти на момент проведення фокус-груп повноліття, професійно не бути залученим до політичної й соціологічної діяльності, не брати участі в інтерв’ю чи фокус-групах щонайменше рік до дня проведення дослідження. 

Відібрані учасники були розподілені між 5 фокус-групами залежно від демографічних характеристик: 

  • молодь (18–24 роки), яка проживає в Україні; 
  • старші вікові групи (25+ років), які проживають в Україні; 
  • старші вікові групи (25+ років), які проживають в Україні не за місцем реєстрації (включно з ВПО); 
  • жінки (18+ років), які проживають за кордоном після повномасштабного вторгнення; 
  • чоловіки (18+ років), які проживають за кордоном. 

Ключовим критерієм поділу був вік респондентів: щоб розділити тих, хто потенційно міг брати участь у виборах раніше, і тих, хто через вік не мав можливості взаємодіяти з виборчою інфраструктурою. Другий рівень поділу — стать, виходячи з припущення про відмінність бар’єрів, і місце проживання — виходячи з припущення про географічну доступність. 

Фокус-групи відбувалися в онлайн-форматі. Їхня середня тривалість становила 1 годину 46 хвилин. 

Матеріал створено в рамках проєкту «Кожен виборець важливий: оновлення Державного реєстру виборців України задля інклюзивної демократії», що реалізується Громадянською мережею ОПОРА за фінансової підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.