Цей матеріал створено в рамках проєкту "Просування демократичної доброчесності та врядування в Україні", що реалізується Громадянською мережею ОПОРА за підтримки ЄС. Його зміст є виключною відповідальністю Громадянської мережі ОПОРА і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу. 

Громадянська мережа ОПОРА висловлює подяку Альянсу українських організацій у Німеччині, а також особисто Наталії Пригорницькій за допомогу в організації фасилітованого діалогу. 

Вступ

Унаслідок повномасштабної війни, яку Російська Федерація розпочала проти України, мільйони українських громадян були вимушені залишити свої домівки та виїхати за кордон. За даними Громадянської мережі ОПОРА, станом на травень 2025 року за межами України перебувало близько 8.9 млн українців. Хоча точні цифри назвати важко з огляду на різну інформацію, яку мають українські та міжнародні інституції, частка українських громадян за кордоном наразі становить близько 15-20% від наявного населення України до 24 лютого 2022 року. Це свідчить, що демографічна й міграційна ситуація в Україні потребує термінового втручання як з боку української влади та громадського сектору, так і з боку держав-партнерів, які прийняли найбільшу кількість українських громадян. 

Комплексна робота з діаспорою, яка значно зросла та змінилася за останні декілька років, потребує розуміння ключових викликів та потреб, які стоять перед її представниками. Для вивчення цих аспектів Громадянська мережа ОПОРА ініціювала серію фасилітованих діалогів з українськими громадами. Перший такий діалог відбувся наприкінці квітня 2024 року у Вільнюсі (Литва). Друга ітерація діалогів відбулася у грудні 2024 року в трьох містах Сполученого Королівства. Наступний етап передбачає проведення серії обговорень у Німеччині, Італії, Іспанії й Ірландії.

Після початку повномасштабного російського вторгнення у 2022 році Німеччина надала Україні всебічну підтримку, ставши одним із ключових партнерів України в Європейському Союзі. За оцінками Федерального офісу статистики Німеччини Destatis, станом на липень 2025 року в країні проживало приблизно 1 млн 109 тисяч громадян України. Вони становили 9% всього іноземного населення країни та були другою за чисельністю групою після громадян Туреччини. У 2024 році в Берліні проживали близько 56 тисяч українських громадян. У липні 2025 року Destatis також повідомляв, що близько 25% українців у Німеччині — це діти до 18 років, 61% — люди працездатного віку (18–60 років), 14% — літні люди (понад 60 років). За інформацією Федерального агентства зайнятості Німеччини, на початку 2025 року в ФРН були працевлаштовані 300 тисяч громадян України, з яких 174 тисячі — жінки і 126 тисяч — чоловіки. Таким чином, рівень працевлаштування серед українців у Німеччині трохи перевищує 33%. 

Громадянська мережа ОПОРА відвідала спільноту українців у Берліні, аби визначити труднощі, з якими стикаються українські громадяни у Німеччині, зрозуміти їхні потреби в комунікації з українською державою та суспільством, окреслити потенційні програми й заходи, які можна реалізувати для посилення стійкості та забезпечення сталої підтримки. За допомогу в організації діалогу ОПОРА щиро дякує Allianz Ukrainischer Organisationen.

Резюме

Громадянська мережа ОПОРА провела фасилітований діалог у столиці Німеччини — Берліні, аби покращити залучення громадян та інтегрувати їхні думки в державні політики, що гарантує їх впровадження, моніторинг та оцінку. Серед ключових завдань, які ставила перед собою ОПОРА, проводячи діалоги з українськими громадами за кордоном, були систематизація їхнього досвіду, напрацювання стратегії їхньої взаємодії з демократичними інститутами України та громадянським суспільством, вироблення спільного розуміння проблем, потреб і способів залучення українських громадян за кордоном до формування політик (policies) всередині України. 

У діалозі взяло участь 27 осіб. ОПОРА зʼясувала, що повʼязує українців за кордоном з Україною, їхні мотивації долучатися до суспільно-політичного життя, а також інструменти, які вони знають і, можливо, використовують для цього. Крім того, ми дослідили виклики, з якими стикаються українці за кордоном, та причини, які стримують їх від повернення до України. 

  • Головним чинником, який підтримує зв’язок учасників(-ць) з Україною, є українська ідентичність і внутрішнє відчуття належності до українського суспільства. Респондент(к)и сприймають українців як єдину глобальну спільноту, де не існує поділу на “тут” і “там”. Додатковими елементами, що зміцнюють відчуття єдності, є українська мова й культура та спільні символічні простори. 
  • Респондент(к)и відчувають глибокий емоційний зв’язок з Україною, заснований на любові до країни, ностальгії за звичним життям і потребі належати до “своїх”. Важливими для них є спільні цінності та спільний досвід переживання війни.
  • Соціальні зв’язки — один із найважливіших способів підтримання контакту з Україною. Спілкування з родиною та друзями в Україні допомагає учасникам(-цям) залишатися включеними в життя країни, розуміти актуальні події й відчувати емоційну близькість до дому. Важливу роль відіграє й українська спільнота в Німеччині, яка забезпечує середовище підтримки і можливість мережування. Для цього, за словами учасників, необхідні фізична й інформаційна інфраструктура.
  • Учасники(-ці) діалогу вбачають у громадській та волонтерській діяльності спосіб підтримувати зв’язок з Україною. Найчастіше йшлося про допомогу ЗСУ, пораненим військовим і цивільним, участь у волонтерських ініціативах, спрямованих на підтримку українців у Німеччині та Україні. Водночас участь у суспільно-політичних ініціативах розглядається як спосіб залишатися залученими до життя країни та відчувати власний внесок у її демократичний розвиток.
  • Громадянство й наявність українського паспорта залишаються для респондентів(-ток) ключовими символами належності до держави. Деякі респондент(к)и згадували про матеріальні активи в Україні, насамперед нерухомість, які посилюють їхній зв’язок із країною. Іншим важливим каналом зв’язку є участь дітей в українських освітніх програмах, що дозволяє сім’ям залишатися в українському мовно-культурному просторі.
  • Український бізнес теж залишається важливим елементом зв’язку для діаспори: частина респондентів(-ток) продовжують працювати в українських компаніях або розвиває співпрацю між німецьким та українським бізнесами. Додатковим чинником є користування українськими брендами, банками й сервісами, що створюють відчуття присутності України за кордоном. Популярними є медичний туризм і послуги української б’юті-індустрії.
  • Учасники(-ці) діалогу підкреслювали, що українська спільнота за кордоном різнорідна за рівнем активності. Поряд з активною частиною громади існує умовно “пасивна”, для якої зв’язок з Україною проявляється переважно через практичні або адміністративні канали — консульські послуги, соціальну підтримку чи участь у заходах, організованих іншими українцями. “Пасивна” частина спільноти менше залучена в суспільно-політичне життя, але активно стежить за змінами законодавства щодо них. Пасивність, утім, не варто ототожнювати з байдужістю — люди можуть бути неактивними в одних сферах, але активно долучатися до інших.
  • Опитані визначили шість головних напрямів своєї участі в суспільно-політичному житті України: політична участь (зокрема е-демократія), експертна залученість і нормотворчість, промоція України в публічному просторі, розвиток місцевої української спільноти, взаємодія з українцями в Україні, політична участь у Німеччині та ЄС.
  • Респондент(к)и реалізують політичну участь з-за кордону через інструменти е-демократії (електронні петиції, відкриті листи), які зручно використовувати віддалено. Водночас участь у виборчих процесах обмежується інституційними бар’єрами, передусім цензом осілості, що фактично позбавляє українців, які тривалий час перебувають за кордоном, можливості балотуватися на вищі посади й створює нерівність порівняно з тими, хто постійно проживає в Україні.
  • Учасники(-ці) діалогу прагнуть долучатися до участі в експертних групах і нормотворчості в Україні, щоб адаптувати українське законодавство й політики до європейських стандартів. Водночас існує запит на спеціалізовані програми мережування та сталі канали комунікації з українською експертною спільнотою.
  • Респондент(к)и активно просувають український порядок денний через виступи та публікації в німецьких медіа, однак стикаються з мовними, інституційними та мережевими бар’єрами — українських експертів часто не знають. Аби виправити цю ситуацію, потрібне підвищення видимості експертів і налагодження контактів із редакціями/інституціями, адаптація повідомлень під місцеві аудиторії, подолання стереотипів та залучення локальних впізнаваних лідерів думок.
  • Розвиток місцевої української спільноти в Німеччині — один із ключових способів долучення учасників(-ць) діалогу до суспільно-політичного життя України. Вони беруть на себе відповідальність у сферах власної експертизи, ініціюють зміни, демонструють лідерство власним прикладом. Респондент(к)и залучають умовно “пасивну” частину спільноти до активізму через просвітницькі формати, зокрема щодо їхніх прав та інструментів участі. Водночас учасники(-ці) наполягають на необхідності регулярного зворотного зв’язку від української й німецької влади. 
  • Учасники(-ці) наголошують на важливості спростування стереотипів про українців за кордоном і регулярного висвітлення їхньої діяльності для аудиторії в Україні. Вони бачать роль діаспори як повноцінного партнера у міжнародній співпраці: розбудова сталих контактів між ГО та політичними колами обох країн, спільні проєкти й політики в сферах безпеки й оборони (зокрема виготовлення дронів), медицини та кібербезпеки.
  • Потенційне набуття активного і пасивного виборчого права в Німеччині учасники(-ці) розглядають як шлях системного просування українського порядку денного. Йшлося як про вступ до вже наявних партій, так і про створення української партії в Німеччині. Водночас лунали важливі застереження: мігрантській спільноті слід обережно окреслювати межі впливу на внутрішньополітичні процеси Німеччини, щоб уникати репутаційних і політичних ризиків.
  • Серед ключових мотивацій долучатися до суспільно-політичного життя України можемо виділити емоційні фактори, перспективу повернення, попередній досвід участі та позитивні приклади інших людей.
  • Емоційні фактори, які мотивують учасників(-ць): потреба в самореалізації й визнанні, емпатія і бажання допомагати іншим (в Україні та в діаспорі), а також прагнення справедливості й відчуття моральної відповідальності. 
  • Багатьох учасників(-ць) до суспільно-політичної активності спонукає відчуття тимчасовості перебування в Німеччині та бажання зберігати українську ідентичність, оскільки вони бачать своє майбутнє в Україні. Вони розглядають повернення як реальну перспективу, але наголошують на потребі чіткої “дорожньої карти”. Додатковим стимулом є прагнення змін в Україні — люстрація, утвердження антидискримінаційних політик і захист вразливих груп: респондент(к)и готові бути рушіями цих змін, спираючись на побачені в ЄС практики справедливості та рівності.
  • Мотивація деяких респондентів(-ток) спирається на досвід активізму в Україні. Участь у суспільно-політичному житті в Німеччині сприймається як тяглість власної позиції: люди “привезли” роботу, компетенції й мережі, тож продовжують залучення, водночас вивчаючи, як працюють інструменти участі в німецькому контексті.
  • Респондентів(-ток) мотивують діяти активніше люди з України — стійкість військових, волонтерів, вчителів у прифронтових містах. Додатковим стимулом стала хвиля приїзду активних людей у 2022 році, яка створила середовище однодумців і полегшила запуск ініціатив. Впевненість підсилюють позитивні приклади демократичних змін або технологічного розвитку України.
  • Серед ключових перешкод до суспільно-політичної участі в Україні респондент(к)и вбачають інституційні обмеження виборчих процедур (насамперед ценз осілості), хронічний дефіцит фінансових ресурсів, брак системного залучення диаспори до суспільно-політичної участі в Українівузьку експертизу української спільноти, емоційне вигорання активістів, а також безпекові ризики, включно з випадками переслідувань.
  • Серед ключових запитів до держави респондент(к)и називали підвищення видимості й визнання волонтерської праці українців за кордоном; підтримку й промоцію сильних діаспорних організацій та їх інституціоналізацію; налагодження системного діалогу і цілісної політики щодо глобальної української спільнотиукраїнців за кордоном; залучення експертизи діаспори та підтримку українською державою німецько-українських проєктів; сприяння політичній участі українців всередині Німеччини; розбудову співпраці між закордонними українськими організаціями і громадянським суспільством в Україні; системну державну комунікацію, яка трактує українців за кордоном як рівноправних громадян; розроблення “дорожньої карти” повернення (особливо для молоді); інвестиції в реформу посольств і консульств для створення людяних, доступних та ефективних послуг.
  • Серед найважливіших викликів, з якими стикаються українські громадяни в Німеччині, — мовний барʼєр, обмежений доступ до ринку праці, невизнання кваліфікацій/досвіду, труднощі з фінансами і житлом, упередження з боку німецького суспільства. Для активістів додаються слабкі інституційні зв’язки з Україною, недостатня скоординованість ініціатив у Німеччині, брак ресурсів і фінансування.
  • Серед причин, які стримують учасників(-ць) від повернення до України, були названі безпекові ризики та продовження війни; економічна нестабільність та суттєво кращі умови праці в Німеччині; інтегрованість сімей у німецьке суспільство; страх мобілізації; недовіра до влади, політична нестабільність і корупція; відчуття дискримінації та брак віри у відновлення справедливості; втрата майна/бізнесу та відчуття “непотрібності” в Україні. Водночас деякі учасники(-ці) не бачать перепон і планують повернення в Україну найближчим часом.

Аналіз результатів обговорення

Питання 1. Що поєднує вас з Україною, коли ви перебуваєте далеко від дому? 

Перше питання, винесене на обговорення під час фасилітованого діалогу, мало на меті виявити, які речі, емоції, звʼязки, досвіди та відчуття учасників(-ниць) викликають у них найбільшу єдність з Україною та українським суспільством, попри перебування за кордоном. 

Респондент(к)и згадували різні аспекти свого зв’язку з Україною, які можна умовно поділити на такі основні категорії: 

  1. усвідомлення і свідома підтримка власної української ідентичності; 
  2. підтримка емоційних та соціальних зв’язків з українською спільнотою за кордоном і в Україні; 
  3. збереження зв’язків із державою та бізнесом.

Усі три категорії звʼязків є рівноцінними. Не можна стверджувати, що якась із них більш або менш важлива для учасників(-ниць) обговорення.

 

Усвідомлення та підтримка української ідентичності

Обговорюючи фактори, що допомагають їм зберігати тісний зв’язок з Україною, учасники(-ці) діалогу найчастіше наголошували на внутрішньому відчутті належності до українського суспільства. Усі присутні однозначно ідентифікували себе як українських громадян, і ця ідентичність часто була центральною в їхньому самовизначенні. Деякі респондент(к)и зазначали, що для них бути українцями — це не просто питання походження, а свідомий вибір і стійка внутрішня позиція. Водночас багато учасників(-ниць) підкреслювали, що для них не важливо, де саме вони перебувають: попри все, вони залишаються українцями та сприймають себе як невіддільну частину українського суспільства. 

Я не розділяю для себе, мені абсолютно все одно: це люди, з якими я комунікую тут, чи це люди там. Я не розділяю суспільство на тут і там. 

Ми бачимо все українство як одну глобальну спільноту, незалежно від того, проживаю я зараз в Україні чи за її межами.

Для мене “Де я?” — дуже важливе питання. Де я буду похована?

Як зазначали учасники(-ці) діалогу, зберігати зв’язок з Україною їм допомагають різні елементи української ідентичності, які мають для них особисте значення. Серед таких найчастіше згадували українську мову, культуру, гумор і національну кухню. Окремі респондент(к)и наголошували на важливості спільної віри й відвідуванні церкви як чинників, що підтримують відчуття єдності з українською спільнотою. Для деяких учасників(-ниць) додатковим елементом цього зв’язку є ритм життя і роботи: вони зауважували, що, темп життя в Німеччині загалом повільніший, а вони звикли жити у притаманному Україні динамічнішому ритмі.

Ми говорили про церкву, зокрема про те, що на Пасху більшість спільноти [туди приходить]. Тобто менше про віру, більше саме про інфраструктуру, про церкву як місце, куди багато хто приходить раз на рік, а хтось і частіше.

Ти знаєш, що вдома всі процеси відбуваються швидше, і ти дієш, коли ти працюєш з організаціями України. Ти знаєш, що ви в одному ритмі можете працювати. 

Якщо тобі подзвонили ввечері з України й сказали: "А давайте завтра подамо спільний проєкт?”, то ти вночі їм відправиш документи, і ви щось напишете і до ранку встигнете. В Німеччині це неможливо.

Емоційний звʼязок

Тісно повʼязаним із відчуттям української ідентичності є й емоційний звʼязок, який поєднує учасників(-ниць) діалогу з Україною. Найчастіше вони говорили про любов до країни та співвітчизників і потребу співучасті зі “своїми людьми”. Для багатьох цей зв’язок супроводжується ностальгією за життям в Україні та бажанням повернутися до звичного способу життя.

Туга за Україною через припинення можливості звичайного свого життя, до якого ти звик.

Важливою частиною емоційного зв’язку з Україною є відчуття спільних цінностей з іншими українцями. Учасники(-ці) наголошували, що їх об’єднує прагнення до свободи, рішучість і готовність брати відповідальність за себе й інших.

Воля — це взагалі центральне слово для будь-якого українця. Ми боремось не тільки за землю, а й за свій вільний [вибір], за волю приймати власні рішення, за волю як елемент ідентичності українців.

Для багатьох учасників(-ниць) спільними емоціями, що поєднують їх з іншими українцями, є ненависть до ворога та прагнення перемоги у війні. Водночас помітним залишалося відчуття невизначеності, що спричиняє емоційну втому і занепокоєння. Крім того, деякі присутні говорили про відчуття страху, яке поєднує їх як з українцями в Україні, так і з українцями за кордоном.

Невизначеність, тому що ми багато не знаємо. Постійно ці гойдалки: Трамп приїхав, Зеленський поїхав. І все, і ми думаємо, що воно завтра закінчиться чи до кінця року, потім до кінця наступного року, і так далі. І ця невизначеність у нас спільна.

Для мене важливе слово “страх”. Бо насправді кожного з нас тут об'єднує страх із людьми, які знаходяться в Україні. У кожного свій. Як повертатись, коли закінчиться війна? А мене там приймуть? І таке інше. А цей страх — це така велика-велика грудка. Величезна.

Суспільні звʼязки

Поряд із внутрішнім відчуттям єдності з Україною, учасники(-ці) діалогу зазначали й про більш матеріальні прояви цього зв’язку. Насамперед йшлося про соціальні зв’язки з іншими українцями, а також про участь у суспільно-політичному житті України.

Соціальні звʼязки

За словами респондентів(-ток), важливість соціальних зв’язків важко переоцінити. Вони набувають особливого значення, оскільки і українці в Німеччині, і українці в Україні мають спільний досвід минулого — схожі спогади, дитинство тощо. Крім того, війна та пов’язані з нею виклики створили багато спільних тем і переживань, у межах яких, за словами учасників(-ниць), їх може по-справжньому зрозуміти лише інший українець.

Одним із ключових способів підтримання зв’язку з Україною для учасників(-ниць) діалогу є контакти з родиною, коханими і друзями. Опитані зазначали, що саме спілкування з близькими, які перебувають в Україні, допомагає їм відчувати близькість до України, розуміти актуальні події та не втрачати зв’язку з домом.

Друзі, родина, кохання, які нас тримають там.

Не менш важливим для учасників(-ниць) діалогу виявився зв’язок з українською спільнотою в Німеччині. За їхніми словами, саме тісні контакти всередині української громади за кордоном, спільні події та проєкти допомагають не асимілюватися з німецьким суспільством, а зберігати відчуття належності до “своїх”. 

Особливо респондент(к)и підкреслювали значення мережування і моментів, коли до української громади в Німеччині приїжджають люди з України. Водночас учасники(-ці) зазначали, що підтримання цього зв’язку можливе лише за наявності спільної інфраструктури, яка сприяє комунікації: йдеться як про фізичні простори (хаби, церкви, бібліотеки), так і про спільний інформаційний простір — медіа й соціальні мережі. Респондент(к)и наголошували, що для них принципово важливо залишатися в українському інформаційному просторі — стежити за подіями, суспільними дискусіями та змінами в країні, аби не втрачати звʼязок з країною.

Івенти, на яких українці, мережування. Коли люди з України приїжджають в Німеччину і зустрічаються ті, що проживають тут, і люди, які приїжджають з України.

Якщо зараз у нас забрати всі соціальні мережі, то у нас залишаться цукерки “Шалена бджілка”, які ми можемо купити, і перевізник, який буде приїжджати раз на тиждень. А все інше у нас зникне. Це і новини, і комунікації, і дзвінки з родиною.

Суспільно-політична діяльність

Ще одним важливим способом підтримання зв’язку з Україною для учасників(-ниць) діалогу є суспільно-політична діяльність. У цьому контексті найчастіше згадували про підтримку Збройних Сил України — як безпосередньо армії в Україні, так і поранених військових, які проходять лікування й реабілітацію в Німеччині. Крім того, багато опитаних беруть активну участь у волонтерській діяльності, спрямованій на допомогу українцям в Україні та підтримку тих, хто вимушено опинився за кордоном. Окремі респондент(к)и зазначали про свою участь у суспільно-політичних ініціативах в Україні, зокрема у проєктах, пов’язаних із протидією корупції.

Волонтерство, а саме допомога пораненим і допомога одне одному в Україні та поза її межами. Це те, що нас об'єднує і тримає зв'язок з Україною.

Протидія корупції теж, бо наше розуміння загрози корупції теж об'єднує нас [в Німеччині] та об'єднує нас з Україною.

Звʼязок із державою та бізнесом

Крім того, українці за кордоном підтримують зв’язок із батьківщиною через взаємодію з державою. Йдеться насамперед про правові аспекти та доступ до державних послуг. Крім того, респондент(к)и відзначали, що важливу роль у збереженні відчуття належності до України відіграють українські бізнеси, які створюють знайоме середовище та допомагають залишатися в українському контексті.

Держава

Говорячи про зв’язок з українською державою, учасники(-ці) діалогу насамперед згадували про правову належність до України — громадянство й український паспорт. Деякі опитані згадували про наявність у них матеріальних або фінансових цінностей в Україні, зокрема нерухомості.

Паспорт в мене є, права в мене є, навіть якщо я за кордоном.

Нас об'єднує громадянство. Це юридичний факт.

Нерухомість. У багатьох є або своя, або спільної власності.

Крім того, респондент(к)и згадували про зв’язок із державою через дітей. Зокрема, йшлося про навчання у державних українських школах або участь у дистанційних освітніх програмах, що дозволяє дітям залишатися в українському освітньому просторі, а батькам — підтримувати зв’язок із країною.

Це зв'язок через дитину. Чисто випадково в фейсбуці дивилася рекламу школи з математики. Там і математика, і курси, вони зробили таргетовану рекламу, і ми випадково її відкрили. Завдяки цьому є цей зв'язок, що моя дитина своєю другою мовою, бо в нього мова українська йде другою, але він може робити математику українською. До того моменту я завжди думала, що мова — це ідентичність. Насправді, коли я побачила, як роблять курси математики українською мовою, я зрозуміла, що це доступ до інновацій. І ця перспектива повернення — це будь-які спроби залишити з нами зв'язок. Це інвестиції, це курси, це якісь зустрічі з творцями в Україні. Головне, щоб цей зв'язок не перервався.

Бізнес

Бізнес-середовище також відіграє важливу роль у підтримці зв’язку українців за кордоном з Україною. Учасники(-ці) діалогу зазначали, що частина українців у Німеччині продовжують працювати в українських компаніях і сплачувати податки в Україні. Інші натомість працевлаштовуються в німецьких компаніях і намагаються налагоджувати співпрацю між німецьким та українським бізнесом, заохочувати інвестиції.

Кому пощастило, хто її знайшов: [робота], яка пов'язує з Україною.

Хтось працює досі на Україну офіційно і платить туди податки. Тож робота теж об'єднує.

Є люди, які роблять тут бізнес. І вони інтегруються тут у німецькі компанії для того, щоб збудувати мости й зробити бізнес з Україною або привести український бізнес сюди.

Інвестиції в Україну — це зв’язок з Україною.

Респондент(к)и вказували конкретні українські бренди, купівля товарів або користування послугами яких допомагає їм зберігати зв’язок з Україною. Серед них називали, зокрема, “Monobank”, “ПриватБанк”, “Ощадбанк”, “Roshen”, “Галю балувану” тощо. Особливу роль, за словами опитаних, відіграють українські перевізники — “Нова пошта”, “Укрзалізниця” та “Укрпошта”. Згадували й про зв’язок з Україною через сфери медицини та послуг, як-от випадки медичного туризму — поїздки до України з метою лікування чи консультацій — і про високу якість української б’юті-індустрії.

Стоматологія. Манікюр, зачіски тощо. Якщо їдеш до лікаря, то обовʼязково треба зробити стрижку, манікюр, педикюр, масаж, ботокс, все-все, що можна. І це все за три дні.

Що поєднує з Україною інших українців за кордоном?

Водночас серед учасників(-ниць) діалогу лунала думка, що частина українців за кордоном не відчуває настільки сильного зв’язку з Україною. За словами респондентів(-ток), до публічних обговорень зазвичай долучаються більш активні представники спільноти, тоді як існує й умовно “пасивна” частина, для якої зв’язок із країною може проявлятися інакше. При цьому деякі учасники(-ці) наголошували, що не варто узагальнювати: люди можуть бути пасивними в одних сферах, але проявляти активність в інших.

Тут зібралася дуже свідома публіка. Коли я чую коментарі, що всі в [українському] інформпросторі, то це не так. Що всі суперсвідомі, самоідентифікація — це не так. Просто тут зібралась така група, яка дає такі результати. Але це не так. І ми повинні це враховувати.

Тут немає репрезентативної діаспори українців в Німеччині. Ми всі за все хороше і проти всього поганого. Але це не означає, що українці неактивні.

Я є пасивним споживачем Пласту й української школи, але не пасивна в іншому.

На запитання про те, що, на думку учасників(-ниць) діалогу, поєднує більш “пасивну” частину української спільноти з Україною, респондент(к)и найчастіше згадували послуги посольств і консульств, а також практичну допомогу, яку організовують активні члени громади — зокрема роздачу безкоштовної їжі чи одягу. Водночас дехто зауважував, що “пасивна” частина менш залучена до суспільно-політичного життя і, хоча й спостерігає за законодавчими та політичними змінами, частіше очікує дій або рішень від більш активних представників спільноти. Водночас інші респондент(к)и наголошували, що подібне споживацьке ставлення властиве не всім і не притаманне більшості українців за кордоном.

Ходять у консульські центри.

Отримують гроші за народження дітей, через наші фонди реєструються і 85 000 отримують за народження першої, другої, третьої дитини. Це теж громадянська активність, бо це доступ до адміністративних послуг.

Послуги, які надає активна частина. Дайте мені кореспонденцію. Безкоштовне харчування: активні українці організували тафелі [Tafel — “банк їжі” (прим. ред.)], неактивні приходять і беруть безкоштовно продукти. Активні українці організували збір одягу у німців, створили волонтерський центр, а неактивні прийшли й розібрали цей одяг.

В суспільно-політичній сфері — нічого [не поєднує].

Люди дуже слідкують за змінами законодавства в Україні та в Німеччині, які торкаються їх особисто. І вони чекають, що активна частина суспільства зробить щось, щоб ця політика швидше змінилася, щоб цей закон був прийнятий.

З іншого боку, є люди, які з задоволенням з дітками приходять до церкви, приходять до бібліотеки і беруть книжки, не будучи активними.

Питання 2. Що вас мотивує залучатися до суспільно-політичного життя в Україні, перебуваючи за кордоном? Як це робити?

Друге питання, винесене на обговорення під час фасилітованого діалогу, мало на меті два ключові завдання:

  1. Виявити, які інструменти суспільно-політичної участі знають учасники(-ці) діалогу та які з них вони вже використовували за час свого перебування за кордоном.
  2. Виявити, які мотивації мають учасники(-ці) діалогу, аби залучатися до суспільно-політичного життя України, перебуваючи за кордоном. 

Способи залучення до суспільно-політичного життя в Україні

Майже всі учасники(-ці) діалогової зустрічі активно долучаються до життя української громади в Німеччині: займаються волонтерством, обстоюють права малозахищених груп людей, долучаються до адвокаційних заходів тощо. Ба більше, чимало учасників(-ниць) брали участь у суспільно-політичному житті України (на різних рівнях) ще до релокації в Німеччину. Їхня проактивна позиція суттєво вплинула на зміст обговорення.

 

Політична участь

Серед основних засобів впливу на суспільно-політичне життя в Україні та реалізації своїх громадянських прав учасники(-ці) діалогу називали інструменти електронної демократії, зокрема електронні петиції й відкриті листи. Присутні вказували на простоту і зручність їх віддаленого використання (особливо порівняно з аналогічними інструментами в Німеччині) та їхню роль як способу зв’язку з Україною. 

Якщо мені щось не подобається, то не важливо, де я. Паспорт у мене є, права у мене є, навіть якщо я за кордоном. У нас дуже класні можливості віддалено ініціювати збір підписів за зняття якогось закону. У нас все є віддалено: петиції, листи відкриті і таке інше. Це можна в будь-якій сфері, в тому числі в юридичній площині. Ми все це можемо підписувати віддалено. 

Йшлося і про участь у виборах різних рівнів. Втім, у цьому контексті респондент(к)и радше згадували про наявність бар’єрів у реалізації свого активного і пасивного виборчого права, зокрема ценз осілості (вимогу проживання на території України протягом певного періоду часу для можливості балотування на вищі виборні посади). В останньому вбачають перешкоду, яка створює нерівність із тими, хто постійно проживає в Україні.

Відповідно до українського законодавства, більшість із нас не можуть балотуватися у Верховну Раду і в Президенти. Ми не проживаємо постійно в Україні. Якщо ви хочете бути депутатом Верховної Ради, ви маєте повернутися, прожити п'ять років і після цього маєте таку можливість. Тобто коли чи якщо закінчаться бойові дії, ми все-таки будемо відрізнятися від людей, які перебувають в Україні.

Експертна залученість та обмін досвідом

Одним із ключових фокусів обговорення в межах другого питання стала готовність присутніх брати участь в експертних групах і розробці законодавства. Зокрема, учасники(-ці) діалогу, які мають досвід інтеграції в німецькі інституції та знання європейського законодавства, прагнуть використати цей ресурс для трансформації України, особливо в контексті євроінтеграційних процесів. 

Ми бачимо, як тут працюють інституції і демократія, які будувалися сотні років, а в нас молода держава. Тоді люди, які залучені в німецькі установи, це все бачать, нотують, і цей досвід для України безцінний — при наявності в Україні розуміння, що це для них цінно.

Зараз є багато законів. Їх весь час пишуть, але хочеться сказати: воно не відповідає реальності, воно не буде працювати. І, маючи наші знання, ми можемо з цим допомогти. 

Подібним способом залучення до суспільно-політичного життя України називали створення "агентів впливу", тобто накопичення й перейняття закордонного досвіду в сфері толерантності, інтеграції та недискримінації для подальшої ретрансляції його в Україні.

Сам Берлін сприяє тому, щоб люди подивилися, що суспільство може бути різноманітним. Люди, які будуть повертатися потім в Україну, понесуть зовсім інший наратив.

Ми могли би бути такими експертами, які би налаштовували українських активістів, пояснювали, як працює європейська спільнота, як працює європейське законодавство. 

Учасники(-ці) наводили й конкретні приклади такої долученості — і з власного досвіду, і з досвіду окремих українських інституцій. Деякі присутні вказували на необхідність перегляду окремих законодавчих ініціатив крізь призму європейських стандартів і реалістичності їхньої імплементації.

У 2016 році я була долучена до написання закону про засади молодіжної політики, який підписали тільки в цьому році. Я розумію зараз, як неправильно написали цей закон із точки зору імплементації в європейське суспільство. Я би зараз його по-іншому виписувала і трактувала. 

Як було в енергетиці. Була перебудова на рівні законодавства. Запрошували на посаду людей, які здобули освіту і працювали за кордоном, очолити це все. І люди з великою зарплатою за кордоном поверталися за копійки працювати. Були механізми — і люди відгукнулися. І якщо правильно побудувати комунікацію, люди повернуться і будуть це робити. 

Ще одним способом впливу на ситуацію в Україні називали тиск на владу через партнерів, тобто привернення уваги німецьких чи інших партнерів України під час перемовин і скринінгів до необхідності імплементації певних політик.

Українці, які тут, можуть звертати увагу, щоб європейські партнери тиснули на Україну щодо впровадження антидискримінаційних політик. 

Водночас лунали запити на ширше мережування, комунікацію з українською експертною спільнотою. Учасники(-ці) наголошували на потребі спеціалізованих програм для обміну досвідом та налагодження постійного зв'язку між лідерами думок в Україні та Німеччині.

Я хочу програму, яка залучить лідерів думок для налагодження зв’язків з Україною, обмін лідерів між Німеччиною та Україною. 

Брати участь в експертних групах в Україні — всі готові бути активними, але не вистачає комунікації з експертними цільовими аудиторіями. 

Для деяких респондентів(-ток) долученість до таких експертних спільнот важлива і з погляду їхньої професійної діяльності в Німеччині. 

Брати участь в експертних групах в Україні для мене важливо, бо без цих знань я не є експертом з України тут.

Як бачимо, представники(-ці) української спільноти Німеччини прагнуть використати досвід та знання, отриманні в Німеччині, для імплементації кращих практик в українське законодавство. 

Промоція України за кордоном

Для багатьох учасників(-ниць) діалогу способом долучення до суспільно-політичного життя України є виступи і публікації в німецьких медіа задля актуалізації українського порядку денного у світі. У цьому контексті підкреслювали важливість прямої комунікації та суб’єктності української спільноти в інформаційному просторі  (“думки українців з вуст українців”). 

Водночас респондент(к)и визнавали, що українська присутність у німецькому публічному просторі залишається обмеженою через структурні бар’єри — насамперед мовні, інституційні та мережеві. Зокрема, наголошувалося, що українських експертів та експерток часто не залучають не через брак компетентності, а через низьку впізнаваність у професійному середовищі.

Питання не в браку експертів, а в їхній невидимості. Їх німецькі медіа просто не знають, і тут Україна може відігравати роль — видимо залучати українців за кордоном у процеси. Ті, кого запитують, — ми експерти у всіх темах. Питання у знанні мови, але в нас є більше людей, які спроможні говорити. 

Однак якщо ти експерт у якійсь темі, німецька може не бути суперкрута. Людина з турецьким бекграундом говорить поганою німецькою, і це окей.

Іншим важливим аспектом обговорення стало подолання стереотипів про українців у приймаючому суспільстві, що сформувалися історично й через брак видимості, і створення натомість позитивного іміджу України й українців. 

Є диспропорція у тому, як сприймають українську спільноту на основі попереднього досвіду: вони некваліфіковані, російськомовні тощо.

Також учасники(-ці) вказували на свою долученість до процесу поступового подолання "російського фільтра", крізь який у Німеччині традиційно сприймали українську спільноту. 

Ми можемо бути видимими тут і доносити думку українців. Не через російських посередників, а напряму. Репрезентувати німецьку спільноту в Україні й українську в Німеччині. 

Зважаючи на вже доволі тривалий період життя в Німеччині й обізнаність із місцевими політичними реаліями, окремі опитані зазначали, що можуть долучатися до адвокаційних заходів як “посередники” в міжкультурній комунікації, допомагаючи адаптувати меседжі для їх максимальної ефективності на різні авдиторії. За їхніми словами, для ведення складних, системних дискусій критично важливим є володіння “мовою” німецького політикуму. 

Я сиджу в залі, де повно німців, а українська спікерка починає говорити: "Уявіть собі, що ви живете під обстрілами". Я думаю: "Не треба було це говорити". Якби мене спитали, хто тут сидить, я б сказала. Я тут живу, я їх знаю. Я би сказала, що цим людям, наприклад, треба остання статистика з України, дві круті історії, які ви зможете оживити. Підсильте тему України, а не сенсибілізуйте її, бо вони повністю емоційно на стороні України.

Крім того, деякі учасники(-ці) діалогу підкреслювали відмінності в розумінні політичного активізму в Україні й Німеччині. На їхню думку, ефективна адвокація України за кордоном вимагає не лише емоційного протесту, а й системної роботи — переходу від радикальних, кризових форм впливу до більш сталих інструментів взаємодії з владою, притаманних зрілим європейським демократіям.

Для німців патріотизм — це волонтерство, а коли ти ходиш із прапором України, це небезпечно.

Ми думали, що політичний вплив — це палити шини перед адміністрацією за одну ніч, або збирати майдан. Але тут є демократичний формат. Основна ставка на те, що суспільство створює процеси і ретранслює їх владі як позитивні кейси. А не те, що ми виходимо і кричимо: “Ви нічого не робите, робіть щось краще!”

Ще одним способом суспільно-політичної участі називали залучення лідерів думок, впізнаваних у Німеччині, до просування теми України. Йшлося про те, що медійний капітал таких людей може стати ефективним інструментом встановлення прямої комунікації з німецькою владою та суспільством, формування позитивного іміджу України та посилення її голосу в європейському просторі. 

Просити людей, у яких є владні повноваження і політичний вплив у Німеччині (той же Кличко), будувати щось українське тут. Коли Кличко скаже щось тут, його почують. Коли приходить бідний українець-сирітка, його не чують

Розвиток місцевої спільноти

Для багатьох учасників(-ниць) діалогу важливим способом долучення до суспільно-політичного життя в Україні є розвиток місцевої української спільноти в Німеччині та її посилення. За словами опитаних, для них важливо брати на себе відповідальність за розв'язання певних проблем та питань, бути активними та “змінювати систему”. У цьому питанні відчувається певна конкуренція між українцями, що приїхали після початку повномасштабного вторгнення, та “старою” діаспорою, що проживала в Німеччині раніше. При цьому деякі респондент(к)и наголошують на необхідності посилення співпраці між різними “хвилями” української діаспори.

Однозначно треба брати відповідальність, бо потім буде як в Росії. Якщо мені щось не подобається, то неважливо, де я знаходжусь. Паспорт у мене є, права у мене є, навіть якщо я за кордоном.

Ми не можемо нести відповідальність за всіх, але все починається з нас. Ми можемо нести відповідальність за себе, за свої вчинки, за наслідки цих вчинків, за свій голос. Якщо ми для себе ухвалили рішення говорити про Україну в Німеччині, то ми можемо це робити. Ми всі пам'ятаємо, як почалася друга українська революція — через простий пост у фейсбуці. Іноді один голос, одне слово може змінити все. Ми можемо бути цим словом. Ми відчуваємо цю силу, що кожен на себе бере відповідальність. Навіть психологічно ми не можемо брати відповідальність за те, чого ми не можемо фізично змінити. Ми не можемо змінити думку інших людей. Нам треба для цього щось робити. Ми не можемо звільнити того чи іншого або позбутися корупції, тому що я так хочу, в конкретний момент. Але ми можемо ухвалити для себе: я проти корупції. І рухатися у цьому напрямку.

Я знаю, як це буває, коли група людей просто тому, що їй треба, змінюють систему. І це ті, хто беруть свідому відповідальність. Ми не говоримо про відповідальність за все. В чому ти експерт, на що ти можеш впливати? Це свідома відповідальність.

Діаспора [яка приїхала до 2022 року] набагато менша, але їх набагато краще чути.

Але є дуже велике розділення: діаспора та люди, які приїхали після 2022 року. Це люди, які приносять інновації, від яких ти дізнаєшся. Важливо зводити цих різних людей.

У цьому ж контексті респондент(к)и зазначали, що для них важливо залучати до суспільно-політичного життя й “пасивну” частину суспільства. Дієвим засобом для цього учасники(-ці) вважають, перш за все, просвітницьку діяльність серед своєї спільноти, зокрема політичні та громадські діалоги. Подібна діяльність, за їхніми словами, формує культуру громадянської участі та взаємної підтримки в українському середовищі. Крім того, опитані відзначали важливість власного прикладу і зворотного звʼязку від української та німецької влади.

Часто є незнання, яким чином я можу бути політично активним.

Якщо люди хочуть бути активними, вони можуть і з України, і з Іспанії, і з Італії, і з Німеччини бути активними. Тут питання про те, як ми, прошарок активних людей, комунікуємо далі це суспільство, враховуємо своє суспільство, враховуємо наступні покоління, щоб вони знали свої права, можливості й були максимально залучені. Чи ми достатньо зробили для цього?

Я не можу брати відповідальність за інших. Але в своїй тематиці, коли ми працюємо з дискримінацією. У мене є думка “зі мною так не можна”. Потім із цього йде думка “з моїми людьми так не можна”. Почати з себе, підписати петицію.

Я колись почула, що таке лідерство. Лідерство — це стояти в бурному потоці, щоб за тобою було легше стояти всім іншим… І тільки завдяки тому, що є лідерські спільноти, можна своїм власним прикладом і довгими поясненнями показувати, що об'єднання, підписи, петиції можуть і мають на щось впливати. Дуже важливо, коли є зворотний зв'язок. Короткий приклад: ми залучили людей до того, щоб написати запит щодо Тегеля [колишній аеропорт Берліна, в якому розміщений центр тимчасово прихистку для українців (прим. ред.)]. І нічого не сталося, бо приїхала комісія, зайшла в Тегель, ми показали красиву картинку, вони виїхали і написали: "Там нормально, що ви маніпулюєте”. І люди знов поникли, і вони думають: "Ні, нічого змінити не можна". Дуже важливий зворотній зв'язок.

Крім того, частина учасників(-ниць) обговорення активно працює над забезпеченням прав вразливих груп людей. Вони підкреслювали, що ці питання залишаються актуальними і в загальноукраїнському контексті, і в межах самої української спільноти за кордоном.

ЛГБТК+ спільнота, люди з хронічними захворюваннями, наркоспоживачі, люди призовного віку, люди, які раніше приїхали або після початку війни, — у всіх цих людей свої страхи. Вони хочуть бути почутими, їм потрібна повага й емпатія. 

Взаємодія з українцями в Україні

Подібно до вже згаданих вище стереотипів щодо українців, прийнятих у німецькому суспільстві, під час обговорення згадували й про стереотипи щодо українців, які виїхали за кордон, що функціонують уже в суспільстві українському. Саме тому важливу роль відводили інформуванню про діяльність українських спільнот за кордоном, спростуванню негативних уявлень про них. 

Підсвічення роботи українців за кордоном для українців в Україні (багато чого робиться, ми діємо, як можемо). 

Неруйнування іміджу українців за кордоном. 

Історії про те, що всі українці в Німеччині — це люди з Галичини, які поздавали свої квартири задорого і відсиджуються на виплатах та джобцентрі.

За словами учасників(-ниць), українська спільнота в Німеччині може залучати організації та людей з України до міжнародної співпраці, зокрема реалізовувати разом із німецькими й українськими організаціями спільні проєкти, напрацьовувати політичні документи і програми підтримки. При цьому підкреслювали важливість творення сталих контактів між громадськими ініціативами й політичними колами обох країн, аби українці в Німеччині ставали не лише "посередниками", а повноцінними співтворцями міжнародних рішень.

Наприклад, на зустрічі в Бундестазі брати українців у Німеччині, щоб далі одні з іншими працювали.

Окремо слід виділити встановлення співпраці з іноземними бізнесами, зокрема в секторі безпеки й оборони. На думку учасників(-ниць), це дозволить Україні не лише переймати європейські стандарти, а й ділитися власним унікальним досвідом, здобутим під час війни. Серед інших позитивних прикладів співпраці називали сфери медицини та кібербезпеки. 

Безпека в Європі, дрони, системний обмін досвідом з Україною.

Є досвід медичних проєктів — “Лікарі без кордонів”. MilTech — є німці, які вчаться в українців будувати дрони. Українська кібербезпека — сильна, але не відповідає європейським стандартам. 

Прикладом менш успішної співпраці слугувала сфера освіти й науки. Зокрема, були озвучені застереження щодо інструментального ставлення до українських учених — по суті, як до засобу для отримання грантового фінансування — з боку європейських партнерів. 

Освіта та наука — тут часто українців беруть у проєкти, щоб отримати гроші. Українські вчені — бідні, яким треба допомогти, європейці недооцінюють їхній досвід.

Участь у політичному житті Німеччини 

Певну увагу учасники(-ці) приділили питанням інтеграції в політичне життя Німеччини. У перспективі українці, які зараз перебувають у Німеччині, зможуть отримати активне й пасивне виборче право в цій країні та ширше в ЄС, що дозволить їм ще більш ефективно просувати український порядок денний. 

Діаспоріальна частина і новоприбулі — це нове європейське спільне суспільство. Коли політики зрозуміють, що ми маємо право обирати і обиратися не лише в Україні, а й у Європі. 

Цікаво, що під час цього обговорення лунали думки про інституціоналізацію інтересів української спільноти, зокрема створення української партії в Німеччині. Ця ідея ґрунтується на переконанні, що пряме політичне представництво зможе забезпечити значно ефективніший захист інтересів української спільноти на місцевому та європейському рівнях. 

Ні один німець не буде представляти українців у Європарламенті чи на рівні ОМС у Німеччині. Ми повинні заходити у владу. Так зробили і росіяни, і турки. Вони створили потужну ком’юніті, і в кожному районі Берліна представлена турецька спільнота. У нас має бути так само.

Якщо ми хочемо бути представленими, добиватись результатів, ми не тільки маємо класно волонтерити і бути видимими в соціальних мережах, де нас лайкають. Ми маємо зайти в якусь партію або створити свою. Я, наприклад, за те, що була українська партія. 

Ба більше, в такій інституціоналізації деякі учасники(-ці) вбачають шлях доступу до певних ресурсів — і політичних, і матеріальних — для реалізації своїх прагнень. 

Дайте нам 10 місць в Європарламенті, дайте нам 15 місць у Бундестазі, дайте нам по два місця в локальних своїх парламентах. Ми навіть знаємо, де лежать гроші, на яких поличках. Але ми не можемо прийти і сказати: "Дайте нам трішки із цієї полички".

Водночас лунали й застереження щодо небезпеки, ризикованості необережного впливу на внутрішньополітичні процеси в Німеччині. 

Є речі, які ти не можеш висловлювати публічно. Мігрантській спільноті складно сформулювати ці обмеження. Коли українські спільноти намагаються впливати на те, на що не варто впливати. Українці не мають нав’язувати німцям внутрішню політику. 

Мотивація залучатися до суспільно-політичних процесів в Україні

Емоційні фактори

Перш за все долучатися до суспільно-політичної діяльності учасників(-ниць) мотивує потреба в самореалізації, бажання бути визнаними і почутими.

Реалізація за кордоном — ми шукаємо, де можемо відчувати себе людиною. 

Активізм тут підвищує твій бренд тут.

Іншим важливим фактором є емпатія, бажання допомагати іншим — і в Україні, і всередині української спільноти в Німеччині. 

Є втома від війни, і людина хоче допомагати іншим вийти зі стресу. Ментальний стан українців поганий, але українці за кордоном можуть допомагати це полегшити — підтримувати внутрішньою силою, яка є. Для цього потрібні події та простори. 

Привʼязка до людей, яким ми допомагаємо. 

Ба більше, учасники(-ці) діалогу визнавали, що українці за кордоном перебувають у стабільнішому й безпечнішому середовищі, ніж українці в Україні, і тому мають більший емоційний та ментальний ресурс. Це покладає на них відповідальність за толерантність під час комунікації та налагодження взаєморозуміння між різними частинами українського суспільства.

Коли я їжджу до України, мені шкода, бо люди дуже втомлені. У нас більше ресурсу, нам легше. Ти приїжджаєш в Україну, і треба не “навалювати” щось людині, а бути толерантним до більш полярних позицій. І в мене є ресурс зрозуміти цю точку зору. Ми можемо ділитися внутрішнім ресурсом. Ресурсом розуміти точку зору одне одного.

Також серед чинників, які спонукають до більшої громадянської активності, вказували потребу в справедливості. Прикладом реалізації такої потреби в Україні учасники(-ці) називали “революцію на картонках” (масові протести за відновлення незалежності антикорупційних органів у липні 2025 року). 

У нас є потреба, чому ми це робимо — щоб світ навколо нас був справедливим. Це теж мотивує щось робити, якщо ти бачиш десь несправедливість.

У подібному контексті згадували про моральний обов’язок, відповідальність і самоповагу. 

Однозначно треба брати на себе відповідальність, бо потім буде як в Росії. 

Перспектива повернення в Україну

Для багатьох учасників(-ниць) мотивацією до участі в суспільно-політичному житті є розуміння тимчасовості свого перебування в Німеччині й бажання зберігати зв’язки з Україною. Цей зв'язок є глибоко ціннісним і допомагає підтримувати українську ідентичність. 

Віра в Україну; віра в широкому розумінні. 

Ми не відчуваємо, що ми відірвані від України. Одночасно є відчуття діаспори, навіть було таке наче релігійне відчуття, але з іншого боку — це розуміння, що ти бачиш себе також в Україні.

Перспектива повернення — це велика мотивація. Але потрібно мати розуміння процесу [повернення].

Іншим потужним стимулом до суспільно-політичної активності є бажання змін в Україні. Зокрема, були озвучені запити на повноцінну люстрацію та впровадження антидискримінаційного законодавства. Учасники(-ці) діалогу самі готові бути рушійною силою для цих змін, оскільки бачать позитивний досвід європейських країн. 

Запит на люстрацію до кінця, очищення владних кіл. Великі білборди з представниками партії регіонів, як перефарбувалися.

Можливість впливу на антидискримінаційне законодавство в Україні. Є багато верств, які потребують захисту на рівні законодавства, але немає стабільних кіл, які би просували такі інтереси. Нема політичної волі, і навіть те, що ми йдемо в ЄС, цю волю не формує. Це, наприклад, люди, дискриміновані на рівні законодавства. Наприклад, ЛГБТК в Європі — це норма, а в нас це не дуже приймається. Люди приїхали сюди і побачили, що суспільство може жити по іншому. Вони бачать новий досвід, де цієї дискримінації не існує.

Попередній досвід участі

Мотивація частини учасників(-ниць) значною мірою ґрунтується на вже наявному досвіді активізму в Україні та сформованих громадянських звичках. Участь у суспільно-політичному житті навіть в умовах перебування за кордоном сприймається як тяглість власної громадянської позиції, природне продовження усталених практик залучення.

Звичка.

Це свідома позиція. Багато з нас привезли свою роботу і вміння сюди. 

Ми розуміємо, як працює активізм в Україні, бо мали такий досвід. Це мотивує дізнаватися, як це працює в Німеччині.

Позитивні приклади

Мотивацію до залучення підсилюють позитивні приклади людей з України, які демонструють стійкість і здатність до самоорганізації у складних обставинах війни. Усвідомлення, що інші долають труднощі в екстремальних умовах, підштовхує до більш активних дій.

Приклад людей в Україні — серед близьких, знайомих, серед родичів. Військові, люди в ЗСУ, волонтери. Ті, хто в Харкові в підземних школах викладають. Ти думаєш: якщо вони можуть після обстрілів зранку йти на роботу, то чому ми тут не можемо? І це теж дає ресурс.

Велике значення має і спільнота активних українців, які переїхали до Німеччини з 2022 року. Присутність однодумців створює середовище, де легше ініціювати зміни та реалізовувати громадські ініціативи. 

Коли у 2022 році сюди приїхала хвиля активних людей, стало легше робити зміни. Це не лише мова, танці й церква, а й політичний активізм.

Ще для частини учасників(-ниць) активність у громадському житті пов’язана з переосмисленням власної ідентичності, особливо після 24 лютого 2022 року.

Після 2022 року був сплеск розуміння “Хто ми”. Багато хто перейшов на українську після 2022 року. 

Іншим джерелом натхнення для присутніх на діалозі є демократизація українських медіа. Учасники(-ці) відзначають, що цей процес формує віру у спроможність суспільства до трансформацій і спонукає долучатися до таких процесів за кордоном.

Розслідування, які проводять медіа в Україні, мотивують рухатись далі. Це усвідомлення, що країна рухається в демократичному напрямку. 

Як інший позитивний кейс, який мотивує рухатися далі, називали розвиток технологій в Україні. Для деяких учасників(-ниць) діджиталізація є предметом гордості та доказом того, що Україна може бути рушієм інновацій і в європейському контексті. Це своєю чергою посилює бажання бути активними у новому суспільстві.

Діджиталізація Німеччини зараз залежить від українців (“Нова пошта” робить тут поштовх). 

Водночас за словами учасників(-ниць), паралельно з позитивними змінами, які відбулися в Україні, важливо говорити про запровадження сталих інструментів, що дозволять перетворювати накопичений досвід і натхнення на системні зміни як в Україні, так і в країні перебування.

Перешкоди до участі

Розповідаючи про мотиви й форми участі у суспільно-політичних процесах в Україні, учасники(-ці) діалогу зазначали, що стикаються з певними перешкодами для активної залученості. Наприклад, респондент(к)и згадували про бар’єри у виборчих процесах, зокрема про ценз осілості, який позбавляє їх можливості балотуватися на виборах. Деякі учасники(-ці), які мали досвід внутрішнього переміщення після 2014 року, проводили паралелі між нинішніми обмеженнями для українців за кордоном і тими труднощами, з якими раніше стикалися внутрішньо переміщені особи.

Маю досвід еміграції з 2014. Тоді було багато обмежень у зв’язку з місцем реєстрації. Ще з того року було багато обмежень щодо голосування і про це знали лише люди, які були активними.

Оскільки більшість учасників(-ць) діалогу є активними представниками(-цями) громадського сектору, вони вказували на перешкоди до суспільно-політичної діяльності, з якими стикаються їхні організації та вони самі як активіст(к)и. Серед основних викликів називали нестачу ресурсів, передусім фінансових, і обмежену експертизу в окремих напрямах роботи. Крім того, респондент(к)и відзначали поширене відчуття втоми та вигорання, що накопичується після тривалого періоду волонтерської та громадської діяльності.

У нас у всіх одна проблема — на всі наші мотивації не вистачає грошей.

У нас, умовно кажучи, є 10 людей, які можуть експертно співпрацювати з німецьким політикумом їхньою мовою. Це складно і неприємно визнавати, але без цієї правди ми не зможемо якісно рухатися вперед.

Водночас не варто брати забагато на себе: в активізмі є історія набрати купу всього на себе і вигоріти.

Говорячи про діяльність у Німеччині, деякі опитані висловлювали занепокоєння питаннями особистої безпеки. За їхніми словами, траплялися випадки переслідувань українців за етнічною ознакою, зокрема, зі сторони праворадикальних активістів та російської діаспори за кордоном, що підвищує ризики для українських активістів за кордоном.

Безпека українців у Європі. Це питання адресували послу активісти, які зазнавали переслідувань за своє етнічне походження. Це просто цькування на вулиці за українську мову.

Запити до держави

У межах діалогу учасники(-ці) сформулювали низку запитів до української держави, які, на їхню думку, могли б сприяти покращенню умов життя українців за кордоном. Зважаючи на те, що значна частина респондентів(-ток) є громадськими активістами, більшість озвучених запитів стосувалися розвитку громадського сектору та вдосконалення механізмів співпраці між державою і громадянським суспільством.

Перш за все, учасники(-ці) діалогу відзначали, що всередині активної української громади в Німеччині існує значний запит на більшу видимість в українському суспільстві. Респондент(к)и підкреслювали, що їхня діяльність здебільшого волонтерська і не передбачає фінансової винагороди. Відтак, відсутність визнання їхніх зусиль на державному та суспільному рівнях викликає відчуття недооціненості, розчарування й образи. Деякі учасники(-ці) зазначали, що іноді почуваються менш цінними, ніж іноземці, які приїжджають до України.

Багато хто тут повністю волонтерить, це громадська діяльність, яка не є оплачуваною. Менше можливостей у Німеччині працювати на українське громадянське суспільство й отримувати за це кошти. Відповідно, всі волонтери очікують просто визнання.

Держава має зрозуміти, що волонтерам треба дати можливість бути візібл, аби вони відчували, що вони цінні. Дати відчуття, що ми вас бачимо: ми бачимо Пласт у Берліні, ми бачимо українську школу. 

Коли багато створюєш проєкти й приїжджаєш в Україну, то є відчуття, що ми цінуємо іноземців більше, ніж себе. До маленького менеджера-німця краще ставлення, ніж до керівника української програми.

Крім того, респондент(к)и наголошували на необхідності державної підтримки та промоції сильних українських організацій за кордоном. Учасники(-ці) зазначали, що на четвертому році повномасштабної війни вже сформувався потужний український громадський сектор у Німеччині, тому зараз важливо інвестувати в його інституціоналізацію та зміцнення публічного іміджу. Деякі опитані висловлювали запит на активнішу співпрацю українських політиків із закордонними громадськими організаціями, підкреслюючи, що медійна підтримка з боку представників влади могла б посилити видимість і вплив громадського сектору за кордоном.

Громадський сектор тут сильний, треба, щоб він інституціоналізувався. Це про сильні бренди не лише українських бізнесів, а й громадських організацій. Якщо нас бачать, тоді легше забезпечити зворотний зв’язок.

Щодо політики — зараз політичного життя в Україні немає. Зараз все навколо війни. Війна — це смерть, а не політика. Поки ситуація така як є, єдине, що ми можемо робити — створювати щось тут, бо тут є політика. Просити людей, у яких є владні повноваження і політичний вплив тут (той же Кличко) будувати щось українське тут. Коли Кличко скаже щось тут, його почують. Коли приходить бідний українець-сирітка, його не чують.

Крім того, учасники(-ці) діалогу наголошували на потребі налагодження системного діалогу між українською державою і громадським сектором у Німеччині. На їхню думку, наразі в Україні відсутня цілісна політика, спрямована на роботу з українцями за кордоном. Деякі респондент(к)и критично згадували про вже розформоване Міністерство національної єдності, зауважуючи, що під час його створення не відбулося консультацій із представниками громадянського суспільства за кордоном. На їхню думку, залучення активістів до обговорення концепції міністерства могло б підвищити ефективність його діяльності.

Я вважаю дуже логічним, що Міністерство єдності розформувалося. Для мене основна функція Міністерства єдності має бути про соціальну згуртованість. Якщо ми бачимо українство як глобальну спільноту, вони потребують спільної політики. Не зважаючи на те, де ці українці.

До створення Міністерства єдності не було початкових консультацій із громадянським суспільством. Бо якби звернулися до нас — знайшли б краще. Нас більше сприймають як частину України тут, але не в Україні. Але громадянське суспільство значно більш обʼєднане між кордонами. Потрібен кращий діалог між громадянським суспільством та державою. Тоді згуртованість буде вищою.

Ба більше, респондент(к)и наголошували, що українці за кордоном мають знання й навички, які можуть бути корисними для української держави. Це, зокрема, розуміння європейського законодавства й про обізнаність із суспільно чутливими темами. Крім того, учасники(-ці) діалогу підкреслювали необхідність державної підтримки німецько-українських проєктів, зокрема через прозору комунікацію щодо того, які сфери потребують найбільших інвестицій.

Багато з наших політичних діячів сьогодні комунікує з громадським сектором. І ми могли б бути експертами, які б пояснювали, як працює європейська спільнота, як працює європейське законодавство. Також можна було б напрацювати якісь конкретні механізми про той досвід, який у нас тут є і яким ми можемо [ділитися]. Ми б хотіли мати запит з боку українців, що б вони хотіли від нас отримати, й готові ділитися своєю стратегією.

Було декілька форумів з інвесторами, де інвестори казали, що ми хочемо допомогти, в нас є ресурси, але ми не маємо [інформації], куди ці ресурси надати, які пріоритети.

Крім того, респондент(к)и говорили про потребу адаптації ставлення держави до прагнень українців балотуватися на виборах у Німеччині. Вони зазначали, що багато інших діаспор уже мають власних представників в органах місцевого самоврядування та парламентах країн ЄС, тому Україна могла б активніше підтримувати подібні ініціативи, сприяючи розширенню політичного впливу українців за кордоном на формування європейського порядку денного.

Діаспора і тимчасові переселенці — це нове європейське спільне суспільство майбутнього. В мене відчуття, що український політикум не розуміє, що ми не лише в Україні, а й за кордоном можемо балотуватися. 20% хочуть стати тут активними, обиратися та бути обраними тут, і треба їх посилювати. Ми маємо тут створювати круту систему, бо вони будуть представляти інтереси українців. Ні один німець не буде представляти українців у Європарламенті чи на рівні ОМС у Німеччині. Ми повинні заходити у владу. Так зробили і росіяни, і турки. Вони створили потужну ком’юніті, і в кожному районі Берліна представлена турецька спільнота. У нас має бути так само. 

Окрім посилення взаємодії між державою і громадським сектором, учасники(-ці) діалогу наголошували на потребі налагодження системної співпраці між українськими організаціями за кордоном і громадянським суспільством в Україні. За словами респондентів(-ток), важливо створювати спільні проєкти, що об’єднуватимуть українські ініціативи в різних країнах і сприятимуть обміну досвідом, знаннями та ресурсами.

Раніше, коли був USAID, було трохи простіше, тому що більше було грошей в громадянському суспільстві. Я намагаюсь постійно доносити до спроможних українських громадських організацій, які реально більш спроможні, ніж ми в діаспорській організації, щоб нас теж долучали як партнерів. Є можливість поїхати, і вони привозять, наприклад, молодь сюди. А чому до цієї молодіжної групи не доєднати ще 10 молодих людей, які проживають тут? І таким чином просто змішувати ці дві групи й створювати соціальну згуртованість.

Учасники(-ці) закликали українську державу, особливо Президента, вибудувати системну комунікацію з громадянами, які проживають за кордоном. На їхню думку, наразі українці за межами країни значною мірою випадають із комунікації державних органів, що посилює відчуття віддаленості від України. Респондент(к)и наголошували на важливості того, щоб держава висвітлювала українців за кордоном як невіддільну частину українського суспільства — рівноправних громадян, які так само роблять свій внесок у розвиток країни.

Донести до уряду й інституцій, щоб нас теж вважали цільовою аудиторією, до якої звертається Президент у новорічному зверненні, або загалом у державній комунікації. Щоб українців за кордоном теж вважали шматочком України.

Будувати імідж українців як українців на рівні інституцій. Не казати, що ви зрадники, недостатньо українці, не здатні чи не маєте право на щось. Не знецінювати українців за кордоном, а будувати цей імідж. Бо те, що говориться на лінії Президента, — потім спускається вниз і говориться на побутовому рівні, ми це все чуємо.

Говорячи про політику української держави щодо громадян за кордоном, респондент(к)и підкреслювали й необхідність розроблення “дорожньої карти” для тих, хто планує повернутися до України. На їхню думку, саме така стратегія могла б стати ключовим інструментом у стимулюванні повернення якомога більшої кількості українців. Опитані зазначали, що процес повернення часто складний і травматичний, тому держава має створити умови, які зроблять цей шлях максимально простим і безпечним. Особливу увагу, за словами учасників(-ниць) діалогу, слід приділити підтримці молоді, яка розглядає можливість повернення.

У людей буде момент, коли вони вирішують повертатися. Людина розуміє, що вона готова повернутися, але, щоб це сталося, вона має розуміти, як вона повертається і заради чого. Тут в неї вже налагоджене життя. Але немає дорожньої карти, розуміння, як це зробити, механізм, по якому ти йдеш.

У нашої спільноти є чат — близько 200 людей з ВІЛ. Нещодавно скидала їм статтю про повернення: якесь міністерство, що зараз буде повернення. І це не дуже втішно. Бо ці страхи дуже базові. Ми говоримо про глобальні речі: але рішення, куди моя дитина піде вчитися, де я буду жити — це базові проблеми безпеки мене і моєї родини.

У нас немає державних структур, які можуть підтримати українську молодь щодо повернення назад в Україну. Є дуже класні приклади роботи приватних університетів — Київська школа економіки. У них є курс, буквально таргетований для молоді тут, за кордоном, щоб вони повернулися назад. В державних університетах немає такого навчання. Було б класно побачити якісь схожі штуки.

Ще одним важливим запитом, який озвучували учасники(-ці) діалогу, була потреба інвестувати в реформування українських посольств і консульств. За словами респондентів(-ток), звернення до цих установ наразі є складним процесом, що супроводжується численними бюрократичними бар’єрами й іноді некоректним ставленням персоналу. Водночас деякі опитані відзначали, що працівники дипломатичних установ часто перевантажені й виснажені, тому пропонували свою допомогу для додаткової підтримки персоналу.

Наше посольство та консульство — це дуже багато кордонів та обмежень у комунікації з ними, кордонів, які не можна перетнути. Це треба змінювати, бо там має бути емпатія, допомога, а цього там нема. Це територія твоєї держави. Щоб людина, яка приходила в консульство, могла отримати допомогу та емпатію. Там немає емпатії. Там сидять люди, які вигоріли. Можливо, їм потрібна допомога. Ми можемо проводити семінари і воркшопи для людей там, які вигоріли.

Аналіз індивідуальних відповідей

Після завершення групового обговорення двох попередніх тем учасникам(-цям) фасилітованого діалогу було запропоновано відповісти на два додаткові запитання:

  1. Один виклик, з яким ви зіштовхуєтеся, перебуваючи за кордоном.
  2. Що стримує вас від повернення до України?

Відповіді на ці запитання учасники(-ці) надавали індивідуально в письмовій формі. Такий формат був обраний, щоб забезпечити анонімність і підвищити ймовірність щирих висловлювань, а також надати можливість висловитися кожному. Зібрані відповіді були упорядковані представницями ОПОРИ за тематичними напрямами та проаналізовані. 

Додаткове питання 1. З якими викликами Ви стикнулися, живучи за кордоном? 

Багато учасників(-ниць) діалогу відзначали, що інтеграція в німецьке суспільство виявилася для них складним і тривалим процесом. Після переїзду до Німеччини багато з них зіштовхнулися з мовним бар’єром, який залишається суттєвою перешкодою навіть на четвертому році перебування за кордоном. Вони підкреслювали, що обмежене знання мови ускладнює можливість повноцінно висловлювати власні думки та взаємодіяти з місцевим населенням. 

Ще одним значним викликом для учасників(-ниць) діалогу став пошук роботи. Респондент(к)и вказували на труднощі з доступом до ринку праці, визнанням кваліфікацій та неможливістю відновити ті професійні позиції, які вони мали в Україні. Деякі опитані зазначали, що під час пошуку роботи стикалися з проявами дискримінації та невизнанням німецькими роботодавцями українського досвіду або освіти. 

Тісно пов’язаними з питанням працевлаштування є й матеріальні труднощі, з якими стикаються українці за кордоном. Респондент(к)и зазначали, що мають обмежені фінансові ресурси та часто стикаються з проблемами під час пошуку житла. За їхніми словами, це ускладнює можливість почуватися повноцінно суб’єктними у новому середовищі. Для деяких учасників(-ць) діалогу додатковим викликом є життя “на дві країни”, яке потребує значних матеріальних і фізичних ресурсів.

[Складно] досягти того рівня визнання, оплати праці, рівня посади в Україні. [Починаєш] життя заново.

Несприйняття німецькими організаціями українського досвіду як суспільно корисного і достатньо високого.

Ще одним викликом, про який згадали учасники(-ці) діалогу, є упереджене ставлення частини німецького суспільства до українців. За їхніми словами, в Німеччині досі поширені міфи та стереотипи про українців, нерозуміння України й масштабів тих викликів, із якими стикається українська держава. Опитані писали про упередження, пов’язані з нібито низькою кваліфікованістю українців або їхньою “меншовартістю”. Крім того, деякі респондент(к)и зауважували, що українців нерідко не сприймають серйозно, зважаючи на “тимчасовість” їхнього перебування в Німеччині.

Кліше і упередження у Німеччині щодо української некваліфікованості й меншовартості.

Українці — як “тимчасова” спільнота — не сприймаються серйозно.

Деякі учасники(-ці) діалогу вказали на специфічні виклики, з якими вони стикаються як громадські активісти. Відзначали слабкість інституційних зв’язків між ними, їхніми організаціями та Україною, а також важливість підсиленнявідсутність координації між українськими громадськими ініціативами в Німеччині. Наголошували й на складнощах із пошуком ресурсів і фінансування для підтримки діяльності українського громадського сектору за кордоном.

Слабке мережування в Україні, інтеграція в громадські або політичні структури в Україні.

Несинхронізованість роботи українського громадського сектору в Німеччині, відсутність діалогу.

Окремі респондент(к)и порушували тему викликів, пов’язаних із присутністю російських громадян у Німеччині. За їхніми словами, у певних випадках спостерігається певна напруга, конкуренція або навіть образи з боку росіян через небажання українців підтримувати з ними спілкування. Додатковим викликом, на думку учасників(-ниць), є поступове витіснення росіян із соціальних просторів. Для частини присутніх окремою проблемою є питання російськомовності серед українців.

Витіснити русню з соціальних просторів (і всюди).

Коли я чую як в спільнотах українців, на мовних курсах, на українських концертах наші співгромадяни говорять російською. Я прошу всіх розмовляти зі мною нашою мовою.

Додаткове питання 2. Що стримує Вас від повернення в Україну? 

Основною причиною, яка стримує учасників(-ниць) діалогу від повернення з-за кордону, є відчуття загальної нестабільності в Україні. Насамперед ішлося про безпекові ризики — продовження війни, активні бойові дії та постійні обстріли. Згадували й про економічну нестабільність в Україні на тлі відносної стабільності життя в Німеччині. Багато опитаних зазначали, що вже мають роботу і почуваються професійно реалізованими, а їхня праця оплачується набагато краще. Опитані зазначали, що в Україні нижчий рівень життя, а самі вони не бачать для себе в Україні професійних перспектив. Деякі респондент(к)и повідомили, що втратили майно або бізнес на окупованих територіях, тому повернення в Україну для них означало б необхідність починати життя спочатку.

Мене стримує перспектива затяжної, нескінченної війни.

В Німеччині моя зарплата на тій самій посаді в Україні в 10 разів вища.

Професійне укорінення в Німеччині і відсутність перспектив в Україні.

Окремі учасники(-ці) діалогу зазначали, що від повернення до України їх утримує відчуття інтегрованості в німецьке суспільство. Респондент(к)и вказували, що їхні діти вже успішно адаптувалися до німецької освітньої системи, а самі вони мають близьких і коханих людей у Німеччині. Дехто залишається через доступ до якіснішої системи охорони здоров’я, необхідної їм самим або членам їхніх родин. Інші опитані зазначали, що не мають родини в Україні чи чіткої особистої стратегії подальшого розвитку в українському суспільстві, що теж знижує мотивацію до повернення.

Інтеграція дитини в німецьке суспільство і побудова майбутнього на основі існуючої реальності.

Водночас деяких учасників(-ниць) діалогу від повернення до України стримують питання мобілізації, а також політична й суспільна ситуація. Деякі респондент(к)и зазначали, що не повертаються через побоювання бути мобілізованими, втратити свободу вибору і пересування. Інші говорили про відчуття дискримінації в Україні та відсутність віри у можливість відновлення справедливості. Частина опитаних згадувала політичну нестабільність і корупцію як додаткові чинники, що знижують мотивацію до повернення. Для деяких важливим стримувальним фактором є відчуття непотрібності в Україні й страх бути “відкинутими” суспільством.

Нічого не стримує, окрім ускладнених через мобілізацію умов життя.

Нема перспектив справедливості. Моя родина в Україні не має рівних прав (дискримінація на рівні законодавства).

Я не думаю, що я потрібна в Україні. Думаю, що НЕ потрібна.

Для частини респондентів(ток) важливим чинником, який наразі стримує їх від повернення, є бажання здобути новий досвід і знання, щоб у майбутньому застосувати їх в Україні. Водночас окремі учасники(-ці) діалогу зазначали, що не відчувають жодних перепон до повернення і планують зробити це вже найближчим часом.

Діалоги в Німеччині та Великій Британії: компаративний аспект

Нижче наводимо порівняння ключових висновків фасилітованих діалогів, які ОПОРА провела у Німеччині та у Великій Британії. Слід зазначити, що на відмінності у відповідях вплинув не лише географічний чинник, а й різниця у складі груп самих учасників(-ниць) — у Німеччині переважали громадські активісти, у Великій Британії — люди, дещо менше залучені до суспільно-політичного життя. Крім того, варто зважати й на різницю в часі: діалоги у Великій Британії відбулися наприкінці 2024 року, в Німеччині — у жовтні 2025-го. Триваліший період перебування за кордоном сприяє глибшій інтеграції учасників(-ниць) у суспільство приймаючої країни та формуванню більш сталих планів щодо повернення/неповернення в Україну. 

Аспект

Спільне у діалогах у Британії та Німеччині

Відмінності у діалогах у Британії та Німеччині
Українська ідентичність та емоційний зв’язок з Батьківщиною Учасники(-ці) обох діалогів одностайно почуваються українцями, попри перебування за кордоном. Вони зберігають міцну українську ідентичність і наголошують, що залишаються невіддільною частиною українського суспільства. Спільним є й глибокий емоційний зв’язок: любов до України, ностальгія за домом, спільний біль і тривоги воєнного часу. Учасників(-ниць) єднають спільні цінності (прагнення свободи, справедливості, взаємна емпатія) та колективні переживання війни.

Британія: Учасники(-ці) підкреслювали відмінності між українцями й британцями у світосприйнятті та способі життя, акцентуючи на унікальності української ідентичності (сформованої особливими історичними обставинами) порівняно з британським контекстом. Для багатьох важливо плекати українську мову та культуру як символи своєї ідентичності.

Німеччина: Менше уваги приділялося культурним атрибутам (мові, традиціям, церкві), а більше — громадянському активізму як прояву ідентичності. Учасники(-ці) наголошували, що бути українцем за кордоном — це не лише говорити українською чи зберігати традиції, а й активно діяти на підтримку України.

Соціальні зв’язки 

Респондент(к)и і в Британії, і в Німеччині зазначали, що регулярне спілкування з родиною та друзями в Україні допомагає їм залишатися в курсі подій та відчувати емоційну близькість із Батьківщиною. Українська діаспора за кордоном також відіграє об'єднавчу роль: тісний контакт з іншими українцями в країні перебування дає відчуття підтримки, “своїх людей” і спільності. В обох країнах учасники(-ці) знаходять у місцевих українських громадах соціальне коло, що допомагає легше переживати вимушену еміграцію.

Британія: У відповідях більше акцентували на зв’язках із близькими в Україні — сім’єю, друзями, колегами. Спогади про спільний досвід із людьми в Україні та постійний контакт із ними є ключовими для підтримки єдності. При цьому місцеву громаду українців згадували радше в контексті спільних заходів, але не як основний фактор зв’язку.

Німеччина: Діалог у Берліні підкреслив важливість локальної української спільноти. Учасники(-ці) часто зазначали, що саме громада в Німеччині допомагає їм відчувати зв’язок з Україною — через взаємопідтримку, зустрічі, волонтерські проєкти тощо. 

Суспільно-політична участь 

Обидві групи активно шукають способів долучатися до життя України з-за кордону. Учасники(-ці) в обох країнах розповідали, як вони волонтерять, беруть участь у благодійних ініціативах, організовують інформаційні кампанії та акції на підтримку Батьківщини. Українці і в Британії, і в Німеччині проводять мітинги та публічні заходи, збирають кошти на допомогу ЗСУ і постраждалим від війни, привертають увагу іноземців до України. Діаспора прагне підтримувати позитивний імідж України за кордоном, протидіяти російській дезінформації, а також розбудовувати свою громаду, щоб зберегти ідентичність та взаємопідтримку. Участь у політичному житті приймаючої країни теж присутня: деякі намагаються донести українську позицію до місцевої влади або інтегруватися у місцеві волонтерські та громадські рухи.

Британія: Учасники(ці) діалогів у Британії значну увагу приділяли створенню місцевої української спільноти та збереженню культури в еміграції (школи вихідного дня, культурні заходи, церковні громади), поряд з участю в мітингах і зборах на підтримку України. Активіст(к)и відзначали, що інколи їм важко залучити нових людей  до протестів чи волонтерства, але спільна громадська діяльність згуртовує громаду.

Німеччина: У Берліні був сильніший акцент на політичній та експертній активності. Учасники(-ці) часто говорили про адвокацію українських інтересів на міжнародному рівні та допомогу українській армії. Згадували обмін досвідом з Україною, участь у роботі німецьких інституцій та співпраці з місцевою владою. Менше уваги приділялося культурним подіям — наголос був на системній волонтерській роботі, політичному лобіюванні та розвитку громадського сектору. Це відображає те, що аудиторія берлінського діалогу складалася значною мірою з громадських активістів(-ток).

Зв’язок з українською державою та бізнесом

Учасники(-ці) в обох країнах підтримують зв’язки з Україною на офіційному й економічному рівнях. Багато хто відчуває особисту відповідальність перед державою і намагається виконувати громадянські обов’язки навіть з-за кордону. Вони користуються українськими державними сервісами (застосунком “Дія”, послугами Пенсійного фонду), сплачують комунальні платежі в Україні, забезпечують дітям можливість здобувати українську освіту через онлайн-школи. Економічні зв’язки теж зберігаються: частина людей продовжує працювати на українські компанії дистанційно і перераховувати податки в бюджет України; інші відкривають бізнеси за кордоном або шукають партнерств між українським та іноземним бізнес-середовищем. Обидві спільноти підтримують українських виробників і бренди, користуються послугами українських банків, перевізників, купують українські товари. Окремо згадували про “медичний туризм” та індустрію краси — багато хто досі отримує ці послуги в Україні.

Британія: Респондент(к)и тут особливо наголошували на правовому зв’язку з державою — важливості зберігати громадянство, виконувати закони України, платити податки, думаючи про майбутнє держави. Додатково відзначали зручність і важливість українських електронних сервісів для життя за кордоном. Певні учасники(-ці) порівнювали українську та британську бюрократію: хоча визнавали переваги британської системи, зізнавалися, що звикли до українських підходів.

Німеччина: У Берліні активніше обговорювали бізнес-звʼязки з Україною. Учасники(-ці) діалогу говорили, що багато хто інтегрувався у німецькі компанії, аби налагодити співпрацю з Україною, залучити інвестиції чи допомогти виходу українського бізнесу на європейські ринки.

Причини участі або неучасті в громадському житті

В обох країнах опитані прагнуть бути корисними Батьківщині — це дає відчуття сенсу і самореалізації. Серед головних мотивів – бажання зробити внесок у перемогу та відбудову, бути почутими й визнаними, зберегти свою ідентичність і зв’язок з домом. Дехто казав, що громадська діяльність дозволяє їм залишатися частиною українського життя і “тримати руку на пульсі”. Важливим стимулом є надія на майбутнє повернення: багато хто залучається до ініціатив, бо планує повернутися і хоче, щоб Україна стала кращою країною для життя. 

В обох спільнотах існують фактори, що стримують участь. По-перше, пріоритет базових потреб: новоприбулі змушені розв'язувати нагальні проблеми інтеграції за кордоном (житло, робота, мова), тому громадська активність часто відходить на другий план. По-друге, частина людей не відчувають, що їхній внесок потрібен чи вплине на щось — є зневіра у можливості змін на краще. Волонтери з досвідом відзначають вигорання.

Британія: Частина опитаних у Британії зізналися, що участь у суспільному житті не є для них першочерговою — виживання й адаптація стають на заваді активізму. Деякі учасник(-ці)и відверто вказували на низьку залученість багатьох своїх земляків: важко згуртувати людей на акції чи волонтерство.

Німеччина: У Берліні перш за все говорили про інституційні обмеження: спільнота почувається частково виключеною з української політики, зокрема через ценз осілості. По-друге, важливим фактором стала відсутність визнання: учасники(-ці) скаржилися, що їхнє волонтерство мало помічають і цінують на державному рівні, що викликає розчарування. Згадували і про безпекові ризики для українців у Європі, зокрема випадки переслідування. 

Основні виклики та бар’єри життя за кордоном

Адаптація й інтеграція — ключові виклики, спільні для обох груп. Українці в Британії й Німеччині зіштовхнулися з мовним бар’єром та культурним шоком: опанувати англійську чи німецьку та зрозуміти нові правила життя виявилося складно. Багато учасників(-ниць) відзначили проблеми з працевлаштуванням: неможливість швидко знайти роботу за фахом, невизнання їхніх дипломів чи досвіду, необхідність починати кар’єру спочатку на нижчих позиціях. Як наслідок — фінансові труднощі: доходи обмежені, а витрати (особливо на житло) високі. Крім того, багато хто відчув соціальну ізоляцію: доводиться будувати коло спілкування заново, складно знайти близьких друзів у чужому середовищі. 

Емоційні та психологічні проблеми теж є у всіх. Учасники описують хронічний стрес і тривогу — за рідних в Україні, за власне майбутнє; сум за домом, відчуття невизначеності, коли не знаєш, скільки триватиме вимушена еміграція. Людей переслідує страх за близьких, а також почуття самотності та брак підтримки.

Британія: У Британії учасники(-ці) загалом позитивно оцінюють ставлення до себе місцевого населення. Про випадки дискримінації чи упереджень щодо себе не повідомляли. Натомість специфічним для британського контексту виявився бюрократично-економічний аспект: деякі респондент(к)и поскаржилися на труднощі відкриття бізнесу. Зазначалося, що у Великій Британії складніше започаткувати власну справу, а нечіткість правил податкового резидентства між Україною та Британією створювали плутанину. 

Німеччина: Німецьке суспільство, за словами учасників(-ниць), не завжди сприймає українців рівноправно. В Берліні відзначили наявність стереотипів та упереджень: частина місцевих нібито вважає українців некваліфікованими, дивиться на них як на тимчасових гостей. Таке ставлення ускладнює пошук роботи й інтеграцію. Окрім того, активіст(к)и вказали на проблему роз’єднаності українських ініціатив: в Німеччині бракує координації між різними українськими організаціями. Це заважає ефективно вирішувати спільні проблеми. Ще один виклик – наявність російської діаспори. У Берліні українці стикалися з напругою і навіть ворожістю з боку деяких росіян; було відзначено, що російська присутність створює конкурентне середовище, а інколи трапляються конфлікти.

Мотиви чи стримуючі чинники щодо повернення в Україну

Головна перешкода для повернення — війна. І в Британії, і в Німеччині на першому місці стоять небезпека і нестабільність в Україні. Люди бояться їхати додому, доки є ризик для життя — свого і дітей. Багато хто каже, що “чекає завершення війни” і лише тоді прийматиме рішення. 

Відсутність гарантій майбутнього. Навіть у разі закінчення бойових дій люди непокояться, що Україну чекатиме складний і довгий повоєнний період або заморожений конфлікт без чіткої перспективи. В обох спільнотах відчувається страх невідомості: незрозуміло, коли стабілізується ситуація, чи буде робота, безпека, нормальне життя.

Якість життя за кордоном. Ще один спільний мотив не повертатися — це вищий рівень життя та можливостей в країні перебування порівняно з Україною. Учасники(-ці) обох діалогів уже інтегрувалися: знайшли роботу, діти ходять до садків і шкіл, налагоджений побут. За кордоном вони часто почуваються більш захищеними соціально та матеріально. Натомість в Україні зараз нижчі зарплати, гірші умови та соціальні гарантії. 

Особисті обставини. Багато хто прив’язав своє життя до нової країни: діти адаптувалися й успішно навчаються за кордоном, здобувають освіту кращої якості; самі батьки побудували кар’єру, завели стосунки чи дружнє коло серед іноземців. 

Британія: Для українців у Британії великим стримувальним фактором є недовіра до української влади та суспільних інституцій. Багато опитаних висловили невдоволення керівництвом країни. Люди не хочуть повертатися в державу, де, на їхню думку, немає верховенства права і процвітає несправедливість. Інша психологічна перепона — страх осуду від українців в Україні. Є побоювання ворожості, агресії чи заздрості з боку співвітчизників, які залишалися під обстрілами, до тих, хто повернеться з комфортнішого життя за кордоном. 

Німеччина: Українці в Берліні згадували нестабільність влади, корупцію, недовіру до справедливості, що знижує мотивацію їхати додому. Водночас багато учасників(-ниць) відчувають, що реалізувалися в Німеччині професійно, мають високооплачувану роботу і не бачать в Україні рівноцінних перспектив. Ще одна відмінність — у Німеччині відзначали питання мобілізації: чоловіки бояться повернутися, щоб не втратити свободу пересування та не бути призваними до війська. Респондент(к)и в Німеччині також згадували, що деякі з них не мають більше сім’ї в Україні або чіткого плану, чим займатися на Батьківщині — відсутність “якорів” знижує сенс повернення. Попри це, в обох групах була невелика частка людей, які заявили, що їх ніщо не тримає і вони планують скоро повернутися в Україну.

Рекомендації

На основі проведеного діалогу виокремлено низку практичних рекомендацій, спрямованих на посилення зв’язку між українцями в Німеччині, державними інституціями та громадянським суспільством в Україні. Ці рекомендації відображають потреби, очікування та бачення учасників(-ниць) щодо того, як держава, громадський сектор і міжнародні партнери можуть ефективніше підтримувати українців за кордоном, сприяти їхній інтеграції в приймаючі суспільства і водночас зберігати тісний зв’язок із Батьківщиною. Напрацьовані нами раніше рекомендації за підсумками діалогів у Великій Британії залишаються релевантними й для німецького контексту, але разом із тим, у межах нинішнього обговорення було сформульовано низку додаткових, специфічних пропозицій, що стосуються викликів, які особливо постають перед українським громадським сектором у Німеччині.

З огляду на висловлені під час діалогу запити, держава має вибудувати чітку й послідовну політику щодо українців за кордоном. Одним із наріжних каменів цієї політики має стати їхня видимість і визнання їхнього внеску до спільної боротьби. Ідеться не лише про символічну підтримку, а й про системну комунікацію, у якій українців за кордоном послідовно трактують як невіддільну частину української нації. Офіційні звернення перших осіб держави, регулярне висвітлення діяльності українців за кордоном, запрошення волонтерів та організацій українців за кордоном до публічних обговорень, заходів та проєктів в Україні — все це створює відчуття поваги й підсилює мотивацію до подальшої участі. 

Держава має перейти від ситуативної підтримки окремих громадських ініціатив до сприяння інституціоналізації організацій українців за кордоном. У Німеччині вже сформовано помітний громадський сектор, і його спроможність потребує цілеспрямованих інвестицій: стабільних механізмів фінансування, підтримки організаційного розвитку, медійного висвітлення. Варто сформувати публічний реєстр організацій українців за кордоном із детальним описом напрямів діяльності та контактами, щоб державні органи, донори і стейкхолдери могли швидко знаходити партнерів. Важливо, аби політики й урядовці системно підсилювали такі організації своєю публічною присутністю й медійною підтримкою — це суттєво підвищує довіру до проєктів та їхній вплив за кордоном.

Держава має побудувати сталий діалог із громадянами й організаціями за кордоном. Варто залучати представників українського громадського сектору за кордоном до відкритих обговорень, дорадчих рад, нормотворчості щодо питань, які стосуються їхнього життя. Крім того, необхідно системно залучати експертизу українців за кордоном під час підготовки реформ. Водночас потрібна прозорість державних пріоритетів — перелік сфер, куди в найближчій перспективі потрібні інвестиції та кадрове підсилення.

Держава має сприяти участі українців за кордоном у політичному житті країн ЄС задля більш ефективного захисту інтересів української громади та України загалом. Ідеться про просвітницьку та медійну підтримку, а також допомогу у визначенні меж політичної участі без надмірного втручання у внутрішню політику приймаючої країни. 

Необхідно сприяти системній співпраці громадського сектору за кордоном та в Україні. Варто заохочувати спільні проєкти, де команди з Німеччини й України працюватимуть разом над конкретними цілями — від молодіжних обмінів і стажувань до аналітичних продуктів і адвокаційних кампаній. Це створює горизонтальні зв’язки, пришвидшує обмін знаннями та ресурсами й зменшує розрив між середовищами. 

Оскільки значна частина учасників(-ниць) розглядає повернення в Україну як реалістичну перспективу, держава має запропонувати зрозумілу “дорожню карту” повернення. Йдеться про підтримку в питаннях житла, працевлаштування, зарахування дітей до садочків і шкіл, медичного забезпечення тощо. Окрему увагу варто приділити молоді: програми повернення до університетів та стажування у державному секторі й бізнесі можуть стати містком між нинішнім життям за кордоном і реінтеграцією в Україні.

Зрештою, необхідно інвестувати в реформу посольств і консульств. Ідеться як про розширення цифрових послуг, так і підтримку людей всередині системи: навчання з клієнтського сервісу, посилення штатів у пікові періоди тощо. 

Методологія

Існує широкий спектр методів збору та аналізу громадської думки, які дозволяють досліджувати погляди, потреби та очікування різних соціальних груп, адаптуючи різні підходи до контексту та специфіки аудиторії. Зокрема, йдеться про глибинні інтервʼю, фокус-групи, анкетування, контент-аналіз, спостереження тощо. З огляду на мету дослідження та доступні ресурси, серед інших методів збору даних Громадянська мережа ОПОРА обрала підхід фасилітованих діалогів.

Фасилітовані діалоги спрямовані на покращення залучення громадян та інтегрування їхніх думок у державні політики, що гарантує їх впровадження, моніторинг та оцінку. Серед ключових завдань, які ставила перед собою Громадянська мережа ОПОРА, проводячи діалоги з українськими громадами за кордоном, були: 

  • Систематизація досвіду українських громадян, які внаслідок повномасштабного вторгнення виїхали за кордон;
  • Напрацювання стратегії взаємодії українських громадян за кордоном з демократичними інститутами України та громадянським суспільством;
  • Сприяння спільному розумінню проблем, потреб і залучення українських громадян за кордоном до формування політик (policies) всередині України.

Фасилітований діалог — це окремий методологічний підхід, який має специфічну мету, спосіб реалізації та потребує спеціалізованого способу взаємодії між учасниками(-цями) діалогу, який відрізняється від класичних соціологічних підходів. Фасилітований діалог має багато спільного з фокус-групами, зокрема у створенні безпечного простору для обговорення, залученні різних поглядів та аналізі колективних наративів, однак ці два підходи слугують різним цілям за допомогою різних методологічних рамок. У Таблиці 1 ми наводимо ключові відмінності між фасилітованими діалогами та фокус-групами, які краще підсвічують ключові особливості та специфіку кожного з підходів.

Таблиця 1. Методологічні особливості фокус-груп та фасилітованих діалогів

 

Фокус-групи

Фасилітований діалог

Мета

Використовується як дослідницький інструмент для збору думок, сприйняття та відгуків від учасників(-ниць) щодо конкретних тем, політик або конфліктів. Основна мета — зібрати дані для аналізу.

Сприяння порозумінню, зміцнення довіри та сприяння змістовним розмовам між учасниками(-цями). Мета полягає у створенні взаєморозуміння та спільного навчання.

Фасилітаційний підхід

Проводяться модераторами, які керують обговореннями за допомогою стандартного набору запитань, щоб забезпечити збір відповідних даних. Роль ведучого або ведучої полягає в тому, щоб підтримувати групу в курсі та забезпечити, щоб розмова відповідала меті дослідження.

Ведеться лідером або лідеркою діалогу, які заохочують до відкритого та збалансованого обміну думками, іноді без заздалегідь визначених питань. Роль фасилітаторів полягає у створенні безпечного простору, заохоченні до слухання та сприянні глибшій розмові.

Взаємодія учасників(-ниць)

Взаємодія часто обмежена, учасники(-ці) на запитання та час від часу взаємодіють одне з одним, але в рамках структурованої обстановки. Вимагає структурного підходу до відбору всіх учасників(-ниць).

Учасників(-ниць) заохочують брати участь у глибших, відкритіших дискусіях одне з одним, досліджуючи перспективи та рівноправну участь у розмову. Є якіснішим за умовою інклюзивності.

Орієнтація на результат

Результатом є конкретні висновки або ідеї, які можуть стати основою для прийняття рішень, висновків дослідження тощо.

Веде до налагодження стосунків, покращення розуміння та часто особистих чи колективних думок. У підсумку можна отримати матеріальні дані для аналізу колективних думок, але також нематеріальні вигоди, такі як довіра.

Характер обговорення

Більш орієнтовані на оцінку, зосереджені на думках і відгуках. Учасники(-ці) часто залишаються у межах поставлених питань.

Дослідницький і рефлексивний, що дозволяє учасникам(-цям) вільніше обговорювати особистий досвід, історії та точки зору.

Тривалість і структура

Зазвичай обмежені за часом (наприклад, 1-2 години) зі структурованим порядком денним, складаються у серію.

Може бути гнучкішим за тривалістю та за потреби поширюватися на кілька сеансів для розвитку глибших дискусій та стосунків.

Наразі Громадянська мережа ОПОРА провела вже 4 діалоги: пілотний відбувся 29 квітня 2024 року у Вільнюсі, Литва, три наступних — у містах Сполученого Королівства (Манчестері, Ліверпулі та Престоні) з 9 по 12 грудня 2024 року. 18 жовтня 2025 року відбувся вже пʼятий фасилітований діалог з українською спільнотою у Німеччині (Берлін). Фасилітовані діалоги складалися з трьох основних етапів: 

  1. Підготовчий етап, який включав пошук учасників(-ниць), розробку плану діалогу, а також підготовку фасилітаторів до проведення обговорень.
  2. Основний етап, який передбачав безпосереднє проведення діалогів та збір даних на основі обговорень.
  3. Завершальний етап, який полягав в обробці, аналізі та описі даних, отриманих під час діалогів.

За результатами обговорень було підготовано звіт.

Підготовчий етап

На підготовчому етапі фасилітованого діалогу Громадянська мережа ОПОРА розробила та адаптувала методологію, за якою мали відбуватися обговорення, до контексту та специфіки Німеччини. Представниці Громадянської мережі ОПОРА визначили, що ключовим методом збору даних має стати саме фасилітований діалог, оскільки він дозволяє створити довірливу атмосферу, що спонукатиме українських громадян за кордоном до відвертих та глибоких обговорень своїх досвідів та потреб. Крім того, було здійснено попереднє дослідження громад, у яких відбуватимуться діалоги, з метою пошуку ключових місцевих лідерів, які здатні допомогти з організацією фасилітованого діалогу на місці.

Ключовою частиною підготовчого етапу фасилітованого діалогу був пошук учасників(-ниць) діалогу. Для  цього лідери місцевої громади здійснювали таргетовану розсилку серед власних контактів та запрошували українців, що проживають у Німеччині (переважно у Берліні), до участі в діалогах. 

Загалом у фасилітованому діалозі у Німеччині взяло участь 27 українських громадян (21 жінка та 6 чоловіків). Середній вік учасників(-ниць) діалогу — 42 роки. Усі учасники(-ці) діалогу працевлаштовані, здебільшого займаються волонтерством та громадським активізмом. 

Більшість респондентів(-ток) переїхали до Німеччини вже після початку повномасштабного вторгнення РФ до України, однак дехто проживав в Німеччині ще до 2022 року. Водночас деякі учасники(-ці) діалогу виїхали до Німеччини з населених пунктів, які у певний період російсько-української війни перебували під прямою загрозою окупації чи були окуповані. 

Важливо зауважити, що, оскільки участь в фасилітованому діалозі була добровільною та покладалась виключно на мотивацію самого учасника(-ці), це могло вплинути на подальші результати обговорення. Учасники(-ці), що мають стійку українську ідентичність, підтримують тісніші зв’язки з українською громадою та проявляють громадсько-політичну активність (участь у мітингах, зборах тощо) були більш мотивовані долучитися до заходу. 

Основний етап

Основний етап дослідження Громадянської мережі ОПОРА складався з проведення фасилітованого діалогу у Берліні 18 жовтня 2025 року. Тривалість фасилітованого діалогу склала 3 години 45 хвилин.

Фасилітований діалог складався із 3 основних блоків:

  1. Вступний блок. Метою цього блоку було створення безпечного середовища, де учасники(-ці) знайомилися одне з одним, готові ділитися власними історіями та слухати одне одного. У цьому блоці фасилітаторки Громадянської мережі ОПОРА:
    1. Представили себе та основні цілі діалогу, забезпечуючи зрозумілість і прозорість процесу.
    2. Організували знайомство з учасниками(-цями) діалогу, розподілили учасників(-ниць) на групи для подальшого обговорення.
  2. Фасилітований діалог. Метою цього блоку було групове обговорення ключових питань, винесених на обговорення Громадянською мережею ОПОРА. В рамках цього блоку фасилітаторки Громадянської мережі ОПОРА:
    1. Пояснили ключові принципи, на яких буде побудовано діалог, та ознайомили учасників(-ниць) діалогу із планом подальшого обговорення.
    2. Модерували групове обговорення питань та презентацію групових напрацювань представниками кожної з груп.
    3. Модерували індивідуальні рефлексії за результатами обговорень.
  3. Завершальний блок. Метою цього блоку було отримати індивідуальні відповіді учасників(-ниць)  діалогу на два додаткові питання та пояснити присутнім цінність таких обговорень, заохотити їх підтримувати контакт. У цьому блоці фасилітаторки Громадянської мережі ОПОРА:
    1. Задали два додаткові питання учасникам(-цям) діалогу, відповіді на які мали бути індивідуальними. Відповіді були отримані у письмовій формі та зібрані фасилітаторками.
    2. Організували фінальне коло обговорення та неформальний нетворкінг після завершення діалогу.

Фасилітований діалог був заснований на декількох ключових принципах (див. Таблицю 2), з якими учасники(-ці) були ознайомлені до початку діалогу. 

Таблиця 2. Принципи фасилітованого діалогу.

Назва

Реалізація

Повага

Діалог — це колективний процес слухання та обміну думками. Всі думки важливі. У діалозі ми не намагаємося переконати одне одного своєю експертністю, а навпаки сприймаємо думки інших як можливість оновити та покращити свою думку, ідею та візію. Повага забезпечує безпечне середовище, яке ми прагнемо створити під час нашої розмови.

Емпатія

Діалог дає можливість почути думки, які можуть відрізнятися від вашої точки зору, цінностей, переконань або віри. Таке різноманіття дає можливість прийняти та вислухати різні думки з емпатією та намаганням поставити себе на місце іншої людини. Такий підхід підсилює довіру.

Балансування очікувань

Не завжди діалог досягає результату або згоди щодо конкретних дій. Група не обовʼязково досягне консенсусу, і можна передбачати, що узгодження фінальних рекомендацій може вимагати компромісу від всіх.

Рівність та інклюзія

Кожен учасник(-ця) має можливість висловитися. Формат діалогу сприяє рівноправній та інклюзивній участі. Всі думки, ідеї та візії однаково вагомі й важливі.

Конфіденційність

У комунікаціях не вказується посилання на імʼя або персоніфіковано  внесок у діалог. 

Ключовими питаннями, довкола яких було організоване центральне обговорення під час фасилітованого діалогу, було:

  • Що поєднує Вас з Україною, коли Ви перебуваєте далеко від дому? 
  • Що мотивує Вас залучатися до суспільно-політичного життя в Україні, перебуваючи за кордоном? Яким чином Ви можете залучатися до суспільно-політичного життя в Україні, перебуваючи за кордоном?

Крім цього, у завершальному блоці фасилітованого діалогу фасилітаторки просили учасників(-ниць) анонімно дати письмову відповідь ще на два питання:

  • Один виклик, з яким Ви стикнулися, перебуваючи за кордоном.
  • Що стримує Вас від повернення додому?

Беручи до уваги чутливий характер обговорюваних тем, а також необхідність створення комфортних умов і довірливої атмосфери для учасників(-ниць) діалогу, під час проведення заходу Громадянська мережа ОПОРА свідомо не здійснювала відео- та аудіозапис. Натомість під час діалогу представниці Громадянської мережі ОПОРА фіксували ключові моменти обговорення з дотриманням конфіденційності, про що було завчасно повідомлено учасників(-ниць). Також під час заходу відбувалося фотографування, на яке присутні  заздалегідь надали письмову згоду.

Завершальний етап

Під час третього, завершального етапу, отримані під час фасилітованого діалогу попередні напрацювання були структуровані та систематизовані для подальшого аналізу. Отримані результати були деперсоніфіковані, переведені в електронний формат та оброблені аналітикинями Громадянської мережі ОПОРА. Після цього результати обговорення були розподілені за тематичними блоками та описані. Також були підготовані узагальнені висновки, які згодом були інтегровані в підсумковий аналітичний звіт дослідження. Крім того, на основі оброблених результатів обговорень було сформовано список ключових потреб українських громадян, які перебувають у Німеччині, що може допомогти ключовим стейкхолдерам під час розробки майбутніх політик, спрямованих на українські громади за кордоном.

Мапування спільнот

Берлін (18 жовтня 2025 року)

Локація: Interkukturelles Haus Pankow, Schönfließer Str. 7, 10439 Berlin, Німеччина

Кількість учасників(-ниць): 27

Співорганізатори: Наталя Пригорницька, Allianz Ukrainischer Organisationen 

Особливості спільноти. Більшість учасників(-ниць) діалогу — громадські активісти і волонтери, що активно долучаються до суспільно-політичного життя України та української спільноти за кордоном.