20 січня весь світ міг в онлайні спостерігати за 59-тою церемонією інавгурації 46-ого президента Сполучених Штатів Америки. Але безпрецедентні події двотижневої давнини внесли свої корективи і в цю процедуру демократичної передачі влади. Якщо озирнутися на всю кампанію цих виборчих перегонів, то що ми, як українці, можемо винести собі уроками для розвитку своєї демократії? 

Зараз у різних країнах світу, навіть в абсолютно не схожих на США,  вивчається досвід американської президентської кампанії.  Висновки залежать від конкретного контексту і мети такої рефлексії, але ми теж спробуємо засвоїти декілька уроків.

Почну з глобального. Драматургія виборів у США з супутнім штурмом Капітолію показує нам необхідність збереження єдиного політичного і суспільного простору, в якому живуть громадяни.  Або, як мінімум, доцільність боротьби за уповільнення розпаду суспільства на групи, чиї пріоритети, мрії і страхи ніяк не перетинаються.  

Питання не тільки і не стільки у впливі дезінформації та маніпуляцій. Вони дійсно сприяли невизнанню поразки свого кандидата на демократичних виборах великою частиною громадян. 

Ключовою ж проблемою є паралельне існування для різних суспільних груп ізольованих порядків денних, які не дозволяють громадянам разом працювати над загальною рамкою спільних пріоритетів.  

У США науковці задовго до минулорічних виборів спрогнозували проблеми. Виборці достеменно не знають, чим живуть прихильники інших поглядів, спілкуються лише з однодумцями і через це безперервно радикалізуються. Радикалізація виборців, у свою чергу, призводить до зменшення робочих контактів між представниками домінуючих партій, які все менше здатні разом шукати необхідні для країни рішення. Таке становище, зокрема, має завдячувати політично розділеним і все більше нішевим ЗМІ, що не зацікавлені достукатися до різної аудиторії. Поглиблюють процеси поділу суспільства й алгоритми соціальних мереж. 

Вийти з соцмереж або вимкнути телевізор - це не завжди вихід. Зникла автономність раніше неполітичних сфер життя, де часто мимохідь можна було почути альтернативні погляди. Люди працюють із однодумцями, з ними ж ходять до одних і тих самих кондитерських або миються у душових ідеологічно правильних спортклубів. Якось так сталося, що невміння і небажання працювати з конкуруючими позиціями стало доказом ідеологічної “чистоти” або вольового характеру. Хоча справжньою волею у демократичному суспільстві має бути спроможність переконати і розширити підтримку своєї позиції.

Коли люди, для яких їхня ж країна є однобарвною, зіштовхуються з неочікуваним кольором, виникає несприйняття загальних для всіх правил гри. Які можуть бути правила, коли невідомі мені по-справжньому або демонізовані “моїми” медіа люди намагаються захопити країну?

Гострота наслідків такої проблеми залежить від здатності державних інститутів протистояти викликам. Так виглядає, що у США поки впоралися, хоча і вони ще будуть переживати результати драматичної кампанії.  

Чи впорається з таким викликом Україна та інші держави з нестабільними інститутами? Чесно кажучи, є підстави для тривоги. До прикладу, вже зараз важко буде посадити за один стіл глядачів українських “партійних” телеканалів, які належать різним політичним групам. По-перше,  вони неоднаково розуміють, що таке стіл. По-друге, вони не знають, хто сидить із ними за цим столом. По-третє, їм буде важко пояснити мету таких посиденьок. Цікаво було спостерігати за висвітленням останніх місцевих виборів на “партійних” каналах. Якщо бути вірним глядачем, то дуже легко уявити, що ці вибори відбуваються лише там, де перемагають кандидати власників телеканалів. І, відповідно, поствиборча картина для них виглядає критично неоднаково.

Завданням для України є збереження колективного розуміння громадянами, що таке наш спільний стіл і навіщо за нього сідати з носіями інших поглядів. Ця задача не вимагає єдності думок, вона вимагає загальної рамки пріоритетів, над якими працюють люди з різними поглядами. Без такого розуміння ми будемо вразливими перед внутрішніми та зовнішніми загрозами. Просто тому, що у всіх будуть не лише різні загрози, вони будуть різного порядку. І ризики для нас незрівнянно більші, ніж для США. 

Зберегти спільний політичний простір не так вже й просто. Хтось вважає, що це фактично неможливо, зважаючи на специфіку соціальних мереж.  Показово, що  дискусії про блокування акаунтів Дональда Трампа крутяться навколо демократичного контролю над власниками і менеджерами глобальних платформ і майже не відповідають на ризики інформаційної “самоізоляції” збуджених однодумців. Але поточна відсутність рецепту скорочення дистанції між громадянами не означає, що його не треба шукати.

Україні, як мінімум, варто забезпечити дієвість гарантій об’єктивного і збалансованого висвітлення політичного і виборчого процесів у ЗМІ. Успіх цієї справи вимагатиме нового законодавства про медіа, системного підходу до регулювання агітації в інтернеті, політичних і виборчих фінансів, що однаково і неупереджено застосовується до всіх справді незалежним регулятором. Вибіркова боротьба з пропагандою та інформаційними маніпуляціями, варто уточнити, успішною бути не може. Тут або всі, або ніхто. Але тільки вирішення інформаційних проблем точно недостатньо. 

Зміна підходів політичної та інтелектуальної еліти до “інакомислення”- це важлива частина рішення. Патріотизм - це не відштовхнути і викреслити співгромадянина з  іншою позицією. Патріотизм - це вміти переконувати і таким чином посилити своє ж бачення розвитку країни на противагу посиленню суспільних розколів. Моветоном має стати критика виборців за їхній вибір, яка закриває політиків у своїх вузьких консолідованих нішах. Дотримання принципу “критикуй лідера, а не його виборців” - це дуже простий і незатратний крок із послаблення поляризації суспільства.

Інвестиція у професійне адміністрування та безпеку виборів виправдовує себе саме у критичні моменти для демократії. Це ще один важливий висновок американської кампанії. Він  повинен спонукати українських політиків відмовитись від поверхневого ставлення до реформи виборчих комісій та інших аспектів адміністрування виборів. Попри справедливі зауваження, децентралізована система адміністрування виборів у США, в цілому, впоралася із безпрецедентною недовірою великої частини суспільства до себе і попередила критичні варіанти розвитку подій. Інвестиція в якість виборчих процедур та їхню безпеку вимагає значних коштів. Це теж доводиться досвідом останніх президентських виборів в США, коли штати намагались в умовах дефіциту ресурсів покращити адміністрування кампанії (зокрема, автоматизовані системи голосування підстраховулися паперовим “слідом”). І українська влада рано чи пізно буде змушена піти на такі витрати, але краще рано. Бо під час кризи демократії такі попередні інвестиції виправдовують себе з головою.

Незалежність та політична неупередженість судів. Без них сценарій протистояння в США міг бути іншим і значно песимістичнішим. Виборчі спори для американських суддів навряд звичніші, ніж для українських, скоріше навпаки. Але якісна система впоралася з надзвичайним і незвичним викликом. Таким чином, сильна судова система - це не лише необхідна умова для демократичного процесу, це питання безпеки держави і суспільства.

Нові способи голосування - не місце для політичного авантюризму.  Звичайно, некоректно порівнювати українські дискусії про інтернет-голосування із американським досвідом розширення поштового голосування та інших форм заочного голосування. У них своя передісторія практики та її нормативного регулювання. Але бурхлива реакція впливового спектру політичних та суспільних груп США на голосування поштою показує нам, що може бути у разі впровадження нових способів голосування без суспільного консенсусу. Американська система з такою реакцією справились. Чи ми впораємося? Малоймовірно.

Які висновки з виборів у США зробила українська влада - ми вже скоро дізнаємось. Адже в першій половині цього року в Україні планується відновлення виборчої реформи, розгляд законодавства про референдуми, політичні партії та медіа.