Цей матеріал створено в рамках проєкту "Просування демократичної доброчесності та врядування в Україні", що реалізується Громадянською мережею ОПОРА за підтримки ЄС. Його зміст є виключною відповідальністю Громадянської мережі ОПОРА і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу. Громадянська мережа ОПОРА висловлює подяку UaHub за допомогу в організації фасилітованого діалогу.

Вступ

Вимушене переміщення мільйонів українських громадян за кордон стало одним із наймасштабніших наслідків повномасштабного вторгнення Російської Федерації до України. За оцінками Громадянської мережі ОПОРА, станом на травень 2025 року за межами України перебувало близько 8,9 млн українців, хоча реальні показники варіюються залежно від методологій обліку. За наявними оцінками, частка українських громадян за кордоном сягає 15–20% від населення України до 24 лютого 2022 року. Такий масштаб зовнішньої міграції формує довгострокові виклики для соціальної згуртованості, ринку праці та політики реінтеграції, що потребує узгоджених рішень як на національному рівні, так і у взаємодії з державами, які прийняли найбільшу кількість українців.

Ефективна взаємодія з українською діаспорою в умовах війни та повоєнного відновлення потребує системного розуміння того, як змінюються її потреби, очікування та можливі форми залучення. З огляду на це, Громадянська мережа ОПОРА ініціювала серію фасилітованих діалогів з українськими громадами за кордоном. Перше обговорення відбулося у квітні 2024 року у Вільнюсі (Литва), згодом цей формат також був використаний для дослідження українських спільнот у Сполученому Королівстві та Німеччині. У грудні 2025 року відбулися фасилітовані діалоги у Варшаві (Польща) й Римі (Італія). Наступний етап передбачає проведення обговорень в Іспанії та Ірландії.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії до України саме Польща надала Україні значну підтримку, прийнявши мільйони українських біженців на свою територію. За оцінками Польського економічного інституту (PIE), станом на грудень 2025 року в Польщі легально проживали понад 1,5 млн мігрантів з України (дітей і дорослих). За даними польського Управління у справах іноземців, українці залишаються найбільш численною групою іноземців у Польщі — 78% від загальної кількості іноземних громадян у країні. Водночас PESEL UKR (ідентифікаційний номер для громадян України, які прибули в Польщу після 24 лютого 2022 року) мають 993 тис. українців, кожен другий — неповнолітній. Серед повнолітніх українців, які мають цей документ, 77% — це жінки, часто — матері, які виїхали до Польщі разом із дітьми. За даними Польського економічного інституту, приблизно 75-85% дорослих українців у Польщі є економічно активними. Однак висока економічна інтеграція, як зазначають дослідники, не поєднується з інтеграцією в культурному, соціальному й ідентичнісному вимірах.

Громадянська мережа ОПОРА відвідала спільноту українців у Варшаві, аби визначити виклики, з якими стикаються громадяни України в Польщі, зрозуміти їхні потреби в комунікації з українською державою і суспільством, окреслити потенційні програми й заходи, які можна реалізувати для посилення стійкості та забезпечення довгострокової підтримки. ОПОРА висловлює щиру подяку UaHub за сприяння в організації заходу.

Резюме

Громадянська мережа ОПОРА провела фасилітований діалог у столиці Польщі — Варшаві, аби систематизувати досвід українських громад за кордоном, напрацювати стратегії їхньої взаємодії з демократичними інститутами України та громадянським суспільством і врешті виробити спільне розуміння проблем, потреб і способів залучення українських громадян за кордоном до формування політик (policies) всередині України.

У діалозі взяло участь 23 особи. Крім членів української громади у Варшаві, до діалогу приєдналися дві представниці Офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

ОПОРА зʼясувала, що повʼязує українців за кордоном з Україною, їхні мотивації долучатися до суспільно-політичного життя, а також інструменти, які вони знають і, можливо, використовують для цього. Крім того, ми дослідили виклики, з якими стикаються українці за кордоном, та причини, які стримують їх від повернення до України.

Учасники(-ці) діалогу по-різному оцінюють своє відчуття єдності з Україною. Частина респондентів(-ок) не відчуває розриву з українським суспільством, підтримуючи постійні соціальні контакти та інформаційний зв’язок з Україною, тоді як інші говорять про поступове послаблення цього зв’язку через втрату дому, ослаблення міжособистісних контактів і відсутність близьких людей в Україні.
Учасники(-ці) діалогів визначають українську ідентичність як центральний елемент свого самовизначення; вимушений виїзд за кордон часто не послаблює, а навпаки актуалізує її. Перебування в іншому культурному й мовному середовищі спонукає шукати “своє” через українську мову, традиції, релігію, символи та спільні практики. Представники етнічних меншин також підкреслюють свою політичну належність до української нації, водночас звертаючи увагу на відчуття меншої підтримки з боку держави.
Поряд із ідентичністю зв’язок з Україною підтримує емоційна прив’язаність до Батьківщини: любов до країни й відчуття єдності через спільний досвід війни поєднуються з болем, страхом і фрустрацією, пов’язаними з утратою дому та нереалізованими планами.
Особисті зв’язки — родинні, дружні та професійні, — також є важливими. Постійне спілкування з близькими в Україні, зокрема з тими, хто перебуває у війську, а також взаємодія в межах української спільноти в Польщі формують відчуття приналежності й зв’язку з українським суспільством.
Суспільно-політична та громадська діяльність є ще одним важливим каналом зв’язку з Україною. Респонденти(-ки) стежать за політичним життям України та беруть участь у волонтерській та правозахисній діяльності, зокрема на підтримку ЗСУ.
Зв’язок з українською державою учасники(-ці) діалогу переважно пов’язують із правовою належністю до України — громадянством і наявністю українського паспорта. Додатковими каналами залишаються податкові зобов’язання, державні сервіси, освіта, медичні послуги та наявність матеріальних або фінансових активів в Україні.
Бізнес є ще одним каналом зв’язку з Україною: частина респондентів(-ок) продовжує працювати в українських компаніях дистанційно, а також свідомо користується українськими товарами, брендами та сервісами за кордоном, підтримуючи українську економіку.
Політичну участь учасники(-ці) діалогу насамперед пов’язують з участю у виборах та взаємодією з обраними представниками влади. Водночас респонденти(-ки) вказують на суттєві бар’єри реалізації виборчого права за кордоном, зокрема обмежену кількість виборчих дільниць.
Опитані розглядають обмін експертизою та міжнародним досвідом як один із основних способів свого долучення до суспільно-політичного життя України з-за кордону. Зокрема, говорять про взаємодію з народними обранцями та участь у розробці політик щодо українців за кордоном. Водночас вони вказують на брак зворотного зв’язку з боку влади й наголошують на необхідності інституціоналізованих форматів співпраці.
Учасники(-ці) діалогу розглядають промоцію України за кордоном як важливу форму участі, зокрема через присутність у місцевих медіа та повсякденну комунікацію з польською аудиторією. Респонденти(-ки) описують себе як неформальних «амбасадорів» України, наголошуючи на відповідальності за публічний образ українців і важливості різних форматів взаємодії — від особистих розмов до публічних виступів.
Підтримку та розвиток української спільноти в Польщі учасники(-ці) розглядають як важливу форму суспільно-політичної залученості, зосереджену насамперед на правозахисній і просвітницькій діяльності. Найгострішою проблемою вони називають булінг і дискримінацію українських дітей, наголошуючи на потребі підтримки спільнотою вразливих родин, розробки чітких алгоритмів дій і більшого залучення з боку українських інституцій.
Ключовим чинником залучення до суспільно-політичного життя України учасники(-ці) називають емпатію, відчуття відповідальності та моральний обов’язок перед тими, хто залишається в Україні. Особливу мотивацію підтримує постійний зв’язок із військовими та усвідомлення потреби допомоги Збройним Силам України.
Мотивацією до суспільно-політичної участі для учасників(-ць) діалогу також є орієнтація на майбутнє — бажання перемоги України, повернення додому та відновлення країни. Водночас вони пов’язують свою залученість із відповідальністю за майбутнє дітей, збереження їхньої української ідентичності.
Учасники(-ці) діалогу вказують на низку перешкод до суспільно-політичної участі за кордоном, зокрема обмежені інструменти впливу та складність фізичної залученості. Додатковим бар’єром є невпевненість і страх відстоювати свої права в іншій країні, що призводить до самообмеження й уникання активних дій.
Учасники(-ці) діалогу очікують від української держави зміни підходів до роботи з громадянами за кордоном, зокрема формування цілісного міжнародного образу України та розвитку культурної дипломатії. Вони наголошують на потребі інституційної й грантової підтримки українських спільнот, ефективної двосторонньої комунікації з владою та механізмів зворотного зв’язку. Окремо респонденти(-ки) підкреслюють важливість підтримки вразливих груп за кордоном і створення базових умов для повернення в Україну — безпеки, роботи та житла.
Серед ключових викликів життя за кордоном учасники(-ці) діалогу називають складнощі інтеграції в польське суспільство, зокрема упереджене ставлення, стереотипи та необхідність постійно відстоювати українську ідентичність. Додатковими бар’єрами є обмежені можливості впливу на рішення місцевої влади, труднощі з працевлаштуванням і матеріальна нестабільність, постійна невизначеність щодо майбутнього, мовні бар’єри, а також емоційне виснаження, посилене втратою близьких і неможливістю впливати на події в Україні.
Основними чинниками, що стримують учасників(-ць) діалогу від повернення в Україну, є загальна нестабільність і безпекові ризики, пов’язані з війною, зокрема для сімей з дітьми та тих, хто вже зазнав втрати житла. Важливу роль відіграють також економічна незахищеність, обмежені можливості працевлаштування й розвитку, а також недовіра до інституцій через корупцію. Окремі респонденти(-ки) пов’язують своє рішення залишатися за кордоном із міркуваннями про освіту дітей та відчуттям більшої користі для України з-за кордону.

Опис результатів обговорення

Питання 1. Що поєднує вас з Україною, коли ви перебуваєте далеко від дому?

Перше питання, винесене на обговорення під час фасилітованого діалогу, мало на меті виявити, які речі, емоції, звʼязки, досвіди та відчуття учасників(-ниць) викликають у них найбільшу єдність з Україною та українським суспільством, попри перебування за кордоном.

Говорячи про свій звʼязок з Україною, учасники(-ці) діалогу дещо розділилися в тому, чи відчувають вони єдність з українською державою та суспільством. Частина респондентів(-ок) відзначили, що не почуваються окремими від українського суспільства: вони постійно перебувають у контакті зі співгромадянами, тримають себе в курсі новин та подій в Україні. Натомість для іншої частини спільноти українців(-ок) у Польщі ситуація трохи інша: вони говорять, що все менше відчувають звʼязок з Україною через втрату дому, поступове ослаблення контактів із людьми в Україні тощо.

Мені важко, бо я ні на сантиметр не розʼєднана з Україною. Є враження, що мене тимчасово перенесли з усім корінням сюди. Перебуваю фізично тут, але навколо мене Україна, одні українці: працюю, спілкуюся лише з українцями. Я не почуваюся вирваною з контексту.

Я все менше відчуваю свою єдність з Україною. Це є серед багатьох жінок і дівчат. Я працюю у сфері психології, я працюю з жінками тут. У перші дні була думка, що в мене немає дому. Я її відклала. У мене немає відчуття, що дім є в Україні. Особливо якщо немає родини (чоловіка, дітей). Поняття родини зникло зі смертю дідуся. І якщо немає людей в Україні, які тебе тримають, — ти все частіше задумуєшся, чи будеш повертатися. Я працюю з омбудсменом, бо хочу триматися ближче, але все менше задумуюсь, чи буду повертатися. Я дивлюся тут і зараз. Я шукаю, щоб бути ближче, але всередині цього відчуття все менше.

Респондент(к)и згадували різні аспекти свого зв’язку з Україною, які можна умовно поділити на такі основні категорії:

усвідомлення та свідома підтримка власної української ідентичності;
підтримка емоційних і соціальних зв’язків з українською спільнотою за кордоном і в Україні;
збереження зв’язків із державою та бізнесом.

Усі три категорії звʼязків є рівноцінними. Не можна стверджувати, що якась із них більш або менш важлива для учасників(-ць) обговорення.

Усвідомлення та підтримка української ідентичності

За словами учасників(-ць) діалогів, вони почуваються перш за все українцями(-ками) і вважають цю ідентичність центральною для свого самовизначення. Вони наголошували, що нерідко вимушений виїзд за кордон не лише не послаблює, а й навпаки — актуалізує усвідомлення власної української ідентичності. Серед іншого, цьому сприяє перебування у цілком відмінному культурному, мовному й символічному середовищі Польщі, що спонукає респондентів(-ок) шукати знайомі елементи, які дозволяють відчути себе “вдома”.

У нашому центрі переселенці з різних регіонів — вони як ходили, так і ходять. Ми зараз запустили проєкт “занурення в традиції українського Різдва” вечорниці. Ви би бачили, скільки було відгуків “Як нам цього не вистачало”. Приходять ті, кого ми не знаємо, які нас не бачать. Дівчата прийшли, які про нашу організацію не чули. Їм бракує українського. Кожна зі свого регіону приносить страви. Зараз дуже мало таких подій для українців. Ми за три дні запустили курс із виготовлення різдвяних павуків. Це платний курс, щоб зібрати антени. На 25-й людині, яка зареєструвалась, натиснули “стоп”. За 3 дні ми знайшли людей на курс плетіння павука за 150 злотих. Таких проєктів, які б нас тут об’єднували, треба більше.

Я бачу, що все більше людей починають свідомо розмовляти українською. Для мене це про єдність, про спільноту, про національність, усвідомлення, самоповагу, громадянство. Рік тому більшість говорила російською, важко було вчити польську. Рік тому всі мені казали, що мені важко, бо я думаю російською, важко вчити польську, люди мали свої причини. Тішить, що є люди, які здатні знаходити сили вчити мову, культуру, досліджувати традиції, вертатися до свого коріння.

Якщо ми чуємо українську мову — ця людина автоматично стає моїм колегою. Ми всі по одну сторону. Був випадок, коли я сиділа в аеропорту в Мілані. Сиділа дівчина з ведмедичком, і там етикетка “ЦУМ”. Я так зраділа. Це відчуття, коли ти серед чужих і бачиш ЦУМ — це свої.

Серед учасників(-ць) діалогу в Польщі також були присутні представники кримськотатарської та ромської етнічних меншин. Показово, що вони ідентифікують себе як представників своєї етнічної спільноти, водночас підкреслюючи політичну належність до української нації. За їхніми словами, вони відчувають єдність з українською спільнотою та описують її як дуже різноманітну. Водночас вони підкреслюють, що часто отримують від української держави менше уваги, ніж етнічні українці, що може призводити до фрустрації.

Кримськотатарська спільнота є частиною української спільноти. Кримські татари мають ті самі проблеми, що й українці. Ходять до тих самих паспортних столів. Дуже важливо, щоб наші установи тут сприяли розв'язанню питань, бо кожна родина має свої проблеми. До кримських татар завжди було мало уваги. Кримськотатарська спільнота отримує менше уваги, ніж українська. Я це відчував навіть тоді, коли була Україна в Криму, а потім узагалі наче відірвали. Тільки татари тягнулись до України. Зараз ми відчуваємо, що Україна трохи про нас забули. З нами трошки по залишковому принципу. А моя місія — показати, що Крим є Україна. Ми маємо працювати всі разом.

Чи відчуваємо ми як роми з України тут, у Польщі, єдність? Я скажу, що відчуваємо. Всі спільноти (кримські татари, роми) різні. Я не знаю, чи ми можемо донести позитивні історії. Змінювати наративи щодо українців. Бо українців дуже багато, ми не монолітна громада, ми дуже різні. Але хочу сказати, що я не знаю, чи ми можемо донести ці позитивні історії до України. Як ми можемо це висвітлити для України? У моєму фонді ми змінюємо наративи про ромів та ромок з України, показуємо позитивні приклади, що вони гарного зробили для громади, як вони впливають. Ми про це говоримо, зокрема, на українському радіо тут, у Польщі. Але чи можна про це говорити в Україні? Чи буде це цікаво? Чи це на часі? Не знаю.

За словами респондентів(-ок), зберігати зв’язок з Україною їм допомагають різні елементи української ідентичності. Для багатьох важливого значення набули українська мова, культура і традиції (особливо святкування), а також національна кухня. Деякі учасники(-ці) діалогів відзначали й роль спільної віри та релігії, незалежно від конфесії. Також згадували українські символи: йшлося як про державні символи, так і про символіку окремих бізнесів тощо.

Бажання говорити, читати, слухати українською посилюється за кордоном, коли є відсутність цього.

Будучи тут, ми відзначаємо свої свята, організовуємо українські традиції в себе вдома. На нас впливають польські традиції, правила. Але ми сумуємо за своїми й не можемо на 100% насолодитися гуляннями, які є в Україні.

Навіть тут ходимо їсти в українські кафе борщ, бо “зупа помідорова” — це не те.

Ми тяжіємо до релігійної спільноти, до нашого виду служби. Не важливо, хто до якої парафії належить — греко-католики чи православні — нас це обʼєднує з Україною. Тут цього бракує.

У кожного є хоч щось маленьке українське. Коли бачу прапор України, я дуже сумую за Україною і хочу додому… Якщо раніше це сприймалося як належне, зараз це щось особливе. Для мене особисто це набуло такого значення тут.

Емоційний звʼязок

За словами учасників(-ць) діалогу, поруч із відчуттям української ідентичності, їхній звʼязок з Україною підтримує емоційна прив’язаність до Батьківщини. Респондент(к)и говорили, що відчувають до України любов і привʼязаність. Крім того, згадували про єдність з українським суспільством з огляду на спільну невизначеність та спільного ворога, а також через думки про майбутнє України та надію на перемогу.

Спільна невизначеність. Через війну ми не знаємо і не можемо планувати далеке і близьке майбутнє. Ми не знаємо, будемо тут далі чи залишимося.

Спільний ворог обʼєднує: ми всі стоїмо тут, на своїй лінії фронту, і робимо щось, щоб Україна перемогла.

Думки про майбутнє. Ми переконані, що Україна переможе і що ми зможемо мати вже свідомий вибір, як жити далі.

Водночас учасники(-ці) висловлювали й негативні емоції: біль і злість через те, що відбувається в Україні, страх і фрустрацію через неможливість реалізуватися, а також втрату дому.

Біль і злоба у зв’язку з подіями, які зараз.

Нереалізовані проєкти. Всі щось втратили: звʼязки, проєкти, які напрацьовували. Тут ти починаєш все знову. Ми втратили життя, яке могли жити, проєкти, справи, зв’язки, які напрацьовували десятиліттями.

Тут ми фізично чи в Україні, але молимося за одне: щоб здох Путін, а ми зберегли те, що є, меншими втратами. Так усе болить, що хочеться, щоб ми менше втратили, щоб менше людей померло.

Деякі опитані вказували, що підтримують звʼязок з Україною через привʼязаність до української природи і ландшафтів. Учасники(-ці) згадували про Карпати, говорили, що за кордоном навіть “повітря пахне інакше”. Окремі присутні відзначали, що відчувають відмінності погоди в Україні та Польщі, що також змушує їх частіше сумувати за домом.

Суспільні звʼязки

Крім особистих та емоційних звʼязків з Україною, учасники(-ці) діалогу відзначали роль суспільних звʼязків, які посилюють відчуття єдності. Насамперед згадували про соціальні зв’язки з іншими українцями, а також про участь у суспільно-політичному житті України.

Особисті звʼязки

Потужним елементом, який підтримує тісний звʼязок між українськими громадянами в Польщі та Україною, є особисті звʼязки: родинні, дружні, відносини між колегами тощо. За словами опитаних, особливо важливу роль відіграють спільний досвід і спогади про минуле: через спільні теми й переживання їм легше знайти контакт та лишатися на звʼязку з суспільством в Україні й українською спільнотою за кордоном. Серед жінок важливим лишається звʼязок із чоловіками й іншими рідними, які залишилися в Україні.

Близькі, рідні в Україні. У всіх в Україні є люди, які там залишилися, яким пишемо і дзвонимо.

Спілкування із друзями.

Люди: родина, друзі. Багато дітей не знають, що таке бабусі і дідусі, бо ми тут, а вони там.

Деякі учасники(-ці) діалогу відзначали важливість української спільноти в Польщі. За їхніми словами, тісні звʼязки всередині громади і спілкування з українцями створюють безпечний простір та відчуття належності до “своїх”.

Це наша спільнота, наша мова, де ти не соромишся сказати, хто такий Бандера, слухати українську музику, маєш доступ до української культури.

Для багатьох респондентів(-ок) особливо важливим залишається звʼязок із рідними та близькими, які перебувають у війську або ж загинули, захищаючи українську державність. Деякі опитані українки втратили своїх чоловіків на війні, тож вшанування їхньої памʼяті та визнання важливості їхнього внеску суспільством і державою — це важлива точка, яка підтримує звʼязок з Україною.

Хлопці і дівчата в ЗСУ.

Мій чоловік загинув на війні. Для мене важливо, аби його вшанували не лише рідні, а й держава і суспільство.

Суспільно-політична діяльність

Не менш важливим способом підтримання зв’язку з Україною для учасників(-ць) діалогу є суспільно-політична діяльність. Респондент(к)и часто згадували, що уважно стежать за політичним життям України, читають новини, а також беруть участь у громадській і правозахисній діяльності у Польщі. За словами опитаних, вони відчувають відповідальність за співгромадян, які опинилися у гіршій ситуації, ніж вони, тож прагнуть допомогти іншим. У цьому контексті найчастіше згадували про підтримку Збройних Сил України, а також українців, які перебувають у Польщі: опитані розповідали, що часто допомагають одне одному у побутових справах, оформленні документів тощо.

Політика. Ми намагаємося захиститися, не читати, але все одно в курсі, хто такий Міндіч.

Ми працюємо з людьми, і вони приходять — у віці, небагаті, збирають посилки. Бабусі плетуть шкарпетки, я не можу до цього звикнути. Навіть бідніші люди, бабусі, вже 3-4 роки збирають гроші й посилки для України

Почуття відповідальності, що я маю допомогти своїм — і тут, і в Україні, і скрізь.

Звʼязок із державою та бізнесом

Українці в Польщі також активно підтримують звʼязок з Україною через взаємодію з державою та українським бізнесом. Говорячи про звʼязок з державою, учасники(-ці) діалогів насамперед відзначали доступ до державних послуг і правовий звʼязок із Україною. Натомість українські бізнеси респондент(к)и переважно згадували у контексті роботи та створення знайомого середовища за межами України.

Держава

Звʼязок з українською державою учасники(-ці) діалогу переважно окреслювали через правову належність до України — громадянство й український паспорт. Деякі респондент(к)и прямо підкреслювали, що, попри різне етнічне походження, всі мають однаковий звʼязок з українською державою.

Ми всі різного етнічного походження, але маємо одне громадянство.

Крім того, опитані згадували про необхідність сплачувати комунальні послуги й податки (тим, хто має ФОП в Україні). Для деяких респодентів(-ок) звʼязок з українською державою також підтримується через школу, отримання медичних послуг, а також наявність матеріальних або фінансових цінностей в Україні, зокрема нерухомості. Деякі опитані згадували й про державні послуги, особливо про застосунок “Дія”.

Вимушений роздвоїтися і жити в паралельних реальностях — не можеш там закінчити, а тут почати повністю. У тебе ФОП там, ти змушений роздвоїтися і жити в паралельних реальностях.

Бізнес

Бізнес також відіграє важливу роль у підтримці зв’язку українців за кордоном з Україною. Багато учасників(-ць) діалогу й досі працюють в українських компаніях з-за кордону, що дозволяє їм перебувати в українському контексті та підтримувати українську економіку.

Хтось працює на Україну онлайн, хтось — для України тут.

Водночас деякі українські бізнеси є для українців(-ок) у Польщі справжнім символом. Респондент(к)и відзначали, що намагаються купувати українські товари й продукти за кордоном. Окрему увагу отримала також українська сфера послуг, особливо бʼюті-процедури: за словами опитаних, вони значно якісніші, ніж ті, які надають у Польщі.

Українські продукти, товари і бренди. Максимально купуємо українське.

Українські послуги, бʼюті-сфера. Хочеться приходити й отримувати естетичні якісні послуги, відвідувати події українського рівня. Тут все — це економ-варіант того, що є в України. Це не про пафос: у нас все зі смаком, з душею, щиро, естетично.

Питання 2. Що вас мотивує залучатися до суспільно-політичного життя в Україні, перебуваючи за кордоном? Як це робити?

Друге питання, винесене на обговорення під час фасилітованого діалогу, мало на меті два ключові завдання:

Виявити, які інструменти суспільно-політичної участі знають учасники(-ці) діалогу та які з них вони вже використовували за час свого перебування за кордоном.
Виявити, які мотивації мають учасники(-ці) діалогу, аби залучатися до суспільно-політичного життя України, перебуваючи за кордоном.

Способи залучення до суспільно-політичного життя в Україні

Значна частина учасників(-ць) діалогу беруть активну участь у житті української громади в Польщі: займаються волонтерством, правозахисною діяльністю, співпрацюють з українською владою. Їхня проактивна позиція, зрештою, може відображатися у результатах цього обговорення.

Політична участь

Говорячи про способи політичної участі, більшість респондентів у Польщі згадували про участь у виборах різних рівнів, однак відзначали барʼєри у реалізації свого виборчого права, зокрема брак дільниць для голосування. Ще однією важливою формою політичної участі учасники(-ці) діалогів називали можливість спілкуватися з уже обраними представниками влади як місцевого, так і національного рівня, доносити їм свої проблеми та виклики.

По всьому закордону — 111 виборчих дільниць, 5 із них у Польщі. Це не нормально.

Ми маємо право спілкуватися з народними депутатами. Ми є виборці, і це закономірне завдання. Ми маємо право з ними спілкуватися. Ми всі маємо право голосу і громадянство, бо ми всі — громадяни України.

Експертна залученість та обмін досвідом

Ще одним способом долучення до суспільно-політичного життя України, який розглядають для себе українці(-ки) в Польщі, є можливість обмінюватися досвідом та експертизою, яких вони набули за кордоном. Саме це стало одним із ключових фокусів обговорення в межах другого питання. Цей спосіб суспільно-політичної участі поєднується з прагненням опитаних спілкуватися з народними обранцями. На думку респондентів(-ок), вони мають можливості й ресурси допомагати українській владі розробляти політики, які стосуватимуться українців(-ок) за кордоном, ділитися з Україною міжнародним досвідом, а також адаптовувати українське законодавство до європейських вимог e межах процесу євроінтеграції.

Надавати пропозиції владі — створення експертних груп, приймалень народних депутатів, круглих столів. Це може бути відповідно до нормативки. Круглі столи за різними темами.

Ідеї можемо подавати.

Є бажання принести в Україну міжнародний досвід. Ми черпаємо його тут — тут деякі стратегії працюють якісніше.

Українці мають досвід адаптації, інтеграції, стійкості, мають досвід євроінтеграції. Україна потребує, а ми можемо.

Водночас учасники(-ці) діалогу наголошували, що відчувають: станом на зараз українська влада не відповідає на їхні потреби й заклики. Розв'язання цієї проблеми спільнота бачить у тому, що українці за кордоном мають розробляти власні пропозиції й приходити до політичних акторів із рішеннями, готовими до імплементації. Водночас респондент(к)и зазначали, що це важко робити на волонтерських засадах, тож бачать необхідність у пошуку додаткового фінансування, зокрема грантового.

А ви впевнені, що це все почують? Нас посольство не чує. А тут депутати. Вони почують, якщо будуть готові пропозиції, а не скарги. Мають бути готові пропозиції.

Я в GR-комунікації близько 15 років. Коли ми говоримо, що нас не чують депутати, посольство… Я готова стати містком і передати, але це мають бути реальні пропозиції. Хто готовий надати реальні пропозиції на волонтерських засадах? Ми всі на 2-3 роботах. Хто за це заплатить? Треба гранти. Тоді ми можемо створити групу з 5-7 осіб, які це зроблять. Давайте створимо приймальню нардепа. І що? Хто далі зробить щось? Треба писати гранти. Писати, шукати. Тоді це може діяти. А якщо ми просто поговорили, і ніхто нічого не робить, то що? Хто далі буде щось робити?

Промоція України за кордоном

Для багатьох учасників(-ць) діалогу ключовим способом участі в суспільно-політичному житті України є активність у місцевих медіа країни перебування. За їхніми словами, саме видимість української спільноти в Польщі, її активність і наполегливість у донесенні українського порядку денного до місцевих мешканців може сприяти кращому розумінню поляками викликів і проблем, із якими мають справи українці.

Ми кожен — голос України, амбасадор України. Ми маємо це говорити на дитмайданчику, власниці помешкання, в автобусі. Для мене це гра. Я їх прощупую на дитячому майданчику. У вас павербанки заряджені? Машина заряджена? Передом чи задом стоїть? У мене завжди є лід, то якщо я буду спускатися в паркінг, візьму з собою сумку-холодильник і пару днів проживу. Я покажу сусідам, де треба сидіти, коли будуть бомбити Варшаву.

Опитані вважають себе “амбасадорами” України, які мають змогу розповідати про ситуацію в країні, але водночас несуть відповідальність за образ українців за кордоном. Також вони наголошують на потребі різних форматів спілкування із польською аудиторією: для когось важливий особистий контакт, для інших — достатньо почути виступ на телебаченні.

Це банально не бути байдужим. Вивчати питання, ділитися. Хто може, той говорить зі своєю сусідкою.

Хто може — пише, виступає на телебаченні, хтось — говорить зі своєю сусідкою.

Врешті, респондент(к)и наголошували й на важливості долучення українців за кордоном до медійного життя України.

Підтримка місцевої спільноти

Для значної частини учасників(-ць) діалогу ключовим способом залучення до суспільно-політичного життя України є підтримка і розвиток спільноти українців у Польщі. Найважливішим напрямком роботи респондент(к)и наразі вважають правозахисну діяльність. На думку опитаних, українці, які перебувають за кордоном, погано обізнані зі своїми правами, тож часто можуть ставати жертвами неправомірних дій інших і не можуть від них захиститися. Учасники(-ці) відзначають, що важливу роль має відігравати спільнота: брати на себе відповідальність і надавати підтримку співвітчизникам, які її потребують.

Співпраця з правозахисними організаціями.

Люди не знають своїх прав і способів себе захистити і протидіяти. Немає підтримки і де це знайти. Мають бути організації, люди, які можуть підтримати.

Розширення знань, займатися просвітницькою діяльністю, щоб українці знали про свої права. Ми зібрали дуже багато кейсів булінгу і заснували кампанію про знання своїх прав у школі й на роботі.

Не завжди знання прав може допомогти вирішити ситуацію — має бути спільнота, яка може допомогти.

Найбільш критичною проблемою, яку вбачають учасники(-ці) діалогів, є підтримка спільноти у питаннях булінгу українських дітей в Польщі. За словами респондентів(-ок), ця проблема є однією з найгостріших і вимагає негайного втручання та координації різних стейкголдерів. Опитані відзначали, що готові ділитися власними способами подолання цієї проблеми з іншими людьми у спільноті. Водночас вони прагнуть, аби українська держава також долучалася до пошуку рішень, зокрема шляхом створення зрозумілих гайдлайнів про те, як громадяни України можуть боротися за свої права за кордоном. Станом на зараз таких гайдлайнів або не існує, або ж вони не достатньо добре прокомуніковані посольствами.

Наш фонд працює по всіх школах у Польщі, в 5-6 воєводствах. Ми фіксуємо ситуацію в школах щодо дискримінації українських дітей. Наша керівниця зараз є в міністерстві польському, яке цим займається, в польському МОН, програма “Przyjazna szkoła” для дітей мігрантів. Ця дискримінація всюди. Немає сприйняття, інтеграції. Ми говорили з кураторієм освіти, у Варшаві і воєводствах, питаю, чому немає довгострокової стратегії? Чому вона тільки на папері? Вони розводять руками.

У мене син 12 років. При тому, що я не рандомна мама — мене запрошували працювати в цю школу щодо питань українських дітей. Попри це, ми отримали наскільки страшну ситуацію, що дитина дійшла від суїцидальних думок до антидепресантів. Дійшло до розмови з директором. Я відслідкувала всю структуру, не погодилася з рішенням педради, пішла у відділ освіти. Це мій шлях був. Чому я маю шукати іншу школу? Вирішувати щось? Що зробила ця інституція? Прошу надати школу з відповідним профілем. У моменті все виправилося. А перед тим пані директорка пропонувала мені йти на вихід. А на моє питання “«повертатися в Україну?” вчителька усміхнулася. В мене досвід роботи в 60 школах Варшави, але досвід мого сина опустив мені руки. Я консультую зараз таких самих мам. Наші установи тут мають мати алгоритм дій, що треба робити, щоб протидіяти булінгу. Українці повинні мати алгоритм дій, як діяти, куди йти і що робити.

Про таку інформацію пише наше консульство — щодо булінгу. Але ми не знаємо, що консульство про це пише. Це є на сторінці в Боднара, а люди про це не знають.

Є колцентр при консульстві. Ми насправді відчуваємо хвилю, що діти зазнають булінгу. І це не лише до нас дзвонять, це наші колежанки говорять. Кожен із нас повинен знати порядок дій: дзвонити вихователю, писати. Дитина може боятися — треба говорити. Є вчителі, які відреагують, є ті, які ні. Треба йти вище — до директора, ще вище. І це працює. Якщо хтось не знає, як написати заяву, в нас на фейсбуці є зразки. На сторінці посольства теж є контакти, можна дзвонити.

Паралельно учасники(-ці) діалогу відзначали, що й самі готові залучатися до протидії булінгу як щодо власних дітей, так і загалом у межах спільноти. Частина респондентів(-ок) говорили, що вже беруть участь в ініціативах польської влади для сприяння інтеграції українських дітей. Інші опитані зазначали, що долучаються до боротьби з булінгом, комунікуючи цю проблему як для польської, так і для української аудиторій, зокрема для правозахисної спільноти.

Що ми можемо зробити щодо дискримінації? Я пишу статті до юридичного видання в Україні щодо дискримінації мігрантів в Польщі. Це розповідається для наших юристів, щоб вони розбиралися. Це цікаво і нашим юристам, і українцям тут. Простим людям це можна розказати простішою мовою, щоб вони знали, як з цим боротися, як себе захищати. Писати блоги, розповсюджувати інформації. Розказати, за що передбачена відповідальність. Спосіб залучення — ось такий. Писати блоги, виступати на телебаченні.

Уже маючи досвід по школах Варшави, я була запрошена до розробки інструктажу для мігрантів, які приходять в польські школи. Коли іноземець приходить у школу з дитиною, він отримує інструктаж, але в Польщі дуже розвинена національна солідарність, і це важко подолати. Бо не до кінця польська ментальність готова прийняти те, що бачить. Кожен регіон різний. Має бути залучено більше зацікавлених сторін для впливу на шкільну політику.

Водночас респондент(к)и відзначали, що в контексті подолання булінгу дуже важливо подолати страх обстоювати власні права в іншій країні. На думку опитаних, українські батьки не завжди готові на це, що, зрештою, призводить до погіршення ставлення до дітей з боку однолітків та вчителів.

Я з тих батьків, які пишуть листи до управлінь освіти, до школи, санепідемстанції тощо. Я звільнила охоронця в школі. Наші батьки привезли ту ментальність “ой да чого ти, мовчи, що ти зробиш”. А я дохріна зроблю. Я ходжу на батьківські збори і бачу, як польські батьки розповідають вчителям — наші тюті, навіть коли вони в Києві на понтах, то сидять мовчки. І я дивлюся, що польські батьки говорять учителям. Наші порівняно з ними — тюті. “Мовчи, бо буде погано дитині”. Так і тут треба, говорити потрібно щодо того, як ставиться вчителька до наших дітей. Ми цю ментальність притягли з собою, і треба з цим щось робити. І те саме спрацьовує тут. Я бачу якісь підозри, якісь утискання — все добре, компліменти. Так працювало вдома, так працює тут. Треба говорити з самим собою, що ми привезли.

Крім правозахисної діяльності, в контексті розвитку спільноти українців в Польщі учасники(-ці) діалогу згадували про важливість обміну досвідом, створення спільних освітніх та культурних проєктів як всередині Польщі, так і між Україною та українською спільнотою за кордоном.

Інтеграційні міжкультурні зустрічі, проєкти, освітні та культурні проєкти.

Мотивація залучатися до суспільно-політичних процесів в Україні

Емоційні фактори

Говорячи про те, що мотивує їх залучатися до суспільно-політичного життя України, учасники(-ці) діалогу перш за все згадували про емпатію й бажання допомагати іншим. Респондент(к)и розповідали, що відчувають певну відповідальність за те, що перебувають у безпечному середовищі, поки в Україні щодня гинуть та страждають люди.

Відповідальність перед жертвами та постраждалими.

Відчуття сумління та совість.

За словами опитаних, найбільше вони прагнуть допомагати Збройним Силам: багато респондентів(-ок) мають у війську рідних та друзів. Постійний контакт із військовослужбовцями допомагає українцям(-кам) в Польщі залишатися мотивованими і надалі допомагати ЗСУ.

Військові на фронті, яким потрібно допомагати. Ми постійно спостерігаємо за подіями на фронті. 95% мого кола спілкування — люди на війні або дотичні до фронту, медики чи волонтери. Коли я виїжджала з дитиною — я розуміла, що маю вивезти її, але у мене були паралельно питання про автобуси евакуаційні для жінок з дітьми, для військових з-за кордону, які хотіли вʼїхати до України. У мене брат на фронті — і мене це мотивує найбільше. У мене не було думки про побут. Це спільнота, яка з 2014 року розмножується.

Майбутнє, повернення в Україну

Ще одним емоційним фактором, який мотивує до суспільно-політичної участі, учасники(-ці) діалогу називали бажання перемоги України і, як наслідок, повернення додому. Респондент(к)и говорили, що дуже хочуть бачити Україну мирною, розвиненою й процвітаючою країною і готові докладати зусиль, аби зробити своє бажання реальністю. Йшлося як про бажання повернутися додому, відновити власний дім, так і про те, аби країна в цілому розвивалася і змінювалася на краще. Водночас респондент(к)и відзначали, що повернення додому може стати для них ще одним викликом через відчуття недружньості до них від українців, що лишилися в Україні.

Бажання бачити квітучу Україну.

Бажання змін. Для чого людина розповідає свою точку зору? Людина розповідає свою точку зору, щоб бути почутою і змінити щось докола себе.

Бажання повернути своє житло.

Повернення до України. Але ми маємо розуміти, що ми повертаємось з нашими дітьми в тому числі в дружнє середовище і маємо розмовляти з тими, хто залишився.

Ще однією мотивацією, спрямованою в майбутнє, є прагнення учасників(-ць) забезпечити стабільне і процвітаюче майбутнє для дітей. Опитані наголошували на відчутті відповідальності за те, щоб передати країну наступному поколінню в кращому стані, без необхідності знову розв’язувати системні проблеми.

Майбутнє дитини.

Збереження ідентичності дітей.

Нам є заради чого воювати. Заради чого ми тут зібралися? Це наші діти, їхнє майбутнє і ті виклики, з якими вони стикнуться, якщо ми зараз не вирішимо ті проблеми, які є.

Для частини учасників(-ць) діалогу важливим мотиваційним чинником також залишається збереження української культурної спадщини, національної пам’яті та ідентичності.

Розвиток української спільноти

Ще однією мотивацією, яку озвучували учасники(-ці) діалогу, є розвиток української спільноти у Польщі. Респондент(к)и відзначали, що відчувають свою належність до української громади, а тому прагнуть до підтримки та мотивації своїх співгромадян як у країні перебування, так і в Україні, а також до розвитку і посилення спроможності української громади в Польщі. Окремо наголошувалося на важливості посилення міжнародних контактів і розвитку міжнародної співпраці української спільноти у Польщі.

Приналежність до спільноти.

Маємо мотивувати одне одного (ми — тих, хто залишився, вони — нас). Жити далі і допомагати далі.

Посилення міжнародних звʼязків.

Перешкоди до участі

У контексті обговорення мотивів і форм участі в суспільно-політичному житті України учасники(-ці) діалогу вказували на наявність бар’єрів, що обмежують рівень їхньої залученості. Респондент(к)и відзначали, зокрема, брак інструментів впливу: якщо, перебуваючи в Україні, вони мають можливість фізичної участі у різних заходах, обговореннях та навіть мітингах, то, перебуваючи за кордоном, робити те набагато важче, адже доступними часто лишаються лише онлайн-інструменти. Крім того, опитані згадували, що важливою перешкодою для них є власна невпевненість: перебуваючи в чужій країні з часто невідомими правилами, багато хто обирає не проявляти жодної активності, намагаючись уникнути потенційних проблем.

Ми всі маємо право голосу тут, і більшість із нас у Польщі останні три роки чомусь не відповідають на хамство, на зневагу, на булінг. І українські мами в нашій польській школі були в шоці, що я сперечаюся з учителькою, йду до директора, вимагаю уваги до сина, маю претензії. Більшість чомусь досі вважає це неприйнятним для себе, бо ми тут в гостях. Багато кейсів, коли не відстоюють свої права. Українці бояться відстоювати свої права, бо вони не в себе вдома.

Запити до держави

У ході діалогу учасники(-ці) окреслили низку очікувань і запитів до української держави, які, на їхню думку, могли б сприяти покращенню умов життя українських громадян за кордоном. Частина цих запитів стосувалася діяльності української влади загалом, частина — містила рекомендації змін до політик щодо закордонного українства.

Говорячи про загальні запити до української влади, учасники(-ці) здебільшого згадували про необхідність зміни підходів держави до позиціонування України на міжнародній арені. Зокрема, респондент(к)и говорили про необхідність формування правильного образу України в світі, посилення культурної дипломатії тощо. Крім того, лунали заклики до українських посадовців якісно виконувати свою роботу, адаптуватися до нових умов та не дискредитувати Україну корупційними скандалами або бездіяльністю.

Не красти, робити якісно свою справу. Має бути і культурна дипломатія, всі фронти, на рівні PR, формування правильного образу України в світі. Нам не треба допомагати, ми самі все зробимо. Але не дискредитуйте нас Міндічами. Не потрібно робити вигляд діяльності.

Для мене важливо, аби наші можновладці не ставилися до своєї роботи номінально. Скажу по своїй роботі: ми часто звертаємося до державних реєстраторів в Україні. І дві людини з Херсонської області — це два різні державні виконаці. Дві людини: одна — з Нової Каховки, інша — з іншого регіону Херсонщини. Один державний реєстратор дистанційно все зробив, через 5 хвилин питання було вирішено. А через пів години дзвонимо до іншого, а там людина нічого не знає: “А я не знаю, а ми не можемо”. Завжди за кожною посадою стоїть людина. Мій меседж — що це має бути дійсно робота, а не вигляд роботи.

Установи українські живуть такими самим правилами, як до війни. Війна все змінила, але наші державні установи живуть тим, як було до війни.

Повертаючись до запитів щодо посилення українських спільнот за кордоном, учасники(-ці) діалогу відзначали потребу інституційної, промоційної й фінансової підтримки обʼєднань українців за кордоном. Здебільшого йшлося не про пряме державне фінансування, а про організацію системи грантової підтримки.

Є багато суспільних і соціальних проблем, які слід порушувати. Але ми не можемо це робити через брак можливостей, фінансів, організації. Необхідна інституційна підтримка від держави: публічна підтримка, промоція, відділи українських інституцій, гранти. Але є питання юрисдикції.

Залучатися до конкретних проєктів для розбудови української спільноти.

Інституційна підтримка державою організацій і спільнот, у тому числі тих, які популяризують українську культуру.

Ще один запит від української громади у Варшаві стосувався оновлення комунікаційної стратегії щодо українців за кордоном. Зокрема, йшлося про потребу в ефективній державній комунікації: за словами респондентів(-ок), наразі державна політика щодо них є розосередженою та нестабільною, а спілкування з народними обранцями — спорадичним і часто одностороннім. Серед опитаних також лунала думка про створення ресурсу, через який українці за кордоном зможуть запропонувати свої ідеї та бачення якихось політик в Україні й отримати натомість фідбек від органів державної влади.

Потрібна ефективна комунікація. У 2024 році я написала лист у різні високі державні структури про центр стратегічних комунікацій з діаспорою. Мені сказали, що не часі. Потім зʼявилось Міністерство національної єдності, зʼявився UaHub, який за пів року зробив те, що мало зробити міністерство. Вони реально радяться, що тішить, але роблять свої справи. Ми в хабі робили відкриті й офреки зустрічі з депутатами. Для них це цінно, бо вони — офіційна влада, вони є нашими представниками, представниками України будь-де, хоч на Марсі. Ми можемо їх звинувачувати, але це людський фактор. Вони мають знати наші болі і запити. Але як вони будуть це знати? Вони не можуть читати наші чати “Мамочки Варшави” і знати, що у нас 800+ забирають, якщо ми не скажемо. Важлива ефективна комунікація в обидві сторони. Наші ефективні поради.

Створити ресурс, щоб нас також було чути. Нас багато, але нас ніхто не чує. А ми не знаємо, куди стукати. Якийсь інтернет-ресурс типу “Дії”. Ніхто не втікав, ми не є туристами all inclusive, п’ять зірок. Більшість із нас поїхали, бо так склалися обставини. Де нас можуть почути? Щоб ми мали можливість щось запропонувати. Якщо я буду писати листа, який попаде в спам, — я не почута. Потрібен елемент фідбеку і як його донести.

Також наголошували на потребі вироблення єдиних стратегічних комунікацій, аби Україна звучала для світу “єдиним фронтом”.

Важливо говорити про те, що важливі наративи. Рухатися одним фронтом, як бізнес і держава. Наша культурна дипломатія — нам потрібні наративи. Україна у всіх асоціюється з сіном, хатою-мазанкою, а ми маємо говорити про нашу культуру й ідентичність. Це комплекс меншовартості. А ми маємо говорити про нашу високу культуру.

Деякі опитані згадували про молодь, яка виїжджає до Польщі на навчання й опиняється за кордоном без батьківської підтримки, а також про дітей, що випускаються з інтернатів, перебуваючи у Польщі.

Що відбувається з дітьми після 18 років, які приїжджають без підтримки батьків, які лишилися в Україні? А що відбувається з дітьми, які виходять з дому дитини, коли немає законодавчих актів? Оце ще треба піднімати.

Деякі респондент(к)и також згадували про потребу підтримки для батьків, які виїхали за кордон з дітьми. За словами опитаних, часто трапляється так, що діти швидше інтегруються у нові спільноти, ніж батьки. У таких випадках, за словами учасників(-ць) діалогу, родинам потрібно надавати підтримку, зокрема шляхом створення окремих структур або надання послуг асистентів.

У родинах, які приїхали після початку війни, часто дитина перша адаптується. Вона є місточком. У неадаптованій родині вона є містком до адаптації. І це призводить до булінгу, бо мама не може комунікувати. Бо вона не адаптована. Це може бути структура, яка могла би маму провести по цьому шляху. Не просто сказати, а допомогти. Це мають бути асистенти.

Крім того, респондент(к)и згадували, що під час своїх роздумів про повернення до України найперше зважають на базові потреби: безпеку, роботу та житло. За їхніми словами, для них важливо повертатися до країни, в якій не доведеться починати все з нуля.

Як повернути українців? Щоб люди хотіли повертатися, потрібні робота і житло. База. Я працюю тут на 3 роботах протягом 4 років. У мене є своя мрія, проєкт та діяльність — але для цього мені потрібна база. Якщо повертатися, треба знову все з нуля. Я дуже не хочу починати знову все з нуля. Має бути розуміння, що моя базова потреба буде закрита. Щоб мені було цікаво і безпечно повернутися і себе реалізувати. Безпека. В першу чергу фізична, фінансова, емоційна.

Аналіз індивідуальних відповідей

Після завершення групового обговорення двох попередніх тем учасникам(-цям) діалогу було запропоновано відповісти на два додаткові запитання:

Один виклик, з яким ви зіштовхуєтеся, перебуваючи за кордоном.
Що стримує вас від повернення до України?

Відповіді на ці запитання учасники(-ці) надавали індивідуально в письмовій формі. Такий формат був обраний, щоб забезпечити анонімність і підвищити ймовірність щирих висловлювань, а також надати можливість висловитися кожному. Зібрані відповіді були упорядковані представницями ОПОРИ за тематичними напрямами та проаналізовані.

Додаткове питання 1. З якими викликами Ви стикнулися, живучи за кордоном?

Для багатьох учасників(-ць) діалогу ключовим викликом за кордоном виявилась інтеграція в польське суспільство. Перш за все йшлося про упереджене ставлення частини місцевих мешканців до українців, що з часом дедалі більше загострюється. На думку респондентів(-ок), їх сприймають крізь призму стереотипів і дискримінують. Також говорили про страх конфлікту на історичному підґрунті та потребу постійно захищати свою ідентичність. Окремі респондент(-к)и зазначили, що зовсім не адаптувалися у Польщі, повʼязуючи це із загибеллю своїх партнерів(-ок) на війні.

Стереотипи про українців — що заробітчани, не розумні, не освічені, лише працюють заради грошей.

Страх конфлікту на історичному підгрунті (говорить про втрату контролю).

Постійна потреба відстоювати українську ідентичність і правду про війну.

Не адаптувалась і не хочу. Сама з двома дітьми. Тато їх загинув. Моє життя існування.

Також опитані відзначали погану комунікацію з місцевою владою: за їхніми словами, польська влада байдужа до їхніх проблем, а вплинути на політичну ситуацію в Польщі вони не здатні.

Неможливість вплинути на політичну ситуацію в Польщі.

Байдужість держави та зарозумілість представників влади.

Ще одним викликом, про який згадали учасники(-ці) діалогу, є пошук роботи й матеріальні труднощі. Як зазначили опитані, знайти добре оплачувану роботу складно, і часто — особлтиво в поєднанні з різкою зміною соціального статусу — це може призводити до фрустрації. Крім того, опитані говорили про сильну втому й водночас нездатність звільнитися або зробити перерву в роботі.

Не можу собі дозволити зробити перерву в роботі (2-3 місяці). А я дуже втомилась.

Відсутність праці та фінансування.

Важливим викликом для учасників(-ць) діалогу у Варшаві виявилася постійна невизначеність. За словами респондентів(-ок), вони почуваються втомленими й безсилими через те, що не можуть жодним чином вплинути на ситуацію в Україні.

Родина на розтяжці, невизначеність.

Неможливість вплинути на ситуацію і в країні знаходження, і в Україні.

Ще одним викликом, який називали респондент(-к)и, є вивчення мови. Не всім опитаним вдається легко опанувати польську. Також деякі опитані скаржилися, що не можуть організувати на допомогу Україні українських громадян у Польщі.

Приблизно 200 тисяч українців живуть в Мазовецькому воєводстві, Варшаві. Допомагають волонтерам, воїнам тільки декілька тисяч. Болить!

Додаткове питання 2. Що стримує Вас від повернення в Україну?

Ключовим чинником, який стримує учасників(-ць) діалогу від повернення з-за кордону, є відчуття загальної нестабільності в Україні. Передусім ішлося про безпекові ризики, пов’язані з триваючою війною, активними бойовими діями та регулярними обстрілами. Особливо часто про це говорили респондент(к)и, які мають дітей. Часто це поєднується із досвідом попередньої втрати: декілька опитаних наголосили, що вже втратили свої помешкання через обстріли.

Життя дітей.

Дитина, яку не хочу під ракети і блекаути.

Небезпека для дитини, бо щоденні руйнування.

Знищення будинку приватного від попадання бомби.

Згадували учасники й економічну нестабільність в Україні. Йшлося як про складнощі у пошуку роботи, відчуття економічної незахищеності та відсутності перспектив для власного розвитку, так і про випадки коруції, особливо у вищих щаблях влади. Загалом доволі помітна частина учасників(-ць) діалогу вказали, що почуваються фінансово незахищеною.

Відсутність перспектив.

Економіка, фінансова стабільність.

Війна і корупція, незахищеність.

Врешті, деякі учасники(-ці) діалогу зазначали, що змушені залишатися в Польщі, оскільки дбають про мабутнє своїх дітей. Зокрема, йшлося про бажання дитини навчатися за кордоною та відчуття, що вони присять більше користі за кордоном, ніж удома.

Відчуття потрібності мого перебування тут, за кордоном. Бо зараз тут для України я роблю значно більше, ніж я робила раніше вдома.

Бажання сина навчатись в Варшаві в технікумі найближчі роки

Методологія

Існує широкий спектр методів збору та аналізу громадської думки, які дозволяють досліджувати погляди, потреби й очікування різних соціальних груп, адаптуючи різні підходи до контексту та специфіки аудиторії: глибинні інтервʼю, фокус-групи, анкетування, контент-аналіз, спостереження тощо. З огляду на мету дослідження та доступні ресурси, Громадянська мережа ОПОРА обрала підхід фасилітованих діалогів.

Фасилітовані діалоги спрямовані на покращення залучення громадян та інтегрування їхніх думок у державні політики, що гарантує їх впровадження, моніторинг та оцінку. Серед ключових завдань, які ставила перед собою Громадянська мережа ОПОРА, проводячи діалоги з українськими громадами за кордоном, були:

Систематизація досвіду українських громадян, які внаслідок повномасштабного вторгнення виїхали за кордон;
Напрацювання стратегії взаємодії українських громадян за кордоном з демократичними інститутами України та громадянським суспільством;
Сприяння спільному розумінню проблем, потреб і залучення українських громадян за кордоном до формування політик (policies) всередині України.

Фасилітований діалог — це окремий методологічний підхід, який має специфічну мету, спосіб реалізації та потребує спеціалізованого способу взаємодії між учасниками(-цями) діалогу, який відрізняється від класичних соціологічних підходів. Фасилітований діалог має багато спільного з фокус-групами, зокрема у створенні безпечного простору для обговорення, залученні різних поглядів та аналізі колективних наративів, однак ці два підходи слугують різним цілям за допомогою різних методологічних рамок. У Таблиці 1 ми наводимо ключові відмінності між фасилітованими діалогами та фокус-групами, які краще підсвічують ключові особливості та специфіку кожного з підходів.

Таблиця 1. Методологічні особливості фокус-груп та фасилітованих діалогів

	Фокус-групи	Фасилітований діалог
Мета	Використовується як дослідницький інструмент для збору думок, сприйняття та відгуків від учасників(-ниць) щодо конкретних тем, політик або конфліктів. Основна мета — зібрати дані для аналізу.	Сприяння порозумінню, зміцнення довіри та сприяння змістовним розмовам між учасниками(-цями). Мета полягає у створенні взаєморозуміння та спільного навчання.
Фасилітаційний підхід	Проводяться модераторами, які керують обговореннями за допомогою стандартного набору запитань, щоб забезпечити збір відповідних даних. Роль ведучого або ведучої полягає в тому, щоб підтримувати групу в курсі та забезпечити, щоб розмова відповідала меті дослідження.	Ведеться лідером або лідеркою діалогу, які заохочують до відкритого та збалансованого обміну думками, іноді без заздалегідь визначених питань. Роль фасилітаторів полягає у створенні безпечного простору, заохоченні до слухання та сприянні глибшій розмові.
Взаємодія учасників(-ниць)	Взаємодія часто обмежена, учасники(-ці) на запитання та час від часу взаємодіють одне з одним, але в рамках структурованої обстановки. Вимагає структурного підходу до відбору всіх учасників(-ниць).	Учасників(-ниць) заохочують брати участь у глибших, відкритіших дискусіях одне з одним, досліджуючи перспективи та рівноправну участь у розмову. Є якіснішим за умовою інклюзивності.
Орієнтація на результат	Результатом є конкретні висновки або ідеї, які можуть стати основою для прийняття рішень, висновків дослідження тощо.	Веде до налагодження стосунків, покращення розуміння та часто особистих чи колективних думок. У підсумку можна отримати матеріальні дані для аналізу колективних думок, але також нематеріальні вигоди, такі як довіра.
Характер обговорення	Більш орієнтовані на оцінку, зосереджені на думках і відгуках. Учасники(-ці) часто залишаються у межах поставлених питань.	Дослідницький і рефлексивний, що дозволяє учасникам(-цям) вільніше обговорювати особистий досвід, історії та точки зору.
Тривалість і структура	Зазвичай обмежені за часом (наприклад, 1-2 години) зі структурованим порядком денним, складаються у серію.	Може бути гнучкішим за тривалістю та за потреби поширюватися на кілька сеансів для розвитку глибших дискусій та стосунків.

Наразі Громадянська мережа ОПОРА провела вже 4 діалоги: пілотний відбувся 29 квітня 2024 року у Вільнюсі, Литва, три наступних — у містах Сполученого Королівства (Манчестері, Ліверпулі та Престоні) з 9 по 12 грудня 2024 року. 18 жовтня 2025 року відбувся пʼятий фасилітований діалог з українською спільнотою у Німеччині (Берлін), 11 грудня 2025 року — шостий діалог у Польщі (Варшава). Фасилітовані діалоги складалися з трьох основних етапів:

Підготовчий етап, який включав пошук учасників(-ниць), розробку плану діалогу, а також підготовку фасилітаторів до проведення обговорень.
Основний етап, який передбачав безпосереднє проведення діалогів та збір даних на основі обговорень.
Завершальний етап, який полягав в обробці, аналізі та описі даних, отриманих під час діалогів.

За результатами обговорень було підготовано звіт.

Підготовчий етап

На підготовчому етапі фасилітованого діалогу Громадянська мережа ОПОРА розробила та адаптувала методологію, за якою мали відбуватися обговорення, до контексту та специфіки Німеччини. Представниці Громадянської мережі ОПОРА визначили, що ключовим методом збору даних має стати саме фасилітований діалог, оскільки він дозволяє створити довірливу атмосферу, що спонукатиме українських громадян за кордоном до відвертих та глибоких обговорень своїх досвідів та потреб. Крім того, було здійснено попереднє дослідження громад, у яких відбуватимуться діалоги, з метою пошуку ключових місцевих лідерів, які здатні допомогти з організацією фасилітованого діалогу на місці.

Ключовою частиною підготовчого етапу фасилітованого діалогу був пошук учасників(-ниць) діалогу. Для цього лідери місцевої громади здійснювали розсилку серед власних контактів та запрошували українців, що проживають у Польщі (переважно у Варшаві), до участі в діалогах.

Загалом у фасилітованому діалозі у Польщі взяло участь 23 українці (20 жінок та 3 чоловіків). Середній вік учасників(-ниць) діалогу — 47 років. Усі учасники(-ці) діалогу працевлаштовані, здебільшого займаються волонтерством та громадським активізмом.

Більшість респондентів(-ток) переїхали до Польщі вже після початку повномасштабного вторгнення РФ до України, однак дехто проживав у Польщі ще до 2022 року. Водночас деякі учасники(-ці) діалогу виїхали до Польщі з населених пунктів, які у певний період російсько-української війни перебували під прямою загрозою окупації чи були окуповані.

Важливо зауважити, що, оскільки участь в фасилітованому діалозі була добровільною та покладалась виключно на мотивацію самого учасника(-ці), це могло вплинути на подальші результати обговорення. Учасники(-ці), що мають стійку українську ідентичність, підтримують тісніші зв’язки з українською громадою та проявляють громадсько-політичну активність (участь у мітингах, зборах тощо) були більш мотивовані долучитися до заходу.

Основний етап

Основний етап дослідження Громадянської мережі ОПОРА складався з проведення фасилітованого діалогу у Варшаві 11 грудня 2025 року. Тривалість фасилітованого діалогу склала 3 години 30 хвилин.

Фасилітований діалог складався із 3 основних блоків:

Вступний блок. Метою цього блоку було створення безпечного середовища, де учасники(-ці) знайомилися одне з одним, готові ділитися власними історіями та слухати одне одного. У цьому блоці фасилітаторки Громадянської мережі ОПОРА:
1. Представили себе та основні цілі діалогу, забезпечуючи зрозумілість і прозорість процесу.
2. Організували знайомство з учасниками(-цями) діалогу, розподілили учасників(-ниць) на групи для подальшого обговорення.
Фасилітований діалог. Метою цього блоку було групове обговорення ключових питань, винесених на обговорення Громадянською мережею ОПОРА. В рамках цього блоку фасилітаторки Громадянської мережі ОПОРА:
1. Пояснили ключові принципи, на яких буде побудовано діалог, та ознайомили учасників(-ниць) діалогу із планом подальшого обговорення.
2. Модерували групове обговорення питань та презентацію групових напрацювань представниками кожної з груп.
3. Модерували індивідуальні рефлексії за результатами обговорень.
Завершальний блок. Метою цього блоку було отримати індивідуальні відповіді учасників(-ниць) діалогу на два додаткові питання та пояснити присутнім цінність таких обговорень, заохотити їх підтримувати контакт. У цьому блоці фасилітаторки Громадянської мережі ОПОРА:
1. Задали два додаткові питання учасникам(-цям) діалогу, відповіді на які мали бути індивідуальними. Відповіді були отримані у письмовій формі та зібрані фасилітаторками.
2. Організували фінальне коло обговорення та неформальний нетворкінг після завершення діалогу.

Фасилітований діалог був заснований на декількох ключових принципах (див. Таблицю 2), з якими учасники(-ці) були ознайомлені до початку діалогу.

Таблиця 2. Принципи фасилітованого діалогу.

Повага	Діалог — це колективний процес слухання та обміну думками. Всі думки важливі. У діалозі ми не намагаємося переконати одне одного своєю експертністю, а навпаки сприймаємо думки інших як можливість оновити та покращити свою думку, ідею та візію. Повага забезпечує безпечне середовище, яке ми прагнемо створити під час нашої розмови.
Емпатія	Діалог дає можливість почути думки, які можуть відрізнятися від вашої точки зору, цінностей, переконань або віри. Таке різноманіття дає можливість прийняти та вислухати різні думки з емпатією та намаганням поставити себе на місце іншої людини. Такий підхід підсилює довіру.
Балансування очікувань	Не завжди діалог досягає результату або згоди щодо конкретних дій. Група не обовʼязково досягне консенсусу, і можна передбачати, що узгодження фінальних рекомендацій може вимагати компромісу від всіх.
Рівність та інклюзія	Кожен учасник(-ця) має можливість висловитися. Формат діалогу сприяє рівноправній та інклюзивній участі. Всі думки, ідеї та візії однаково вагомі й важливі.
Конфіденційність	У комунікаціях не вказується посилання на імʼя або персоніфіковано внесок у діалог.

Ключовими питаннями, довкола яких було організоване центральне обговорення під час фасилітованого діалогу, було:

Що поєднує Вас з Україною, коли Ви перебуваєте далеко від дому?
Що мотивує Вас залучатися до суспільно-політичного життя в Україні, перебуваючи за кордоном? Яким чином Ви можете залучатися до суспільно-політичного життя в Україні, перебуваючи за кордоном?

Крім цього, у завершальному блоці фасилітованого діалогу фасилітаторки просили учасників(-ниць) анонімно дати письмову відповідь ще на два питання:

Один виклик, з яким Ви стикнулися, перебуваючи за кордоном.
Що стримує Вас від повернення додому?

Беручи до уваги чутливий характер обговорюваних тем, а також необхідність створення комфортних умов і довірливої атмосфери для учасників(-ниць) діалогу, під час проведення заходу Громадянська мережа ОПОРА свідомо не здійснювала відео- та аудіозапис. Натомість під час діалогу представниці Громадянської мережі ОПОРА фіксували ключові моменти обговорення з дотриманням конфіденційності, про що було завчасно повідомлено учасників(-ниць). Також під час заходу відбувалося фотографування, на яке присутні заздалегідь надали письмову згоду.

Завершальний етап

Під час третього, завершального етапу, отримані під час фасилітованого діалогу попередні напрацювання були структуровані та систематизовані для подальшого аналізу. Отримані результати були деперсоніфіковані, переведені в електронний формат та оброблені аналітикинями Громадянської мережі ОПОРА. Після цього результати обговорення були розподілені за тематичними блоками та описані. Також були підготовані узагальнені висновки, які згодом були інтегровані в підсумковий описовий звіт дослідження. Крім того, на основі оброблених результатів обговорень було сформовано список ключових потреб українських громадян, які перебувають у Польщі, що може допомогти ключовим стейкхолдерам під час розробки майбутніх політик, спрямованих на українські громади за кордоном.

Мапування спільнот

Варшава (11 грудня 2025 року)

Локація: UA HUB, Obrzeżna 7, 02-691 Warszawa, Польща

Кількість учасників(-ниць): 23

Співорганізатори: UA HUB

Особливості спільноти. Значна частина учасників(-ниць) діалогу — громадські активісти і волонтери, що активно долучаються до суспільно-політичного життя України та української спільноти за кордоном. Водночас у діалозі брали участь українці(-ки), що провадять у Польщі підприємницьку діяльність, а також громадян(-ки) України, які співпрацюють з польською владою щодо вирішення питань та викликів українців, які перебувають за кордоном.

Аналітичний звіт: діалог з українською спільнотою у Польщі