Здається, українці вже трохи призабули таке цікаве політичне явище як протистояння між президентом і парламентом або між президентом та урядом. Таке буває, бо посадовці, як і всі громадяни, не обов’язково мусять мати однакові погляди та належати до однієї політичної сили. І будь-яка політична боротьба ведеться за владу. Інше питання, чи збігаються декларована та реальна мета отримання влади.
Згадаймо, як у 1993 році в умовах політичних протистоянь, економічної кризи і шахтарських страйків (вимагали референдум про недовіру президенту і парламенту) пішов у відставку прем’єр-міністр Леонід Кучма, після чого на дострокові президентські й парламентські вибори погодились і голова держави Леонід Кравчук, і Верховна Рада. А в 1996 р. президент Кучма погрозою розпустити Верховну Раду нарешті змусив її ухвалити нову Конституцію, бо держава досі жила за Основним законом УРСР.
У 2007-му достроково розпустив Верховну Раду президент Віктор Ющенко. Спочатку були перипетії з формуванням коаліції та «торгами» за посади прем’єра і спікера, Соціалістична партія з «помаранчевого табору» переметнулась на бік «регіоналів» і комуністів, утворилась «широка» коаліція. Віктор Янукович очолив уряд, до якого увійшли також кілька міністрів від «Нашої України», яких він поступово звільняв. Після цього «Наша Україна» та «БЮТ» припинили повноваження своїх 169-и нардепів, що призвело до недієздатності парламенту і до нових виборів.
У 2014 р. новообраний президент Петро Порошенко теж розпустив парламент достроково. Перед тим на тлі розстрілів на Майдані з фракції Партії регіонів вийшли 106 депутатів (але лишались нардепами), спікер Володимир Рибак та віце-спікер Ігор Калетнік подали у відставку. Потім була створена коаліція з «євромайданівських» сил, яка проіснувала лише до липня (багато мажоритарників пішли працювати у виконавчу владу, а призначати довибори в окремих округах було неможливо).
«З тими людьми, які голосували за криваві закони, які призвели до вбивства на Майдані, з комуністами, коли йде війна, а вони є реальні посібники Росії, будувати коаліцію не можна було»,- казав новий голова ВР Руслан Кошулинський. А президент Петро Порошенко заявляв, що розпустив Раду VII скликання «у строгій відповідності зі ст. 90 Конституції України, з урахуванням очікувань переважної більшості громадян». Коаліція, за його словами, тоді «розпалася 24 липня, нової протягом місяця, який на це відведено Основним законом, не створено, і в такому випадку Конституція дає президенту право розпускати Верховну Раду…».
Минуло майже п’ять років, і правом розпустити Верховну Раду через відсутність у ній коаліції скористався новообраний президент Володимир Зеленський. Дехто з політиків назвав це рішення протизаконним, а дехто сказав, що «давно пора», бо коаліція припинила своє існування не 17 травня, коли з неї вийшла фракція «Народного фронту», а набагато раніше… І от наразі українське суспільство вже готується до нових виборів, але, водночас, чекає, що ж стосовно розпуску Ради скаже Конституційний Суд.
Власне, що таке парламентська коаліція? Це офіційно оформлена співпраця парламентських політичних сил, які, зокрема, спільно формують уряд. Не забуваймо, що у нас парламентсько-президентська республіка, тобто в Ради більше повноважень. Президент призначає лише міністрів закордонних справ та оборони, командування Збройних Сил, третину Конституційного Суду, також пропонує Верховній Раді кандидатури голови СБУ та Генпрокурора…
Так от, Радикальна партія Олега Ляшка ще 1 вересня 2015 р. залишила коаліцію, але й після цього нардепів у ній вистачало (мінімум - 226). А в лютому 2016-го про вихід з коаліції оголосили фракції «Самопомочі» та «Батьківщини». Фактично це означало крах коаліції, бо в ній лишалося 217 депутатів (фракції «Блоку Петра Порошенка» та «Народного фронту»). Мали б початись переговори про формування нової коаліції, але… І президент отримав право через 30 днів після розпаду коаліції розпускати Раду. В тому й справа, що закон дає йому таке право, але не зобов’язує…
Але ж парламент якось працював, і «відсутня присутність» коаліції не заважала йому знаходити голоси для ухвалення багатьох справді важливих рішень, зокрема про створення Антикорупційного суду, про закупівлю імпортного озброєння, про оновлення складу ЦВК, закріплення в Конституції курсу України на вступ до Євросоюзу та НАТО, припинення дії договору про співпрацю з Росією, введення воєнного стану, продовження мораторію на продаж землі, звернення до Вселенського патріарха про надання автокефалії ПЦУ, розмитнення автомобілів, захист української мови тощо. А от новий закон про вибори і скасування депутатської недоторканності ця Ради ухвалити «не встигла». Бо ж у нас традиційно голосувати за таке обіцяють до обрання, а після «забувають»…
Був, щоправда, у 2017 р. позов з вимогою до спікера Андрія Парубія оприлюднити списки нардепів, що належать до коаліції (певно, щоб їх порахувати). Але суд не знайшов у жодному законі пункту, який би зобов’язував спікера це робити. «Коаліція існує і діє ефективно. Голова Верховної Ради не має повноважень збирати ні списки коаліції, ні списки опозиції...», - пояснював тоді Андрій Парубій. А тепер і в іншому суді, вже Конституційному, лунає питання, чи є у представників президента «документ з мокрою печаткою» про відсутність коаліції.
Новий президент Володимир Зеленський достроково припинив повноваження Верховної Ради, а після цього подав їй на розгляд новий проект закону про вибори парламенту, сподіваючись, що нардепи «на прощання» його ухвалять. Але новий президентський закон про вибори парламент не ухвалив, навіть не взяв на розгляд. Може, нардепи образились, що президент їх розпустив, а, може, не сподобалось те, що він обіцяв вибори за «відкритими» партійними списками, натомість до президентського проекту були вписані все ті ж «закриті» списки, запропоновано лише скасувати обрання половини депутатів в округах?
Принцип «відкритих» списків – це коли виборець голосує не лише за партію, а й за особистостей у її місцевому міні-списку, розставляючи їх «по місцях». Натомість старий спосіб «закритих» списків дозволяє рекламувати лише першу п’ятірку партії, а решта кандидатів-списочників і так «в’їде» до парламенту на авторитеті лідерів і партійної назви. Так колись одна партія провела до Ради за списком різних водіїв, охоронців та масажистів…
Отже, з парламентом домовитися не вдалось, тому доведеться йти на вибори за старим законом, за яким половина складу ВР обирається в округах. Чи вигідно це для політсили Володимира Зеленського, яка ще не має «розкручених» діячів на місцях? Час покаже. Раніше ми вже не раз бачили, як обрані в округах самовисуванці приєднувались потім до таких фракцій, про які їхні виборці й не здогадувались…
Не вдалась і відставка Уряду, хоча під час інавгураційної промови Володимир Зеленський порадив Володимиру Гройсману та решті Кабміну піти з посад. Із 297 присутніх на засіданні лише 97 нардепів підтримали відставку Володимира Гройсмана – семеро з «БПП», троє з «Народного фронту», більшість «радикалів» Ляшка (14 з 19-и присутніх), 9 представників «Батьківщини» (11 не прийшли), 12 із «Самопомочі», 19 з «Опоблоку» (не голосували 5, один утримався, 13 не прийшли), троє з «Відродження», більшість позафракційних (група «Воля народу» не голосувала)… Такі результати голосування показали, що відсутня не лише коаліція в Раді, а й одностайність та партійна дисципліна в деяких фракціях.
Таким чином, є ймовірність, що Володимир Гройсман може очолювати уряд доти, доки в новому парламенті не створиться нова коаліція, яка не сформує новий склад кабміну… А Володимиру Зеленському доведеться працювати кілька місяців без можливості сформувати президентську вертикаль влади – не маючи змоги призначити «своїх» голів обласних та районних адміністрацій.
Та чи могло скластись інакше? Так. Якби новий президент якось домовився з основними групами цього старого парламенту, то вдалось би «нашкребти» 226 голосів за відставку Гройсмана, і уряд тимчасово очолив би віце-прем’єр-міністр України - міністр економічного розвитку Степан Кубів (у статусі виконувача обов’язків). У такому ж статусі «в. о.» попрацювали б трохи й решта міністрів, крім силовиків та очільника МЗС.
Нагадаємо, що голови місцевих держадміністрацій призначаються на посаду президентом за поданням кабміну. Кандидатури на посади голів облдержадміністрацій на розгляд уряду вносяться прем’єром, а на посади голів РДА - головами обласних адміністрацій. Але невідомо, чи погодився б Кубів (колишній голова Національного банку (2014), потім нардеп від «БПП», був представником Президента у парламенті…) та «уряд в. о.» на чолі з ним подавати на ці посади кандидатури представників команди Зеленського? І чи має вже ця команда такі кандидатури в усіх областях та районах держави? Звісно, до переможця в команду зараз можуть прийти або люди без досвіду, або з досвідом в інших сферах, або досвідчені «перебіжчики», які здатні знизити рейтинг самою своєю присутністю.
Зрозуміло, що програмою максимум для партії «Слуга народу» є здобуття на позачергових парламентських виборах так званої однопартійної більшості та формування уряду суто з висуванців Володимира Зеленського. А от програмою мінімум може стати скасування дострокових виборів, голосування в жовтні, як і планувалося, втрата за цей час певної частини симпатій електорату і необхідність формувати коаліцію спільно з іншими політсилами.
Певно, ще гіршим сценарієм для України стала б політична криза, під час якої паралельно функціонували б два скликання Верховної Ради – нинішнє і нове – кожне з яких вважало б себе легітимним. «Репетиція» чогось подібного вже відбувалась у 2000 році. Тоді, як пригадується, Рада вперше була обрана за змішаною системою, аж з 18-ї спроби спромоглась обрати спікера (компромісного Олександра Ткаченка). Згодом, коли опозиційна меншість намагалась перешкодити ухваленню провладних ініціатив, більшість вирішила проводити засідання за межами приміщення Верховної Ради – в Українському домі. Саме там було змінено регламент, звільнено з посад голову ВР Ткаченка і його першого заступника Мартинюка та знову обрано спікером Івана Плюща…
У тій ситуації теж ішлося про правову колізію: меншість вважала незаконними засідання та рішення більшості, які відбувались не там, де передбачено законом, а більшість вказувала на неможливість працювати в залі ВР через перешкоджання меншості… Хоча рішення, ухвалені нардепами в Українському домі, так і не були скасовані в судовому порядку, проте й після повернення більшості в залу ВР робота ІІІ скликання була фактично паралізована до кінця каденції – олії у вогонь підлили ще й убивство Георгія Гонгадзе та «касетний скандал».
Нечітке формулювання норм законодавства – про наявність чи відсутність парламентської коаліції, також про підстави розпуску президентом парламенту і про «невідому» дату припинення повноважень чинної Ради, від якої слід відраховувати 6 місяців, протягом яких розпуск «старої» Ради неможливий – усе це може зіграти злий жарт із українським парламентаризмом. Все ж будемо сподіватися на професійність і неупередженість Конституційного Суду.
Але чи доведеться восени новому президентові боротися з іще новішим парламентом, чи майбутня коаліція буде пропрезидентською і всі спрацюються – парламент, уряд і президент – залежатиме не так від Конституційного Суду, як від виборців. Хочеться лише нагадати виборцям, що різні гілки влади та їх баланс і взаємоконтроль саме для того винайдені в демократичних країнах, щоб у разі, коли одна гілка надумає зробити щось на шкоду державі, інші могли її стримати.
Довідково: Спостереження ОПОРИ спрямоване на незаангажовану оцінку процесу підготовки та проведення виборів, сприяння чесним та вільним виборам, попередження порушень. Громадянська мережа ОПОРА проводить масштабну кампанію спостереження за позачерговими виборами до Верховної Ради. З моменту офіційного старту виборчої кампанії до спостереження залучено 253 спостерігачі по всій країні. А в день голосування 21 липня 2019 року до них долучаться щепонад 1 500 спостерігачів. Вони також здійснюватимуть паралельний підрахунок голосів (PVT – parallel vote tabulation) з метою отримання результатів виборів, що будутьнабагато швидші за офіційні та точніші за екзит-поли. Крім того, ми моніторимо використання бюджетних ресурсів у цілях непрямої агітації, навчаємо правоохоронні органи щодо особливостей виборчого процесу, запустили мережу громадських омбудсменів із захисту виборчих прав громадян, оцінили виконання Україною рекомендацій міжнародних місій щодо виборчої реформи та займаємося просвітою виборців.
(#вибори; #opora; #опора)